Стан та перспективи розвитку малого бІзнесу в украЇнІ

Малий бізнес як інституційний сектор економіки давно став домінуючим за чисельністю та обсягами виробництва у провідних країнах світу. Малі підприємства забезпечують гнучкість і стійкість економічної системи, наближують її до потреб конкретних споживачів, а водночас – виконують важливу соціальну роль, надаючи робочі місця та забезпечуючи джерело доходу для значних прошарків населення.

На сьогоднішній день в Україні існує 160 тисяч одиниць малого бізнесу. З них найбільша частка підприємств займаються оптовою та роздрібною торгівлею - 48\%, в промисловості зайнятих близько - 16\%, в операціях з нерухомістю близько - 12\%. За умов глобалізації національної економічної системи та посилення конкуренції малі підприємства постали перед дуже серйозними проблемами. Негативно позначається їх обмежений доступ до стартового капіталу та можливостей залучення фінансових ресурсів, до інформації і нових технологій, кадрових ресурсів.

Основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є: відсутність чітко сформульованої в системі правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва; збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики); відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки; надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності; невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу; надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.

В результаті опитування фахівцями Міжнародної фінансової корпорації, основним перешкодами в діяльності малих підприємств є: високі ставки податку – на думку 83 \% опитаних; велика кількість податків – 68 \%; низький попит на продукцію – 46 \%. часті зміни у формах звітності – 39 \%; велика кількість ліцензованих видів діяльності – 38 \%; перевірки державними органами – 38 \%.

Таким чином, основними напрямками державної підтримки малого підприємництва в Україні мають бути: формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва; встановлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва; запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності; фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва; залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм.

Виходячи з аналізу, проведеного вище, слід зробити висновок про важливу роль, яку відіграє у формуванні «економіки зростання» в Україні малий бізнес. Основним змістом стратегії його підтримки в сучасних умовах є повномасштабне використання як важеля позитивних структурних зрушень, формування ефективного конкурентного середовища, інструмента мобілізації ресурсного потенціалу країни (фінансових, трудових, природних, матеріальних, інформаційних ресурсів) на побудову «економіки зростання».

Деменко Дмитро Євгенійович, курсант групи ІКМ-07-15 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри економічної теорії ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук Куштим В.В.

РЕФОРМУВАННЯ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ НА ШЛЯХУ ДО ЕВРОІНТЕГРАЦІЇ

Об’єктивною реальністю є те, що за наявних економічних умов підприємницькі структури та громадяни повинні віддавати частину своїх доходів на загальнодержавні потреби, а натомість одержувати від держави безкоштовні блага та послуги. Досконалість форм і методів передачі цих доходів свідчить про рівень розвитку країни, її економічних і правових інститутів.

Створення «європейської» податкової системи - це не лише практична, а й велика наукова проблема. Вона потребує глибокого аналізу господарського життя в державі, доходів населення і підприємницьких структур, сімейного бюджету.

В Україні, що здійснила європейський вибір, потрібно постійно та ретельно аналізувати всі явища і процеси розвитку податкових систем, застосування податків як інструменту державного регулювання. Для нашої держави дуже важливо враховувати і детально дослідити всі тенденції, притаманні країні ЄС.

Податкова система повинна ґрунтуватися на засадах стабільності та максимального задоволення основних потреб держави. Особливою проблемою і головним напрямом реформування системи оподаткування є необхідність зниження податкового тиску на вітчизняного виробника.

Потрібно звернути увагу на дві важливі складові – на принципи оподаткування як початок побудови системи оподаткування і на систему взаємовідносин між платниками та контролюючими органами.

Необхідно зазначити, що надзвичайно важливим є врахування історичної, соціально-економічної, ментальної специфіки українського народу.

Українська система оподаткування повинна спрямовуватися на вирішення таких проблем: визначення основних об’єктів оподаткування і оптимальної кількості податків та співвідношення між їх видами, а також оптимізація податкового навантаження.

