2.3. Інфраструктура інноваційного бізнесу

Важливу роль у функціонуванні інноваційної системи відіграє інфраструктура. Основними елементами інноваційної інфраструктури є бізнес-інноваційні, телекомунікаційні і торгові мережі, технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори, інноваційно-техно­логічні центри, консалтингові фірми, різноманітні фінансові структури тощо. Вона забезпечує як рух потоків інформації, знань, технологій, ринкових потоків, так і взаємодію між різними інституціональними структурами. Інноваційна інфраструктура визначає темпи розвитку економіки країни і зростання добробуту населення. Мета створення інноваційної інфраструктури полягає не тільки в сприянні ефективній науково-технічній діяльності суб’єктів господарювання, а й у забезпеченні їхньої діяльності в інтересах суспільства, посиленні конкурентоспроможності продукції, збереженні та подальшому розвитку наукового потенціалу країни. Інноваційна інфраструктура як система містить такі елементи:

інформаційне забезпечення, яке дає доступ до різних інноваційних баз даних і знань на різних умовах для зацікавлених осіб;

інструментальне забезпечення, що реалізує гнучку автоматизацію всіх етапів процесу створення інноваційного проекту: маркетинг, техніко-економічне обґрунтування; постачання необхідного обладнання; підготовка кадрів; сертифікація і сервісне обслуговування;

проектно-технологічна і виробнича підтримка інновації й освоєння її у виробництві;

експертиза і сертифікація науково-технічних та інноваційних програм, пропозицій тощо;

моніторинг галузей, підприємств і просування інновацій на національні та зарубіжні ринки (включаючи моніторинг, маркетинг, рекламну діяльність, захист інтелектуальної власності тощо);

координація та регулювання інноваційної діяльності і її фінансово-економічне забезпечення;

кадрове забезпечення професійно підготовленими інноваційними менеджерами у сфері інновацій.

Кожна з цих підсистем інноваційної інфраструктури має власні механізми реалізації своїх функцій і відповідні організаційні структури у вигляді спеціалізованих інноваційних підприємств, закладів чи організацій, які забезпечують функціонування цих механізмів.

Аналіз інноваційної діяльності в США і деяких країнах Європейського Союзу показує, що вона зосереджена, в основному, на обмежених територіях з високою концентрацією науково-техніч­ного потенціалу. У доповіді М. Портера на Національній раді з питань конкурентоспроможності США (2001 р.) зазначалось, що в епоху глобального руху капіталів, технологій і талантів, коли національні межі стають менш важливими, рушії інновацій як ніколи набувають локального характеру.

Так, найбільшим за кількістю учасників є технопарк «Кремнієва долина», який перетворився в один з найзначніших промислових центрів США, адже тут у науково-виробничій сфері зайнято понад 1,5 млн працівників. У «Кремнієвій долині» функціонують 3 тис. венчурних фірм, загальна кількість працюючих у них становить 200 тис. чоловік [54]. Уважають, що в цьому центрі тепер зосереджено близько 20 \% світового виробництва комп’ютерів та електронних компонентів. У його складі — 17 великих концернів електронної промисловості, у тому числі такі, як «ІБМ», «Ксерокс», «Дженерал електрик», «Дюпон».

Особливе місце серед елементів інноваційної інформації посідають саме технопарки, що являють собою технологічні центри, організовані на спеціально відведених і підготовлених територіях (здебільшого на ВЕЗ), на яких розташовані зв’язані центральними пунктами технологічного обслуговування науково-дослідні інститути, лабораторії, експериментальні центри та невелика кількість підприємств із передовою технологією, що виконують замовлення, пов’язані зі створенням і освоєнням нових розробок. Уживання слова «парк» обґрунтоване, адже ці центри організовуються саме в паркових чи розбитих під парк лісових зонах із красивим природним ландшафтом, що створює сприятливу для творчої праці атмосферу. Для таких центрів відводяться переважно приміські зони або невеликі поселення, розташовані поблизу великих міст, хоч є і парки, розташовані на великій відстані від міських центрів.

Основна мета науково-дослідних парків — досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни. Учені отримують можливість безпосереднього особистого контакту з працівниками промисловості в процесі реалізації своїх досліджень і можливість використання сучасного промислового устаткування, а промисловість забезпечує впровадження у виробництво їхніх винаходів.

Інтерес до них у всьому світі зумовлений тим, що з розвитком цієї форми взаємодії науки і виробництва пов’язується комплексне вирішення багатьох проблем у науково-технічній і соціальній сферах — швидкої комерціалізації інновацій, підвищення ефективності наукових досліджень, зростання конкурентоспроможності продукції, розв’язання проблем зайнятості тощо.

Умовами та чинниками формування й успішного функціонування технопарків, як показує світовий досвід, є:

наявність у регіоні науково-дослідних закладів вищого класу;

стабільний колектив висококваліфікованих спеціалістів різних категорій;

можливість придбання або оренди на пільгових умовах земельної ділянки і виробничих приміщень; наявність технологічної інфраструктури і розвинутої індустрії ділових послуг, включаючи розроблення програм для ЕОМ;

технічне обслуговування і ремонт дослідницької техніки, управлінське консультування;

доступ до джерел ризикового капіталу.

Фінансування діяльності технопарку, як правило, здійснюється за рахунок: відрахувань підприємств і організацій, що функціонують у складі парку; державних і регіональних субсидій; коштів засновників парку та інших джерел.

