Гендерна нерівність в овс як можлива перешкода в професійній діяльності працівників

В сучасній Україні не допускається національна, расова, гендерна та релігійна дискримінація. Міністерство внутрішніх справ визнає актуальність впровадження гендерної рівності при реалізації правоохоронної політики держави. Основні закони, що регламентують діяльність ОВС, не відокремлюють різницю в проходженні служби між чоловіками та жінками. Однак все ж таки проблема гендерної нерівності на практиці існує. На сьогодні жінки все частіше приходять на службу в правоохоронні органи. Це – закономірний процес демократичного розвитку українського суспільства, але існують гендерні особливості проходження служби. Це може бути перешкодою в виконанні професійних обов’язків та самореалізації працівників, викликати конфліктні ситуації між ними. Тому дослідження гендерної нерівності в ОВСє досить актуальною. Для виявлення форм її прояву, впливу на функціонування підрозділів ОВС, оцінки з боку працівників ми пропонуємо наступні напрямки конкретних соціологічних досліджень:

Особливості професійного самовизначення жінок та чоловіків, які є працівниками ОВС, та вплив гендерних стереотипів на формування мотивації при виборі професії правоохоронця.

Вивчення особливостей професійної адаптації жінок та чоловіків, які є працівниками ОВС.

Виявлення існуючих стереотипів, як серед працівників ОВС, так і звичайних громадян стосовно місця і ролі жінки та чоловіка в ОВС, та їх вплив на процес проходження служби.

Особливості проходження служби в ОВС чоловіками та жінками, а саме: особливості кар’єрних просувань та реальне їх здійснення; стійкість професійного вибору; рівень дисциплінованості; стосунки між колегами та керівництвом; можливості підвищення рівня кваліфікованості та професіоналізму.

Вплив професійної діяльності в ОВС на індивідуально-особистісні характеристики чоловіків та жінок.

Вивчення існуючих пільг та привілеїв при проходженні служби в ОВС чоловіків та жінок.

З метою виявлення загальних гендерних особливостей проходження служби нами було проведено анкетне опитування працівників ОВС. На його базі можливо зробити наступні висновки:

В цілому жінки менш критично оцінюють службу в ОВС, вважають її більш престижною для себе, ніж чоловіки та більш стійки в виборі місця служби;

Чоловіків в першу чергу не задовольняє рівень оплати праці, а жінок – умови праці, обладнання робочого місця. Однаково їх не задовольняє режим праці, але жінки частіше вказують що вони виконують багато нецікавої рутинної роботи.

При прийомі до служби перевага надається чоловікам;

На практиці існує поділ на чоловічі та жіночі підрозділи, що відповідає існуючим в суспільстві стереотипам щодо жіночої та чоловічої роботи.

Кожний другий чоловік впевнений, що жінки –міліціонери не спроможні виконувати покладені на них службові обов’язки однаково з ним. До жінок відносяться більш поблажливо, їх неформальні службові пільги "відпрацьовують" чоловіки.

Існує суттєва розбіжність в переліку чоловічих та жіночих привілей при проходженні служби. До чоловічих респонденти відносять переваги при грошовому заохоченні, переміщенні вверх по службової дробині, підвищенні кваліфікації, керівництво більш прислуховується до їх думок та порад. Жіночі привілеї відносяться до умов та характеру праці (менш об'ємна, відповідальна та рискована, більш легко отримати лікарняний та відпустку в потрібний час…) Таким чином гендерні привілеї пов’язані з існуючими стереотипами маскуліності та феміності, допомагають виконувати традиційні сімейні ролі. З їх допомогою чоловіки підвищують свій професійний статус та отримують додаткові матеріальні нагороди, а жінки отримують можливість одночасного виконання професійних та сімейних ролей. Це підтверджує також тим, що жінки найбільшою перешкодою в кар'єрному просуванні вважають те, що кар’єра може заважати виконанню сімейних обов’язків та може вплинути на традиційні риси жіночої поведінки ( необхідно бути більш суворою, твердою та вимогливою).

