РоздІл 4. право як фактор регуляцІЇ поведІнки особистостІ

4.1. Сутність процесу соціалізації особистості

Соціалізація особистості - це процес її формування і становлення, що відбувається під впливом різноманітних соціальних чинників (культурних, економічних, політичних, класових, моральних, правових та ін.). Людина не є пасивним об'єктом впливу цих чинників. Вона вступає з ними в активну взаємодію, спрямованість якої визначається навчанням і вихованням. У цьому процесі відбувається засвоєння суб'єктом соціальних еталонів поведінки, вироблених даною соціальною спільністю, групою.

У філософській, психологічній і соціологічній літературі поняття „соціалізація” у його найбільш загальному значенні, розглядається як процес соціального становлення людського індивіда, формування і розвитку його соціальної сутності. Сутність людини змінюється і розвивається разом із суспільством. Змінюється соціальне середовище, адаптуючись до цих умов, міняється і людина.

Соціалізація – це складний процес і результат засвоєння і активного відтворювання індивідом суспільного досвіду, вона означає „багатогранний процес розвитку особистості людини, що включає як біологічні передумови, так і безпосередньо саме входження індивіда в соціальне середовище і що припускає: соціальне пізнання, соціальне спілкування, оволодіння навичками практичної діяльності, включаючи як предметний світ, так і всю сукупність соціальних функцій, ролей, норм, прав і обов'язків і т.д., зміну і якісне перетворення самої людини, її всебічний і гармонійний розвиток”.

Соціалізація – процес безупинний, залежний не тільки від форм зв'язків людини і соціального середовища, але і від ступеня зрілості даного суспільства. Соціалізація містить у собі, з одного боку, цілеспрямований вплив соціальних умов, різних соціальних інститутів на людину з метою прилучення його до системи понять, оцінок, уявлень, соціальних норм і інших цінностей культури, прийнятих у суспільстві, з іншого боку – соціальну діяльність самої людини в процесі соціалізації, становлення особистості. Людина, яка діє в соціальному середовищі, змінює, вдосконалює його й у той же час змінює власну сутність, формує в себе нові якості і властивості. Тому людина в процесі соціалізації виступає як об'єкт і суб'єкт, що впливає на зовнішній світ і свій внутрішній, духовний світ. Таким чином, соціалізація індивіда складається як з формування індивідуального досвіду, так і з засвоєння соціального досвіду.

Виходячи з цього соціалізація розглядається як засвоєння індивідом культурної системи того суспільства, у якому він живе. Засвоюються насамперед загальнозначущі, тобто колективні, норми, система яких і складає ту культуру, що визначає соціальний вигляд індивіда і сприяє його суспільному й індивідуальному самовираженню. Індивід засвоює колективні норми поведінки до такого ступеня, що вони стають частиною його особистості і зрештою автоматично і підсвідомо направляють усі його вчинки.

У західній літературі, присвяченої проблемам соціалізації, переважали дві протилежні точки зору. Першу концепцію захищали головним чином представники французької школи соціології, послідовники Е. Дюркгейма. Йому ж належить і сам термін „соціалізація”. У рамках цього соціологічного напрямку, заснованого на колективних віруваннях, і в якому усе те що виражається, що індивід може осягнути чи навіть спостерігати, має не індивідуальне, а суспільне походження, соціалізація зводилась до методичного й авторитарного виховання: будь-яке правило, будь-який спосіб вираження думки, поведінки, будь-який образ дій, навівається індивіду - групою. При цьому метою соціалізації є досягнення однорідності суспільства і забезпечення соціального відтворення його членів. Соціалізація відбувається через навіювання шаблонів поведінки, по яких кожна людина повинна моделювати свою власну поведінку, для того щоб наступне покоління успадкувало ті поняття, вдачі і звички, що дозволяють кожному новому поколінню адаптуватися до умов життя в суспільстві, що розвивається як би по спіралі.

Неточність тут полягає в тому, що може скластися помилкове враження, начебто різниця у віці й у поколіннях не має вирішального значення і начебто суспільство складається лише з одного нескінченного, триваючого покоління. Далі, даний підхід недооцінює самостійності індивіда і його активної ролі у формуванні власного характеру.

На противагу цієї концепції про явище соціалізації, що спирається на вирішальне значення соціальної системи, але ігнорує особистісний аспект, існує й інша, у якій процес соціалізації мислиться сугубо індивідуальним. Такий підхід зв'язаний з досить старими інтелектуальними традиціями. Ще Монтень і особливо Руссо вважали, що розвиток індивіда повинен, насамперед, залежати від його власної ініціативи. Дана концепція займає переважне місце в роботах психологів-генетиків. Правда, Піаже затверджував, що саме в самому процесі соціалізації розум здобуває властивість об'єктивності. Але це лише визначений період у психічному розвитку, що випливає за двома первинними фазами його еволюції. Обидві перші фази – замкнутість і егоцентризм – у сутності своєї є сугубо індивідуальними. Це значить, що примат соціального заперечується, але існує відносний розрив між формуванням особистості і вимогами суспільства. Ці вимоги в концепції, як нам представляється, діють лише в якості опосередкуючого інструмента, що виконує як би хірургічне втручання на визначеному етапі психічного розвитку індивіда. Дана концепція про взаємини між особистістю і суспільством, і, отже, про сутність процесу соціалізації, також не цілком відповідає дійсності. Можна думати, що зв'язки із суспільством, які творяться особистістю не виникають внаслідок активності розуму і логічної інтуїції, а залежать від спонтанного включення в сукупність ситуації і життєвого досвіду, що мають виражений соціальний зміст.

Логічно припустити, що існує інший шлях підходу до явищ соціалізації, що сполучить визнання активної ролі соціальної системи з активним проявом індивідуальних початків. У цьому змісті соціалізація являє собою процес формування соціальних якостей особистості. Процес соціалізації виражається насамперед в ідентифікації із соціальними групами, до яких даний суб'єкт належить чи які він сам собі вибирає. Людина все життя є органічно включеною у групи, що мають географічну чи історичну основу: родину, клас, село чи район, націю. Тобто людина постійно є і біологічним організмом, і індивідуальною особою, і членом визначеної суспільної групи, отже, він прилучається відразу до трьох процесів організації.

Дана приналежність виявляється через визнання й особисте сприйняття групових цінностей і норм, у яких відбиті минулий, дійсний досвід і плани групи на майбутнє. Цим же визначається рівень знань і особистісний статус індивіда. Потрібно, щоб індивід засвоїв велику частину культурної спадщини суспільства і безліч існуючих уявлень і почуттів, якщо він не хоче, щоб на проявах індивідуально-суб'єктивних якостей лежала печатка соціальної безплідності. Досвід групи може мати явну і виражену форму, хоча найчастіше він є яким мається на увазі, або інтуїтивним. Сприйняття цінностей групи виявляється в проходженні деяким обов'язковим установкам, що супроводжуються привілеями і заборонами, а також схваленням більш розпливчастих, тобто інституціональне не закріплених установок.

У психологічній літературі поняття соціалізації відноситься до всіх процесів формування людини як особистості, її соціального становлення, включення особистості в різні системи соціальних відносин, засвоєння людиною історично сформованих знань, норм поведінки і т.п. Нерідко в це поняття вкладається загальне значення прилучення індивіда до суспільства, його матеріального і духовного життя, до його історії і сучасності. Поняття соціалізації в такому тлумаченні майже цілком ідентифікує з поняттям соціальної сутності людини і її здійсненням у циклі безупинних перетворень статусу, ролей, цінностей, еталонів, норм поведінки, установок і інших соціальних характеристик особистості.

