Лекція 1. полІтологІя: предмет, метод та структура.

План.

Предмет політології та методи вивчення політики.

Теорія політики, її соціальність та функції.

Ключові слова: політична наука, політологія, теорія політики, методи політичної науки, категорії і функції політології, сутність політики, види і структура політики.

Вступ

Суспільство складають певні системи без яких воно не може існувати, наприклад економічна система, правова, освітня, політична та інші. Остання вирізняється тим, що саме у політичній сфері відбувається прийняття рішень, які набувають загального, зобов’язуючого характеру у вигляді певної політики поширюються у суспільстві.

Працівники правоохоронних органів у своїй роботі постійно стикаються із різними видами політики та беруть участь у їх здійсненні. Наприклад, від ефективної діяльності правоохоронців залежить реалізація політики боротьби із організованою злочинністю, тероризмом тощо. Практика засвідчує, що   найбільш   ефективно втілюється та політика, яка є зрозумілою для громадян і підтримується її більшістю. Тому ми акцентуємо увагу на темі, яка дає змогу засвоїти основи теорії політики, зрозуміти її сутність та розглянути  завдання, функції та методи науки, яка вивчає закономірності і тенденції політичного життя.

Під час розгляду  перших тем потрібно знайти відповідь на запитання, яке значення має вивчення політології для працівників ОВС? Незаперечним є те, що політична компетентність гармонійно доповнює  професіоналізм слідчих, працівників громадської безпеки, аналітичних служб, відділів у боротьбі із злочинністю в сфері економіки і є необхідною для керівників служб і підрозділів системи МВС.

Розуміння політики, як сфери виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення та протиборства, дає можливість приймати вірні рішення. Оволодіння методологією аналізу складних політичних явищ і процесів дозволяє нам  вірно трактувати динаміку української політичної дійсності, розуміти процеси трансформації суспільства та орієнтуватися у тенденціях світової політики.

     Головна проблема теми – це розглянути теорію політики,  закономірності і схарактеризувати її як соціальне явище пов’язане з людською діяльністю, досягненням і здійсненням влади, та визначити політологію як науку, що вивчає основні елементи суспільно-політичної системи їх взаємодію і розкриває спрямування і зміст політичного процесу.

1. Предмет політології та її методи.

            Політична наука це широке поняття до вмісту якого належить системна, порівняльна, ретроспективна, комунікативна політологія, а також геополітика, міжнародні відносини та політична глобалістика. У цьому посібнику ми будемо розглядати політичну науку і системну політологію як синонімічні поняття.

Тож політична наука або політологія, пройшла складний шлях становлення. Перший етап можна віднести до стародавньої Греції (Демокріт, Платон, Аристотель), Стародавнього Сходу (Конфуцій, Лао-Дзи, Шан-Янь), Стародавнього Риму (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій), коли знання про політику були складовою частиною філософії. Вони прагнули віднайти ідеальну політику з допомогою якої встановити ідеальні форми правління.

За часів Середньовіччя монопольне право на тлумачення політики належить церковним діячам (Августин, Аквінський) і  утверджуються релігійно-містичні погляди на політику, функціонування держави і політичні інститути. В період епохи Відродження Н.Макіавеллі вперше розглядає вчення про політику як окрему сферу людського знання і реальне явище, яке має свої закономірності. Зазначений підхід утверджувався у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Д. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо та інших мислителів. Під впливом ідей Американської і Французької революцій ХVIIІ сторіччя та діяльності Ф. Вольтера, Т. Джефферсона, Д. Медісона формуються норми конституціоналізму і взаємовідносин держави і громадян.

У ХІХ ст. політичні дослідження значно розширилися, набули теоретично-практичних рис. У працях І. Канта, Г. Гегеля, Д. Мілля, М. Драгоманова, П. Новгородцева, Б. Кістяківського пропонується аналіз політичних реальностей, їх причинність, розпочинаються порівняльні дослідження політичного процесу Західних і Східних країн.

Процес створення наукових закладів з вивчення політики започаткували: кафедра історії і політичної науки в Колумбійському коледжі США у 1857 р.;  Вільна школа політичних наук, що була створена у Паризькому університеті 1871 році; Лондонська школа економіки і політичної науки.

