2.     загальнІ       тенденцІЇ     розвитку     апк в      умовах ринковоЇ економІки

Перехід до ринкової економіки пов'язаний із структурною перебудовою агропромислового комплексу, удосконалення його функціонально- компонентної і територіальної структур, розвитком агропромислової інтеграції, вертикальної і горизонтальної кооперації, комплексування і комбінування виробництва, формування зон і районів товарного виробництва різних видів сільськогосподарської продукції, переспеціалізацією і деспеціалізацією господарств,  реформацією  всього  агропромислового  комплексу,  зональних,

внутрішньо-зональних, міжгалузевих і внутрішньогалузевих підкомплексів. Розвиваються  нові  економічні,  торговельні,  технологічні  та  організаційні зв'язки між ними. На зміну жорсткому державному управлінню і плануванню приходять ринкові регулятори, які вносять дуже великі корективи у взаємовідносини між окремими галузями агропромислового комплексу, його підприємствами і господарствами. Все більше вступають в силу товарно- грошові відносини між ними.

Однак трансформації в агропромисловому комплексі повинні мати регульований  і  планомірний  характер.  Тому  завдання  економічної  науки полягає в тому, щоб структурна перебудова в агропромисловому комплексі відбувалася  на  основі  конструювання  таких  моделей  агропромислових структур, які б забезпечували найбільш раціональне і високоефективне використання аграрно-ресурсного потенціалу, стабільне нарощування виробництва агропромислової продукції, максимальне насичення ринку продовольчими товарами і повну забезпеченість ними населення України. Досягнення конструктивної економіки, економічної і соціальної географії, економічної математики і кібернетики дозволяють проектувати моделі різних агропромислових формувань, які в сучасних умовах розвитку продуктивних сил і науково-технічного прогресу здатні забезпечити високу ефективність агропромислового виробництва.

Розвиток агропромислового комплексу відбувається на основі агропромислової інтеграції, комплексування, комбінування і кооперування. Всі ці процеси відбуваються шляхом взаємозв'язку і взаємообумовленості, які зумовлюють формування і розвиток агропромислового комплексу.

Дослідження  проблем  комплексоутворення  і  закономірностей формування і розвитку агропромислового аграрно територіальних комплексів постійно перебувають в центрі уваги науки і практики. Пізнання законів і особливостей   територіальної   організації   агропромислового   виробництва,

агропромислової інтеграції, вертикальної і горизонтальної інтеграції, комбінування і комплексування виробництва дозволяє створювати такі організаційно-господарські структури, які забезпечують високу ефективність агропромислового виробництва. Їх розвиток дозволяє розкрити нові додаткові джерела збільшення виробництва продукції, підвищення економічної ефективності виробництва і збільшення надходжень в державний бюджет.

У процесі створення комплексів і їх розвитку, завдяки взаємозв'язаному, скомплектованому, заінтегрованому, скооперовану і збалансованому розвитку промислових і сільськогосподарських підприємств, створюються найкращі умови для високоефективного використання природних, виробничих, фінансових та економічних ресурсів. При комплексному розміщенні промислових комплексів і розвитку інтеграції досягається значна економія капітальних вкладень. зменшується протяжність інженерних комунікацій, доріг, зменшується площа землі для забудови, створюються сприятливі умови для соціально-економічного розвитку територій. Отже, агропромислові комплекси - це найбільш оптимальна форма територіальної організації агропромислового виробництва, що розглядаються наукою і практикою як найбільш прогресивні високоефективні форми організації агропромислового виробництва. Саме тому, коли в Україні здійснюється структурна перебудова і реформування агропромислового  комплексу,  необхідне  подальше  вдосконалення комплексного розвитку галузей сільського господарства, харчової і переробної промисловості, раціоналізації технологічних, виробничих та економічних зв'язків.

