1.1. системний підхід, його місце та роль у науковому пізнанні

Системний підхід − один із головних напрямків методології спеціа- льного наукового пізнання та соціальної практики, мета і завдання якого полягають у дослідженнях певних об’єктів як складних систем. Систем- ний підхід сприяє формуванню відповідного адекватного формулювання суті досліджуваних проблем у конкретних науках і вибору ефективних шляхів їх вирішення.

Методологічна специфіка системного підходу полягає в тому, що ме- тою дослідження є вивчення закономірностей і механізмів утворення складного об’єкта з певних складових. При цьому особлива увага звер- тається на різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, на про- цес (процедуру) об’єднання основних понять у єдину теоретичну карти- ну, що дає змогу виявити сутність цілісності системи.

Системний підхід – це категорія, що не має єдиного визначення, оскільки трактується надто широко і неоднозначно. У літературі наво- дяться наступні трактування або визначення системного підходу:

1.         Інтеграція,     синтез розгляду         різних сторін явища або      об’єкта

(А. Холл).

2. Адекватний засіб дослідження і розробки не будь-яких об’єктів, що довільно називаються системою, а лише таких, котрі є органічним цілим (С. Оптнер).

3. Вираження процедур подання об’єкта як системи та способів їх розробки (В. Садовський).

4. Широкі можливості для одержання різноманітних тверджень та оцінок, які передбачають пошук різних варіантів виконання певної робо- ти з подальшим вибором оптимального варіанта (Д. Бурчфільд).

Зазначимо, що дуже часто наукове пізнання характеризується пев- ною “роздвоєністю”: з одного боку  це прагнення до цілісного розгляду об’єктів, а з іншого  до систематизації знання про об’єкт на основі вико- ристання певних конкретних, часткових уявлень про нього.

Такий підхід має історичне підґрунтя. Так, до середини XIX ст. пізна- вальні уявлення про цілісність системи розвивалися на рівні конкретних предметів, при цьому взаємозв’язок та єдність частин були очевидними як за зовнішніми ознаками, так і за властивостями. Спроби пояснення сутності якогось явища (в ширшому плані) мали механістичний, натур- філософський, метафізичний характер. Водночас розвивалися ідеаліс- тичні погляди на природу цілісності системи, починаючи від простих об’єктів і закінчуючи складними.

На початку XX ст. наука піднялася на якісно новий щабель розвитку. Головним її надбанням стала проблема структурної організації та забез- печення функціонування складних системних об’єктів, тому в сучасній науці формуються та широко використовуються категорії системності. У результаті такого прогресу в процесах наукових досліджень центральне місце займає системний підхід.

Необхідність вирішення наукових і практичних завдань нового типу поєднується з розвитком загальнонаукових і конкретно-наукових (спеці- альних) теорій і гіпотез. У процесі їх побудови відобразилися принципи та положення системного підходу. Так, В. І. Вернадський (19631945) розвинув у 1930-і роки концепцію про біосферу, в основу якої був покла- дений новий тип найскладніших системних об’єктів глобального масш- табу  біогеоценоз. Ідеї системного підходу застосовуються в екології, фізіології, багатьох напрямках  біології, фізики, хімії, а також у психології та суспільних науках.

Друга половина XX ст. характеризувалася постановкою та вирішен- ням системних завдань у суспільній практиці в зв’язку із запроваджен- ням складних технічних і соціально-економічних систем. При цьому різ- номанітні технічні, організаційні, економічні та соціальні питання і про- блеми, методи і засоби їх вирішення концентрувалися навколо єдиних цільових програм. Типовим прикладом можуть бути космічні, енергетич- ні, технологічні проекти. У цих комплексних програмах значне місце за- ймала все таки проблема типу “людина – машина”.

Таким чином, науково-технічна революція характеризується взаєм- ним проникненням (інтеграцією) різних напрямків теорії і практики. Мас- штабні об’єкти трудової діяльності і наукового пізнання мають складну системну природу, а дослідження складних системних об’єктів потребує гармонійного сполучення аналітичних і синтетичних методів вивчення структури та функцій системи.

