Тема 3. Історичні етапи розвитку політичної думки в україні

План

Політична думка доби Київської Русі та українського бароко.

Романтичне просвітництво як «творення української людини».

Шляхи відродження української національної державності.

Ключові слова: Українська національна ідея, українська ментальність, Київська Русь, князівство, боярство, віче, козацтво, гетьман, братство, бароко, романтизм, просвітництво, декабризм, слов’янська федерація, громадівський соціалізм, інтегральний націоналізм, консерватизм, суверенітет, соборність, демократизація.

1. Політична думка доби Київської Русі та українського бароко.

Досить важко вести мову про якусь певність і визначеність в державотворенні на терені України: тут започатковувались, існували й згасали могутні союзи, зникали одні народи, а, натомість, на історичний шлях надовго виходили інші. Від найдавніших часів теперішні українські землі були контактною зоною, де перетинаються шляхи, що сполучають Схід та Захід. Українська земля нерідко перетворювалась на фортечний оплот осілого європейського Заходу в боротьбі з руйнівними ординськими навалами азійського Сходу.

Витоки української політичної думки втілилися в державному ладі Київської Русі. «Руссю» називалися князівські дружини ІХ – першої половини Х ст., які складалися переважно із норманів. У Києві русь зближується з полянами і починає відрізнятися від заморських варягів. Назва князівської дружини розповсюдилась на підвладні князю території від Ладоги і Верхнього Поволжя до Середнього Подніпров’я, давши у своїй основі східнослов’янському населенню найменування «Руська земля». Київські князі очолили боротьбу проти варягів та хозар, і це сприяло згуртуванню племен. Київські князі родичалися мало не з усіма монаршими домами Європи. Русь розтрощила вщент Хозарію, воювала з усіма сусідами, але найбільше сама з собою, бо являла строкатий конгломерат князівств. Синтетичність державного устрою Русі проступає в потрійному титулі правителя – германському «князь», тюркським «каган» і візантійським (у готському вимові) «кесар-цар». Політичне життя Київської Русі мало істотний демократичний компонент: монархічна влада князя доповнювалась народовладдям віча та аристократичною боярською думою.

Політичні питання осмислюються у працях київських книжників, починаючи від «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона та «Повчання дітям» Володимира Мономаха, і закінчуючи славнозвісним «Словом о полку Ігоревім». Політична історіософія Київської Русі мала намір відповісти на питання: хто перший почав княжити у Києві і як виникла Руська земля. Наголошувалось на богом даності князівської влади. Історія кожного окремого князівства включалась у загально руську, а русичі уявлялись представниками єдиної слов’янської спільності та взагалі християнського світу.

 Центром територіального формування власне українського народу було Середнє Подніпров’я – Київщина і Переяславщина (Полтавщина). Вперше слово Україна зустрічається у Київському літописі під 1187 р. – розповідається про події на Переяславщині. Головні напрямки розвитку української політичної думки в сформувалися у добу бароко (XVI-XVIII ст.), визначені демократичними принципами козацької республіки; міжконфесійними змаганнями українців (ідея руського Сіону); ідеєю домінанти мудрості в суспільстві для виховання української людини (Гелікони та Парнаси, «Горня Республіка»).

Деякі  шляхетні вихідці з України отримують гуманістичну освіту та стають викладачами у європейських університетах, визначаючись витонченою інтелектуальністю, переважно характером наднаціональним і поза конфесійним, а тому прихильністю до створення універсальної шляхетської імперії (С. Оріховський, С. Кльонович). За започаткованим у польській думці другої половини XVI ст. сарматським міфом, предками лицарського стану були войовничі сармати, що підкорили місцеві племена (майбутній простолюд), створивши з плином часу «республіку золотої шляхетської вільності» - Річ Посполиту. Сарматська ідеологія проголошувала культ богообраності Польщі як передмур’я християнства, випрацювала концепцію винятковості політичного устрою Речі Посполитої, що спиралися на апологію громадянських свобод «шляхетського народу».

В орбіту впливів сарматизму потрапили Прусія та Литва, об’єднані у єдиному державному тілі Речі Посполитої. Щодо України, то галицька шляхта нарівні з польською взагалі стояла  біля витоків сарматської традиції. Ідея Роксоланії як частки Великої Сарматії, що пролягала від Балтики до Чорного моря, об’єднуючи всі землі Речі Посполитої (Польщу, Сілезію, Прусію, Литву, Білорусію і Україну) міцно й надовго оселилася в українському письменстві. Наприклад, 1551 р. Станіслав Оріховський, спираючись на один із популярних історико - географічних трактатів того часу – «Опис Європейської та Азіатської Сарматії» Мацея Чеховського, - писав про себе до папи Юлія ІІІ так: «Я з племені скитів, з нації русинів, тобто власне і є сарматом, бо Русь, моя батьківщина, розташована в Європейській Сарматії». Однак у момент національного пробудження сарматська ідея в українському виконанні зазнає несподіваної модифікації: метафора Сарматія ототожнюється з поняттям Русь. Так, близько 1619 р., у латино мовній поемі Івана Домбровського «Дніпровські камені», саме у Києві мешкає «сармат войовничий», нащадок тих русів, котрі колись панували над усіма племенами «Сарматії диких мосхів». Іван Домбровський локалізує народ доблесних русів в межах українських воєводств, протиставляючи сусідам: «хижим скіфам» (татарам), «байдужим до смерті волохам» (румунам), «диким мосхам» (росіянам), «безтурботним ляхам» (полякам) та “міцним духом литвинам” (білорусам і литовцям).

У «Польській політії» С.Оріховський всіляко підтримував «вищу справедливість», що забезпечувала привілейоване становище шляхті й духовенству, «черні» ж відводила роль слуг. Саме «щира шляхетська кров"» відігравала роль носія «високої вільності і цноти», а простолюдини вважалися підневільними і недостатньо доброчесними. С. Оріховський відстоював як найдоцільнішу для блага держави концепцію виборності королівської влади виключно в якості сторожа шляхетських вільностей.

На Півдні до дніпровських порогів виникає велика кількість козацьких слобод і хуторів.  Поступово «уходництво» почало переростати у постійну колонізацію Дикого Поля.  Під кінець XVI ст. козацтво вже мало структурну організацію демократично-військового типу. Об’єднавши розпорошені групи козаків саме в центрі розгулу орди, князь Дмитро Вишнивецький-Байда будує Хортицьку фортецю. Так у пониззі Дніпра, на старому шляху варягів до греків, виникає мілітарна Запорозька Січ, яка стає політичним центром українського народу, що зводився на боротьбу проти панського гноблення Річчю Посполитою та безперервних нападів турків і татар. Повстання С.Наливайка було першою спробою українського національно-визвольного повстання, недаремно ватажка повстання називали «цар-Наливай». Самійло Кішка відновлює козацтво як організовану, офіційно визнану українську національну мілітарну силу. Петро Сагайдачний проголошує альянс козацтва, православної церкви та міщанства при скріпленні власної системи освіти. Продовжувачем політики П.Сагайдачного був Михайло Дорошенко, який взяв участь у повстанні М.Жмайла, уклав Куруківську угоду 1625 р., узаконив козацьке землеволодіння, закріпивши за козаками певну територію. Саме М. Дорошенкові належить честь організації 6 городових полків – Білоцерківський, Київський, Канівський, Корсунський, Переяславський і Черкаський. Коли доєднати до полкового устрою землі Низового війська, то матимемо  поважну територію, правда, притиснену до Дніпра, зі своїм військом, адміністрацією (щоправда залежною від старостівської польської), власним судочинством, єдиною православною вірою, своєрідною освітньою системою. Отже, наявні всі ознаки автономному краю, який входить до складу Речі Посполитої.