Дослідженням теоретичних, методологічних та інших проблем комплексоутворення займаються економісти-аграрники, географи і соціологи. Адже об'єктивні процеси комплексоутворення відбуваються на суцільній території і у відповідних соціально-економічних умовах. Процеси комплексоутворення  відбуваються  в  результаті  взаємодії  економічного  та

суспільного розвитку. Вони можуть бути пізнані і використані в практиці господарської діяльності за умови залучення до арсеналу досліджень багатьох галузей науки і насамперед економіки, математики, кібернетики, статистики та інших галузей науки. При досліджені комплексів сформувалися такі основні напрямки їх досліджень: теоретичний, методологічний і прикладний.

Теоретичні дослідження спрямовані на узагальнення об'єктивних законів, закономірностей і особливостей матеріального виробництва і їх прояв в агропромисловому комплексі, розкриття специфічних особливостей економіки і організації агропромислового виробництва і його оптимального поєднання з промисловим. У процесах методичного характеру розкриваються методи і прийоми досліджень особливостей розвитку і територіальної організації агропромислового виробництва, структурно-динамічного аналізу його структурних перетворень. Прикладні дослідження присвячені в основному аналізу і оцінці різних форм агроформування та економічної ефективності функціонування.

Агропромисловий комплекс – складова структурна частина господарського комплексу України. Він повинен являти собою структурно завершену, збалансовану, зінтегровану, взаємозв'язану, високоефективну систему, здатну повністю забезпечити населення продуктами харчування, а зовнішню торгівлю – експортними товарами. Основною складовою агропромислового комплексу є сільське господарство, важлива складова частина, одна з основних, життєво важливих галузей господарства України і сфер матеріального виробництва, яка спеціалізується на виробництві продуктів харчування для населення, сировини для промисловості і експортних товарів для зовнішньої торгівлі. В цій галузі виробляється більш як 50\% продукції АПК. Другою його важливою галуззю є харчова і переробна промисловість. До неї належать галузі і підгалузі харчової промисловості (мукомельно-круп'яної, хлібопекарської,      плодоовочево-консервної,      цукрової,      олійно-жирової,

виноградарсько-виноробної, м'ясо-молочної, рибної та інших галузей). Третьою складовою частиною агропромислового комплексу є галузі промисловості, що виробляють для сільського господарства і харчової промисловості основні засоби виробництва (сільськогосподарські машини і технологічне обладнання) та предмети праці (мінеральні добрива, хімічні меліоранти, пестициди, гербіциди, пально-мастильні та інші матеріали).

Гармонійний і збалансований розвиток складових агропромислового комплексу базується на тісних технологічних, економічних і організаційних зв'язках між ними. В минулому вони розвивалися на плановій основі. Планування виробництва і поставок сільськогосподарським підприємствам промислових засобів виробництва і предметів праці, забезпечувало поступове нарощування продукції землеробства і тваринництва в державні ресурси і промисловим підприємствам для переробки, забезпечувало ефективне функціонування всіх складових частин агропромислового комплексу. Однак в умовах його структурної перебудови і реформування порушились економічні зв'язки між промисловими і сільськогосподарськими підприємствами. Великий диспаритет цін на промислову і сільськогосподарську продукцію призвів до погіршення економічних взаємовідносин між промисловими і сільськогосподарськими підприємствами.

Дезінтеграція  призвела  до  порушення  цілісності,  структурної завершеності і збалансованості всіх складових агропромисловою комплексу. Тому основне завдання полягає в тому, щоб, використовуючи ринкові регулятори, з допомогою паритету цін, налагодити нормальні економічні взаємовідносини між всіма складовими агропромислового комплексу.

Вирішальне значення у формуванні нового структурно завершеного агропромислового комплексу має агропромислова інтеграція. Вона передбачає поглиблення  таких  технологічних,  економічних,  організаційних  та  інших зв'язків між сільськогосподарськими, промисловими підприємствами і розвиток

різних агропромислових формувань, які забезпечують більш раціональне і високоефективне використання всього виробничого потенціалу. В умовах ринкової економіки агропромислова інтеграція набуває нових рис, оскільки інтеграційні  процеси  пов'язані  із   змінами  власності  економічних взаємовідносин між сільськогосподарськими підприємствами, в організаційній структурі виробництва та іншими чинниками. Агропромислова інтеграція — процес  органічного злиття  промислового і  сільськогосподарського виробництва, що забезпечує підвищення економічної ефективності агропромислового виробництва.

