РоздІл 6. судово - психологІчна експертиза повнолІтнього обвинувачуваного

6.1. Мотивація злочинної поведінки особистості

Злочин – це суспільно небезпечне, винне і карне за законом діяння. Сукупність установлених карним законом ознак, що характеризують визначене суспільно небезпечне діяння як злочин, утворить склад злочину. До складу злочину входять чотири групи ознак (елементів складу), що характеризують: 1) об'єкт; 2) об'єктивну сторону злочину; 3) суб'єкт; 4) суб'єктивну сторону злочину.

Суб'єктом злочину закон визнає фізичну особу, що вчинила злочин і здатна нести за вчинене кримінальну відповідальність. Здатність особи нести карну відповідальність визначається його віком (14-16 років) і осудністю – здатністю особи віддавати звіт у своїх діях і керувати ними.

Суб'єктивну сторону злочину складають вина (у формі наміру і необережності), мотиви і мети злочину. Злочин реалізується за допомогою способу дії й об'єктивується в результаті дії. Спосіб і результат діяння в карному праві вважаються об'єктивними сторонами складу злочину. Однак психологічно і спосіб, і результат дії – компоненти вольової дії суб'єкта.

Психологічний аналіз злочинного діяння – це аналіз психологічного змісту структурних елементів злочинної дії. Злочин як вольова дія особистості здійснюється як розгорнута складна вольова чи дія як проста вольова дія. Всі імпульсивно-ситуативні злочини відбуваються у формі простої вольової дії; усі навмисні злочини – у формі складної вольової дії.

Багато злочинів відбуваються імпульсивно, спонтанно, без спеціально сформованої цілі. Ці злочинні акти утворюють клас мало усвідомлених реакцій. Імпульсивні дії регулюються установками – підсвідомими спонуканнями, загальною особистісною спрямованістю. В усіх поведінкових стереотипах, заснованих на підсвідомій установці, мотиви і цілі збігаються. Тут мотиви трансформовані в механізм установки. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочинних імпульсивних дій є ціль, мотив же збігається з ціллю.

Імпульсивна поведінка особистості може бути викликана різними причинами: 1) емоціогеними обставинами при не сформованості в особистості адекватних реакцій; 2) загальною емоційною нестійкістю ; 3) станом сп'яніння; 4) звичними формами поведінки; 5) психопатичними аномаліями особистості.

В всіх імпульсивних реакціях виявляється особистісна готовність особистості до визначених дій. При конфліктних емоційних станах почуття та емоції придушують раціональні механізми регуляції поведінки і здобувають ведучу регуляційну функцію, перетворюються в основний механізм імпульсивних дій.

При аналізі злочинного діяння, зробленого у формі складної вольової дії (тобто з усвідомленим злочинним наміром), враховується комплекс об'єктивно-суб'єктивних взаємозв'язків між окремими компонентами діяння, особливості до злочинної, злочинної і після злочинної поведінки суб'єкта злочину.

Свідома поведінка людини визначається складним комплексом спонукань.

1.Відповідаючи на питання «чому особистість прийшло в стан активності?», ми звертаємося до джерел мотиваційної активності – потребам, інтересам, установкам, інстинктам і т.д.

2.Відповідаючи на питання «на що спрямована активність особистості?», «чому обрані дані акти поведінки і відповідні засоби?», ми звертаємося до механізму свідомої регуляції поведінки, її мотивам (які неминуче зв'язані з вибором мети, прийняттям рішень в альтернативних ситуаціях).

3. Відповідаючи на питання «яка динаміка даного поведінкового акта?», ми звертаємося до емоційно-енергетичним регуляційним факторам, поведінковим стереотипам особистості.

Проблема мотивації складається в з'ясуванні не тільки первісних спонукальних моментів людської активності, але і усіх факторів, що направляють, регулюють і підтримують розвиток діяльності людини (наприклад, відома мотиваційна піраміда Маслоу, рис. 4.2.). Традиційно сформована в юриспруденції односпрямована схема людської поведінки «мотив – ціль – спосіб – результат» у дійсності більш складна. Мотив злочинного діяння не можна розуміти як ізольований, одномоментний психічний акт. Мотивація поведінки – це системообразуючий фактор механізму поведінки.

«Модель мотиваційної сторони злочину, описуваний у карному законі, варто вважати дуже умовної. Вона охоплює, та й то вибірково, лише окремі мотиваційні фактори, що, природно, не збігається з фактичною моделлю мотиваційної сторони, що є властивою реальної злочинної поведінці».

Мотивація – це розумоутворюючий (сенсоутворюючий) і розумоконтролюючий (сенсоконтролюючий) фактор поведінки. У механізмі здійснення злочину спонукання особистості корелюють із прийнятими їм способами поведінки. Між елементами системи «мотив – ціль – спосіб» існують не однобічні, а двосторонні, зворотні зв'язки: мотив↔ціль↔спосіб.

Системоутворюючим елементом цієї системи є не тільки мотив, але і звичний спосіб поведінки. Звичні генералізовані дії особистості так само, як і мотив, визначають спрямованість людської поведінки. Комплекс відпрацьованих у людини дій визначає значною мірою всю систему його цілеполагань. Не володіючи узагальненим способом дії, особистість ніколи не поставить відповідної мети і мотиваційно її не санкціонує. Центральним компонентом поведінки є не окремий мотив сам по собі, а мотиваційна сфера особистості злочинця, у якій значну роль грають узагальнені способи поведінки особистості. Але актуалізація способів поведінки особистості, її операціонально-виконавських можливостей визначаються умовами середовища, реальними можливостями їхнього здійснення. Якщо зовнішнє середовище дозволяє реалізувати особистісні устремління – мотиваційна сфера дає необхідну санкцію.

Зрозуміти поведінку злочинця – значить зрозуміти його поведінкові стереотипи і стійкі мотиви поведінки. Злочинне діяння має свою динаміку, свій початок і свій кінець. Судово-психологічна експертна практика показує, що, як правило, злочинне діяння має два етапи: мотиваційний (підготовчий) і етап його практичного здійснення.

Підготовка злочинного діяння у свідомості особи (його мотивація) складає перший, підготовчий етап, що складається з усвідомлення мотиву і мети дії, боротьби мотивів і ухвалення рішення діяти. Спонукання самі по собі не можуть з'явитися джерелом діяння. Щоб стати таким джерелом, вони повинні бути усвідомлені особою як мотив.

Як правило, мотиви, що конкурують, є спонуканнями різного психологічного і соціального рівня, наприклад, низинні почуття і доводи розуму; почуття помсти й інтереси справи; мотиви, зв'язані з задоволенням органічних потреб і службовий обов'язок; корисливий інтерес і обов'язок перед своєю родиною і т.д.

Поняття мотивації вживається найчастіше в двох змістах:

1) мотивація – це система факторів, що викликають активність людини і визначають спрямованість її поведінки. Сюди включаються такі психічні утворення, як потреби, мотиви, цілі, інтереси і т.д.;

2) мотивація – це характеристика процесу, що забезпечує поведінкову активність на визначеному рівні; іншими словами – мотивування.

Мотивація злочинної поведінки є одним з найважливіших її елементів, виявлення і вивчення якої дозволяє глибше зрозуміти причини цій поведінки й особливості особистості злочинця.

Мотивом (від лат. movere – штовхати, надавати руху) називається об'єкт, що виступає як засіб задоволення потреби. Мотив – це те, що спонукує людини до визначеної активності, діяльності. При одній і тій же потребі мотивами поведінки можуть бути різні об'єкти. Мотиви відносно самостійні, тому що потреба не визначає строго сукупність мотивів, їхню силу і стійкість.