Перед урядом України постала необхідність здійснення двох процесів одночасно: реорганізувати стале виробництво та створити нові господарські системи малого бізнесу. Поряд із питанням про кількість податків виникає інше: які податки - прямі чи непрямі мають виступати як основний фіскальний механізм. Перехід до партнерських відносин між державою та платником податків стає можливим тільки після досягнення стабілізації ринку, приведення системи оподаткування до чіткого визначення.

Враховуючи завдання та потреби України в сучасних умовах, можливо запропонувати такі методи щодо розвитку податкової системи на шляху до євроінтеграції:

- Одночасне застосування множини податків та єдиного податку для різних суб’єктів господарювання. З часом можливим стане перехід на стимулювання малого бізнесу, тобто з обов’язковою сплатою всіх податків, але за зниженою ставкою.

- Справедливе використання податків на споживання і прямих прибуткових податків як основних складових податкової системи.

- Використання доходів юридичних осіб, як основних об’єктів прибуткового оподаткування та широке застосування непрямих методів перерозподілу не задекларованих доходів населення через податки на споживання.

- Застосування права на податковий кредит щодо податку на додану вартість після досягнення стабілізації економічної ситуації.

Джевага Сергій Вікторович, курсант групи ІКМ-06-16 ХНУВС

 Науковий керівник: завідувач кафедри економічної теорії ННІПФКМ ХНУВС, докт.екон.наук, професор Носова О.В.

ТНК, ЯК ФАКТОР ВКЛЮЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ

ГОСПОДАРСТВ ДО СВІТОВОВОЇ ЕОНОМІКИ

Для сучасної світової економіки характерним є стрімкий розвиток транснаціоналізації корпоративних відносин. У цьому процесі основною рушійною силою виступають транснаціональні корпорації (ТНК). У результаті світової експансії останніх спостерігаються широкомасштабне проникнення їх філій на територію іноземних держав і загострення міжнародної конкуренції на внутрішніх ринках. Сьогодні у світовій економіці жоден значний процес не відбувається без участі корпоративних суб'єктів світового господарства.

Головна особливість ТНК – створення зарубіжних філій шляхом прямих іноземних інвестицій (ПІІ), оптимізації фінансових потоків. Це мінімізація трансакційних витрат, оптимізація податкового навантаження і арбітраж капіталу, тобто максимізація функції доходу ТНК. Походження ТНК зумовлено технологічними причинами, а організація зарубіжних філій багато в чому зумовлена необхідністю збуту і технічного супроводу за кордоном складної сучасної продукції, що вимагає наявності товаро- і послугопровідної мережі підприємств у приймаючих країнах.

Вирішальним фактором ефективності ТНК виступає міжнародне виробництво товарів і послуг, яке являє собою випуск продукції на основі інтернаціоналізації ресурсів виробництва і міжнародного поділу праці. Домени ТНК координують дії своїх філій на основі формування сітьових структур управління і взаємодії з використанням новітніх інформаційних і комунікаційних технологій. Вони об'єднують філії, заводи та спільні фірми в єдину міжнародну мережу управління, яка, у свою чергу, інтегрована з виробничими, технологічними, провайдерськими та фінансовими сітьовими структурами ТНК, які здійснюють економічний та політичний вплив.

При цьому важливими аспектами виступають аналіз ролі держави в інкорпоруванні світових фінансів і корпоративізації міжнародних економічних відносин, а також способів її ефективного впливу на ТНК, оскільки значущість останніх в усіх сферах міжнародної взаємодії постійно зростає.