Тим часом для цілей конкретного дослідження необхідно виділяти визначені характеристики процесу соціалізації. Особлива увага звертається на стадійний, чи фазний, характер цього процесу, що частково збігає з віковими періодами й основними моментами життєвого шляху людини в суспільстві, вірніше процесу становлення людини як особистості і початку самостійного життя соціалізованого індивіда. Відповідно виділяються 3 основних етапи соціалізації:

первинна (соціалізація дитини);

маргінальна (проміжна соціалізація підлітка);

стійка, концептуальна, цілісна (у юнацькому віці в період переходу від юності до зрілості, тобто від 17-18 до 23-25 років).

Соціалізація продовжується в кожної людини все життя, від моменту народження до кінця життя. Найважливіше значення для становлення особистості і придбання нею соціального вигляду мають погляди і переконання з питань життя в суспільстві, відношення до загальнолюдських цінностей, норм моралі і права, відношення до інших людей і самого себе. характер потреб і інтересів, до задоволення яких прагне людина, відношення до продуктивної праці, до участі в зусиллях суспільства по поліпшенню умов життя та ін. Усі ці особливості не притаманні психіці людини з народження, не виникають самі собою. Це психологічні новотвори, що формуються прижиттєве, що вимагають докладання зусиль, турботи, удосконалювання.

Соціалізація забезпечує прижиттєвий розвиток особистості людини. Особистість розглядається як інтегральна соціальна якість людини, що пов’язана з притаманними їй психологічними особливостями, які характеризують її соціальний вигляд, виступає регулятором соціально значимої поведінки і визначає її соціальну позицію.

Соціалізація носить системний характер її головним змістом виступають:

виникнення і розвиток в особистості основних (базових) соціально-значущих властивостей;

виникнення і розвиток соціально-психологічних властивостей, що виявляються при безпосередньому контакті із соціальним середовищем, що регулюють в ньому і виконання різних соціальних ролей;

психологічний розвиток, який супроводжує соціалізацію і пов’язаний з формуванням освіченості, вихованості, навченості особистості.

Соціалізація носить системний характер ще і тому, що всі об'єкти соціально-психологічної природи – особистість, мала група, великі спільності, суспільство, людство – системні по природі і знаходяться в ієрархічно-системних відносинах один з одним.

До головних безпосередніх факторів, що роблять на соціалізацію особистості взаємозалежні ініціюючі, направляючі впливи, які наповняють її конкретним змістом, можна віднести три:

матеріальні, психологічно значимі фактори соціального середовища, що супроводжують життя людини з моменту появи її на світ. Такими є економічні, житлові, фінансові, побутові та інші фактори, обумовлені переважними в суспільстві, соціальній групі, малій групі, родині особливостями і завжди в чомусь своєрідні для кожного індивіда. Не будучи психологічними по природі, вони знаходять психологічне відображення, стійко детермінують визначені інтереси, погляди й інші процеси в особистості, зв'язують із соціумом;

соціально-психологічні фактори соціального середовища – це вже психологічні по природі фактори, носіями яких виступають люди, групи з їх психологією, що оточували й оточують людину в житті. Звичайно, на великих відрізках його, обчислювальних роками, людині приходиться зустрічатися з різними людьми і групами. Але звичайно переважає визначений їх тип, з деякими людьми й умовами контакти підтримувалися і підтримуються довше (наприклад, родина і її члени, друзі, сусіді та ін.). Могутній ансамбль соціально-психологічних впливів випробує людина при одержанні освіти, орієнтованої на допомогу їй в соціалізації. Случається, що і контакти з якоюсь окремою людиною, навіть нетривалі, по різних причинах впливають на індивіда сильніше, чим інші, навіть ті, що тривають довше.  “З ким поведешся – від того і наберешся”, вірно говорять у народі;

фактор власної соціальної активності людини. Усе, що є в психології людини, завжди є продукт не дзеркального відображення і не пасивного “вливання в неї” кимсь чогось соціального. Психологічна наука з великою старанністю розібралася з перетвореннями, що відбуваються тут.

У соціальній психології виділяються звичайно три сфери, у яких здійснюється насамперед це становлення особистості: діяльність, спілкування, самосвідомість. Кожна з цих сфер повинна бути розглянута особливо. Загальною характеристикою всіх цих трьох сфер є процес розширення, множення соціальних зв'язків особистості з зовнішнім світом. На кожній з названих трьох сфер можна показати, як у ній здійснюється розширення й ускладнення цих соціальних зв'язків.

Що стосується діяльності, то протягом усього процесу соціалізації особистість має справу з розширенням “каталогу” діяльностей, тобто освоєнням усе нових і нових видів діяльності.

Друга сфера – спілкування, розглядається в контексті соціалізації також з боку його розширення і поглиблення. З чисто теоретичної точки зору, таке розширення сфери спілкування саме собою зрозуміло, коли швидке спілкування нерозривно пов'язане з діяльністю. Однак, цієї загальної констатації недостатньо, і задача експериментальних досліджень складається в тому, щоб показати, по-перше, як і при яких обставинах здійснюється множення зв'язків спілкування і, по-друге, що одержує особистість від цього процесу.

Нарешті, третя сфера розвитку особистості – розвиток її самосвідомості. У самому загальному виді можна сказати, що процес соціалізації означає становлення в людині образа її „Я”. У численних експериментальних дослідженнях, у тому числі лонгітюдинальних, установлено, що образ „Я” не виникає в людини відразу, а також складається протягом його життя під впливом численних соціальних впливів. З погляду соціальної психології тут особливо цікаво з'ясувати, яким образом включення людини в різні соціальні групи задає цей процес. Чи грає роль той факт, що кількість груп може варіювати дуже сильно, відкіля варіює і кількість зв'язків спілкування? Чи така перемінна, як кількість груп, узагалі не має значення, а головним фактором виступає якість груп (з погляду змісту їх діяльності, рівня їх розвитку). Як позначається на поведінці людини і на її діяльності (у тому числі в групах) рівень розвитку її самосвідомості – от питання, що повинні одержати відповідь при дослідженні соціалізації особистості.

4.2. Правова соціалізація особистості і її правосвідомість

Найважливішою умовою адаптації особистості до життя в соціумі є правова соціалізація, в якій відбувається засвоєння правової культури даного суспільства і на цій основі - формування правослухняної поведінки, що відповідає вимогам суспільства. Успішність правової соціалізації особистості визначається низкою умов.

1. Правова культура суспільства. Ця культура є продуктом соціально-історичного розвитку людства в цілому й окремих його співтовариств. Тому в зв'язку з конкретними історичними, економічними, класовими особливостями конкретного суспільства спостерігаються і різноманітні рівні його правової культури. Ця культура створювалась із складових: племінних звичаїв, яким повинен підкорятися несвідомо кожний член етнічної групи; традицій, що формуються у конкретних співтовариствах і прошарках суспільства і яким зобов'язана підпорядковуватися кожна людина, яка бажає показати свою приналежність до даної соціальної групи (наприклад, традиції дворянської поведінки); вимог, які ставляться співтовариством до своїх прихильників (наприклад, релігійні заповіді різних конфесій); правових законів (норм), в яких чітко формулюються певні норми правослухняної поведінки і які свідомо засвоюються громадянами (наприклад, римське право).