Особливої актуальності набуває дослідження греко-католицизму в контексті проблеми визначення українцями свого належного місця у складному культурно-цивілізаційному оточенні, зокрема, між східними та західними християнськими спільнотами. Ідея Брестської церковної унії виникла не з вузько-конфесійних інтересів, а з необхідності відстоювати національні інтереси українців. Запобігати полонізації української греко-католицької церкви допомагав східний обряд, а від русифікації захищало прилучення до католицизму. Тому вся історія греко-католицької церкви - це боротьба за національну самобутність і відродження українського народу. Чи Берестейська унія стала рятівною для української культури? Вже через кілька десятків років по Бересту усвідомлення необхідності коригувати процес унії на ґрунті Київського патріархату з усією гостротою постало перед двома українськими митрополитами – уніатським Йосипом Рутським та православним Петром Могилою.

Історичні обставини в Україні з XVI ст. склались так, що спроби збереження національної автентичності сконцентрувались навколо “оборони віри та церкви руської”. Саме на конфесійній платформі козацтву вдалося консолідувати всі суспільні верстви і стани. Православна  церква, опираючись на козацьку силу, вживаючи заходів по піднесенню освіти, модернізуючи віровчення, тим самим значно покращує свій суспільний авторитет, усуває загрозу покатоличення.

На той час, коли плебейсько-демократична ідеологія видатного полеміста І.Вишенського ставила завдання будівництва своєрідної духовної республіки, де кожен член суспільства – вільна мисляча особа і де національні інтереси підміняються конфесійними, козацькі кола і православні братства живляться національним духом. Христофор Філарет-Бронський в «Апокрисисі» 1597 р. говорить: «Ми люди, і, дякуючи Богові, люди вільні. Хто відважиться відняти від нас дар Божій - нашу совість? У кого вистачить сили перевернути нашу думку? В нікого».  Вищим сакральним символом  правонаступності політичного буття руського народу на своїй території оголошується безперервність святощів Києва – столиці перш освятителів Ольги та Володимира, а за доказ тяглості влади служать княжі роди нащадків Володимирової парості – Острозькі, Заславські, Четвертинські. Завоювання литовцем Гедеміоном Києва пояснюється за допомогою міфу: так задумав Бог, караючи за наші гріхи. Входження ж українських земель до Корони Польської подається не як наслідок військових дій Казиміра Великого чи Люблінського уніатського акту між Великим князівством Литовським та Короною, а як добровільний договір між Польщею та Руссю, скріплений присягами. Концепція договірних взаємин ніби логічно завершувала здійснене українськими інтелектуалами виокремлення «руського народу» як самодостатньої політичної спільноти, чиє існування санкціонується Божим  помислом (печерські святі), легалізується наявністю власної династичної верстви (князі) та втілюється в персоніфікованій безперервності еліти (панів-шляхти). 1621 р. виданий православними владиками меморіал проголошував козаччину  продовженням державних і культурних традицій Старої Русі (йдеться про розуміння козаків як нащадків дружини Олега й похрещених воїнів Володимира), очевидно схожій з «Віршами на жалісні погреби шляхетного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича (1622 р). У цей же час пригадується старожитній родовід “руської віри” у полемічних творах як уніатів («Оборона церковної єдності» Лева Крези), так і православних («Палінодія» Захарії Копистенського). Звернення до історичних початків Київської Русі свідчило про зміцнення національної свідомості православних в східних землях (зокрема Києві).

За Петра Могили цілеспрямовані заходи наповнили живим змістом релігійну свідомість українця-християнина. Одним із найважливіших досягнень церковного життя стала стандартизація літургії, відома під назвою «Требника». 1635 р. у лаврській друкарні був виданий «Патерикон» Сильвестра Косова з житійними новелами про печерських святих, 1638 р. – «Тератургема» Атанасія Кальнофойського з описом див, пов’язаних з Києво-Печерським монастирем, а 1643 р. Петро Могила канонізував всіх печерських угодників. Масштабні реставраційні роботи у Києві (головно за власний кошт Петра Могили) повернули із «темряви підземної» храми Десятинну, Софійський, Трисвятительську, Спаса на берестові Михайлівську у Видубицькому монастирі.

У виборі форми державного утворення Б.Хмельницький вагався між традиціями варязькою (Русь) та козацькою (Військо Запорозьке), а зрештою висунув власну програму української соборності, і тим самим на практиці відродив імперський дух Русі у формах Гетьманської козацької держави по тім кордонам як володіли «благочестиві великі князі».  Формується погляд на гетьмана як власне українського монарха, що замінив владу короля. Відомо, що єрусалимський патріарх Паїсій надав Хмельницькому титул «світлішого князя» і прирівняв до Костянтина Великого (можливо, відбулося вінчання на гетьманство). Відтепер гетьманській самодержавній владі мала коритися колективна воля козацької громади. Відтоді, як не утвердилася династія Хмельницького, старшинські клани почали змагатися за булаву, в Україні почався період Руїни.

Українська інтелігенція, що як суспільна група виросла серед міжконфесійних конфліктів Речі Посполитої, мислила радше універсальними категоріями віросповідними ніж національними. Вчені Київської академії зайняли у відношенні до козацької державності в основному нейтрально вичікуючи позицію. Київське православне духовенство не хотіло беззастережно зв’язувати долі церкви з непевними політичними перипетіями козаччини, а воліло орієнтуватися на найсильнішу єдиновірну державу – Москву. Тим часом, як козацькі літописи залишилися у рукописі, у 1674 р. виходить витримавши  близько тридцяти видань обґрунтовуючи права російської монархії на Україну, історичний трактат «Синопсис». Ф.Прокопович у трактаті «Правда волі монаршій» (1722 р.) дав теоретичне визначення ідеології російського «просвіченого абсолютизму».

Якщо представники світської і духовної знаті України здобували освіту на Заході в католицьких учбових закладах, то основним контингентом слухачів Київської академії були козаки, посполиті, рядове православне духовенство, які часто зі зброєю в руках боролися проти шляхетського гніту, виступали проти католицької і уніатської церкви, захищали православну віру, національні традиції за національну незалежність. Отже, серед учнів Київської академії були демократичні елементи. «Пакти й конституції, законів та вільностей Війська Запорозького» вихованця Київської академії Пилипа Орлика 1710 р. проголошуючи Україну демократичною республікою, фактично законодавчо закріплювали в державі громадянське суспільство.

Патріотична козацька інтелігенція, славнозвісний стан військових канцеляристів, готує національне українське відродження ХІХ ст. Так,  «Самовидець» (Роман Ракушка-Романовський) послідовно 40 раз вживає термін «Україна» і жодного разу «Малоросія». Козацький літописець Самійло Величко за всякої нагоди наголошує, що «вся, що лежить обруч Дніпра, Мала Росія була від давніх і стародавніх часів вітчизною козаків»: «Мав наш край довгі і просторі кордони, включаючи землю Київську, Галицьку, Львівську, Холмську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемишльську, Мстиславську, Вітебську і Полоцьку». Як зіницю ока закликає С. Величко берегти «красну», «милую», «бідну», «нещасну» «матінку Україну». Гадяцький полковник Григорій Граб’янка починає свій літопис з біблійних часів і закінчує національним апокаліпсисом 1709 р., передбачаючи невдовзі ліквідацію української автономії.

Так, навіть в умовах втрати українцями своїх вільностей, демократичну традицію Запорозької Січі продовжував Семен Климовський, прагнучи обмеження влади монарха законом, що фактично заперечувало легітимність самодержавства. За своїм змістом політична філософія С. Климовського - це вчення про суспільний договір між володарем та народом: в ім’я  добра і справедливості всі зобов’язуються виконувати закони, що ґрунтуються на правді, з повною відповідальністю перед богом як абсолютом.