Ціль – це усвідомлюваний результат, на який спрямоване поведінка.

Мотив – це ознака, що характеризує суб'єктивну сторону злочину, його встановлення необхідне для розмежування складів, що мають подібні ознаки (наприклад, хуліганство і заподіяння легких тілесних ушкоджень). У ряді випадків з'ясування мотиву має значення для доведення винності. Крім того, мотив злочину може враховуватися як обтяжуюча чи зм'якшуюча відповідальність обставина, свідчити про відсутність у діях обвинувачуваного суспільної небезпеки.

Уявлення про те, що таке мотив поведінка, у юридичних науках і психології збігаються не цілком.

У психології під мотивом розуміються: 1) спонукання до діяльності, зв'язані з задоволенням потреб суб'єкта, сукупність внутрішніх і зовнішніх умов, що викликали активність суб'єкта і визначили її спрямованість; 2) предмет (матеріальний чи ідеальний), що спонукує і визначає спрямованість діяльності, заради якого вона здійснюється; 3) усвідомлювана причина, що лежить в основі вибору дій і вчинків особистості.

Карне право для позначення мотивів поведінки оперує такими поняттями, як помста, користь, хуліганські спонукання, низинні спонукання, ревнощі, неприязні відносини і т.д. Деякі з цих понять містять у собі всілякі психологічні мотиви. Наприклад, корисливі дії можуть бути мотивовані, із психологічної точки зору, прагненням до збагачення, потребою в самоствердженні, заздрістю, бажанням вести дозвільний спосіб життя, пристрастю до розваг чи азартним іграм, потребою в задоволенні важкопереборюваних потягів (наприклад, до алкоголю або наркотикам). Дослідження психологічних мотивів діяння поглиблює пізнання юридично значимих спонукань, що лежать в основі правопорушення.

При розгляді багатоепізодної кримінальної справи про грабежі і розбійні напади, учинених групою дорослих і неповнолітніх злочинців, було встановлено, що мотиви участі в злочинах були в членів групи дуже різні. Одні з них прагнули заволодіти майном і грошима, інші – показати свою сміливість, нарешті, треті боялися, що з ними розправляться, якщо вони не будуть вчиняти злочину. Вивчення психологічних мотивів здійснення злочинів кожним учасником групи дозволило точно кваліфікувати їхні діяння, оцінити ступінь їх суспільної небезпеки і роль кожного злочинця у функціонуванні злочинної групи.

Усі психічні мотиви можна розділити на стійкі, що перетворилися в силу цього у властивість характеру, і ті, що виникають ситуативно. Для встановлення стійких мотивів потрібно детальне вивчення умов життя обвинувачуваного, його образа життя, властивостей і рис його характеру. Ситуативно виникаючі мотиви є найчастіше похідними від стійких мотивів. В окремих випадках ситуативні мотиви не зв'язані зі стійкими і навіть суперечать ім. На виникнення подібних мотивів у більшому ступені впливає, як правило, емоційний стан людини. Тому для встановлення ситуативно виникаючих мотивів варто мати у своєму розпорядженні дані про деякі особливості емоційності обвинувачуваного.

Мотиви можна диференціювати:

– по видах активності людини (наприклад, професійні, суспільно-політичні, учбово-пізнавальні, злочинні);

– за часом прояву (наприклад, постійно, довгостроково, короткочасно, ситуативно діючі мотиви);

– по силі прояву (сильні; ті, які складають особливо діючу мотивацію; помірні, котрі характеризуються середньою силою їхнього прояву; слабкі, що справляють на поведінку малозначимий вплив, хоча і побуджують її);

– за критерієм їх змісту (наприклад, естетичні, ідейні, морально-правові мотиви, що ґрунтуються на морально-правових нормах, і аморальні, протиправні);

– за критерієм рівня регуляторної функції (колективістські мотиви, у яких виражається вплив колективу на поведінку і діяльність людини; мотиви члена злочинної групи, поведінка якого будується відповідно до норм цієї групи, взаємовідносин, що існують у ній й ін.).

Потреби людей численні і різноманітні: від елементарних біологічних і фізіологічних потреб у самозбереженні (їжа, тепло, одяг) і розмноженні (любов, материнство, діти) до складного переплетення соціальних потреб матеріального і духовного характеру (інформація, знання, праця, творчість, спілкування, самовираження і самоствердження, суспільна діяльність і т.п.). Завдяки еволюції людини міняються і потреби, вони ускладнюються, набувають «соціальні нашарування». «Набір» властивих людині потреб залежить від характеру суспільства, соціального становища в ньому даної особистості і її морально-психологічних властивостей.

Осмислена людиною потреба, що визнана істотною і підлягаючою задоволенню, знаходить значення інтересу. Інтерес – рушійна сила конкретного вчинку чи визначеної лінії поведінки. Але людина – істота суспільна, а суспільне існування припускає, що поряд з вузькими особистісними інтересами існують інтереси спільності, що не залежать від безпосередніх потреб і бажань людини, але вони дуже істотні для неї, тому що не можна жити в суспільстві і бути вільним від суспільства. Суспільство надає своїм членам визначені можливості для задоволення їхніх особистісних потреб відповідно до характеру самого суспільства і становища в ньому даної особистості. Одночасно воно вимагає дотримання суспільних інтересів.

Співвідношення «частки» і «суспільного» – важлива соціальна і моральна проблема, істотна для розуміння злочинності і її причин, тому що розбіжність особистісного і суспільного інтересів, протиставлення і перевага особистісного інтересу суспільному, закріпленому й охоронюваний правом, створюють конфлікт, що може привести до злочину.

Таким чином, безпосередніми психологічними причинами окремого злочину є небажання особи погодити свої потреби й інтереси з вимогами суспільної необхідності, прагнення задовольнити їх на шкоду суспільним інтересам.

По своєму соціальному змісті і значенню розрізняють потреби:

– життєво необхідні, що забезпечують умови існування людини (їжа, тепло, самозахист);

– соціально виправдані (придбання знань, спілкування, самовираження, стандартні побутові умови);

– престижні – мають зараз соціальне схвалення , але поки ще не стали загальною нормою, стандартом;

– антисоціальні – “перекручені”, задоволення яких об'єктивно суперечить як суспільним інтересам, так і справжнім інтересам людської особистості (пияцтво, наркоманія, паразитизм, сексуальна розпуста і т.п.).

Щоб задовольнити усвідомлену як інтерес потребу, особистість осмислює наявні для цього об'єктивні можливості, оцінює сприятливі і перешкоджаючі цьому обставини, зважує можливі позитивні і негативні для себе наслідки своїх вчинків і, визначивши остаточно ціль, обирає конкретні шляхи і засоби її досягнення, приймає і здійснює рішення.

Особливістю психологічного процесу, що веде людини від відчуття потреби до конкретного вчинку, є те, що на всьому його протязі особистість неодноразово здійснює вибір відповідного рішення: задовольнити потребу чи утриматися від цього, яким шляхом її задовольнити, які засоби для цього обрати. Можливість такого вибору визначена наявністю різних варіантів рішення. Якщо їх немає – вчинок змушений і в деяких випадках, коли провина відсутня, не є злочином.