Вплив і масштаби діяльності ТНК опосередковано виражені зростанням їх кількості за 30 років майже на порядок: на початку 70-х років налічувалося близько 7 тис, а на початок 2000-30 року - понад 65 тис. ТНК. До сфери їх діяльності залучено близько 850 тис. дочірніх компаній і відділень за кордоном. ТНК контролюють близько 50\% світового промислового виробництва і 65\% міжнародної торгівлі. Світову економічну могутність сконцентровано в руках 100 найбільших ТНК (які складають 0,16\% їх загальної чисельності), на які припадає 15\% зарубіжних активів усіх міжнародних компаній і 22\% світових продажів. Ринкова капіталізація окремих ТНК перевищує 500 млрд. дол., а щорічні обсяги їх продажів становлять 150-200 млрд. дол. Чистий прибуток будь-якої з найбільших ТНК є адекватним річному бюджету України, а обсяг їх товарно-грошового обороту нерідко перевіщує ВВП декількох країн разом.

Важливим союзником транснаціонального капіталу залишаються зони спеціального фінансового режиму – офшори, через які проводиться практично будь-яка транснаціональна фінансова схема. Офшори слугують найважливішою ланкою у внутрікорпоративних розрахунках ТНК, які використовують для цього внутрішні трансфертні ціни.

Для того, щоб вийти на світовий ринок і зайняти там гідне місце, необхідно збільшити експортний потенціал національної економіки, лібералізувати торгівлю, а також створити умови максимальних конкурентних переваг на зовнішніх ринках товарів і послуг. Для таких цілей можна залучати ТНК, які розглядають вільні економічні зони як найважливіший портал економічної експансії.

Дігтяр Ірина Анатоліївна, курсант групи ІКМ-07-15 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри економічної теорії ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук Куштим В.В.

Теоретичні підвалини ІПОТЕЧНОГО КРЕДИТУВАННЯ та перспективи його розвитку в україні

Наприкінці 2007 року розширення обсягів залучених коштів до банківської системи та зниження відсоткових ставок за кредитами створили умови для активізації процесів кредитування економіки країни. Вимоги банків за кредитами, наданими суб’єктам господарювання та фізичним особам, на 01.11.07р. збільшились з початку року на 55 \%. Показник приросту кредитних вкладень за 10 місяців 2007 року був найвищим за всі роки незалежності, що позитивно впливало на динаміку економічного зростання в Україні. Кредитування банківськими установами фізичних осіб зростало вищими темпами, ніж суб’єктів господарювання, що пов’язане з активним розвитком споживчого та іпотечного кредитування населення.

Відомо, що одним з найефективніших способів забезпечення зобов’язань є іпотека – застава нерухомості. А отже іпотечний кредит – це кредитування під заставу нерухомості. Така форма кредитних відносин широко застосовується у країнах із розвинутою ринковою економікою, оскільки має ряд переваг. Позичальник одержує кредит на тривалий період, причому має змогу зберегти за собою заставлену нерухомість, не ризикуючи іншим майном. Кредитор же отримує безпрограшний варіант відшкодування позики. Заставлена нерухомість може продовжувати приносити дохід: здаватися в оренду, використовуватися як виробничий об’єкт тощо. Згідно з іпотечним законодавством більшості західних країн іпотека може бути договірною, законною або судовою. З метою залучення ресурсів для організації кредитування іпотечні банки здебільшого використовують іпотечні облігації, якими мобілізують понад 70\% коштів.

Невиконання забезпеченого заставою зобов’язання призводить до звернення стягнення на заставлене майно. Попередньо заставодержатель надсилає заставодавцю письмову вимогу щодо виконання зобов’язання у визначений термін. Якщо цю вимогу не виконано, кредитор може реалізувати своє заставне право і продати майно на прилюдних торгах (аукціоні). Такий порядок дає змогу визначити реальну ціну заставленого майна і запобігає зловживанням кредитора. Кошти, одержані в результаті реалізації заставленого майна, використовуються на задоволення вимог іпотечних кредиторів, які мають пріоритет перед іншими кредиторами заставодавця. Крім того, кредитор може задовольнити свої вимоги, набувши права володіння майном з метою управління ним.