Інтеграційні формування — це єдині виробничо-господарські комплекси, в яких вся господарська і комерційна діяльність здійснюється на основі вертикальної і горизонтальної кооперації, спеціалізації і концентрації виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Як наслідок суспільного і територіального поділу праці відбувається як на загальному народногосподарському рівні, так і на рівні окремих територій, підприємств і господарств.  Результатом  інтеграції  різних  галузей  на  загальнодержавному рівні є агропромисловий комплекс України, на регіональному — зональні і внутрішньо-зональні територіально-виробничі комплекси, на міжгалузевому — спеціалізовані  агропромислові  комплекси:  зерно-промисловий, бурякоцукровий, олійно-жировий, плодоовочево-консервний, виноградарсько- виноробний, тваринницько-промисловий та інші, на місцевому рівні — це агропромислові об'єднання, агрофірми, агрокомбінати та інші інтеграційні формування. В останніх, як правило, інтегратором виступає промислове підприємство (див. Схему 1).

Агропромислова інтеграція

За масштабом території        За поєднанням умов і чинників

Зональні, районні

Виробничі      Виробничо-торгівельні        Виробничо-наукові

Упродовж останнього часу, хоч і повільно але вже почалися процеси спеціалізації  сільськогосподарського виробництва.  Вони  відбувалися насамперед на рівні окремих господарств і підприємств, відбувається перехід окремих господарств і підприємств на індустріальну, високоінтенсивну і спеціалізовану основу. В цих умовах виникає необхідність розвитку кооперації. Розвивається  горизонтальна  і  вертикальна  кооперація,  з  яких  перша  являє собою планомірне співробітництво господарств, що спеціалізуються на виробництві певних видів продукції або напрямків своєї діяльності з метою найбільш ефективного використання природних, виробничих, трудових і фінансових ресурсів. При цьому, як правило, зберігається економічна і юридична самостійність господарств і підприємств, які кооперуються між собою. Організація виробничих і обслуговуючих кооперативів має стати одним із важливих напрямків самозахисту сільських товаровиробників та виходу агропромислового комплексу з кризової ситуації.

Обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи та їх об'єднання становитимуть реальну конкуренцію посередницьким приватним структурам, які наживаються на бідності та економічній немочі господарств. Комбінування виробництва передбачає поєднання в одному підприємстві виробництва, переробки і реалізації готової продукції. Вона базується на одному технологічному процесі і завершеному циклі виробництва готової продукції. Найбільше комбінування знайшло своє поширення в цукровій промисловості України. Великі цукрокомбінати були майже в усіх областях України. (Схема 2)

3 наведеної схеми видно, що агропромисловий комплекс України складається з двох великих підкомплексів продовольчого і непродовольчого. Кожний із них має свою сировинну базу, галузі промисловості з переробки сировини, економічні зв'язки, ринки збуту продукції, але є основною складовою частиною агропромислового комплексу.

Агропромисловий комплекс України

Підкомплекси

Зернопромисловий

Р          Бурякоцукровий о

П         с

р          л          Плодовочеконсервний

о          и

д          н          Виноградарсько-

о          н          виноробний в            и

л          Картопляно-крохма-

в ч       о

і           Комбікормовий

п

і           М’ясопромисловий д

к          Т

о          в          Молочнопромисловий

м          а

п          р

л          и          Олійножировий

е          н

к          н

с          и          Рибопромисловий и ц

т

в

о          Птахопромисловий

Льонопромисловий

Н е п

Луб’яно-промисловий           р о д

о

Шовко-текстильний в

о л ь

Вовняно-текстильний           ч і

п і д

п

л е к с и

Схема 2.