Іноді описаний процес стискується в часі чи навіть протікає миттєво, так що дія відбувається нерозважно, інстинктивно. У подібних випадках або має місце афект, або виявляється особлива психологічна готовність особи до визначеного виду поведінки, обумовлена сукупністю його морально-психологічних властивостей. У залежності від своєї моральної сутності, під впливом такої психологічної готовності (установки) одні люди, не міркуючи, роблять героїчний учинок, подвиг, інші можуть, не задумуючись, учинити злочин. Останнє характерно для так званих ненавмисних, необдуманих і афектованих злочинів.

Дослідженнями встановлено, що не менш половини правопорушень є антисоціальними головним чином у зв'язку з засобами, застосовуваними суб'єктами для досягнення цілей, що самі по собі могли б розглядатися як соціально нейтральні чи навіть корисні (якщо відвернутися від засобів їхнього досягнення), а також у зв'язку зі способами задоволення потреб.

У значній мірі це відноситься до випадків задоволення престижних чи соціально прийнятних потреб , але не відповідних суспільним можливостям і встановленому правопорядку, а тим більше потреб антисоціальних. Таким чином, злочинність вчиненого діяння визначається переважно не змістом випробовуваної потреби, а тим, що вона задовольняється недозволеним способом чи забороненими засобамиами, ціною істотного порушення інтересів, які охороняються правом, що в кінцевому рахунку залежить від моральної сутності людини і рівня розвитку її правосвідомості. Наприклад, усяка людина в більшій чи меншій мері відчуває потребу в самовираженні і самоствердженні. На основі цієї потреби в нього формується інтерес якось виявити себе, домогтися уваги до себе, змусити вважатися із собою. Спонукуваний цими мотивами, один поставить перед собою ціль зайняти престижне службове чи суспільне становище; інший, не почуваючи в собі сили для цього, постарається виділити себе з навколишніх іншим способом – самовільним присвоєнням собі звання чи влади посадової особи, хуліганством і т.п. Але навіть позитивний вибір – прагнення зайняти престижне положення – може бути досягнуть як суспільно схвалюваними, «легальними» засобами – оволодінням знаннями, професійним удосконалюванням, активною суспільною діяльністю і т.п., так і за допомогою обману, хабарів, різних зловживань. Подібний вибір залежить від ряду об'єктивних (поза особистісних) обставин, у яких знаходиться людина, зокрема від наявних можливостей для задоволення випробовуваної потреби. Але в більшому ступені він обумовлений моральними властивостями особистості. Зі сказаного випливає, що важливим напрямком боротьби зі злочинністю, попередження її є належне морально-правове формування особистості, вироблення у кожної особистості соціально-виправданих потреб, уміння регулювати свої потреби, погоджувати їх із суспільними інтересами, підкоряти вимогам соціальної необхідності.               

Нейтральна сутність мотиву злочину з погляду його соціальності чи антисоціальності. Той же самий мотив у залежності від ситуації може бути спонуканням до злочину (правопорушенню) чи до правомірної дії, а так називані злочинні мотиви є, по суті справи, модифікації звичайних людських мотивів, що спрямовуються на цілі, заборонені законом чи зв'язані з використанням протиправних засобів.

Немає мотивів, що породжували б тільки злочинну поведінку, у цьому змісті мотиви є нейтральними. Слідчий, прокурор, суд, працівники виправно-трудових установ, як правило, кваліфікують мотив у рамках “номенклатури” мотивів, що міститься в карному законі, ігноруючи при цьому ті обставини, що багато мотивів не є специфічно криміногенними, тому що можуть визначати і не злочинну поведінку.

У карному праві мотиви є складовою частиною суб'єктивної сторони злочину і підлягають обов'язковому виявленню і доказуванню. Наприклад, мотив злочину має істотне значення:

– для визначення ступеня суспільної небезпеки злочинного діяння;

– для визначення ступеня суспільної небезпеки особистості злочинця;

– для кваліфікації злочину;

– для застосування відповідних статей, на основі яких особа може бути звільнене від кримінальної відповідальності і покарання;

– при призначенні виду і розміру покарання;

– при визначенні у вироку режиму утримання в місцях позбавлення волі.

Окремі вчинки, а тим більше поведінка людини в цілому, у тому числі і злочинне, в основному спрямовуються не одним, а декількома мотивами, що знаходяться один з одним у складних ієрархічних відносинах. Серед них маються ведучі, котрі і стимулюють поведінку, додають її особистісний характер. Так, у більшості випадків в основі розкрадань лежать не тільки корисливі мотиви, але і мотиви самоствердження особистості в очах престижної (референтної) групи.

Крім того, як установлено дослідженнями, саме ведучі мотиви мають несподіваний характер. З цієї причини злочинці в багатьох випадках не можуть зрозуміло пояснити, чому вони вчинили даний злочин.

Узагальнюючи результати досліджень останнього років, можна виділити наступні мотиви антисоціальної діяльності: мотиви самоствердження (статусні), захисні, що заміщають, ігрові мотиви, мотиви самовиправдання.

6.2. Особливості когнітивної сфери обвинуваченого в кримінальних

ситуаціях

У літературі останніх років спостерігається тенденція до все більш поширеного використання поняття “екстремальні ситуації”, "екстремальні умови". До екстремальної ситуації можна віднести і ситуацію делікту. Деякі автори схильні відносити до них усі ситуації, що потребують напруги тих або інших фізіологічних і психічних функцій, причому грань, що відокремлює "нормальні" умови від "екстремальних", залишається достатньо невизначеною. Крайнім вираженням цієї позиції є тенденція оцінки умов як екстремальних, виходячи тільки з фізичних характеристик стимуляції. Відомою підставою цьому стали дані фізіології органів чуттів, фізіології серцево-судинної, дихальної і деяких інших систем, які показують близьку до лінійної залежність змін низки показників від інтенсивності чинного фактора. Проте чим більш висока за організацією функція людини береться за критерій, тим менше виражена лінійна залежність зміни її показників від розміру чинного фактора. Тому необхідним є більш чітке формулювання поняття екстремальності. Аналіз його можливий на прикладах двох основних ситуацій.

Перша з них зводиться до того, що існує така інтенсивність зовнішніх умов, яка через певний час впливу викликає обов'язкове погіршення параметрів, за якими оцінюється стан людини. Умови, що ведуть при цьому до обов'язкової появи патологічних станів або до повної неможливості продовжувати діяльність (наприклад, втрата свідомості), виділені в особливу групу „над екстремальних” умов. У цій ситуації з'являється така тріада ознак: фізична характеристика чинників, стан людини, показник діяльності.

Друга ситуація відрізняється від першої тем, що фізична характеристика умов не має головного значення, а головними стають їхні інформаційно-семантичні характеристики. Тут змінюється зміст тріади ознак, описаної для першого випадку. Першим членом тріади стають інформаційно-семантичні ознаки. Відповідно змінюються характеристики другого члена. Лише третій член - показник діяльності - залишається без змін.

Порівняння двох ситуацій показує, що в них є одна спільна риса, яка зв'язує перші два члени тріади - характеристики умов, що дозволяють віднести їх до екстремального, залежать від їх впливу на стан людини. До екстремальних необхідно відносити такі чинники, вплив яких призводить до станів динамічної неузгодженості. Стан динамічної неузгодженості може характеризуватися порушенням адекватності фізичних реакцій або порушенням адекватності психологічних і поведінкових реакцій (є характерним для інформаційно-семантичних екстремальних чинників). Найбільше частим є змішаний тип реакції, коли первинна зміна фізіологічних функцій є приводом до динаміки поведінкових реакцій або, навпаки, зміни психологічних характеристик призводять до появи фізіологічних зрушень.

