Тема 4. процес банківського кредитування

1. Класифікація кредитів комерційних банків.

2. Позичковий процент та його диференціація.

3. Етапи процесу кредитування.

Література:

1. Закон України «Про банки і банківську діяльність».

2. Закон України «Про банкрутство».

3. Закон України «Про заставу».

4. Постанова НБУ «Про кредитування».

5. Постанова НБУ «Про порядок здійснення консорціумного кредитування».

6. Постанова НБУ «Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків».

7. Банківські операції / За ред. А. М. Мороза.

8. Основы банковского дела / Под ред. А. М. Мороза.

9. Банковское дело / Под ред. О. И. Лаврушина.

1. Класифікація кредитів комерційних банків

Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих у су- спільстві тимчасово вільних коштів. Банківська система шляхом надання кредитів організовує та обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає дефіцит капіталу.

Залежно від форми, в якій кошти передаються кредитором позичальнику, розрізняють дві форми кредиту — товарний і грошовий.

У товарній формі виникають кредитні відносини між продавцями і покупцями, коли останні одержують товари чи послуги з відстрочкою платежу.

В умовах ринкової економіки типовим є грошовий кредит.

Залежно від суб’єктів кредитних відносин, їх організації та цільового призначення позичок кредит поділяється на ряд видів: внутрішньоекономічний, або національний, та зовнішньоекономічний, або міжнародний і банківський, державний (позичальником або кредитором виступає держава), міжгосподарський (надається одним суб’єктом господарювання іншому і включає ко­мерційний кредит, дебіторсько-кредиторську заборгованість та ін.); виробничий та споживчий (видається відповідно на виробничі та споживчі цілі).

Провідним видом кредиту є банківський, тобто кредит, котрий надають і одержують банки. Саме вони акумулюють переважну частину кредитних ресурсів і подають їх у позички. Таким чином, банківський кредит — це двосторонній рух грошових коштів на засадах повернення.

Мобілізовані банками ресурси як частина позичкового фонду країни спрямовуються на три укрупнені об’єкти кредитування:

1) формування основних коштів суб’єктів господарювання та інші інвестиційні цілі;

2) формування їх оборотних коштів;

3) споживчі цілі.

В економічній літературі не існує єдиної думки щодо класифікації кредитів. Так деякі економісти, змішуючи різні критерії та ознаки класифікації, виділяють такі види кредитів, якими можуть користуватися суб’єкти господарської діяльності: банківський, комерцій­ний, лізинговий, іпотечний, споживчий, бланковий, консорціумний.

Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарські відносини і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов’язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін.

Об’єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу.

У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя, інші угоди про надання кредиту не укладаються.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

— сплати боржником за векселем;

— передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

— переоформлення комерційного кредиту на банківський.

У разі оформлення комерційного кредиту не за допомогою векселя погашення такого кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором сторін.

Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

Об’єктом лізингу є різне рухоме (машини, обладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухоме (будинки, споруди, система телекомунікацій та ін.) майно.

Суб’єктами лізингу можуть бути лізингодавець (суб’єкт господарювання, що є власником об’єкта лізингу і здає його в оренду), користувач (суб’єкт, що домовляється з лізингодавцем на оренду про набуття права володіння та розпорядження об’єктом лізингу в установлених лізинговою угодою межах), виробник (підприємство, організація та інші суб’єкти господарювання, які здійснюють виробництво або реалізацію товарно-матеріальних цінностей).

Іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки.

Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об’єкти іпотеки або мають поручителів, які надають під заставу об’єкти іпотеки на користь позичальника.

Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати: житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника і не є об’єктом застави за іншою угодою.

Споживчий кредит — кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачене умовами кредитного договору.

Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються виходячи з вартості товарів і послуг, які є об’єктом кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт житлових будинків, садових будинків, дач та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути передані банку в забезпечення фізичною особою та сумою її поточних доходів, за винятком обов’язкових платежів, протягом 10 років. Строк кредиту встановлюється залежно від цілей об’єкта кредитування, розміру позики, платоспроможності позичальника, причому він не повинен перевищувати 10 років з дня його надання.

Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунка, переказами через пошту або готівкою.

