Банківське право України - Навчальний посібник (Фомін Г.Ф.)

Глава 6. правове регулювання банківського кредитування*

§1. Поняття кредиту і кредитних правовідносин

Кредит є органічною складовою ринкової економіки та головним джерелом забезпечення грошовими ресурсами поточної господарської діяльності підприємств незалежно від форм власності та сфери господарювання.

Від ефективної кредитної політики окремо взятого банку багато в чому залежить не тільки фінансовий стан останнього, але і стабільність, поступовий розвиток ринкових відносин та економіки в цілому.

Широкі можливості щодо мобілізації і перерозподілу тимчасово вільних коштів, поряд з традиційними банківськими угодами, створює законодавчо закріплена вимога про необхідність зберігання господарюючими суб’єктами своїх коштів на банківських рахунках. Зростаюча роль безготівкових розрахунків пояснюється їх проведенням не тільки внаслідок примусу закону, але і з міркувань зручності та економічності. Результат, як свідчить банківська статистика, – нарощування обсягу тимчасово вільних коштів сучасних банків, які з моменту своєї історичної появи розглядалися саме як кредитні установи, основна частина прибутку яких формувалася за рахунок укладення кредитних угод.

Комерційні банки, залучаючи на вільному ринку грошові кошти юридичних та фізичних осіб, здійснюють прямий вплив на розвиток національної економіки. За рахунок використання різних форм кредитів на підприємствах забезпечується організація як поточного господарського обороту, так і розвиток виробничих потужностей для створення нових робочих місць.

Кредит (від лат. Creditum – позика, борг) – це форма руху позикового капіталу в процесі кредитних відносин, обумовлених, з одного боку, станом товарно-грошових відносин, а з іншого – такою специфікою їх прояву, як поворотний рух вартості.

Сутність кредитних відносин слід розглядати в сукупності з грошовими та фінансовими відносинами. Грошові відносини є найбільш широким утворенням: вони пов’язані з виміром вартості робіт чи послуг, а також із здійсненням оплати за товари і послуги в безготівковій і готівковій формах. Фінансовими слід розглядати відносини, що пов’язані з формуванням, розподілом і використанням грошових коштів з метою забезпечення потреб держави та органів місцевого самоврядування у виконанні своїх завдань та функцій. Фінансові відносини виражають відносини розподілу на безтоварній та безвідплатній основі.

Кредитні відносини мають поворотний і відплатний характер. Розподільчі і перерозподільчі процеси в економіці відбуваються не тільки за допомогою фінансових відносин, а шляхом використання кредиту. Кредитні відносини пов’язані з відтворенням позичкового капіталу. Надання кредиту є формою грошових відносин, але, на відміну від фінансових відносин, має власні особливості, пов’язані з обслуговуванням усього процесу розширеного відтворення та забезпеченням його безперервності.

Кредитні відносини виникають на підставі кредитної угоди між кредитором, який надає позику, і позичальником, який отримує позику. Природа кредитної угоди зумовлює необхідність майнової відповідальності її учасників за виконання прийнятих на себе забов’язань. Обов’язкова умова виникнення кредитних відносин – це узгодження інтересів кредитора і позичальника. Суб’єктами кредитної угоди можуть виступати юридичні та фізичні особи, що вступають у відносини тимчасового запозичення вартості в грошовій або товарній формі. Необхідність повернення позичкової вартості позичальником зумовлюється збереженням права власності на неї кредитора і подальшого використання за призначенням.

Рушійними мотивами кредитних угод з боку кредитора є одержання доходу у вигляді позичкового відсотка, а з боку позичальника – покриття нестачі власних ресурсів і отримання доходу в результаті використання позикової власності.

Правові засади кредитних відносин в Україні, форми і види кредитів, принципи та умови кредитування визначаються Цивільним та Господарським кодексами України, законами «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», «Про фінансовий лізинг», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» та іншими законами України і нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та Національного банку України.

Так, згідно зі ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» кредит – кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений термін та під відсоток. Кредит розподіляється на фінансовий, товарний, інвестиційний, податковий та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики. Фінансовий кредит – кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством у позику юридичній або фізичній особі на визначений термін, для цільового використання та під відсоток. Товарний кредит – товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений термін та під відсоток. А ст. 347 Господарського кодексу України визначено, що у сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та інші форми кредиту.

§2. Форми кредитів

Банківський кредит є основною формою кредиту і надається юридичним і фізичним особам у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Банківський кредит – це економічні відносини по використанню на зворотній основі кредитних ресурсів за рахунок статутних та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, залишків коштів на поточних рахунках та в міжбанківських розрахунках та інших грошових ресурсів. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит центрального банку і кредит комерційних банків.

Банківські кредити поділяються за такими ознаками:

строками користування;

способом забезпечення:

ступенем ризику;

методами надання кредиту;

строками погашення.

Відповідно до строків користування виділяють короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 3 років) та довгострокові (понад 3 роки) кредити.

Короткострокові кредити надаються банком позичальникам в разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у підприємств та підприємців у зв’язку із поточними витратами. Середньострокові та довгострокові кредити надаються на оплату обладнання, фінансування капітальних вкладень, для формування, модернізацію та розширення основних фондів, на нове будівництво та ін.

В залежності від зручності для банків кредити можуть бути забезпечені:

гарантією чи порукою третьої особи;

свідоцтвом страхової організації;

заставою майна;

майновими правами;

цінними паперами та незабезпечені (бланкові) кредити.

За ступенем ризику кредити поділяються на стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання виділяють банківські кредити, що надаються у разовому порядку, відповідно до відкритої кредитної лінії, та гарантійні із заздалегідь обумовленою датою надання.

За строками надання кредити поділяються на ті, що погашаються водночас; у розстрочку; достроково; після закінчення обумовленого строку.

Згідно із законодавством України банківське кредитування здійснюється у відповідності до принципів строковості, платності, цільової спрямованості, забезпеченості та поверненості.

Принцип поверненості вважається вихідним у системі банківського кредитування і означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочення повернення кредиту, стягуючи за це півищений відсоток.

Принцип строковості означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові у визначений у кредитному договорі термін. У разі порушення терміну повернення банк подає до позичальника фінансові вимоги. Строк кредиту – це період з дня зарахування коштів на рахунок позичальника або сплати платіжних документів до його кінцевого погашення. Від дотримання принципу строковості кредиту залежить нормальне забезпечення підприємств коштами і можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернення позички. При порушенні терміну повернення і наявності прострочених позичок нові кредити не надаються.