Таким чином, з кінця ХІХ ст. початку ХХ ст. політологія (політична наука) виступає як самостійна дисципліна. В 1948 р. ЮНЕСКО визначає коло питань політичної науки: політична теорія й історія ідей; політичні інститути, публічна адміністрація і участь громадян в управлінні; регіональне і місцеве управління; політичні партії, групи і громадська думка; міжнародні відносини. Окремою дисципліною передбачалося вивчення прав і свобод людини. Отже, зазначені проблеми політології є стандартом для навчання і  умовою визнання диплома ВНЗ. З метою утвердити політичну науку як навчальну дисципліну, надати допомогу у вивченні методів політологічних досліджень у 1949 р. було створено Міжнародну Асоціацію політичної науки (МАПН), а у 1970 році – засновано Європейський консорціум політичних досліджень.

Особливістю політичної сфери є те, що до її осмисленням і вивчення схиляються всі суспільні науки. Всі вони тісно взаємодіють між собою і користуються досягненнями одна одної. Але при цьому кожна наука має предмет свого вивчення. Наприклад, політична філософія вивчає місце політики в системі духовних цінностей, феноменальність і сенс категорій “влада”, “свобода”, “порядок”, “справедливість”, “зло” тощо. Соціологія політики вивчає соціальні структури, та їх взаємовпливи, лінії комунікацій, формування керівництва та їх впливи на форми класової структури, свідомість тощо. Політична історія досліджує факти, події, причини виникнення й розвитку політичних інститутів, процесів, їх еволюцію. Питання суспільного вибору людини та впливи політики на свідомість і поведінку вивчає політична психологія.

Політична економія, теорія держави та права, політична географія (геополітика), політична антропологія, політична семіотика та інші науки, кожна зі свого боку вивчають політичні явища та їх особливості. Але відмінність політології від інших, вище названих наук, полягає в тому, що вона вивчає політичну сферу як цілісне явище (систему), досліджує процес її становлення і форми в яких проявляється політичне. Тому взаємодія політології з іншими науками дозволяє їй глибше проникнути в сутність політики й політичних процесів і виконати своє призначення.   

За умов глобалізації відбувається інтернаціоналізація досвіду вивчення і дослідження політичних явищ, формується єдина мова і спільне розуміння предмету, методів і функцій політичної науки. Політологія визначається як наука, яка вивчає спрямування і зміст політичного процесу, рушійні сили, ідейні доктрини, проблеми влади і управління. Об’єктом політології є політична сфера суспільства, яка включає соціальні інститути і організації, суспільні відносини (діяльність) різноманітних груп, класів, націй, народів тощо.

Предметом політології є феномен політичної влади, її сутність, природа, тенденції, особливості, і головне, закономірності. Тому в центрі уваги знаходяться закономірності інститутів політичної влади, їх виникнення, процес функціонування, розвитку і трансформації. Тобто досліджується системний, комплексний характер влади, політичний світогляд, культура і поведінка особи, партій чи певних груп. Загалом до предмету політології відносять політичну думку, політичні інститути, групи інтересів, міжнародні відносини і зовнішню політику. Такий підхід закріпився у роботах М.Вебера, Р.Арона, П. Бурдьє, Р. Даля, Г. Алмонд, Г.Лассуела та інших вчених.

Слід ще раз акцентувати увагу на тому, що окрім вивчення інститутів влади політологія вивчає в порівняльній динаміці політичну поведінку людини для того, щоб визначити загальні принципи політичного життя окремого суспільства та міжнародної спільноти загалом.

Політична наука уникає висновків нормативного характеру, а прагне дослідити й узагальнити політичні явища і обґрунтувати закономірності (загальні принципи), які є притаманними політичному життю, а зокрема:

політико-економічні закономірності (тобто формування політичного устрою);

політико-соціальні (тобто зміцнення стабільності політичної влади);

політико-психологічні (тобто взаємовідносини людини і влади, утримання влади політичною елітою і  лідером).

