Тема 4. полІтична ІдеологІя.

План:

1. Зміст основних ідеологій.

2. Консервна ідеологія.

3. Ліберально-гуманістична ідеологія.

4. Соціалістично-комуністична ідеологія.

Ключові слова: Консерватизм, лібералізм, радикалізм, екстремізм, тероризм, анархізм, фашизм, клерикалізм, комунізм, соціалізм, націоналізм.

1. Зміст основних ідеологій.

Вперше термін “ідеологія” вжитий французьким філософом і економістом Дестюдом де Трасі (“Елементи ідеології”). Ідеологія є певним  політичним світоглядом зі своєрідною культурною традицією, отже, це системне вираження ідей, що відображають суспільне життя, інтереси певних соціальних груп. Часто ідеологія не передбачає наукового пізнання дійсності, і в такому разі носії оперують ритуально-догматичними стереотипами. У сучасному світі можна визначити такі основні ідеологічні течії як:

консерватизм (лат.conservare) – суспільно-політична доктрина, що характеризується прихильністю до усталених суспільних порядків, соціальної стабільності, ревним ставленням до традицій і звичаїв, реформаторською стриманістю, протистоянням поспішним рішенням і радикальним перебудовам, утвердженням поступового розвитку (щоб майбутнє не знищувало минуле);

лібералізм (від лат. liberalis - вільний) – традиційна політична течія, яка відстоює необмежену свободу підприємництва і торгівлі, парламентський державний устрій, плюралістичну демократію, широкі індивідуальні права і свободи;

радикалізм (від лат. radikalis - докорінний) –політична течія, що обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у політичній практиці (соціальною опорою радикалів є дрібні і середні власники, що дотримуються республіканських симпатій);

екстремізм (від лат. extremus - крайній) – це схильність до крайніх політичних поглядів, прагнення прискорити події, ставка на силові методи;

 тероризм (teorror – страх, жах) не є течією політичної думки (“теоретичний тероризм” це нонсенс), а являє собою політичну практику систематичного залякування, провокації, дестабілізації суспільства насильством;

 анархізм (від грецького anarchia – безвладдя, стихійність, безладдя) – соціально-політична течія, спрямована на звільнення від всіх форм влади, заперечення держави як засобу суспільної організації, утвердження людиною нічим необмеженої індивідуальної свободи;

 фашизм (від італ. fascism – жмутик, в’язка, об’єднання) суспільно-політична ідеологія, для якої характерні такі ознаки: расове розуміння нації як антропобіологічної спільноти, що має успадковану від природи вищість або нижчість або вищість, визнання ієрархічної будови суспільства, відстоювання расової чистоти, пошук суспільного ідеалу в історії, розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності, соціальний захист населення за етнічною ознакою;

клерикалізм  (clericalis - церковний) – суспільно-політична течія, представники якої виступають за посилення політичних позицій церкви;

 комунізм (від лат. communis - всезагальний) – суспільно-політична доктрина, яка за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, здійснення самоврядування, досягнення рівноправ’я, розподілу благ “за потребами”.

соціалізм (лат.socialis - суспільний). – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованому на справедливому розподілі матеріальних благ залежно від затраченої праці, пріоритету соціального забезпечення особистості.

Саме антагонізми  і взаємодія між різними типами ідеологій визначили стан сучасної політичної науки.

1. Консерватизм.

Консерватизм є саме тим політичним світоглядом, в основу якого покладені насамперед ідеї спадкоємності, вірності традиціям, стабільність, контрреволюційна доктрина. Як політичний напрям консерватизм дістав розвитку у відповідь на чисельні буржуазні реформи, що розхитали феодальну Європу у середині XVIII ст. Історично консерватизм ґрунтується на:

виправданні абсолютизму як „Божому праві королів” (Жан Боден, Роберт Філмер, Самуель фон Пуфендорф);

 спробі адаптації монархізму до капіталізму  (Едмонд Берк, Луї Бональд);

захисті розумного деспотизму (Жозеф Марі де Мейстр).

Найбільш відомим представником консервативного напрямку у політиці був талановитий кардинал Арман Жан дю Плесі Ришельє зі своїм ідеалом могутньої абсолютної монархії. Ришельє спирається на дворян та буржуазію, одночасно переслідуючи залишки феодальної смути й обласних суверенітетів. Захищаючи економічні інтереси буржуазії, Ришельє переслідує політичні амбіції “третьої верстви”. Натомість дворянство, маючи шлях у політику, позбавлене посилюватись економічно. Важливу роль відіграють розбагатілі висуванці, які скуповують всі посади у бюрократичному апараті та суді. Прагнучи зрівнятися з “дворянством шпаги”, ці “дворяни пера” переймають звички й спосіб життя знаті.

Основні риси консерватизму:

переконаність у вродженій нерівності людей; державний суверенітет, авторитет і порядок;

 твердження, що протиставлення держави та громадянина є згубним для суспільства;

універсальна мораль, що визначається релігійністю.

Центральна тема консервативної думки – “зберегти накопичене”, найтіснішим чином пов’язана з повагою до всього, що пройшло перевірку часом – традиціям, звичаям та інститутам. Консерватизм не виключає поступу, а наголошує на намаганні не знищувати, поправляти. Загалом консерватизм – це політична філософія, яка прагне зберегти те, що вважають найкращім в усталеному суспільстві й чинить супротив радикальним змінам. Традиція тут – це накопичена мудрість минулого, яку треба зберегти для блага сьогоднішнього й майбутніх поколінь. Все це важливе тим, що укріплює у суспільстві стабільність й безпеку, дає людині відчуття суспільного та історичного зв’язку часу.

Консерватори завжди вказували на обмеженість людського розуму у співставленні з безмежною складністю світу. Звідси – майже інстинктивна недовіра до абстрактних теорій, й, навпаки, настанова на досвід, історію, а головне прагматизм – переконаність у тому, що діяти потрібно за практичними обставинами (з тим, що “працює на практиці”).