Ідея агропромислового комплексування набуває все більшого розвитку і популярності, оскільки ця форма організації створює можливості поновому поєднувати принципи територіальної концентрації з вертикальною інтеграцією, забезпечувати потреби населення конкретної території та суміжних із нею районів продукцією комбінату. За останній час в Україні ще працюють понад

40 агропромислових комбінатів різної спеціалізації. Серед них найпоширенішими є локальні та регіональні. Комбінати мають широкі технологічні та економічні зв'язки з підприємствами і господарствами, з якими узгоджують, координують і планують свою виробничу діяльність.

На основі агропромислової інтеграції формуються спеціалізовані та інтегральні агропромислові формування різних територіальних районів (країни, економічного району, адміністративної області, району та окремих господарських формувань). Найбільш успішно агропромислова інтеграція розвивається на основі тих галузей сільського господарства, продукція яких не витримує  тривалого  зберігання  і  вимагає  швидкої  переробки  і  реалізації (молоко, городина, фрукти, виноград та інші види продукції).Агропромислові формування характеризуються територіальною єдністю, комплексністю і просторовою  обмеженістю  своїх  підрозділів.  Межі  агропромислових формувань складаються в залежності від їх сировинних зон, глибини спеціалізації господарств, розмірів виробництва продукції. Отже, на основі вищесказаного можна назвати основні риси агропромислового комплексу. Першою і головною рисою є наявність постійних технологічних, економічних і організаційних зв'язків між сільським господарством і промисловістю як по лінії виробництва і переробки сировини, так і по лінії комплексної переробки і утилізації відходів. Інші важливі риси полягають у взаємопов'язаності і пропорційності розвитку сільськогосподарських і промислових підприємств, об'єднаних однією програмою розвитку виробництва всіх підрозділів, що утворюють те чи інше агроформування (виробництва, зберігання, переробка та

збут сільськогосподарської продукції).

Отож агропромисловий комплекс слід розглядати як найбільш прогресивну і високоефективну форму спільної і територіальної організації, матеріального виробництва, в якій всі його галузі заінтегровані в одній структурно  завершеній,  збалансованій, технологічно, економічно  і організаційно  зв'язаній  системі,  основне  завдання  якої  полягає  в максимальному забезпеченні населення продовольчими товарами.

Функціонально-компонентна структура АПК являє собою сукупність галузей сільськогосподарського і промислового виробництва, які технологічно, економічно і організаційно пов'язані між собою, основне завдання яких – максимально  забезпечети  населення  продуктами  харчування  і   предметах першої необхідності, територіальна структура має на меті максимальне залучення і високоефективне використання ресурсних можливостей територій для високоефективного розвитку промислового виробництва. Компетентна структура АПК відображає його внутрішньогалузевий поділ праці, в процесі якого можлива поява нових галузей і виробництв, видів діяльності, об'єднаних функціональним призначенням. Кожний спеціалізований чи інтегрований агропромисловий комплекс є носієм зовнішнього і внутрішнього аспекту функцій.  Перший  знаходить  свій  вияв  у  процесах  і  рівнях  спеціалізації,  а другий – у процесах комплексоутворення, в рівнях його розвитку і пропорційності, тому головною ознакою рівня ефективності кожного спеціалізованого продуктивного підкомплексу є збалансованість між стадіями виробничого циклу.

Територіальна структура відображає внутрішньотериторіальну будову АПК, характеризує територіальні відношення між процесами виробництва, промисловою переробкою сільськогосподарської сировини і умовами їх розвитку в межах регіонів різного масштабу, тобто форми територіального зосередження     агропромислового     процесу.     Територіально     їх     можна

розчленувати за різними ознаками. Елементи територіальної структури можуть бути регіональними (зональними і внутрішньозональними), локальними і приміськими. Всі вони відображають специфіку поєднань природних умов і ресурсів, характер розселення, поєднання галузей агропромислового виробництва, спеціалізацію господарств і підприємств.