  Отже, закономірності політики – це стійкі і необхідні зв‘язки, які встановлюються у суспільстві, між різноманітними політичними явищами і процесами. На підставі вивчення цих сталих, визначених зв‘язків можна не тільки зрозуміти сутність політичного життя, але й прогнозувати майбутні політичні події.

Об’єктом вивчення політології є базові закони:

структури, які виявляють спосіб, сталість і визначеність зв‘язків політичної системи, держави, партій їх взаємо обумовленість;

функціонування, що визначають зв‘язки у процесі політичної діяльності (наприклад, відчуженість у тоталітарних режимах, неможливість реформ при слабкій виконавчій владі).

розвитку, які характеризують сталість і визначеність зв‘язків у період трансформації суспільств, політичних систем, революцій, тощо.

Тож політологія прагне дослідити закони, які діють у політичній сфері та зробити їх суспільним надбанням.

Політологія виділяє поняття і категорії загальної теорії політики і політичної системи: політика, політичні відносини, політична влада, політичні цінності, політичний інститут, державний лад, політичний режим, політична партія, організація, політична ідеологія, політична культура, суб’єкт політики тощо. Інша група – це поняття, що відбивають процеси в їх динаміці: політична діяльність, політична демократія, політична дія, політичні інтереси, політичний процес, революція, політична реформа, політичний конфлікт, політична соціалізація, політичне лідерство, політична поведінка, політична участь тощо.

Cтруктура курсу політології ґрунтується на стандартах ЮНЕСКО, які становлять певні теоретичні блоки: теорія політики, теорія політичних систем і їх компонентів, теорія політичної думки та ідеологій, теорія управління політичними процесами, теорія міжнародних відносин і зовнішньої політики, демократія і права людини та інші.

Політична наука виробила методологічну базу, систему загальних уявлень та принципів, які визначають якою має бути політична сфера, її устрій, напрямки розвитку та вирішення проблем, що постають на шляху. Водночас політологія застосовує різноманітні наукові методи, тобто сукупність правил, прийомів, технологій, процедур, дотримуючись яких можна пізнати науково-практичні аспекти, сутність політичних подій, явищ, політичного процесу і життя загалом.

Є теоретичні методи: збирання інформації (даних) їх аналіз і синтез, порівняння і класифікація, оцінювання і критика, моделювання і прогнозування тощо. Теоретичний рівень ґрунтується на наукових дослідженнях політичних явищ ідей та концепцій за допомогою аксеологічного (ціннісного) методу, історичного, соціологічного, нормативного та інших. Широко застосовується метод порівняльного аналізу і узагальнення досвіду політичної практики. Останнього часу набув поширення термін “порівняльна політологія”, яка включає такі методи дослідження як:

екстраполяція – перенесення висновків з одного явища на інші, наприклад, практика і теорія правової держави переноситься на інші країни;

герменевтичний метод – тлумачення і реалізація комунікативності явищ, тобто їх входження в загальну політичну палітру;

системний підхід (тобто розгляд явища як певних елементів, що взаємодіють між собою, виявлення зовнішніх зв’язків і тиску на систему, вияснення головних тенденцій розвитку тощо.

За допомогою функціонального методу досліджуються взаємозалежності між політичними явищами. В його основі лежить структурно - функціональний метод, який розглядає політичний процес як цілісну систему, в якій кожна інституція виконує свої функції відповідно до конституційних норм (наприклад, підготовка, прийняття та контроль за реалізацією рішень).

Антропологічний метод вивчає зумовленість політичного життя природою людини. Політичні інститути, правові норми мають зорганізувати суспільне життя таким чином, щоб максимально задовольнити потреби людини, його фундаментальні права і свободи. Тому антропологічний метод досліджує політичні явища, які запроваджується людиною і мають принести їй свободу і рівність.