У сучасних розвинутих державах існують правові Кодекси - звіди законів, обов'язкових для всіх громадян кожної держави незалежно від їх етнічної приналежності і релігійних переконань.

Правові норми кожного суспільства відбивають об'єктивні закономірності його розвитку і функціонування і втілюють у собі його політичні, економічні, державні інтереси. Правова соціалізація індивіда передбачає його адаптацію до інтересів даного суспільства, розвиток форм поведінки, адекватних його морально - правовим цінностям. Прийняті в суспільстві норми права значною мірою визначають характер правової соціалізації особистості.

Людина не пасивно пристосовується до правових норм суспільства, тому в ідентичних соціальних умовах спостерігається значний розкид від законослухняної до різноманітних проявів асоціальної і девіантної поведінки. Найважливішим чинником правової адаптації особистості є ставлення суб'єкта до сприйманих правових норм суспільства. Це ставлення залежить від того, наскільки правова структура суспільства надає громадянам свободу вибору, можливості творчої діяльності, участі в різноманітних сферах громадського життя, задоволення особистих потреб і інтересів, реалізації своїх життєвих перспектив. За умов тоталітарної структури суспільства, людина змушена пасивно підпорядковуватися вимогам закону, спонукувана острахом покарання або виявляючи пасивний конформізм. За умов демократичної організації суспільства людина стає суб'єктом правосвідомості, виробляє активну життєву позицію при оцінці правових норм і формуванні власних планів поведінки. При оцінці суб'єктом правових норм виникає специфічне уявлення соціальної справедливості. Віра в існування в даному суспільстві соціальної справедливості виникає в громадян за умови, що держава не тільки декларує у своїх законах права особистості, але і створює реальні гарантії їх дотримання, надаючи при цьому рівні можливості і перспективи успішної реалізації своїх прав. Закони демократичної держави проголошують не тільки права людини і громадянина, але і покладають на нього певні обов'язки стосовно інших людей і суспільства в цілому. І суб'єкт сприймає ці вимоги як справедливі, якщо він переконаний у справедливості суспільного правопорядку й усвідомлює, що виконання продиктованих законом і мораллю вимог (обов'язку захисту батьківщини, сплати податків, охорони культурної спадщини, навколишнього середовища та ін.) є необхідним як для існування держави, так і для кожного громадянина, якому держава забезпечує захист його основних прав і свобод.

Оцінка суб'єктом соціальної справедливості є результатом складних співвідношень між змістом правових і морально-етичних норм суспільства і характером особистості - рівнем її правового і морального розвитку, самооцінкою, рівнем домагань.

Нормативно-правова поведінка формується при оптимальних співвідношеннях об'єктивних і суб'єктивних чинників соціалізації особистості. При таких співвідношеннях спостерігається динамічна рівновага між інтересами держави і громадян, і на основі цього - соціальна гармонія як умова життєздатності й усталеності даного суспільства.

Оцінка правової структури суспільства як несправедливого породжує в людях фрустраційні стани і на цій основі - соціальну напруженість, конфліктність, формування асоціальних (протиправних) форм поведінки і таких, що відхиляються від норми (девіантних).

Шлях до соціальної гармонії лежить у встановленні оптимальної рівноваги між вимогами суспільства і життєвими цілями й ідеалами особистості. Цей ідеал в абсолютній мірі є недосяжним, але він виступає в ролі соціального еталона. Життєздатність і чесність політичних структур суспільства оцінюється саме в зв'язку з їхньою спроможністю визначати перспективні напрямки розвитку суспільства з урахуванням можливостей і інтересів основної маси своїх громадян, тобто в зв'язку з їхньою спроможністю забезпечити єдність особистих і суспільних устремлінь.

Система об'єктивних правових вимог до індивіда завжди опосередкована його особистим досвідом спілкування з іншими людьми в соціальних групах.

Соціально-економічна і політична структура суспільства відбивається у певних правових нормах, що закріплюють сформовані стосунки між державою і її громадянами. Але практично кожний індивід включається в систему цих стосунків через засвоєння норм поведінки в макро- і мікрогрупах. Макрогрупи (великі групи) - це державні структури, політичні, громадські організації, в яких ділові і міжособистісні стосунки людей завжди будуються на певних правових засадах, що історично склалися в даному суспільстві. Правові норми, що затвердилися в макросередовищі, впливають на формування правових принципів малих контактних груп, прикладом яких може бути сім'я, навчальний і трудовий колектив, військовий і правоохоронний підрозділ, спортивна команда та ін. Макросоціальні організації як правило ставлять мікрогрупам правові, зокрема конституційні, вимоги щодо їх діяльності і контролюють відповідність їх діяльності законам. У формальній структурі малих груп більшою мірою має місце адаптація до об'єктивно запропонованих нормативних вимог, до службових взаємодій співробітників і керівників, у неформальній структурі малих груп значну роль відіграють міжособистісні стосунки, засновані на спільності інтересів і переконань, довіри і недовіри, симпатій і антипатій, прояву індивідуально-психологічних особливостей особистості. Саме в системі цих відносин суб'єкт наочно сприймає й оцінює вчинки інших людей і свої власні, усвідомлює їхню соціально-правову сутність, одержує знання, уміння, навички і звички правової поведінки.

У правовій соціалізації особистості дуже суттєву роль відіграють відносини, що формуються між особистістю і групою, колективом. Взаємовідносини особистості і групи є надзвичайно складними. Для розуміння й оцінки цих взаємовідносин варто враховувати як властивості особистості і її статус у групі, так і склад, характер діяльності і рівень організації групи і психологічний клімат, що склався в ній. Але, як правило, колективний вплив групи на індивіда завжди є значно результативнішим, ніж вплив індивідуальний. Саме в процесі спільної діяльності з партнерами, особами, які стоять вище, людина переконується в реальній цінності і дієвості правових норм, що декларуються в державних документах - Конституції, Кримінальному і Цивільному кодексах, у залежності від того, наскільки вона почуває себе соціально захищеною, якою мірою вона може здійснити свої права особистості і громадянина.

Таким чином, процес правової соціалізації індивіда містить у собі взаємодію трьох складових: суспільство - особистість - колектив.

Правова соціалізація особистості, як відзначалося вище, має своїм призначенням формування соціально-адаптованої нормативної поведінки індивіда. Проте така поведінки не є однозначним результатом впливу на особистість правових соціальних норм. Особистість - суб'єкт правовиконавчої поведінки, організація і саморегуляція якої опосередкована розвитком правової свідомості.

Свідомість - це найвища форма відбитку світу суб'єктом, яка формується в онтогенезі індивіда на основі засвоєння соціального досвіду, у процесах предметної і теоретичної діяльності, спілкування і мовної взаємодії. Свідомість починає розвиватися на підставі узагальнення чуттєвих образів, що виникають при безпосередньому сприйнятті індивідом об'єктів навколишнього природного і соціального середовища, і послідовно переходить на абстрактно-теоретичний рівень, на якому суб'єкт оперує загальними поняттями за допомогою знаково-мовних символів.

Свідомість є не тільки засобом відбитку світу, але й основним засобом саморегуляції, суб'єктом своєї поведінки. На рівні особистості свідомість людини виявляється як самосвідомість, завдяки чому людина усвідомлює себе як особистість, усвідомлює свої соціальні ролі і своє місце в системі соціальних відносин, усвідомлює цілі і мотиви своїх вчинків („Я” - концепція).