Залежно від специфіки виконуваних робіт технопарки в зарубіжній економічній літературі прийнято розподіляти за такими видами:

дослідницько-конструкторські парки — це агломерація наукомістких фірм або дослідницьких підрозділів промислових компаній, що групуються навколо великих наукових центрів, головним чином університетів. Адаптуючи нові досягнення науки до потреб і можливостей виробництва, вони є проміжною ланкою між вузами та промисловістю;

промислові парки — це об’єднання фірм, що ґрунтуються на спільному використанні земельної ділянки, службових приміщень і деяких видів ділових послуг (друкування, копіювально-розмножувальна робота, прибирання приміщень). Головне призначення цієї форми кооперації — допомогти підприємствам вирішити проблему розташування виробництва, що останнім часом загострилася у зв’язку з обмеженістю придатної для промислової забудови території;

грюндерські центри спеціалізуються на наданні стартової допомоги підприємствам переробної промисловості;

технологічні центри — різновид грюндерських центрів. На відміну від останніх, тут концентруються фірми, які спеціалізуються на діяльності, спрямованій на впровадження новинок у галузі високих технологій.

Ініціаторами влаштування парків є університети, що залучають до участі промислові підприємства, створюють спеціальні компанії. На території таких парків університети в основному розміщують частину своїх власних лабораторій. Університети виступають як інфраструктурна складова венчура. Іноді ініціатива надходить з боку промислового підприємства, але практика показала, що такий ініціатор намагається потім не допускати до складу учасників конкуруючі підприємства. Місцева влада, муніципалітети і торгові палати охоче кооперуються з центрами, що організуються, оскільки вони сприяють розвитку місцевої економіки. Науково-технічні парки є зручною організацією новацій. Це своєрідні територіальні зони високої технології. Вони є «фінансовими оазисами» для підприємств, які проводять інноваційну діяльність. Могутність концернів, фінансова допомога, венчурний капітал стали надійними гарантами для таких нових підприємств. Саме завдяки активній підтримці з боку держави і муніципальних органів парки отримують достатньо великі асигнування. До цього ще необхідно додати й пільгове оподаткування підприємств і можливість отримати додаткові дешеві банківські кредити [85]. Створюються особливо вигідні умови і для іноземних інвестицій.

В організації парків простежується така закономірність: центри високої технології розміщуються там, де природні ресурси ще не вичерпались і де є дешева робоча сила та немає проф­спілок.

Реалізація проекту щодо влаштування парку починається з того, що до роботи залучається яка-небудь велика фірма, котра спеціалізується в галузі нерухомості. Така фірма розчищає місцевість, готує територію для парку, прокладає шляхи, телефонну й телеграфну мережі, споруджує приміщення лабораторій і цехів для виробництва. Приміщення в основному низькі, аби їх можна було переобладнати для потреб майбутніх наймачів.

Житло в парках, як правило, не будують. Якщо адміністрація тут і зводить житлові будинки, то вона продає їх на пільгових умовах із зобов’язанням власника погасити повністю вартість будівництва, якщо він залишить парк. Робочі приміщення здаються в оренду промисловим підприємствам. Керівництво парку бере на себе зобов’язання організувати спільний обчислювальний центр, телефонне обслуговування. У великих парках іноді організовується централізоване канцелярське обслуговування. Інакше кажучи, ставиться завдання повністю звільнити наукових працівників від будь-яких адміністративних клопотів, дати їм змогу присвятити весь свій час лише науковій роботі. Господарські справи ведуть запрошені професійні менеджери.

Юридично парк оформляється як звичайна корпорація. До складу його правління входять представники університету-ініціатора, представники промислових підприємств, які беруть участь у роботі парку, а іноді й представники місцевої влади. Не існує стандартної форми положення про парки, відповідного закону чи якогось іншого регламентуючого діяльність парку документа.

Для створення й організації діяльності технопарку здебільшого засновується управлінська фірма, основні функції якої такі:

організація функціонування виробничої і науково-технічної інфраструктури технопарку;

прийняття в технопарк нових фірм;

проведення експертизи статутних документів і бізнес-планів фірм, які претендують на входження в технопарк;

здійснення контролю за відповідністю діяльності фірми меті й завданням функціонування технопарку в цілому;

організація діяльності інкубаторів у парку й под.

У 1984 р. було створено Міжнародну асоціацію наукових парків, що об’єднала європейський, північноамериканський та азіатсько-тихоокеанський регіони. Штаб-квартира асоціації розташована в м. Шеннон (Ірландія), а представництво Генерального секретаря — у Франції.

Батьківщина науково-дослідних парків — США. Нині там нараховується близько 300 технопарків. Першим з них був Стендфордський парк, який організовано ще в 1951 р. У 80-ті роки в цій галузі відбувся «вибух». Почалося стрімке будівництво нових парків (особливо на сході США — від Бостона до Вашингтона).

У штаті Іллінойс у вересні 2000 р. розпочато чергове будівництво наукового парку «Du Page Country Research Park», у якому лідери наукового, державного і приватного секторів будуть працювати спільно над розвитком нових прогресивних конкурентоспроможних технологій.

У «Кремнієвій долині» базуються концерни військово-про­мислового комплексу, які стимулювали розвиток електронної промисловості і перетворили її в передову галузь, що визначає характер економіки цього регіону. Вони утворили новітню виробничу структуру, налагодили стійкі фінансові комунікації, створили умови для залучення найбільш кваліфікованих працівників. Інакше кажучи, у «долині» сформувалось еталонне середовище для зростання нових, наукомістких виробництв. Міць воєнних концернів, фінансова допомога з боку держави, венчурний капітал стали надійними гарантами для малих інноваційних фірм, які виникали і розвивались у цьому «фінансовому оазисі». «Кремнієву долину» називають місцем освоєння фінансовим капіталом «господарської території», де виникли його нові функціональні форми, що скорочують процес «розроблення — упровадження» інновацій.

Раз на місяць венчурні інвестори збираються в «Кремнієвій долині», де їм представляють кілька нових перспективних фірм. Кажуть, що ті фірми, яким удалося потрапити на «венчурний прийом» у «Кремнієву долину», можуть бути спокійні за своє фінансове становище [92].

Для США характерна концентрація венчурних фірм у сфері високих технологій у кількох регіонах, перш за все в Кремнієвій долині і Новій Англії (табл. 2.6).