У той час, коли Стара Україна конала як політично, втрачаючи національну незалежність, так і інтелектуально, пережовуючи академічну схоластику, жив Григорій Савович Сковорода, який у своїх творах порушив багато животрепетних суспільних питань: гнівно критикував шляхетське дармоїдство, був войовничим анти клерикалом, рішуче виступав проти мертвої схоластики.  У відповідь панство виставляло Г. Сковороду як нікчему, юродивого, масона. Висока освіченість поєднувалась у Г.Сковороди з плебейськими формами просвітництва: мандрівний дяк - явище таке поширене у тогочасному українському побуті, використовується філософом для проповіді аскетизму, зверненням до природи та пропаганді демократизму і гуманізму.  Г.Сковорода, в межах свого вчення про "Горню республіку", особливо наголошував на несумісності тиранії з розумною формою політичного устрою.

Автономія України остаточно перестала існувати у 1781 р., після запровадження адміністративно –територіальної реформи в усій імперії. Замість полкового устрою засновувалися намісництва, ідентичні губерніям. Козацькі полки були перетворені на регулярні уланські, пікінерські. Остаточно було встановлене кріпацтво, запроваджувалася триденна панщина. Отже, над Україною опустилася темна ніч бездержавності.

2. Романтичне просвітництво як «творення української людини».

На схилі XVIII ст. українські землі  перебували у складі двох імперій – Російської та Австрійської. Більша частина корінних українських земель входила до Росії. В кордонах імперії відбувалася також колонізація українцями Слобожанщини, Північного Причорномор’я, Приазов’я та Кубані. У складі Австрійської імперії перебували Закарпаття, Східна Галичина і Північна Буковина.

Національна еліта, хоч і була спокушена привілеями, виношує ностальгічну думку про свою окремішність і самобутність. У дворянських гніздах в Обуховці, Кибинцях, Качанівці,  чи Седневі на початку ХІХ ст. читалося і переписувалося все найцікавіше, що з’являлось в літературному обігу в обох імперських столицях.  Знали там і “Історію Русів” псевдо-Кониського, а Бантиш-Каменський опублікував конституцію П.Орлика. В Обухівці  жило сімейство Капніста, який пішов у відставку на знак протесту проти покріпачення Катериною ІІ козацьких нащадків, а у Кибинцях – інтригами Аракчеєва загнаний у бездіяльність петербурзький лев Дмитро Прокопович Трощинський. Масони звили гніздо в Полтаві у канцелярії малоросійського генерал-губернатора Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, який протегував Котляревському, Щепкіну, Бантиш-Каменському і, нарешті, Тарасові Шевченко.

Думки про організовану діяльність національно-культурних осередків вітали у «сковородинівському колі». Серед дворянської інтелігенції  можна визначити досить різноманітні відтінки політичних думок. Якщо В.Капніст і І.Котляревський обмежувались критикою дворянсько-абсолютистської держави, то В.Н. Каразін  сформував програму буржуазних реформ зверху. Харківський університет згуртував навколо себе найкращі ідейні сили, що палали вогнищем романтизму й народоправних ідей. Німецький філософ Йоган Баптист Шад приніс з собою у новоявлений Харківський центр українського відродження дихання глибини і грандіозності німецької класичної філософії, що тоді безроздільно панувала у Європі і творила клімат "весни народів" - державного самовизначення європейських націй. Важливим тут здається те, що філософські ідеї Шада,  зокрема високий респект до свободи і гідності людини, виявилися більш-менш співзвучними з місцевими філософськими традиціями українського відродження (Г. Сковорода, Я. Козельський). У Харківському університеті уми професорів і студентів захоплювало питання про долю пригноблених слов'янських народів. Інтелігенція Харкова вивчала історію національного розвитку, гуртуючись навколо професора-славіста І.І. Срезневського та історика М.І.Костомарова - палких прихильників утворення загальнослов'янської федерації. За деякими неповними даними, у Харкові тоді ж існувало таємне товариство, яке мало намір "змінити спосіб правління у слов'янських племенах". Пізніше слов'янофільські ідеї М.Костомаров переніс до Києва, пропагуючи слов'янське єднання в науковій праці, літературній творчості, педагогічній і громадянській діяльності. Саме російськомовний Харків на протязі 200 років був головним носієм національної ідеї – єдності всіх українських земель у незалежній державі. На харківському ґрунті замість аморфних українофільських громад виникає Братерство Тарасівців як підмур майбутньої Революційної української партії (РУП). Завдяки допомозі харків’ян у Львові сторцюється наукове товариство імені Тараса Шевченка, по суті перетворившись в Національну Гуманітарну Академію на західноукраїнських землях.

Заслуговують на увагу міркування автора «Історії Русів» - твору того часу, коли писалась «Ябеда» В.Капніста, продовжувалась «Енеїда» І.Котляревського і писав свої листи В. Каразін. Дух і колорит «Історії Русів» визначають не Київ, а Запорожжя. Історія Київської держави відсутня в « Історії Русів», бо міститься на 5-6 сторінках, тоді як козацтву присвячено близько 300. Екскурс у давні часи знадобився виключно для генеалогії козацтва, що виявляється вже існувало тоді, тільки називалось «казарами», а потім «перименованы от царя гречеського Константина  Мономаха из Казар Казаками и таковое название навсегда уже у них осталось». Проголошувалось, що козаки - люди шляхетсько-лицарського стану, країна Мала Русь ніким не була підкорена, а добровільно об’єднувалась на рівних правах, гетьмани ж уподібнюються монархам. Автор «Истории Руссов» вважає козаків сіллю землі, головними діячами української історії - наділені всіма чеснотами, патріоти до останньої краплі крові.

У 1816 р. утворюється Союз Спасіння або Товариство істинних і вірних синів вітчизни (1816-17 рр.), потім Союз Благоденства (1818-21 рр.) і нарешті Північне та Південне товариства (1821-25 рр.). У 1825 р. до Південного товариства приєдналося Товариство об'єднаних слов'ян. Названі декабристами, самі члени таємних організацій називали себе «патріотами» або «істинними і вірними синами вітчизни». Для декабристів «патріот» - це людина з пріоритетом спільного громадянського блага перед особистою егоїстичною користю. Приймається програма створення «держави у державі», що має здійснюватися шляхом безперервного зростання членів таємного товариства і проникнення у всі сфери державного правління, організації контролю над суспільними установами - розрахована на 20 років, просвітницька в основі, утопічна за розмахом та анти самодержавна за смислом. Разом з тим вже 1816 р.  був запропонований М.Луніним перший проект царевбивства, а рік опісля - другий І.Якушкіним. З 1820 р. серед декабристів думки республіканські починають брати вгору над монархічними й одночасно керуючою у русі стала ідея військової революції. Підготовку просвітницької демократичної революції заступає військова тактика здійснення аристократичного перевороту. Планується нейтралізувати темні стихії  народні маси, й, силами вже просвіченої спільноти, спираючись на віддані своїм командирам військові частини, знищити самодержавства і оволодіти державною владою. Підсумком діяльності декабристських таємних організацій стали повстання 14 грудня 1825 р. у Петербурзі та 29 грудня 1825 - 3 січня 1826 р. в Україні, що закінчилися поразкою.