Особливою сферою свідомості особистості є правова свідомість. Правова свідомість - це засвоєна суб'єктом система знань, що відбивають прийнятий у даному суспільстві правопорядок, яка виступає підставою самоорганізації соціально-нормативної поведінки.

Формування правосвідомості в онтогенезі - це складний і багатофакторний процес, що проходить низку етапів і опосередкований умовами виховання і спілкування.

У дитячому і підлітковому віці головну роль у засвоєнні моральних і правових форм поведінки відіграє імітація зразків поведінки дорослих. Імітація проходить низку стадій: від сліпого копіювання дитиною поведінки старших до довільної імітації однолітків і дорослих у підлітків. У дорослих імітація виступає допоміжним засобом засвоєння моральних і правових норм поведінки. При цьому за зразок беруться, як правило, зовнішні властивості поведінки керівника або іншої авторитетної або шанованої особи. Проте цей процес зазвичай не зачіпає усталених особистісних властивостей суб'єкта, котрий імітує. Феномен імітації особливо сильно виявляється в груповій взаємодії, де засвоєння індивідом норм поведінки, які спостерігаються, виявляється в двох планах: якійсь конкретній особі (як правило лідеру) і нормам поведінки, типовим для групи. В останньому випадку явище імітації поєднується з явищем конформізму, тобто адаптації поведінки індивіда під впливом тиску групи. Конформізм може мати різноманітний характер:

стихійна форма імітації, коли індивід виявляє внутрішню і зовнішню згоду з групою без переживання якогось конфлікту;

захисний конформізм, коли суб'єкт примикає до групи в пошуках захисту від неприємностей, що загрожують йому, шукає підтримку з боку більшості;

умовний конформізм, чисто зовнішній, маскувальний, коли суб'єкт, який зберігав свою особливу думку, демонстративно підпорядковується думці більшості в прагненні заслужити схвалення, зробити кар'єру і т.п.

На рівні імітації і конформізму ще не можна говорити про формування правосвідомості, тому що суб'єкт пасивно пристосовується до зовнішніх соціальних умов без усвідомлення основних принципів організації і самоорганізації правової поведінки. За цих умов індивід набуває пасивних навичок поведінки, причому з рівною легкістю набуваючи і позитивні і негативні навички, що виявляються на підсвідомому рівні.

Іншим важливим феноменом, що спостерігається в процесі соціалізації індивіда є навіювання (або сугестія). Це форма нецілеспрямованого і неаргументованого впливу однієї людини або групи на іншу людину (дитину) або групу. У ситуації вселяння інформація про норми поведінки або відсутня, або засвоюється некритично, активність спостерігається тільки з боку особи, яка вселяє. Вселяння зазвичай здійснюється у вербальній формі, проте в ньому переважає не раціональний, а емоційно-вольовий компонент.

Так, дорослі спонукають дитину до певних вчинків, що відповідають нормам права і моралі, але не пояснюють соціального змісту цих норм або через малолітство дитини, або в зв'язку зі своєю теоретичною некомпетентністю.

На підставі придбаних навичок формуються установки, що спонукають індивіда поводитися відповідно до узвичаєних норм поведінки без глибокого їх усвідомлення.

Активними формами виховання правосвідомості є повідомлення індивіду інформації про зміст і соціальну цінність правових норм, а також переконання, яке забезпечує свідоме засвоєння індивідом правової інформації, що йому повідомляється. На цьому рівні формується система правових знань, що містить у собі уявлення про конкретні форми нормативної поведінки і поняття про загальні принципи її організації, тобто відбувається становлення правової свідомості. Правосвідомість є найважливішою сферою свідомості і поведінки особистості, хоча вона не завжди пов'язана із запам'ятовуванням усіх правових норм і статей Кримінального і Цивільного кодексів (це є фаховою якістю юристів), але для кожного громадянина є обов'язковим знання основних конституційних прав і обов'язків.

При цьому необхідно розрізняти поняття прав людини і громадянина за обсягом цих понять. Проголошена французькою революцією „Декларація прав людини і громадянина” стала підставою правоустрою сучасних демократичних держав. Права людини - це поняття, що охоплює права і свободи усіх людей, незалежно від їх расової і державної приналежності: це - право на життя, особиста гідність, безпека, рівність перед законом і ін.; права громадянина - це проголошені Конституцією даної країни права своїх громадян, куди включено і загальні права людини і права, що відбивають специфіку держави, її економічні, політичні, соціальні, тобто права і свободи особи, проголошені в міжнародних Деклараціях.

Наприклад, Конституція України як демократичної держави передбачає різноманітні форми реалізації військової служби, реалізації права власності й ін.

У правовій свідомості особистості об'єднані відбивні і регуляторні сфери психіки. Правосвідомість можна охарактеризувати як концептуальну (внутрішню інтелектуальну) модель суб'єкта, в якому, з одного боку відбивається сутність правових норм суспільства і, з іншого боку - формуються програми цілеспрямованої діяльності. Психологічний механізм взаємодії відбивної (теоретичної) сфери правосвідомості з її регуляторною сферою уявляється надзвичайно складним, але він одержує своє розкриття завдяки методам системного аналізу. Одним із прикладів застосування системно-діяльнісного аналізу може служити теорія поетапного формування розумових дій. Застосування цього методу дозволяє глибше розкрити етапи розвитку правової свідомості особистості.

Формування теоретичних правових знань означає перехід від зовнішніх наслідувальних актів правослухняної поведінки до їх інтеріоризації, тобто переводу в план внутрішніх інтелектуальних дій, що створюють у своїй сукупності орієнтовну основу свідомо регульованої правової поведінки. Зміст такої орієнтованої основи (концептуальної моделі) визначає характер практичних дій, що чиняться суб'єктом, - їхню екстеріоризацію відповідно до засвоєних норм моралі і права. Набутий суб'єктом досвід практичної правослухняної діяльності, у свою чергу, має зворотний вплив на перетворення й удосконалювання внутрішньої інтелектуальної моделі.

У становленні правосвідомості відіграє роль не тільки суб'єктивна самооцінка, але також об'єктивна соціальна (колективна) оцінка поведінки людини іншими людьми. Ця оцінка є найважливішим чинником, що стимулює інтелектуальний аналіз і емоційні переживання особистістю результатів своїх вчинків, відповідальність, прагнення до удосконалювання своєї соціально-нормативної поведінки. Поведінка суб'єкта є виконавчою частиною його цілеспрямованої діяльності, поведінки складається із системи рухів і дій, за допомогою яких суб'єкт реалізує цілі своєї діяльності.

Іноді суб'єкт має систему правових уявлень, адекватних вимогам суспільства, проте його правосвідомість ще не спирається на уміння і навички, необхідні для вольової регуляції і саморегуляції поведінки, і його правосвідомість позбавляється практичної спрямованості. Така людина залишається бездіяльною, відступає перед труднощами, легко йде на поступки в питаннях моралі і права. У дитячому і підлітковому віці морально-правова поведінка у формі позитивних навичок найчастіше формується стихійно на основі безпосередньої імітації певним зразкам (поведінці батьків, однолітків, образам літератури і мистецтва), а також на основі вселяння, примусу. Проте в цих випадках правова поведінка здійснюється як несвідома, оскільки вона не містить у собі високий рівень сформованості правової свідомості, системи правових норм і розуміння їх соціальної й особистісної значущості. Така поведінка позбавлена осмисленої орієнтованої основи і є хитливою, нецілеспрямованою, ситуативною. Тому, формуючи в дитини навички морально-правової поведінки на основі позитивних прикладів і вселяння, необхідно в подальшому вихованні, у підлітковому і юнацькому віці здійснювати правове виховання - формування теоретичного рівня засвоєння правових норм, що забезпечує свідомий вольовий контроль і самоконтроль правової поведінки.. Звичайно всі деформації правової поведінки пов'язані саме з неповнотою формування системи організації і самоконтролю правової поведінки. Формування повноцінної системи психологічних механізмів свідомої саморегуляції поведінки є надійною основою повноцінної правової поведінки, а також - профілактики девіантної поведінки.

