Політологія - Навчальний посібник (Цимбал П.В.)

Витоки науки про полІтику

План

Давні витоки науки про політику

Формування підвалин античної демократії

Розробка Платоном моделі “справедливої” держави

Арiстотель про справедливi та несправедливi державнi устрої

Сучасне значення античної спадщини: короткий підсумок

З тих часів, як існують різноманітні людські спільноти, актуальною виявляється проблема їх впорядкування, оптимізації їх життєдіяльності. Як поділити здобич між ватажком і пересічним мисливцем? Яким чином владнати стосунки володаря та підвладної йому спільноти щодо сплати данини? У який спосіб підтримувати мир та добробут у поселенні за умов суперечності інтересів окремих поселян? Як найкраще захистити свій рід або державу від навали чужинців? Ці та інші подібні запитання виявляються змістовними інваріантами суспільного буття, хоч форма їх висловлення й розв’язання змінюється від епохи до епохи, від однієї людської культури до іншої.

Довгий час запитання зазначеного гатунку вирішувались на підставі довіри непорушним традиціям, які мали міфологічні витоки. Так, у Давній Греції порядок стосунків між членами конкретної спільноти, в тому числі й право бути володарем, зазвичай обгрунтовувались походженням від богів та героїв або ж волею Олімпійців. Афінянин Пісістрат (бл. 600-527 до н.е.), наприклад, захопивши одноосібну владу в полісі, так обгрунтував свій вчинок: “Я не єдиний серед еллінів, хто зазіхнув на тиранічну владу, і я гідний її, адже я з нащадків Кодра; я лише повернув собі те, що афіняни обіцяли віддати Кодру та його роду, проте не виконали обіцянки…”.[1] Відомо, що Кодр – легендарний цар прадавньої Аттики. Посилання на походження від нього для типового афінянина становило цілком легітимну підставу найвищих владних замірів.

Проте в загальному контексті розкладу міфологічного світогляду, який у Давній Греції особливої сили набув приблизно у VII столітті до н.е., міфологічно-релігійні аргументи щодо впорядкування суспільного життя поступово втрачали силу, вивільнюючи місце конструкціям розуму. Цей процес був досить тривалим і непростим.[2] Але поступово він стимулював народження систематизованого раціонального знання про суспільство, однією з суттєвих складових якого і була наука про політику. Остаточно ж ця царина науки виділилася вже за доби Відродження, завдяки, зокрема, розвідкам Ніколо Мак’явеллі. Сьогодні її йменують “політична наука” (political science) або, у вітчизняній традиції, “політологія”.

Етимологія поняття “політологія” або “політична наука” пов’язана з тим, що основною самодостатньою одиницею суспільного життя у Давній Греції у середині першого тисячоліття до н.е. було місто-держава, грецькою мовою póliz - поліс. В розвитку людської цивілізації, зокрема в історії Європи добре відома роль таких полісів як Фіви, Троя, Афіни, Спарта, Мілет… Отже, міркування давньогрецьких філософів щодо впорядкування життєдіяльності полісу, особливо організації системи влади й управління, склали витоки політології. Більш точно джерела цієї науки пов’язують з окремими студіями афінянина Платона та його учня Арістотеля, що припадають на IV  століття до н.е.

2. Формування підвалин античної демократії

З піднесенням Афiн тісно пов’язані найважливіші події історії Давньої Грецiї. Визнається, що не в останню чергу воно грунтувалось на розквіті демократичного державного устрою.

Витоки афінського народовладдя сягають початку VІ століття до н.е. Його прабатьком був один з уславлених грецьких мудреців – Солон. Саме вiн склав закони, якi відкрили перед Афiнами широкi перспективи зростання могутності. Нововведення Солона підривали всевладдя родової аристократії, що на той час вже правила за гальмо суспільного розвитку; вони сприяли не тільки кількісному вдосконаленню устрою міста-держави, а й виробленню принципово нової - демократичної - його форми. Найпершим її елементом був народний суд, де мали змогу судити усі.[3]

Не можна казати, що справи народовладдя з цього часу постійно йшли вгору. Воно залишалось досить обмеженим, тимчасово його заступала тиранiя, але кінець кінцем, особливо після реформи Клiсфена 509 - 507 рокiв до н.е., демократичний устрій в Афінах набув усталеності. Важливим випробуванням виявилась боротьба з агресією Спарти, однією з головних причин якої було саме прагнення позбавити афінян народовладдя. Але реальнi наслiдки виявились протилежними. Через півстоліття їх так описав Геродот.