Можна сказати, що декабристи знаходилися при владі в Україні. Генерал-губернатором малоросійським на той час був великий ліберал кн. М.Г.Репнін, прагнучий бути «батьком краю» і «людиною нових віянь». В декабристському русі Україна була багато представлена. Тут знаходилися родові маєтки братів Муравйових-Апостлів - Сергія, Матвія, Іполита (Полтавська губернія), помістя В.Давидова (Кам'янка Київської губернії). Серед декабристів зустрічаємо  дворян із Полтавської губернії - Я.М. Андрієвича, В.А. Бесчасного, Я.Я. Драгоманова (рідний дядько відомого українського діяча М.П. Драгоманова), А.В.Капніста, М.Ф.Лисовського, І.Ф. Шимкова; з Київської губернії -  С.Г. Краснокутського, В.Л.Лукашевича, А.Ф.Фурмана, В.І.Щеколду; із Подільської губернії - О.П.Юшневського, В.К. Тизенгаузена, П.Ф. Вигодовського-Дунцова (син українського селянина, що видавав себе за поляка-дворянина), А.О. Корниловича; із Херсонської губернії - М.І. Лорера, В.С.Пестова, І.І. Сухінова; із Чернігівської губернії - М.І. Мозгалевський. Територіальний і родинний звязок зі Слобідською Україною мали брати Борисови Петро та Андрій. А.В. Усовський народився у Переяславлі, ІІ. Іванов - мешканець Житомира, М.Я. Булгарі - Харкова.

Місцем гарячих суперечок молодих людей, охоплених ідеями революційного просвітництва, осередком декабризму в Україні був маєток В.В.Капніста у Обуховці (Полтавська губернія). Сюди приїжджали П.І.Пестель й неодноразово С.Муравйов-Апостол. Із родини В.В.Капніста вийшли два декабриста: син О.В.Капніст і вихованець Н.І. Лорер. Дружні відносини пов”язувли декабриста О.П. Юшневського та уродженця Полтави поета - просвітника, перекладача на російську мову «Іліади» М.І. Гнедича. Зрозуміло, що дружні й родинні зв'язки не тільки зберігали перекази і безпосередню обізнаність про долю і діяльність попереднього вільнолюбного покоління, а й створювали додаткові канали для розповсюдження у товариському середовищі заборонених книг та рукописів.

Повстання декабристів справило велике враження на Ніжинську гімназію вищих наук, сприяло виникненню там революційних настроїв. У 1821-26 рр. посаду директора гімназії обіймав магістр словесних наук і філософії, доктор медицини Іван Семенович Орлай (1771-1829 рр.) - людина різнобічної освіти, що народився на Закарпатті у Хусті в дворянській родині русина і одержав на той час високу освіту - у Великокарлівській гімназії вищих наук, Великоварадській академії, Львівському університеті, Петербурзькому медико-хірургічному училищі. У Петербурзі І.Орлай вступив до таємного товариства масонів «Олександра», перебував у Київській ложі і мав широкі зв'язки з декабристами. Сучасники характеризували І.Орлая як людину, гаряче віддану масонським товариствам, очевидно, в релігійному і політичному відношенні вільнодумцю. 1826-27 р. з переїздом І.Орлая до Одеси обов'язки директора Гімназії вищих наук виконував професор фізико-математичних наук Казімір Варфоломійович Шапалинський - родом з дворян Гродненської губернії (Білорусія), навчався у Вілеській гімназії і Віленському університеті, а також у Петербурзькому педагогічному інституті, працював вчителем у гімназіях спочатку Могильовській, а потім Київській. У Києві К.Шапалинський вступив до масонської ложі «Об'єднаних слов'ян». За жандармським рапортом Шапалинський «поселяє між студентами проти уряду невірну думку - хитрий і скритий». Можливо, дружба колишнього директора І.Орлая з К.Шапалинським ґрунтувалася на зв'язках таємного товариства.

До числа найвидатніших професорів Гімназії вищих наук безумовно належав молодший професор юридичних наук Микола Григорович Білоусов (1799-1854 рр.) - народився у сім”ї київського міщанина, успішно закінчив філософський факультет Київської духовної академії, а також відділи словесних наук та юридичний Харківського університету. Білоусов був студентом Харківського університету, коли там викладав природне право професор філософії Іоганн Шад (1758-1834 рр.) - проповідник необмеженої свободи особи, гарячий прихильник і тлумач філософії І.Канта і Ф.Шилінга. 1825-27 рр. в Ніжинській гімназії вищих наук М.Білоусов читав природне право у вигляді, сприятливому напученню до послаблення віри і неповаги до самодержавної влади. Зробив у вступних лекціях  критичний розгляд засад природного права в працях різних авторів, в тому числі Б.Спінози, Білоусов прагнув довести, що «з самого чистого джерела розуму тільки повинні  бути виведені закони природного права; будь-яке позитивне право змінюється, сам Закон божий або Мойсеїв змінюваний, але природне право незмінне» (як приклад наводилась, що дотримання заповіді «любить ворогів своїх» є небезпечним в людському суспільстві). На думку М.Білоусова, природне право повинно ґрунтуватися на законах рівної винагороди і задоволення, як говорить Ж.-Ж. Руссо, інакше «руйнується безпека громадянських суспільств, бо те, що юри дики дозволяють, етика забороняє». Білоусов пропагував думку, що всьому суспільству «належить громадянська законна свобода», а тому «ніхто в державі не повинен самовладно правити”, говорив, що «будь-якому народові належить право утворювати собі громадянське суспільство або державу». Ігноруючи ідею божественного походження монархії і порушуючи одну із основних догм офіційної ідеології, М.Білоусов заявляв: «Права величності доторканні в тому випадку, коли государ виявиться нездатним до управління». Білоусов, говорячи про верховну владу, звернувся до аудиторії з питанням: «Що, коли цар дурак, негідник, то що ви думаєте з ним вчинити», і коли учні замовкли, сказав: «Ну вигнати його, вбити». Відомості про пропаганду М.Білоусовим революційних ідей в лекціях з природного права ширилися за межами гімназії. зокрема в Ніжині і Чернігові. Своєю діяльністю М.Білоусов справив значний вплив на свідомий розвиток вихованців гімназії. Поступово проникав і посилювався дух якоїсь незалежності і безпорядок у справах управління гімназією та моральності учнів. Як писав М.Гоголь у листі до випускника  гімназії Г.І. Висоцькому, М.Білоусов «поводиться з усіма нами зовсім як з друзями своїми, заступається за нас проти зазіхання конференції нашої і професорів-школярів». За свідченням чиновництва міністерства народної освіти, «всі професори і наглядачі гімназії не дружні з М. Білоусовим, часто зазнавали посміху і образ від гімназистів, які не визнавали над собою іншої влади, крім Білоусова, який їм потурав». Шалинському, що перебував у тісному зв'язку з Білоусовим, Ландражином і Зінгером, викладання природного права було приємним, тому у класі часто лекції з фізики починалися і закінчувалися словами: «Це між нами». Підтримували Шапалинського і Білоусова професор французької літератури І.Я. Ландражин, професор німецької літератури Ф.О. Зінгер,  професор латинської літератури С.М. Андрущенко і професор природничих наук М.Ф.Соловйов.