Платність кредиту означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові з відповідною оплатою за його користування в розмірі відсотка, узгодженого кредитним договором. Відсоток – плата позичальника за використання позичкового капіталу. Банк вимагає від позичальника не тільки повернення одержаної суми кредиту, а й сплати відсотка за його використання. Розмір відсоткових ставок, що встановлюється комерційними банками, залежить від терміну й виду кредиту, ступеня його ризику для банку, рівня інфляції, попиту на кредит, облікової ставки НБУ та ін.

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на кредитні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не може витрачати кредит на інші цілі.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення кредиту через неплатоспроможність позичальника. Кредити надаються під конкретні товарно-матеріальні цінності та витрати виробництва і забезпечуються заставою цих цінностей чи продукцією, що надходить у заставу в міру її випуску, або під гарантію чи поручительство третіх осіб. Спосіб забезпечення кредиту передбачається в кредитному договорі.

Отже, принципи банківського кредитування мають вплив на розрахунок як банку, так і позичальника і спрямовані на забезпечення ефективного управління кредитом.

Юридичні особи-резиденти України можуть одержувати кредити як в національній, так і в іноземних валютах для здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами. Фізичні особи-резиденти України можуть одержувати в комерційних банках споживчі кредити на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг, але тільки в національній валюті.

Суб’єктам господарської діяльності кредити надаються у безготівковій формі, шляхом безпосередньої оплати платіжних документів або шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника, а також у готівковій формі. Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків здійснюється позичальником з поточного рахунка.

Класичним методом надання кредитів в умовах ринкової економіки вважається контокорентний кредит, який поєднує кредитне і розрахунково-касове обслуговування клієнта на основі відкриття єдиного активно-пасивного рахунка. Цей вид банківського кредиту надається клієнтам, що мають у даному банку поточний рахунок. Банк бере на себе виконання всіх операцій клієнта за поточними вимогами та зобов’язаннями. Обсяги і терміни контокорентного кредиту визначаються господарськими потребами клієнта, але в межах узгодженого в кредитному договорі ліміту, який залежить від його фінансового стану і репутації. У межах ліміту кредитування позичальник отримує широкі можливості для маневрування обіговими коштами.

У відповідності до ст. 347 Господарського кодексу України другою формою кредиту є комерційний кредит. Але історично саме він є першою формою кредитних відносин, оскільки практика відстрочення платежу в обмін на негайно одержані товари, що лежить в основі комерційного кредиту, існувала ще на ранніх стадіях товарного обміну.

Комерційний кредит слід розглядати як товарну форму кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. У відповідності до ст. 1057 Цивільного кодексу України комерційний кредит – це надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг. Комерційний кредит надається виробником споживачеві у вигляді відстрочення оплати за виготовлені товари, надані послуги чи виконані роботи.

Суб’єктами комерційного кредиту є:

підприємство-постачальник (кредитор), яке надає аванс, попередню оплату, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг;

підприємство-покупець (позичальник), яке передає кредитору вексель або боргове свідоцтво і зобов’язання платежу.

Традиційний механізм комерційного кредиту передбачає проведення вексельного кредитування. Платник (позичальник) надає постачальнику (кредитору) комерційний вексель, у номінальну вартість якого входить ціна товару, роботи чи послуги та відсотки за наданий кредит. Процес комерційного кредитування завершується погашенням заборгованості шляхом:

сплати боржником за векселем;

передачі векселя іншій юридичній особі;

переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Комерційний кредит може також здійснюватися на умовах, передбачених договором між кредитором і позичальником.

Розвиток комерційного кредиту в Україні сприяє відновленню фінансової стабільності товаровиробників, оскільки з точки зору ліквідності є маневровою формою фінансування виробництва. Вплив комерційного кредиту на розвиток економічних відносин пов’язаний також з його тісним зв’язком з банківським кредитом. Комерційний кредит, по суті, є альтернативою банківського кредиту. У разі продажу товарів, виконання робіт чи послуг із розстроченням платежу задовольняється частина потреб у банківському кредиті.

Специфічною формою майнового, тобто товарного, кредиту є лізинг. Законом України «Про фінансовий лізинг» від 11.12.2003 р. лізинг визначено як сукупність правовідносин, що виникають у зв’язку з реалізацією договору лізингу, у тому числі й купівлі предмета лізингу. Лізинговий кредит – це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди.

Лізинг – це довгострокова оренда машин та обладнання, куплених для орендаря з метою їх виробничого використання, при збереженні права власності на них за орендодавцем на весь термін договору оренди. З точки зору змісту кредитних відносин, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається позичальником у розстрочку. Лізинг дає змогу товаровиробнику отримувати необхідне виробниче обладнання без значних витрат капіталу і уникати витрат, пов’язаних з прискореним спрацюванням обладнання.

Суб’єктами лізингового кредиту є:

власник або продавець предмета лізингу – підприємство, установа чи суб’єкти господарювання, які здійснюють виробництво і реалізацію машин та обладнання;

лізингодавець – суб’єкт господарювання, який передає в користування об’єкти лізингу за договором лізингу. Лізингодавцями можуть бути банківські установи або лізингові компанії;

лізингоодержувач – суб’єкт господарювання, який одержує в користування об’єкти лізингу в установлених лізинговим договором межах.

Сутність лізингу полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений у лізинговій угоді термін лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. За своєю природою лізинг відповідає сутності кредитних відносин і є кредитною операцією, оскільки передача майна у користування здійснюється на умовах строковості, платності та повернення. Банк або лізингова компанія на прохання клієнта придбаває відповідне виробниче майно у постачальника або продавця; постачальник, отримавши гроші, передає майно в розпорядження лізингоодержувача; відповідно до лізингової угоди лізингоодержувач періодично вносить на рахунок банку чи лізингової компанії орендну плату. Таким чином, лізингодавець фактично кредитує лізингоодержувача; кредитором є лізингодавець, а позичальником – лізингоодержувач. Як правило, орендна плата за одержане в тимчасове користування майно нижча від банківського позичкового відсотка, тому клієнту вигідніше користуватися лізингом, ніж брати банківський кредит для купівлі обладнання.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» лізингові операції здійснюються у вигляді фінансового лізингу, оперативного лізингу, зворотного лізингу, оренди землі та оренди житлових приміщень.

