Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації - Навчальний посібник (Антонюк Л. Л., Поручник А. М., Савчук В. С.)

Вступ

У ХХІ ст. економічне зростання забезпечуватиметься насамперед науково-технічним прогресом та інтелектуалізацією основних чинників виробництва в усіх сферах народного господарства. Питома вага нових знань, що втілюються в товарах, технологіях, освіті, організації виробництва в розвинутих країнах становить від 70 до 85 \% приросту ВВП. Тому в глобальній економічній конкуренції виграють держави, які забезпечують сприятливі умови для інноваційної діяльності, пов’язані з розробленням, упровадженням і використанням новинок.

Україна може посісти належне місце в Європі та світі лише в разі опанування науково-технологічної моделі економічного розвитку, підвалини якої мають бути закладені вже на початку політики економічного зростання. Для цього існують об’єктивні підстави — наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій у галузі розроблення нових матеріалів, біології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, електрозварювання, інформатики, телекомунікацій та зв’язку, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів. Незважаючи на великі втрати, Україні вдалося не лише зберегти, а й в окремих аспектах навіть зміцнити ядро науково-технічного потенціалу. Усе це підтверджує обґрунтованість стратегічного вибору інноваційного шляху розвитку країни, як визначальної передумови її відродження в якості технологічно розвиненої держави.

Сутність коцептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 рр. викладено в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір», де визначені завдання прискореного виведення економіки на траєкторію сталого зростання через посилення дієздатності держави та утвердження соціально орієнтованої структурно-інноваційної моделі розвитку.

В умовах обмеженості інвестиційних ресурсів перспективи реалізації інноваційного розвитку значною мірою залежать від активної економічної політики держави. Максимальна концентрація зусиль суспільства на досягненні визначених цілей економічного розвитку можлива лише на такій основі. Про це, зокрема, свідчить повоєнний досвід країн Західної Європи та Японії. Ідеться про застосування так званої селективної політики — державної політики з активним залученням приватного капіталу (у тому числі й іноземного), цільових інноваційних програм, реалізація яких дасть змогу забезпечити не лише вихід з нинішньої економічної ситуації, а й прорив вітчизняних технологій на світові ринки.

Одним з важливих механізмів, що забезпечує інноваційні процеси ресурсами, є венчурне фінансування. Зарубіжний досвід господарювання свідчить, що в країнах з розвиненими ринковими відносинами венчурне підприємництво відіграє активну роль у задоволенні потреб основної маси населення в новій продукції, підвищенні науково-технічного рівня виробництва, створює конкурентне середовище у сфері науки й наукового обслуговування.

Інвестиції, які здійснюються венчурними фондами, є основним джерелом фінансування нових підприємств, особливо на ринку високих технологій. Майже всі відомі комп’ютерні фірми були створені з залученням венчурного капіталу. Названі фонди відіграють роль каталізатора в інвестиційних процесах і сприяють збільшенню інвестицій у високотехнологічні сектори економіки. Тому розвиток венчурного бізнесу впливає на динамічність усього господарського комплексу, оздоровлюючи економіку країни.

Зарубіжний досвід організації інноваційної процесу, підприємницьких структур венчурного капіталу набуває особливої актуальності й може розглядатися як реальний спосіб подолання кризи в національній економіці, а також є дуже важливим для розвитку інвестиційного ринку і структурної перебудови економіки України, підвищення конкурентоспроможності продукції. Незважаючи на низку законодавчих актів у сфері регулювання інноваційної діяльності, українська економіка характеризується низьким результативним показником інноваційної активності за значного наукового потенціалу. Чинне законодавство України містить лише обмежену кількість пільг для інноваційних підприємств та організацій, що негативно відбивається на масштабах і темпах науково-технічного прогресу. Є чимало причин, які гальмують розвиток інноваційної діяльності та венчурного підприємництва і знижують ефективність їхнього функціонування. Основною з них є відсутність науково-методологічної бази формування української державної інноваційної системи (ДІС).

Інноваційна система забезпечує побудову динамічної економіки, що базується на знаннях, та світове лідерство національних компаній. Брак будь-якого елементу підсистеми ДІС призводить до гальмування інноваційної діяльності, збільшення витрат на комерціалізацію інновацій. Успішне функціонування таких систем не всім країнам під силу, воно потребує: пріоритетної державної політики в стимулюванні інноваційної діяльності, розвинутої системи науки та освіти, конкурентоспроможного підприємницького сектору й інтеграції в глобальну інноваційну сферу. Важливим елементом підсистеми інституцій правового, фінансового та соціального характеру є венчурний капітал.

Формування підприємницьких структур венчурного капіталу перебуває в Україні ще на початковій стадії, а їхня діяльність не набула помітного впливу на економічні процеси в державі.

Є необхідність розглянути теоретичні основи феномену інновацій, їх класифікацію, узагальнити первісний досвід становлення вітчизняних підприємницьких структур венчурного капіталу і порівняти його з зарубіжним з метою обґрунтування найперспективніших форм і методів організації венчурних підприємств в умовах перехідної економіки. Необхідно проаналізувати національну інноваційну діяльність та обґрунтувати напрями вдосконалення науково-технічної політики в Україні, що і є об’єктом дослідження цієї монографії.