Вважаємо за необхідне виділити деякі спільні риси в різноманітних формах відповіді організму на екстремальні ситуації. Такий підхід дозволяє описати деякі структурні особливості двох загальних типів реакцій людини в цих умовах. Один із них являє собою так називані адекватні форми реакції, а другий - реакції тривоги. Відмітною ознакою, що дозволяє віднести реакцію до першого або другого виду, є спрямованість цієї реакції.

Основним змістом адекватних форм відповіді є специфічні реакції організму, спрямовані на усунення або подолання впливу екстремальних чинників і на вирішення поведінкових завдань, які стоять. Не торкаючись аналізу фізіологічних форм відповіді, зазначимо, що особливістю відповіді на поведінковому рівні є їх усвідомлений, цілеспрямований характер. Мається на увазі, що в людини відбувається формування певного плану дії, заснованого на аналізі якісних, а іноді і кількісних, характеристик екстремальних умов і всієї наявної ситуації в цілому.

Форма відповіді, названа реакцією тривоги, характеризується відносно малим зв'язком із специфікою екстремального чинника. Вона спрямована насамперед на зберігання функціонування організму й значно меншою мірою на цілість структури діяльності. Свідомий контроль за поведінковими реакціями ослаблений, у крайніх випадках спостерігаються несвідомі поведінкові акти типу паніки. Якщо при адекватній відповіді мотивація діяльності, що існувала до початку впливу екстремального чинника, залишається майже без змін, то в другому випадку спостерігається зниження суб'єктивної важливості цих мотивів і зміна типу мотивації.

У літературі, присвяченій з'ясовуванню характеру впливу екстремальних умов на людину, існує тенденція до абсолютизації значимості реакції тривоги. При цьому перша форма відповіді стає як би винятком із загального правила. Проведений аналіз літературного матеріалу дозволяє вважати, що найбільш типовою є саме форма адекватної відповіді, а реакція тривоги частіше з'являється або в якості початкового компонента відповіді, або у надекстремальних (суб'єктивно або об'єктивно) ситуаціях.

Реакція тривоги мало пов'язана зі специфікою умов і відносно однотипна для найрізноманітніших ситуацій. У залежності від ступеня виразності реакції може дещо змінюватися її якісний склад (окремі компоненти можуть бути подані по-різному або взагалі бути відсутніми), проте загальна структура відповіді практично постійна.

При найменш вираженій формі відповіді реакція тривоги має багато спільного з добре вивченою орієнтовною реакцією. Психологічний зміст реакції тривоги малого ступеня полягає в прагненні проаналізувати зовнішній подразник і оцінити його значущість. На відміну від звичайної орієнтовної реакції, реакція тривоги при дії слабкого екстремального чинника є більш стійкою і в ній сильніше виражені психологічні і поведінкові компоненти.

Найбільш чіткими є зміни порогів сприйняття.

                Поряд із погіршенням показників роботи аферентних систем спостерігається зміна низки психічних функцій. Однієї із самих характерних рис реакції тривоги є зміна уваги. Типові зміни концентрацій уваги простежуються в результатах виконання коректурної проби (у \% до вихідних показників) при екстремальному впливі. Змінюються і характеристики пам'яті, зокрема такі, як короткочасне запам'ятовування, оперативний обсяг пам'яті, пошук у довгостроковій пам'яті і деякі інші. Порушується виконання професійних навичок. Це найбільш яскраво виражено в уповільненні темпу роботи. У випадку раптовості впливу або його надмірної інтенсивності можливою є короткочасна зупинка в роботі. Як правило, поява реакції тривоги малого ступеня не викликає значних емоційних зрушень. Не змінюється загальна спрямованість і співвідношення мотивів діяльності.

При зростанні екстремальності чинника розвивається реакція тривоги середнього ступеня. Характерною рисою цієї реакції є односпрямованість змін, які спостерігаються. Якщо в попередньому випадку картина змін могла бути досить строкатою, то тут спостерігається виражене погіршення різних функцій.

Значно підвищуються пороги сенсорних систем, почасти є випадки зростання порогів у декілька разів. Так, були зареєстровані підвищення тонального порога слуху на 15-18 дб, збільшення просторового порога тактильного аналізатора в 4 рази, різке збільшення диференціальних порогів.

Характеристики пам'яті перетерплюють істотні зміни. Багато авторів описували характерний симптом звуження обсягу всіх видів пам'яті. Іноді спостерігаються явища "випадання" цілих фрагментів довгострокової пам'яті. Значні порушення функції уваги, особливо її усталеності. Погіршується виконання завдань, що потребують концентрації уваги. Так, наприклад, виконання відомого тесту відшукування чисел у червоно-чорній таблиці стає практично неможливим.

Порушення уваги і пам'яті веде до зростання помилок у діяльності людини. Збільшується їхня частота, порушується свідомий контроль за появою і корекцією помилок, що веде до появи "пачок" помилок - при стереотипній діяльності вони випливають одна за одною після появи першої помилки.

Однією із характерних ознак є порушення почуття часу. Як правило, суб'єктивна оцінка тривалості часу зміщається в боки його переоцінки, хоча трапляється й навпаки. Особливо цікавим є своєрідне явище дисоціації часового сприйняття: короткі інтервали (0,1-3 сек.) недооцінюються, а більш тривалі (хвилина і більш) переоцінюються.

Істотно змінюється структура інтелектуальних операцій як репродуктивних, так і продуктивних. У класі репродуктивних операцій більшою мірою це стосується групувальних і комплексних операцій, меншою - рахункових. Групування за неповною подібністю, особливо за неявними ознаками, часто взагалі нездійсненне. Різко утруднюється групування за причинними ознаками. Операції класифікації за визначеною ознакою виконуються важко, спостерігається підміна заданої ознаки випадково обраною іншою ознакою. Щодо виконання рахункових операцій, то воно є більш усталеним. Проте частота помилок різко зростає при ускладненні рахункового завдання. Є підстави думати, що причина цього лежить у різкому зменшенні обсягу оперативної пам'яті, тому що письмове рахування є більш стійким у порівнянні з усним.

Порушення продуктивних операцій при реакції тривоги середнього ступеня є неоднозначним. Може спостерігатися як різке погіршення більш простих операцій при повній цілості більш складних, так і зворотна картина. Операції комбінаторики, тобто знаходження спільних і різних ознак у сигналах, змінюються якісно. Замість однієї ознаки провадиться серіація за декількома, спостерігається підміна однієї ознаки іншою. Більш різкі порушення спостерігаються в таких класах продуктивних операцій, як формування понять і суджень і їхні перетворення. Евристичні операції зазвичай не виконуються і підміняються шаблоновими стереотипними діями.

Вище вже говорилося про характер помилок, що спостерігаються у цьому стані. Варто додати, що однією з особливостей є зниження контролю за якістю діяльності. Людина наполегливо повторює одну й ту ж саму помилкову дію, незважаючи на її явну неправильність. Іноді ці неправильні дії обумовлені випаданням частини алгоритму, іноді являють собою наслідок неправильної оцінки обстановки, у ряді випадків вони можуть бути взяті з арсеналу якоїсь іншої діяльності. Різко утруднене переключення з одного типу реакцій на інший. Як правило, здійснюються шаблонові стереотипні дії, запущені до моменту настання реакції тривоги.