1846 р. організаційно оформилося Товариство Святого Кирила і Мефодія, назване в офіційному листуванні «Украино-Славянское». За своїм світоглядом члени Кирило-Мефодіївського товариства  не були однодумцями, досить часто на розв’язання окремих питань суспільного життя дивились з протилежних точок зору, сперечались, полемізували. Визначились два напрямки: революційно-демократичний, очолений Шевченком і Гулаком та ліберальний, на чолі з Костомаровим, Білозерським і Кулішем. Основним політичним маніфестом «кирило-методіївців» була «Книга буття українського народу» – це твір за своїми розмірами маленький (містить всього 109 параграфів), проте за змістом є дуже важливою працею, бо віддзеркалює історичну минувшину українського народу та править за актуальний дороговказ в сучасній боротьбі за інтегральний гуманізм, права людини й волю поневолених народів. Політична мета Кирило-Мефодіївського Братства була скристалізована в двох аспектах: відновити українську самостійну державу, сперту на демократичних ідеях («відродити Гетьманщину, якщо можна окремо, а якщо ні, то в слов’янщині») та усунути кріпацтво, усунувши станові привілеї чи обмеження, дорівнявши всіх громадян у правах. У своїх політичних постулатах Кирило-Мефодіївське Братство посилається на Боже право й історичне підґрунтя. Свою політичну програму Кирило-Мефодіївське Братство намітило здійснити не сталевим мечем, але шляхом плекання освіти та виховання ідеї поділу російської імперії на національні самобутні республіки в добровільній слов’янській федерації. Розвивається ідея власне українського месіанства: український народ пригноблений і зневажений, а водночас і найбільш волелюбний і демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Наповнена козацьким демократизмом Україна визнавалась головною силою, що сполучить Слов’янщину в одну федерацію. Слов’янську федерацію кирило-мефодіївці уявляли як парламентську республіку, що повинна складатися із автономних штатів, зі своїми парламентами, урядами, президентами, невеличкими арміями. Разом з тим Київ евентуально призначався на центральне місто, де мав проводити свої засідання спільний сейм. В усіх штатах слов’янської федерації передбачалися однакові головні закони та права, спільність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торгівлі, знищення кріпацтва. Законодавча влада буде належати парламенту, представленому депутатами, обраними від всіх республік. Виконавча влада здійснюватиметься урядом, наділеним певними правами і повноваженнями. Президент федеративної республіки, обраний на певний строк, нестиме відповідальність за свою політичну діяльність перед парламентом як законодавчім органом. Вказувалося на необхідність утворення загальної армії та флоту, єдиної центральної влади, конституції слов’янської федеративної республіки.

У незакінченій поемі «Юродивий» Т.Шевченко сформулював запитання: «Коли / Ми діждемося  Вашингтона / З новим і праведним законом?» Уособлення у головнокомандуючому у війні 1775 – 1783 р. та першому президентові Сполучених Штатів Джорджі Вашингтоні засад цивілізованої республіки, що порядкує в інтересах своїх громадян спонукає Кобзареву віру у спроможність України «за віру пресвяту стать і за свободу» висловлене на перспективу: «А діждемось таки колись».

У Галичині був позитивний погляд на українську інтеграцію через Дніпро з центром у Києві. Поразка доби реформ у Польщі 1790-х рр., зусилля поляків за Наполеонової доби, і, нарешті, невдале повстання проти Росії 1830-31 рр. змусили польських мислителів по-новому поглянути на національне питання. Поступово набула підтримки ідея, що звільнення Польщі від російського панування вимагало зруйнування Російської імперії зсередини. Особливі надії поляки пов’язували з народами Кавказу та Україною. Зокрема, князь Адам Чарторийський вважав, що відновлена «козацька Україна» у союзі з Польщею підірве владу Росії. Питання України як нації було піднято і у польській літературі, де виникла виразна «Українська школа».

З кінця XVIII ст. польська громадянська думка була готова до порозуміння з українцями (хоча патріотичне піднесення з обох боків неабияк заважало інтеграції у спільність): серед шляхти починає ширитися козакофільство, оформлюється польська версія українських переказів про козака-віщуна Вернигору, формуються варіації на тему польсько-литовсько-руської федерації. Були й поляки, які відповіли на виникнення українського руху рішенням самим стати українцями. Після 1830 р., а надто – наприкінці 1850-х рр. і далі, свій перехід до української національності проголосив гурт молодої інтелігенції Правобережжя. Виховані у польською культурі і юридично належачи до шляхетського стану, члени українофільського гурту дістали дедалі зневажливе прізвисько «хлопомани» – за те, що позначили своє національне перевизначення переходом до православ’я і вірою в те, що український народ був тотожний селянству.1887 р. Київ відвідав граф Роман Шептицький -  молодий польський аристократ з Галичини, якому ще не скоро судилося стати братом Андрієм із Ордену Василіан, не кажучи вже про митрополита Андрія Шептицького. У Києві  Роман Шептицький розмовляв з професором Володимиром Боніфатійовичем Антоновичем (раніше знаним як Влодзімеж Антонович). Антонович рекомендував Шептицькому зустрітися з професором, видатним дослідником літератури, етнографом і експертом іконопису Миколою Петровим: «І знаєте що? Петров – москаль, «настояний» москаль, уродженець Костромської губернії. Чи не цікаво? Ви – поляк, я – поляк. Петров – москаль, а всі ми разом – українці. І чи не чудово було, коли українці вимислили прислів’я, що «хто ступить на цю землю, хоч турок, хоч лях, хоч москаль», усі українцями стають».  Поляки були дедалі більше готові сприймати українців як націю, а не просто соціальний клас (селяни), бунтівників і бандитів (гайдамаки), військове утворення (козацтво) чи релігійну конфесію (уніати, православні). Якщо граф Лєщек Дунін-Боровський сказав на галицьких зборах 1865 року – «нема Русі – є лише Польща і Москва», то 1867 р. польський історик Юзеф Шуйський відповів: ” – є Русь – як Польща і Росія».

Київ став місцем, де зустрічалися і співпрацювали українські патріоти зі Сходу (колишньої Гетьманщини та Харківщини) та Правобережжя, де панувала Польща. Йшлося про формування спільної української платформи – результатом стала Київська Громада. На початку 1860-х рр. у київській Громаді злилися колишні члени або духовні спадкоємці Кирило-Мефодіївського Братства та хлопомани, відкололися від дідичів-землевласників і шляхетської інтелігенції. Народницько-громадівський рух (українофільство) містив ідеї як ліберальні, так і соціалістичні, визначався пріоритетом громадянських прав особи  над державною владою, конституціоналізм самоврядування, пропагував національний розвиток на ґрунті загальнолюдських цінностей (М.Драгоманов, В.Антонович, І.Франко). Свою думку з приводу патріотизму висловлює Ольга Косач: «Навіть трудно сказати, за які саме якості любиш своє національне: іноді вкажеш ці якості, іноді ні, а ось любиш» (Лист до Драгоманова 1887 р.).

Разом з С.Подолинським і М.Павликом М.Драгоманов утворив закордонний «Женевський гурток», зародок українського соціалізму, вказуючи на наступні факти, які зумовили складність боротьби за державну незалежність України: слабкість українського національно-визвольного руху; відсутні міжнародні чинники, які б сприяли боротьбі за самостійну українську державу; дуже важко, майже неможливо відокремитися від Росії (українців «хіба всесвітній катаклізм може політично одірвати од великорусів»); через русифікацію немає яскраво вираженої національної окремішності українців від росіян (українці, як і росіяни – «сини русів», тобто «братні народи»); існують спільні українсько-російські інтереси в багатьох сферах, які краще можуть бути реалізовані в спільній державі; Росія вже здійснила і ще може допомогти здійснити ряд українських національних завдань (зокрема, прозірливе передбачалося приєднання за російською допомогою західноукраїнських земель); загроза неминучого конфлікту Тевтонії і Славії (передбачення назрівання світової війни), яка вимагає слов’янської солідарності, а не міжусобиць; з гуманних міркувань українцям не варто добиватися власної державності «через велике повстання й криваву війну», бо «тепер вже люди переросли державні спілки і прямують і волею, й неволею до якихось інших» (ця думка засвідчує вплив анархістських ідей П.-Ж. Прудона); доцільніше добиватися, щоб “державні пута, котрі тепер путаються на ногах українських», розтопилися у «вільній спілці всеслов’янській» та в європейській федерації. Отже, для М.Драгоманова найбільша цінність – «всесвітня правда», що стала б «вище над усіма національностями».