4.3. Роль правових норм в соціалізації особистості.

Різні види злочинності суть порушення тих або інших соціально-культурних норм; це, по суті, тавтологічне твердження конкретизує предмет вивчення і підкреслює важливість з'ясовування психологічних чинників дотримання норм. І не випадково протягом сторіч робилися спроби ввести норми в психологічний контекст шляхом їх ув'язування з використовуваними в психології і суміжних із нею науках категоріями.

Неправомірним є ототожнення норм із мотивами подібно тому, як не можна ототожнювати регулюючий устрій з енергетичним зарядом або правила вуличного руху з наміченими водієм маршрутами. Незважаючи на те, що впровадження норм є розтягнутим у часі процесом, а їхня реалізація часто відбувається автоматично, було б недозволеним спрощенням зводити впровадження норм до вироблення простих навичок і звичок: вони не вводяться в порожній простір і не лягають на tabula rasa, а, як покажемо, вступають у певну взаємодію з мотиваційним ядром особистості. Покликані сприяти зберіганню культурних і суспільних завоювань людства, а також забезпечити виконання індивідуумами і співтовариствами загальнолюдських, громадських, сімейних і інших обов'язків, норми формулюють довгострокові (іноді на все життя) вимоги, походження, зміст і призначення яких вивчається суспільними, гуманітарними науками: етнографією, культурологією, правознавством, етикою, естетикою та ін. Якби психологія займалася зазначеними аспектами норм, вона б мимоволі повторювала напрацьований названими дисциплінами солідний матеріал і втратила власний напрямок дослідження. Розглядаючи суб'єктивність у якості специфічної особливості психічного, ми вважаємо, що суттєвим психологічним аспектом великої проблематики соціокультурних норм є ставлення до них суб'єкта. Ставлення суб'єкта до норм визначається як їх змістом, так і внутрішнім складом самого суб'єкта: його загальною спрямованістю, інтересами, схильностями, ціннісними уявленнями. Розглянемо, які ставлення суб'єкта до норм є принципово можливими і фактично існують.

Насамперед, є серйозні підстави для позитивного ставлення суб'єкта до норм. Вимоги, що виражаються ними, в умовах демократії адресовані всім представникам тієї або іншої групи, завдяки чому забезпечується певна рівність індивідуумів у різних сферах громадського життя. Норми служать своєрідним щитом, захищаючи суб'єкта від несправедливих зазіхань на його гідність і громадські права. Будучи гарантом порядку і стабільності, норми вселяють почуття впевненості і безпеки.

Іншою особливістю норм, що викликає до них позитивне ставлення, є встановлювана ними визначеність дій і вчинків людини і цілих груп, що дає можливість значною мірою прогнозувати їхню поведінку й обирати собі в партнери людей, які додержуються норм співжиття і „правил чесної гри”. Більш того, норми виступають чіткими орієнтирами і порадниками, зразками і стандартами, якісними і кількісними критеріями. Маючи на увазі такі функції норм, людина охоче їм підпорядковується - у впевненості, що вони підкажуть правильне рішення і способи виконання його, позицію, що треба зайняти в конкретній життєвій ситуації, і думку, якої варто дотримуватися. У цьому смислі норми значно спрощують і полегшують життя. Наявність визнаних норм нерідко використовується для виправдання тих або інших вчинків перед іншими і навіть перед самим собою. До норм у якості аргументів удаються у суперечках сімейних, ділових, виробничих і на більш високих рівнях.

Притягальна сила норм збільшується усвідомленням їх безпосередньої значущості для суб'єкта. І цим, очевидно, пояснюється скрупульозне дотримання не тільки норм, пов'язаних із виконанням найвищого людського обв'язку (захист батьківщини, піклування про дітей), але і так називаних особистісних норм, які створюються самим суб'єктом протягом життя: до них відносяться принципи взаємовідносин із конкретними людьми, правила оздоровлення свого організму, власний „кодекс честі”, а також різноманітні „обітниці” і „зароки”, нав'язливі процедури, що виникають на ґрунті марновірств і невротичних станів, фобій (психоаналітична література).

У такий спосіб захисна і повчальна функції норм викликають до них прихильність суб'єкта, що посилюється усвідомленням їх важливості для особистості і їх суспільної цінності. З огляду на те, що соціальна норма – зразок діяльності, спілкування, представляється необхідним спробувати знайти кількісні характеристики, що дозволяють судити в міру відповідності реальної поведінки людей, закріпленій в правовій нормі зразку і тим самим про міру їх соціалізованості. При цьому очевидно, нас у більшому ступені цікавить позитивна (відповідним нормам) поведінка людей, саме така поведінка вважається нормою життя нашого суспільства, що включає людей у систему відносин різного порядку. У тому випадку, коли предметом вивчення є девіантна (яке відхиляється) поведінка, у поле зору дослідження попадають ті фактори, що тією чи іншою мірою сприяють здійсненню цих протиправних дій. На підставі вивчення таких факторів не можна відразу зробити достовірні висновки щодо того, чим визначається позитивна поведінка людей, що виступають носіями соціальних якостей, що виконують адекватні, у правовому змісті, функції. Але і вивчення законослухняної поведінки відразу не дозволить досліднику, робити висновки, що стосуються прогнозу майбутньої поведінки людини, так поведінковий акт може бути розглянутий як здійснений. Тому дослідження відповідності минулої поведінки соціальній нормі має сенс у визначених випадках, наприклад, проведення судово-психологічного експертного дослідження особистості, що проходить по визначеній справі (карної, цивільної, адміністративної і т.д.) для складання психологічного портрета особистості підекспертної особи.

Можливо, звичайно, досліджувати поведінку людей за досить тривалий період часу для того, щоб, виявивши тенденцію, екстраполювати її на майбутнє. Випливаючи по такому шляху, дослідники неминуче зіштовхнуться зі складною методичною проблемою. Справа в тому, що для вивчення поведінки (законослухняної чи девіантної, делінквентної) необхідно, насамперед знати про усі факти такої поведінки вчиненої особами, обраними за допомогою тих чи інших статистичних процедур, як об'єкт дослідження. Особливо це стосується законослухняної поведінки, що будучи нормальною, фіксується досить рідко (лише у випадках, коли така поведінка має важливе суспільне значення). Трохи простіше обстоїть справа у випадку відхилення реальної поведінки від зафіксованих у соціальних нормах зразків, оскільки вона нерідко залишає „сліди” в офіційних документах, пов'язаних з розбором таких випадків у відповідних організаціях. Однак документальна реєстрація порушень соціальних норм, у тому числі і правових, проводиться лише у відношенні норм права (в основному норм карного права і значно менше у відношенні інших норм права).