Системний підхід не існує у вигляді чіткої методики з визначеною логі- чною концепцією. Це  система, утворена із сукупності логічних прийомів, методичних правил і принципів теоретичного дослідження, що виконує таким чином евристичну функцію в загальній системі наукового пізнання.

Сукупність пізнавальних принципів системного підходу не має жорст- ких обмежень і за своєю суттю орієнтує і спрямовує певну систему дво- яким чином відповідно до конкретних етапів дослідження. З одного боку, його змістовні принципи сприяють виявленню обмеженості традиційних об’єктів дослідження, визначенню та реалізації нового типу завдань при новому стилі мислення. З іншого  за допомогою категорій і принципів си- стемного підходу відзначаються перспективи побудови нових об’єктів і предметів дослідження шляхом планування та визначення їх структурних або типологічних параметрів і властивостей. Проектування структурних і типологічних характеристик нових об’єктів сприяє розробці конструктив- них комплексних програм наукового дослідження та розвитку науки.

Особливі функції системного підходу в науковому пізнанні й соціаль- ній практиці визначаються критичною природою його принципів. Всебіч- ний критичний аналіз особливостей розвитку сучасного виробництва на основі системного підходу, наприклад, дав змогу визначити і здійснити комплекс адекватних заходів для захисту навколишнього середовища в регіональних і глобальних масштабах.

Критичний аналіз стану і перспектив наукового дослідження з актуа- льних проблем на ґрунті системного підходу виявляє неповноту предме- та пізнання, обумовлену недостатністю цього предмета, принципів і ме- тодів вирішення наукових і практичних завдань, охоплюючи і засоби по- будови знання, сприяє зосередженню основної уваги в певній галузі до- слідження. Варто зазначити, що одним із принципів системного підходу є нагромадження знань у процесі формування та розвитку системи знання. Цим підкреслюється активна роль цього чинника у пізнанні та виключа- ється невиправдане нехтування вже існуючими уявленнями та знаннями.

Отже, прогресивне значення системного підходу можна коротко ви- значити так: предмети (об’єкти) дослідження і принципи системного під- ходу мають ширші масштаби, зміст і значення порівняно з традиційним

рівнем наукового пізнання та практики. Прикладом цього є такі поняття

(категорії), як біосфера, біогеоценоз, людина-машина тощо.

Системний підхід містить у собі принципово нову головну установку, спрямовану в своїй основі на виявлення конкретних механізмів цілісності об’єкта і, при нагоді, повної типології його зв’язків. Значні труднощі, які ускладнюють вирішення цього головного завдання, полягають у тому, що виявлення у багатокомпонентних об’єктах різнотипних зв’язків є ли- ше одним із основних завдань дослідження системного об’єкта. З іншого боку, важливо здійснювати порівняння динаміки всього різноманіття зв’язків у співмірному вигляді за логічно однорідним критерієм, загаль- ним для цілісної системи. Так, наприклад, у системі управління обсяг ін- формації, що надходить до керуючих структур, вимірюють у бітах. Істот- ним є те, що таким шляхом встановлюється не лише кількість, а й якість інформації, тобто її зміст для певного каналу зв’язку і системи загалом.

Системний підхід визначає також необхідність розчленовування до- сліджуваних багатокомпонентних об’єктів, на основі принципу найбіль- шої важливості зв’язків для системи при різноманітті їхніх типів у кожній конкретній складовій системи. Обґрунтований вибір найбільш адекват- ного варіанта розчленовування здійснюється за допомогою виокрем- лення співмірної одиниці аналізу (наприклад, суб’єкт господарювання, орган державного управління тощо). На такому підґрунті досліджуються основні властивості системного об’єкта при нерозривному зв’язку струк- тури та функції в їх динаміці.

Розвиток системного підходу свідчить про його нерозривний зв’язок з діалектикою. Втілені у ньому принципи дослідження цілісного (сходжен- ня від абстрактного до конкретного; єдності аналізу та синтезу; логічного й історичного; виявлення в об’єкті різноякісних зв’язків та їх взаємодії; синтезу структурно-функціональних уявлень про об’єкт тощо) є найваж- ливішими компонентами діалектичної методології наукового пізнання. Однак діалектика і системний підхід утворюють різні рівні методології, субординація між якими виражається в послідовній конкретизації прин- ципів діалектики.