Забезпечити ефективну систему іпотечного кредитування може законодавство про іпотеку, яке відповідає певним загальновизнаним принципам. Його розробку та прийняття в Україні слід розглядати як одне з пріоритетних завдань. Але навіть найдосконаліший закон про іпотеку не працюватиме, якщо немає повноцінного ринку землі, прозорої та ефективної системи реєстрації прав на нерухоме майно, не створено економічних передумов для розвитку вторинного ринку заставних для залучення ресурсів іпотечними банками. Отже, необхідною передумовою розвитку іпотечного кредитування в Україні є розробка та прийняття відповідного законодавства.

Животченко Артем Миколайович, курсант групи ІКМ-04-16 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри економічної теорії ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук Дефорж С.Ю.

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО

СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ

Україна після розпаду СРСР і переходу до ринкової економіки була змушена пристосовуватися до нових умов господарювання, спираючись на міжнародний досвід. І хоча наша держава вже офіційно визнана міжнародною спільнотою як країна з ринковою економікою, процес формування конкурентного середовища продовжується і зараз.

Згідно ст.42 Конституції України: Держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним положенням на ринку, неправомірне обмеження конкуренції і несумлінна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

У даний час прийняті і діють закони «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р., «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопаду 1993 р., «Про захист від несумлінної конкуренції» від 7 червня 1996 р. З метою забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисти інтересів підприємців, споживачів від його порушень утворений спеціальний державний орган Антимонопольний комітет України (АКУ).

Згідно із законом «Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності» від 1992 року, монополістом вважається підприємство, частина якого на ринку певного товару перевищує 35\%. Зловживання монопольним положенням кваліфікується як: а) нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів в нерівне положення; пропозиція прийняти додаткові умови або купити непотрібні товари; б) обмеження або припинення виробництва з метою створення або підтримки дефіциту на ринку і встановлення монопольних цін; в) часткова або повна відмова від реалізації або закупівлі товару за відсутності альтернативних джерел поставки або збуту з метою створення дефіциту і встановлення мінімальних цін; г) інші дії з метою створення перешкод для доступу на ринок і виходу з ринку інших підприємств; встановлення дискримінаційних цін на свої товари, що обмежують права окремих споживачів. «Несумлінна конкуренція» тлумачиться як: а) неправомірне використовування товарного знаку, фірмового найменування або маркування товару, імітація товару або імені іншого підприємця; б) навмисне розповсюдження неправдивих або неточних відомостей про свого конкурента; в) отримання, використовування і розголошування комерційної таємниці з метою спричинення шкоди іншим підприємцям.

У разі зловживань монопольним положенням антимонопольний комітет має право: а)приймати рішення про примусовий розподіл монопольних об'єднань; б) накладати штрафні грошові санкції на порушників; в) вилучати до бюджету незаконно одержаний прибуток.

Особливості антимонопольної регуляції в Україні обумовлені високим рівнем монополізації на основі державної монополії. За офіційними даними, до самих монополізованих галузей відносять транспорт, зв'язок, енергетичні системи, металургійна промисловість, суднобудування, ракетно-космічний і авіаційний комплекси, виробництво міського і міжміського транспорту, радіоелектроніка.

Роль держави як регулюючого органу, що заохочує розвиток конкуренції, коротко полягає в створенні системи заходів, що заохочують конкуренцію і змагальність на ринку, стимулюючих ділову активність, підтримуючих дотримання принципів рівних можливостей і свободи діяльності на ринку і в інших областях в рамках закону.

Какуля Ганна Федорівна, курсант групи ІКМ-04-15 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри економічної теорії ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук Дефорж С.Ю.

ОСНОВНІ ЗАСАДИ СТРУКТУРНО-ІННОВАЦІЙНОЇ

ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Основою конкурентоспроможності національної економіки в сучасних умовах є здатність виробничої структури до адаптації, насамперед - в напрямку підвищення частки інноваційних виробництв та економічної діяльності з високою часткою доданої вартості. Структурні диспропорції не лише стримують реалізацію національного економічного потенціалу, але й підвищують вразливість національної економіки до зовнішніх шоків.

