2. діалектика суб’єкта й об’єкта  пізнання. пізнання і практика

Сутність   і  природу   пізнання   не  можна  осмислити   ізольова- но від предметно-практичної діяльності,  тому істотне місце в теорії пізнання  займають поняття  «суб’єкт» і «об’єкт». Суб’єктом може виступати  як окрема  особистість,  так і соціальна  група чи людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб’єкта практичної  ді- яльності  і пізнання  лише постільки,  по скільки  він оволодів створе- ним людством  світом культури  — знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними  критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає  особливий  тип відношень між суб’єктом і об’єктом — пізнавальний, який  у певному  розумінні  є похідним  від предметно- практичного.  Пізнання — це специфічна  взаємодія  суб’єкта і об’єкта, кінцевою  метою якої  є адекватне  осягнення дійсності.  Пізнавальне

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

відношення включає в себе три складових: суб’єкт, об’єкт і зміст піз- нання, тобто знання.

Об’єкт — це те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-прак- тичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому.  Об’єкт пізнання  — це лише та частина  об’єктивної  реаль- ності, яка  перебуває  у взаємодії  з суб’єктом. При  цьому  саме виді- лення  об’єкта пізнання  здійснюється з допомогою форм практичної і  пізнавальної діяльності,  вироблених суспільством  із врахуванням властивостей об’єктивної реальності.

Аналіз характеру  взаємодії  суб’єкта й об’єкта пізнання  передба- чає з’ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням  людського розуму та як співвідно- сяться  речі об’єктивного  світу і відповідні  мислені  образи. Наукова філософія при розв’язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:

—  принцип об’єктивності;

—  принцип пізнаваності світу;

—  принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;

—  принцип відображення;

—  принцип творчої активності  суб’єкта пізнання.  Названі принципи  коротко можна сформулювати так: Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі  пізнаваний.

Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв’язків, залишаються поза пізнавальними можли- востями людини.

Принцип  об’єктивності: об’єкт пізнання,  яким  би він не був, іс- нує поза і незалежно  від суб’єкта, процесу пізнання.  Звідси  випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізна- вати такими, якими вони є самі по собі. У зміст знань про ці предме- ти і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб’єктивності.  Вимога  наукової  об’єктивності  є водночас  і нормою людської моралі.

Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання ґрунтуєть- ся на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнан- ня і критерієм  істини. Практика дає матеріал  для пізнання,  визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.

Принцип  творчої активності суб’єкта пізнання  полягає  в тому, що пізнання  не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ,  ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

його завданням є створення «другої реальності»  (другої  природи) —

світу культури.

Практика — це матеріальна,  чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність  людини, яка має своїм змістом освоєння  і перетворення природних  і соціальних  об’єктів. Вона становить  собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку  людського суспільства і пізнання.

Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв’язку з піз- навальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання,  його рушійною  силою, дає необхідний  фактичний матері- ал, який  піддається  теоретичній обробці  і узагальненню. У процесі практики відбувається формування суб’єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює  напрям і зміст мислення  суб’єкта. Саме практи- ка обґрунтовує об’єктивність  змісту знання,  служить  критерієм,  за- собом перевірки  істинності пізнання  (знання). Вона перебуває в діа- лектичному взаємозв’язку з теорію.

Поняття практики виникло  лише  в епоху капіталізму. До того увага філософів  акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.

У Новий  час необхідність  практичної  спрямованості філософії підкреслювалася Ф. Беконом,  на  думку  якого,  знання  і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характе- ру людської діяльності.

Німецький класичний ідеалізм визнавав  людську активність,  та за словами К. Маркса, ідеалізм «... не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої».

Не розумів сутності та ролі практики і Л. Фейєрбах, який істин- нолюдською  вважав лише теоретичну  діяльність,  а практику  тлума- чив як утилітарну діяльність.

Сучасна західна філософія, як правило,  різко протиставляє тео- рію практиці, зокрема сфери теоретичного  і практичного розуму.

Основною  ознакою практичної  діяльності  людини є безпосеред- ня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета при- роди. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності люди- ни. Практичне відношення до природи  втілюється у виробництві, а теоретичне — в природознавстві.

Структура практики,  як  і всіх  інших  форм  людської  діяльно- сті, розкривається в категоріях  опредметнення і розпредметнення. Аналізуючи основні моменти практичної діяльності, треба зазначити,

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього від- ношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів природи опосе- редковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці перебуває в єдності з метою людської  діяльності  і її предметом.  У результаті  діяльності мета реалізується, і виникає  новий предмет, який раніше не існував і в якому опредметнені  здібності людини.

Практичне відношення людини  до світу має універсальний ха- рактер. Для людини оточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика  має тенденцію до універсальності, що виявляється в по- стійному розширенні  сфери предметів, які втягуються  в орбіту люд- ської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що сама людина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей є суспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігаєть- ся з освоєнням людиною предметного  світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ.

У процесі практичної  діяльності  відбувається гуманізація  самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметно- го світу, викликає до життя свої творчі здібності.

Міра освоєння предмету виражається у формах практики,  які відповідають  тому чи іншому  періоду  історії  людства  і показують, яким чином задається предмет у людській діяльності. Рівень освоєн- ня предмета визначає форму взаємозв’язку між предметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації форм практики можуть  бути  різні  її ознаки  (звичайно ж, істотні).  Так,  практику можна класифікувати відповідно  до сфер життєдіяльності людини: практика  у сфері економічного життя, практика  у сфері політики  та ін. Як самостійний вид практики розглядають науковий  експери- мент.

Визнання практики основою, метою пізнання  і критерієм  істи- ни — необхідна передумова ефективного розвитку  гносеології.