У другій половині XX ст. помітно підвищився інтерес до методології системних принципів. Методологічні дослідження впроваджені при вирі- шенні завдань, пов’язаних з побудовою загальної теорії систем. При цьому вся сукупність методологічних проблем у вивченні складових сис- темних об’єктів була позначена терміном “системний підхід”, який з 20-х років XX ст. утвердився в науці. У зарубіжних виданнях це поняття часто визначається іншими термінами  “системний аналіз”, “системний ме-

тод”, “системно-структурний підхід”, “загальна теорія систем” та ін. В зв’язку з цим варто зазначити, що за поняттями “системний аналіз” і “за- гальна теорія систем” у вітчизняній науковій літературі закріплено більш специфічне, конкретніше значення, а термін “системний підхід” більш адекватний і повною мірою відповідає завданням системної проблема- тики загалом.

До основних напрямків системних досліджень можна віднести три основних тенденції, які встановив австрійський біолог і філософ Л. фон Берталанфі (19011972):

•           наука про системи;

•           системна технологія;

•           системна філософія.

Наука про системи вивчає принципи застосування системних конце- пцій у природничих, суспільних науках і науках про поведінку на основі емпіричного дослідження. При цьому основна увага дослідника зосере- джується на пізнанні цілого та цілісності, реалізуються підходи до оцінки рівнів складності об’єктів, аналізуються способи взаємодії та взаємовід- носин компонентів системи. Для досягнення поставленої мети дослі- дження, виявлення подібності та ізоморфізму різних систем широко ви- користовуються формальні методи, зокрема математичні моделі.

Системна технологія використовується для розв’язання проблем, що виникають у виробництві та суспільних відносинах, які можна досліджу- вати на основі теорії систем. Таким чином, у системному аналізі, в про- цесах управління системами, в дослідженні операцій, інформатизації тощо системний підхід використовується для пошуку практичних розв’я- зань конкретних проблем.

Системна філософія  це спроба концептуалізації взаємозв’язків і взаємозалежностей між науковими теоріями, котрі сформувались у різ- них галузях знань, і поєднання розділів традиційної науки в загальних філософських концепціях систем.

Системний підхід виник як реакція на бурхливий розвиток аналітич- них підходів у науці, які все більше віддаляли творчу думку від проблеми “цілісного організму”. Багато наук, пов’язаних із системними проблемами розвитку економіки, управління, планування, адміністративного менедж- менту тощо, на початкових етапах свого розвитку застосовували наукові підходи, методи і процедури аналізу природничих наук, зокрема логічний позитивізм і редукціоністську логіку. Логічний позитивізм базується на тому, що існує об’єктивна реальність, яка незалежна та не спотворена особистими суб’єктивними інтерпретаціями світу. Однак факти є багато-

вимірними і можуть інтерпретуватися дослідниками по-різному на основі філософії та методології дослідження. Так, економіст буде інтерпрету- вати факти з точки зору економічної ефективності, еколог – довготрива- лого впливу на навколишнє середовище.

Аналітична дедукція та редукціоністська логіка стверджують, що ціле найкраще можна дослідити шляхом вивчення та пояснення його частин, іншими словами складна проблема вирішується шляхом розчленування її на складові та дослідження кожної з них, тобто виникає множинність підходів у межах різних наук і дисциплін.

У більшості випадків наукове дослідження ґрунтується на концепції причинності і казуальній (причинній) логіці. Згідно з детерміністською концепцією, спостереження (колишній стан системи) разом із законами розвитку визначають майбутній стан. Однак у суспільних науках і науках про поведінку, на думку окремих вчених, можлива ситуація, коли майбу- тнє визначає дійсність. Редукціонізм забезпечує концептуальну основу, засоби і процедури для виявлення та дослідження найважливіших фак- торів, необхідних для розв’язання проблеми. Дедуктивний підхід неефе- ктивний, якщо є багато взаємопов’язаних чинників або вони не усвідом- люються як фактори. Системний підхід синтезує індуктивний і дедуктив- ний способи мислення, залучаючи також інтуїтивні методи.