Закоренілі гендерні уявлення не тільки можуть створювати значні перешкоди в професійному самовизначенні жінок та чоловіків в міліції, але й призводити до зниження ефективності їх функціонування. Останнім часом кількість жінок – працівників ОВС зростає, тому дослідження гендерних питань – це обов’язковий напрямок кадрової роботи.

Макєєв Олексій Олегович, науковий співробітник НДЛ кадрового, соціологічного та психологічного забезпечення ОВС ХНУВС

Психологічна компетентність працівника органів внутрішніх справ та її місце у структурі професіоналізму

Темпи розвитку сучасного українського суспільства висувають значні вимоги до професіоналізму працівників ОВС. Організація професійної підготовки правоохоронців потребує суттєвого вдосконалення не лишень тому, що їх професійна діяльність являє собою вид діяльності, який має суспільно-спрямований характер і тим самим зумовлює підвищену відповідальність учасників суспільно-правового процесу, а й тому, що вона пов'язана зі здійсненням складних службових функцій, часто пов‘язаних з ризиком для життя та здоров‘я. Психологічний зміст професійної діяльності працівників ОВС є дуже об‘ємним і вимагає від професіоналів наявності глибоких знань із загальної, юридичної та навіть медичної психології. Це створює підстави для виділення важливої складової професіоналізму працівника ОВС, як психологічна компетентність.

На теперішній час у науковій літературі дослідженню особливостей психологічної компетентності правоохоронців приділено не достатньо уваги. Професіоналізм визначають як сукупність особистісних якостей, навичок та вмінь, які забезпечують успішне виконання професійної діяльності. Професія правоохоронця у порівнянні з так званими громадськими спеціальностями має підкреслену нормативну регламентованість. І саме ця регламентованість протистоїть творчій, спонтанній реалізації особистості як професіонала. Крім того ряд авторів визначають професіоналізм як певну ступінь майстерності. В такому разі професіоналізм є здатністю до компетентного виконання функціональних обов‘язків, він передбачає рівень майстерності відповідний ступеню складності виконуваних завдань. Отже є очевидним, що поняття професіоналізм та компетентність є тісно між собою пов‘язаними, але не тотожними. В психологічній науці компетентність розглядається як компонент професіоналізму, тобто більш вузьким поняттям.

Найбільш поширений погляд полягає в тому, що професійна компетентність є одним із рівнів професіоналізму і визначається як сукупність знань, вмінь, навичок, професійно важливих якостей, необхідних працівнику для ефективного здійснення професійної діяльності. В такому разі професійна компетентність – це не компонент, а існуючий рівень підготовки фахівця, який виявляється в результативному оволодінні професією, що робить його діяльність ефективною. Професійна компетентність визначається перш за все як якісна характеристика ступеню оволодіння правоохоронцем своїми професійними обов‘язками. Компетентний правоохоронець повинен усвідомлювати власну мотивацію щодо обраної професії, мати адекватне уявлення про свою соціальну роль, вміти дати оцінку власним особистісним якостям у відповідності до правоохоронної діяльності, а також співвідносити результати цих оцінок з об'єктивними вимогами професійної діяльності та спираючись на цю оцінку будувати власне професійне становлення.

Складовою професійної компетентності будь-якого фахівця є сукупність професійно-важливих психологічних якостей, однак для успішного здійснення професійних завдань необхідно мати також знання з практичної психології і, найголовніше, – вміти застосовувати їх на практиці. Оперативно-службова діяльність працівників ОВС вимагає практичного використання певних психологічних знань, вмінь та навичок, які повинні забезпечити ефективне здійснення професійної діяльності, значною складовою якої є процес комунікації. Таким чином ми приходимо до поняття психологічна компетентність працівника ОВС і його визначення: психологічна компетентність це сукупність професійно-важливих психологічних якостей та соціально-психологічних знань. Під час виконання професійних обов‘язків правоохоронець вирішує низку різнопланових завдань. Психологічний аспект містять в собі усі види професійної діяльності правоохоронця, особливо це стосується взаємодії з підлеглими, громадянами та правопорушниками.