Згідно із Законом України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг – це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору лізингу. За договором лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений термін (не менше 1 року) за встановлену плату.

Фактично у випадку фінансового лізингу, де основне місце посідають банки, має місце довгострокове кредитування покупки. Лізингова угода характеризується при цьому тривалим терміном, що наближується до терміну окупності предмета лізингу та амортизації всієї або більшої частини його вартості.

Останнім часом в Україні прийнята низка законів у галузі кредитування. Це насамперед закони України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», «Про фінансовий лізинг». Значну увагу законодавством приділено регулюванню іпотечного кредитування, яке здійснюється на підставі прийнятих законів України «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». Наведені та інші закони України та підзаконні нормативно-правові акти (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 31.03.2004 р. «Тимчасовий порядок державної реєстрації іпотек») слугуватимуть формуванню в Україні цілісної системи іпотечного кредитування, яке в розвинених країнах світу відпрацьовувалось протягом багатьох десятиліть.

У відповідності до ст. 1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний кредит – правовідносини, які виникають на підставі договору про іпотечний кредит між кредитодавцем і боржником з приводу надання коштів у користування зі встановленням іпотеки. Іпотечний кредит – це особлива форма кредиту, пов’язана з наданням позик під заставу нерухомого майна – землі, виробничих або житлових будівель, незавершеного будівництва та іншого. Іпотечні кредити надаються на довгостроковій основі. Застава землі і нерухомого майна для отримання в банку довгострокового кредиту називається іпотекою. Іпотека – це вид застави нерухомого майна з метою отримання грошової позики. Закладена нерухомість у випадку невиконання боржником зобов’язань продається, а з вирученої суми погашається заборгованість кредитору.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Предметом іпотеки може бути майно, пов’язане із землею, – будівля, квартира, підприємство чи його структурні підрозділи, а також належні громадянам на правах приватної власності земельні ділянки.

Іпотечний кредит має, як правило, чітке цільове призначення і найчастіше використовується для фінансування придбання або побудови житлових і виробничих споруд чи освоєння земельних ділянок. Особливістю іпотечного кредиту є те, що заставою для його надання може виступати та нерухомість, на купівлю якої він береться.

Суб¢єктами іпотечного кредиту є:

кредитори з іпотеки – іпотечні або універсальні комерційні банки;

позичальники – юридичні та фізичні особи, які мають у власності об¢єкти іпотеки: житлові будинки, квартири, виробничі споруди, земельні ділянки.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікації» кредитор з іпотеки до укладення договору про іпотечний кредит має розкрити основні економічні та правові вимоги щодо кредиту, а саме:

опис усіх грошових зборів і витрат, пов’язаних з установленням іпотеки;

принципи визначення плати за договором про іпотечний кредит;

положення про інформаційне застереження;

порядок дострокового виконання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобов’язань за договором про іпотечний кредит та юридичні наслідки його невиконання;

право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобов’язання.

Безумовно виправдано Цивільним та Господарським кодексами України та Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 47) визначена сутність та правові підстави факторингових послуг банків як придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання вимог та прийом платежів. Ст. 350 Господарського кодексу України факторинг визначено банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі.

За договором факторингу банк бере на себе зобов’язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов’язання відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою. Клієнт може відступити банку свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед банком.

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, термін платежу за якою настав, а також право вимоги, яке виникне в майбутньому. Сторонами у договорі є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності. У договорі факторингу банк зобов’язується стягувати борги, але визначає свої функції щодо обслуговування боргу, передбачає аналіз кредиторської спроможності боржників, інкасування, приймання на себе ризику несплати та ін.

Клієнт, що передав банку дебіторський борг, отримує від банку грошові кошти у розмірі 80–90 \% суми боргу, а залишені 10–20\% банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає стягнену суму клієнту. За факторингові операції банк стягує з клієнта відповідну плату.

Як відомо, відповідно до ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України виконує функції кредитора останньої інстанції. Кредитор останньої інстанції – це, як правило, Національний банк України, до якого може звернутися банк або інша кредитна установа для отримання рефінансування у разі вичерпання інших можливостей рефінансування. Національний банк має право, але не зобов’язаний надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи. Під рефінансуванням банків слід розуміти операції Національного банку з надання кредитів банкам у встановленому ним порядку з метою підтримки ліквідності банків. Положенням про регулювання Національним банком ліквідності банків України, затвердженим постановою Правління НБУ від 26.09.2006 р., для ефективного регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора останньої інстанції Національний банк з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує такі інструменти:

операції з рефінансування банків;

надавання стабілізаційних кредитів;

депозитні операції (укладення депозитних договорів, емісію депозитних сертифікатів Національного банку, операції зворотного репо);

операції на відкритому ринку з державними цінними паперами.

Безпосередньо кредитні відносини Національного банку з комерційними банками складаються у процесі рефінансування та надання банком стабілізаційних кредитів.

Операції рефінансування в Україні складаються із постійно діючої лінії для надання банком кредитів терміном до 14 днів і до 365 днів та операцій прямого репо.

Рефінансування та операції репо Національним банком можливі, якщо банк дотримується таких основних вимог:

має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банківських операцій і письмовий дозвіл, в тому числі за операціями з валютними цінностями та з цінними паперами за дорученням клієнтів або від свого імені;

термін діяльності – не менш ніж один рік після отримання ліцензії НБУ на здійснення банківських операцій і відповідного письмового дозволу;

має активи, які можуть бути прийняті НБУ у заставу (крім кредиту овернайт (бланкового);

виконує такі економічні нормативи: мінімального розміру регулятивного капіталу, адекватності основного капіталу, максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента;

сформував резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями в повному обсязі відповідно до встановлених вимог;

здійснює своєчасне погашення одержаних від НБУ кредитів та сплачує проценти за користування ними;

є учасником інформаційної системи міжбанківського кредитного ринку.

Одержання від НБУ кредиту рефінансування можливе за умови надання банком в забезпечення: державних цінних паперів (облігацій внутрішньої державної позики та облігацій зовнішньої державної позики України та інших боргових зобов’язань держави); векселів суб’єктів господарської діяльності, що враховані банком за дисконтною ставкою, не нижчою ніж облікова ставка НБУ; подвійних складських свідоцтв, що містять складські свідоцтва та заставні свідоцтва, за надання банком кредиту під їх забезпечення; іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю; облігацій підприємств, що вільно обертаються на ринку, або облігацій з додатковим забезпеченням та облігацій місцевих позик, що вільно обертаються на ринку.