Консервативний погляд на людину глибоко песимістичний. Люди тут обмежені, нездібні й слабодухі істоти, котрим страшно вийти за межі того, що тисячоліттями випробуване і які прагнуть тільки спокійного, упорядкованого життя. Крім того, люди морально збочені егоїзмом, жадністю і невтомним прагненням влади. Саме звідси, а не від суспільства, йде злочинність та інші соціальні проблеми. Для підтримки порядку, відповідно, необхідна сильна держава, суворі закони й жорсткі покарання.

Держава у дзеркалі консерватизму постає не як результат людської діяльності, породження розуму й фантазії, а немов щось органічно ціле – ледве не жива істота. Відповідно й суспільство тут є продуктом природної необхідності, а різноманітні соціальні інститути (родини, колективи, нації) – “живою тканиною суспільства”. Метафора “життєво важливі” надається також моралі та культурі – традиціям без яких неможливі внутрішні соціальні зв’язки.

У людей різні ролі, але соціальна нерівність в принципі не несе в собі конфлікту, бо суспільство зміцнене взаємними обов’язками. Особлива відповідальність покладається на вищі верстви: якщо наше соціальне положення взагалі-то залежить від випадку долі (хто де народився і ком як пощастило), моральним обов’язком заможних людей  є піклуватися про тих, кому поталанило менше.

Консерватори завжди стояли на тому, що авторитет і влада даються не знизу а згори. Колись все походило від “природної аристократії”, але сьогодні авторитет і лідерство надаються через досвід та освіту. Тільки справжнє лідерство дає суспільству напрям руху й забезпечує підтримку тим, кому самим не вистачає знання, досвіду або освіти (наприклад – влада батьків над дітьми).

Найважливіше значення консерватизм приділяє власності – тому, що приносить людині безпеку, забезпечує той чи інший ступень незалежності від уряду й зобов’язує поважати закон та власність інших людей. Крім того, власність – це своєрідна “екстеріоризація” людини: індивід у певній мірі завжди віддзеркалюється у тому, чим володіє – будинок, авто тощо. Однак власність пов’язана не лише з правами, але й обов’язками. У певній мірі ми опікуємо власність, успадковану від предків й маємо передати нащадкам (“родове срібло”).

Що реформи згори кращі за революцію знизу, ще у ХІХ ст. закликав усвідомити пануючі класи консерватор Бенджамін Дізраелі. З тих пір традиція “єдиної нації” втілює в себе готовність консерватизму займатись не тільки реформами соціальними, але й економічними. Врешті-решт, все це втілилося у ідеології “середнього шляху”, котра у 1950-х рр.. була взята на озброєння такими британськими консерваторами як Гарольд Макміллан, Р.А.Батлер, Ян МакЛеорд. Було зроблено спробу знайти “золоту середину” між ринковою конкуренцією та державним регулюванням (за гаслом Г.Макміллана “приватне підприємництво без егоїзму”) – такий суто прагматичний підхід, при якому баланс відносин між державою та індивідом складається у залежності від того, що спрацьовує на практиці.

До аналогічного підходу прийшли після 1945 р. й консерватори континентальної Європи, котрі взяли за основу принципи християнської демократії. Це знайшло своє найбільш характерне виявлення у філософії “соціального ринку” “Християнсько-демократичного союзу” (ХДС) Західної Німеччини – ринкова стратегія настільки наскільки сприяє конкуренції й соціальна держава настільки, наскільки вироблений таким чином суспільний продукт має слугувати широким верствам суспільства.

Зрозуміло, в ідеологічному аспекті консерватизм може набувати багато різних форм. Виявляти типово консервативні реакції на проекти змін можуть як індивідуалісти-ліберали, так і монархісти-клерикали, а також ностальгічні реакціонери і навіть безпринципні реалісти.

2. Ліберально-гуманістична ідея.

Лібералізм (лат. “вільний”) – думка, що метою політики має бути обстоювання прав індивіда та забезпечення найповнішої свободи вибору. Витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій XVII – XVII ст. Об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод, обмежує сфери діяльності держави. Основні ідеї лібералізму:

раціоналістична філософія;

 оптимістична віра у прогрес;

 індивідуалізм;

 розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову як гарантія проти державного свавілля і анархізму натовпу;

 невтручання держави у економічні процеси, приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво;

 свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова, недоторканність особи; загальне виборче право;

 концепція „держави добробуту” як засобу подолання соціальних конфліктів, суспільства постіндустріального та інформаційного, впровадження високих наукових технологій;

 широкі права і свободи особи;

загальна терпимість.

Політичні доктрини лібералізму розподілені на аристократичну та демократично. У  аристократичній версії лібералізму (Дж.Локк, Дж. Віко, Ш.Монтеск’є, Д.Дідро, П.Гольбах, І.Кант) свобода (як і влада) мала певні межі: не виходила за рамки конституційного монархізму і парламентаризму, захищала розширене право приватної власності, рівність всіх перед законом. Демократична ліберальна модель (К.Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо. Й. Фіхте, О.Гамільтон, Пейн, О.Конт, Дж. Ст. Міль, Г Спенсер) базується на ідеї громадянських прав і свобод, плебесцитної демократії, користі і щастя особи.

Лібералізм, окрім уваги до утвердження рівних прав і вдосконалення суспільства, передбачає і певний простір, де кожен індивід зміг би реалізувати себе і свою власну концепцію добра. Сваволю монарха ліберали вважали за безпосередню загрозу індивідуальному простору і це спонукало замислитися над проблемою обмеження політичної влади, дослідити зв’язок між легітимністю і згодою, а також принцип верховенства права.

Свобода особистості має для лібералізму набагато більше значення, ніж, скажімо, рівність, справедливість чи влада. Ліберальне вчення про свободу ґрунтується на таких основних положеннях: всі люди є вільними від народження; свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншим і загальному благу; межі свободи може визначити тільки закон.