Таблиця 2.6

ВЕНЧУРНІ ІНВЕСТИЦІЇ В РЕГІОНАХ США В 1997—1998 рр. [78]

Більшість технопарків США має міжгалузевий характер, хоч серед них є й такі, які спеціалізуються в тій чи іншій галузі науки і виробництва. Наприклад, парк Норт Кароліна, який стрімко розвивається останніми роками, є другим за величиною парком міжгалузевого характеру. Він вирізняється незвичною диверсифікацією тематики своєї наукової роботи — від досліджень, пов’язаних із зловживанням ліками, до космічних польотів. На території парку функціонують університети, обчислювальні центри, урядові лабораторії та центри з охорони довкілля, науково-дослідний інститут із проблем транспорту, підприємства з виробництва комп’ютерів тощо.

Великою різноманітністю своїх досліджень вирізняється і Стендфордський парк. Розміщений на його території Стендфордський інститут рекламує, що він готовий провадити будь-яку тематику — від досліджень з акустики і біотехнології до соціології та робототехніки. На кожне дослідження тут створюється програмно-цільова група, чисельністю від 13—14 до 300—400 чоловік, до складу якої часто включають і представника організації-замовника. Термін їхньої роботи — в межах 4—12 місяців.

У Європі найбільший науково-технічний парк створено у Франції, поблизу Ніцци («Софія-Антиполіс»). Організований у 1976 році на території департаменту Приморські Альпи, цей науковий парк є успішним результатом узгоджених зусиль федерального і регіонального урядів зі сприяння технологічному розвиткові регіону. Нині площа «Софії Антиполіс» становить 2,3 тис. гектарів, на яких розміщено близько 1200 різних організацій і зайнято майже 25 тис. працівників. Більшість фірм спеціалізується у сфері інформаційних технологій і телекомунікацій, що зумовлено жорсткими екологічними вимогами, котрі ставляться до підприємців, які вирішили розмістити свої підрозділи на території наукового парку.

На цій території розташовані підрозділи деяких національних науково-дослідних інститутів, серед яких — один з найбільших підрозділів національного інституту інформатики й автоматизації (INRIA). Цей інститут надає приміщення та інфраструктуру випускникам аспірантури, які створюють приватні підприємства, виконуючи функції бізнес-інкубатора. У цілому у Франції нараховується близько 50 технополісів.

Значний науково-технологічний потенціал має регіон Рона-Альпи з центром у Ліоні —другим за величиною і кількістю населення містом Франції. Поряд із традиційними галузями (машинобудування і текстильна промисловість) інтенсивно розвиваються високотехнологічні напрями, такі як виробництво тканин для технологічних цілей, біотехнологія, біомедицина, інформатика тощо. 15 \% патентів, які реєструються у Франції, припадають саме на цей регіон. У Рона-Альпах діють близько 200 національних лабораторій, кілька науково-дослідних інститутів, чільне місце серед яких посідає Національний інститут прикладних наук (INSA). На території відділення INSA, загальною площею 1 кв. км, розташовані університет, два інженерні коледжі, малі інноваційні фірми. Підраховано, що тут інноваційною діяльністю зайнято близько 25 тис. чоловік. У 1995 р. цей інститут заснував Центр інновацій. Ця самоокупна організація здає в оренду 95 \% своїх площ фірмам, які працюють у сфері інноваційного бізнесу.

У Великобританії рух за створення наукових парків розпочався на початку 1970-х років, що було значною мірою викликано активністю США в цій сфері. Тепер Асоціація наукових парків Великобританії (UKSPA) налічує 51 член. На їхній території розташовується понад 1350 компаній (70 \% яких є незалежними підприємствами малого та середнього бізнесу (SMEs)) та працюють понад 25 000 осіб. Серед парків найбільші: Кембриджський, Ворвікський, Абердінський, Кренфілдський і под. [175].

Науковець Манчестерської школи бізнесу Рей Окі доводить, що в основі початкового стимулу до розвитку наукових парків у Великобританії лежало прагнення перевершити досягнення «Кремнієвої долини» та нерозуміння динаміки розвитку високих технологій. Як показує досвід США, основна перевага для малих інноваційних фірм — це створення сприятливого фінансового середовища та доступ до венчурного капіталу, але не надання парками високоякісних споруд чи кваліфікованих послуг. Спроба стимулювання створення високих технологій способом зосередження уваги на розвитку при університетах висококласних форм нерухомості, на думку Окі, є рівнозначною запряженню коня позаду карети. Науковий парк може забезпечити зручне і престижне місце розташування для деяких високотехнічних малих підприємств, але він має відігравати також визначальну роль у їх підтримці. Отримання реальної вигоди залежить не від будівель, послуг чи зв’язків із сусідніми університетами, а від контактів з іншими фірмами, хто фінансує, користується результатами досліджень. А в епоху панування мережі Інтернет та глобальних ринків важливість чинника відстані швидко нівелюється й аргументи щодо переваг невеликої фізичної віддаленості в наукових парках втрачають вагу. Тому, на думку вчених, майбутнє наукових парків залежатиме від їхньої спроможності забезпечити ефективну співпрацю між численними учасниками інноваційного процесу, а надання фізичного місця перебування і допоміжних послуг для окремих фірм може перетворитись на другорядну функцію.

Тому у Великобританії розглядається можливість створення значно потужніших і ефективніших за свій фізичний прототип віртуальних наукових парків. Звичайно, при цьому велике значення відіграватимуть передові технології в комп’ютерній техніці та засобах комунікації, що зможуть забезпечити зростання віртуальних парків. Над таким проектом працюють у Лідському університеті, який дасть можливість забезпечити своїх орендарів:

додатковими інформаційними послугами, які забезпечать доступ до специфічної інформації та її використання;

консультаційними послугами з використанням довідників для встановлення контактів та роботи з фахівцями;

інтегрованим спільним робочим інструментарієм на комп’ютерній основі та відповідними ресурсами, які дають змогу групам, що перебувають у різних часово-просторових умовах, працювати у звичному робочому середовищі;

доступом до послуг у сфері освіти і практичного тренінгу, у тому числі академічних консультацій, спрямованих на підтримку заочних форм навчання [175].