Комерційний банк може надавати бланковий кредит тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення, тільки під зобов’язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної процентної ставки та тільки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит може надаватися позичальнику банківським консорціумом такими способами:

а) шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб’єктам господарської діяльності;

б) шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків. Кредитування здійснюється залежно від потреби в кредиті;

в) шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Кредитні операції — це відносини між кредитором і дебітором (позичальником) з приводу наданих (одержання) у тимчасове користування коштів, їх повернення й оплати.

Кредитні операції банків поділяються на: активні і пасивні.

Інакше кажучи, кредитні операції містять у собі: позичкові операції і депозитні операції.

Позичкові операції — це дії робітників банку (кредитних заснувань) з надання і (або) одержання кредитів, їх повернення й оплати відповідних процентів, а депозитні операції — дії тих же робітників з розміщення і (або) залучення до себе внесків, їх повернення й оплати процентів.

Основний предмет позичкових операцій — кредит (позичка) як визначена сума грошей, що видається (утворюється), повертається, оплачується; відповідно депозитних операцій — внесок (депозит) як сума грошей і (або) інших цінностей (цінних паперів), що поміщається (застосовується), повертається, у необхідних випадках оплачується.

Кредити комерційних банків можна класифікувати за різними ознаками та критеріями. Найбільш зручною є така класифікація банківських кредитів: за основними категоріями позичальників кредити поділяються на ті, що надаються:

а) галузям народного господарства;

б) населенню;

в) державним органам влади.

За цільовим спрямуванням кредити поділяються на:

а) виробничий (поповнення обігових коштів та основних засобів);

б) споживчий (споживчі цілі населення).

Залежно від кількості кредиторів розрізняють кредити:

а) надані одним банком;

б) консорціальні;

в) паралельні, що передбачають участь у їх наданні кількох банків. При цьому кредити одному позичальникові надають різні банки, але на одних, завчасно погоджених, умовах.

За характером і способом сплати процентів:

а) з фіксованою процентною ставкою;

б) з плаваючою процентною ставкою;

в) зі сплатою процентів у міру використання наданих коштів;

г) зі сплатою процентів одночасно з отриманням кредиту (дисконтний кредит).

За строками користування:

а) короткострокові — до 1 року;

б) середньострокові — до 3 років;

в) довгострокові — понад 3 роки.

Строк кредиту, а також проценти за його користування (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) розраховуються з моменту отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунка позичальника) до повного погашення кредиту та процентів за його користування.

Короткострокові кредити можуть надаватись банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку із витратами виробництва та обігу, не забезпеченими надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити можуть надаватись на оплату облад­нання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень.

Довгострокові кредити можуть надаватись для формування основних фондів. Об’єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію тощо.

За забезпеченням:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

г) незабезпечені (бланкові).

За ступенем ризику:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання:

а) у разовому порядку;

б) відповідно до відкритої кредитної лінії;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, зі стягненням комісії за зобов’язання).

Залежно від порядку погашення:

а) водночас;

б) у розстрочку;

в) достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника);

г) з регресією платежів;

д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

2. Позичковий процент та його диференціація

Основним видом плати за користування банківським кредитом є процент, або позичковий процент. Поряд з процентом банки можуть установлювати комісію, що застосовується як додатковий елемент ціни банківського кредитування. Комісія встанов­люється, як правило, у тих випадках, коли в процесі кредитування банк виконує додаткову роботу, пов’язану з оформленням позички і контролем або наглядом за здійсненням проекту, що кредитується. Комісія може сплачуватися окремо, або додаватися до процента.

На рівень позичкового процента впливають такі фактори:

— облікова ставка ЦБ;

— рівень інфляції;

— строк позички;

— ціна сформованих ресурсів;

— ризик;

— розмір позички;

— попит на банківські позички;

— якість застави;

— зміст заходів, що кредитуються;

— витрати на оформлення позички;

— ставка банку-конкурента;

— характер відносин між банком і клієнтом;

— норма прибутку від інших активних операцій.

Вплив цих факторів на рівень процентної плати за користування банківськими позичками є взаємозв’язаними, тому важко визначити кількісне значення кожного з них, але враховувати їх у сукупності доцільно.

Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних банків є облікова ставка центрального банку, за якою останній здійснює рефінансування комерційних банків. Базова процентна ставка може бути або вищою, або нижчою за облікову ставку. Якщо комерційний банк має дешеві ресурси (порівняно з обліковою ставкою), він має право встановлювати проценти за своїми позич­ками нижчі від облікової ставки.

Облікова ставка центрального банку залежать від характеру його грошово-кредитної політики, процентних ставок на міжнародному ринку позичкових капіталів, стану платіжного балансу країни і курсу національної валюти.

Грошово-кредитна політика центрального банку може бути спрямованою або на експансію, або на рестрикцію кредиту. Проводячи політику експансії, центральний банк зменшує облікову ставку, а при політиці рестрикції — підвищує її.

Рівень інфляції впливає як на облікову ставку центрального банку, так і на ставки процента за позичками комерційних банків. Незважаючи на те, що центральний банк встановлює позитивну процентну ставку (тобто з урахуванням інфляції), комерційні банки також враховують інфляційний фактор. Річ у тім, що облікова ставка центрального банку не змінюється часто, тому в періоди між її змінами і при інфляційній активності у комерційних банків виникає потреба врахувати ту інфляцію, яка не покрита обліковою ставкою.

Фактор терміну кредиту прямо пропорційно впливає на рівень процентної ставки за позичками банку. Чим триваліший термін користування, тим дорожчим для позичальника є кредит. Така залежність обумовлена двома причинами. По-перше, при тривалішому терміні позички більшим є ризик втрат від неповернення боргу і від знецінювання коштів, переданих у позичку, у зв’язку з інфляцією, що неминуча в ринковій економіці. По-друге, вкладання коштів довготривалого характеру, як правило, забезпечують відносно вищу віддачу.

Витрати на оформлення позички і контроль прямо впливають на рівень позичкового процента. Чим витрати більші, тим за інших рівних умов вища норма процента за позичкою. Іноді витрати, пов’язані з кредитним процесом, не включаються в процентну ставку, а компенсуються шляхом стягнення з позичальника комісійних платежів.

Ціна сформованих банком ресурсів безпосередньо впливає на рівень процентної ставки за кредитами. Вона складається з депозитного процента та інших видів плати за куплені та залучені кредитні ресурси. Чим дорожче обходяться банку ресурси, тим, за інших рівних умов, вища норма позичкового процента.

Ризик є невід’ємним атрибутом кредитування. Тут виникають кредитний і процентний ризики. Рівень цих ризиків залежить від порядку сплати процентів. Найризикованішими є незабезпечені (бланкові) позички. Ступінь ризику забезпечених кредитів залежить від повноти і якості застави. Чим вищий ступінь кредитного ризику, тим більша вірогідність для банку зазнати втрат від неповернення позичальником основного боргу і несплати процентів по ньому. Тому більш ризиковані позички видаються під вищий процент, аби компенсувати кредитору витрати від ризикового розміщення коштів.

Розмір позички зворотно впливає на рівень процентної ставки. Звичайно її рівень нижчий при більших позичках, оскільки відносні витрати, пов’язані з кредитною послугою, тут нижче. Крім того, великі позички надаються великим клієнтам, котрі, як правило, менше схильні до ризику банкрутства. Банк може не зменшувати процентної ставки за великими кредитами, коли за його розрахунками це може призвести до підвищення ризику у зв’язку з погіршенням структури позичкового портфеля внаслідок порушення правила диверсифікації активів.

Попит на позички прямо впливає на рівень процентної ставки. Зростання попиту зумовлює підвищення процентної ставки за позичками. Але в умовах конкуренції між кредитними установами і боротьби за розширення ринку послуг банки можуть не зважати на це ринкове правило.

Якість застави зворотно впливає на рівень процентної ставки за позичками. Чим вона вище, тим, за інших рівних умов, відносно нижчою можне бути процентна ставка за позичкою. Це пов’я­зано з тим, що якісніша застава зменшує ризик втрат у разі примусового погашення позички за рахунок її реалізації.