Однією із найбільш суттєвих ознак є зміна мотивів діяльності, де на перший план висуваються переживання страху, мотиви „виходу” з екстремальної ситуації. Домінантним стає якийсь один із багатьох мотивів, які у звичайних умовах визначають діяльність людини. З'являється різко виражена емоційна напруга.

Можна виділити дві форми стану тривоги крайнього ступеня - пасивну й активну. Проте в обох випадках істотним є виражена втрата свідомого контролю над поведінкою. При пасивній формі реакції наступає своєрідна заціпенілість, припинення активної діяльності. Рухи можуть продовжуватися, але вони втрачають осмислений, цілеспрямований характер. Стереотипно виконується одна й та ж саме дія. Сенсорні сигнали, що надходять, майже не сприймаються. Людина найчастіше не розуміє зверненого до неї мовлення. Цілком відсутня усяка форма активної протидії екстремальному чиннику, навіть у вигляді спроби відходу від нього. Важко говорити про характер розумової діяльності людини в такому стані, тому що дослідження провести не вдається через повну втрату комунікабельності. При ретроспективному аналізі звичайно виявляється повна або часткова амнезія. Цікаво, що іноді в пам'яті фіксуються незначні, несуттєві деталі обстановки, тоді як найбільш важливі деталі випадають із свідомості.

Варто зупинитися на одній рисі поведінки, яка виникає з глобального синдрому роздвоєння свідомості - зняття емоційного забарвлення своїх переживань: «Нібито це я і не я, а хтось інший, із боку». Дуже цікава форма пасивної реакції, що характеризується втратою вольового контролю. У цьому випадку зберігається сприйняття дійсності, може бути знайдений навіть алгоритм правильних дій. Проте паралізована воля не дає можливості здійснити ці дії. Класичним прикладом активної форми реакції тривоги крайнього ступеня є стан паніки.

Мотивом, який визначає поведінкові реакції людини, є мотив відходу від ситуації, що склалася. Він може реалізуватися як у явному вигляді (втеча з місця події), так і прийняти форму гарячкової діяльності, що включає навіть елементи, необхідні в конкретній ситуації. Проте організація цієї діяльності характеризується повною відсутністю логіки поведінки. Це скоріше хаотичний набір окремих, не пов'язаних поміж собою дій. Елементи цих дій не доводяться до кінця, спостерігаються прості повтори дії або зміна однієї дії протилежно спрямованою. Слід зазначити підвищену сугестивність осіб, які знаходяться в цьому стані. Проте можливість сприйняття адекватної команди може і не призвести до бажаного результату, а викликати нову серію хаотичних дій, протилежних тим, що виконувалися до її одержання.

При активній формі реакції тривоги не зустрічається описаний вище синдром роздвоєння свідомості. У сполученні з підвищеною сугестивністю це веде до появи реакцій імітації, коли людина сліпо повторює поведінку більшості або якоїсь однієї людин. Оскільки для цієї форми реакції характерною є рухова домінанта, поведінка нерідко задається найбільш рухливо активним індивідом. Мабуть, саме цим пояснюється заразливість панічної втечі з поля бою людей, які знаходяться в цьому стані. У світлі сказаного зрозумілою є важлива роль прикладу, який приймає форму активних дій у людей, котрі повинні зупинити паніку.

Характерною рисою адекватної форми відповіді є її цілеспрямований характер, пов'язаний із формуванням плану дій, спрямованого на усунення або мінімізацію дії екстремальних умов. Така цілеспрямована організація визначає і симптоматику типових проявів цього стану.

Як правило, сильна концентрація уваги зменшує і можливості людини щодо розподілу уваги. Проте це правило не виконується в тих випадках, коли розподіл уваги є обов'язковим компонентом організації діяльності. Показники здатності переключати увагу значно поліпшуються. Найбільш чітко це видно при аналізі поведінки людини в складних ситуаціях, коли здійснюється пошук оптимального алгоритму дій у залежності від зміни інформації, що надходить.

Адекватна форма відповіді пов'язана зі специфічними змінами пам'яті, особливо короткочасної й оперативної. Скоріше за все варто говорити про виборчу зміну короткочасної пам'яті: поліпшується запам'ятовування лише того матеріалу, що може мати семантичну значущість для людини. Дослідження швидкості формування й обсягу оперативної пам'яті, тобто актуалізації інформації з довгострокової пам'яті, дає різноманітні результати в залежності від характеру екстремального чинника. При екстремальних чинниках формування адекватної реакції, як правило, збільшує цю швидкість. При дії екстремальних чинників, пов'язаних з інформаційними і семантичними характеристиками навантаження, результати не бувають однотипними і залежать насамперед від суб'єктивної значущості і характеру прийнятого рішення.

Показники поведінки при реакції адекватної відповіді також змінюються, причому низка параметрів, таких як швидкість виконання дій і їхня точність, як правило, поліпшуються. Проте зміни часових і точнісних характеристик не є основними. Головними стають зміни в операційній структурі діяльності. Стереотипні, жорстко детерміновані реакції доповнюються діями, заснованими на імовірнісному урахуванні ситуаційних змін, що призводить до модифікації і навіть зміни алгоритму діяльності. Динаміка помилок при цій формі відповіді залежить від того, який вид діяльності переважає - чи підтримується заданий алгоритм або здійснюється творча діяльність, спрямована на пошук нового рішення. У першому випадку стає менше кількісних помилок, а число якісних помилок є відносно стабільним. При пошуковій діяльності загальне число помилок зростає, причому більша частина помилок відбувається за рахунок гіперреагування.

Адекватна реакція супроводжується значним посиленням ролі такої властивості особистості, як воля. Дослідження змін в емоційній сфері при адекватній відповіді показують, що вона протікає на фоні вираженого посилення емоційного компонента, що бере участь у формуванні адекватної відповіді. Досить складним є аналіз динаміки мотивів при формуванні адекватної реакції. Справа в тому, що будь-який вид фахової діяльності визначається множиною різноманітних мотивів, виявити повний набір котрих далеко не завжди вдається. Тому в ситуації адекватної відповіді важко говорити про появу нових мотивів. Швидше за все в цьому випадку відбувається мов би звуження мотиваційного поля через виражене переваження одних мотивів і придушення інших.

6.3. Емоційно-вольова регуляція поведінки особистості в умовах злочину

В процесі судово-психологічної експертизи досліджується здатність особистості до вольової, довільної регуляції емоційних станів, її можливості узгодити свою поведінку з узвичаєними нормами.

Досліджуються психічні стани, які складають великий клас психічних явищ і відрізняються значною розмаїтістю. Водночас, слідство цікавлять ті стани, що можуть мати істотний вплив на поведінку підекспертного в досліджуваній ситуації.

Людина постійно знаходиться під різноманітного роду впливами соціального і природного середовища, до яких вона повинна адаптуватися. Успішна адаптація дозволяє людині зберігати життєздатність і працездатність, реалізовувати свої потенційні можливості, відчувати благополуччя. В особистості, її особливостях криються основні причини погіршення, різких змін психічного стану й у ній же знаходяться потенціали подолання труднощів і гармонізації внутрішнього світу особистості.

Для визначення сутності психічних станів доцільно обпертися на класифікацію психічних явищ за ступенем їх динамічності. Категоріальна структура в цій класифікації виглядає так: психічні процеси, психічні стани, психічні властивості. Психічні явища перераховані тут у порядку убування динамічності (лабільності), швидкості протікання і ситуативної обумовленості; одночасно йде наростання стабільності і внутрішньої (не середовищної) обумовленості психічного явища.