Рефінансування комерційних банків НБУ здійснюється за відсотковою ставкою, що не нижча, ніж облікова ставка НБУ, і яка протягом дії кредитного договору не підлягає коригуванню, а одержані кредити рефінансування пролонгації не підлягають.

Кредити овернайт терміном на один робочий день надаються під забезпечення державними цінними паперами і без забезпечення (бланкові) – для підтримки короткострокової (миттєвої) ліквідності банку в національній валюті через постійно діючу лінію рефінансування. Кредити овернайт надаються на умовах укладеного генерального кредитного договору з Національним банком про використання банком лінії рефінансування. Кошти кредиту перераховуються в день отримання Національним банком заявки від комерційного банку.

Рефінансування банків терміном до 14 днів та до 365 днів здійснюється шляхом проведення Національним банком кількісного або відсоткового тендера.

Оголошення про проведення кількісного або відсоткового тендера надається банком у п’ятницю кожного тижня до 17-ої години. Тендери проводяться щосереди з такою періодичністю:

три середи підряд – рефінансування терміном до 14 днів;

одна середа – рефінансування терміном до 365 днів.

Банк, який, виходячи з прогнозу своєї ліквідності, планує взяти участь у тендері з пропозицією надати під забезпечення кредиту рефінансування враховані векселі, подвійні складські свідоцтва, іпотечні сертифікати із фіксованою дохідністю, облігації підприємств чи облігації місцевих позик, орієнтуючись на терміни проведення Національним банком тендерів, має заздалегідь надавати територіальним управлінням документи для їх перевірки. Територіальні управління беруть до розгляду лише ті документи, які дають змогу зробити висновок щодо можливого прийняття запропонованого виду забезпечення, та не менше ніж за один робочий день до оголошення про проведення чергового тендера повинні повідомити банк щодо прийнятності забезпечення.

Розподіл кредитів під час проведення кількісного тендера здійснюється відповідно до поданих заявок до закінчення суми, яка пропонована на цей тендер. Якщо запропонованої на кількісний тендер суми недостатньо для задоволення всіх заявок банків, то кредитні кошти за оголошеною ціною розподіляються між усіма банками пропорційно до поданих заявок.

На відсотковому тендері заявки задовольняються відповідно до зниження запропонованої в них комерційними банками відсоткової ставки, починаючи з найвищої, і надалі поступово до закінчення запропонованого обсягу кредитів або задоволення всіх заявок банків.

Національний банк може проводити з банками операції прямого або зворотного репо за умови дотримання ними вищезазначених вимог та укладених договорів на визначену суму і термін.

Пряме репо – це кредитна операція, що ґрунтується на двосторонній угоді між Національним банком та банком про купівлю Національним банком державних цінних паперів із портфеля банку або іноземної валюти з подальшим зобов’язанням банку викупити державні цінні папери або іноземну валюту за обумовленою ціною на обумовлену дату.

Операції прямого репо можуть проводитися Національним банком через тендер (лише з державними цінними паперами) або шляхом безпосередньої домовленості з банком (з державними цінними паперами та іноземною валютою).

У разі проведення тендера щодо участі банків в операціях прямого репо Національний банк відбирає для задоволення ті заявки банків, які є найприйнятнішими для Національного банку за обсягами операцій або ціновими параметрами, а ціною купівлі НБУ державних цінних паперів є справедлива їх вартість. Ціна зворотного продажу НБУ державних цінних паперів залежить від терміну дії операції прямого репо, ставки рефінансування Національного банку, відсоткових ставок за кредитами та депозитами на міжбанківському ринку, які діяли у відповідний період на день зворотного продажу.

За операцією прямого репо з іноземною валютою НБУ отримує іноземну валюту в розмірі, який дорівнює сумі наданого кредиту в національній валюті, що розраховується за офіційним курсом валюти. За умови виконання другої частини операції прямого репо з іноземною валютою НБУ повертає банку іноземну валюту в розмірі, що перерахований банком у першій частині операції, але після отримання коштів у національній валюті як погашення заборгованості за кредитом та процентів за користування ним.

На підтримку здійснення комерційним банком заходів фінансового оздоровлення для забезпечення його ліквідності Національним банком може надаватись стабілізаційний кредит. Для отримання кредиту банк надає до територіального управління клопотання і програму фінансового оздоровлення. Після здійснення аналізу фінансового стану банку і його програми фінансового оздоровлення територіальне управління надсилає пропозиції Генеральному департаменту банківського нагляду.

Стабілізаційний кредит надається банком терміном до трьох років, а якщо програма фінансового оздоровлення забезпечує достатні грошові кошти, то банку може надаватися короткостроковий кредит терміном до одного року.

Рішення про надання банку стабілізаційного кредиту приймається Правлінням НБУ на підставі аналізу й оцінки програми фінансового оздоровлення та юридичної надійності наданого забезпечення. Рішенням визначається термін користування кредитом, порядок його погашення і сплати процентів за користування кредитом. Надання стабілізаційного кредиту здійснюється після укладення з банком договору про надання кредиту та відповідного договору застави.

§3. Юридична природа кредитного договору

Юридична література не містить єдиної точки зору відносно правової природи кредитного договору. Дискусійним протягом тривалого часу залишається питання правової природи кредитного договору та деяких його ознак. До спірних відноситься і питання про ідентичність понять кредиту і позички. Дослідження, які містяться у юридичній літературі, в своїй більшості не враховують тих значних змін, що відбулися останнім часом у банківській сфері та економіці в цілому.

Існування даної дискусії пояснюється схожою економічною природою між договором позики і кредитування. Традиційно кредитний договір розвивався як різновид договору позики. Окрім цього, у законодавстві і практиці поняття «позика» і «позичка» змішували, вживаючи їх як синоніми. Позичку розглядали як безоплатну і оплатну позику, так як і надання права користування. Помилка, на думку відомих цивілістів, полягала в розгляді позички як позики родових речей, за якою переходить право власності, а не користування. Законодавець, визнавши, що предметом позички можуть бути грошові кошти, входить у протиріччя з самим визначенням договору позички, виходячи з чого грошова позика, хоч і безвідсоткова, не може бути визнана позичкою.