Одержання прогнозу відносно майбутньої поведінки людини можливо лише при одночасному обліку факторів, що впливають на зміну поведінки. Існуючі форми обліку, навіть у тих випадках, коли вони є, наприклад дані кримінальних справ і статистичних карток на злочини, не задовольняють вимогам психологічного наукового дослідження. У них, по-перше, фіксуються дані, що мають переважно юридичне, а не психологічне значення, і, по-друге, не знаходять висвітлення багато важливих соціально-психологічних характеристик особистості. Усього цього недостатньо для визначення суспільної тенденції до тієї чи іншої поведінки, що відповідає пануючим у суспільстві соціальним цінностям.

Зазначені обставини змушують відмовитися від такого шляху дослідження. Пропонований підхід виходить із припущення, що вимоги соціальних норм добровільно виконуються насамперед тоді, коли вони відповідають переконанням, потребам, інтересам, ціннісним орієнтаціям, установкам особистості. Нам здається, що більш ефективним буде дослідження в напрямку виявлення, наскільки інтереси, потреби, установки як окремої людини, так і тієї чи іншої соціальної групи відповідають нормам поведінки, що відображає загально соціальний інтерес.

Методологічною основою приведеного припущення є дані психологічної науки про те, що норма, що відповідає потребам індивіда, легше засвоюється ім. Досягнення психології дозволяють установити конкретний „слід”, що соціальні норми залишають у психіці індивіда. Більш того, створений психологією понятійний апарат дає можливість теоретично описати механізм формування структури особистості індивіда під впливом соціальних норм (психологічний аспект соціалізації), так само як і механізм формування поведінкового акта під впливом тих елементів особистісної структури, що утворилися в індивіда в результаті прийняття їм зафіксованих у нормах цінностей, орієнтацією, правил поведінки і т.д.

Виходячи з того, що індивід сприймає навколишнє його соціальне середовище крізь призму своїх потреб, а усвідомлені потреби виступають як інтереси, проблема дослідження може бути обмежена розглядом питання про значення потреб і інтересів як соціальних факторів, що впливають на засвоєння правових норм і в своєї поведінці відповідають їх вимогам.

У зв'язку з цим прикладні задачі дослідження полягають у тому, щоб:

установити залежність (якщо вона є) між задоволенням потреб і інтересів індивідів і засвоєнням ними правових норм;

установити розходження питомих ваг матеріальних і духовних потреб і інтересів у процесі засвоєння (присвоєння) індивідом правових норм;

установити вплив соціально-демографічних факторів на формування потреб і інтересів індивідів і на засвоєння (присвоєння) ними вимог правових норм;

дати кількісну оцінку всім перерахованим факторам;

на цій основі виробити практичні рекомендації для підвищення ефективності правових норм.

У соціалізації особистості норми права відіграють істотну роль. Вони визначають, насамперед, міру можливої поведінки особистості, надаючи їй волю творчої діяльності в різних сферах суспільної діяльності, можливість задоволення особистісних потреб і інтересів, дають визначені гарантії участі особистості у формуванні самих умов своєї життєдіяльності. Разом з тим ці правові норми встановлюють одночасно міру обов'язкової поведінки, що кожен громадянин повинний дотримуватися для забезпечення нормального функціонування суспільства і кожного з його членів.

Які ж чинники обумовлюють негативне ставлення до норм?

Всякий закон або наказує, або забороняє - це з повним правом можна сказати і про норми, що тому подані у вигляді наказових і негативних пропозицій. Таким є весь масив найрізноманітніших норм - від біблійних заповідей, що склали підстави загальнолюдської моральності („почитай батька і матір”, „не створи собі кумира”, „не убий”, „не вкради”, „не роби перелюб”, „не лжесвідчи”, „не заздри”), до сучасних норм поведінки, запропонованих школярам („звертайся чемно до старших”, „не псуй шкільного майна”), робітникам („виконувати щоденне завдання”, „не порушувати правил безпеки”), пасажирам („не курити в транспорті”, „не пошкоджувати устаткування”), авторам („здати рукопис своєчасно”, „не перевищувати встановлений обсяг книги і статей”), туристам („не фотографувати такі об'єкти”, „не збирати рідких квітів”) і т.д.

Виконання ж будь-яких вимог, що формулюються нормами, припускає готовність суб'єкта підкоритися і поступитися будь-чим, конкретніше - пожертвувати своїм спочинком, зручностями і безтурботним станом, устояти перед спокусою домогтися швидкої нетрудової наживи і незаслужених успіхів, відмовитися від легко досяжних матеріальних благ і соціальних переваг, зменшити свої потреби, значно обмежити прояв своїх потягів (еротичних, агресивних, честолюбних), а то і зовсім їх приглушити, утримуватися від низки природних реакцій і прагнень (образи, самовираження). Скористаємося для позначення описаної внутрішньої умови дотримання норм терміном „резиґнація”, утвореного від дієслів (в англійській мові resign, у французькій - resigner), що органічно поєднують у собі значення: поступатися, підпорядковуватися, примирятися, скорятися і відмовлятися.

Необхідність резиґнації може, природно, породити дуже негативне ставлення до норм, яке ускладнює їхнє засвоєння. Добре відомо, як діти і підлітки противляться виконанню вимог низки культурних норм, сприймаючи такі вимоги як обмеження свобод і пригноблення особистості (зрозуміло, зазнаючи в зв'язку з приписуваними їм нормами поведінки невдоволення, діти і підлітки для його висловлення аж ніяк не вдаються до застосовуваної тут фахової термінології). Та й дорослі часто вбачають у нормах насильство над собою і нав'язування чужої волі, що перешкоджає резиґнації, а в результаті призводить до недотримання норм і вчинення проступків.

Крім резиґнації, істотним чинником негативного ставлення до тих або інших норм може служити їхня невідповідність актуальним умовам. Мова йде про застарілі норми, що були на момент їх впровадження раціональними, а з часом втратили смисл, а також із самого початку безглуздих і заснованих на забобонах (скажімо, суспільно-політичні норми надмірної таємності і загальної підозрілості, підвищеної формалізації в офіційних стосунках і багатоступінчастій системі перевірок або такі суспільно-побутові норми, як неприпустимість одруження з „інородцями” й „іновірцями”, заборона вживати в їжу нешкідливі і навіть корисні продукти).

Багато вдалих і правильних у конкретних умовах способів вирішення життєвих, наукових, правових і художніх завдань часто виводяться у ранг непорушних норм, що за інших умов стають гальмом прогресу. А це, звичайно, призводить до негативного ставлення до таких норм. Здійснювана в нашій країні перебудова відзначає багато характерних для адміністративно-командної системи норм: авторитарність і сваволя рішень вищого керівництва, категоричність його суджень, повне підпорядкування особистого суспільному, недопущення інакомислення і плюралізму думок. На сьогодні долаються створені аналогічні норми в народному господарстві, ідеології, мистецтві, науці (у гуманітарних науках довгий час такими непорушними нормами імпліцитно визнавалися посилання на класиків і використання цитат із їх творів у якості переконливих аргументів, підганяння конкретних результатів під легалізовані концепції, навіть зовнішня структура наукових творів повинна була відповідати затвердженій схемі).

4.4. Проблема правового переорієнтування свідомості особистості в реформаційні періоди життя суспільства.

