СоцІальний захист працІвникІв органІв внутрІшнІх справ украЇни

Актуальність теми. У конституціях багатьох країн світу соціальний захист знайшов своє втілення як одна з найважливіших функцій держави. Це означає визнання відповідальності останньої не лише за життя своїх громадян, але й забезпечення процесу формування та розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних чинників, які впливають на неї внаслідок включення в систему соціальних зв’язків, створення умов для самовизначення та ствердження в суспільстві. Сучасна українська держава не є винятком. Більш того, з переходом до ринкових відносин з’явилися нові фактори соціального ризику, що в поєднанні з традиційними, створюють додаткові перешкоди для соціальної безпеки і суспільства в цілому, і окремих його соціальних груп та осіб.

Щодо різних соціальних (в тому числі й професійних) груп соціальний захист має свої особливості. Специфіка його реалізації в ОВС зумовлена підвищеною ризикованістю правоохоронної діяльності з одного боку, і правовими обмеженнями, які негативно впливають на соціальний статус правоохоронців і роблять їх вразливими до певних соціальних подій, ‑ з другого. Тому не викликає сумніву, що важливість цього виду діяльності для суспільства вимагає від держави прийняття додаткових зобов’язань щодо правоохоронців, не обмежуючись загальними гарантіями підтримки життєзабезпечення особи на рівні, необхідному для її виживання. Створення сприятливих умов для їх роботи та життя є одним з джерел боротьби з корупцією та зловживанням службовим становищем. Крім того, соціальний захист працівників органів внутрішніх справ повинен не тільки компенсувати важкі умови праці та обмеження їх прав, які випливають з умов проходження цього виду державної служби, але й стимулювати професійне зростання.

Однак незважаючи на досить активну розробленість проблеми в цілому, власне комплексного соціологічного аналізу соціального захисту і, зокрема соціального захисту працівників ОВС, проведено ще не було. Так, в науковій літературі широко представлені дослідження суміжних з ними явищ та процесів, зокрема проблем соціальної політики, соціальної справедливості, соціальної роботи тощо, але залишилося поза увагою. Дана робота має як практичне, так і теоретичне значення. В соціології вивченню соціального захисту працівників органів та підрозділів внутрішніх справ України приділяли увагу: Лапко О.В., Фролов М.Ю., Мальцев В.В., Венедиктов В.С., Бандурка О.М.

Об’єкт роботи система соціального захисту. Предмет – соціальний захист працівників ОВС. Мета роботи – виявити особисте сприйняття працівників міліції порушень їх права на соціальний захист та розробки рекомендації щодо вдосконалення системи соціального захисту працівників ОВС України.

Задачі роботи: Визначити соціальний захист працівників з позиції теорії обміну; Проаналізувати дотримання прав на соціальний захист працівників ОВС в Україні; Визначити основні складові соціального захисту працівників правоохоронних органів; Охарактеризувати основні процеси дотримання прав працівників ОВС на соціальний захист; Проаналізувати соціальний захист працівників ОВС як процес: нормальний хід та порушення.

ФІЛОСОФІЯ. ПОЛІТОЛОГІЯ. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Бабич Алла Юріївна, курсант групи ІСД-07-4 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Артеменко А.П.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД

Динамічні процеси сучасного світу ставлять кожну людину в надзвичайно складні умови: радикальна зміна ціннісних орієнтацій, гостра необхідність постійного пошуку і швидкого знаходження життєво важливих рішень, стресові ситуації. Все це – проблеми повсякденного людського буття, сфера практичного застосування світоглядної культури, основу якої складає філософія.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії полягає у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною світу, суспільної практики та суспільного поступу. Якщо у людини немає пориву до нових життєвих горизонтів, формування картини світу, то без цього фактично немає філософії. Цей порив може забезпечити лише демократичне суспільство з його повагою до громадянина і гарантією індивідуальної свободи.

Ми живемо у демократичному суспільстві, що забезпечує нам право на вільний вибір світоглядної позиції. Різноманітність думок і поглядів, можливість їхнього одночасного співіснування в умовах демократії є запорукою всебічного аргументованого формування як загальної суспільної думки, так і особистих поглядів та переконань. Німецький філософ М. Гайдеггер, змальовуючи пересічного індивіда сучасного суспільства, зазначив його можливості незаборонного спілкування, готовність пізнати, а потім і дати прості й «вичерпні» відповіді на будь-які питання сучасного життя, цілковиту впевненість у правильності своїх суджень і оцінок.

Уміння органічно поєднувати в собі загальнолюдське, особистісне і індивідуальне, не абсолютизуючи чогось одного з них, є свідченням гармонічності демократичного світогляду. Людина – «найдивніше з дивних див», - унікальне творіння природи, суспільства і самої себе.

Я вважаю, що кожна людина повинна знати лише найголовніше, тобто мати ті знання, якими вона може користуватися у своїй діяльності та у своєму житті. Не маючи можливості знати все, людина змушена зосередитись на знаннях, які допомагають бути їй справжньою людиною, вчать гуманному ставленню до інших, дають можливість орієнтуватися в оточуючому світі, на високому рівні займатися професійною діяльністю.

Демократія являє собою одне з величезних завоювань світової цивілізації, її часто ототожнюють з народовладдям. Але насправді демократія є лише способом формування і здійснення влади народу, з яким вона тісно пов'язана. Дуже важливим є те, що демократія заснована на певних властивих громадському суспільстві передумовах, в основу яких покладено забезпечення свободи та рівності громадян і їх об'єднань у всіх сферах суспільного життя. Йдеться про свободу володіти власністю, брати участь у формуванні та діяльності державних органів, здійсненні контролю за ними, а найголовніше – свободи слова і вибору світоглядної позиції. При цьому обов'язки щодо прав виступають як гарантії їх реалізації і захисту. В першу чергу вони пов'язані з цілеспрямованою діяльністю держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі свободою всіх і кожного. Демократія гарантує волевиявлення народу, урахування громадської думки, забезпечення громадського миру, підвищення громадської активності. Саме тому демократія високо оцінюється за шкалою суспільних цінностей.

Демократичний світогляд філософічний за своєю природою, бо передбачає поєднання індивідуального і загальнолюдського. Це «філософствування через себе», яке забезпечує свободу для всіх і розуміння універсальної цінності людини.