Ряд авторів обгрунтовано під позичкою розглядають безоплатне користування майном, стверджуючи про неприпустимість вживання цього терміна до позикових і кредитних відносин[1].. Договір майнового найму і договір безоплатного користування майном (позички) відносяться до інституту, що об’єднує зобов’язання продавця щодо користування майном, і розміщені у ЦК України в главі «Найм (оренда)».

При кредитних правовідносинах до позичальника, що отримав у банку кредит, переходить право власності на запозичені цінності. В той же час деякі автори дотримуються іншої точки зору, висловлюючись про те, що позичальник не є власником коштів, отриманих у кредит, і реалізує тільки право тимчасового користування родовими речами – матеріальними цінностями в грошовій або товарній формі. Така позиція аргументується тим, що позичальник зобов’язаний повернути кредит і відсотки за ним, а необхідність повернення позикової вартості визначається збереженням кредитором власності на неї.

У даному випадку спостерігається розбіжність між правовою формою і економічним змістом кредитних відносин. Власність в економічному сенсі і право власності можуть належати різноманітним особам, що в наслідку призводить до неточності у відображенні в праві економічних відносин. У відношенні банківського кредиту кредитор є власником коштів в економічному сенсі, що пояснюється сплатою йому відсотків за надані кошти, але з юридичної точки зору при наданні кредиту позичальнику переходить право власності на кредитні кошти (речі, що споживаються, з певними родовими ознаками), а кредитору належить зобов’язальне право за виданим кредитом.

Отже, відмінності в правовій природі угод, що аналізуються, очевидні: предметом найму і позички є неспоживані речі, визначені певними індивідуальними ознаками, а предметом кредиту і позики є речі, що споживаються, визначені певними родовими ознаками. Таким чином, неприпустимість використання терміна «позичка» до позиково-кредитних відносин очевидна.

Останнім часом у сучасній юридичній літературі і законодавстві України спостерігається позитивна тенденція щодо вилучення терміна «позичка» із застосування до кредитних відносин. Сучасна банківська практика відійшла від укладення договору банківської позички і активно використовує в практиці кредитування кредитний договір.

ЦК України закріплює положення про кредитний договір як різновид договору позики і передбачає у ч. 2 ст. 1115 положення про те, що до відносин за кредитним договором використовують правила, передбачені для договору позики, якщо інше не передбачено правилами для кредитного договору. Тим більше, поряд зі значною схожістю можна виділити і безліч відмінних рис між даними договорами, що полягають в наступних положеннях: предметом кредитного договору виступають грошові кошти; кредитні кошти повинні бути використані за цільовим призначенням; наявність спеціального суб’єкта в кредитних відносинах – банку; кредитний договір повинен бути укладений у письмовій формі; він є консенсуальним, двостороннім і платним. Особливості правового режиму кредитного договору, в результаті проведення порівняльного аналізу з договором позики¹, обгрунтовано свідчать про те, що він може розглядатися як поодинокий випадок договору позики.

Відсутність чіткої позиції з приводу самостійності кредитного договору призвела до того, що одні автори розглядають його як односторонній і реальний, інші – як двосторонній і консенсуальний, висловлювалися й інші точки зору.

Розбіжність позицій з даного питання обгрунтувала Л. Є. Ефимова[2]. Поява дискусії, на її думку, викликана різними підходами до дослідження процедури укладання договору банківського кредиту. До недавнього часу такий договір укладався шляхом подачі клієнтом у банк заяви про надання кредиту, до якої додається пакет документів, що обгрунтовують необхідність одержання кредиту. Керівник банку підписує заяву чи відмовляє. Виходячи з цього, прибічники позиції «консенсуальності» кредитного договору розглядали заяву клієнта як оферту, підпис керівника банку на заяві – як акцепт, а сам договір як двосторонній.

Прибічники протилежної точки зору – «реальності» і «односторонності» кредитного договору вважали підпис керівника банку на заяві розпорядженням внутрішнього характеру, обов’язковим для конкретного працівника банку, а не як акцепт. Кредитний договір вважався укладеним з моменту зарахування суми грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.

На підставі аналізу нормативного регулювання кредитних відносин можна зробити висновок про те, що кредитний договір є консенсуальним. Такий самий висновок можна зробити на підставі аналізу положень ст. ст. 1115 і 1117 ЦК України у зв’язку з закріпленням можливості відмови від видачі кредиту з боку кредитора за наявності певних обставин, які свідчать про те, що виданий кредит не буде повернутий своєчасно, а з іншого боку, можливості позичальника відмовитися від одержання кредиту (повністю або частково), повідомивши кредитора до передбаченого договором терміну його надання, якщо інше не передбачено нормативними актами або договором.

Окрім цього, кредитний договір за своєю юридичною характеристикою є двостороннім (хоча може бути і багатостороннім, наприклад, при консорціумному кредитуванні) і платним, він повинен бути укладеним обов’язково в письмовій формі. Конкретний зміст кредитного договору і перелік його умов визначається за погодженням сторін.

Досліджуючи юридичну природу кредитного договору, слід відзначити, що кредитний договір – це, в першу чергу, різновид цивільно-правових угод. Хоча коли розглядати кредитний договір як угоду, його значення звужується до значення юридичного факту. В той же час в угоді визначається модель поведінки сторін у договірних правовідносинах, що виникають, і така модель має для останніх обов’язковий характер у зв’язку з тим, що вона забезпечена відповідними юридичними санкціями. Оскільки кредитний договір є цивільно-правовою угодою, на нього розповсюджуються загальні правила про дійсність останньої: законність, збіг волі сторін, дотримання умов встановленої форми, правосуб’єктність сторін.

З моменту укладення договору угода сторін набуває правову форму договору, а не окремих прав і обов’язків. Регулююча роль договору зближує його з законом та іншими нормативними актами. В той же час договір – це нормативний акт індивідуального характеру, бо регулює відносини тільки між обмеженим колом суб’єктів, у даному випадку між банком і позичальником. Договір висловлює тільки волю сторін, які його уклали, на відміну від закону, що висловлює волю держави.