Правові норми є найважливішим продуктом людської цивілізації, регулюючи взаємодії між людьми в різноманітних соціальних структурах і водночас складаючи необхідну умову самого існування суспільства і держави. Право завжди спрямовувало поведінку людей відповідно до інтересів суспільства і соціальних груп, і в той же час гарантувало людям певну свободу дій і реалізації своїх індивідуальних інтересів у деяких припустимих межах. У споконвічно суперечливих стосунках особистості і суспільства право забезпечує певну гармонізацію, деякий розумний компроміс їх інтересів. Регулюючи відносини в системах „людина-людина”, „людина-група”, „людина-суспільство”, право як особливий соціальний інститут пройшло тривалий і складний шлях соціогенезу.

У процесі спільного вирішення конкретних життєвих задач люди повинні були вступати в різноманітні форми взаємодії і знаходити раціональні способи соціальної регуляції своїх відносин. Індивід у первісній общині був злитий із групою і рефлекторно підкоряв свою поведінку існуючим звичаям, не володіючи поняттям права і правосвідомістю. З накопиченням історичного соціального досвіду значну роль у регуляції дій у родоплемінній общині стали відігравати традиції, що найчастіше освячуються релігією.

Люди стали усвідомлювати правила соціально-слухняної поведінки як обов'язкові норми, дані їм із зовні, „зверху”, котрим суб'єкт змушений був підпорядковуватися за механізмом несвідомого конформізму.

Поняття права й у зв'язку з ним явище правосвідомості як засобу саморегуляції поведінки формується в умовах цивілізації, що розвивається, із появою держави і складної станово-класової ієрархії, де кожний член суспільства повинний був усвідомити свій соціальний статус і шляхи його досягнення, підтримки і захисту. Поняття права формулюється законодавцями у формі юридичних актів, зводів законів, необхідність яких теоретично обгрунтовувалась захистом інтересів усієї держави і кожного з його членів. У збірнику законів ассірійського царя Хаммурапі (18 сторіччя до н.е.) указувалося, що закон необхідний для підтримки справедливості і захисту слабких від сваволі сильних. Проте в цих вказівках звучить лицемірство, тому що силу закону мало тільки слово деспота, спрямоване на захист прав пануючого прошарку. Закони грецьких демократій охороняли права вільних громадян і дискримінували інші групи населення - людей, які не мали громадянства, і рабів. Останні були позбавлені права на життя, свободу і власність, тому що самі були чиєюсь власністю. Ці ж тенденції виявлялися й в інших зводах законів античності і середньовіччя (Римське право, кодекс Юстиніана, Російська правда Ярослава Мудрого).

У зв'язку зі зростанням продуктивних сил і ускладненням виробничих відносин змінюється, удосконалюється система права і поняття соціальної справедливості. До активного громадського життя залучаються маси людей - представників різноманітних станів, кожний із яких прагне усвідомити і відстоювати свої громадянські права і свободи. У ході історичного процесу системи права й зміст правосвідомості людей послідовно змінювалися, розвиваючись або еволюційним реформаторським шляхом на основі розуміння представниками правлячої еліти необхідності певних удосконалень чинного законодавства, або революційним шляхом - як способом розв'язання виникаючих соціально-станових конфліктів на основі радикальних змін існуючих норм права - еволюційні і революційні форми розвитку системи права послідовно змінюють одне одного, і кожна з цих форм одержувала перевагу у певних соціальних ситуаціях. З виникненням різноманітних типів державних структур (монархічних, олігархічних, демократичних) змінюються взаємовідносини між державою і правом. За умов абсолютної монархічної, а також олігархічної влади право підпорядковується державі, волі монарха або правлячої еліти, а відповідні державні органи підтримки правопорядку - суд, поліція (міліція), каральні установи максимально бюрократизуються, не контролюються громадянами і поступово перетворюються із засобів раціональної регуляції правих відносин у суспільстві в засіб контролю і гальмування прогресивних тенденцій суспільного розвитку. Це рано або пізно призводить до виникнення соціальних конфліктів. У державах тоталітарного типу, де політична влада знаходиться в одних руках, люди є не громадянами, а підданими, у правосвідомості яких закріплюється думка про необхідність цілком підкоряти свої інтереси інтересам держави, про відмову від власних життєвих цілей і волі. При посиленні демократичних тенденцій у Європі в епоху Відродження і Нового часу розширюється правосвідомість людей, зміцнюється поняття про невід'ємність своїх громадянських прав і свобод, про єдність інтересів особистості і суспільства („Суспільний договір” Руссо, 1762).

Боротьба третього стану у Франції 17-18 ст. за свої економічні, політичні і громадянські права призвела до революції 1789 р. і прийняттю нового юридичного кодексу - Декларації прав людини і громадянина, що обумовила скасування феодального права і затвердила систему права капіталістичного суспільства і принципів ринкової економіки, яка розвивається вільно, що надає право кожному громадянину вільно реалізовувати свої інтереси й індивідуальну творчу ініціативу. Багато статей даної Декларації знайшли свій відбиток в Американській Декларації прав, а також були включені до Кодексу Наполеона - основу системи права Франції. У найбільш повному складі система права сучасних демократичних країн Європи й Америки подані в Хельсінкській Декларації прав людини.

Російська революція 1917 р. скасувала правові станові привілеї і прагнула затвердити соціальну справедливість шляхом знищення залишків феодалізму і принципу приватної власності. У двох радянських конституціях („Сталінській” і „Брежнєвській”) у досить повному вигляді були відбиті основні права і свободи особи, проте багато статей цих конституцій мали чисто декларативний характер, не знаходячи реального підтвердження в життєвій практиці Радянського Союзу. Російська революція, знищивши тоталітарні основи старої Росії, призвела в результаті не до справжньої демократії, а до нової форми тоталітаризму - абсолютної влади однієї - комуністичної - партії. Радянська влада, що повинна була служити основною формою народовладдя, у дійсності була лише формою прикриття всевладдя партії в особі її номенклатури і бюрократичного апарату. Звичайною нормою стало порушення прав і свобод громадян, переслідування „інакомислячих” і політичних опонентів, порушення „презумпції невинності”, часте перетворення суду в інсценівку, а також осуд громадян без суду і слідства та ін. Фактично політична доктрина замінила систему права. Правосвідомість громадян формувалася на основі повного підпорядкування особистості державі, що здійснює політичну доктрину, прагнучи реалізувати принцип соціальної справедливості, держава забезпечувала право на працю і деякий прийнятний рівень соціального захисту громадян, проте вона прагнула також зрівняти громадян не тільки перед законом, але зрівняти їх у плані матеріально-економічних можливостей, політичних поглядів, обмежувала індивідуальні можливості самоствердження вільної особистості. Централізоване державне планування і регламентація усіх видів діяльності, обмеження форм і методів господарської діяльності призвели до економічного і соціального застою, втрати ініціативи громадян, їх байдужості, зниженню рівня життя в порівнянні з іншими розвинутими демократичними державами, які будують виробництво на базі ринкової економіки. В 1985 р. почалася епоха „перебудови”, що декларувала перехід до справді демократичного суспільства. Було проведено низку реформ, що мали на меті усунення кратності тоталітарної системи, стимулювання активних форм економіки й особистої ініціативи громадян, удосконалення системи права з урахуванням Загальної Декларації прав людини. Проте соціальні, економічні, правові, національні протиріччя посилювалися і призвели до глибокої політичної кризи, у результаті якого розпався Радянський Союз. У кожній із знову утворених країн СНД, що були республіками СРСР, законодавча влада пішла своїм шляхом на основі урахування специфічних соціально-економічних і національних інтересів.  В Україні була прийнята нова Конституція, яка проголосила Україну демократичною правовою державою і включила до свого складу низку статей відповідно до Всесвітньої Декларації прав людини і громадянина, зокрема статей, що проголошують право на особисту безпеку, право свободи слова і політичної діяльності, свободи совісті, право приватної власності й економічної свободи та ін.