... Могутнiсть Афiн зростала. Ясно, що рівноправність для народу не тiльки в одному вiдношеннi, але i взагалі - найдорожче надбання. Адже доки афiняни були пiд владою тиранiв, вони не спромоглися подолати жодного з своїх сусiдiв. А тепер, звільнившись вiд тиранiї, вони захопили безумовно найперше мiсце. Тому що, очевидно, пригноблювані тиранами афiняни не бажали битися як раби, що працюють на свого пана; тепер після визволення кожен прагне власного щастя”.[4]

Таким чином, звільнившись від тиранії і преобразившись з рабів на вільних громадян свого полісу, афіняни приборкали головних супротивників і вибороли військову, політичну, економічну та культурну першість у Елладі. Отже, свобода і тісно пов’язане з нею рівноправ’я громадян є життєдайними цінностями демократії.

Повний розквiт афiнської демократiї, а разом з тим i демократичних Афiн, припадає приблизно на середину V сторiччя до н.е. Цей перiод зветься за ім’ям полiтичного i вiйськового лiдера полiсу – добою Перiкла. Пiстави та наслiдки тогочасної демократії найвлучніше, мабуть, висловив сам Перiкл в однiй з вiдомих публiчних промов.

Для державного устрою Афiн не було взято за зразок жодного з чужеземних установлень. Навпаки, ми скорiше самi подаємо приклад iншим, вважав Перiкл. Оскiльки в мiстi керує не купка людей, а бiльшiсть народу, то наш державний лад зветься народоправством. В приватних справах всi мають рiвнi права згiдно законам. Що ж до справ державних, то на почеснi посади висувають кожного вiдповiдно до його достоїнства. Незаможнiсть та темне походження або низьке суспільне становище не заважають людинi посiсти почесну посаду, коли вона здатна надати послугу державі.[5]

В наведеному фрагментi знов знаходимо чiтке висловлення однієї з головних цінностей демократiї, а саме рiвностi громадян як у стосунках з державою, так i мiж собою. Зрозумiло, що рiвнiсть має два боки: рiвнi права i рiвнi обов'язки. Звiдси витікає ще одне принципове твердження, а саме заперечення будь-яких “природних” привiлеїв - у окремих громадян й у певних соцiальних груп.

Тут доцільно додати, що вимога рiвностi не тотожня вульгарнiй зрівнялівці. Люди є рiзними фiзично, психiчно, соцiально i тому вони мають реалiзовувати рiвнi права i обов'язки по-різному. “Небагато є людей, котрi в змозi бути полiтиками, але усi здатнi оцiнювати їх дiяння”, – визнавав Перiкл. В цьому короткому висловi з чудовою простотою збалансовано “рiвнiсть нерiвних” громадян: здiбнi та зацiкавленi нехай роблять державну справу, а усi iншi мають змогу їх контролоювати через, наприклад, участь у Народних зборах.

Твердження рiвностi та вiдсутностi природних привiлеїв Перiкл підносив з чистою совістю. Насправді, саме пiд час його правлiння було скасовано майновий ценз, котрий ранiше забороняв обрання бідніших громадян на державнi посади (за законам Клiсфена вони мали право тільки обирати). Було також запроваджено платню посадовим особам: це нововведення зробило реальною участь в керуванні полiсом навіть тих достойних людей, якi не мали iнших, нiж власний труд, джерел достатку. Що ж до проблеми привiлеїв, то показовим прикладом її вирiшення може бути випадок з самим лiдером афiнської демократiї.

Ще на початку кар'єри Перiкл сприяв прийняттю такого закону: громадянином Афiн вважається тiльки той, у кого батько й мати - афінські громадяни. Але з часом його власнi дiти промерли i залишився єдиний син, матiр'ю якого була друга жiнка, уродженка Мiлету. Та хоч юнак доводився сином найпершiй людинi полiсу, це не робило його громадянином Афiн. А без громадянства він не мав права наслiдувати iм'я i спадщину батька. Таким чином закон дiйсно зрiвнював всiх - перших i останнiх, “природнi” привiлеї заперечувались. Довелось з цього приводу спецiально просити народ про виключення з закону про громадянство. I справу було вирiшено позитивно - не тiльки тому, що родиннi негаразди Перiкла пом'якшили афiнян, а i, напевне, з урахуванням його послуг перед полiсом.[6]

Виключення з закону для однiєї особи є, безумовно, актом дарування їй певного привiлею. I такi - дарованi народом - привiлеї припускались, оскiльки рiшення про них приймалось загальними зборами добровiльно, без порушення фундаментальних принципiв демократiї.

У публiчнiй промовi лiдера Афiн, частину котрої вже було наведено i прокоментовано, є ще кiлька тез, важливих концептуально i практично.