Є також емпіричні методи, які ґрунтуються на первинних знаннях, на чуттєвому досвіді, висвітлюють практичні аспекти політичного життя, наприклад, за допомогою опитування, проведення експерименту, роботи фокус-групи, спостереження тощо. Наведемо інший приклад політичного маркетингу, який ґрунтується на методах виробництва і розповсюдження інформації, реклами. Вперше ефективно застосував маркетинг Д. Ейзенхауер. Політичний менеджмент, розвивався під впливом класичної школи менеджменту Ф. У. Тейлора, зосереджує увагу на керівництві тактикою і технологією регулювання взаємовідносин у політичній сфері. У межах емпірики активно застосовується моделювання і цільове програмування політичних ситуацій, виборчих процесів тощо.

До одних із важливих методів дослідження політичних явищ належить біхевіористський та постбіхевіористський Девіда Істона, що передбачає дослідження поведінки особи і її реакцію на зовнішнє середовище. Поведінку зацікавлених груп у політичному процесі дослідив Артур Бентлі у праці "Процес управління" (1908 р.). До емпіричних методів належать також статистичний аналіз, соціологічний, контент – аналіз. В процесі пізнання дійсності широко застосовуються загальносоціологічні методи: порівняльний, структурно – функціональний, системний, історичний, цілісно – нормативний та інші. 

Теоретичний та емпіричний підходи дають змогу створити систематизований рівень політичної науки. Вона як наука, конкретизується у різних доктринах, концепціях, стратегічних і тактичних курсах, які застосовують політичні сили. Її висновками користуються різні інститути і соціальні групи, інші учасники політичного процесу.

Політологія виконує ряд важливих функцій у суспільстві, які описують політичну дійсність, пояснюють її, прогнозують розвиток і результати подій. Отже, головними функціями є:

методологічна, що включає методи і прийоми аналізу політичної дійсності, норми і напрямки формування політичної теорії;

теоретично-пізнавальна функція передбачає вивчення стійких причинно-наслідкових зв’язків та закономірностей;

практико-управлінська функція полягає в тому, щоб опрацювати конкретні пропозиції, рекомендації, прогнози з метою раціоналізувати і оптимізувати управління політичними процесами;

ідейно-виховна функція акцентує увагу на обґрунтуванні політичних ідеалів, цінностей, впливає на формування політичної культури і свідомості та посилює політичну соціалізацію членів суспільства.

 В науковій літературі розглядають також футурологічна (прогнозування), аналітична, комунікативна, апологетична та інші функції. У загальному вигляді всі функції можна звести до двох: пізнавальної та прикладної, які активно застосовуються в політичному житті суспільства і допомагають раціоналізувати його.

      Отже зробимо висновок, що політика – це сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення та протиборства і одночасно, засіб збереження єдності й цілісності суспільства. Політологія як навчальна дисципліна покликана дати уявлення про політичну сферу суспільства, закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інститути ті їх функціонування. Особливо велику роль відіграє наука про політику на сучасному етапі в умовах політичного і духовного оновлення України.

2. Теорія політики, її соціальність та функції.

За період свого існування людство виробило багато підходів щодо тлумачення природи політики від теологічного, натуралістичного до соціального.

Безпосередньо термін "політика" походить від давньогрецького слова "polis" (місто-держава), а politike – це мистецтво управляти державою. Греки вбачали в політиці устрій державної влади та державну діяльність людей, які працюють на благо всього суспільства і  ведуть за собою народ. У своїх працях  Платона “Держава” та Політиці” Аристотеля вони розглядають політику як найважливіше явище людського суспільства. Таким чином, вони одними із перших дійшли розуміння того, що політика є діяльність, яка передбачає організацію колективного життя в суспільстві і спрямована на регулювання взаємовідносин між людьми та їх об’єднаннями, розробку норм управління і контролювання за соціальними явищами. Стародавні греки також виявили феноменальність такого явища як “влада”, наявність постійного стану боротьби за володарювання та розпочали пошуки ідеальних форм правління, щоб досягти стійкого порядку в суспільстві.

Життя підтвердило думки стародавніх мислителів і поняття “політика” увійшло до практики всіх народів та стало центральною категорією суспільних наук. І це не дивно, адже політика постала як комплекс взаємовідносин між людьми, які створюють державу та її структури і виявляють свої інтереси. Тому вірним буде визначення політики як сфери діяльності і відносин між групами інтересів, класами, етносами і націями та іншими соціальними групами. Центральною є проблема формування і здійснення політики досягнення, утримання і використання державної влади. Призначенням або місією політики є виявлення спільних інтересів, які здатні об’єднати усі суспільні групи і спрямувати їх діяльність на вирішення  внутрішніх і зовнішніх важливих суспільних завдань. У цьому контексті політика є засіб ціледосягнення та упорядкування суспільних процесів.