Проте процес проведення соціально-економічних і правових реформ не протікає безперешкодно і безконфліктно, і поки ще не призводить до бажаної перебудови правосвідомості громадян, тому що породжує цілу низку нових кризових соціальних і правових ситуацій.

У основі цього явища лежить низка чинників економічного, політичного і психологічного порядку.

На відміну від соборного менталітету соціальної спільності євразійського типу, у західноєвропейській соціальній традиції поняття норми поведінки і права формувалися переважно як способи захисту індивіда і його свободи, тобто при виникненні протиріч між інтересами держави і правами особистості влада держави повинна бути насамперед спрямованою на захист прав особистості. Тривалий історичний досвід боротьби за відстоювання своїх громадянських прав сформував у громадян цивілізованих демократичних країн сприйняття державних структур не як органів, що визначають їхню долю, а як органів, зобов'язаних гарантувати права і свободи своїх громадян - платників податків.

Усвідомлення себе як правової одиниці суспільства не було властиве жителям нашої країни ні до революції, ні в епоху соціалізму. Зараз Україна, як і всі країни СНД, переживає найскладніший період переходу до іншої соціально-економічної формації. Проголошення України правовою демократичною державою поки ще не супроводжується значним зростанням правосвідомості, зіштовхується з недостатньою правовою культурою громадян, у свідомості яких поняття прав і свобод особи не є пріоритетними, тому що люди дотепер упевнені, що від них „нічого не залежить”. Фактично, процес політичних і економічних реформ, який відбувається на сьогодні, набув характер не старанно продуманих еволюційних перетворень, а соціального експерименту, стосовно якого велика частина народу не мала психологічної готовності.

Аналізуючи психологічні аспекти сприйняття людьми соціально-економічних перетворень, що відбуваються, можна розглянути цілу низку чинників, які ускладнюють процес формування правосвідомості.

Сюди можна віднести, насамперед, традиційні для вітчизняної культури „розщеплення ідеології, соціального і політичного менталітету, при якому, з одного боку, виділяється радикальний лібералізм реформаторів, які прагнуть захищати права і свободи людини, але ігнорують соціальні проблеми більшості населення, і з іншого боку - настільки ж радикальний державний патерналізм, що прагне захищати просту людину, але ігнорує її економічні і політичні проблеми. Прагнучи негайно пересадити на вітчизняний грунт західний зразок ринкової економіки, реформатори не врахували сформованої в нас свідомості. Позбавившись звичних форм державного патерналізму, громадяни раптово опинилися перед лицем незвичної для них конкуренції, необхідності виявляти особисту ініціативу, ризикувати в умовах високої непевності. Відбувається ломка раніше сформованих стереотипів свідомості і поведінки, що є за своєю суттю глибокою нервово-психічною травмою для більшості людей.

Цей стан поглиблюється ще і тим, що в зв'язку з непідготовленістю економічних реформ, у нас одержали поширення методи „дикого капіталізму”, що уже давно зжиті в промислово розвинутих капіталістичних країнах. У результаті обвалу цін, кримінальної приватизації, банківських шахрайств велика частина громадян існує на межі нижнього порогу виживання, а суспільне багатство концентрується в руках 10\% населення. У такий спосіб стимулюється невіра громадян у соціальну справедливість, цинізм у відношенні демократичних цінностей, деформація правової свідомості. Деформується мотиваційна підстава діяльності, тому що для багатьох людей, особливо для молоді, домінуючим стимулом діяльності стають гроші, добування котрих найчастіше не узгоджується з вимогами моралі.

Стани непевності, тривожності, соціальної незахищеності наростають у зв'язку зі збільшенням безробіття, розладом багатьох видів промислового виробництва, що стає основною причиною зростання протиправних настроїв. Криміногенні явища протікають, визначеною мірою, навіть у структуру правоохоронної системи, виявляючись у фактах професійної деформації співробітників органів внутрішніх справ і працівників суду.

Важливим чинником соціальної і морально-правової дестабілізації є спрямованість засобів масової інформації на різку і повну ломку історично сформованого менталітету наших громадян, акцентуацію уваги тільки на негативних і трагічних подіях минулого й ігнорування успіхів і досягнень, які мали місце. Це призводить до історичної дезорієнтації людей, комплексу неповноцінності, спустошеності свідомості, яку намагаються заповнити запозиченими з іншої культури зразками, при цьому не найвищого рівня. Найчастіше використовуються самі низькопробні зразки сучасного закордонного мистецтва, котрі стимулюють формування в молоді агресивності, сексуальної розбещеності, безпринципності, індивідуалізму й інших деструктивних емоцій, що стають психологічним механізмом протиправної поведінки особистості.

Одним із характерних сучасних проявів зростання злочинності є її омолодження, зниження вікового порогу правопорушень. Якщо 20-30 років тому поняття „важкі діти” співвідносилося, як правило, із середніми і старшими підлітками 14-16 років, то на сьогодні це поняття усе частіше співвідноситься з молодшими підлітками 11-12 років і навіть із молодшими школярами. Нерідко слідство зіштовхується з дітьми 11-13 років, які чинять тяжкі кримінальні злочини. На уяву дітей з особливою силою діють картини насильства і садизму в сучасних закордонних детективах, тому що в дітей ще немає стійких моральних переконань і не вироблено табу на убивство й інші форми насильства проти іншої людини. Найрізноманітніші види і способи насильства й убивства, що спостерігаються дітьми, сприймаються ними як щось повсякденне, природне і стають зразками відповідної поведінки. Відомо, що в американських школах зараз іноді відбуваються колективні убивства, за допомогою котрих деякі підлітки хочуть за щось помститися своїм однокласникам і вчителям.

Держава зовсім послабила свої виховні функції стосовно молоді, поступившись цими функціями різноманітним силам, що переслідують свої соціальні цілі, зокрема - різноманітним релігійним конфесіям, націоналістичним організаціям і ін. Проте, це фактично ще більш поглиблює соціальні конфлікти, стимулюючи агресивність молоді проти представників інших конфесій і соціальних груп.

Таким чином, проведені економічні і політичні реформи поки ще не призвели до підвищення добробуту народу, соціальної захищеності і зростання правосвідомості.

Криза правової системи виявилася в розвитку соціальної ситуації за кримінальним типом. Одним із її джерел стала легалізація капіталів, накопичених у сфері тіньової економіки ще в період застою при радянській владі; другим джерелом стали корумповані представники державної номенклатури; третім - професійна кримінальна злочинність, пов'язана з представниками кримінальної економіки, які використовують карних злочинців із метою приховування слідів розкрадань, порушень законодавства, злочинного впливу на конкурентів і т.д.

Зміцнення форм організованої злочинності призвело до того, що були фактично легалізовані такі кримінальні форми бізнесу, як рекет, проституція, азартні ігри та ін., із якими не справляється закон і право.

Криза правосвідомості виявляється в її невідповідності змісту прийнятої державою системи права, тому що суб'єкт правовиконавчої поведінки або не вірить у справедливість закону, або сумнівається в спроможності закону захистити його права і свободи.

У сформованій соціальній конфліктній ситуації люди відчувають нервове перевантаження від впливу антагоністичних впл