Індивідуалізм – це свята святих ліберальної ідеології, що витікає з переконання, про те, що кожна людина є незрівнянно важливішою за соціальну групу чи взагалі будь-який колектив. Прихильність принципу індивідуальної свободи витікає із прагнення забезпечити кожній особі можливість діяти за власними мотивами. Люди тут розглядаються перш за все як індивіди: вони унікальні і мають рівні моральні здібності.

 Однак у дійсності ліберали переважно кажуть про “свободу в межах закону”, ясно усвідомлюючи, що свобода окремої людини може стати загрозою для інших і взагалі перетворитися на анархію. Тому ідеальним рішенням тут є надання індивіду того максимуму свободи, що не загрожує іншим людям.

Ідеї Просвітництва вплинули на усвідомлення лібералізмом важливості людської діяльності як раціональної і відповідальної. Ліберали вірять у те, що світ має розумну природу, а тому індивід має здатність самостійно приймати цілком здорові рішення й взагалі бути найкращим суддею у своїх власних справах.

Ліберали переконані у тому, що толерантність (тобто визнання за іншою людиною права думати, говорити й вчиняти так, як вважає потрібним) є одночасно й гарантією особистої свободи та засобом спільного блага. Звідси ж віра лібералів у прогрес та здатність людей вирішувати протиріччя мирними шляхами – через перемовини й дискусії, а не за допомогою війни або іншого насильства. Більш того, за переконаннями лібералів, навіть між протилежними інтересами є своєрідна гармонія, а тому у суспільстві не має таких конфліктів, як було б не можливо примирити.

Індивідуалізм випливає з переконання про первісну рівність людей (тобто, що всі народжуються рівними за своїми здібностями). Звідси походить прихильність лібералізму принципу рівності як у сферах права (“рівність перед законом”), так і в політиці  (“одна людина – один голос”). Однак, оскільки здатності й бажання працювати у людей не однакові, лібералізм не приймає ідеї соціальної “рівності результатів”, надаючи перевагу індивідуальній “рівності можливостей”, котра дозволяє кожному реалізувати власний потенціал, первинно нерівний з іншими. Звідси й вірність лібералізму принципу мерітократії – формулі “талант, помножений на наполегливу працю”.

Якщо узагальнити, лібералізм намагається визначити, де та межа, що відокремлює громадське від особистісного. Головним мотивом існування суспільства врешті-решт треба вважати не насильство і не віру, а зацікавленість людей у збереженні їхнього життя та майна. Перші логічно обґрунтовані тлумачення  “парадигми зацікавленості” були розроблені філософами-політиками, які висунули теорію суспільної угоди.

Теорії суспільної угоди виділяють додержавне існування людства, “первісний стан”. Т. Гоббс розглядає цей період як життя людей у джунглях, де “людина людині - вовк” і де людину на кожному кроці може чекати смерть. Дж. Локк має про первісне існування людства більш помірковану уяву, але припускає, що життя не було дуже спокійним і в будь-який момент могло стати на перешкоді природному прагненню до приватної  власності. Безладність і нестабільність умов життя в додержавний період змушують людей шукати виходу з такої ситуації. Таким чином, люди доходять згоди про створення влади, яка б опікувалася захистом їхніх прав. На думку Т.Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за своє життя. Дж.Локк вважає, що люди лише частково делегують свої права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй “мінімальні” повноваження та зберігаючи при цьому індивідуальні “особливості”. Ж.-Ж. Руссо пропонує свою демократичну версію  суспільної угоди – окремі індивіди, виражаючи “спільну волю”, передають свої права утвореній спільноті.

Поява теорії суспільних угод приводить до значних змін у вченні про суспільство. Особистість розглядається як носій певних прав, які може пред’явити владі, творець соціального порядку, організатор політичної влади. Поняття “особистих прав” є більш важливим, ніж “колективні обов’язки”. Соціальний порядок відзначається реальною поведінкою людей, не на основі якогось утопічного бачення суспільства.

Людина прагне скоріше задовольнити свої власні інтереси, а не доводити відданість громаді. Створюється економічна теорія, яка проголошує ринкові відносини визначальними в житті суспільства, систематизуючи, таким чином, парадигму зацікавленості.  Наприкінці XVIII ст. Адам Сміт, автор “Багатства націй”, з урахуванням особливостей політичної моделі суспільства,  заклав основи ліберальної економічної теорії, яка згодом була вдосконалена і розвинута. Досить вдало А.Сміт використовує метафору “невидима рука” для позначення стихійного регулювання, завдяки якому окремі індивіди та соціальні групи сприяють гармонізації економічного життя суспільства, думаючи що задовольняють свої особисті інтереси. Так, у сфері економіки кожний індивід керується, що цілком нормально, власними інтересами, відповідно кожен підприємець прагне до одержання максимального прибутку. Різні галузі економіки пов’язані між собою ринковими відносинами, які дозволяють регулювати стосунки попиту та пропозицій. Беручи участь у економічному житті суспільства, кожна людина, крім задоволення власної зацікавленості, мимоволі сприяє реалізації інтересів загальних як суми окремих.

Прихильники економічного лібералізму не перестають твердити про функції держави як “мінімальні”, “залишкові”, “злом, без якого не можна обійтися”. Втручання держави вважається законним у сфері зовнішніх зносин для захисту нації проти зовнішніх ворогів, а у внутрішньому житті – у справі захисту громадян від посягань на їхнє життя та майно. Втручання держави є згубним у разі тиску влади на спонтанний ринковий механізм, обмеження економічних суб’єктів.

Однак війни й економічні спади в капіталістичних країнах Заходу у 1920-30-ті рр. змусили ліберальні уряди втрутитися у соціальну і економічну сфери. Зміни, що спостерігалися у поглядах ліберальних економістів у питанні доцільності втручання держави у економіку, знайшли відображення у теорії Кейнса.