З іншого боку, про несумісність соціалістичних ідей з українською ментальністю свідчить епістолярна спадщина славетної поетеси Лесі Українки містить у собі критичні оцінки праці Карла Маркса «Капітал», як, наприклад, у листі до сестри Ольги від 30 серпня 1897 р.: «Тим часом не роблю, як і перше, от тільки половину «Капітала» «проштудировала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгої системи», про яку говорять фанатики сієї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але як багато зостається для мене темного, не виясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, се Нове Євангеліє все-таки потребує більш безпосередньої віри, ніж її у мене є» .

Тож пригадаймо собі добу, в якій народився і мусив формувати себе Іван Франко – це всевладне, майже релігійне панування позитивізму, раціоналізму, соціалізму, ба й анархізму. Прудон, Бакунін, Маркс – визначні апостоли й не захитані божества. Це віра в якийсь соціологічний дарвінізм з, мовляв, мирною еволюцією до земного раю, фанатичне обожнення так званого поступу і провадження правдивого природного патріотизму до неприродної класової свідомості. В консеквенції, як це сформулював хтось із Павлікового оточення, символ  віри був такий: космополітизму у політиці; натуралізм у штуці; атеїзм у релігії(!). Саме про марксизм 1898 р. І.Франко говорить: «Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я і ненависті, антагонізмів множилася, що не довго ждати, а будемо мати (а, властиво, вже маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби». А ось цитата з праці І.Франка «Що таке поступ» 1903 р.: «Всеможлива сила держави (марксистської) налягла б страшенним тягарем на життя кожної поодинокої людини. Власна воля і власна думка… мусили б щезнути… Виховання… зробилося б мертвою духовною муштрою. Люди виростали б і жили у такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Така держава сталася б величезною тюрмою. А хто держав би в руках керму тієї держави? Цього соціал-демократи не говорять виразно, та у всякім разі ці люди мали б у своїх руках владу над життям і долею мільйонів, якої ніколи не мали найбільші деспоти». 1904 р. І.Франко вже оперує такими поняттями, як «всевладство», «комуністична держава», «державний соціалізм», «тріумф нової бюрократії над матеріальним і духовним життям суспільності».

Влітку 1891 р. з ініціативи студентів університетів Харківського (Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич) та Київського (Віталій Боровик) утворюється самостійницьке «Братерство Тарасівців». Місцеві організації «тарасівців» виникають у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі, Полтаві, Катеринославі, Срібному, Ічні, Оргієві. Членом громади міг бути кожний співчуваючий українській справі, незважаючи на національність, стать та соціальне становище. Про яскравий національний темперамент «тарасівців» свідчать настрої Віталія Боровика: немає діла до Росії, нехай живе як хоче, а ми, українці, маємо творити своє  життя, «ми не тільки націоналісти, ми – сепаратисти-Мазепинці». У містечку Глінску біля Ромна було складено програму товариства: «Самостійна суверенна Україна; соборна, ціла й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама». 1893 р. «тарасівці» на своєму таємному з’їзді у Києві під головуванням Миколи Міхновського ухвалили  рішення працювати на відділення України від Московії у утворення української незалежної демократичної держави.

Кредо борця за славу і свободу України Микола Міхновський формулює у свої десяти заповідях українського націоналіста, водночас своєрідно адаптуючи різноманітні прояви соціал-демократичного руху (фабіанство, анархо-синдикалізм, пізніше австро марксизм) до специфіки української ментальності. Зв'язок з традиціями європейського соціалізму у М.Міхновського проявляється в усвідомленні несумісності існування єдиної, самостійної, консолідованої української нації з невирішеністю соціального питання. М.Міхновський наполягав на необхідності реалізації «великого національного ідеалу» як «республіки робочих людей» (як тут не згадати тезу В.Винниченка, котрий перебував, здавалось би на протилежному фланзі політичного спектру, про Україну «без пана і холопа»).Заслугою М.Міхновського було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. З любові до народних пісень, вишивок і соціалістичних брошурок М.Міхновський розпалив полум’я захоплення ідеалом вільної, самостійної України.

У Львові замість слов'янської федерації говорили про всеукраїнське єднання. Практичне поєднання Малоросії з Галичиною мислилося не на республіканській основі: народовці були добрими підданими австрійського імператора і ніякої другої влади не хотіли, прагнучи розповсюдити Конституцію 1868 р. на всю Україну. Австрійці до того захопилися мріями про відторгнення України від Росії, що виникла ідея підшукати для майбутнього українського королівства достойного кандидата на трон, якого знайшли в особі Вільгельма Габсбурга, названого Василем Вишиваним. Зацікавлені кола Відня та Львова переконали  «Василя» перейти з римського обряду до унії.

В Україні великого впливу набуває консерватизм, що ґрунтується тут на територіальному патріотизмі, пріоритетності кастовості у суспільстві, посиленні релігійності (В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський). Теоретики українського консерватизму дотримувались монархічної концепції: В.Липинський – «трудової», С.Томашівський – «клерикальної», В.Кучабський – «мілітарної». Наприклад, якщо виходець із селян Володимир  Винниченко – за своїм темпераментом революціонер-демократ, то аристократ за походженням В’ячеслав Липинський – за переконаннями консерватор і антидемократ. Картина ідеальної держави за В.Липинським швидше нагадує республіку Платона: троїстий союз інтелектуалів, воїнів та хліборобів (при непримиренності до міста як осередку торгівельних операцій). З іншого боку, якщо ідеї П.Куліша еволюціонують від моделі козацької республіки до державницького консерватизму, то у «класократичній» концепції В.Липинського є чимало елементів народництва (ідеалізація селянства).

Значну політичну вагу мають ідеї українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова з такими характеристиками, як святі цінності – нація і держава а також диктатурою елітарної верстви патріотів.

Михайло Сергійович Грушевський, вихованець київського університету, учень професора В.Б. Антоновича, будучи однаково своїм як у Малоросії, так і Галиції, блискуче виконав завдання злиття дніпровського українофільства зі львівським народництвом. Ще 1899 р. у Галиції при створенні Національно-Демократичної партії М.Грушевський включив у програму тезу: "Нашим ідеалом має бути незалежна Русь-Україна, у якій всі частини нашої нації поєдналися у єдину сучасну культурну державу".

Таким чином під час романтичного просвітництва в Україні відбуваються такі політичні процеси: по-перше, дедалі частіше виникають таємні організації, що ставлять собі за мету боротьбу із самодержавством, а по-друге, українська інтелігенція починає усвідомлювати необхідність згуртування сил і рішучої боротьби проти соціального і національного гноблення. Отже, політичний грунт для української національної революції був підготовлений.

3. Шляхи відродження української національної державності.

Тернистими виявилися шляхи українства до відродження національної державності. Перша світова війна 1914-18 рр. спричинилася до ліквідації чотирьох великих імперій на сході Європи: Російської, Пруської, Австро-Угорської та Турецької. Версальська угода кардинально перетасувала кордони в Східній Європі. Була створена система лімітрофів – малих держав, формально незалежних, а по суті маріонеткових.