На рівень процентної ставки впливає зміст заходів, що кредитуються. Так, кредити, що опосередковують витрати, висока рентабельність яких є результатом спекулятивних дій позичальника, коштують звичайно дорожче тих, котрі забезпечують ефект, пов’язаний з виробництвом продукції, особливо сільського господарства.

Ставка банку-конкурента враховується при встановленні рівня позичкового процента залежно від характеру процентної політики, яку проводить даний банк. Прагнення додаткового прибутку спонукає встановлювати вищі проценти порівняно з іншими кредиторами. Якщо проводиться політика розширення ринку кредит­них послуг, позичковий процент встановлюється на нижчому рівні, ніж у конкурентів.

Норма прибутку від інших активних операцій банку слугує одним з орієнтирів при встановленні норми позичкового процента. Якщо, наприклад, інвестиційні операції забезпечують банку відносно вищий прибуток (на одиницю вкладеного капіталу), ніж позичкові, то банку необхідно переглянути свою процентну політику в бік підвищення рівня позичкового процента.

При врахуванні означених факторів треба не забувати про підсумковий результат, який полягає в тому, що визначена в кредит­ній угоді процентна ставка має бути джерелом отримання прибут­ку від позичкових операцій.

3. Етапи процесу кредитування

Процес банківського кредитування — це сукупність певних дій банку, пов’язаних із наданням і поверненням кредиту.

Цей процес складається з певних етапів, кожний з яких, окремо, забезпечує розв’язання локальної задачі і разом досягається головна ціль позичкових операцій — їх надійність і прибутковість для банку.

Основна робота з організації кредитного процесу в банку може бути подана у вигляді таких етапів.

1 етап. Формування портфеля кредитних заявок;

2 етап. Проведення переговорів із потенційним клієнтом;

3 етап. Прийняття рішення про доцільність надання кредиту та форму його надання;

4 етап. Оформлення кредитної справи;

5 етап. Робота з клієнтом після отримання ним позики;

6 етап. Повернення кредиту з процентами і закриття кредит­ної справи.

До першого етапу входять збір інформації про попит на кредит, її аналіз та попередній відбір заявок. При цьому повинен бути дотриманий основний принцип: вся інформація про потенційних позичальників, що надходить до банку, повинна письмово фіксуватиcя кредитними працівниками та містити такі відомості:

— короткий зміст кредитованого проекту;

— обсяг запитуваного кредиту;

— вид та строк позики;

— пропоноване забезпечення.

Також до заявки додається пакет документів, що містить:

— засновні документи позичальника;

— картку зі зразками підписів уповноважених осіб та печатки;

— фінансовий звіт (баланс та звіт про прибутки та збитки);

— техніко-економічне обґрунтування або бізнес-план;

— контракти та угоди на проект, що кредитується;

— супутня документація на пропоноване забезпечення.

При надходженні до банку великої кількості заявок така інформація створює передумови для попереднього відбору найбільш привабливих пропозицій, а також дає можливість наповнювати інформаційний портфель кредитних заявок для подаль­шої роботи з ними. Працівник кредитного відділу відіграє роль продавця і експерта у процесі надання позики.

На підставі заповнених та наявних даних слід отримати інформацію про потенційного клієнта. У першу чергу перевірці підля­гають засновники фірми, її керівники та головний бухгалтер. Особливу увагу необхідно звернути на ті підприємства та фірми, до яких вони мають або мали стосунок. Вельми бажано також перевірити інформацію щодо кредитів, отриманих фірмою раніше. Усі відомості, наявні у картці реєстрації позичальника, аналізуються та звіряються з базою даних. Дані, що не збігаються, уточнюються в ході інтерв’ю з позичальником. За необхідності можна довідатись про його фінансовий стан в обслуговуючому того банку.

На другому етапі головна мета банку — кінцеве визначення кредитоспроможності та фінансового стану клієнта з метою укладення кредитної угоди на найбільш вигідних для банку умовах. Під час переговорів з позичальником кредитний працівник повинен отримати якомога чіткіше уявлення про ступінь поміркованості рішення щодо позички; проаналізувати, наскільки обґрунтована сума позики; з’ясувати рівень врахування можливих несприятливих зовнішніх факторів для того, аби забезпечити безумовне вчасне повернення позики.