Деякий час, а саме в період піднесення “державного провидіння”, теорія економічного лібералізму була забута. Але у 1970-80-х рр.. з’являється оновлена теорія лібералізму, яка приходить на заміну старим поглядам на втручання держави в економіку, що не витримали випробування часом: множилась бюрократія, поширювалась корупція, зростали “обов’язкові відрахування”, зменшувались приватні інвестиції; програми боротьби із зубожінням народних мас не давали бажаних результатів. Критика неолібералами – економістами та філософами (М. Фрідман, Ж. Бучанен) державної політики США у 1970-х рр. розповсюдилась у Західну Європу. У відповідь на критику тут припинили жорстке регламентування своєї економіки та стали здійснювати приватизацію. Певною мірою дослідними лабораторіями по роздержавленню стали керовані президентом Р.Рейганом США (“рейганоміка”) та політика прем’єр-міністра Великобританії М.Тетчер (“тетчеризм”).

 Своєрідним “гуру” неолібералізму вважається Ф.А.Гаєк, який у своїй головній роботі “Право, законодавство та свобода” намагається показати переваги порядку “стихійного” над “штучно створеним” й рішуче виступає проти втручання держави як у сфери економіки і фінансів, так і в соціальну та культурну. Радикалізм Ф. Гаєка був доведений до екстремізму в США в теорії “лібертаріанства” або “анархокапіталізму” (М.Рутбард, Д.Фрідман). Лібертаріанці вважають, що діяльність будь-яких структур держави апріорно не може ухилитися від законів ринку, а тому з часом приватизація може торкнутися і поліції, і органів правосуддя, і національної оборони. Приватні структури можуть складати конкуренцію державним. Взагалі лібертаріанці виступають за суспільство абсолютної “необмеженої свободи”, де кожна людина жила б так, як сама захоче. Отже, лібертаріанці мріють поєднати анархізм, суттю якого є заперечення будь-якої примусової влади з капіталізмом, якому досить легко врегулювати різноманітні запити людини.

Помітним відступом від парадигми зацікавленості є “теорія справедливості” Джона Ролса, що пропонує розглядати суспільну угоду під новим кутом зору – як досягнення одностайності в питаннях побудови справедливості через конституційну демократію у поєднанні з ринковою економікою. На думку Дж. Ролса, повага до себе примушує поважати права інших; людина повинна бути раціональною і в міру зацікавленою. Підвалинами побудови правильного суспільства є принципи свободи (кожна людина має користуватися правами і свободами, однаковими для всіх) та відмінності (припустимість соціальної та економічної нерівності тільки тоді, коли враховані потреби найзнедоленіших прошарків). Отже, головною заслугою Дж. Ролса є поглиблення теорії демократії розробкою принципів соціальної справедливості, які стверджують пріоритет політичних свобод, намагаючись не порушувати основ ліберальної економіки.

Таким чином, ліберальна влада, й, ширше, публічні відносини, мають ґрунтуватися на суспільній згоді з боку тих, ким керують. Тому лібералізм ґрунтується на демократії й політичному представництві.

3. Соціалістично-комуністична ідеологія.

Комунізм у найпоширенішому значенні - це процес класового конфлікту й революційної боротьби, що закінчується перемогою пролетаріату і заснуванням безкласового соціалістичного суспільства, де приватну власність скасовано, а засоби виробництва та існування належать всім людям.

Основою комуністичної ідеї став античний міф про “золотий вік” ("життя при Кроносі" "Сатурнове царство") – легенда про втрачений "рай". Виник комуністичний варіант легенди про золотий вік, ймовірно, в добу напруженої класової боротьби, коли події змушували думку працювати над питаннями про умови, коли злидні і руйнації були б неможливі. Легенда золотого віку зобов’язана своїм походженням, беззаперечно, народній творчості і доповнена теоретичними побудовами тих інтелігентів, що співчували демосу, але спостерігали соціальні змагання з боку. Логічно було шукати щасливий устрій у первісних народів, не розбещених цивілізацією. Вже у Геродота при всьому націоналістичному настрої можна знайти ідеалізацію віддалених народів то Півдня, то Півночі. Особливий інтерес представляє Ефор, що ідеалізує побут скіфів явно у дусі якоїсь комуністичної теорії. Скіфи Ефора вважають спільним не тільки майно, але й дружин і дітей. Звичайно, що скіфський комунізм є результатом грецької теоретичної стилізації деяких конкретних свідчень про дійсний побут номадів. Особливо сильний імпульс до розвитку комуністичні утопії отримали в добу еллінізму, коли завоювання Олександра явили грецькому суспільству обширні і раніш не відомі простори. Саме тоді набуває розповсюдження жанр "парадоксографії" або "тауматургії", тобто описання дивовижних явищ (наприклад "Меропія" Феопомпа). Вершиною "соціально-географічних" утопій стали витвори Евгемера і Ямбула, в яких детально описувались ідеальні умови життя на Панхайе і Сонячному острові, локалізованих далеко в Індійському океані. Відомо, що учень засновника стоїчної школи Зенона Клеанф говорив, що Сонце має владу над всім. Оскільки благотворне тепло і світло призначені в рівній мірі для всякої живої істоти, Сонце уявлялось деяким стоїкам не тільки як Космократор - правитель всесвіту (Космополіса), а й гарант соціальної справедливості і рівності.  Ступень радикальності реформаторських планів залежала не стільки від змісту стоїчного вчення (адептами часто були й консерватори), скільки від особистісних симпатій і антипатій певного філософа. Так, при  спартанському царе-реформаторі Клеомені ІІІ, який наголосив своєю метою відновлення справедливості “громади рівних”, роль консультанта відігравав стоїк Сфер з Бористена .

Захоплення утопією у Давньому Римі простежується на фоні дестабілізаційних масових рухів Гракхів, пергамського повстання Арістоніка і двох рабських бунтів на Сицилії. Особливу увагу привертає загадкова фігура стоїка Марка Блоссія із Кум, що належав до видного сабелльського роду у Кампанії, представники якого під час війни з Ганнібалом дотримувались орієнтації демократичної і відверто антиримської - еллінському прототипу Маркса. Ймовірно фамільне виховання сказалось на відношенні Блоссія до нобілітету і на виборі у стоїцизмі напрямку радикального, "лівого". Після загибелі свого друга і соратника Тиберія саме втеклий з Рима Блоссій, проповідуючи стоїчні ідеї рівності і соціальної справедливості,  порадив невдалому претенденту на пергамський престол Аристоніку привернути маси на свій бік за допомогою утопічного гасла "держави Сонця". Аристоник підняв низи проти Риму і назвав своїх прибічників геліополітами - "громадянами держави Сонця" .