На чолі Центральної Ради як уряду проголошеної Української Народної Республіки  з самого початку став Михайло Грушевський, видатний учений-історик та громадський діяч. До провідних діячів Ради належали поступовці Євген Чикаленко, Сергій Ефремов, Дмитро Дорошенко, соціал-демократи Володимир Винниченко і Симон Петлюра, соціалісти-революціонери (есери) Микола Ковалевський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Активну політичну діяльність Центральна Рада розпочала фактично з нуля. Більшість провідників ЦР були людьми озброєними не стільки значним політичним досвідом, скільки глибиною знань історії, етнографії, красного письменства і т. ін. Відчувався брак тривалого політичного вишколу і навичок державного управління (максимум чим доти займалися українські політики – це викладацька діяльність і керівництво підпільними гуртками). Абсолютна більшість активу українських партій складалася із абстрактно демократичних людей, не готових перебрати на себе чиновницькі функції, дисципліновану повсякденну роботу у державному апараті. Сама ж українська нація трактувалася переважно як водночас селянська, не буржуазна й індивідуалістична, тобто не общинна. Ті з робітництва, інтелігенції, тим більше з чиновництва, хто звикли орієнтуватися на загальноімперські стереотипи нерідко зовсім не сприймали процес українського національно-державного відродження.

Класичний приклад українського політичного гамлетизму залишив нам гетьман П. Скоропадський, котрий влітку 1918 р. із запізненням і абстрактно роздумував «бути зі Сходом чи Заходом?» - історію тоді вже треба було творити, владу здійснювати щохвилини, бо час був рахований.

У 1917 р. Артем (Сергєєв) порушив питання стосовно залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки як самоврядної області. В Україні постало два альтернативних республіканських центрів: національно-буржуазний у Києві та інтернаціонально-соціалістичний у Харкові. Суспільною базою Києва були селяни, Харкова – пролетаріат. Розкол між містом та селом став трагічним для України як держави.

Українські комуністи вірили у можливості реалізації у рамках комуністичного суспільства національно-державницького ідеалу, вбачали майбутнє України у подоланні малоросійства, орієнтації на європейську культуру (М.Скрипник, М.Хвильовий). Український комунізм висував політичні принципи:  радянська республіка як форма правління; суверенні соціалістичні держави утворюють радянську федерацію; українізація.

Творча енергія українського народу, звільнена революцією 1917 р. з кайданів вікової московської неволі, хоч через більшовицьку окупацію і не змогла виявити себе у вільному творені свого власного державного організму, проте спрямувалася на розбудову економічного й культурно-національного життя України. У 1925-27 рр. українська селянська молодь як на Січ валом валила в літературу. За концепцією видатного письменника і публіциста Миколи Хвильового, в добу «четвертого відродження», яке матиме характер «азіатського ренесансу», Україна відіграватиме провідну роль, оскільки протягом багатьох століть перебувала на перехресті економічних та культурних зв’язків між Заходом та Сходом. Як романтичний візіонер М. Хвильовий вже готовий був бачити «прекрасне сонце відродження», що починає «новий період бурі і натиску» («Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?»). Навіть приправлені марксистською фразеологією, ідеї Хвильового були визнані небезпечними для комуністичного режиму, бо орієнтувалися на національну ідею. Тому критика «малоросійщини» в творах Хвильового мала широкий резонанс і знаходила живий відгук кращих представників тодішньої еміграційної української літератури, передусім Євгена Маланюка та Олега Ольжича. Зокрема, історіософські погляди Олега Ольжича та Миколи Хвильового об’єднує ідея вичерпаності Європи й нового відродження України. Але коли М.Хвильовий моделює перспективу глобальну історичну, то О.Ольжич – близьку, зумовлену політичною розстановкою сил у світі. Якщо концепцію Хвильового можна назвати культурологічною, то Ольжичеві – політично міліарною. За переконанням Ольжича, затиснута лещатами сусідів-хижаків Україна має визволитися тільки протиставляючи силі силу, а не ідеї європейської демократії, які виявилися неспроможними протистояти комунізмові та фашизмові.  

Вчений-економіст Михайло Волобуєв доводив, що українська економіка може функціонувати самостійно, без посередництва російської, бути частиною світового господарства. Економічна теорія М.Волобуєва доповнювала політичні погляди Миколи Хвильового і Олександра Шумського.

Але після невдачі творення власної національної держави Україні випало пережити чорні дні своєї історії: голодомори і концтабори комуністичного режиму (для українців Наддніпрянщини), «пацифікацію» та Березу Картузьку (для галичан), криваві розправи, вчинені угорським горгівським режимом після ліквідації паростка незалежності - Карпатської України, румунізацію на Буковині та Мараморощині. Справжня, національна Україна лежала роздавлена: церкву - знищено, інтелігенцію – розстріляно або заслано, селян – виморено голодоморами чи підкорено, робітників - люмпенізовано.

Очевидна безперспективність  спроб легальним шляхом захистити право української нації на самовизначення штовхали українців до радикальних методів боротьби. 1930-ті роки були десятиліттям появи нового політичного феномена в українському політичному житті – націоналізму. Націоналізм зародився як реакція на поразку визвольних змагань 1917-20 рр. та репресивну політику радянської та польської держав. Стимулом для зростання українського націоналізму була загальна криза європейської демократії та утвердження тоталітарних режимів у Німеччині, Італії, Іспанії та СРСР.

Націоналісти прагнули звільнити українські землі з-під влади Росії, Польщі, Румунії, Чехословаччини і об’єднати у єдиній суверенній державі. Утворена 1929 р. Євгеном Коновальцем ОУН була не партією парламентського типу, а законспірованою військовою структурою. Україна повинна була стати націократичною державою на чолі з провідником ОУН. 1938 р. вбивство Євгена Коновальця агентом НКВС розкололо ОУН на дві однойменні, але роздільні фракції – одна очолена була Андрієм Мельником, а друга - Степаном Бандерою.

Бандерівська фракція як самоназву використовувала термін «ОУН (самостійників-державників)». Від самого виникнення у 1929 р. ОУН головним постулатом програмних документів виступало відродження незалежної Української держави. Кардинальні зміни програмних настанов ОУН(Б) у 1943 р. знову засвідчили намір будувати суверенну, демократичну, соціально орієнтовану державу, здатну забезпечити широкі громадянські права всім членам суспільства без огляду на національність. Створена з ініціативи бандерівців 1944 р. Українська головна визвольна рада розглядалася як надпартійний орган, покликаний консолідувати національну спільноту в інтересах незалежного державотворення.

Різні аспекти політичної діяльності Організації  українських націоналістів і Українсько повстанської армії дають підстави стверджувати про цілком організований патріотичний мілітарний рух, що діяв на засадах відродження суверенної національної державності. Основоположним і принциповим критерієм правової оцінки самостійницького руху є те, що УПА та збройне підпілля ОУН виступали з чітко окресленою політичною метою - відновлення суверенітету й територіальної цілісності України. Слід враховувати, що українська держава реально існувала у 1917-20 рр., виступала суб’єктом міжнародних відносин і була ліквідована внаслідок зовнішнього збройного втручання. Оунівська нелегальна мережа охоплювала значну частину України, а повстанці контролювали великі ареали західноукраїнських територій (згадаймо хоча б Колківську республіку). 30 червня 1941 р. ОУН (Б) проголосила у Львові Акт відновлення  Української держави – впродовж двох років бандерівська мережа діяла у руслі цього документа, а у багатьох населених пунктах відзначалися річниці цієї події. Фактично дію Акту 30 червня 1941 р. ніхто не призупинив і тоді, коли німецько-радянський фронт перемістився на захід. Боротьба за УССД під політичним керівництвом ОУН (Б) поєднувала риси національно-визвольного руху та громадянської війни. Учасники руху ОУН-УПА вважали сталінський режим зовнішнім агресором, окупантом (сповідуючи ідею двофронтової боротьби проти імперіалізмів Москви й Берліну). Заради правди слід зазначити, що на відміну від тих, хто залишився відданим комуністичній імперії, симпатики «інтегрального націоналізму» збагнули хибність тоталітарного мислення й повернулися до демократичних засад. Саме вояки УПА були першими, хто розпочав боротьбу зі сталінізмом під гаслом «воля - народам, гідність - людині».