Батулинська Анна Андріївна, курсант групи ІСД-05-4 ХНУВС  Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.політ.наук, доцент Шаповаленко М.В.

ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛ В УКРАЇНІ

Давно відомо, що вчення про політичний ідеал занадто дискусійні і вирішу­ються не тільки науковцями, а й політиками, повстаннями мас, революціями та контрреволюціями. Як писав Т. Гоббс (1588-1679), якби істина, що три кути трикутника рівні двом кутам квадрата, суперечила чиємусь праву на владу або інтересам тих, хто вже має владу і якщо б це було у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією істи­ною, вчення геометрії було б витиснуте спаленням усіх книг з геометрії.

3 історії філософських та політико-правових учень відомо, що здійснювалися спроби створити політичний ідеал безпристрасний, справедливий для всіх грома­дян держави (наприклад, у формі християнської держави - Єзуїтська держава на території Парагваю у 1610-1768 рр.). Але в будь-якій державі мав шан­си на обґрунтування у вигляді доктрин держави, права, політики та здійснення тільки той ідеал, який відображав інтереси соціальних груп та еліт. І цей момент має велике методологічне значення.

Але світова політична думка демонструє й чимало демагогії, фальсифікацій, тому що всі політики проголошу­ють боротьбу за «загальне благо», але досить часто переслідують вузькоегоїстичні групові або кланові інтереси.

Тому для визначення того, що дійсно у політичній доктрині або в політичному ідеалі йдеться про справжні загальнолюдські цінності або ж в них суто формально використовується «загальнолюдська» термінологія, необхідна конкретизація цієї термінології щодо конкретно-історичних умов розвитку держави та функціонування влади. Дійсно, існує рівність людей перед законом, чи забезпечені права і свободи особи, які гарантії цього, наскільки сама держава підпорядкована праву тощо.

Перегляд і уточнення політичних ідеалів є способом боротьби з економічною, ''політичною та соціальною несправедливістю, що проявляється специфічно у різних історичних умовах. Ідеали вносяться в історію, в суспільну свідомість, де залишаються дієвими на час або назавжди. Тобто вони можуть із свідомості перейти у політичне буття як конкретні дії, інститути, закони тощо. Тому в дослідженні політичних ідеалів важливим є момент їх оцінки у часовому вимірі: вічні, середньострокові, короткострокові (тимчасові) або будь-які ін.

Тому у дослідженнях необхідно усвідомлювати потребу переходу від індивідуальної до масової свідомості, від особи до суспільства і від особистої ідеї до суспільного ідеалу у різних формах - політичній, економічній, моральній.

Важливою вимогою дослідження політичних ідеалів є врахування сучасних процесів глобалізації, які змінюють відношення людства, еліт до перспективи розвитку світу, держав, націй.

Політичний ідеал, який важко втілити в життя у конкретний історичний час, втомлює народ, гасить ентузіазм мас та втрачає цінність як мотив дій.

Бевзюк Наталя Володимирівна, курсант групи ІСД-05-4 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.політ.наук, доцент Шаповаленко М.В.

ОСОБЛИВОСТІ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

Винятково важливим чинником справжньої демократії і проявом її сутності є ступінь суспільної та індивідуальної свободи. Цінність демократії не в тому, що вона є владою всіх, а в тому, що вона є свободою для всіх і тому виступає як благо для тих, хто потребує свободи.

1. Однією з центральних проблем забезпечення свободи є вирішення питання про свободу інформації. Інформаційна система стала хребтом сучасного суспільства. Ця констатація промовисто говорить про значущість у житті суспільства засобів масової інформації, які покликані бути одним із захисників громадянської свободи.

Інформація - це справжня «валюта демократії». Право на чесну, об'єктивну, повну інформацію – одне з визначальних демократичних прав. Втім, за наслідками соціологічних опитувань 727 журналістів з усіх регіонів України становище із свободою інформаційного слова в Україні далеке від оптимального.

2. Головна цінність демократії – визнання людського життя найвищою цінністю, а права людини – головним показником цивілізованості суспільства.

3. Демократія має безсумнівне моральне значення. Вона утворює той життєвий суспільний простір, який забезпечує рух до єднання соціально існуючого і морально «повинного», утворює духовний клімат, в якому моральні доброчинності існують не всупереч обставинам, а саме завдяки їм.

Цінності демократії – гласність, змагальність, виборність, альтернативність, підзвітність та моральні чесноти - гідність, справедливість, відповідальність, порядність, повага - взаємопов'язані і взаємозумовлені, вони «підживлюють» одна одну, утворюють особливий духовний простір, в якому найкращі соціальні і моральні якості особистості можуть розкритися, а негативні – нейтралізуватися й блокуватися. Залучаючи людей до різноманітної політичної діяльності, демократія сприяє розвитку людини як моральної особи, формує в ній почуття власної гідності, що є головною умовою існування громадянина у його стосунках з державою, владою.

4. Формування демократичної свідомості й культури демократичного життя в Україні потребує ретельного опрацювання того цінного досвіду, який нагромадили країни розвинутої демократії. До цього досвіду, зокрема, входить розвиток засад прямої демократії. Одним із її конкретних проявів є практика широкого використання референдумів, всенародних опитувань.

5. Серйозною перешкодою процесу демократизації є відсутність належної правової бази. Внаслідок значного зубожіння основних верств населення соціальна база демократичних реформацій в Україні виглядає значно вужчою порівняно з східноєвропейськими країнами.

6. Сучасний процес демократизації суспільного життя України позначений не лише складностями духовно-ідеологічного самовизначення, суперечливістю процесів «відродження» і «модернізації». Головна особливість державного будівництва, здійснення демократичних перетворень в усіх сферах соціуму полягає в тому, що вони відбуваються в гострій ситуації, на фоні незавершення реформ політичних, економічних і соціальних інститутів.

Сучасне українське суспільство, якщо використовувати критерії розвинутої демократії, перебуває в «переддемократичному» стані, який відзначається нестійкістю, наявністю багатьох конфронтуючих тенденцій.

Білий Іван Сергійович, курсант групи ІКМ-05-11 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.політ.наук, доцент Шаповаленко М.В.