Утопічні сподівання народу пригніченого і частково розпорошеного по різним країнам, знайшли відображення не тільки у канонічних книгах Заповітів, але й у так званих апокрифах, що пророкують загибель імперії Рима і щасливе царювання помазаника божого, наділеного особливим солярним епітетом - Христос.

Які були теоретичні основи комуністичного руху середньовіччя? На протязі всіх середніх віків у церковних письменників самих різних напрямків можна знайти деякі формулювання, що лунають майже як комуністичні. Теоретичні побудови отців церкви об’єднують комуністичні традиції раннього християнства з вченням античної філософії про щасливий природний стан людства. Однак, оскільки  церква увійшла в систему феодальної організації, то цілому "отці церкви" визнаючи комуністичну спільність природним порядком, встановленим Богом, декламуючи проти багатства, в практичному житті звичайно не висувають ніяких революційних вимог, визнаючи існуючу приватну власність недоторканою і закликаючи лише до пом’якшення соціальних суперечностей шляхом благодійності. Природно, що середньовічна соціальна опозиція пройнялася негативним відношенням до офіційної церкви, апелюючи до ідеалу первинних християнських общин. Єретиками церков вважається тяжкою рукою грішного світу, накладеною на віруючих. Відповідно, єретичний комуністичний рух середньовіччя мав бути одночасно як релігійним так і антицерковним, постаючи у сектантських формах.

 В своїх уявленнях про владу середньовічні комуністи стоять принципово на анархічній позиції, вважаючи державні організації "злом світу цього", тому під час масових повстань виступають у якості вельми активних революційних груп. Поряд з дуалістичними уявленнями гностицизму про світ як арену боротьби добра і зла, у ХІІ ст. надзвичайно інтенсивний характер набуває очікування кінця теперішнього світу, друге пришестя і подальше тисячоліття Царство Боже, що втілилося у хіліазмі Йоахима Флотського й пантеїзмі Амальрика Бенського. У Північній Італії спроба еретиків - комуністів прийняти участь у революційному виступі відноситься до ХІІІ ст. і пов’язана з ім’ям Дольчино, вихованого під впливом ідей Йоахима Флорського. Водночас у Франції виникає секта "Братів і сестер вільного духу", явним образом пов’язана з пантеїзмом Амальрика Бенського. Широкого розповсюдження від Нідерландів до Вени і Лондону набула єресь комуністичних сект беггардів. 

Характерно, що комуністична реакція проти зростаючих товарно-грошових відносин знайшла у Англії своє відображення, не тільки у проповіді "бідних священників", а й відчувається у вченні про відповідність комунізму природному станові людини найбільшого церковного мислителя цього часу Джона Виклефа. Найбільш цікаву фігуру серед революційних проповідників комуністичних ідей представляє  Джон Болл (по деяким даним учень Віклефа) зі своїм славнозвісним питанням: “Коли Адам орав, а Єва пряла, хто тоді був дворянином?”.

Своєї кульмінації комунізм досягає у Чехії XV ст. В рядах повсталих проти папи і імператора відразу ж намітилися дві групи: поміркована Праги та демократична Табору. Таборити виступають як найбільш послідовні анархісти, рішуче відкидають державну владу та комуністи, вважаючи приватну власність смертним гріхом. Уявлення про майбутню спільну перебудову життя залишалися у таборитів загальною формулою, не наповненою конкретним змістом: цар Христос, загальна рівність і спільність всього. Таборити вважали себе частиною Божого Воїнства, що з початком всесвітньої катастрофи повинно виступити з п’яті міст-комун, призначених для рятівного притулку.

Віру табориты обумовлювали боротьбою, розглядаючи нещадність до ворога у якості норми християнської поведінки: всякий шанувальник Христа повинний карати грішників "матеріальним мечем". Поступово комуністичні настрої, що складалися під впливом військово-революційного часу, послабшали, втомлені війною маси простолюдинів відходили від Табору.

У західноєвропейських культурах Нового часу створено цілу низку утопічних комуністичних теорій, досить згадати “Монарх” Н.Макіавеллі (1513 р.), “Утопію” Томаса Мора (1516 р.) – до речі,  звідси власне й походить назва “утопія”, з грецького – “неіснуюче місце”, а також “Місто Сонця” Т.Кампанели (1602 р.). Комунізм вбачався суспільством, де є рядові виконавці, які безкоштовно працюють і отримують продукти і товари за мінімумом, необхідним для життя. На чолі суспільства знаходиться рада вождів, що забезпечуються значно краще рядових комуністів. Є сили примусу – в’язниці, смертна кара, навернення у рабство. Всі комуністи одягнуті в уніформу, мешкають у однотипних будинках. Шлюбів немає, тільки вільне кохання. Замість мистецтв – наглядна агітація.