§4. Укладення кредитного договору

Далеко не кожна юридична і, тим більше, фізична особа, яка вимагає банківського кредиту (приватні підприємці, громадяни), може стати стороною кредитного договору, оскільки ця угода характеризується підвищеним ступенем ризику для банку-кредитора. Останнім часом рішення про укладення кредитного договору з конкретною особою фахівці банку приймають на основі ретельного вивчення інформації про неї, аналізу її кредитоспроможності, фінансового стану, ділової репутації. Дослідження статистичних даних показує, що в період ринкових перетворень злочинність у кредитно-банківських відносинах стає масштабним явищем. Підвищенню кримінальної активності у сфері банківського кредитування сприяє і той фактор, що банківське кредитування у процесі становлення ринкових реформ вийшло з-під контролю держави і у правовому відношенні залишилося практично незахищеним від злочинних посягань1.

Тому дуже важливим етапом, що передує укладенню і реалізації кредитного договору, є процедура підготовки до його укладення. Розглядом документації, що надходить від потенційного позичальника, укладенням кредитних договорів, наступним спостереженням за фінансовим станом і кредитоспроможністю позичальників займається спеціально створена в структурі банку група (звичайно кредитний відділ). Відповідно до ч. 3 ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» комерційний банк зобов’язаний мати підрозділи, функціями якого є надання кредитів і управління операціями, пов’язаними з кредитуванням.

Зважаючи на відсутність правового регулювання умов і порядку укладення кредитних договорів, процес його реального укладення проводиться на підставі вироблених банками власних схем кредитування, розроблених з урахуванням практики, що склалася у кожному окремому банку. Свій вираз вони знаходять у локальних нормативних актах, до числа яких відносять: правила кредитування конкретного банку, положення про кредитний відділ, різноманітні інструкції, що діють у банку і регулюють надання кредиту, правила страхування кредитного ризику і деякі інші. Правове значення таких актів полягає в тому, що до моменту підписання договору вони розглядаються як рекомендаційні для клієнта, а після підписання – як добровільно прийняті на себе обов’язки. Необхідність у розробці таких документів очевидна і пов’язана, в першу чергу, із забезпеченням економічних і правових інтересів банку-кредитора.

Процес банківського кредитування можна поділити на декілька етапів, на кожному з яких уточнюється характеристика кредиту, способи його надання, використання і погашення. До них відносяться:

розгляд кредитної заявки і співбесіда з позичальником;

вивчення кредитоспроможності клієнта і формування кредитного досьє;

укладення кредитного договору;

погашення кредиту.

1-й етап. Розгляд кредитної заявки.

 

Комерційні банки повинні уважно ставитися до кожного потенційного клієнта. Під час звертання клієнта-позичальника в банк банківський службовець повинен надати клієнту необхідну інформацію про умови кредитування і провести з ним співбесіду (з використанням анкети зі стандартним набором питань).

На співбесіді зі співробітником кредитного відділу потенційний позичальник повинен мати з собою заповнену кредитну заявку, що містить інформацію про кредит, що запрошується, мету, на яку він буде використаний, термін користування і запропоноване забезпечення. В банках багатьох країн кредитна заявка розглядається у складі пакета супровідних документів, серед яких: 1) нотаріально завірені засновницькі документи позичальника юридичної особи (статут, засновницький договір); 2) фінансовий звіт (баланс і рахунки прибутків та збитків за останні три роки); 3) внутрішні фінансові звіти, що характеризують фінансовий стан; 4) прогноз фінансування – майбутні річні витрати; 5) податкові декларації, які характеризують позичальника як платника податків; 6) бізнес-план.

Строки розгляду заявки на одержання кредиту залежать від кредитної історії позичальника, суми та строку кредитування. За мікрокредитуванням постійного клієнта кредит може надаватись вже у день звертання (зрозуміло, якщо у позичальника оформлені всі необхідні документи). Якщо кредит бере клієнт-новачок, банк, як правило, вивчає поданий ним пакет документів не менше 7–10 днів. За доброї кредитної історії клієнт зможе отримати кредит протягом 3–5 днів.

Розгляд заявок на складні і високозатратні кредитні проекти може проходити протягом місяця. Багато в чому строк розгляду проекту залежить від ступеня готовності пакета документів, а також від різновиду кредитування. Кредитні лінії традиційно відкриваються на строк до 1 року; овердрафти – від 1 до 6 міс.; кредити на поповнення оборотних коштів – на термін до 1 року; кредити на модернізацію і переоснащення виробництва (інвестиційні) — на термін до 3-х років. Максимальний термін, на який позичальник може взяти кредит в українському банку, 5 років, але, на жаль, це велика рідкість.

Фізичні особи можуть отримати кредит на строк, як правило, до 3-х років (найчастіше на такий строк видають кредит на придбання автомобіля у кредит).

Механізм розгляду кредитної заявки в принципі у кожного банку свій, але вже давно склалися деякі банківські традиції. Стандартний механізм роботи з позичальником припускає наявність бізнес-плану, повного пакета документів (від 20 до 25 найменувань документів) і достатнього забезпечення. Але більшість банків намагається уникати цього механізму, вводячи інститут менеджерів, що першими (до кредитного фахівця) проводять співбесіду з клієнтом і можуть дати на основі мінімального пакета документів висновок відносно можливості видачі йому кредиту. Проте в рідкісних випадках під час першого звертання позичальника банк видасть останньому кредит на значну суму.

Як правило, банкіри зацікавлені (а інколи і вимагають) в переведенні до себе рахунка підприємства-позичальника з метою здійснення постійного моніторингу. Річ у тому, що кожний клієнт індивідуальний, тому дуже важко формалізувати перелік параметрів (стабільність, сезонність бізнесу та інші не менш важливі аспекти).

Розглядаючи кредитну заявку, банк прагне бачити, у порядку пріоритетності1: а) добрий фінансовий стан позичальника; б) період роботи позичальника на ринку не менше 2–3 років; в) реальність окупності кредитної угоди; г) участь позичальника в фінансуванні проекту, як правило, в сумі від 30 \% його вартості; д) наявність ліквідного забезпечення.

У даному випадку відносно такого ретельного дослідження майбутнього позичальника доречне висловлювання Б. Хоупа, що банк – це те місце, де вам дадуть гроші у позику, якщо ви доведете, що вони вам не потрібні. І дійсно, стає підозрілою потреба позичальника у кредитних коштах при доброму фінансовому стані, наявності ліквідного забезпечення, досвіді роботи.