Функціонування АПК базується на економічних, технологічних і організаційних зв'язках. Зв'язок — це конкретний вираз певного відношення, який має розчленований енергетичний супетратний склад і потоки речовини, сировини матеріально-технічних ресурсів, сировини, напівфабрикатів, енергії, кінцевої продукції, товарів, промислової маси, інформацій тощо. Функціональні зв'язки АПК забезпечують появу формування, розвиток і високоефективне функціонування   агропромислових   утворень.   Ці   складники   зв'язують   усі складові агропромислового комплексу в єдину цілісну, структуризовану, збалансовану і заінтегровану систему, яка забезпечує населення продовольчими і промисловими товарами. Вони зв'язують систему матеріальних потоків, сировини, продукції засобів виробництва у систему матеріально-технічного постачання, яка є кровоносною системою агропромислового комплексу.

В основі функціонування АПК лежать два головних види зв'язків: зовнішні і внутрішні, з яких перші зумовлюють виникнення, формування, розвиток і високоефективне функціонування агропромислових формувань, їх основні параметри, другі — розкривають внутрішні взаємовідносини між всіма структурними елементами і складовими АПК, системні механізми його функціонування.

Зовнішні зв'язки розвиваються у двох основних напрямках між АПК і економічним  середовищем  і  АПК  та  природним  середовищем.  Вони охоплюють:  планово-управлінські,  які  забезпечують  регульований, планомірний і збалансований розвиток АПК; матеріально-технічні, які забезпечують      матеріально-технічне     постачання,      тобто      забезпечення

господарства сільськогосподарськими машинами, обладнаннями, мінеральними добривами, хімічними мінерантами, пестицидами, гербіцидами, комбікормами, мікробіологічними добавками, пальномастильними та іншими матеріалами; природно-екологічні, які забезпечують розширене відтворення природного середовища, підвищення продуктивності тап економічної ефективності використання природно-ресурсного потенціалу (гідротехніка, хімічна і біологічна меліорація земель, корінне поліпшення лук і пасовищ, удобрення ґрунтів); реалізаційних споживачів, що відображають реальний попит на вироблену продукцію на кожній конкретній території (реалізація продовольчих товарів, напівфабрикатів, споживання продукції, сировини тощо), також інформації є носіями до вищих органів влади і зворотної – від них до нижчих. Ці зовнішні зв'язки можуть бути прямими, непрямими і опосередкованими.

Внутрішні зв'язки забезпечують цілісність, збалансованість, функціональну єдність АПК і різних агропромислових формувань, а тому їх можна назвати комплексуючими. Вони охоплюють:

9 транспортно    економічні    зв'язки,    які     об'єднують    всі     галузі агропромислового комплексу,  всі  його  ланки  і  складові  частини  в єдину структуровану систему, серед них відбувається обмін між всіма комплексуючими складовими АПК;

9 виробничо-структурні,      які       включають     матеріально-технічне,

інженерне, агросервісне, агрохімічне та інші обслуговування;

9 організаційно-управлінські, які забезпечують управління, регулювання і планування агропромислового виробництва;

9 фінансові зв'язки, які охоплюють фінансування капітальних вкладень, проектів     соціально-економічного         розвитку,         будівництва гідротехнічних          споруд,     меліоративних     систем,     промислових

підприємств, шляхів сполучення тощо;

9 технологічні,          які       об'єднують     господарства,            сільськогосподарські            і

промислові підприємства, які на основі виробничих циклів об'єднують їх у відповідні агропромислові формування;

9 економічні,   які   охоплюють   обмін   товарами   основними   видами продукції бартерні та інші угоди;

9 виробничо-соціальні  зв'язки,  що   здійснюються  між   матеріальним виробництвом і населенням, яке забезпечує його потреби у продуктах харчування і всіх інших товарах.

Висока  стабільність,  стійкість  і  постійність  усіх  зв'язків  забезпечує високу економічну ефективність функціонування агропромислового комплексу, стабільне нарощування агропромислової продукції, систематичне підвищення життєвого рівня населення і його добробуту. Тому проблема економічних зв'язків повинна бути об'єктом управління і планування систематичного контролю з боку держави. Від того, наскільки підтримуються, розвиваються, економічно стимулюються економічні зв'язки залежить стійкість і висока динамічність розвитку агропромислового комплексу.