ЕЛІТАРНА ДЕМОКРАТІЯ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

За конституціями демократичних країн (в тому числі і за Конституцією України), верховна влада належить народові. Наприклад стаття 5 Конституції України зазначає: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Проте ні для кого не є секретом те, що політична дійсність навіть найдемократичніших країн часто дуже далека від проголошеного народовладдя. Пересічний громадянин розуміє, що важливі для його життя рішення приймаються поза його волею. Він не рідко не тільки не може реально вплинути на прийняття рішення, а й часто про прийняті рішення взагалі дізнається постфактум із ЗМІ. Таким чином громадянин часто виступає не як суб’єкт соціально-політичного управління, а як об’єкт. Сучасні політичні системи далеко не в повній мірі забезпечують вирішальну участь громадян у процесі прийняття рішень. Демократія, як вважає чимало дослідників, може бути в кращому випадку лише формою правління еліти, схваленої народом.

Існує думка, що відсутність в суспільстві справжньої еліти називають однією із головних причин кризи демократії. Виходить, що необхідність елітарного управління обумовлена самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження суспільного консенсусу, для чого потрібно відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється зміст понять «демократія» та «еліта». Все частіше робиться висновок, що демократія в сучасному розумінні – це не правління народу, а уряд, схвалений народом. По суті, обмеження участі мас в політичному процесі пояснюється тим, що масам властиві антидемократичні тенденції, вони погано уявляють собі цінності і принципи демократії, і піддавшись впливу демагогів, можуть їх порушити. Елітаристи вважають, що демократія буде ефективнішою, якщо еліта забезпечить буфер між ірраціональністю суспільності та державою.

Поєднання елітаризму з демократією вважається природнім уже тому, що правляча еліта визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна демократія передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію влади на основі протиборства і балансу політичних сил, представлених різними елітами. Точиться конкурентна боротьба за владні позиції, маси, обираючи між конкуруючими елітами, мають можливості впливати на політику, проявляти свою волю, почуття. Елітарна демократія не відкидає ідею народного суверенітету, тільки тут вона звучить по іншому – управління еліти в ім’я блага, користі, добробуту суспільства.

Теорія демократії і теорія еліт є двома різними способами теоретичного пояснення однієї й тієї ж політичної реальності, які не тільки не виключають, а навпаки, взаємно передбачають одна одну. Демократія не може бути безпосередньою владою народу у прямому значенні цього слова. Вона є своєрідним суспільно-політичним ідеалом, наближеність до якого визначається ступенем участі народу у здійсненні влади, яка відбувається у різних формах безпосередньої і представницької демократії. Вже саме визнання необхідності представницької демократії означає неминучість елітарного правління. Завдання, отже, полягає не у витісненні демократією елітизму, а в їх ефективному поєднанні. Концепції демократичного елітизму є не тільки спробами теоретичного поєднання демократії та елітизму, а й містять цінні рекомендації щодо практичного вирішення цієї проблеми. В сучасних умовах політична еліта являє собою невід’ємну, активну, впливову частину соціальної структури суспільства, котра здатна брати на себе провідну, відповідальну, консолідуючу роль у забезпеченні розвитку і стабільності будь-якої соціальної системи.

Борова Юлія Андріївна, курсант групи ІСД-07-1 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Шитов С.І.

СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНІ НАСЛІДКИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПІВ ГУМАНІЗМУ ТА АНТРОПОЦЕНТРИЗМУ У ДОБУ ВІДРОДЖЕННЯ

Доба Відродження - один з найяскравіших етапів в історії світової культури. З точки зору мистецтвознавців доба Відродження - друга поряд з грецькою класикою V ст. до н.ч. вершина у розвитку світового мистецтва. Це був час, за словами одного з класиків, який вимогам титанів і породив титанів.

Вражаючий вибух творчої активності в європейських країнах в саме цей час відбувся тому, що в повну силу «запрацювали» фасадові принципи нової культури, в багатьох аспектах протилежної традиційній церковній ідеології католицизму. Принципи антропоцентризму і гуманізму були спрямовані на «включення» величезних потенційних можливостей людини, які протягом століть пригнічувались церковною владою. Але, поставивши у центрі нового світосприйняття і культури людину та зруйнувавши перешкоди, які заважали їй реалізувати власні творчі можливості, гуманісти Відродження одночасно з цим відкрили грати, через які почалося непідконтрольне вторгнення темних бажань і руйнуючих інстинктів, загрозливих для існування суспільства. Визволення від середньовічних регламентацій було сприйнято як воля від моральності, воля для сил зла. Відоме висловлювання Макіавеллі «Человеку, который желает при всех обстоятельствах пребывать добродетельным, остается лишь гибнуть среди множества тех, кто не добродетелен» є не проявом злостивого цинізму (як вважає дехто), а констатацією факту руйнування у суспільстві духовних орієнтирів і традиційної системи цінностей, що забезпечували хоча б мінімальний моральний рівень особистості у минулому.

Послабленню жорсткого корпоративного і церковного контролю за поведінкою людини, властивого феодальному суспільству, сприяла внутрішня спрямованість культури Відродження на просування у перші ряди соціума нових господарів життя - купців, торгівців, лихварів. Ці професії історично пов'язані з розбоєм, обдурюванням, відсутністю моральних обмежень у гонитві за прибутком.

Занадто велика увага торгівців і купців щодо економічного розвитку призвела до того, що матеріальний статус став єдиною реально значущою цінністю. Особистість, пристосована лише до матеріального буття - трагедія історії. В певному сенсі результатом втрати духовно-моральних орієнтирів став відхід з історичної арени лицаря і підкорення її купецтвом. Дуелі, подвиги, культ прекрасної дами, високі вимоги стосовно честі формували вдачу лицаря, робили його більш піднесеним та шляхетним. Зараз все це виявилось непотрібним. У XVIII столітті один з ідеологів французького Просвітництва Дені Дідро з сумом написав: « Прекрасная вещь - экономические науки, но они огрубляют нравы. Перед моим взором встают наши потомки со счетными таблицами в карманах и с деловыми бумагами подмышкой. Присмотритесь получше и вы поймете, что поток, увлекающий нас чужд гениальному.»