Ми розвиваємо наш нахил до прекрасного, уникаючи марнотратства, i вiддаємося науці без шкоди силi духа. Багатство ми цінуємо лише тому, що воно приносить користь, а не заради простого похваляння. Визнання незаможності у нас для будь-кого не є ганьбою, насправді ганебним ми вважаємо те, що людина не прагне уникнути її своєю працею. Тi ж самi люди у нас одночасно займаються справами i приватними, i державними. Але й iншi громадяни попри те, що кожден з них займається своїм ремеслом, також розумiють  полiтику. Адже ж тiльки ми однi визнаємо людину, яка не бере участi в громадськiй дiяльностi, не добродумним громадянином, а зайвим обивателем.

Отже, я стверджую, підсумовував Перiкл, що наше мiсто - школа всiєї Еллади, i вважаю, що кожен з нас сам по собi в змозi з легкiстю та вишуканiстю проявити свою особистiсть в найрiзноманiтнiших життєвих ситуацiях. I те, що моє твердження - не пусте похваляння, а дiйсна правда, доводиться самою могутністю Афiн, якої досягнуто завдяки укладу нашого життя.[7]

Наведенi слова Перiкла привертають увагу принаймні з трьох причин. По-перше, вони демонструють відмову од майнового критерію повного громадянства: у такий спосiб обгрунтовується полiтичне рiвноправство заможних i незаможних афiнян. По-друге, у цих словах не тiльки стверджується рiвнiсть усiх громадян, але й пiдкреслюється варiативнiсть шляхiв її реалiзацiї, котрi залежать вiд рiзноманiття способів життя окремих людей. Перiкл, по-третє, ясно стверджує необхідність політичної активностi як невід’ємної відзнаки справжнього громадянина.

Останнiй висновок славнозвiсного грека в умовах сучасної України має особливе значення. Адже тiльки масова громадянська активнiсть, яка не знiчується перед стiйкими традицiями минулого та послідовно переборює тимчасову молоефективнiсть власних дiй, здатна вивести нашу країну в коло процвiтаючих демократичних держав.

Перiкл не був полiтичним мрiйником, що спрямовує свiй розум на пошуки прекрасного, не турбуючись про засоби та знаряддя досягнення мети. Як свiдомий полiтик-прагматик вiн скорiше обмежувався корегуванням природної течiї подiй та втiленням достиглих її iнтенцiй, нiж вимудровуванням якихось привабливих нововведень. З цих, мабуть, причин вiн не залишив пiсля себе умоглядних проектiв найкращого державного устрою. В такiй обставинi слiд вбачати глибоке вiдчуття невичерпностi суспiльного життя, яке цiлком охопити думкою та докладно спроектувати не здатна й генiальна людина.

3. Розробка Платоном моделі “справедливої” держави

Чи не абсолютною протилежнiстю Перiклу виявився iнший генiй Еллади - Платон. Єдина схожiсть мiж ними полягала, мабуть, в тому, що обидва походили з верхiвки афiнської арiстократiї. Та коли Перiкл з часом вiдiйшов вiд захисту її iнтересiв i очолив демократичнi перетворення, то Платон назавжди залишився свiдомим супротивником народовладдя, прихильником “влади найкращих”; якщо перший з них досяг успiху в практичнiй полiтицi, то другий уславився силою своєї уяви, котра сягала царства ідей-ейдосiв. Перiкл увiйшов в iсторiю людства як керiвник могутнього полісу, а Платон – тим, що вимудрував план держави iдеальної: цілком його не було втiлено в життя нiколи, але протягом тисячолiть вплив цiєї “фантастичної споруди” суттєво вiдчувався в розвитку політичної теорiї i практики.

Свої погляди Платон виклав у творi “Держава”, який має ще й iншу назву - “Про справедливість”. Хоч остання й менш вiдома, врахувати її необхiдно, адже вона ясно висловлює ту цінність й відповідний принцип, котрий афiнський мудрець поклав у пiдгрунтя своїх мiркувань про найкраще державне життя.

Формоутворюючим принципом держави має бути справедливiсть. Але що вона є? З'ясування вiдповiдi на це “просте” запитання конче необхідно тому, що саме “iнтуiтивно-очевиднi” термiни мають найширший спектр значень i тому здатнi спричинити шкiдливi логiчнi помилки i небезпечне змiстовне непорозумiння.

З самого початку створення держави необхiдно, твердив Платон, встановити, що робити це слiд заради цiлого. Так ось,це цiле i є справедливiсть або певний її рiзновид. Ми встановили: кожна окрема людина повинна займатися чимось одним з того, що потрiбно державi i причому саме тим, до чого вона за своїми природними нахилами бiльш за все здатна.[8]

З першого погляду наведене роз’яснення здається розумним та прийнятним, адже цiлiснiсть державного утворення є загальновизнаною умовою його життєздатності; з iншого боку, хто ж заперечує, що людинi слiд виконувати відповідну її талантам роботу i у такий спосiб бути корисною державi ? Хiба це не справедливо?! Не погодитися одразу з такими переконливими мiркуваннями досить важко, проте філософія живиться сумнівом. Тому, маючи на метi дiстати поглиблену оцiнку платонiвської справедливостi, абстрагуємося, по-перше, вiд “наочної очевидностi” i з'ясуємо приховану її сутнiсть. По-друге, розглянемо ще й iншi принципи конструювання iдеальної держави та їх наслiдки.