Великим потрясінням для влади і церкви була Мюнстерска комуна (1534-35), що встановила революційну владу секти анабаптистов на чолі с Я.Матисом, а потім И.Лейденским. Як ідеологічний рух анабаптизм акумулював ту частину реформаційного світогляду, яку рішуче відкинув ортодоксальний протестантизм. В Мюнстері єдиним законом визнавалась Біблія, а Антихриста зображували з двома головами - Лютера та папи. Мюнстерска комуна здійснила конфіскацію церковного майна, касацію боргів, провела зрівняльний розподіл предметів першої необхідності. Як соціальний рух анабаптизм було розгромлено, проте вціліла ідея революційної опозиції владі державній і церковній, проголошені принципи рівності. Світогляд плебейських мас, що пропагувався анабаптистами, увібрало в себе вчення Томаса Мюнцера, де простолюд був єдиним носієм божої справедливості у світі: "Кожний може сказати про себе, що він – Христос і несе свій хрест в очікуванні Божого слова і справи". Екзальтована віра низів у побудову на землі "царства святих" відіграла мобілізуючу роль у ході Англійської буржуазної революції й допомогла Оліверу Кромвелю здійснити "Божий Суд" над Карлом І. Англія в проектах Дж. Вінстенлі, звільнена від влади Антихриста, перетворювалась на  "рай для святих". Очолений Дж. Вінстенлі рух "діггерів" ("копачів") спробував повернути народові общинну власність, але був розігнаний каральними загонами.

У Вальпургієву ніч на 1 травня 1776 р., коли, за легендою, пекельні сили влаштовують великий шабаш, баварський професор Адам Вайсхаупт на таємничому зібранні прибічників оголосив про створення Товариства ілюмінаторів (чи люциферійців, а пізніше комуністів). Схематично ідеї ілюмінаторів  можна уявити як знищення монархії и всіх форм правління, приватної власності, право спадщини, патріотизму, родини (тобто шлюбу і традиційної моралі з одночасним створенням суспільного виховання дітей).

В ході Французької революції XVIIІ ст.  соціалістичні ідеї проявилися у більш різноманітних формах і мали шлях розповсюдження від  зрівнялівки  Ж.-Ж. Руссо до комунізму Гракха Бабефа. Філософські ідеї Ж. Руссо, що містять всі зародки форм сучасного соціалізму, можна звести до того, що цивілізація сама по собі є злом, а тому порятунок людства – у поверненні до природи. Первісна людина була вільною і щасливою, доки не опинилась під впливом соціальних умовностей, а право власності створило рабів. Вчення Руссо містило провідний принцип комунізму: "плоди землі для всіх, а сама вона - нічия!". Легко здогадатися, що головна помилка філософії Руссо полягала у твердженні: якщо цивілізація має певні вади, то і в цілому є невиправно жахливою (тобто це як вказати на неохайний сад і сказати “ось подивіться на досягнення агрономії!”).

Революційний комуністичний рух розпочався 1789 року в "Соціалістичному гуртку" абата Клода Фоше й Нколя де Бонвілля (спадкоємно пов’язаний з масонськими ложами  і орденом ілюмінаторів), в середині свого шляху мав головними представниками Леклерка и Ру та на певний час зазнав поразку разом із заколотом Бабефа. Якщо  А. Вейсгаупт посміхався при думці про всесвітню пожежу, то Робесп’єр розцінював анархію як засіб досягнення перебудови суспільства відповідно з зародками системи, що пізніше була названа “державним соціалізмом”. Духом класової  боротьби проникнутий улюблений афоризм Робеспє’ра: "багач - ворог санкюлота".

В добу великих революцій Франсуа Ноель Бабеф, відомий як „Гракх”, запропонував централізовану систему розподілу всього виробленого, щоб забезпечити повну рівність, а також колективізацію промислового сектора. Бабеф, визнаючи революційне насильство, в ніякій мірі не прагне анархії як постійного суспільного стану. Держава зберігається і навіть стає абсолютною, зосередив розподіл життєвих благ: "Я хочу аби у моїй системі спільного щастя перестала існувати приватна власність. Земля належить Богу, а плоди – всім людям в цілому". Припускалось, що різниця між  "моїм" та "твоїм" має бути знищеним, а сплата за працю повинна здійснюватися тільки продуктами, зосередженими на великих комунальних складах. Поступово Париж та інші великі міста зникнуть, всю Францію вкриють села. З метою успішного формування нових поколінь трударів, діти після народження передаються у державні будинки виховання, де переповнювались громадянськими відчуттями. Зрозуміло, що освіта має бути самою поверховою і вводилася заборона на вільний вибір підлітками майбутніх професій. Складно зрозуміти, чим комунізм Бабефа відрізняється від кріпацтва: у обох випадках засоби до існування забезпечені, безробіття відсутнє, робітник не має права розпоряджатися як власними тілом та душею. Але чи потворна різниця між багатими та бідними не краще, ніж одноманітне рабство без надії на свободу?

В Англії представником руху, що пізніше було назване “соціалістичним”, був господар бавовняної фабрики Роберт Оуен. З початку здавалося, що народ нарешті отримав просвіченого реформатора.  Діяльність Оуена у Нью-Ленаркє викликала загальне захоплення: гарні житла для робітників, школи для дітей, пропагування здорового образу життя. Нью-Ленарк став місцем паломництва тих, кого цікавили соціальні реформи. Однак, слід розуміти, що Оуен, нагадуючи монарха серед своїх підданих, по суті, виступав у ролі володаря-благодійника. Робітники отримуючи платню,  працювали 8 - 10 годин на день й нагороджувались значками за ледарство чи принижувалися знаками за невміння. Прибутки від виробництва не розподілялися між робітниками, а поступали прямо до Оуена й витрачалися за його рішенням. Дійсно, у зразковому магазині  товари продавалися за собі вартістю, але маючи великі прибутки, Оуен цілком міг дозволити собі пограти у благодійність.

Спроба заснувати на комуністичних принципах колонії в Америці й Шотландії отримали фіаско й Оуен змушений був визнати, "Суспільство рівних" не життєздатне. Цікаво, що на шляху з Нового Світу до Англії Оуену випало відвідати плантації на Ямайці. Оуен  прийшов до висновку, що рабство, врешті-решт, не таке вже погане: гарантує всі комуністичні блага, - наявність харчів і житла, звільнення від "тяжких турбот" за рахунок повної відмови від свободи.