Гуманісти бажали створити гармонійну, вільну, універсальну людину, але не передбачали вироджування цих якостей в індивідуалізм і перетворення індивідуальної волі особистості у свавілля.

Не випадково соціальними наслідками надання людині волі виявилися абсолютистські держави, жорстко регламентований стиль класицизму та розквіт раціоналізму у філософії. Гуманісти Відродження, фактично, виконали роль ударного загону, який зруйнував традиційні підвалини феодально-церковної культури і тим самим (не бажаючи цього) відкрили шлях на історичну арену безлічі матеріально-приземлених посередностей.

Але саме діячі Відродження були ким завгодно, але тільки не буржуазно-обмеженими людьми. їх універсальна обдарованість широко відома, їх особисті досягнення завжди будуть служити критерієм необмежених творчих можливостей особистості.

Бубир Юлія Володимирівна, курсант групи ІКМ-07-4 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.філос.наук. Артеменко Я.І.

ЛЮБОВ ЯК КОНСТРУКТИВНЕ НАЧАЛО ОСОБИСТОСТІ: УРОКИ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Сучасний світ актуалізує проблему людської адаптації. Людський шлях адаптації є своєрідним: для комфортного самовідчуття нам недостатньо використовувати набір інстинктивних чи фізичних засобів; не допоможе у розв’язанні цієї проблеми ні наука, ні техніка, ні суспільне життя. Мета кожного – знаходження свого «місця, ролі та образу», і цей пошук є виключно індивідуальною справою. Культура та цивілізація пропонують різні способи відновлення особистісної гармонії: звернення до традиції, комунікація, творчість, самовдосконалення. На мій погляд, запорукою створення життєздатної, творчої, моральної особистості є любов. В любові та через любов людина стає людиною. В чому ж полягає конструктивна сила любові?

За часів античності існувало декілька смислів поняття «любов» і, відповідно, кожен з них визначався своїм словом. Давні греки виокремлювали любов-прив’язаність («філіа»), любов до вищого («сторге»), любов-співчуття («агапе»), пристрасна любов, кохання («ерос»).

Кохання як пристрасна любов асоціювалося з образом бога Ерота. В діалозі Платона «Бенкет» один із учасників бесіди про любов – Аристофан - витлумачує Ерота як прагнення людини до своєї початкової цілісності. Він розповідає, що колись люди були ніби подвійними: мали по чотири руки, по чотири ноги, по два обличчя, і т. ін. Це робило їх досить сильними, тому Зевс вимушений був поділити кожну з таких істот вздовж навпіл. Після цього головним прагненням кожної людини («половинки» цілого) стало подолання цієї неповноцінності. Інший учасник діалогу, Сократ, додає до образу кохання як стремління до цілісності своє пояснення цього стремління. Ерот, за Сократом, - дитя вбогої жебрачки Пенії та благородного бога Пороса, - зберігає подвійність своєї природи – він постійно прагне досконалості, з’єднуючи протилежне: тіло та душу, небо та землю, духовну спрагу та абсолютність ідеалу. Отже, для античного світосприйняття любов виступає як сила, що «конструює» цілісну та гармонійну особу, здатну протистояти богам та долі.

Мотив переможної любові був притаманним не тільки античній філософській думці, але і міфології: згадаємо Орфея та його дружину Еврідіку, вірну Пенелопу, історію Прекрасної Єлени. В міфі кохання – необхідна складова людського щастя, а також, - причина нещастя. В філософських роздумах цей висновок глобалізується: кохання – умова повноти буття. Для давньогрецької філософії гармонійна особа – це та, яка відображує красу космічного порядку. Філософ і математик Піфагор вважав, що любов чоловіка та жінки має математичне вираження, яке, в свою чергу, вказує на спорідненість цього почуття з законами світобудови.

Свого часу Ф. Енгельс висловив думку про те, що до середньовіччя не могло існувати кохання як індивідуального почуття. Дійсно, уявлення про індивідуальну душу та подвиг жертовної любові з’являються в європейській свідомості завдяки християнській проповіді. Але, і з античного розуміння даного феномену ми можемо зробити плідні висновки для нашого сьогодення. По-перше, кохання – це не тільки суттєва потреба людини, але й важливий стимул для самовдосконалення. По-друге, кохання як життєва подія - ефективна зброя проти влади обставин, що претендують на наш розум, душу та тіло. По-третє, любов як жага гармонії надає особі можливість знайти і не втратити себе в коханій людині, яка теж шукає свою «половинку».

Бурчак Юлія Володимирівна, курсант групи ІКМ-07-2 ХНУВС  Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Грищенко Н.В.

ІДЕЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ У ПРАВІ

Як мореплавець не може орієнтуватися по зорях, які падають, так і людина не може спиратись на певні орієнтири, якщо вони не мають відповідного підґрунтя, що визначає межу дозволеного чи забороненого, можливого чи неможливого, бажаного чи небажаного.

Право, будучи формою і мірою свободи, покликане максимально розсунути межі, що сковують особистість. З точки зору загальної системи цінностей, що склалась в сучасному суспільстві, право повинно відповідати вимогам моралі, правосуддя повинно бути пронизано моральністю. Внутрішня моральність права – одна з найважливіших умов його ефективності. Основним постулатом, який визначає сам феномен права, залишається втілення у правовій матерії, у всіх його підрозділах вимог справедливості, рівної міри і рівного юридичного підходу, які в юридичній області трансформуються в найважливіше правове начало – необхідність справедливого права і справедливого його застосування – правосуддя.

Моральність права, і в першу чергу, вираження в ньому справедливості, - етико-юридична вимога, яка зі своєю очевидністю «видає» генетичну загальність права і моралі. Ця єдність відноситься не тільки до змісту права, законів та інших нормативно-правових документів, але й до практики їх реалізації.

Еволюція поняття «право» йшла від розуміння його як вищої справедливості, яка дана людям Богами, і на підставі якої повинні складатися юридичні закони. Загальним поняттям, яке обіймало собою всю сферу нормативного регулювання суспільних відносин, спочатку виступала «справедливість», з якої пізніше відокремилось поняття «право».