Сутнiсть платонiвської справедливлостi полягає в тому, що дилема прав людини i держави однозначно вирiшується на користь держави. Iнакше кажучи, потреби державного цiлого мають абсолютний пріоритет відносно будь-яких потреб її “людських частинок”. Звiдси випливає необхiднiсть безумовного підпорядкування окремих осiб або соцiальних груп державi - аж до повної вiдмови вiд бiдь-якої активностi, яка суперечить “державним iнтересам”. Тому цiлком природно, що, згiдно Платону, ми засновуємо цю державу, зовсiм не маючи на метi зробити якось особливо щасливим жоден з прошаркiв населення, але, навпаки, прагнемо зробити такою всю державу в цiлому.[9] Чи можна з цим погодитись?

В пошуках вiдповiдi на сформульоване запитання неодмінно виникає нове: а чи належить платити за “щастя” держави щастям окремих громадян i, взагалi, чи можлива “щаслива держава”, коли її громадяни щастя позбавленi? Платон вважав, що позитивна вiдповiдь тут вірогідна. Вiн аргументував свою думку за аналогiєю: для зображення, наприклад, обличчя зовсiм не слiд використовувати для кожної з його частин найяскравiшi фарби. Та вже Арiстотель заперечував подiбний напрямок мiркувань. “Неможливо зробити всю державу щасливою, коли бiльшiсть її частинн або принаймi декотрi з них щастя не матимуть, - стверджував вiн. - Адже поняття щастя не належить до тiєї ж самої категорiї, що i поняття парного числа; сума може дорiвнювати парному числу при наявностi непарних додаткiв, але вiдносно щастя такого бути не може”, - твердо пiдкреслював найкращий учень Платона.[10]

Аргументи Платона i Арiстотеля виглядають рiвнодоказовими. Така ситуацiя невизначеностi виникає, мабуть, внаслідок їх певної умоглядностi. У подiбних випадках доречно залучати до розгляду додаткову iнформацiю. Слiд, iнакше кажучи, обговорити ще й iншi твердження, якi разом з принципом справедливостi закладено в пiдгрунтя проекту “найкращої держави”.

Платон вважав, що держава має будуватися вiдповiдно до об'єктивного, незалежного від хитань людської думки принципу структури. Вiн також вважав, що знайшов потрiбне, вбачаючи його в природнiй структурi людської душi. Оскiльки душа має три начала – розумне, люте i пожадливе, остiльки й органiзацiя iдеальної держави повинна мати три прошарки або класи: правителi-фiлософи, охоронцi-стражi та низький люд (ремiсники, землероби тощо). Винайдену структуру Афiнянин вважав справедливою, адже вона розподiляла громадян по клiтинках державного цiлого вiдповiдно перевазi в їх душах того чи iншого з трьох начал i у таких спосіб вони мали змогу приносити найбiльшу користь.[11]

Такий “природно-державний” розподiл на класи заперечував рiвнiсть та запроваджував “природні” привілеї. Наприклад, фiзична праця виявлялась справою тiльки “третьої категорiї” людей, вони до того ж не мали права носити зброю, брати участь в будь-якiй полiтичнiй дiяльностi. З iншого боку, правителi дiставали майже необмеженої влади. Вони мали керувати не тiльки суто державними справами, а й життям окремих громадян - аж до визначення, хто з ким повинен “сходитися” для продовження роду.

Зрозумiло, що така влада і відповідне їй вичерпне управління справами полісу вимагає не менш докладного контролю за дiями i навiть за думками його населення. Платон насправдi пропонував рiзноманiтнi засоби та форми контролю, наприклад повну i беззаперечну цензуру. В такому зв'язку цей iнтелектуал вважав за доцiльне вилучити з обiгу твори Гомера i Гесiода, оскiльки в них богам приписано недолiки - несправедливiсть, мстивiсть тощо, а це здатне похитнути традицiйнi суспiльнi цінності i спричинити шкоду міцності держави.[12] Отже, людність “найкращої держави” виявляється фактично позбавленою духовної свободи.