Потрібно звернути увагу на те, що існує багато підходів у визначенні сутності політики, політичних явищ. Але більшість із них схиляються до тлумачення політики як автономної реальності, що володіє власною логікою розвитку і асоціюється з поняттям влада і владні відносини. Так, наприклад, згідно М.Вебера політика дає надію особі брати участь у владних структурах, впливати на розподіл ресурсів в державі, між групами чи країнами. Французький дослідник Фрейнд вважає, що політика створює у суспільстві закони, інститути, організовує його та дає змогу людині пристосуватися до складних умов суспільного життя. Згідно поглядів соціологів, політика розглядається як боротьба різних зацікавлених груп, які забезпечують рівновагу суспільних інтересів і створюють баланс в суспільній системі. Інші розглядають політику як діяльність, націлену на підготовку приходу до влади, її здобуття, утримання та використання.  Так, Н. Макіавеллі, М. Дюверже, Р. Арон та інші схиляються до визначення політики як постійної боротьби за завоювання та утримання влади.

Політологія розглядає політику як процес підготовки, прийняття і практичного здійснення обов‘язкових для всього суспільства рішень, іншими словами владних рішень. Отже  все що пов’язане з владою є політикою, політичним. Взаємовідносини між людьми і соціальними групами називаються владними відносинами і становлять систему нормованої ієрархії підпорядкування, функцій, обов‘язків тощо.

Сутністю політики виступає діяльність спрямована на реалізацію політичної влади і певних інтересів. Тому у політичній сфері розгортається боротьба і суперництво між групами, партіями, блоками, індивідами, які використовують владу, або прагнуть її використати для реалізації своїх програм, інтересів. Влада дає можливість брати участь у розподілі цінностей, управлінні державними та суспільними справами. Політичні сили демократичної спрямованості здійснюють це законним, виборним шляхом, а політичні групи, які нехтують або відкидають цінності демократії, застосовують агресивні насильницькі і репресивні методи боротьби за владу.

Підкреслимо, що політика – це дія свідомого і стихійного, раціонального та ірраціонального. Так, напрямками дії політики може бути руйнівною (війна, агресія, революція), конструктивно-виробничою чи комунікативною (символи, мова тощо).

Раціональна політика ґрунтується на цінностях демократії, узгоджується з нормами міжнародного права, її гуманізм і результати вимірюються критеріями (індексом) людського розвитку ООН: рівень доступності населення до освіти; до медичного забезпечення і обслуговування; рівень доходів окремої людини, соціальних груп. Погодимося з німецьким філософом Ю Габермасом, який акцентує увагу на двох речах раціональності та демократичності під час прийняття рішень. Для розуміння зазначеної проблеми доцільно звернутися до теоретичної моделі процесу суспільної раціоналізації як складної взаємодії трьох типів раціоналізації: комунікативної, ціле раціональності та системної раціоналізації (Н. Бусова). Вона вважає, що суспільна раціоналізація є сутністю модернізації, а право в демократичній країні є засобом цілеспрямованих соціальних змін.

Не раціональною є політика, яка попадає в залежність від волі однієї особи, диктатора чи тоталітарної політичної сили, партії, які нехтують міжнародними нормами й цінностями демократії і здійснюють правління з допомогою агресивних, насильницьких методів.

Цікавою є точка зору  Ф.Хайєка, який схиляється до визначення політики як єдності свідомих і спонтанних порядків.

Суб‘єктами політики і політичних відносин є люди та створені ними структури, які активно і свідомо беруть участь у політичному процесі, а об‘єктами є всі явища та особи на яких спрямована діяльність суб‘єктів.