Соціалістичні системи Клода Анрі де Рувруа графа Сен-Симона (Боном) та Шарля Фур’є зросли на одному і тому ж ґрунті капіталістичної Франції. Так, першим у списку французьких філософів, що розробляли  чергові проекти  реорганізації виробничих відносин як таких, що пізніше були об’єднані спільним терміном "соціалізм" був граф де Сен-Симон – котрий вирішив відіграти провідну роль у світовій перебудові.  Комуністична теорія Сен-Симона передбачала зосередження всіх економічних ресурсів в руках технократичної еліти з метою подальшого раціоналістичного розвитку. Згідно теорії соціальних змін Сен-Симона, єдиним засобом знищення експлуатації є передача під державний контроль не тільки всієї власності, але й людського життя. Словом, сен-симонізм був фактично різновидом божевілля  Бабефа.

Шарль Фур”е, подібно Сен-Симону вважав, що цивілізація обрала невірний шлях. Філософські погляди Шарля Фур’є на соціальні закони не оригінальні, фактично повторюють просвітницькі ідеї ХVIII ст., особливо Гольбаха і Гельвеція, про всесвітню єдність та загальну закономірність. Фур’є видавав своє вчення за "план провидіння”, а себе об’явив скромним глашатаєм волі Божої. В своїх діях Бог має привести людину до щастя. Бог у Ш.Фур’є то антропоморфний, то триєдиний (активний дух - пасивна матерія - справедлива математика).

З огляду на теорію революційної організації, засновану на мережі конспіративних осередків, предтечею Леніна був французский комуніст-заколотник Луї Огюст Бланкі, котрий, вдавшись до спроби державного перевороту, зазнав цілковитої невдачі і понад 30 років просидів у в’язниці. Луї Блан в своїй "Організації труда" не запропонував нічого нового - це думки Руссо, Робесп’єра, Бабефа, розбавлені мудруваннями Сен-Симона, Фурье та інших.

Фундаторами організованого міжнародного комуністичного руху стали Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. У 1846 р. вони стали членами заснованого ілюмінаторами „Союзу комуністів”. Усі принципи ілюмінаторів увійшли до „Маніфесту Комуністичної партії” – знищення легітимних урядів, патріотизму, власності, шлюбу і сім’ї, релігії і моралі. Від божеського народу залишається керований сатанинськими вождями натовп. Зазначимо, що 1849 р. в Баварії „Союз комуністів” та „Маніфест Комуністичної партії” були заборонені законом про боротьбу з сатанистами.

К.Маркс завжди посилався на інтелектуальний вплив трьох факторів - німецької філософії, англійської політичної економіки та французького соціалізму, проте насправді безпосередніми інтелектуальними джерелами марксизму були теорії Бауера („критична особистість”), Дарвіна („муштрована мавпа”), Моргана („примітивне суспільство”), Фейєрбаха („антропологічний матеріалізм”). На думку К.Маркса, потім підтриману і розвинуту Леніним, теорія не повинна обмежуватися поясненням суспільного ладу, головне – дати критичний аналіз дійсності та підготувати суспільство до наступних трансформацій: “Ідеї стають матеріальною силою”.

Маркс знайшов трамплін для штурму Царства Небесного: принижені і зневажені люди, ті, хто тяжко добуває хліб, а має лише голодних дітей – це реальна грізна сила, готова підняти руку на самого Бога (якщо, звичайно, організувати і підучити). У нижчих прошарках суспільства, сповнених заздрощів і ненависті до цивілізації, таїться могутній заряд руйнівної енергії: „хай же і всі стануть нічим”.  Щоб захопити владу в окремій країні, а з часом і в усьому світі треба натравити покидьків на еліту, звинувачену у паразитизмі і „експлуатації трудящих”. Слід лише вміло запрограмувати озлоблений натовп, пообіцяти „сяючі висоти”: „Грабуй награбоване!”

Комунізм у найпоширенішому значенні, даному послідовниками Карла Маркса – це процес класового конфлікту й революційної боротьби, що закінчується перемогою пролетаріату і заснуванням безкласового соціалістичного суспільства без релігії, приватної власності, державності, родинних зв’язків. Згідно гаслу, обраному комуністичним рухом: „від кожного – за спроможностями, кожному за потребами”. Карл Маркс вважав, що комунізм постане на основі матеріально-виробничого розвитку: революція станеться там, де вже були наявні соціалізація виробництва і чисельний робітничий клас. У „Капіталі” та інших працях К.Маркс висунув кілька законів капіталістичного розвитку: постійне надвиробництво і недоспоживання, що призводить до періодичних економічних криз, коли марнується продуктивний потенціал капіталу і робітничої сили; щоразу більша механізація і зменшення частки робочої сили у виробничому процесі; у далекій перспективі тенденція до зменшення рівня прибутків, відносне зубожіння робітничого класу у порівнянні з обсягом творення додаткової вартості; формування абсолютно зубожілого люмпен-пролетаріату. Отож, капіталізм створює своїх власних „гробарів” у вигляді робітничого класу, що „немає батьківщини і чого втрачати, крім своїх ланцюгів”.

Марксистсько-ленінська теорія держави базується на трьох нерозривних складових частинах, що характеризують походження, природу та засоби реалізації державної влади. Так, за працею Ф.Енгельса “Походження держави, сім’ї та приватної власності” виникнення держави пояснюється поступовим “розподілом праці” та “присвоєнням засобів виробництва”, що призводить до появи антагоністичних класів. За Марксом держава є “знаряддям експлуатації пригноблених класів”, а Леніним визначається як “спеціальний загін озброєних людей”. Для утримання влади над пригніченими класами держава використовує три основні засоби, до яких вдається одночасно або по черзі – в залежності від ситуації: армія та поліція; бюрократія; ідеологія. Демократія залишається  основною серед “прогалин” класичної марксистської теорії. К.Маркс та Ленін йдуть щодо демократії лише на одну поступку, та й то тактичного характеру: припускають, що класовою боротьбою легше керувати в межах “буржуазної демократії”. Проте головною метою залишається заміна конституційних порядків ліберал-демократів “тимчасовою” диктатурою пролетаріату з наступною побудовою комуністичного суспільства.