Професійне становлення відбувається значною мірою під час практичної діяльності професійної діяльності правоохоронця, отже логічно постає питання про місце психологічної компетентності в процесі професійного становлення працівника ОВС. Оскільки психологічна компетентність є складовою професійної компетентності, то очевидно, що психологічна компетентність є складовою професіоналізму працівника ОВС, певним ступенем його професійного зростання. На підґрунті актуальних психологічних якостей правоохоронця в процесі отримання психологічних знань та досвіду їх використання формується його психологічна компетентність, яка у поєднанні з нормативно-правовою та службово-практичною компетентністю утворює професійну компетентність працівника органів внутрішніх справ.

Таким чином, психологічна компетентність є невід‘ємною складовою професійної компетентності правоохоронця, яка в свою чергу є складовою професіоналізму. Психологічна компетентність воднораз є умовою формування професіоналізму та ознакою його досягнення. Відбувається також і зворотній процес в наслідок поширення досвіду та накопичення знань відбувається зріст професійної та психологічної компетентності працівника ОВС.

З метою спрямованого розвитку психологічної компетентності працівників ОВС слід розробити діючи моделі професійної діяльності окремих підрозділів, встановити шкалу та визначити чіткі критерії психологічної компетентності правоохоронців.

Мальцев Володимир Володимирович, кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології та соціальної роботи ХНУВС

Формування професійної ідентичності курсантів ВНЗ МВС України

Професійну ідентичність особистості прийнято розглядати як один з основних індикаторів професіоналізму. Із цієї точки зору основою становлення професіонала як соціального типу є формування в особистості потреби в професійному самовизначенні. Це означає, що у свідомості суб’єкта формується сприймання цінностей професії та його власної здатності до професійної діяльності, особистість сприймає професійну потребу як власну необхідність, що є значимою для суспільства та необхідна для своєї життєдіяльності.

Треба зауважити, що професійна ідентичність формується, перш за все, у процесі трудової діяльності, але основа закладається під час професійного навчання, у вищому навчальному закладі. Уже вибір місцїя професійного навчання виступає першим етапом професійно ідентифікації, якщо він, звісно, не здійснюється під впливом навколишнього середовища, не є ситуативним, а є результатом свідомого вибору.

Отже, завданням вищого навчального закладу є не тільки трансляція відповідних професійних знань та навичок, але й формування певних професійних цінностей та соціальних установок, які характерні для професіонала, інтеріоризація цілей, які ставляться суспільством і конкретними інститутами перед професійним співтовариством, а також основних соціально схвалюваних засобів їх досягнення. В успішному випадку сприйняття індивідом ролі, її зміст буде відповідати експектаціям суспільства як замовника освітянських послуг вищого навчального закладу. Актуальність професіональної ідентифікації в системі відомчої освіти органів внутрішніх справ посилюється ще тим фактом, що замовником у цьому випадку виступає не суспільство взагалі, а конкретно визначена організація – Міністерство внутрішніх справ, яка пред’являє досить конкретно сформульовані вимоги до майбутнього спеціалістів, як у якісних, так і в кількісних показниках.

У 2007 р. було проведено соціологічне дослідження з метою виявлення змісту й характеру сприйняття своєї професії правоохоронцями, окремим аспектом якого було вивчення професійної ідентифікації курсантів ХНУВС. У процесі дослідження було опитано 156 курсантів випускного курсу Інституту слідства Харківського національного університету внутрішніх справ.

Під час анкетного опитування респондентам було запропоновано оцінити за п’ятибальною шкалою міру своєї спільності з певною ланкою соціально близьких груп з метою виявлення з чим саме (колективом, професією або організацією) ототожнюють себе респонденти.

Отримані результати свідчать про те, що поряд з традиційно близькими для особистості родину та друзів, основними об’єктами ідентифікації для опитаних є однокурсники. У професійній сфері курсанти ідентифікують себе, в першу чергу, з юристами, потім зі слідчими й, на кінець, з працівниками правоохоронних органів.