Розходження між рисою (властивістю) особистості і її станом пов'язують із розходженнями в поведінці: повторюване часто, регулярно, таке, що виходить зсередини поведінки - або таке, що буває рідко, виявляється завдяки умовам, ситуаціям, які діють не постійно. Рису визначають як постійний спосіб індивідуального пристосування до навколишнього, а психічний стан - як активність «тут і зараз», як тимчасовий стан свідомості і настрою. Важливо підкреслити, що в станах інтегрованою є актуальна виразність рис особистості, сила їхнього прояву. Стани узгоджують потреби й устремління людини з її можливостями і ресурсами.

У психологічному словнику стан розглядається як регулятивна функція адаптації до навколишнього середовища у певній ситуації. Психічні стани можна розглядати на рівні всієї психіки й в окремих її сферах.

 Л.В.Куликов до основних характеристик станів відносить: активаційні (які відбивають інтенсивність психічних процесів);тонічні (які відбивають тонус - ресурс сил індивіда); тензійні (які відбивають ступінь напруги); часові (які відбивають тривалість, усталеність станів); емоційні (якісна своєрідність станів: тривога, задоволення, фрустрація і т.д.); полярність станів або знак стану (позитивний, негативний, нейтральний).

До кола понять, що розкривають активаційні і тонусні характеристики входять: активація, тонус, напруга, стрес. На психологічному рівні стан - підвищена активація виявляється в активній поведінці, енергійних діях, у бажанні знаходити рішення, у прагненні змінювати ситуацію в бажаний бік, переборювати трудність, чинити опір у ситуації делікту і т.п. У шкалі активації на однім полюсі: збудження, підйом, підвищення інтенсивності психічних процесів, темпу дій і рухів, а на іншому - гальмування, спад, зниження інтенсивності і темпу.

                Стан тонус на психологічному рівні розкривається в ресурсі сил, можливості витрачати енергію, стенічно реагувати на виникаючі труднощі. Зниженому тонусу властиві низька працездатність, утома, млявість, схильність виявляти астенічні реакції на виникаючі труднощі, підвищеному - підвищена готовність до активності.

                Напруга є однією з найважливіших характеристик стану. У шкалі напруги на однім полюсі розкутість, розслаблення, внутрішній комфорт, невимушеність у діях і поведінці, а на іншому - затиснутість, скутість, внутрішній дискомфорт, вимушеність поведінки.            Якщо активація детермінована потребно-мотиваційною сферою особистості, то напруга - актуальними особливостями емоційно-вольової сфери.

                Стан психічної напруги можна розглядати як активний стан системи адаптації в умовах екстремальної ситуації, що може виникати в період делікту. Поняття напруги тісно пов'язано з поняттям стресу.

6.3.1. Емоційний стрес

                У психології стрес розуміється як стан психічної напруги, що виникає у людини в процесі діяльності в найбільш складних, важких умовах як у повсякденному житті, так і при особливих екстремальних станах. Стрес може мати як позитивний, так і негативний вплив на діяльність людини, включаючи навіть повну її дезорганізацію. Об'єктивними ознаками, за якими можна судити про стрес, є його фізіологічні прояви (підвищення артеріального тиску, зміна серцево-судинної діяльності, мускульна напруга, хекання) і психологічні (переживання тривоги, дратівливість, відчуття занепокоєння, втома). Але головною ознакою стресу є зміна функціонального рівня діяльності, що з'являється в її напрузі. У результаті такої великої напруги людина може мобілізувати свої сили, або навпаки, у результаті надмірної напруги функціональний рівень знижується, і це може сприяти дезорганізації діяльності в цілому. Розрізняють фізіологічний і психологічний стрес. Фізіологічний стрес викликається безпосередньою дією несприятливого стимулу на організм. Психологічний стрес як більш складний інтегративний стан потребує обов'язкового аналізу значущості ситуації (яка передувала дорожньо-транспортній події), із включенням інтелектуальних процесів і особистісних якостей індивіда. Якщо при фізіологічному стресі реакції індивіда стереотипні, то при психологічному стресі реакції індивідуальні і не завжди передбачені. Виникнення психологічного стресу у певних життєвих ситуаціях може відрізнятися не в силу об'єктивних характеристик ситуації, а в зв'язку із суб'єктивними особливостями сприйняття її людиною. Тому неможливо виділити універсальні психологічні стреси й універсальні ситуації, що викликають психологічну напругу рівною мірою в усіх людей. Наприклад, навіть дуже слабкий подразник у певних умовах може відігравати роль психологічного стресу. Ці чинники є дуже важливими при оцінці емоційного стану людини, особливо в судово-слідчій практиці.

                М. Сельє зафіксував характерну динаміку протікання фізіологічного стресу: 1) фазу мобілізації (фазу тривоги); 2) фазу опору (фазу резистентності); 3) фазу виснаження. Деякою мірою дана динаміка характерна і для психологічного стресу, проте включення механізмів особистісної регуляції ускладнює картину.

                Перехід стресу в затяжну форму може бути наслідком тривалого впливу стресора, низька ефективність відбудовних процесів, особистісна дисгармонія, психічна травма і т.п. Психологічний стрес зазвичай ототожнюється з емоційним стресом, який розглядається як стан емоційної перенапруги, яскраво вираженого переживання людиною конфліктних життєвих ситуацій, котрі гостро і довгостроково обмежують задоволення її соціальних або біологічних потреб.

                Суб'єктивні характеристики стресу: відчуття напруги, тривоги, дискомфорту.

                Напруга супроводжується зміною інтенсивності багатьох процесів в організмі і психіці у бік підвищення або зниження. Наприклад, може зрости сила емоцій аж до вибухових, афективних реакцій, але в людей тривожних, вразливих, ранимих, уразливих може зникнути звичайний емоційний фон, притупляться почуття до близьких людей, живий відгук на навколишнє, на твори мистецтва, природу і т.п.

                Зв'язок між фізичними і психічними розладами часто або не усвідомлюється, або усвідомлюється із запізненням. Людина може відчувати деякий дискомфорт, не припускаючи, що її стан є стресовим, повніше усвідомити стрес часто мішають захисні механізми особистості.

                Стан повсякденного стресу може бути обумовлений дією багатьох стресорів малої сили - звичайних прикростей, невдач, прийняття критичних рішень у трудовому і навчальному, побутовому і сімейному житті; умовами роботи, пов'язаними з фізичним дискомфортом (жара, холод і т.п.), темпом і швидкістю її виконання (вимоги закінчити роботу якомога швидше, перевантаження інформацією, що надходить) і ін. Наслідки цього стресу люди часто недооцінюють. Багато психічних станів виникають на фоні затяжних стресових впливів. Такі стани далеко не завжди усвідомлюються як дійсна причина конфліктної міжособистої взаємодії, душевних і фізичних розладів, помилок у діяльності, порушень у поведінці [29, c. 393-394].

Подолання особистістю впливу стрес - чинників, що травмують психічно, залежить не тільки від успішності когнітивної переробки травматичного досвіду, але і від впливу таких чинників, як характер подій, що травмують психічно, індивідуальні характеристики особистості й особливості умов, до яких людина потрапляє після стресу. Цю модель дослідники назвали інтеракціоністською.

                До характеристик події, що травмує психічно, було віднесено ступінь загрози життю; тягар втрат; раптовість події; ізольованість у момент події від інших людей, ступінь впливу навколишнього оточення; наявність захисту від можливого повторення події, що травмує психічно; моральні конфлікти, пов'язані з подією; пасивна або активна роль людини в цій ситуації, безпосередні впливи даної події. У людини найпоширенішим стрес-чинником є емоційний подразник.