Віртуальний науковий парк проводить набір орендарів, зокрема окремих компаній з варіантом «блокової» оренди для підприємств зі спільними інтересами, посередників у сферах дослідження і розвитку технологій, а також установ освіти і практичного навчання.

Одним з невеликих технопарків Європи є технопарк Кіста у Швеції, який забезпечує розвиток мобільної телефонії та нараховує лише 3,2 тис. спеціалістів.

У Німеччині налічується близько 30 технопарків. Найбільшим технопарком Західної Європи вважають «Ізар Веллі», який було організовано на базі Мюнхенського університету, що об’єднує понад 220 середніх і дрібних електронних підприємств. Його спеціалізація — мікроелектроніка, як і аналогічного технопарку в Штутгарті.

Територією з високою концентрацією науково-технічного потенціалу в Німеччині є регіон Карлеруе. Він характеризується значною кількістю малих та середніх підприємств і отримує доходи за рахунок своїх інновацій у промисловості в поєднанні з науковими дослідженнями. Близько 21 \% усіх працюючих зайняті на підприємствах, які використовують високі технології. На цій території розташовується найстаріший технічний університет у Європі, найбільший у Німеччині науково-дослідницький центр, 3 інститути, 14 центрів передавання технологій. Основні напрями їхніх досліджень пов’язані з розробкою нових інформаційних технологій, створенням нанотехнологій, мікросистем тощо.

У Німеччині останніми роками набирають потужності інтеграційні процеси, націлені на вдосконалення та реформування систем розвитку інноваційних структур, сприяння комерціалізації в науковій сфері. Так, вісім різних державних агентств землі Гессен утворили спеціальний об’єднаний орган, головним у діяльності якого має стати підтримка інновацій у малому й середньому бізнесі на регіональному рівні. Тільки інноваційних центрів у Німеччині близько 300.

Прикладом потужного технопарку в Японії є найбільший науково-технічний центр «Цукуба», що розміщений поблизу Токіо. Цей технопарк об’єднує 47 науково-дослідних організацій, у яких працює 40 \% усіх учених, зосереджених у державному секторі Японії. У цьому «фінансовому оазисі» розташовані науково-дослідні лабораторії багатьох відомих компаній, як національних, так і зарубіжних.

З початку 80-х років формується «друге покоління» наукових парків, здебільшого в країнах азіатсько-тихоокеанського регіону. Усього в нових індустріальних країнах нараховується близько 10 технопарків. Найбільший з них, який зробив значний внесок у модернізацію економіки країни, розташований на Тайвані поблизу університетів столиці Тайбей. За розрахунками економістів, до кінця 2000 р. обсяг експорту продукції парку перевищить 10 млрд доларів. Тут розміщені науково-дослідні інститути промислової технології та електроніки, корпорації з виробництва напівпровідників, компанії з розроблення мікроелектроніки, центр біотехнології. Усього зареєстровано більш як 100 компаній, у тому числі філіали транснаціональних корпорацій високорозвинутих країн. У парку зайнято понад 12 тис. висококваліфікованих спеціалістів [27].

У науково-технічному парку Тайвані передбачені пільги. Так, фірмам, які бажають вкласти свої кошти в цей парк, надаються пільгові кредити. На кілька років вони звільняються від сплати податків, їм дозволяється безмитний експорт обладнання і машин, а також гарантується юридичний захист торгових марок, патентів і авторських прав. У 1981 р. було створено науково-технологічний парк на базі Сінгапурського університету. Серед розробок наукомісткої продукції основна увага тут зосереджується на створенні сучасних технологій виробництва сільськогосподарської продукції.

У Гонконзі функціонують два науково-технологічні парки, які спеціалізуються на розробленні нових поколінь електронної техніки. У цих парках створено численні венчурні фірми з фінансування ризикового капіталу. Діє великий науково-технологічний парк і в Тайвані. Науково-технічні парки в багатьох нових індуст­ріальних країнах випускають наукомістку продукцію. Нині Південна Корея — найбільший у світі експортер телевізорів і мікрохвильових печей, Сінгапур — магнітних дисків і дисководів, Гонконг — електронних годинників, Тайвань — дисплеїв і терміналів, Таїланд — твердих дисків для ЕОМ. Однак, маючи значні успіхи в розвитку наукомістких виробництв, азіатські парки зберігають своє периферійне становище щодо високорозвинутих країн світу, де сконцентровані фундаментальні науково-дослідні розробки.

Уряд Індії, наприклад, з метою розвитку експорту в 1990 р. розробив програму «Технологічні парки програмного забезпечення», запропонував нові фінансові стимули, сучасний рівень інфраструктури та сприятливий інвестиційний клімат. Це зумовило різке збільшення рівня експорту програмного забезпечення (ПЗ) та розвитку інформаційних технологій в цілому. Товарооборот індійської індустрії ПЗ зріс за кілька років з 150 млн дол. до 3,9 млрд дол. у 1999 р., очікувалось, що у 2002 р. вони становитимуть 30 млрд дол. [91]. 36 \% провідних комп’ютерних компаній світу під час кадрового відбору кандидатів на провідні посади віддали перевагу саме індійським спеціалістам у галузі програмних технологій.

У Росії утворено близько 60 технопарків, але успішно працює лише 10 і кілька технополісів — Обнінськ, Дубна, Арзамас-16, Томськ тощо.