Не менш категорично Платон виступив проти свободи у матерiальнiй сферi i, перш за все, проти її необхiдного пiдгрунтя – приватної власностi. Мислитель вбачав у ній той чинник, котрий порушує єдність держави. “Та хiба не тому відбувається таке в державі, що недоладно лунають вигуки “Це - моє!” або “Це - не моє!”, – запитує-стверджує Афiнянин. Необхiдно, пiдкреслював вiн, щоб принаймi правителi i стражi, тобто тi класи, які суттєво визначають життя державного цiлого, не мали б власностi.[13]

Негативна оцiнка Платоном приватної власностi з першого погляду здається слушною. Її обгрунтування неважко навiть пiдсилити. Адже немає сумнiву, що саме ця форма власності спричиняє експлуатацiю людини людиною та вiдповiдне загострення соцiальних суперечностей.[14] Та чи є власність шкідливою безумовно і абсолютно? Сьогоднi ясно, що поряд з негативними, приватна власнiсть має i суттєвi позитивнi властивостi, якi роблять її необхiдним пiдгрунтям ефективного виробництва - матерiального i, доречно додати, духовного теж.

Ще Арiстотель добре розумiв цю обставину. Те, що належить дуже великiй кількості людей, привертає менш за все уваги, казав вiн. Тому люди дбають найбільше про те, що належить їм особисто; найменше вони дбають про те, що знаходиться у загальному користуванні, або дбають остiльки, оскiльки це торкається того чи iншого. Окрiм всього, люди виявляють недбалiсть, розраховуючи на пiклування з боку iншого, як трапляється з домашнiми слугами: велика кiлькiсть слуг інколи слугує гiрше, нiж коли б їх було менше, унаочнює свою думку Стагiрит.[15]

Та якщо давньогрецький мудрець спирався на повсякденний досвiд i узагальнення здорового глузду, то сьогодні життєдайна функція приватної власностi в суспiльствi доведена точною теорiєю i тривалою практикою. З'ясовано, що колективна або державна форми власностi не спроможні витіснити приватну власність з кола ефективної людської дiяльностi. Можливе лише певне балансування їх спiввiдношення, яке б пом'якшувало негативнi i сприяло позитивним наслідкам. Тут доречно зауважити, що приватна власність є захищеною законом в переважній більшості сучасних держав. Нова Конституція України в статті 41 теж наголошує “Право приватної власності є непорушним”.

Прагнення до повної унiфiкацiї громадян, до вичерпного контролю i управлiння їх життєдiяльнiстю заради змiцнення державного цiлого привели Платона до вимоги повного усуспiльнення не тiльки власностi, але й жiнок i дiтей. Усi жiнки цих мужiв мають бути спiльними, а окремо жодна нi з ким хай не живе. I дiти також мають бути спiльними, i нехай батько не вiдає, котра дитина його, а дитина - хто її батько, вчив мислитель з Афін.[16] Яку реакцiю у нормальної людини здатна викликати така пропозиція?!

Вже Арiстотель знайшов цілком рацiональнi докази проти описаного усуспільнення. Вiн, наприклад, мудро попереджував: у непом’якшеній родинними стосунками спiльнотi вкрай важко уникнути образ дiєю, бiйок, навмисних та ненавмисних вбивств i iнших злочинних явищ. Тому усуспiльнення жiнок і дiтей не посилить державу, а внутрішньо її послабить. “Взагалi, - пiдсумовував Стагiрит, - задуманий закон неодмiнно веде до результату, що є протилежним тому, який буде мати закон, правильно встановлений...”.[17]

Фундаментальна причина теоретичного прорахунку Платона тут полягає, як i у випадку з приватною власнiстю, в беззастережному пiднесеннi державного цiлого, в твердженнi абсолютної єдностi громадян як начебто необхiдної умови життєздатностi полісу. Філософ з Афін не зрозумів мертвої сили повної зрівнялівки і, навпаки, позитивної функцiї рiзноманiтностi явищ того чи iншого вимiру соцiальної дiйсностi, творчого потенціалу законної свободи окремої людини.

Афiнянин вимудрував, якщо використати сучасний термін, теоретичну модель тоталiтарної держави. Термiни “тоталiтарний”, “тоталiтаризм” та їм подiбнi походять вiд латинського “totus”, що означає “цілий”, “увесь”, “повний”. Неважко зрозумiти: це поняття висловлює, по-перше, приоритет державного цiлого по вiдношенню до його “людських частинок” i, по-друге, вичерпний характер контролю i управління, які є засобами здійснення такого пріоритету. Хоч Платону не вдалося втілити в життя свою модель “найкращаї держави”, з часом в кiлькох країнах її певною мiрою все ж було реалiзовано. Серед найповнiших втiлень називають сталiнських СРСР та гiтлерiвську Нiмеччину.[18]

4. Арiстотель про справедливi та несправедливi державнi устрої

Наступний крок у її розвитку соцiально-політичної думки Давньої Грецiї зробив Арiстотель Стагірит. Вiн не тiльки влучно критикував свого вчителя, але i розробив власну концепцiю, яка викладена головним чином у знанiй “Полiтицi”. Якщо Платон конструював образ “найкращої держави” силою уяви, що спиралась головним чином на певнi умогляднi основоположення, то його учень почав з вивчення даних стосовно бiльш нiж 150 реальних державних утворень. Такий підхід забезпечив Арiстотелю певну перевагу в одержаних результатах i їх доказовості. Бiльше того, вагомiшими ставали пiдстави практичної функцiї його теоретико-полiтичних висновків.