                Крім емоційного стресу виділяють також інформаційний, що пов'язаний із неможливістю справитися з лавиноподібним потоком інформації.

                У прояві стресу мають значення індивідуальні різниці у людей. Немає двох людей, у яких прояви реакції на стрес були б цілком однаковими, тому що значна частина стресів ініціюється і відтворюється самою людиною. Ще римський філософ Епіктет говорив, що «людей засмучують не події, а те, як вони на них дивляться». Якщо вплив не інтерпретується як загроза або виклик, то він не перетворюється в стрес-чинник, тобто велику роль відіграють когнітивні й афективні реакції, які відносяться до впливів.

                За наявними науковими даними, негативний вплив стресу на сьогодні щорічно забирає велику кількість людських життів (хвороби, вибухові реакції, самогубства й ін.).

6.3.2. Фрустрація.

                Стан фрустрації (від лат. Frustratio - обман, розлад, руйнація планів) виникає відповідно до більшості визначень при наявності: 1) сильної вмотивованості досягнення мети (задовольнити потребу) і 2) перепони, труднощів непереборних (або суб'єктивно так сприйманих) на шляху до досягнення цієї мети. Суб'єктивні характеристики: переживання невдачі, розчарування, напруга. У залежності від ситуації переживання можуть бути різноманітні: від провини і пригніченості до подразнення і гніву. Стан фрустрації має багато рис стресу. Глибина фрустрації залежить від сили (розміру) фрустратора, звичних форм реагування на перешкоди, досвіду й умінь подолання життєвих труднощів, від фрустраційної толерантності (усталеності щодо фрустраторів). Ситуації, які фруструють, класифікуються за характером фруструючих мотивів і за характером «бар'єрів».

                Бар'єри, що перетинають шлях індивіда до мети, можуть бути фізичними (наприклад, стіни в'язниці), біологічними (хвороба, старіння), психологічними (страх, що виникає в ситуації нападу правопорушника або в іншій ситуації, інтелектуальна недостатність) і соціокультурні (норми, правила, заборони).

                Звичайно виділяють такі види фрустраційної поведінки: а) рухове збудження - безцільні і неупорядковані реакції; б) апатія; в) агресія і деструкція, аутоагресія (стосовно себе самого); г) стереотипія - тенденція до сліпого повторення фіксованої поведінки; д) регресія, яка розуміється як звернення до поведінки, котра домінувала в більш ранні періоди життя особистості або «примітивізація» поведінки, зниження її конструктивності. Перехід ситуації утрудненості в ситуацію фрустрації здійснюється за двома напрямками - по лінії втрати контролю з боку волі, тобто дезорганізації поведінки і/або по лінії втрати контролю з боку свідомості, тобто втрати «мотиводоцільності» поведінки.

Фрустрація - це психічний стан дезорганізації свідомості і діяльності людини, викликаний об'єктивно непереборними перешкодами. Незважаючи на різноманіття ситуацій, які до цього призводять, вони характеризуються двома обов'язковими умовами: це наявність актуально значущої потреби і наявність перешкоди для здійснення цієї потреби. Необхідною ознакою фрустрації є сильна вмотивованість особистості щодо досягнення мети, задоволення значущої потреби і наявність перепони, що перешкоджає досягненню цієї мети. Поведінка людини в період фрустрації може виражатися в руховому занепокоєнні, в апатії, в агресії і деструкції, у регресії. (Зверненні до моделей поведінки більш раннього періоду життя).

Необхідно відрізняти псевдофрустраційну поведінку людини від дійсно фрустраційної поведінки. Для фрустраційної поведінки характерним є порушення вмотивованості і доцільності, при псевдофрустраційній поведінці зберігається одна з перерахованих вище характеристик.

Наприклад, двоє молодих людей підійшли до незнайомої людини з метою пограбування (хотіли вкрасти автомобіль) і попросили її дати прикурити. Незнайомець грубо відмовив у проханні і вони стали його бити, далі сіли у чужу машину й втекли, травмувавши інспектора ДАІ, який спробував затримати їх. Після затримки, один із крадіжників, хто був за кермом, стверджував, що хазяїн машини образив його і він був у сильній ярості. Проте поведінку цієї молодої людини не можна розглядати як фрустраційну, тому що він мав визначену мету - пограбувати постраждалого.        Така псевдофрустраційна поведінка характеризується частковою втратою контролю з боку волі людини, але вона є доцільною, вмотивованою і зберігає контроль із боку свідомості.

Фрустраційна поведінка - це поведінка, яка частково контролюється волею, та свідомістю людини, вона дезорганізована і не має змістовно-значеннєвого зв'язку з мотивом ситуації. При такій поведінці свобода усвідомлення і волевиявлення обмежена. У зв'язку з цим фрустрацію можна виділити як особливий стан, що може розглядатися слідчими (суддями) як пом'якшуючий чинник.

Дослідження осіб, що вчинили злочини в стані фрустрації, виявили у них основні особистісні і поведінкові характеристики, які можуть сприяти злочину. Це глибока емоційна залученість до ситуації, тенденція оцінювати свої потреби як високозначущі, недостатня адекватність поведінки. Підвищена емоційна залученість до ситуації виявляються в них в емоційному відгуку на будь-які стимули, що навіть не існують.              Фрустрація виявляється не тільки в агресивних формах поведінки. У деяких випадках спостерігається «відхід у себе» (емоційне замикання) із метою ослаблення емоційного дискомфорту. Іноді спостерігаються регресивні форми поведінки. На специфіку поведінкових реакцій істотний вплив мають особистісні характеристики, особливо міра емоційної усталеності. Емоційна усталеність є суттєвим чинником, що може призвести до фрустрації, вона виявляється в суб'єкта з підвищеною чутливістю й у збуджуваності, емоційній дратівливості, у нестачі самоконтролю і тривожній самооцінці.

Тенденція оцінювати індивідуальні потреби як високозначущі у фрустрованої особистості обумовлена як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. Внутрішній чинник визначається інтелектуальними й особистісними характеристиками тих, хто знаходиться під слідством. Дослідження показали, що такі особистості характеризуються неадекватною самооцінкою, низьким рівнем психічної адаптації, егоцентризмом, ригідністю, слабкими комунікативними якостями. Причому, якщо при фізіологічному афекті і стресовому стані визначальну роль у розвитку динаміки цих станів відіграє зовнішній чинник, то стан фрустрації може сприяти виникненню сильного душевного хвилювання і його можна розглядати як пом'якшуючу провину обставину.

Стан страху - рано або пізно відчувають усі люди. Пов'язані з ним переживання легко відтворюються і можуть прориватися у свідомість у снах. Страх є найбільш небезпечною зі всіх емоцій, інтенсивний страх може призводити навіть до смерті. Причинами страху можуть бути події, умови або ситуації, які є сигналом небезпеки. Почуття страху може мати різноманітну інтенсивність - від очікування небезпеки, що супроводжується деяким дискомфортом і напругою, до страхітливості. Стан страху може виникнути як продовження і поглиблення стану тривоги при конкретизації небезпеки, яка раніше була невизначеною.

Стан страху - це стан, у якому домінує сильне почуття страху, воно характеризується вкрай негативним емоційним фоном, дезадаптацією, великою кількістю негативних наслідків для психіки й організму. Страх має помітний вплив на сприйняття, мислення і поведінку особистості. При страху обмежується сприйняття, людина стає функціонально несприйнятливою до більшої частини потенційного перцептивного поля (сприйняття). Страх може загальмувати мислення, зробити його більш вузьким за обсягом і ригідним (інертним) за формою. Страх дуже сильно скорочує число ступенів свободи в поведінці особистості.