 

2-й етап. Вивчення кредитоспроможності клієнта банку

 

Після розгляду документів відбувається наступна бесіда з позичальником, де проходить більш докладне уточнення відомостей про нього і його підприємство, про майно, кредит, забезпечення та про співробітництво з іншими комерційними банками. Ця інформація необхідна для встановлення надійності позичальника, його репутації, ступеня забезпеченості кредиту і кредитоспроможності. Водночас співробітник кредитного відділу банку звертається в банк, з яким раніше співробітничав клієнт. Чим точніше банк зуміє визначити кредитоспроможність потенційного клієнта, тим ширша можливість банку для зниження кредитного ризику. Серед відомостей, які також беруться до уваги, відомості про тривалість підприємницької діяльності і проживання клієнта на одному місці тривалий строк. Кредити рідко надають особам, які працюють на означеному місці декілька місяців, або підприємствам, які тільки пройшли державну реєстрацію. На попередньому етапі роботи з клієнтом необхідно визначити його порядність і дійсність отриманої інформації. Після цього співробітник кредитного відділу, проконсультувавшись із начальником, приймає рішення про продовження роботи з клієнтом або про відмову. При позитивному рішенні питання на позичальника формується кредитне досьє, де зосереджується вся документація.

Для аналізу кредитоспроможності використовуються різноманітні джерела інформації: а) матеріали, отримані безпосередньо від клієнта; б) матеріали про клієнта, наявні в архіві комерційного банку; в) відомості від контрагентів позичальника і від інших кредитних організацій.

У багатьох зарубіжних державах діють спеціальні кредитно-інформаційні бюро, що збирають інформацію про позичальників та їх кредитні історії. Вони проводять аналіз на базі даних кредитних відділів комерційних банків, податкових управлінь.

 

3-й етап. Укладення кредитного договору

 

На даному етапі банк-кредитор і позичальник укладають між собою кредитний договір, беручи на себе взаємні зобов’язання. Банк зобов’язується надати кредит в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник – повернути отриману грошову суму зі сплатою відсотків.

На практиці процес укладання такого договору звичайно має наступний вигляд:

а) підприємство звертається до банку з заявою про укладення кредитного договору. Таке звертання, безумовно, можна розглядати як пропозицію до оферти. Водночас банку передаються всі необхідні документи;

б) банк спрямовує підприємству проект договору – оферту;

в) підприємство акцептує оферту. У випадку незгоди потенційного клієнта з договірними умовами, за винятком імперативно встановлених, він може скласти протокол розходжень для подальшого погодження.

У комерційний банк для оформлення кредитного договору необхідно подати наступні документи:

клопотання про надання кредиту, в якому вказується конкретна сума кредиту, його мета, терміни погашення і форма забезпечення;

засновницькі документи з вказівкою юридичної адреси, картку зі зразками підписів, завірену банком, і довідку банку про залишки на рахунку і наявність заборгованостей. Ці документи надаються, якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому банку;

копії документів, що обгрунтовують необхідність отримання кредиту (договір, контракт, рахунок-фактура, бізнес-план). Ксерокопії цих документів повинні бути засвідчені відповідальним працівником банку або нотаріально;

бізнес-план, техніко-економічне обгрунтування, довідку-розрахунок повернення кредиту і нарахованих відсотків;

фінансову звітність (баланс і звіт про фінансові результати) за останні 2–3 квартали;

документи, якими гарантується повернення кредиту у випадку нерентабельності кредитованого проекту;

проект кредитного договору.

Банк може вимагати пред’явлення і деяких інших документів, до яких відносяться:

копія довідки Держкомстату України (з ідентифікаційним кодом);

довідка з податкової інспекції про прийняття на облік;

розшифровка руху коштів за поточним рахунком за останні 3 місяці;

довідка про наявність заборгованості за кредитами;

довідка про наявність заборгованості за бюджетними платежами;

розшифровка дебіторської і кредиторської заборгованості за останній звітний рік;

копії ліцензій, якщо діяльність підприємства підлягає ліцензуванню;

анкета клієнта.

До документів, що необхідно надати в банк для отримання кредиту громадянами, належать:

заявка на одержання кредиту;

анкета клієнта;

довідка про привласнення ідентифікаційного коду;

довідка про доходи з місця роботи;

документи, що підтверджують платоспроможність.

Згідно з діючим законодавством кредитний договір повинен бути укладений у письмовій формі, в протилежному випадку він буде визнаний недійсним (Додаток 3).

Структура кредитного договору законодавством не врегульована, а на практиці вона, як правило, має наступні розділи:

вступна частина (в якій зазначаються дата, місце підписання сторони договору);

загальні положення;

предмет кредитного договору (сума, терміни, мета кредитування, відсоткові ставки);

забезпечення кредиту;

умови надання кредиту;

умови і порядок розрахунків;

права та обов’язки сторін;

інші умови;

юридичні адреси, реквізити і підписи сторін.

Від грамотного укладання договору багато в чому залежить успіх угоди. Чітке визначення умов кредитного договору дозволяє забезпечити ефективну реалізацію кредитної операції на всіх її стадіях. Слід звернути увагу на наступний момент: у практиці надання банківських кредитів, як і в будь-якій іншій галузі економіки, доводиться стикатися з монопольним становищем однієї із сторін – в даному випадку таке становище займає банк. Часто умови кредитного договору практично уніфіковані і не залишають позичальнику можливості вибору найбільш прийнятних для себе умов. У такій ситуації позичальник може або погодитися з умовами, висунутими банком щодо кредитної угоди, або звернутися в інший банк. Але якщо банк зацікавлений у конкретному позичальнику, він змушений враховувати і його позицію.

Кредитування для банку є різновидністю його професійної підприємницької діяльності, одним із джерел прибутку. Звичайно, банку вигідніше надавати кошти при встановленні більш високого розміру відсоткової ставки за кредитними коштами. Укладаючи кредитну угоду, позичальник, як правило, вирішує свої фінансові проблеми, він, природньо, зацікавлений у більш дешевих кредитних коштах. Тому укладення кредитного договору можна розглядати як певний компроміс сторін.

Однією з найважливіших для позичальника умов кредитного договору є закріплення розміру і порядку нарахування та оплати відсотків.. Такий порядок регламентується Правилами бухобліку відсоткових і комісійних доходів і витрат банків, затвердженими постановою Правління НБУ від 25.09.97 р. № 316, та самим кредитним договором.

Видача банківського кредиту може здійснюватись одночасно, періодично або поетапно (частинами), що повинно бути обумовлено у кредитному договорі.