У ході розмови інтерв’юерові не слід прагнути з’ясувати всі аспекти роботи фірми-позичальника. Він повинен зконцентрувати увагу на ключових, базових питаннях, що становлять найбільший інтерес для банку. Запитання поділяються на п’ять груп:

— відомості про фірму;

— відомості щодо планованого кредиту;

— відомості, пов’язані з погашанням кредиту;

— відомості щодо забезпечення кредиту;

— відомості про зв’язки клієнта з іншими банками.

Враховуючи велику значимість цього етапу, в багатьох установах банків створюють спеціальні підрозділи, які називаються відділом чи сектором економічного аналізу.

У таких установах банків існує спеціальний працівник у галузі аналізу.

Під час експертизи кредитної заявки використовують різні джерела інформації:

— матеріали, одержані безпосередньо від позичальника у складі кредитної заявки: звітність, клопотання на отримання кредиту, економічне обґрунтування проекту, що буде прокредитований, або бізнес-план;

— відомості про клієнта, що знаходяться в архіві банку (це стосується клієнтів, котрі вже обслуговувалися в даному банку) — це статистичні матеріали згруповані за певними статистичними ознаками, і бухгалтерська звітність (про заборгованість по кредитах, про погашення кредитів, про прострочені борги, про ранішні відносини з банком);

— інформація про клієнта, одержана за межами даного банку (інформація податкової служби, фінансового відділу окремого регіону і т. ін.).

Вивчаючи кредитну заявку, банк може також здійснювати на місці цільові перевірки, які стосуються майбутнього кредиту. Під час відвідувань клієнта з’ясовуються ті питання, які не обговорювалися на попередній бесіді з клієнтом, оцінюється рівень ком­петентності працівників, що очолюють служби клієнта, які причетні до реалізації заходу, що кредитується, вивчається стан майна позичальника.

Після розмови з позичальником кредитний працівник у письмовому вигляді підсумовує отримані відомості і приймає рішення: продовжувати роботу з клієнтом чи відмовити йому. Якщо пропозиція клієнта розходиться в якихось важливих аспектах із принципами та положеннями політики, яку провадить банк у галузі кредитних операцій, заявка рішуче відхиляється. Якщо ж кредитний працівник за підсумками попереднього інтерв’ю вирішує продовжувати роботу з клієнтом, то за методикою, прийнятою банком, провадиться оцінка кредитоспроможності позичальника та визначається ступінь ризику даного кредиту.

Оцінку ризику слід визначати опираючись на обчислення показників балансу позичальника, рекомендованих Національним банком України, та «Положенням про резервування», розробленим комерційним банком.

Коли все вищезазначене зроблено, працівник банку складає певне заключення, в якому відображаються всі критерії оцінки кредитоспроможності за певними напрямками і робиться загальний висновок щодо кредитоспроможності потенційного позичальника та рівня ризику стосовно запитуваного кредиту.

На третьому етапі банк провадить підготовку до складання кредитної угоди. Третій етап можливий лише за умови позитивного закінчення другого етапу, тобто оцінки кредитоспроможності та ризику.

Третій етап має назву «структурування позички». У процесі структурування банк визначає основні параметри позички: вид кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі та погашення, ціну позики та інше.

Правильне визначення виду кредиту має важливе значення для обґрунтування реальних джерел погашення позички. Якщо кредит надається на формування оборотного капіталу клієнта і відноситься до короткострокових, то джерелом його погашення будуть поточні грошові надходження, які надійдуть після реалізації проекту, що прокредитований.

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичальника, є, як правило, довгостроковим і повинен бути повернений за рахунок прибутку від експлуатації прокредитованого проекту.

Важливе значення у структуруванні позички має правильно визначена сума кредиту. Заниження її може привести до порушення строків повернення, оскільки об’єкт, що кредитується, не буде завершений в строк, а завищення призведе до нецільового використання надлишково oтриманих в банку коштів, а це викличе проблеми при розрахунках із банком.

Приблизно до таких же наслідків призводять і помилки у визначенні строків кредиту. Якщо будуть встановлені занадто напружені строки кредитування, позичальник може опинитися з браком коштів, що може призвести до спаду у виробництві через невиконання запланованих заходів.