У залежності від ситуації й особистісних особливостей стан страху може бути пов'язаний із різноманітними формами поведінки: втеча, захисна агресія, демонстративна агресія, заціпеніння.

Стан паніки - це стан втрати спроможності саморегуляції, дезорганізації поведінки і діяльності, він призводить до несприятливих наслідків. Для цього стану характерними є пригніченість і заціпеніння або неадекватний пошук допомоги, хаотична, безглузда активність, що виступає руховою розрядкою дуже сильних емоцій. Паніку можна розглядати як стан страху, що досяг сили (глибини) афекту.

6.3.3. Стан фізіологічного афекту

Кримінальне право враховує особливості станів і умов, у яких знаходиться особа, котра вчинила злочин, причому ці обставини істотно обмежують міру її усвідомлення, свободу волевиявлення і розцінюються як пом'якшувальні обставини.

Судово-психологічна експертиза афекту є історично однією з перших. Для юридичної кваліфікації сильного душевного хвилювання, яка була необхідною для застосування статей 116 і 123 КК України, потрібна психологічна експертиза, що засвідчує наявність фізіологічного афекту.

Фізіологічний афект варто відрізняти від патологічного афекту, кваліфікація якого входить у компетенцію психіатрів.                 Фізіологічний афект - це емоційний стан, який не виходить за межі норми і характеризується раптовістю виникнення, великою силою і короткочасністю.

У юридичній літературі при підході до оцінки фізіологічного афекту основний акцент робиться на встановлення обставин, що провокують виникнення афективної реакції - насильства, серйозності образи, відсутності заздалегідь обдуманого плану злочину й ін. Аналіз цих моментів торкається лише зовнішніх умов, у яких відбуваються дії, але нічого не говорить про внутрішній стан людини, зокрема, про зміни, що відбуваються в її свідомості.

У психології під афектом розуміється емоційний процес вибухового характеру, що протікає бурхливо й стрімко і може дати непідвладну свідомому вольовому контролю розрядку в дії. З погляду оцінки змісту переживань можна виділити афекти радості, страху, гніву, горя. Частіше усього проводяться судово-психологічні експертизи фізіологічного афекту гніву або страху.

З метою розробки психологічних критеріїв діагностики фізіологічного афекту необхідно більш чітко визначити особливості ситуацій, що сприяють виникненню афекту і внутрішньої структури емоційного стану.

Фізіологічний афект виникає, як правило, у конфліктній для суб'єкта ситуації, коли він при необхідності продовжувати діяльність зустрічається з непереборними перешкодами. Стан афекту може розвитися, наприклад, в умовах гострого дефіциту часу, тобто якщо людина повинна швидко зорієнтуватися в складній емоційно значущій ситуації, прийняти рішення про характер своїх подальших дій і практично реалізувати це рішення. Конфлікт між об'єктивною необхідністю діяти і суб'єктивною неможливістю знайти адекватний вихід із сформованої ситуації і призводить до виникнення афекту.

Стан афекту може виникнути у відповідь на несподіваний сильний подразник при відсутності в суб'єкта заздалегідь підготовленої програми поведінки. При цьому сила впливу подразника визначається в першу чергу особистісним змістом ситуації, у якій діє людина.

У результаті поступової акумуляції афективних переживань в умовах обстановки, що травмує, навіть незначний сам по собі привід також може викликати короткочасну дезорганізацію поведінки, «афективний вибух».

Проте психологічна структура уже виниклого афекту не залежить і не визначається механізмом його виникнення і виражається насамперед у зміні свідомості і діяльності суб'єкта.

У стані афекту відбувається звуження свідомості: увага концентрується на афективно забарвлених переживаннях і уявленнях, пов'язаних із ситуацією, що травмує, зменшується повнота відбитку ситуації, послаблюється критика стосовно власної поведінки. Кінцева мета дії суб'єкта при цьому залишається поза полем ясної свідомості, можуть усвідомлюватися лише найближчі цілі, що знаходяться в безпосередньому зв'язку із спонукуваннями.

Зазначені зміни свідомості виражаються в порушенні цілеспрямованості поведінки, відсутності адекватного мовного контакту з навколишніми, у руховому порушенні з явищами автоматизму, забуванні деяких елементів подій, пов'язаних з афектогенною ситуацією.

Подальший розвиток судово-психологічної експертизи фізіологічного афекту повинен спиратися на більш детальну розробку психологічних критеріїв діагностики цього стану.

У психіатрії патологічний афект розглядається як гострий короткочасний психічний розлад, що виникає раптово і характеризується такими особливостями, як: 1) глибоке потьмарення свідомості, що за структурою повинно бути віднесено до сутінкових станів; 2) бурхливе рухове порушення з автоматичними діями; 3) повна (або майже повна) наступна амнезія вчинених дій. Стан патологічного афекту відрізняється крайньою напруженістю й інтенсивністю переживання, а дії, зроблені в цьому стані, мають велику руйнівну силу. У більшості випадків спалах патологічного афекту завершується більш-менш тривалим і глибоким сном. Таким чином, тут (у структурі патологічного афекту) можна простежити три класичні обов'язкові фази:

фаза навального, лавиноподібного наростання гострого емоційного переживання (практично відсутня при патологічному афекті);

фаза порушеної свідомості з хаотичними, а іноді високоавтоматизованими, але не завжди цілеспрямованими діями, що явно перевищують за інтенсивністю і кількістю практичну необхідність. Цю фазу суб'єкт амнезує (забуває) цілком;

фаза релаксації, яка при патологічному афекті являє собою більш-менш тривалий сон, який наступає практично одразу.

Як правило, грунтом для виникнення патологічного афекту є масивні органічні шкідливості в анамнезі, що порушують функції головного мозку, наявність глибокої психопатії. Крім того, часто такий афект виникає на фоні уживаних суб'єктом або застосовуваних за психопатологічними або соматичними показниками алкоголю, наркотиків і фармакологічних препаратів.

Таким чином, патологічний афект - це хворобливий стан психіки і тому може бути правильно оцінений і досліджений тільки лікарем-психіатром. При цьому не тільки встановлюється стан патологічного афекту, але і вирішується питання про осудність суб'єкта стосовно зроблених їм суспільно-небезпечних діянь. Особи, які вчинили протиправні діяння в стані патологічного афекту, судово-психіатричною експертизою визнаються, як правило, несамовитими.

Подібно патологічному афекту, особливості фізіологічного афекту характеризуються його структурою, інтенсивністю і динамікою. Проте за зовнішньою подібністю даних двох видів афекту стоять суттєво різні інтимні механізми виникнення і розвитку цих станів (Табл.6.1).

Фізіологічний афект може виникнути тільки в ситуації, що має специфічні ознаки. У юридичній літературі ця ситуація (зокрема, ситуація насильства або образи з боку потерпілого) повинна існувати реально, а не в уяві суб'єкта.

Високий ступінь емоційних переживань специфічно впливає на характер пізнавальних процесів і на структуру свідомості суб'єкта. Цей вплив призводить до феномена «звуження» свідомості, що, у свою чергу, робить діяльність суб'єкта односторонньою, негнучкою. Психології відомий ряд емоційних станів, що

Таблиця 6.1.

Характеристика афективних станів