Отже, поширення наукових парків у розвинених країнах світу сприяє:

прискоренню впровадження науково-технічних досягнень у виробництво, насамперед у галузі високих технологій; комерціалізації вже напрацьованих науково-технічних ідей, а відповідно і підвищенню ефективності наукових досліджень і розробок; інтеграції науково-дослідних потенціалів вищих навчальних закладів (ВНЗ), державних НДІ і промислових лабораторій; структурній перебудові промисловості;

подоланню регіональних диспропорцій;

вирішенню проблем зайнятості внаслідок виникнення та великої кількості наукомістких фірм;

спрощенню доступу малого інноваційного підприємства до джерел венчурного капіталу.

Нова інноваційна стратегія високорозвинених країн світу базується на створенні потужних науково-виробничих комплексів, до яких, крім технопарків, належать і технополіси. Технополіс — це структура, подібна до технопарку, але до її складу входить невелике місто (населений пункт), де розміщені наукові й науково-виробничі комплекси, що є найвищим проявом інтеграційної тенденції.

Технополіс на Заході розглядається не тільки як науковий центр регіонального характеру, який вирішує проблеми, пов’я­зані з упровадженням нових технологій, а і як осередок міжнародного наукового співробітництва, видавничої діяльності, налагодженого сервісу з інтенсивним культурним життям.

Слід зазначити, що технополіси — це генератори створення нових технологій і забезпечення високих норм прибутків на вкладені інвестиції, а також нова форма організації підприємництва в цілому та венчурного зокрема. Це підтверджується високими темпами створення таких структур у США, Японії, країнах Західної Європи. Зокрема, у США технополіси створені більше як у половині штатів. Вони розташовуються поблизу таких відомих університетів, як Гарвардський, Стенфордський, Хетський технологічний інститут і под.

У Японії протягом 10 років (з 1980 до 1990 р.) їхня кількість збільшилась майже в 10 разів. Нині тут налічується 19 технополісів з могутнім науковим потенціалом.

Японський уряд розробив свій варіант науково-виробничих комплексів-технополісів. Цей проект спрямований на створення цілої мережі технополісів, призначених для вирішення проблем розвантаження великих міст, незбалансованості науково-техніч­ного і соціально-економічного розвитку окремих регіонів країни. Він стосується регіонів сільськогосподарського профілю, регіонів з недостатньо розвинутою промисловою базою. З допомогою реалізації програми «Технополіс» передбачається вирішення житлової проблеми у великих японських містах і, як наслідок, розвиток і закріплення на місцях кадрового потенціалу науки.

В організаційному плані мережа структурних утворень типу технополіс є сукупністю трьох таких основних структурних компонентів:

наукове ядро, до якого належать великі університети, державні дослідні й науково-технічні організації, а також приватні НДІ;

індустріальна зона, яка передбачає створення (будівництво) і розвиток промислового потенціалу;

житлова зона (житлові будинки й об’єкти соціально-культурного призначення).

Нова концепція розміщення виробничого потенціалу під назвою «Технополіс» була вперше висунута в документі «Перспективи політики Міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості на 80-ті роки в Японії», опублікованому в березні 1980 р. [71]. Уважаємо за доцільне спинитись на цьому документі детальніше.

Відмінність «Технополісу» від раніше реалізованих програм і проектів полягає в такому:

по-перше, попередні програми і проекти стосувались періоду високих і надвисоких темпів розвитку економіки Японії. Технополіси формуються в період помірних темпів економічного зростання, коли центр тяжіння переноситься на якісні показники;

по-друге, проектами передбачено розвиток нових промислових центрів і цілих районів на промислово-технічній базі, що спирається на галузі важкої і хімічної промисловості;

по-третє, у програмі «Технополіс» головна роль відводиться місцевим органам влади, які повинні розв’язувати проблеми планування, розвитку промислової інфраструктури, вирішувати питання розміщення підприємств приватних компаній;

по-четверте, проект передбачає заохочення діяльності дрібних і середніх місцевих підприємств, що пов’язано з можливим підвищенням їхньої ролі в умовах НТР. У результаті має змінитися економічна роль малих венчурних підприємств, які зможуть перейти до виробництва нової продукції і на цій основі будувати свої взаємини з великими компаніями.

Варто звернути увагу на ще один японський технополіс Нагаока, префектури Ніігата, який успішно функціонує в аграрному регіоні. Його вдале розташування дає змогу вести співробітництво з Китаєм, Південною Кореєю, Росією. У технополісі існують значні стимули та пільги, такі як: гарантування кредиту компанії для досліджуваних цілей (гарантія 80 \% кредиту, надається на 8 років під 0,6 \%); заохочення співробітництва малого бізнесу з університетами, державними науковими організаціями; підтримка венчурного бізнесу; поширення новітніх технологій; прямі субсидії (до 50 \% витрат) на дослідження у сфері створення нових продуктів і технологій; надання лабораторій з новітнім обладнанням, а також різні програми навчання [52].

Отже, технополіси — найзручніша форма територіальної організації, яка дає змогу за короткі терміни створювати проектні колективи з висококваліфікованих спеціалістів різних галузей і науковців, яких називають «інтелектуальними диверсифікатами». У цих колективах панує творчий пошук, іде обмін інформацією, розробляються нові ідеї. Оскільки в технополіси об’єднуються капітали держави, комерційних банків, благодійницьких фондів, промислових корпорацій, особисті заощадження громадян та венчурний капітал, то цю структуру називають «фінансовим диверсифікатом». Можливий ризик тут розподіляється пропорційно між усіма учасниками.

Технополіси, як і технопарки, — це найефективніші форми використання новітнього обладнання, спільного користування обчислювальними центрами, інформаційними системами тощо.

Крім того, технополіси не потребують великих господарських територій, хоч останні повинні бути максимально освоєні як з економічного, так і з соціального поглядів. Ці елементи інфраструктури здійснюють структурну перебудову економіки з метою підвищення її наукомісткості, розвитку периферійних регіонів держави.