Якщо строки кредиту виявляться занадто ліберальними, тобто завеликими, то це буде стримувати віддачу від позички на більш тривалий час, і клієнт буде користуватися неконтрольованим із боку банку капіталом.

При структуруванні кредиту велике значення надається достат­ності та якості забезпечення кредиту.

Пріоритет при цьому, як правило, надається забезпеченню кредиту майном, проте окрім застави може бути використана гарантія, запорука, іпотека, переуступка договорів і т. д.

При визначенні основних параметрів кредиту заслуговують на увагу і такі з них, як порядок надання та погашення кредиту, встановлення плати за кредит.

Визначення плати за кредит залежить від політики, яку банк провадить у галузі кредитування в даному періоді, і, якщо згідно з цією політикою не передбачено конкретні обмеження в рівнях процентної ставки за кредит, цей елемент позички може бути об’єктом обговорення і компромісу.

Далі угода розглядається юристами банку, котрі звертають особливу увагу на відповідність наявних контрактів і угод чинному законодавству та на можливість успішного вирішення питання повернення коштів у разі невиконання позичальником кредитного договору.

За наявності позитивного висновку юристів пакет документів перевіряється службою безпеки банку. Ключовими моментами даної перевірки є:

* перевірка контрактів та угод, що стосуються даного кредитованого проекту, визначення надійності та платоспроможності партнерів позичальника;

* отримання та уточнення конфіденційної інформації про всіх юридичних та фізичних осіб, стосовних даного кредитного проекту;

* перевірка фінансової стабільності гаранта (поручителя) та встановлення його зв’язків з позичальником;

* аналіз отриманої інформації та визначення можливості неповернення позичальником кредиту.

Ґрунтуючись на аналізі наявної та отриманої інформації, служ­ба безпеки банку дає свої висновки про ступінь ризику даного кредиту.

Повний пакет документів подається керівництву банку для прийняття остаточного рішення та укладання кредитного договору або відмови клієнтові.

На четвертому етапі банк після закінчення роботи щодо структурування позички приступає до переговорів з клієнтом про укладання договору.

Посадова особа, яка веде переговори з клієнтом відносно кредиту, повинна довести до нього обов’язкові умови майбутньої кредитної угоди, без виконання яких позичка не може бути надана, і ті умови, відносно яких може бути досягнутий компроміс.

Обов’язковою умовою, наприклад, може бути наявність майнового забезпечення або гарантії третьої особи, якщо їх відсутність може призвести до неповернення кредиту.

Умовою, щодо якої може бути досягнутий компроміс, як правило, виступає процентна ставка, розмір комісії та інше.

Після вирішення всіх питань і узгодження всіх параметрів майбутньої кредитної угоди робляться відповідні висновки щодо кредиту. Цей висновок за підписом начальника кредитного відділу подається на розгляд кредитного комітету або комісії банку. Після позитивного рішення цього органу відбувається підписання кредитної угоди з боку керівництва банківської установи і клієнта. Після цього на підставі внутрішнього розпорядження банку відкривається позичковий рахунок, з якого і провадиться видача кредиту. При цьому указуються всі реквізити, характеристика рахунка (вид рахунка, сума кредиту, порядок видачі і погашення тощо).

Видача кредиту може здійснюватися одноразово або частинами у строки, визначені у кредитній угоді.

Зараховуватися кредит може на поточний рахунок клієнта або перераховуватися на рахунки господарюючих партнерів позичальника, може використовуватися також в іншому порядку, передбаченому в кредитній угоді, наприклад, шляхом одержання готівки. У більшості варіантів позичка при її наданні зараховується на поточний рахунок позичальника.

При споживчому кредиті видача його здійснюється переважно готівкою, а при наданні кредиту на капітальні затрати (на будівництво житла та ін.) — видача здійснюється в безготівковому порядку.

Видача позички оформляється розпорядженням кредитного відділу операційному відділу установи банку.

Повернення кредиту здійснюється за ініціативою клієнта, тобто позичальника, на підставі його платіжних доручень, або на підставі оголошень внесення готівки.