У класичній філософській концепції справедливість могла б бути досяжним ідеалом, а право – інструментом та знаряддям її здійснення. Правосуддя могло б бути в царині божественного, право – досягненням людини, яка намагається відчути, визначити, кодифікувати та майже конкретизувати, що є божественне, й вершити правосуддя, яке загалом може чинити тільки Бог.

У концепції справедливості та права за Платоном, справедливість – це ідея сама по собі недосяжна. Ідеальна республіка, яку збудував Платон, – це спроба стримати суспільство, справді засноване на ідеї справедливості, де кожний його член займається тим, що йому підходить і виконує відведену йому роль у функціонуванні суспільства. Парадоксально, але неминуче таке суспільство може триматися лише на примусовій системі, в якій особистості стикаються, наближаючи республіку до авторитарної держави. Певним чином, утопія Платона є провісником утопії Маркса, комуністичне суспільство якого прагнуло до здійснення зрівнювального правосуддя, що інтерпретоване як суспільне правосуддя, де кожний віддавав би за можливостями, а отримував би за потребами. Проте все це привело б до надзвичайно примусової та авторитарної правової системи, що спотворює по суті ідею справедливості.

У Спінози справедливість виходить із позитивного права, а не навпаки: «Справедливість – це незмінний порядок речей, який змушує визначити для кожного його обов’язок, згідно з позитивним правом». Як стверджував Гегель, «те, що є само по собі правом, закладено в його об’єктивному існуванні, тобто визначено думкою для свідомості. Воно відоме як те, що є і заслуговує на справедливість – це закон. І це право, згідно з даним визначенням, і є позитивним правом».

Таким чином, найліпшим буде той принцип справедливості, який забезпечить найкращі умови для самореалізації і автономії особистості, міру співвідношення свободи і рівності.

Вілінський Андрій Васильович, студент групи ПЗдср-07-3 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ННІПЕС ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Невечеря С.О.

НАГОРНА ПРОПОВІДЬ ХРИСТА ЯК ПРОДОВЖЕННЯ ДЕКАЛОГУ МОЙСЕЯ

Опозиція давньоіудейської і християнської систем моральних цінностей часто буває сильним аргументом як в теологічних дискусіях, так і в буденній свідомості віруючих. В «Виході» Старого Заповіту розповідається, що через Мойсея Господь уклав з народом ізраїльським заповіт. Десять заповідей, що були передані Мойсеєм, - це настанови, закони, правила для «богообраного» народу. Декалог для іудеїв був шляхом благовоління, праведності і спасіння.

Новий Заповіт, за біблійною традицією, вважається доповненою і виправленою формою Старого Заповіту. У Святому Письмі повідомляється, що служіння Ісуса Христа, ґрунтувалося на більш досконалих обітницях. З особливою ясністю відмінність моральних вимог підкреслюється в Нагорній проповіді Ісуса Христа. «Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові. А Я вам кажу, о кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові» (Мв 5:21:22). «Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуб». А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, - підстав йому і другу...» (Мв 5:38:39). Очевидно, що Блага Вість відкрила новий простір морального життя. В центрі християнської моральної свідомості – не народ, виконуючий Закон, а окрема людина, її внутрішній світ, серце, віра, воля.

Християнські моральні якості спрямовані до особи. Різницею між двома проповідями є те, що Мойсей забороняє, а Ісус виховує людську душу, відкриває нове значення життя. Якщо Декалог Мойсея заперечує вбивство, то Ісус закликає позбавлятися злого наміру. Здорова, чесна помста стародавнього світу в Євангельській проповіді оцінюється як гріх.

Головним відкриттям Нагорної проповіді було звернення до духовних дарів добра, любові, віри, надії, що перемагають зло. Основна моральна цінність християнства – «агапе», яка розумілася як всепробачаюча жертовність. Взаємній любові, співчутливості і взаємодопомозі людина по-справжньому відчуває себе значущою і несамотньою, людина стає людиною. Заповіді Ісуса Христа закликають до любові і діяльнісного милосердя. Ісус розкрив людям їх сутність та істинне призначення в цьому світі. Він дав їм нове тлумачення старозаповітних релігійних уявлень про норми людських відносин. Христос як засновник Нового Заповіту знайшов інші релігійні істини, які відповідали новому часу.

Ідеал новозаповітної людської сутності формував високодуховну особу, яка прагнула гармонії з Богом, людьми, із самою собою. Згідно з таким настановами, недосконалість раннього людства підіймалася до досконалості божественності, безкінечної в усіх проявах: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мв 5:48). Ісус дав людям гідну мету життя, наповнивши її високим призначенням.

Таким чином, відкриття християнської етики в Нагорній проповіді безперечно пов’язані з Декалогом Мойсея. Але універсалізм християнської проповіді став підґрунтям творчого полілогу зі стародавніми культурами, проривом до нового морального вчення.

Волошина Вікторія Василівна, Школа Мирослава Олександрівна,

курсанти групи ІСД-05-7 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.політ.наук, доцент Шаповаленко М.В.

ПОЛІТИКА: МИСТЕЦТВО ЧИ НАУКА?

Політика – це мистецтво управляти людьми чи наука, яка займається управлінням державою і суспільством? Таке поняття сформоване ще Сократом до нашої ери, не втратило своєї актуальності й сьогодні. Мистецтво влади – це наука, яку намагалися опанувати кращі уми упродовж усієї історії людства. В арсеналі світової динамічної думки зберігається величезний досвід, який фіксує мистецтво управління державою. Проте, не завжди вистачає мудрості скористатися цим досвідом. Якщо політика – це мистецтво, тоді і щоб бути політиком, варто вчитися мистецтву. Адже мистецтво влади є високим ступенем майстерності правителів в організації життя, побуту, стосунків людей.

Аксіомою для будь-якою цивілізованої країни є твердження, що влада зацікавлена в сильній державі, а держава в компетентних політичних діячах. Щоб бути справжнім політичним діячем, треба удосконалювати і втілювати в собі усі якості, які формують ще на початку його існування як велику людину.

Упродовж віків складався образ правителя, царя, володаря, людини, яка править державою і суспільством. За людську історію сформувалися певні типи правителів. Наприклад, одна з найдавніших помилок давньоіндійської літератури «Наука политики», політику вважає найважливішою із всіх тоді існуючих наук, і мотивує це тим, що політика розпочинається з перемоги над почуттям. А почуттів тих, які роблять можливим здійснення ефективного політичного управління всього шість: пристрасті, гнів, користолюбство, гординя, безумство, зорозумілість. Перемога над почуттям є важливою умовою для справжнього політика.