В Україні доцільність створення технопарків і технополісів та перспективи їхнього поширення залежать від напрямів розвитку малого бізнесу, особливо венчурного, і стану економіки в цілому. Досвід зарубіжних країн свідчить, що венчурний капітал має найбільшу перспективу розвитку в технопарках, технополісах, а тому й активно впливає на створення нової високоефективної і конкурентоспроможної продукції (послуг) та успішну її реалізацію як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках.

У розвинутих країнах світу, де успішно функціонує венчурне підприємництво, існує і значна інфраструктура, що істотно впливає на створення та функціонування інноваційних підприємств. Елементи інфраструктури венчурного капіталу охоплюють численні інвестиційні компанії, фонди, страхові компанії, аудиторські й еккаутингові фірми, фондові та науково-технічні біржі, інжиніринго-консалтингові фірми, бізнес-центри, інкубатори, агентства з набору висококваліфікованого персоналу («хедхантери») тощо. У США функціонує ще одна важлива організація, яка не має аналогів у світі. Це Мережа венчурного капіталу.

Основна проблема підприємця-інноватора — пошук інвестора. Ринковий механізм не здатний звести суб’єктів венчурного підприємництва разом, або ж цей процес відбувається дуже повільно. Ефективність венчурного бізнесу залежить від своєчасного надходження інформації про інвестиційні ресурси та інвестиційний попит.

Спеціалісти Центру венчурних досліджень університету Нью-Хемпшира (США) проводили опитування серед підприємців, які використовували венчурне фінансування, намагаючись з’ясувати, як довго тривав процес залучення капіталу. Результати показали, що цей процес відбувався у два етапи.

Перший етап — це час, який проходить між ухваленням рішення про залучення зовнішніх інвестицій та першою зустріччю з «ангелом» чи венчурним фондом.

Другий етап — це період між першою зустріччю та безпосереднім залученням венчурного капіталу.

Фонди венчурного капіталу знайти набагато легше, ніж організувати зустріч з капіталістом [135]. Також є відмінність між першою зустріччю і безпосереднім залученням фінансів. Так, у випадку з приватним інвестором організаційний період становить 2,5 місяця, з фондами венчурного капіталу — 4,5 місяця. У першому випадку підприємець матиме справу з одним «бізнес-ангелом» або з невеликою групою приватних інвесторів, які спиратимуться на досвід головного інвестора, тому рішення ухвалюватиметься порівняно швидко. У випадку з фондами венчурного капіталу інноваційна фірма вестиме переговори з організацією, яка розпоряджається фінансами, акумульованими з багатьох джерел, тому постає потреба виконувати встановлені консультаційні процедури. Наприклад, один венчурний інвестор перевіряв наполегливість підприємців тим, що не відповідав на перші три-чотири телефонні дзвінки. Отже, потрібно щонайменше 3—5 місяців, щоб отримати фінансування від приватного інвестора після того, як він був знайдений і 6,5 місяців — від інших фондів венчурного капіталу.

Такі неефективні потоки інформації стримують використання венчурного капіталу. Тому, враховуючи недоліки ринку венчурного капіталу, було утворено Мережу венчурного капіталу (МВК), яка є найголовнішим елементом відповідної інфраструктури США. Мережу венчурного капіталу створено в 1984 р. як філіал та неприбуткову корпорацію Центру венчурних досліджень університету Нью-Хемпшира в США. З 1992 р. вона була перейменована в Мережу технологічного капіталу (МТК). Ця організація покликана подолати інформаційний розрив між венчурними інвесторами та підприємцями, що є основною перепоною на шляху інвестицій у ризиковані проекти. МТК визначає свою діяльність як посередницьку участь в інформаційному бізнесі з практичного, наукового і регулятивного поглядів. Мережа не намагається оцінювати переваги або ризик інноваційних проектів, що пропонуються підприємцями, чи кваліфікацію венчурних інвесторів. Функцією цієї інфраструктури є належне інформування суб’єктів венчурного підприємництва для ухвалення оптимальних інвестиційних рішень. Тобто венчурам та інвесторам надається можливість знайти один одного.

Клієнти-підприємці заповнюють спеціальну реєстраційну форму, подають проект бізнес-плану, приблизна схема якого розглядається в МТК. Ця форма містить цілу низку питань про: галузь, у якій працює підприємство; етапи фінансування; обсяги необхідного капіталу; нинішній та плановий рівень продажу і прибутку; необхідність управлінської або технічної допомоги; межі, в які підприємець допускає втручання інвесторів у його діяльність, тощо. Аналогічну форму заповнюють і приватні інвестори чи фонди венчурного капіталу, які подають інформацію про регіони і галузі, куди вони вкладатимуть свої кошти: у яких етапах фінансування зацікавлені; максимальні обсяги інвестицій в один венчур; спільну з іншими інвесторами участь у фінансуванні; скільки венчурів уже профінансовано; біографічні дані. Усе це робиться для того, щоб мати уявлення про інвестора.

З метою збереження конфіденційності інформації, яку надають суб’єкти венчурного бізнесу, МТК кодує відповідні форми. Обидві сторони залишаються анонімними протягом усього тендерного процесу, лише наприкінці його підприємцям представляють інвесторів, які виявили заінтересованість у їхніх проектах. На цьому роль МТК вичерпується.

З 409 клієнтів—інвесторів МТК за 1985—1992 рр. 72 \% були приватними і 19 \% венчурними фондами. З них 61 \% інвестують у США, 12 \% — за межами США і Канади. Приватні інвестори очікують нижчих темпів зростання (1—5 млн дол. за п’ять років) проти венчурних фондів (5—40 млн дол. за цей самий період).