 До наукових засад політики слід віднести:

формування політики демократичними методами (участь громадян, референдуми, виборність тощо);

уміле поєднання загальнолюдських інтересів з державними, пріоритет прав людини;

демократизм і гуманістична направленість політики;

взаємопов’язаність зовнішньої і внутрішньої політики;

дослідження взаємовідносин людей і соціальних груп з приводу реалізації їх інтересів і потреб;

визначення форм, завдань, сутності діяльності держави, та інших структур;

застосування наукового аналізу політичних процесів і явищ.

Політику можна розглядати в різних аспектах, наприклад, як:

державне, регіональне чи муніципальне управління

діяльність партій у процесі розподілу влади та відстоювання своїх інтересів громадськими організаціями

масову участь у політичних процесах ( вибори, мітинги, референдуми тощо ).

В сучасних умовах глобалізованого, багатогранного суспільного життя актуальними є також дослідження політики у широкому сенсі трьох її видів: світова, внутрішня і зовнішня. У вузькому сенсі ми розглядаємо основні види політики: за сферою суспільного розвитку або життя (соціальна, економічна, правова, екологічна, військова, науково-технічна, культурна тощо); за суб’єктом політики ( партійна політика, регіональна політика, молодіжна політика держави тощо); за певною метою (стратегією), яка вирішується (політика входження до Європейської спільноти, політика набуття членства в НАТО, інноваційна політика держави, політика боротьби зі злочинністю і міжнародним тероризмом тощо).

Отже, політика є досить складним явищем суспільного розвитку і вимагає поглибленого вивчення її сутності. Метою політики є організація суспільного життя, здійснення суспільних процесів за допомогою панування або узгодження різних інтересів. До засобів політики відноситься право, мораль, силові дії тощо.

Політика забезпечує цілісність суспільства за допомогою взаємодії її структурних елементів до яких належать:

політична влада;

політична організація (державні інститути, які виконують роль центрів управління і регулювання суспільних відносин, а також не державні інститути, які впливають на політичні процеси);

політичні відносини (форми взаємозв’язків суб’єктів політики, тобто взаємозв’язків суспільних груп між собою та владними інститутами);

політична свідомість (ідеологія, цінності і мотиви участі, які впливають на формування політичних інтересів, ставлення людей до влади і політичних сил, які впливають на політичне життя );

політична культура (тип відношення до політичної дійсності і поведінка, які проявляються зокрема у політичній діяльності);

політична еліта тощо.

Соціальність політики особливо чітко проявляється коли ми розглядаємо такі функції політики як:

управління і регулювання (підготовка, прийняття і реалізація політичних рішень, розробка основних напрямків соціально-економічного та духовного розвитку і правил функціонування суспільства);

ідеологічна (розробка суспільного ідеалу (ідеї) навколо якого відбувається об’єднання суспільства);

мобілізаційно-організаційна (розгортання роботи щодо мобілізації матеріальних, трудових, духовних та інших ресурсів для вирішення суспільних завдань);

інтеграційна (забезпечення цілісності і стабільності суспільства шляхом формування цілей і програм, що відбивають інтереси груп);

інноваційного розвитку (мобілізація і забезпечення ефективності реалізації програм за допомогою влади та перехід до нових форм організації політичного життя);

раціоналізація протиріч, конфліктів і переведення їх в русло цивілізованого діалогу;

політична соціалізація (виховання громадян, спрямоване на включення у політичне життя і соціальні відносини);

прогностична (визначення перспектив суспільного розвитку та створення моделей майбутнього поступу країни у внутрішній і зовнішній політиці).

Можна назвати інші функції, зокрема гуманістичну, що забезпечує права і свободи, громадянську злагоду. Ми ж звертаємо увагу на правоохоронну функцію та забезпечення громадського порядку. Американський політолог Парсонс, наприклад, виділяє лише три головні функції: прийняття політичних рішень, збереження стабільності і розподіл ресурсів. Проте, слід підкреслити, що головною функцією політики є використання інструменту влади для забезпечення суспільного існування та реалізації потреб людини.