Найбільш критичними з точки зору потреб структурної модернізації та адаптації національної економіки загрозами є: загострення глобальної конкурентної боротьби за інноваційні та інтелектуальні ресурси для створення національних конкурентних переваг; вичерпання поточних конкурентних переваг галузей економіки України, орієнтованих на зовнішній попит, внаслідок подорожчання імпортованих енергоресурсів; відсутність ефективних механізмів перерозподілу капіталу від традиційних до науково-технологічних секторів економіки; недостатній рівень використання інноваційного потенціалу як головного чинника адаптаційних можливостей економіки та зміцнення національної конкурентоспроможності.

Перед структурно-інноваційною політикою держави постає вирішення в коротко- та середньостроковому періоді наступних завдань: стимулювання інвестиційного оновлення національної промисловості; стимулювання розвитку наукомістких та високотехнологічних виробництв і створення умов для здійснення капіталовкладень в технологічне оновлення виробництва; забезпечення прискореного розвитку внутрішнього ринку порівняно із зовнішнім попитом та поліпшення його структурних характеристик за рахунок інноваційних чинників; впровадження механізмів стимулювання та підтримки високотехнологічного експорту; вдосконалення державного фінансування структурних та інноваційних зрушень; зміцнення інституційних чинників структурних перетворень; покращення інвестиційного клімату (як для внутрішніх, так і іноземних інвесторів) для підвищення ефективності національної економіки; стимулювання заходів щодо подолання ресурсовитратного характеру виробництва.

Забезпечення виконання вказаних завдань та досягнення позитивного впливу структурних чинників національної економіки на її конкурентоспроможність потребує комплексу інструментів структурної політики, серед яких головними слід вважати наступні: стимулювання інвестиційного оновлення національної промисловості; здійснення цілеспрямованої державної інноваційно-промислової політики; стимулювання експортної діяльності.

Капканець Сергій Дмитрович, студент групи ПЗдср-06-5 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри економічної теорії ННІПЕС ХНУВС, канд.екон.наук Шаповал В.І.

Інфляція в Україні та шляхи її подолання

Інфляція є одним із найважчих проявів макроекономічної нестабільності. У світі не має країни, яка тісно б чи іншої мірою не зазнала б утрат від інфляції. Дуже гостра нині проблема інфляції в Україні.

Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні в продовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці. Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл майна і доходів між різними групами населення падіння рівня життя народу та зниження ефективності функціонування національної економіки.

Складність і багатогранність інфляційних процесів взагалі і в Україні на сучасному етапі конкретно не дозволяє дійти до спільного погляду що до причин інфляції, а тому існують і різні підходи що до антиінфляційних заходів.

Більшість економістів сьогодні розглядає інфляцію в Україні як багатофакторний процес, що обумовлюється різноманітними причинами. До головних із них відносяться такі: Зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням національного продукту; Дефіцит державного бюджету; Монополізація окремих галузей економіки; Наявність необґрунтованих привілеїв; Особливості структури національної економіки; Значне підвищення номінальної заробітної плати; Зростання цін на матеріальні ресурси, зокрема на енергоносії; Здороження плати за кредит; Інфляційні очікування та інше; Виходячи з цього, приборкання інфляції в Україні передбачає проведення системних рішень, основними складовими яких є:

1. проведення ефективної моніторної її політики, яка б, стримуючи динаміку грошової маси, суттєво не загальмувала темпи економічного зростання;

2. приведення темпів підвищення рівня життя населення у відповідність з реальними можливостями економіки, стримування інфляційних очікувань;

3. проведення ефективних заходів з метою поліпшення умов ведення бізнесу і тим самим сприяючи збільшенню пропозиції благ та послуг на споживчому рівні;

4. більш активне використання урядом наявних в його розпорядженні ринкових інструментів (політики інтервенції, антимонопольні важелі та інше) для стримування цін на окремі товари, не зловживаючи при цьому їх адміністративним регулюванням, щоб не призвести до виникнення відкладеного інфляційного потенціалу;

5. складання чітких планів-графіки підвищення тарифів суб’єктами господарювання на місцевому рівні (на житлово-комунальні послуги, транспортні та інші) щоб не генерувати надмірні інфляційні очікування у людей, як це буває у випадках неочікуваних подорожань;

6. здійснення ефективних мір по розвитку фінансових ринків, без наявності яких неможливо викинути на об’єм грошової пропозиції через операції з державними цінними паперами на відкритому ринку.