“Полiтика” Стагiрита створювалась за часiв розгортання війського-політичної експансiї греків i замислювалось як концептуальне обгрунтування шляхiв реалiзацiї владних намірів Олександра Македонського. На невдовзi пiдкорених безкраїх просторах – від Індії до Піренеїв - вiдкривались блискучi перспективи розповсюдження грецьких форм суспiльного буття, причому у скоригованому i вдосконаленому виглядi. Хоч цi можливостi з рiзних причин не були втiлені в життя, вчення Арiстотеля дотепер править за зразок вiдповiдi думки античностi на складнi питання теорiї держави, правової та полiтичної практики.

“Людина за природою є iстота полiтична”, - стверджує Арiстотель на початку свого дослідження. Цим стверджується необхідність “полiтичного спiлкування” -  тобто держави - для повноцінного буття людини.

“В усіх людей природа вселила потяг до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, зробив людству найбільше благо”, -  веде Арістотель далі.[19] Відповідно до наведених суджень, організацію державного спілкування слушно вважати політичною діяльністю, політикою. А раціональне дослідження організації держави - або ж політичного спілкування - становить, в дусі Стагірита, політичну науку.

Будь-яке спiлкування виникає заради певної мети. Що ж є метою створення і функціонування держави? Згiдно Стагiриту, держава створюється людьми заради потреб життя, а iснує заради досягнення доброго життя. Далi вiн неодноразово пiдкреслює, що саме “найкраще”, “гiдне життя” кожного громадянина є метою існування держави. Коли поряд з цими твердженнями взяти до уваги критичне ставлення Арiстотеля до поглядiв Платона, то природно дiйти важливого висновку: Стагiрит вирiшував фундаментальну дилему iнтересiв людини i держави на користь людини. Держава розглядається як необхідний інструмент, засiб досягнення щасливого буття кожним громадянином або їх спільнотою, а не навпаки.[20] Цього вихідного принципу мислитель тримається в усiх студiях та оцiнках реальних державних утворень, в створенні мисленої моделi найкращого суспільного ладу.

Ясно, зауважував в такому зв'язку Арiстотель, що тiльки тi державнi устрої, котрi забезпечують загальне добро, виявляються справедливими i правильними. Тi ж, що захищають iнтереси частини громадян, являють собою помилковi вiдхилення вiд правильних: адже вони грунтуються на пануваннi, тодi як справедлива держава має спиратися на спiлкування вiльних людей.

Це загальне мiркування Стагiрит бере першою пiдставою класифiкацiї реальних форм державного устрою. Далi, пiсля дихотомiчного поділу держав на справедливi (правильнi) та несправедливi (неправильнi), вiн розподiляє обидва види на пiдставi того, кому належить влада, а вона може знаходитися чи то в руках одного, чи то небагатьох, чи то бiльшостi. У такий спосiб одержано бажану класифiкацію форм державного устрою (ФДУ).

                                                                       монархiя

                                   справедливi   арiстократiя

                                                                       полiтiя

ФДУ

 

                                                                           тиранiя

                                   несправедливi               олiгархiя

                                                                           демократiя

 

Зараз немає можливостi обговорювати окремо кожну з виділених форм державностi. Загальнi пiдстави їх розрiзрення вже з'ясовано, а докладний опис легко знайти в творi Арiстотеля. Але є сенс зупинитися на розглядi демократичного устрою та полiтiї.

З демократiєю ми звично пов'язуємо позитивну оцiнку, вона пiдсилюється i тими вiдомостями, якi наведено стосовно державного життя Афiн епохи Перiкла. Тому сюрпризом виглядає вiднесення Арiстотелем цього устрою до несправедливих. Чи можна з цим погодитись?

