2. філософія нового часуФілософія Нового часу охоплює період із ХVII ст. до першої третини ХІХ ст. Вона являє собою принципово новий рівень у роз- витку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експе- риментальною наукою, що виникає саме у цей час. У зв’язку з цим
філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систе- матизованішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрямки філософського знання, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії. Формується новий світогляд, якому притаманно наступне: світ розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина — як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності. Індивід має спиратися на свою діяльну актив- ність; гаслом епохи стає теза «За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити» людина, дякуючи своєму розуму пови- нна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним; індивід спирається на мислення здорового глузду, яке включає опору на факти («краще одного разу побачити, ніж сто разів почути») та ясну, чітку, зрозумілу логіку; світ постає в якості над- складного механізму, типовим взірцем якого був механічний годин- ник; людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його дякую- чи знанню («Знання — сила». Ф. Бекон). У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, діяльність людей починає розумітися не як кругообіг подій, а як розвиток від примітивних до досконалих форм існування суспільства. Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох — божественної, героїчної, людської (Д. Віко) — до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж. А. Кондорсе). Френсіс Бекон, який розглядав пізнання природи та використан- ня отриманого знання як основу соціального благополуччя й спробу- вав уявити «онаучене « суспільство у роботі «Нова Атлантида», напо- лягає на тому, що відроджувати варто не ті чи інші вчення древніх, а дух сміливого пошуку, притаманний їх творцям. Необхідно відродити самий природній розум, світло якого — проникливість — затемнений у теперішній час заблудженнями-ідолами. Перші два ідоли пов’язані з самою людиною, два останні — із соціальною діяльністю людини:
Розум, очищений від заблуджень, спираючись на спеціально проведені експерименти, використовуючи правила індуктивного (від часткового до загального) виводу, здатний надати повну та корисну картину світу. У широкому смислі слова філософія, згідно з Беконом, це система усіх досвідно-раціональних пізнань, що доступні розуму як особливої здібності людини (іншій здібності — пам’яті — відпо- відає історія, уяві — поезія). У вузькому смислі слова філософія — вчення про всі види знань і їх співвідношення, вчення про метод (орган) пізнання. Бекон чітко відрізняє релігію від філософії. Перша базується на зверхприродному одкровенні, друга — на даних органів почуттів. У філософії навіть основні джерела піддаються обговорен- ню та перевірці, тоді як у релігії основні джерела установлюються авторитетом. Разом із тим Бекон стверджує, що можлива природна теологія, яка відповідає природній релігії, оскільки установлюваний пізнанням зв’язок природних явищ вказує на існування божества. Ідея автономної філософії вперше була реалізована французь- ким мислителем Рене Декартом, який при цьому спирався на концеп- ції нового природознавства, являючись одним із його засновників. Згідно з Декартом, вчення про природу — фізика — входить ор- ганічною частиною в систему філософських знань, будучи їх стов- буром. Гілками цього дерева знання служать механіка, медицина й етика, а також філософські науки. Корінням дерева знання є ме- тафізика. Усе знання — від метафізики до етики — будується єди- ним методом раціонального, подібного геометричному, міркуван- ня. До досвіду необхідно удаватися, щоб з’ясувати, що з можливо справжнього предмета розуму реалізувалося в нашому світі, який є лише одним із можливих світів. Метафізика (а з нею і все наше знання) повинна, згідно з Декар- том, спиратися на положення, істинність якого не має сумніву. Щоб знайти таке положення, він стає на позиції радикального скептициз-
му, відвертаючи все, у чому можна хоч якось засумніватися. Сумнів викликають існування Бога, зовнішнього світу і власного тіла. Без- сумнівно лише положення : «Я мислю, отже існую». Це положення є поєднанням двох відповідних одна одній ідей: «я мислю» і «я іс- ную». Істина і є відповідністю ідей одна одній, яка встановлюється або безпосередньо вбачається — інтуїтивно, або логічним аналізом — демонстративно. Інтуїція та дедукція із інтуїтивно збагненого — це два шляхи, які ведуть до пізнання усіх можливих світів. Досвід грає допоміжну роль. Такими є гносеолого-методологічні наслідки, отримані Декартом із аналізу вихідного положення його філософії. З нього випливає, що «я» є дещо мисляче — душа — певна непротяжна сутність, або суб- станція. Моя власна душа є першим предметом мого пізнання. У душі я знаходжу ряд ідей, одні з яких придбані мною при житті, інші — притаманні їй з народження. Серед останніх знаходиться ідея Бога — істоти, що володіє усіма досконалостями та міццю. Аналіз ідеї Бога показує, згідно з Декартом, що предмет цієї ідеї, тобто сам Бог, існує. Існує Бог, який утворив дві субстанції (субстанція — самодостатня система, яка сама себе обґрунтовує й не потребує інших основ) про- тяжну й мислячу, і існую я — той, у кому ці дві субстанції поєднані і який може пізнавати і Бога, і