Приватні інвестори не виявили заінтересованості в здійсненні окремих інвестицій на суму понад 1 млн дол., а венчурні капіталісти не цікавляться інвестиціями менш ніж 50 тис. дол. і починають виявляти зростаючу зацікавленість в інвестиціях більш ніж 0,5 млн дол. [134]. Як свідчать дослідження, у США тільки 18 \% інвесторів ніколи не вкладали своїх фінансів у ризикові проекти, надалі цей відсоток продовжує скорочуватись. Більшість приватних інвесторів погоджується брати участь в інвестуванні у венчури.

МТК географічно охоплює шість штатів США з населенням близько 15 млн осіб. Загальна кількість інвесторів у цьому регіоні становить 10 тис. осіб, а осіб з великими доходами — близько 80 тис.

На початку своєї діяльності Мережа дозволяла інвесторам бути її членами безкоштовно (на період одного року). За цей час до неї вступило понад 300 інвесторів. Багато з них були скоріше спостерігачами, а не серйозними інвесторами, але коли запровадили членські внески, то їхня кількість зменшилась утричі. МТК експериментувала з платною рекламою в засобах масової інформації, повідомляла про свою місію і послуги різним професійним і громадським організаціям. Мережа зібрала значну суму коштів від різноманітних асоціацій і спонсорів. Університет Нью-Гемп­шира також надавав значну допомогу — офіси, усі види послуг (крім оплати телефонних розмов). Бюджет дозволяв мати персонал із двох постійних працівників, двох сумісників і чотирьох студентів. Президент Мережі працював безкоштовно, водночас виконуючи свої прямі обов’язки у Вайтмерській школі бізнесу та викладаючи економічну науку в університеті Нью-Гемпшира.

За шість років з початку свого існування МТК надала послуги майже 1200 підприємцям. Приблизно 25 \% її клієнтів-підприєм­ців не отримали жодної пропозиції. Це трапилося тому, що подані бізнес-плани були погано продумані. Якщо не враховувати цих випадків, то, у середньому, більш досвідчені венчурні підприємці зустрічалися з чотирма—п’ятьма потенційними інвесторами. Оскільки Мережа припиняла свою діяльність після зустрічі суб’єктів венчурного підприємництва і не підтримувала з ними контактів, то точно визначити обсяг інвестицій, що були вкладені в інноваційні проекти завдяки діяльності МТК, практично неможливо.

Близько 80 \% венчурів здійснювали пошук фінансів для сфери високих технологій. Нині в США у венчурному підприємництві працюють шість таких посередників. Звичайно, розбудова життєздатної, самофінансованої Мережі потребує значної і тривалої підтримки з боку спонсорів. У США на організацію МТК було затрачено щонайменше п’ять років і значну фінансову підтримку з різних джерел. Кількість підприємницьких венчурів набагато перевищує потенційних інвесторів, які не беруть участі в роботі Мережі доти, доки не переконаються у високому рівні конфіденційності, надійності й професіоналізмі, а також у належній якості ризикованих проектів. Інакше кажучи, щоб залучити інвесторів у МТК, вона повинна мати венчурів-клієнтів і навпаки, щоб залучити підприємців-інноваторів, необхідно мати і числених інвесторів. Звичайно, Мережа не є панацеєю, особливо для внутрішніх венчурів. Та все ж вона долає інформаційний розрив, що заважає зустрітись підприємцю і потенційному інвестору та збільшити впровадження інновацій в економіку країни.

Варто відзначити, що в останні роки намітилась тенденція до створення мереж інноваційної діяльності, серед яких чільне місце належить Європейській бізнес-мережі (European business network — EBN) та мережі інноваційних центрів (Innovation Relay Centers — IRC).

Для створення та успішного функціонування венчурного підприємництва практично необхідні й інші елементи інфраструктури типу інкубаторів, які спроможні формувати сприятливе середовище з усім спектром наукових, виробничих, фінансово-кредит­них послуг, менеджменту. Такий організаційно-структурний підхід є раціональним під час створення малих венчурних фірм.

Інкубатори є найефективнішою формою забезпечення прямої й опосередкованої економічної дії на венчурний бізнес. Вони надають початкову підтримку в різних формах, включаючи сприяння формуванню мінімальної господарської інфраструктури, залучення венчурних фондів, отримання наукового обладнання і консультаційно-інформаційних послуг. Інкубатор — це спеціалізована організація (або підрозділ великої компанії), основним завданням якої є створення сприятливих умов для виникнення ефективної діяльності малих ризикованих фірм. Інкубатори — майже завжди самостійні організації з юридичного і господарського поглядів. Більша частина їх — це неприбуткові організації, засновані муніципалітетами для створення нових робочих місць і зростання податкових надходжень у місцевий бюджет. Є інкубатори, які функціонують при академічних інститутах і виступають як сполучна ланка в розробці нововведень між університетами і приватним бізнесом. Змішані інкубатори координують діяльність приватних фірм і громадських організацій з метою створення нових малих підприємств. Функціонують у США і прибуткові інкубатори, виробничі потужності яких забезпечують нові венчурні фірми різними видами підтримки, особливо фінансовою. Вони створюються під егідою різних регіональних органів управління та за їхньою безпосередньою участю, під контролем місцевих спонсорів, серед яких можуть бути муніципалітети, корпорації промислового та регіонального розвитку, університети, різні організації, асоціації тощо. Масштаби їхньої діяльності дуже широкі.

Програми для інкубаторів розробляються практично всіма індустріально розвинутими країнами. Мета цих програм — підтримка малого ризикованого бізнесу на початковій стадії розроблення і впровадження новинок. Функції інкубаторів постійно розширюються. Залежно від типу інкубатора до сфери його діяльності належать:

попереднє консультування й експертиза проектів, які розроблені венчурними фірмами;

забезпечення фінансування клієнтів через механізм державних субсидій, використання коштів венчурного капіталу і спонсорів;

ресурсне забезпечення;

економічний розвиток регіону або великої компанії, де функціонують інкубатори;

забезпечення адміністративно-управлінських функцій;

навчання менеджменту та іншої допоміжної діяльності;

підтримка роботи мереж венчурного капіталу тощо.