Найвищою добро честю політичного діяча, Платон вважав, справедливість у поєднанні з мужністю, мудрістю і стриманістю. Правитель, на думку Платона, це людина з природженою схильністю до знання, любов’ю до істини, рішучим неприйняттям брехні. Також, детально відтворив образ політика Н. Макіавелі у своїй знаменитій праці «Володар». Він не лише акцентує увагу на правителі, а й на його підданих.

Привертає до себе увагу постать польського і українського мислителя Станіслава Оріховського, який розпочинає свою працю з того, що не кожна людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.

Окресливши постаті правителів, сформовані найяскравішими представниками політичної думки, ми маємо підстави констатувати, що багато рис, якими має бути наділений правитель співпадають, не зважаючи на різні форми політичного правління, типу культури, традицій та звичаїв.

Спільна для усіх них є теза про те, що правитель має бути мудрим і справедливим, дбати про підданих і турбуватися про їх добробут. Отже, не можливо казати, що бути політиком – це мистецтво чи наука, тому що, щоб бути справжнім політиком, повинні бути наявні елементи як мистецтва, так і елементи науки.

У сучасному українському політику мі досить багато проблем. І одна з них – це політика, які при владі. Із вуст суспільства України все частіше замість слова «політик» звучить «політикан». Чому все так і хто в цьому винен? об таких питань надалі не було, треба удосконалювати нашу державу, політичних діячів, які наділені тими якостями і рисами діячів, які наділені наші предки, адже держава і суспільство зацікавлені в сильних, мужніх і справедливих політичних діячах.

Грабовський Сергій Вікторович, курсант групи ІСД-07-1 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Артеменко А.П.

ФІЛОСОФІЯ ДЕРЖАВЦЯ ЗА СТАНІСЛАВОМ ОРІХОВСЬКИМ

Вітчизняна філософська традиція суттєво відрізняється від західноєвропейської як за проблематикою, так і за методами дослідження. Вітчизняна культура – це плід синтезу трьох компонентів зі спадком слов’янської культури. Саме тому філософська думка має еклектичний характер, що не дозволяє нам класифікувати її як типову європейську філософію. Але в еклектичності української філософії криється можливість запозичення європейської ідеї і адаптування її до національних теренів.

Саме так сталось в ранньому Новому часі, коли гуманістична думка відродження була перенесена на вітчизняний грунт. Нова гуманістична антропологія сформувала у українському філософському спадку образ людини-творця, активного соціального діяча, який покладається не стільки на волю Бога, скільки на свою волю і талант. Цей образ був сформований в літературі як етико-містичного та раціонально-гуманістичного напрямку.

В творах представник раціонально-гуманістичного Ст. Оріховський повертається до античної ідеї громадянина як активного соціального діяча, творця історії, прихильника знань і мистецтв. У творах українського гуманіста розглядається ідея природного походження держави, так само як і у Платона і Аристотеля. Так само концепція держави вітчизняних гуманістів цього періоду доволі схожа з концепцією суспільного договору і правової держави, які поширились в Європі у ХVI-ХVII столітті і досягли свого класичного рівня. Закон розуміється як система захисту спільного блага. «Закон є правителем вільної держави, - стверджував Ст. Оріховський, - згідно з ним ми обираємо одну людину, яку називаємо королем. Він – вуста, очі й вуха закону…, [тому] в твоїй батьківщині править не людина, а закон».Ст. Оріховський, як і більшість гуманістів, віддавав перевагу «найвільнішій формі державного устрою» - республіці. Він визначив три основні компоненти республіканського устрою: 1) влада закону, 2) парламент, 3) король. Таким чином, пропонувалась радикальна формула конституційної монархії, за якою не тільки влада короля обмежувалась законом і сеймом, але й вилучався принцип спадковості монархічної влади.

В творі «Напучення польському королеві Сигізмунду-Августу» Станіслава Оріховського воля, розум, сумління і знання роблять з людини сучасного пророка, носія істини, боронителя правди, взірця для посполитого люду: «Ти правитель, а я – підданий… Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не мудрий, тоді я раб, бурлака, вигнанець». Таким чином, в полемічній літературі ХVІ- ХVІІ століть був сформований образ гуманістичний ідеал людини Відродження, який доповнюється важливою національною ознакою – збереження «батьківської віри». Ця риса відрізняє вітчизняну філософську думку від європейської, оскільки остання все більше схилялась до антиклерикальної позиції та секуляризації всіх сфер життя.

Грудєва Ліліана Артурівна, курсант групи ІСД-07-2 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Артеменко А.П.

ЗЛОЧИН ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

Предмет філософії злочину - першопричини злочину як викривлення соціальної норми. Коли людські дії виходять за межі правових норм, виникає феномен злочину.

З виникненням цивілізації - з'являється закон, а із законом виникає ситуація правопорушення. Якщо розглянути злочин з боку причинно-наслідкового зв’язку, то цивілізація породжує злочинність. Без нормативних обмежень, зведених системою цивілізації, поняття злочину не має сенсу. Тільки порушення встановлених правових норм і законів перетворює людини в злочинця, а його діяння в соціальну аномалію, що суперечить нормам.

Злочин має безліч визначень. Самим універсальним є таке: це діяння, до якого в карному законодавстві встановлюється пряма заборона на його скоєння. З позиції етики - це зло похідне від людини й спрямоване проти людини. Для соціолога злочин - це слідство нездатності соціальних суб'єктів знайти цивілізовані форми розв’язання життєвих протиріч. В антропологічному ключі – це мінлива, руйнівна форма самореалізації, самовиявлення окремих граней людської природи, а також таких властивостей людини, як інтелект, воля, страсті й т.д.

Наприклад, якщо звернутися до антиномії злочину, тезою є таке визначення:,,Злочинність – це соціальна аномалія, несумісна з нормами цивілізованого гуртожитку». І до цієї тези відразу ж пропонується антитеза: «Злочинність - закономірне, необхідне й у цьому змісті нормальне явище в житті цивілізованого суспільства».