створений ним світ. Першоосновою матеріальної субстанції є протяжність. Протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт. Матеріальна субстанція єдина і нескінченно подільна. Духовна субстанція непротяжна і неподільна, головним атрибутом духовної субстанції є мислення. Для Декарта проблема субстанції полягає в наступному: чому вони, не маючи загальних тер- мінів, тим не менш, повинні абсолютно співпадати (алгебраїчні фор- мули маюсь відповідати геометричним побудовам, думки — тілесним діям тощо), більше того, їх неспівпадання є хибою. Висновок Декарта: взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога. У цьому пункті мислительну естафету приймає геніальний гол- ландський філософ Бенедикт Спіноза. Його вирішення проблеми субстанції не втратило свого значення навіть для нашого освічено- го ХХІ ст. Він вважає, що декартівська проблема субстанції не має рішення, оскільки вона невірно поставлена. Не існує окремо двох декартівських половинок — матерії й духу, душі й тіла, які спочат- ку роз’єднані, а потім якимось чином поєднуються і співпадають. Субстанція єдина і всеохоплююча, включає в свій зміст всі можливі
явища дійсності. Мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Всі речі та явища — лише модуси, різні міри по- єднання — мислення і протяжності. Людина найбільш яскраве та ви- разне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Від універсальності ді- яльності людини залежить ступень розвиненості її інтелекту. Здавалося б, людина приречена на те, щоб перебувати в істин- ному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку ре- чей), проте її активна властивість — воля — перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей. Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б. Спінози, людина, якщо бажає свободи, по- винна здолати силу бажань і пристрастей. А для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання — інтелекту- альної інтуїції, яка дозволяє все бачити під кутом зору вічності, тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення. Німецький філософ Г. Лейбніц захоплювався філософією Б. Спі- нози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. Лейбніц вва- жає, що у світі панує принцип «усезагальних відмінностей» — немає жодної речі, яка була б тотожна іншій, тобто у світі існує безліч суб- станціальних одиниць — монад. Монади є метафізичними субстанці- ями, в кожній із яких у формі можливих уявлень утримується весь світ і які відрізняються одна від одної ступенем ясності уявлень. У монад, які перебувають на найнижчому ступені — монад безжиттєвої природи — всі уявлення неясні, у монад середнього ступеню — душі тварин і людей — одні уявлення неясні, інші — ясні; у вищих монад — ангепи, Бог — усі уявлення ясні. Бог — вища з монад, монада монад, приводить усі монади у відповідність одна одній, при якій без будь- якої реальної взаємодії зміни в одній монаді пов’язані із змінами у всіх інших. Ця наперед установлена гармонія робить наш світ най- кращім із можливих світів. Такими були в ХVII ст. основні спроби реалізувати ідею авто- номної філософії, вільної від світоглядних умов, побудувати цільний світогляд на розумних і досвідних підставах, які виявлені досліджен- нями пізнавальних здатностей людини. Філософія Нового часу до- сягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні
субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або під- давала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Запитання та завдання для самоконтролю 1. Основні риси епохи Відродження — антропоцентризм, гума- нізм. 2. Натурфілософія епохи Відродження. 3. Онтологічна та гносеологічна проблематика філософії Нового часу. 4. Соціально-філософські концепції філософії Відродження та Нового часу. Теми для написання рефератів 1. «Титанізм» та «фаустівський дух» у європейському Відрод- женні. 2. Проблема релігії та моральності у філософії Відродження. 3. Методологічні ідеї Ф. Бекона та Р. Декарта. 4. Новоєвропейське вчення про субстанцію. 5. Особливості тлумачення людини й суспільства у філософії Нового часу. Література 1. Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. — К., 1995. 2. Аристотель. Соч.: в 4 т. — М., 1973–1983. 3. Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976. 4. Афоризмы старого Китая. — М., 1988. 5. Богомолов А. С. Античная философия: в 2 ч. — М., 1985. 6. Бугай Д. В. Критика теории идей в «Параманиде» Ллатона //Вопросы философии. —1997. — № 4. 7. Буддизм. История и культура. — М., 1989. 8. Древняя Индия. Язык, культура, текст. — М., 1988.
9. История китайской философии. — М., 1988. 10. Лукьянов А. Е. Становление философии на Востоке. Древний Китай и Индия. — М., 1989. 11. Открытие Индии. Философские и зстетические воззрения в Индии XX в. — М., 1987. 12. Платон. Соч.: в 3 т. — М., 1968–1972. 13. Татаркевич В. Історія філософії: т. 1. Антична і середньовічна філосо- фія. — Львів, 1999. 14. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой филосо- фии. — М., 1991.
|
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ
РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
«ідоли печери» — це
помилки, які ми робимо, виходячи з на- шого рівня освіти, виховання, оточення;
«ідоли ринку» — це
омани, пов’язані з людським спілкуван- ням, неправильним використанням мови,
некритичним став- ленням до інформації;
Читать: Тема 1. специфІка фІлософського знання І його роль у суспІльствІ |