Сума кредиту, на яку нараховують відсотки, визначається за фактичним залишком коштів на рахунку на залишок кредиту (в процесі погашення кредиту при незмінній відсотковій ставці сума відсотків зменшується).

 

4-й етап. Погашення кредиту

 

Погашення кредиту (одночасно або періодично) здійснюється позичальником з поточного рахунка. Конкретний спосіб погашення кредиту вказується у кредитному договорі. Якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому комерційному банку, то погашення боргу здійснюється за платіжним дорученням позичальника. При неможливості сплати боргу позичальником борг стягується з гаранта (поручителя) у встановленому законодавством порядку.

Під час погашення кредиту складається довідка про закриття кредитної справи і передачі її в архів. У випадку несвоєчасного погашення кредиту кредитна справа передається в юридичний відділ банку з метою наступного звертання в господарський суд з позовом про погашення кредиту.

Комерційні банки, якщо вони прагнуть відповідати сучасним вимогам, здійснюють кредитний моніторинг, що включає систему спостереження за отриманням кредитів та відсотків за ними. Проведення моніторингу починається відразу після надання позичальнику кредиту. Для банку-кредитора зручніше проводити кредитування тільки своїх клієнтів, оскільки в даному випадку банк має можливість контролю фінансових потоків позичальника за допомогою різноманітних банківських інструментів у рамках діючого законодавства.

Кредитний моніторинг передбачає:

періодичну перевірку всіх видів кредитів;

ретельну розробку послідовності кредитного контролю (відповідність платежів за кредитом, стан забезпечення за кредитом та ін.);

перевірку проблемних кредитів (перевірку кредитних досьє).

Такі перевірки можуть здійснюватися як негласно, так і відкрито.

У процесі контролю особливу увагу банк повинен приділяти: дотриманню принципів кредитування (цільова спрямованість, забезпеченість, терміновість); виявленню проблемних кредитів і розробці заходів з ліквідації заборгованості; контролю кредитного ризику тощо.

Ефективний контроль стає необхідною умовою надійності і прибутковості кредитних операцій банків. Отже, якщо банк прагне досягти успіху у кредитній діяльності, він повинен виробити власну систему кредитного моніторингу і доручити його провадження найбільш досвідченим працівникам банку.

Значно мінімізує кредитні ризики комерційних банків застосування правових способів забезпечення погашення банківських кредитів. Виникнення безнадійної заборгованості в багатьох випадках пов’язане саме з помилками у використанні способів забезпечення кредитів.

§5. Правові способи забезпечення погашення банківських кредитів

Існування кредитного ризику, а саме ймовірності неповернення позичальником основного боргу і відсотків є підставою надання позичальником надійного та адекватного забезпечення. Як уже вказувалось, одним із принципів кредитування є принцип забезпеченості кредиту, а саме наявності у банку права захисту своїх інтересів за допомогою передбачених законодавством або договором способів забезпечення виконання зобов’язань, серед яких: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), застава, страхування.

Види забезпечення кредиту (способи забезпечення виконання кредитних зобов’язань) встановлюються за домовленістю сторін або на підставі закону. Цивільним кодексом, у ст. 570, передбачено, що виконання зобов’язань може забезпечуватися способами, передбаченими не тільки ЦК, але й іншими законами.

Способи забезпечення – це передбачені законодавством чи договором спеціальні заходи майнового характеру, які стимулюють належне виконання боржником зобов’язань шляхом встановлення додаткових гарантій, задоволення вимог кредиторів.

Всі способи забезпечення можуть бути класифіковані в залежності від наступних критеріїв:

1) від характеру забезпечення:

речово-правові (застава та інші, де забезпечувальну функцію виконує майно);

зобов’язально-правові (неустойка, порука, гарантія, страхування);

2) від способу встановлення:

на підставі закону;

договірні;

3) від кількості учасників відносин:

двосторонні (банк і позичальник);

багатосторонні (вступає третя особа – гарант, поручитель і т.п.);

4) від часу оформлення забезпечення:

виникають на стадії укладення кредитного договору;

на стадії пролонгації кредитного договору;

5) від форми встановлення забезпечувальних відносин:

проста письмова угода;

нотаріально посвідчена письмова угода.

Усна угода на кредитування застосовується лише в практиці зарубіжних банків.

Отже, виконання зобов’язань щодо повернення кредиту і сплати відсотків за його використання може бути забезпечене порукою або гарантією. Забезпечувальна функція поруки полягає в тому, що кредитор має право у випадку невиконання боржником зобов’язань подати свою вимогу як до боржника, так і до поручителя. Вони обидва за загальним правилом несуть солідарну відповідальність в повному обсязі вимог кредитора, включаючи сплату відсотків, неустойки, судові витрати по стягненню боргу та інші збитки кредитора, викликані невиконанням або неналежним виконанням позичальником кредитного зобов’язання.

Основною відмінністю гарантії від поруки є те, що при поруці, за загальним правилом, настає солідарна відповідальність поручителя і боржника, а при гарантії — субсидіарна (додаткова), що застосовується тільки в випадку непогашення заборгованості за рахунок засобів самого боржника. Отже, звернути вимогу до гаранта банк має право лише в тому випадку, якщо у позичальника немає коштів для погашення боргу. Якщо при поруці кредитору (банку) належить право вибору, до кого звернути вимогу про погашення боргу (до позичальника або до поручителя незалежно від наявності коштів у боржника), то при гарантуванні можливості такої альтернативи немає.

Характер відповідальності поручителя та гаранта залежить і від сплати банку неустойки у випадку прострочення платежу позичальником. Так, відповідальність поручителя за сплату неустойки за кредитними зобов’язаннями продавця настає в тому ж обсязі, що і відповідальність боржника (якщо інше не встановлено договором поруки).

На гаранта, за загальним правилом, не може бути покладена відповідальність за сплату позичальником неустойки (пені). Разом з тим в договорі гарантії може бути передбачена відповідальність гаранта і за сплату пені у випадку прострочення платежу позичальником.

Відрізняються і наслідки виконання кредитного зобов’язання поручителем і гарантом. До поручителя, який виконав зобов’язання продавця за позичальника, переходять всі права кредитора за кредитним договором. На відміну від поручителя гарант, виконавши зобов’язання продавця, не набуває місця кредитора і не користується правом регресної вимоги до боржника про повернення сплачених ним сум.

Досить часто банки приймають як забезпечення фінансову поруку, надану позичальником або його поручителем у формі грошових коштів, розміщени