Томас Гоббс в «Левіафані» описав світ, як такий де над кожним висить загроза насильницької смерті й страх за власне життя. Агресивність, войовничість, користолюбство рухають здебільшого людськими вчинками і постійно породжують антагонізм між індивідами й спільнотами. Наприклад, такі взаємного відчуження : «ми – вони», «свої – чужі», «вищі – нижчі». Так людина піддається тваринним страстям - страху, гніву, жадібності. Мотивом людських дій є любов до себе, а не до інших. Із цього випливає, що егоїзм - стимул людської активності, а вирішення проблем - насильство.

Еміль Дюркгейм стверджував, що для того щоб у суспільстві існували можливості самовираження ідеалістів і романтиків, героїв і мучеників, у ньому рівною мірою повинні існувати також можливості самовираження й для злочинців.

Злочинність не тільки припускає наявність шляхів, відкритих для необхідних змін, але й в деяких випадках і прямо підготовляє ці зміни. Там, де існують злочини, колективні почуття мають достатню гнучкість для того, щоб прийняти нову форму й злочин часом допомагає визначити, яку саме форму приймуть ці почуття.

Таким чином, злочин - матеріал для вивчення людської природи, також має властивість випробовувати людину, змушує його виявитися й розкритися повністю. Найбільш складним є питання, пов'язаний із проблемою локалізації джерел зла, а отже, і таких його конкретних форм, як пороки й злочини. Якщо мир, при всій його єдності, нескінченний і різноманітний, то звідки, з яких його сфер відбуваються еманації зла? Виникають різні версії пояснення, але існує певне об'єднання їх - це визнання злочину більше одіозним символом дисгармонійних відносин людини з миром і собі подібним. Ця вихідна дисгармонія й змушує за всіх часів говорити про світ як той, що «лежить у злі», а про людину як про істоту недосконалу.

Энцій Катерина Сергіївна, Нечаєв Микола Олегович,

курсанти групи ІСД-05-8 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.політ.наук, доцент Шаповаленко М.В.

ІДЕЯ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

Говорячи про Україну, хотілося би помітити, що сьогодні ввійшла в моду й одержала поширення сентенція, сформульована Фрэнсисом Фукуямой: лібералізм як світоглядна й політична концепція приречена на перемогу. Однак історія свідчить, що ліберальні ідеї в Україні приречені скоріш на неуспіх.

Коли в другій половині XIX - на початку XX ст. українські суспільно-політичні діячі тільки починали приміряти ліберальні ідеї до українських реалій, ліберальна думка як така вже поєднувала ряд теоретичних шкіл і практикуючих ліберальну ідеологію партії.

Ліберальний напрямок в українській суспільній думці фактично окреслив М. Драгоманів. Підхід М. Драгоманова визначався тим, що необхідно зв'язати український національний рух з європейськими ліберально-демократичними концепціями та будувати українську ліберальну «перспективу» на класичному принципі пріоритету прав особистості. М. Драгоманів на перше місце ставив ідею формування держави на основах політичної волі. Якщо звертатися до нашого сучасного суспільства, то ми можемо спостерігати повну протилежність судженням М. Драгоманова. Взяти хоча б проблему «протидії» російської та української мов, (точніше сказати протистояння влади), адже дані позиції цілком і повністю суперечить не тільки позиціям М. Драгоманова, але й основним положенням, що розкривають сутність самого поняття ліберальна демократія.

Концептуальна домінанта співвідношення громадянин-товариство-держава постійно присутня у всіх політологічних працях М. Драгоманова. Для обґрунтування цього принципу він активно залучав досвід демократичних країн. Якщо ми будемо аналізувати ситуацію, яка склалася в Україні, то ми з легкістю побачимо, що подібне співвідношення для нашої держава не властиве.

Самоврядування – основа демократичного суспільства, вважав М. Драгоманів. Саме тому інститут самоврядування – це не тільки форма децентралізації держави, але й механізм суспільно-політичного ладу. У концепції Драгоманова ключове місце займає громадянин. Подальша організація влади будується за принципом «знизу вгору». В Україні ж даний принцип організації влади працює опосередковано, підтримуючи позицію «зверху вниз», яка характеризується чітким централізованим управлінням верхівки, що суперечить одній з основних умов ліберальної демократії – визнанні пріоритетності прав особистості, що є вищою цінністю.

Проблемою «українського лібералізму» минулої епохи була недооцінка національного в системі світоглядних основ суспільства та ролі держави в співвідношенні з іншими суспільно-політичними інститутами. У сучасних умовах лібералізм в Україні стає модною світоглядною й політико-економічною концепцією. Зараз біля десятка українських політичних організацій взяли на озброєння ліберальні ідеї. Але проблема сучасного українського лібералізму пов’язана з використанням морально та політично застарілих концепцій класичного лібералізму. Для України, як і для цілого ряду країн посткомуністичного світу, характерним є «синдром імплантування політичної системи». Певна частина демократичних цінностей України, орієнтована на ліберальні моделі західного світу, які намагаються прищепи на пострадянське політичне древо у своєму первозданному вигляді, використовуючи при цьому шляхи ліберально-демократичних перетворювань, які використовувалися ще на початку ХХ ст.

Тому найближче майбутнє ліберальної ідеї в Україні, імовірно, буде значною мірою пов'язане з національною традицією й химерами сучасного українського політичного життя.

Жаркова Яна Олександрівна, студент групи ПЗдср-05-4 ХНУВС

Науковий керівник: старший викладач кафедри філософії і політології ННІПЕС ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Сошніков А.О.