            Отже, Маркс і Енгельс заклали передумови для появи нової теорії про державу як про інституцію, що базується на законному примусі з боку панівних класів (цю думку Ленін довів до крайності, надавши виняткового значення поняттям диктатури пролетаріату та революційного насильства). В марксистській теорії продовжує  існувати думка про те, що функція примусу з боку владних структур щодо окремих індивідів та соціальних груп є основною для збереження суспільного порядку.

Після Енгельса головним теоретиком соціал-демократичної партії Німеччини до 1914 р. був Карл Каутський співавтор з Бернштайном Ерфуртської програми, що визнала марксизм офіційною партійною ідеологією. Едуард Бернштайн був ініціатором дискусії про ревізіоналізм і  доводив, що соціалізм вже реалізований і немає потреби у революції ("Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії" 1899 р.). Саме на ідеях Е.Бернштейна про класову співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях покращення соціального становища трударів й виникла класична соціал-демократична ідеологія. Отже, соціал-демократія – це реформування капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпечення росту середнього класу. Головним аргументом Каутського у критиці Жовтневої революції було твердження про неможливість побудувати соціалізм у нерозвиненому суспільстві (Що спонукало Леніна написати працю "Пролетарська революція та ренегат Каутський").

Всезростаючі розбіжності між пророцтвами марксистсько-ленінської теорії та реальним шляхом капіталістичної системи пояснюють появу на Заході спроб пристосувати це Марксове вчення до нових умов капіталістичної дійсності. В центрі теорії, що дістала назву “неомарксизм”, залишається ідея примусу, але вже значно модернізована. Особливу увагу привертають тлумачення насильства А.Грамші та Л.Альтуссера. Обидві ці теорії, розіходячись у деталях, розвивають думку, що капіталісти продовжують наступ, вдаючись більш до ідеологічного наступу, ніж до насильства.

Криза марксизму виявляється перш за все в зменшенні ролі провісника майбутнього, тому що більшість передбачень щодо капіталізму не справджується. Розпад східноєвропейського “табору країн народної демократії” негативно впливає на авторитет марксизму як офіційної доктрини. На Заході Європи інтелігенція “лівого напрямку” (типовим представником вважається Ж.-П. Сартр), сьогодні мало-помалу зникає. Багато років пройшло, перш ніж найвпливовіші партії Заходу згодились переглянути догми, що залишились у спадщину від теорії марксизму-ленінізму. Так, лише у 1978 р. Комуністична партія Франції відмовилась від концепції диктатури пролетаріату і приступила до перегляду своїх засад та принципів.

Марксизм змушений  погоджуватися на співіснування з тими теоріями, які раніше відкидав. Так, у Німеччині протягом тривалого часу так звана Франкфуртська школа, створена Максом Харкхаймером та Теодором Ударно закликає перейти марксизм до “критичної теорії” капіталізму, використовуючи інтелектуальні здобутки психоаналізу З.Фройда.  У багатьох  англосаксонських університетах спостерігається намагання створити так званий “аналітичний марксизм” (Дж.Ельстер, Адам Пшеворський). В загальному плані неомарксизм намагається модернізувати поняття “домінування”: Юрген Хабермас звинувачує пізній капіталізм у тенденції до “колонізації пережитого світу”; П’єр Бурьє визначає  “механізми символічного насильства”, які сприяють класовому розшаруванню; вчені-економісти, які займаються країнами  “третього світу”, послідовники І.Валлерштейна, досліджують поведінку капіталу при регулюванні стосунків між “центром” та “периферією”.

Питання для самоперевірки та для доповнення теми новим матеріалом з рекомендованої навчальної  літератури.

розкрийте сутність поняття “ідейно-політична доктрина”

Наведіть порівняльний аналіз консерватизму і лібералізму.

У чому сутність проектів ідеального суспільства?

Що таке природне право та суспільний договір?

Яка різниця між консерватизмом та лібералізмом?

Розкрийте сутність соціал-демократичної ідеології.

Який основний зміст соціальних утопій  Сен-Симона, Фур’є, Оуена?

Чим відрізняється комунізм від фашизму?

В чому обмеженість соціалізму?

Чи може комуніст бути водночас лібералом чи консерватором?

Література:

Гаєк Ф.А. Конституція свободи. – Львів: Літопис, 2002. – 555 с.

Гоббс, Томас. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского. – М.: Соцэкгиз, 1936. – 503 с.

Кропоткин П.А. Анархия. – М.: Айрис-пресс, 2002. – 573 с.

Локк, Джон. Сочинения: в 3 т. – М.: Мысль, 1985. – Т.1 – 622 с.; Т.2 – 560 с.; Т.3. – 668 с.

Маркс Карл, Энгельс Фридрих. Манифест коммунистической партии. – М.: Политиздат, 1989. – 62 с.

Монтескье Шарль Луи. Избранные произведения / Размышления о причинах величия и падения римлян. О духе законов. Опыт о вкусе в произведениях природы и искусства. – М.: Госполитиздат, 1955. – 800 с.

Мор, Томас. Утопія. Томазо Кампанелла. Місто Сонця. – К.: Дніпро, 1988. – 207 с.

Руссо Жан-Жак. Трактаты. – М.: Мысль, 1969. – 703 с.

Современный либерализм: Джон Ролз, Рональд Дворкин, Берли Уил Кимлина, Майкл Дж. Сэндел, Джереми Уолдрон, Чарльз Тейлор. – М.: Дом интеллектуальной книги; Прогресс-Традиция, 1998. – 248 с.

Заиченко Г.А. Дж.Локк. – М: Мысль, 1988. – 207 с.

Коплан А.Б. Революционно-демократическая идеология и утопический социализм во Франции XVIII в. – М.: Наука, 1989. – 188 с.

Манан П. Інтелектуальна історія лібералізму. – К.: Дух і літера, 2005. – 211 с.

 Мере Ж. Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади. – Львів: Кальварія, 2003. – 216 с.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – К.: Основи, 1990. – Т.1 – 444 с.; Т.2 – 404 с.