Відповідаючи на поставлене запитання, треба зрозуміти, що мислитель визначив демократiю як владу народу – тієї більшості, що протистоїть аристократичній меншості, еліті. Таку бiльшiсть за його часiв складали незаможнi громадяни. Тому демократичний державний устрій мав на метi перш за все забезпечити iнтереси незаможних, а не загальне благо. Отже, вiн, точно кажучи, не був цiлком справедливим. Ясно, застережував в такому зв'язку Арiстотель, що коли бiльшiсть, забравши собi все, почне дiлити мiж собою власнiсть меншостi, то цим вона занапастить державу. Якщо ж цього не станеться i демократія виявиться здатною якось збалансувати iнтереси бiльшостi i меншостi, то iй можна буде вiддати перевагу: це буде найменш несправедлива з несправедливих форм державності.[21]

Визнання демократiї як влади бiльшостi зберiгає своє значення дотепер, хоч i з суттєвою поправкою: бiльшiсть не обов'язково складають незаможнi громадяни. Тому i сьогоднi уникнути визнання певної несправедливостi цiєї форми державного устрою не можна. Насправдi, навiть у найдемократичних країнах пiсля виборiв партiя бiльшостi, яка одержує перемогу, здобуває переваги в інститутах державної влади з тим, щоб захищати iнтереси в першу чергу свого електорату. З iнтересами та потребами решти громадян ця активнiсть інколи вступає в суперечнiсть, що є по вiдношенню до них несправедливим. Та в цивiлiзованому свiтi iснують рiзноманiтнi механiзми, котрi обмежують рiвень такої несправедливостi, балансують iнтереси бiльшостi i меншостi, надiйно гарантують природнi права будь-якого громадянина. Їх розгляд - справа подальших розділів, ми ж обмежимося афорiстичним резюме знаменитого британського прем’єр-міністра Уiнстона Черчілля. Вiн скорегував думку Арiстотеля з урахуванням досвiду суспiльного розвитку протягом бiльш нiж двох тисячолiть у такий спосіб: демократiя – недосконала форма правління, за виключенням усіх інших, які ще гірші.

Власті симпатії Стагiрита були пов’язані з полiтiєю, яку вiн вважав насправді найкращою формою державного устрою.

В кожнiй державi, обгрунтовував свiй iдеал мислитель, є три частини населення: вельми заможнi, вкрай незаможнi та тi, що знаходяться посерединi мiж ними. Оскiльки “помiрнiсть та середина - найкраще, то, очевидно, i середнiй достаток з усiх благ всього найкраще. I далi: “Зрозумiло, що найкраще державне спiлкування - те, котре досягається через середнiх, i тi держави мають гарний устрiй, де середнi складають бiльшiсть, де вони - в кращому випадку - сильніші за обидвi крайностi або принаймi кожної з них окремо. З'єднавшись з тiєю чи iншою крайністю, - роз'яснює Арiстотель далi, - вони забезпечують рівновагу та перешкоджають перевазi супротивників. Тому найбільше благополуччя держави полягає в тому, щоб її громадяни мали власнiсть середню, але достатню; а в тих випадках, коли однi мають забагато, iншi ж не мають нічого, виникає чи то крайня демократiя, чи то тиранiя, саме пiд впливом протилежних крайностей”.[22]

Отже, запорукою iснування найкращої державної організації – полiтiї –Стагiрит стверджував наявнiсть могутнього прошарку “середнiх громадян”, тобто тих, хто має достатні приватну власнiсть i рівень добробуту. Та вивчаючи численнi держави Давнього свiту, вiн бачив - майже все населення подiляється на незаможних та багатiїв, а “середнiх” замало. Внаслiдок цiєї об'єктивної обставини найкращiй державний устрiй “чи то нiколи не зустрiчається, чи то зустрiчається рiдко i у небагатьох. Один лише муж на вiдмiну вiд тих, хто старшинував ранiше, дозволив себе переконати запровадити цей устрiй”, - писав Арiстотель. Аналiз цих слiв дозволив висунути припущення, що “єдиним мужем” грецький фiлософ назвав Олександра Македонського, з діяльністю якого вiн пов'язував надiї на втiлення свого вчення в життя.[23]

Якщо у Давньому свiтi одержанi Арiстотелем висновки залишились далеким iдеалом, то сьогоднi вони мають насправді життєдайне значення. Адже однiєю з головних складових соцiальної структури розвинених країн визнається саме “середнiй клас”. Вiн вирiс за рахунок iнтеграцiї частини буржуа, робітників, службовців та інтелігенції. Його чисельність набула передбаченої Стагiритом бiльшостi i здатна забезпечити стабiльнiсть, еволюцiйний прогрес та добробут суспiльства. Створення “середнього класу” - необхiдна умова залучення до кола благополучних держав й України. Цю умову слiд виконувати без зайвих вагань.