ПРО НАТО У ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЄВРОПІ: УКРАЇНСЬКЕ ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАВЛЕННЯ

На сьогоднішній день ракетна зброя перетворюється на реальне джерело військової небезпеки в світі, що вимагає створення захисту від неї в глобальному та регіональному масштабах. Узагалі, початок протиракетної оборони поклали США та СРСР. В обох державах були створені обмежені системи ПРО, здатні захистити від невеликої кількості стратегічних ракет тільки один регіон. Росія і нині має досить ефективну систему ПРО Москви – від поодиноких і невеликих груп міжконтинентальних балістичних ракет середньої дальності плюс розвинену наземну і космічну систему попередження про атаки з усіх ракетоносних напрямків. У свою чергу США прийняли рішення і займаються, не без успіху, створенням Національної протиракетної оборони (НПРО) для захисту території країни. Для цього вони в односторонньому порядку вийшли із російсько-американського Договору про ПРО 1972 року. Далі, президент Джордж Буш у 2001 році виступив з національною стратегією щодо питань захисту від балістичних ракет США та їх союзників. На даний час у США завершили будівництво перших 20 шахтних пускових установок для наземних ракет – перехоплювачів на Алясці. Крім того, з самого початку США планували розгорнути окремі елементи в інтересах НПРО у Східній Європі та космосі для того, щоб протистояти ракетним загрозам, які вже, за їхніми оцінками, немовби формуються на Близькому Сході. Розміщення в Польщі та Чехії елементів регіональної ПРО – так званого третього позиційного району ПРО США забезпечуватимуть і протиракетну оборону європейського континенту від балістичних ракет середньої дальності, які можуть бути націлені на об'єкти європейського континенту.

Необхідно сказати про місце та роль України в умовах суперечних оцінок політичної ситуації, яка склалася відносно проблем ПРО в Європі, а також забезпечення ПРО Москві. Річ у тім, що СРСР, а нині Росія як його спадкоємиця, оточили себе, особливо в європейській частині, системами радіолокацій попередження про ракетний напад (СПРН). В Україні є такі станції в районі Севастополя та Мукачевого. Зони відповідальності РЛС СПРН, зокрема, українські, перекривають ракетноносні напрямки для більшості країн Європи з боку Близького та Середнього Сходу, Південної Азії, де й знаходяться, за європейськими оцінками, держави, які володіють ракетними потенціалами, що зростають. Оцінюючи сьогоднішній міжнародний стан і його ймовірний розвиток, ймовірно Україні слід підтримати наміри США розгорнути об'єкти на території Чехії та Польщі, як додаткові елементи боротьби з тероризмом та для забезпечення національної безпеки.

Загнида Ольга Владиславівна, курсант групи ІКМ-05-12 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.політ.наук, доцент Шаповаленко М.В.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

Творення нової України викликає нагальну необхідність в теоретичному осмисленні і наданні будівничим силам наукового інструментарію, що зробить досить ефективним сам процес цього творення. Без науки, яка безпосередньо служить конкретній українській будівничій практиці, неможливе здійснення нинішнім поколінням історичної місії – побудови вільної, демократичної, правової, громадської держави, як спільності, що зветься «народ України».

Основне навантаження лягає на науки, які покликані осмислювати політичне життя, політичні відносини, політичну діяльність в Україні, оскільки саме з ними пов’язані основні реформаційні процеси, саме вони сьогодні є одним з найефективніших елементів української самоорганізації, за допомогою якої народ України виходить на сучасний рівень цивілізованості.

Зміст української політології неважко визначити: це політичне життя українського народу в його багатонаціональній структурності, українська політична історія в еволюційному зв’язку з сьогоденням як певний магістральний шлях нації, його національна і загальнолюдська сутність, творчий зміст боріння українства, народу України за можливість національного самоутвердження і набуття, таким чином, необхідних інтеграційних якостей щодо загальнолюдської цивілізації.

Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для, так званого, цивілізованого світу, бо Україна лише створює своє політично-організаційне обличчя.

Українська політологія може бути принципово самодостатньою і досить ефективною, якщо охоплюватиме необхідне нині коло проблем та завдань.

Політична думка українства постійно спрямовувалась не на прогрес власної нації, а на боротьбу за існування, що позначилося на її конструктивному, будівничому рівні. Тому завдання політології – представити конструктивізм української політичної думки як класичну методологію українського політичного менталітету, служитиме сучасній політичній практиці в Україні.

Завдання української політології – дати оцінку політологічним основам сучасного українського націоналізму. Проблемою української політології, яка вимагає першочергового розв’язання, є реальний стан політичних відносин в Україні. Їх треба корегувати, виправляти, оскільки саме політична сфера – один з найнебезпечніших каталізаторів порушення стабільного розвитку суспільства.

Потребує вивчення проблема сучасної української політичної системи і національних політичних традицій. Насамперед, виникає питання про природність парламентаризму для України, принаймні у його теперішньому вигляді. Система виборів, яка пропонується сьогодні, є недосконалою. Якого типу парламент і президент нам потрібні і як домогтися обрання саме таких основних політичних інституцій.

Будівництво української демократії – це економічне і культурне явище, хоча будівництво нової, незалежної України і відбувається за допомогою організаційних заходів., що з неминучістю підносить роль лідерства, зокрема політичного, у становленні української державності.

Защук Валентина Володимирівна, студент групи ПЗдср-06-4 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ННІПЕС ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Невечеря С.О.

ЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФІЇ В КУЛЬТУРІ: К. ЯСПЕРС ПРОТИ О. КОНТА

У першій половині XIX століття склався спосіб визначення фiлософiї, котрий полягає у вiднесеннi її до певної сукупності споріднених явищ духовної активності, а потім - у з’ясовувані її специфічних відзнак від них, та питання щодо ролі філософії в світі. З цього приводу склалися різні погляди філософів, які суперечать один одному. Більш ретельно ці питання можна розглянути завдяки поглядам О. Конта і К. Ясперса.

Огюст Конт стверджував, що достовірних поглядів можна досягти лише завдяки застосуванню наукових методів дослідження світу, що нас оточує, шляхом спостережень теорій, дослідним шляхом. Тим самим були спростовані апріорне знання і метафізичні питання, які перебувають поза сферою спостережень. Загальний розумовий розвиток людства, на думку Конта і всіх його послідовників, визначається основним історичним законом, який є найвеличнішим відкриттям (як гадав сам Конт). Закон цей полягає в тому, що кожне з наших головних понять, кожна галузь нашого пізнання проходить послідовно три різних теоретичних ступеня: ступень теологічний, або ступень вигадки; ступень метафізичний, або абстрактний; ступень науковий, або позитивний. Звідси три види філософії, або загальних систем, що охоплюють явища у їхній цілісності і взаємному запереченні: перша система є необхідним началом людського розуму; третя є стійким і завершеним ступенем; друга ж служить лише переходом.

Філософія у К. Ясперса