Як на раціональному, так і на емоційному рівнях випускники ототожнюють себе з юристами. З цим поняттям пов’язується й поняття слідчого. Респондентам більш прийнятно ототожнювати себе з престижною професією юриста, ніж працівниками правоохоронних органів.

Дослідження мотиваційних факторів курсантів виявляє домінуючу роль «західної» моделі професійного росту: цікава робота, яка є суспільно значущою та відповідає індивідуальним здібностям, – кар’єра – високий дохід за сумлінну працю. Але, за результатами опитування, тільки 8\% випускників убачають своє професійне майбутнє в міліції, отже, значна частка спеціалістів, які готуються відомчими вищими навчальними закладами, орієнтовані на професійну діяльність в інших структурах. Це призводить до ситуації, коли відомчі навчальні заклади працюють на більш широкому сегменті освітніх послуг, чим це планувалося заздалегідь, оскільки випускники даних вузів не пов’язують свою кар’єру зі службою в органів внутрішніх справ.

Одним з факторів створення даної ситуації є характер надання освіти відомчим навчальним закладом. Кінцевим продуктом діяльності вищого навчального закладу є не спеціаліст, а людина з освітою в певній науковій галуззі. Іншими словами, відомча вища система освіти страждає на надлишок універсальності характеру освіти та на певну нестачу спеціалізації. З одного боку, це підвищує мобільність випускників, дозволяє їм отримати роботу в різних секторах економіки, що можна оцінити позитивно, з другого боку, це призводить до марного витрачення бюджетних коштів через дублювання системи підготовки спеціалістів для «цивільного» сектору економіки.

Одна з причин цієї проблеми містіться в традиційній структурі вищого навчального закладу, яка багато в чому не відповідає його сучасним функціям. Зупинимося на двох традиційних структурах, що беруть участь у підготовці фахівця: кафедрі й факультеті. Кафедра відповідає за вивчення, інтерпретацію наукових текстів і трансляцію змісту певного наукового напряму. Кафедра є найбільш реальною (за статутом університету) одиницею. Вона абсолютно необхідна як наукове співтовариство, оскільки тільки всередині кафедри, яка відстежує розвиток наукового знання й розвиває його, можлива реальна оцінка того, що змістовно робить викладач.

Якби метою освіти була б трансляція наукових теорій, то питань не було б. Але університети репрезентують себе як носії й виробники вищої професійної освіти, тоді як у них практично відсутній суб’єкт, відповідальний за цілісне уявлення про спеціаліста. За визначенням, це не кафедра, оскільки вона відповідає за певний науковий напрям, і не факультет, який здійснює поточне адміністрування навчального процесу. Компромісним рішенням проблеми є створення так званих «випускаючих» кафедр, але вони ніколи не можуть вирішити базову суперечність між орієнтацією на науковий напрям і сукупністю професійних завдань фахівця.

Отже, не існує структурно виділених груп людей, організованих навколо комплексів професійних завдань, суб'єктом рішення яких умовно можна позначити як фахівець. Немає людини, яка бачила б модель фахівця в цілісності й оперативно управляла б її розвитком. Окремі елементи такого роду в університетах є, але вони працюють при неадекватній структурній підтримці, називаються не своїм ім'ям і використовують ресурси, які формально призначені для інших цілей. Це призводить до невідповідності відомчої системи освіти МВС висунутим вимогам у сфері підготовки професіоналів правоохоронної діяльності.

Таким чином, необхідна відповідна структура, основним призначенням якої було б визначення певних вимог, що висуваються до спеціаліста, та формування єдиного підходу в організації навчання. «Проектна група» повинна розуміти, що відбувається в певній професійній галузі, яка модель професіонала відповідає існуючим вимогам. Вона повинна складатися зі стійкого колективу викладачів, освітніх менеджерів, а також представників практичних органів.

У свою чергу, це повинно привести до формування трьохрівневої структури управління освітнім процесом у вищих навчальних закладах, яка дозволила б не тільки передавати наукові знання, а й чітко координувати процес формування особистості професіонала.