В тiй мiрi, в якiй соцiальне підгрунтя західних демократій складає “середнiй клас”, вони наближаються до арiстотелевського iдеалу - полiтiї. З цiєї причини, мабуть, i сам Стагiрит сьогоднi визнав би реальний демократичний устрiй найсправедливiшою формою державностi. Проте заперечення проти ототожнювання полiтiї та сучасної демократiї неодмiнно виникли б з iншого боку, тобто з боку справжніх демократiв. Справа полягає в тому, що хоч полiтiя насправдi має забезпечити щастя усiх своїх громадян, але вона обмежується тiльки своїми громадянами. В грецьких полiсах iснували жорсткi критерiї громадянства: згаданий раніше випадок з сином Перiкла Афiнського в цьому вiдношеннi є показовим. Тому поза колом громадян залишалась значна кiлькiсть населення - як вiльних людей, так i рабiв. Вони не тiльки не мали повної пiдтримки з боку держави, а й розглядались нею як законний ресурс вирiшення власних проблем. Полiтiя Арiстотеля не замислювалась виключенням з цього правила.

Стагiрит не тiльки не заперечував, наприклад, рабства, але i обгрунтовував його природнiсть i кориснiсть. “Природа волiє, щоб i фізична організація вiльнiх людей вiдрiзнялась од статури рабiв: в останнiх статура мiцна, придатна для виконання необхiдних фiзичних робiт; вiльнi ж люди тримаються прямо i не здатнi виконувати такi роботи, проте вони пристосованi для полiтичного життя, яке розподiляється у них на дiяльнiсть в воєнний та мирний час”, - вчив Арiстотель.[24]

Спрямованiсть його думки досить очевидна i вiдповiдає широко розповсюдженiй за часiв античностi зневазi до грубої фiзичної працi, до практично-орiєнтованої “майстерності творення”. Землеробство, ремiсництво та подiбнi важкi, виснажливі роботи Арiстотель вважав за доцiльне доручати рабам i iноземцям, тодi як повноправному громадянину лічило воювати, брати участь в управлiннi державою, розглядати судові справи i, звичайно, філософствувати.

Неважко побачити, що в своєму iсторичному розвитку демократiя не тiльки набула позитивних ознак полiтiї, а й перевершила iдеал Арiстотеля в широтi i суцiльностi соцiальної бази. Насправдi, непримиренних суперечностей, що народжуються вiдношенням “панування – пiдкорення”, сучаснi демократичнi держави не знають, а дискримінації меншин або емiгрантiв намагаються поступово, хоч i не завжди з швидким ефектом, позбутися. Що ж до рiзнопiдставних суперечностей взагалі, то навряд щоб життєздатне суспiльство будь-коли позбавилось їх зовсім. Коли ж вони народждують небезпечнi крайнощi, то їх має згасити могутнiй “середнiй клас”. Свідоме впорядковування й розв’язування суспільних суперечностей, особливо у державній сфері, й становить сутність політики.

 

5. Сучасне значення античної спадщини: короткий підсумок

 

Класична античність демонструє нам зразки зрілої політичної активності, спрямованої на організацію різноманітних проявів життєдіяльності міст-держав. Репрезентативної фігурою тут є, наприклад, Перікл Афінський. Політика виникає раніше за науку про неї, проте за часів розквіту Еллади остання досягає перших класичних успіхів, особливо у творах Платона та Арістотеля. Ми знаходимо тут саме науку, тобто переважно впорядковане раціональне дослідження, а не виключно міфи чи релігійні приповісті.

З самого початку наука про політику виявляється досить неоднорідною, по-перше, за своєю методологією. Коли Платон застосовував спекулятивний метод, виводячи детальну модель “найкращої держави” з кількох умоглядних основоположень, то Арістотель був прихильником описів і класифікацій реально існуючих державних утворень. Доступ до значного за тих часів емпіричного матеріалу дозволив йому порівняти, оцінити й висловити не тільки припущення щодо “ідеальної організації” політичного спілкування, а й знайти реально найменш несправедливий державний устрій, яким він вважає помірну демократію.

По-друге, змістовні висновки політичних досліджень антиків теж суттєво розбігаються. З точки зору сьогодення можна  стверджувати, що вони винайшли найширшу шкалу моделей держави, кінцевими пунктами якої є, з одного боку, чистий тоталітаризм, а з іншого – довершена влада усіх дієздатних громадян на кшталт політії. Звичайно, в реальному житті ситуація є набагато складнішою, тут домінують змішані та перехідні форми. Проте для їх аналізу й загальної оцінки зазначена шкала дотепер становить певну цінність.

Цінною виявляється і арістотелевська класифікація різноманіття конкретних державних устроїв, тобто способів організації державної влади. А оцінка Стагіритом природи демократії через тисячоліття вдало перегукується з відповідними поглядами авторитетних політиків сучасності. З корективами на умови початку ХХІ століття, якісно відмінні від умов розквіту класичної Еллади, вона є плідним підгрунтям міркувань щодо напрямку і засобів забезпечення суспільно-політичного поступу незалежної України.