2. давньокитайська філософія

Виникнення і розвиток  давньокитайської філософії  припадає на VIII ст. до н. д. Цей історичний період вважають золотим віком китай- ської філософії,  коли  сформувалися провідні  філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток  китайської  філософії,  були сформульовані традиційні  для китайської  філософії  проблеми, поняття  і категорії.

Давньокитайська філософія подібно до індійської сформувалася в лоні міфології.  Однак  це не був автоматичний процес.  Для  пере- ходу від міфології до філософії  необхідні були певні соціальні умови, соціальні  поштовхи  і, зрештою, соціальні  сили, яким  була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних  умов, коли за індивідом  визнається право мати самостійну, відмінну від традицій- них поглядів,  власну  думку, тобто визнається суверенність  розуму. Філософія постає в тому суспільстві,  у якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами дослідника  соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, у V–III ст. до н.е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян дав- ньогрецького  полісу, — у Давньому  Китаї фактично  не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім’я, клан, община, земляцтво». Однак у цей час відбувається заміна дрібних державних

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

об’єднань ранньокласового суспільства,  у якому панували  патріар- хальні родові відносини  і родова аристократія, централізованою дер- жавою з розвинутими класовими відносинами. Для цього конфуціан- ство посилює роль внутрішнього  самоконтролю людини.

Конфуціанська етика  передбачає  верховенство  добра, закликає жити за настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант  у XVIII  ст. підніс її до рангу основної  моральної  вимоги.  Її сутність  можна  передати  словами:  ототожнюй  себе з іншим, постав себе на його місце. У родовій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене  «Я», нормальні  ж стосунки  між чужими  людьми  можливі  тільки  за свідомо  здійснюваного ототож- нення себе з іншими.

Головну  моральну  вимогу,  її істинність  Конфуцій обґрунтову- вав не посиланням на Бога, а вказівкою  на соціальну  корисність. Со- ціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно- звичаєвим виправданням моральних  норм.  Китайська культура  не знає поділу моралі на божественну  та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим  зумовлена  і відсутність  пророків  у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини,  що повинні існувати передусім між батьками  і дітьми, між правителями і чинов- никами. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма інши- ми людьми. Така дещо звужена  сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства  (держави) для Конфуція була сім’я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як мораль- ний  принцип   воно  підноситься  до  рівня  регуляторів   державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо ке- рувати народом за допомогою законів  і підтримувати порядок  пока- ранням, то народ буде прагнути ухилятись (від покарань) і не буде від- чувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок  за допомогою  ритуалу,  то народ  буде відчу- вати сором і виправиться». Конфуціанство, підпорядковане соціаль- ному прагматизмові, можна  вважати  й певним  відлунням відносин

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних  якостей, взірцем для народу. «Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним?» — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відпо- відає моральним  вимогам, він не може бути правителем.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма,  ритуал,  церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного

«лі» — одна з головних  вимог конфуціанства. Без «лі» не може існу- вати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правите- лями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена  питанням державного  управління, настановам,  як стати гарним чиновником. У його поглядах  на ці питання  простежується підхід чиновника,  адже сам Конфуцій певний  час був державним  службовцем  в одному  із царств. Конфуціанство в Китаї називалось  «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів,  істориків, які належали  до особливого  соціального  стану китайського суспільства. Унаслідок «війни царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена  від влади, країною керувало  чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії,  вбачало в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати влас- ні справи з державними.  Звідси уявлення про тотожність сім’ї та дер- жави, батька й імператора.

Постійне  наголошування на необхідності  дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про кон- серватизм  і патріархальність морального  вчення  Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непат- ріархальної  моральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Не- бо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя лю- дей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи,  якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проб- лематики,  то даосизм  зосереджується на  природі,  світі.  Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна  закономірність, всепо-

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

роджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбав- лене  форми,  перебуває  в безперервному русі. «Перетворення неви- димого (дао)  безкінечні. (Дао)  — наглибинніші ворота народження... Воно існує вічно... і його дії невичерпні»,  — зазначається в трактаті.

Даосизм  як філософська доктрина  порушує  проблему  справж- нього, відмінного  від видимого  буття, поділяє  світ на невидиме  дао і видимий,  створений  ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена  тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією,  оскільки  постає  як  реальний   момент  у  перетворенні речей. Дао є і субстанцією,  і несубстанцією (вічним  рухом), воно іс- нує мовби окремо  і невідокремлене від речей, пронизує  їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність  правдоподіб- ного зв’язку між видимим і невидимим  зумовлює  містицизм  вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки  тим, «хто вільний  від пристрастей,  бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть,  бачить його тільки в конечній формі».

Сутність дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець,  який  пізнав  дао, є бездіяльним. Хто служить  дао, той по- ступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до не- діяння.  Однак,  вважають  даосити,  недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму  споріднює  даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.

Трактат  «Дао  де цзін»  містить  чудові  зразки  наївної  діалекти- ки, зокрема  здогади  щодо місця  протилежностей у світі. «Коли  всі в Піднебесній  (так  китайці  називали свою державу.  — Авт.)  дізна- ються, що прекрасне  є прекрасним,  з’являється й потворне. Коли всі дізнаються,  що добро є добром, виникає  і зло. Тому буття і небуття породжують  одне одного...» Всі істоти містять у собі протилежні  час- точки — «ян» та «інь».

За своєю соціальною  базою даосизм спрямований проти конфу- ціанства.  Людинолюбство і вченість  Лао-цзи  засуджує  як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у  стократ  щасливішим,   спрямована   проти  конфуціанців. Носіями ідей даосизму  були  родова  аристократія, усунута  від влади  (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюб- ством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння,

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

безкорисливості тощо. Дао гармонувало  з ранньокласовими патріар- хальними відносинами,  руйнування яких, на думку даоситів, призве- ло до погіршення суспільства.

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо — значно  відрізнялись у поглядах  на суспіль- ство і суспільні  відносини,  але поняття  «дао», «жень», «лі», проти- лежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.

Подальший розвиток  китайської  філософії,  який,  по суті, звів- ся до примноження різноманітностей, а не виходу на вищий  рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’яз- ком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоре- тичної форми.

Філософія  Стародавнього сходу  являє   собою  своєрідне  куль- турно-історичне утворення.  Вона яскраво  демонструє  велич і могут- ність людського духу, розкриває його творчі можливості  та багате змістове наповнення.

У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені  глибокі та оригінальні  уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина  органічно  вписувалась у світову  цілісність,  орієнтую- чись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати  по- веління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов’язувалось  із подоланням людської сваволі та людської окремішності. Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчовий, афористичний сти- лі самовиявлення. Потяг  до синтетичного, цілісного мислення  ство- рює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна  думка надихає на зацікавлене, але не утилітарне  загли- блення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роз- думів.

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

2.2. Антична філософія

План

1.  Загальна характеристика та основні етапи античної філо- софії.

2.  Докласичний період античної філософії.