Авторитетні звіти конференції британської промисловості, Банку Англії і Комітету з питань науки і технології палати лордів, що порушують питання про постійні перешкоди новаторству на високотехнологічних малих підприємствах, одностайно називають інкубатори як один з можливих способів вирішення проблеми. Проект Манчестерського інкубатора біологічних наук було створено у Великобританії в рамках «Програми майбутнього», функціонує тут і Національний підприємницький інкубаційний центр, розташований в Астонському науковому парку. З метою підтримки малих технологічних підприємств, які стимулюють економічне зростання країни, створено технологічний інкубатор у секторі м. Портон Даун. Критики стверджують, що в основі традиційного наукового парку лежить застаріла ідея лінійної інновації, а інкубатор демонструє повніше розуміння інновації як складного інтерактивного процесу, задовольняючи специфічні комерційні потреби малих підприємств, у першу чергу фінансові.

Ефективність діяльності інкубаторів залежить від доступу до фінансових коштів не тільки через традиційні механізми, а й через нові джерела — державні інноваційні програми, позики, венчурні фонди тощо.

Економічний механізм життєдіяльності інкубаторів формується під впливом низки чинників.

По-перше, велике значення має механізм їх утворення. Більшість інкубаторів формується на базі технологічних інститутів, дослідних центрів, університетів, центрів регіонального розвитку або потенціалу корпорації. Перші інкубатори активно використовували інститут державних кредитів, субсидій, випуск облігацій промислових компаній і певну частку доходів від діяльності цих елементів інфраструктури. Джерела початкового стартового капіталу інкубаторів значною мірою вплинули на їхню цільову спрямованість.

По-друге, важливим чинником, який визначає економічний механізм функціонування інкубаторів, є форми їх взаємодії з фірмами-клієнтами. Існують різні принципи їх відбору під час приймання в інкубатор. В одних випадках експерти оцінюють потенціал і сферу діяльності венчурної фірми, в інших — такі фірми згодні на будь-які форми прийняття в інкубатор за умови гарантії можливості вирішення регіональних проблем. Більшість інкубаторів згодна працювати тільки з підприємцями високотехнологічних фірм.

Успішні інкубатори мають такі риси:

наявність зв’язків з університетами або великими компаніями, які зацікавлені в комерціалізації їхніх власних або інших досліджень;

наявність зв’язків з компаніями венчурного капіталу й «ангелами бізнесу»;

активне залучення місцевих чи регіональних органів влади;

залучення місцевих навчальних закладів усіх рівнів з метою забезпечення опанування працівниками важливих на- вичок;

доступ до місцевого наукового парку, де можуть бути розташовані малі інноваційні підприємства.

Важливе значення мають регіональні бізнес-інкубатори, наприклад, у Бельгії в кожному кантоні функціонує такий центр. У Китаї створені науково-технічні біржі для продажу інноваційних розробок, що забезпечує значні доходи і державі, і науковим організаціям.

Отже, для підтримки венчурного підприємництва і малих фірм доцільно скористатися практикою створення інкубаторів та іншою інфраструктурою венчурного капіталу. Найбільш яскравими і багатогранними формами взаємодії венчурного капіталу з малим інноваційним підприємництвом стали такі спільні інфраструктурні утворення, як науково-технічні парки і технополіси. Як показує зарубіжний досвід, більшість венчурів, які користувались послугами інкубаторів, мереж, функціонували у технопарках, мала великий успіх на ринку.

Значення технопарків та технополісів і доцільність їх створення в Україні полягає в тому, що:

вони є ефективною формою зближення науки і виробництва. Тривалість циклу «дослідження — розроблення — виробництво» скорочується до мінімуму;

вони покликані забезпечити і розширити потенційні можливості для економічно вигідних зв’язків з різними суб’єктами, забезпечити доступ до джерел фінансування;

у парках та технополісах фінансовий капітал представлений у найдосконалішій і найвищій своїй формі — венчурному капіталі;

у них зменшується ризик і зростає ймовірність успіху для венчурних фірм унаслідок контактів з науковцями;

у технопарках і технополісах працюють висококваліфіковані вчені різних спеціальностей, що полегшує налагодження міжгалузевих досліджень;

у них формується «еталонне середовище» для виникнення нових, наукомістких виробництв, що відповідають вимогам НТП;

у них є можливість для великих компаній проводити «супутні» наукові дослідження;

наукові парки і технополіси покликані сприяти визнанню наукової установи як центру найвищої професійної майстерності на регіональному та місцевому рівнях;

вони стимулюють економічне пожвавлення і якісне вдосконалення місцевої та регіональної економічної бази;

їх запровадження в економічно відсталих регіонах сприяє відродженню промисловості та створенню нових робочих місць і пожвавленню підприємництва.

у них ефективно використовується дороге устаткування й обчислювальні центри, що їх має промисловість, але не мають науково-дослідні інститути.

В Україні передбачається створення технопаркових та технополісних структур на базі академічних науково-технічних комплексів, закладів освіти, промислових підприємств, фінансових організацій. А для цього є всі передумови: потужний науково-технічний потенціал, всесвітньо відомі наукові школи, найбільша у світі забезпеченість інженерними кадрами, низка законодавчо-нормативних актів, що стимулює їх створення. Нині в Україні налічується 8 технопарків, які функціонують в умовах браку фінансових засобів. Проте цього недостатньо для реалізації наміченої інноваційної стратегії. Необхідно продовжувати цю практику і розпочати створення нових технополісів. Так, у Львові доцільним є створення технополісу, який буде орієнтуватися на випуск електроніки та комп’ютерної техніки, у Харкові — генної інженерії, Києві — ресурсозберігаючих технологій, засобів цифрового зв’язку, телекомунікацій тощо.