Якщо в день повернення позички клієнт цього не робить, банк своїм розпорядженням стягує борг, переводячи строкову заборгованість у прострочену, тобто робить бухгалтерську проводку:

Дт простроч. кредиту Кт простий позич рах.

Якщо в процесі кредитування відбулися певні зміни в умовах здійснення проекту, що кредитується, з незалежних від позичальника причин, і це призвело до додаткової потреби в кредиті, банк може задовольнити її на умовах укладання додаткової кредитної угоди.

У кредитній угоді передбачаються також, як правило, окремі форс-мажорні обставини, які дають гарантії банку і клієнту на випадок втрат внаслідок незалежних від них обставин.

З метою контролю за своєчасним поверненням позички і забезпечення нарахування процентів по ній облік кредитних операцій здійснюється на окремих позичкових рахунках, а саме:

звичайний позичковий рахунок;

спеціальний позичковий рахунок;

конкорентний позичковий рахунок;

поточний рахунок з овердрафтом.

Режим дії цих рахунків дещо відрізняється. Так звичайний позичковий рахунок і спеціальний відрізняються між собою особливостями функціонування, а саме:

— спеціальний позичковий рахунок відкривається, коли клієнт постійно користується кредитом;

— при видачі кредиту зі спеціального позичкового рахунка відкривається кредитна лінія;

— видача кредиту здійснюється в межах кредитної лінії по мірі необхідності;

— кожна видача кредиту не оформлюються документами;

— погашення кредиту здійснюється шляхом зарахування виручки в кредит (Кт) цього рахунка.

Простий позичковий рахунок застосовується для кредитування разових проектів. Режим його дії такий:

— видача і погашення кредиту провадиться у разовому порядку;

— кожна видача кредиту оформлюється документами;

— виручка зараховується на поточний рахунок позичальник;

— кредит погашається шляхом перерахування коштів із поточ­ного рахунка на позичковий.

Як по простому позичковому рахунку так і по спеціальному може бути тільки дебетове сальдо.

Режим дії спеціального позичкового рахунка і контокорентного схожі. Різниця лише в тому, що на спеціальному позичковому рахунку може бути тільки дебетове сальдо, а не контокорентному як дебетове так і кредитове.

Режим дії контокорентного рахунка і поточного рахунка з овердрафтом один і той саме. Різниця між ними полягає лише в тому, що з контокорентного рахунка видається кредит юридичним особам на виробничі потреби, а з поточного рахунка видається кредит фізичним особам на споживацькі цілі.

На п’ятому етапі банк провадить роботу з клієнтом вже після отримання ним позики. Ця робота передбачає проведення контролю за виконанням кредитного договору та пошук нових форм співпраці з клієнтом. У процесі контролю працівники кредитного відділу використовують різноманітні джерела інформації (інформацію самого банку, інших фінансових інститутів, позичальника). Банк вживає заходів реалізації повернення позики, контролює регулярне надходження процентів за користування нею, провадить перевірки (планові та позапланові) на місцях зі складанням акта перевірки. В ході цих перевірок контролюється відповідність фактичного витрачання позики на її цільове призначення, передбачене кредитною уго­дою, перевіряються накладні, угоди купівлі-продажу товарно-матеріальних цінностей і т. д., здійснюється аналіз грошових потоків клієнта.

У разі погіршення фінансового стану клієнта та виникнення ризику неповернення позики кредитний працівник ставить до відома керівництво для того, щоб можна було вжити відповідні заходи. Заходи захисту від неповернення кредиту розглянуті нами раніше в темі «Кредитний ризик як складова частина банківських ризиків».

Шостий етап — повернення кредиту з процентами та закриття кредитної справи — завершальний етап кредитних взаємовідносин банку з позичальником. Випадки непогашення позик повинні щорічно аналізуватися (частіше слід розглядати випадки непогашення проблемних кредитів), при цьому вся інформація повинна бути скорегована. Останнє включає аналітичну оцінку позичальника та кредитних послуг, калькуляцію, дотримання кредитних угод і т. д.

Неухильне і послідовне дотримання даних етапів дасть змогу більш ретельно контролювати кредитний процес та, як наслідок, забезпечити якість кредитного портфеля банку, а, отже, ефективність діяльності банківської установи в цілому.