Зробимо загальний висновок і зауважимо, що демократична політика акцентує увагу на тому, щоб в якомога повній мірі виражати інтереси всіх соціальних груп і тим самим забезпечити стабільний прогресивний розвиток суспільства. У загальному вигляді політика є організуючим початком, конкретною регулятивною контролюючою системою, яка скеровує взаємовідносин людей, соціальних груп, націй і країн. Ефективність і моральність політики залежать від тієї ситуації, в якій вона функціонує, а саме: від рівня політичної культури еліти і мас, наявності політичної конкуренції, цивілізованої опозиції та дієвого соціального контролю над владними структури.                   

Таким чином, політика є сфера взаємовідносин між великими впливовими соціальними групами (партіями, організаціями), які борються між собою, щоб прийти до влади, утримуватися при владі й реорганізовувати її, реалізовувати свої інтереси (програми) та здійснювати управління всім суспільством. Іншими словами політика – це взаємодія різних соціальних груп, що реалізують свої інтереси за допомогою влади. Водночас політика це є сфера широких взаємовідносин між людьми, які прагнуть зорганізуватись для спільного вирішення своїх потреб і суспільно-державних завдань.

Політологія – це наука про закономірності функціонування політичної сфери, в основі якої лежить політична система з її елементами (політичними суб’єктами, інститутами, свідомістю) і створює державно організоване суспільство. Предметом політології є закономірності формування і здійснення політичної влади за допомогою різних методів і форм. Об’єктом політології є всі явища і процеси, що розгортаються у політичній сфері того чи іншого суспільства, а також на міжнародній арені. 

Питання для самоперевірки та для доповнення теми новим матеріалом з рекомендованої навчальної  літератури.

Що вивчає політична наука?

Де і коли виник термін “політика” та чому він набув загальносвітового поширення?

Поясніть головні підходи у політичній науці щодо визначення поняття “політика”.

Що є предметом, об’єктом і суб’єктом політології?

Дайте характеристику методів дослідження політики, що використовуються у політології.

Поясніть відмінність політології від політичної соціології, теорії держави і права, політичної історії чи інших наук?

Поясніть базові закони політології (структури, функціонування, розвитку) та їх значення у вивченні політичної сфери?

Поясніть види політики: внутрішня, зовнішня, світова та інші.

Яку роль у політичній соціалізації людини виконує політологія?

Поясніть прогностичну функцію політології.

Література

Конституція України. – К., 2007

Алмонд .Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня.   Мировой обзор. – М., 2001.

Бусова Н.А. Модернизация, рациональность и право. – Харьков, 2004.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Михальченко М.І. Соціально-політичні трансформації України: реальність, міфологеми, проблеми вибору. – К.,1997.

Основы политологии: Курс лекции // Под ред.Н.И. Сазонова. – Харьков, 2002.

Політологія: Підручник/  За ред. А.Ф. Колодій. – К., 2003.

Сморгунов Л.В. Современная сравнительная политология. – М., 2002.

Соловьев А.И. Политология. Политическая теория, политические технологии. – М., 2000.

Політологія: Навчально – метод. посібник, частина 1./укладачі Калиновський В.,  Цимбал П.- Харків, 2000.-60 с.

Політологія: кінець ХІХ – перша пол.ХХ ст.: Хрестоматія / за ред. О.І. Семківа. –     Львів, 1996. – 797 с.

Политология: Хрестоматия /  под ред. М.А.Василика. – М., 1999. – 843 с.

Тисяча років української суспільно-політичної думки: у 9 т. – К., 2001.

Філософія політики: Хрестоматія у 4 т. – К., 2003. – Т.1. – 263 с.; Т.2. – 369 с.; Т.3. – 406 с.; Т.4. – 428 с.

Хрестоматія з історії всесвітньої політ. думки: Навч. посіб. – Миколаїв, 2002.– 218 с.

Політологічний енциклопедичний словник. Навчальний посібник. –К., 1997.

Тести з курсу політології: навчально-методичний посібник для курсантів і  студентів. Калиновський В., Цимбал П.- Харків, 2000 –50 c.

Boudon R., Bourricaud F. Dictionnaire critique de la sociologie.-Paris, PUF, 2000.

Dictionnaire de la pence politique. Hommes et idees. – Paris, 1989.