Необхідно нагадати, що порушення всіх економічних, технологічних, фінансових та організаційних зв'язків призвело до занепаду агропромислового комплексу, руйнації його продуктивних сил, зменшення виробництва продовольчих товарів, зниження їх споживання. Зокрема, погіршення економічних  зв'язків  між  промисловими  підприємствами,  які  виробляють засоби  виробництва,  що  використовуються  в  сільському  господарстві (трактори, сільськогосподарські машини і обладнання) і предмети праці (мінеральні добрива, хімічні меліоранти, пестициди, гербіциди, комбікорми, пальномастильними та інші матеріали) призвело до погіршення матеріально- технічного забезпечення господарств. їх деіндустріалізації, дезінтенсифікації і деспеціалізації та значного зменшення всіх видів сільськогосподарської продукції.

Таблиця 4

Динаміка виробництва основних видів сільськогосподарської продукції,

тис.т.

Сільське господарство: Статистичний щорічник.- Київ: Мінстат України,

2001- С.47,64.

З Наведених в таблиці даних видно, що з 1991 р. по 2000 р. виробництво зерна в Україні зменшилось на 14 млн. т., цукрових буряків - на 21 млн. т., городини - на 1 млн. т., плодів і ягід - на 0,9 млн. т., винограду - на 226 тис. т., м'яса всіх видів - на 3,3 млн. т., молока - на 9,7 тис. т. і яєць - на 7,4 млн. шт.

Валова продукція сільського господарства в 2000 р. у порівнянні з 1990р.

зменшилась на 49,2 млрд. грн., в тому числі рослинництва на 19,1 млрд. грн. і тваринництва на 30,1 млрд. грн. Такий великий спад виробництва сільськогосподарської продукції самозагрожує продовольчій безпеці.

Знизилася рентабельність виробництва усіх видів продукції сільського

господарства (Таблиця 5).

Таблиця 5

Рівень рентабельності основних видів продукції сільського господарства у сільськогосподарських підприємствах (у відсотках)

„Сільське  господарство  України":  Статистичний  збірник  за  2000  рік,

Київ: 2001.– С.39.

В  результаті  погіршення економічних, технологічних і  організаційних

зв'язків між промисловими і сільськогосподарськими підприємствами, дезорганізації сировинних зон і зменшення сировинних ресурсів змушена була скоротити своє виробництво і харчова промисловість.

Аналіз показує, що в Україні постійно скорочується виробництво усіх видів продовольчих товарів. До мінімуму зведено виробництва м'яса і м'ясопродуктів, молочних продуктів, цукру, випічки хліба, іншого продовольства. Зменшення продовольчих товарів супроводжується зниженням їх якості. Вона з кожним роком погіршується і навіть стає непридатною для споживання. Особливо низькоякісні м'ясні і молочні продукти.

Трансформація агропромислового комплексу, зменшення виробництва продукції землеробства і тваринництва, а також продовольчих товарів звели до мінімуму їх споживання населенням. Багато із них населення споживає вже менше науково-обґрунтованих норм. Отже, продовольча проблема стала загрозою для національної безпеки України.

Тому проблемам розвитку агропромислового комплексу необхідно приділити особливо велику увагу. Він повинен стати предметом особливої державної політики і повинен знайти своє відображення у продовжені економічних реформ. Вони мають бути спрямовані насамперед на створення економічного середовища для прискореного розвитку агропромислового виробництва, приблизно однакових економічних умов для розширеного відтворення у всіх галузях і сферах агропромислового комплексу, удосконалення фінансово-кредитної, цінової, рентної, податкової, протекціоністської, митної і страхової політики.