Якщо дивитися на Другу світову війну з властиво українських позицій, то можна прийти до висновку сумного, але закономірного: Україна була здебільшого об’єктом, а не суб’єктом геополітичних ігор того часу. Український елемент складав не лише значний відсоток Червоної армії, але й помітну частку збройних формувань Німеччини, Румунії, Англії, США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини та інших країн.  Український колабораціонізм у війні був неминучим. Українська нація не змогла взяти самостійну участь у війні і була або об’єктом агресивних зазіхань, або інструментом політики нацистського чи комуністичного режимів. До бездержавних націй безжальні агресори, байдужі патрони. Народи-клієнти не питаючи втягують у війну, перетворюють на розмінну монету в геостратегічних перекроюваннях світу, навіть не знаходячи для них слова подяки.  Спроби стати суб’єктом політики – це Карпатська Україна, Українська Повстанська Армія, а все інше – це роль об’єкта, покладання життів за чужі інтереси (від мільйонів змобілізованих Москвою українських дядьків -«чорносвиток» і до використання Берліном дивізії «Галичина»). Для українства - як  того, що проживало на предковічних землях, так і розкиданого по світах, - війна набула особливо трагічного, екзистенціального змісту. Військовий апокаліпсис, вогневим виром обпікши кожну українську душу, поставив братів один проти одного по обидва боки лінії фронту.

Після війни частка етнічних українців у вищому республіканському керівництві невпинно зростає, чим ліквідується російська монополія на владу в Україні. Без збільшення українського етнічного елементу в республіканському політичному істеблішменті годі було б сподіватися на появу націонал-комуністичної течії в лавах КПУ. Якщо колись соборність України  була лише ідеалом невеличкого кола інтелектуалів-патріотів, то після 1944 р., об’єднані радянцями, українці стали жити в одній державі. Відтепер протягом кількох поколінь українці виростають у світі, де не доводилося перетинати зовнішні кордони між державами, щоб проїхати з Києва, Донецька, Одеси до Львова або Чернівців. Від Луганська до Ужгорода розпочався процес внутрішньої української інтеграції, культурного синтезу східного та західного компонентів.

Досвід перебування між двома тоталітаризмами спонукав українців порівнювати обидва режими, а відтак – доходити висновку про їхню тотожність. Внутрішній опір комуністичній системі накопичився в Україні ще перед війною, вилившись і в небажанні воювати, і в поліційній службі, і в зустрічах із хлібом-сіллю німецьких військ. Відразу до нацизму викликала практика німецької окупаційної влади – з єврейським голокостом, розстрілами заручників, грабунками. В українців відкрилися очі на те, що як «за совітів», так і «за німців» людина є власністю режиму. Ніщо в історії народу не минає безслідно. Поневіряння часів війни мимоволі витворювали в глибині народної душі  «свій», національний ідеал людського співжиття – без терору, катувань, утисків – несумісний з будь-яким тоталітаризмом, червоним чи брунатним. 

Наслідком протестів арештів інакодумців  стала поява організованих дисидентських груп. Які налагодили зв'язок з українською діаспорою аби інформувати світову громадськість про безчинства брежнєвського режиму в Україні. Дисидентство продовжило властиві українській ментальності демократично-правові традиції. Провідними серед українського дисидентська були механічно поєднані теми прав націй та людини. Йшлося про намагання повною мірою легально використати акти захисту прав людини, зафіксовані як радянським законодавством, так і міжнародними угодами, підписаними СРСР. Не випадково всі дисиденти посилалися на «ленінські принципи національної політики», апелюючи до так званого «автентичного Леніна».

Реанімацію в Україні ідеї «чинного націоналізму» Д.Донцова найяскравіше репрезентовано Валентином Морозом, а також Степаном Хмарою. Серед тих, хто виявляв національно-демократичний характер прагнення унезалежнення України можна побачити Левка Лук’яненко, В’ячеслава Чорновола, Богдана і Михайла Горинів. Оксани Мешко, Василя Стуса. Серед загальнодемократичного потоку радянського дисидента можна визначити Петра Григоренка, Леоніда Плюща, Семена Глузмана, Мирослава Мариновича. «Інтелектуальне дисидентство», зосереджене на національно-культурних правах (шкільництво рідною мовою, розвиток української видавничої справи, національної наукової діяльності) представляли такі діячі, як Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Лісовий, Михайлина Коцюбинська, Зиновія Франко.

Особливо слід виокремити книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965 р.), яка свого часу справила ефект вибуху силою патріотичного заклику (а не довгими цитатами з творів Леніна і партійних резолюцій). Критика І.Дзюбою русіфікаторської практики В СРСР виходила далеко за межі ленінської ортодоксії, бо спиралась на аналіз разючих фактів.

В середині 1970-х рр., після підписання Гельсінських угод, правозахисна діяльність отримала новий імпульс. Виникла українська група сприяння виконанню Гельсінських угод, якою керував Микола Руденко. Репресії, тривалі терміни ув’язнення, які випали на долю членів Гельсінської групи, засвідчують ставлення радянського режиму КПРС до елементарних прав людини та зобов’язань, публічно взятих перед усім світом.

На опір тоталітарному режимові була здатна не лише інтелігенція, але й робітники – представники того класу, від імені якого здійснювалась влада в СРСР. Так, в Україні з 1956 по 1983 рр. відбулося не менше 70 страйків, що були стихійним, відчайдушним протестом проти нестерпних умов побуту, погано організованої праці, низької оплати. Найбільша відома група робітників, що відмовилася від роботи, зафіксована під час страйку на харківському заводі «Серп і молот» 29 серпня 1962 р. – 400 чоловік. Різною була тривалість страйків: від 2-3 годин до кількох діб. Далеко більшу загрозу для комуністичного режиму становили спроби організації соціального робітничого руху на політичній основі. Так, наприкінці 1950-х рр. у Донецьку робітниками Євгеном Доніченко, Миколою Малим, Анатолієм Сергієнко, Анатолієм Гапченко, Сергієм Володченко, Юрієм Мациковим, братами Мельниковими для революційної боротьби з існуючим ладом організовано «Реалістичний робітничий гурток демократів». Передбачалися Статут організації«трійкова» будова груп, збирання членських внесків, псевдоніми, конспірацію. Після переможної революції мали відбутися вільні всенародні вибори, великі заводи і банки належали б  державі, але директори підприємств обирались робітниками, землю передбачалось роздати селянам за числом їдців (без права продажу). 1958 р. у Києві було знайдено декілька листівок, які проголошували про створення української робітничої соціалістичної партії. 1960 р. в Полтавській області знайдена листівка, підписана від імені «союзу боротьби за звільнення трудящих».

16 липня 1990 р. Верховна рада тоді ще колонії УРСР прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», а 24 серпня 1991 р. здійснила «Акт проголошення незалежності України», конституційований абсолютною більшістю голосів Всенародним референдумом 1 грудня. Наскільки притомлена українська душа  замислила державотворче зусилля – на трохи чи назавжди? Згадаймо, що тисячі інших народів зійшли з історичної арени, втратили свою автохтонну територію, мову, культуру, від колись могутніх залишились крихти. А український народ, попри лихоліття є, один з найчисельніших у світі, на питоме рідному підсонні. Хочеться думати, що у третє тисячоліття Україна увійде демократичною державою і залишиться такою принаймні в осяжному майбутньому.

Таким чином, розглядаючи еволюцію політичної філософії в Україні, найважливіше довести те, що вся історія українського народу є виявом настійної вимоги утвердити демократизм на основі свободи, рівності, справедливості, оборони свого рідного. Існування незалежної української держави потрібно тим етнічним групам, які не