Предметом державної політики має стати управління і планування в агропромисловому комплексі, ліквідації хаосу, надання процесу розвитку агропромислового комплексу контрольованою, планомірного і регульованого характеру. В умовах, коли ринок ще не вступив у повну силу, а його регуляторами   не   стали   стимулюючими   чинниками   розвитку   економіки,

управління розвитком продуктивних сил повинна взяти на себе держава. У своїй політиці вона не може проігнорувати такі важливі регулятори, як управління і планування з яких перше має представляти собою систему регулювання розвитку агропромислового виробництва, обміном, розподілом і споживанням матеріальних благ у відповідності із законами суспільного виробництва, а друге — господарсько-організаційну діяльність держави, спрямовану на збалансований, регульований і планомірний розвиток агропромислового комплексу. Без державного управління і планування вивести агропромисловий комплекс з кризової ситуації, забезпечити стабільне нарощування виробництва продовольства практично неможливе. Із вступом у повну силу ринкових відносин і регулюючої функції ринку вплив на розвиток аграрної економіки державного планування і управління поступово зменшується.

На перших етапах економічної реформи важливо не допустити міжгалузевих диспропорцій і забезпечити збалансований розвиток усіх галузей агропромислового комплексу. Балансовий метод управління і планування повинні забезпечити насамперед узгоджений розвиток промисловості і сільського господарства. Занепад галузей промисловості і передусім сільськогосподарського машинобудування, хімічної, нафтохімічної промисловості, а також комбікормової і мікробіологічної, призвели до значного занепаду галузей сільськогосподарського виробництва. Порушення міжгалузевих  економічних  зв'язків,  погіршення  системи  матеріально- технічного постачання, порушення комплексності в розвитку агропромислового комплексу стало однією з основних причин його великого занепаду. Тому збалансований комплекс, пропорційний розвиток АПК, забезпечення взаємозв'язків між промисловістю і сільським господарством може бути економічною основою для узгодженого розвитку аграрної економіки. Надання пріоритетного розвитку промисловості та виробництву засобів виробництва і

предметів праці дозволить індустріалізувати, інтенсифікувати, спеціалізувати сільськогосподарське виробництво на тих видах продукції, для яких воно має найкращі природноекономічні умови і які обходяться їм найдешевше. Тільки в умовах високої індустріалізації і комплексної механізації сільськогосподарського виробництва можлива його висока економічна ефективність.

3 індустріальним розвитком країни пов'язана також інтенсифікація. Будівництво гідротехнічних споруд, меліоративних систем, гідротехнічна, біологічна і хімічна меліорація земель, їх корінне поліпшення і високопродуктивне  використання  можливе  лише  при  умові високопродуктивної індустрії.

Комплексність і пропорційність розвитку агропромислового комплексу має включати не тільки збалансований розвиток галузей промисловості, що виробляють промислові засоби виробництва і предмети праці та сільськогосподарського виробництва, але й галузі харчової і переробної промисловості. Великий дисбаланс сировинних ресурсів і виробничих потужностей легкої і харчової промисловості, порушення технологічних та економічних зв'язків між промисловими і сільськогосподарськими підприємствами,  недопоставками  сировини  зумовили  різке  зменшення  всіх видів продукції харчування і дуже велике погіршення її якості.

Комплексність, збалансованість і пропорційність розвитку матеріально- технічного постачання, забезпечення сільського господарства промисловими засобами виробництва, всіма іншими матеріально-технічними ресурсами, створення  відповідної  системи–  лише  при  цих  складниках  можна  вести аграрний сектор економіки. I поки наші внутрішні ринки не будуть насичені промисловими засобами виробництва і предметами праці, поки господарства не зможуть їх купити по доступних цінах, доти проблема матеріально-технічного постачання повинна бути в центрі уваги державної політики. В цілому вона

повинна бути спрямована на удосконалення функціонально-компонентної структури, розміщення і спеціалізації сільськогосподарського виробництва, формування зон і районів товарного виробництва, основних видів сільськогосподарської продукції, організаційно господарське розміщення нових господарських структур, фермерських господарств, розвиток товарно- промислових  відносин,  максимальне  насичення  ринку  продовольчими товарами,  сприятливого  економічного  середовища  для  розширеного відтворення у всіх сферах аграрного виробництва, удосконалення фінансово- кредитної, інвестиційної, цінової, протекціоністської, податкової, митної і страхової політики, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, підвищення конкурентноспроможності українських продовольчих товарів і т. ін.