І, нарешті, чітке визначення в ціновій сфері коло відповідальності і компетенції окремих державних інститутів (Національного Банку, Уряду) забезпечення максимальної узгодженості їх дій, ефективне використання кожним покладених на нього обов’язків.

Коваленко Анна Юріївна, курсант групи ІСД-07-4 ХНУВС Науковий керівник: завідувач кафедрою економічної теорії ННІПЕС ХНУВС, докт.екон.наук, професор Садиков М.А.

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ У СФЕРІ БІЗНЕСУ

Боротьба зі злочинністю в сфері бізнесу має кілька аспектів. По-перше, цю боротьбу ведуть самі підприємці, незацікавлені в додаткових «податках» та збитках. На багатьох підприємствах з даною ціллю утворюються спеціальні служби безпеки, функції яких полягає у організації охорони, забезпеченні технічного захисту офісів, автомобілів, торговельних об'єктів, телекомунікації, організації пропускного режиму і т.д. Крім того, існують спеціалізовані фірми, які надають весь комплекс послуг або його частина по забезпеченню безпечного ведення бізнесу. Це всілякі охоронні бюро, детективні агентства і т.д. Нарешті, цілеспрямовану та організовану боротьбу зі злочинністю веде держава. Форми й методи боротьби держави зі злочинністю в сфері бізнесу можуть бути різноманітними. Перш за все це силові методи, які здійснюються відповідними органами. В Україні на сьогоднішній день подібні функції виконують спеціальні підрозділи СБУ, МВС України, а також недавно створене Національне бюро розслідувань (НБР).

Реальний протиставлення злочинності робить Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України, Серед пріоритетних напрямків його діяльності: розкриття злочинів у кредитно-фінансовій і банківській системах; боротьба з незаконним оборотом валютних резервів; боротьба з корупцією й хабарництвом; виявлення злочинів у сфері приватизації; боротьба з міжнародною й міжрегіональною злочинністю.

У цілях закріплення національної безпеки держави, забезпечення належного захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, посилення боротьби зі злочинністю і перш за все - з її організованими формами в Україні було утворене Національне бюро розслідування (НБР).

Важливим також є утворення та удосконалювання відповідної правової бази для боротьби зі злочинністю. В Україні прийняті або розробляються спеціальні закони, наприклад, «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про корупцію», «Про відповідальність за відмивання грошей» і т.д., суттєво доопрацьований з урахуванням сьогоднішніх реалій Кримінальний кодекс. Не менш важливої є функції забезпечення безпеки конкретного підприємця. Держава зобов'язана забезпечити підприємцям захист від посягань на їх майно, здоров'я та життя. Державна служба охорони займається виключно охороною осіб, визначених законодавством. Ця структура перебуває на повному госпрозрахунку, самофінансуванні, та послуги її платні. Вона сама одержує гроші із клієнтів по договорах за охорону, сама піклується про технічне оснащення, обмундирування, зарплату і т.д. Для боротьби зі злочинністю в структурі МВС України організовані спеціальні підрозділи міліції. Таких підрозділів три: «Беркути», «Титан» і «Сокіл». Ці підрозділи призначені для охорони громадського порядку зі складною криміногенною обстановкою, затриманні озброєних злочинців, охорони громадського порядку і присікання його групових порушень при проведенні масових заходів, а також виникненні масштабних аварій і стихійних лих. До «Беркуту» за охороною може звернутися будь які підприємець.

Згідно законодавство встановлено, що лише вища посадова особа держави сьогодні мають право на державну охорону і всі пов'язані з нею клопоти та розтрати. У сфері бізнесу всі витрати повинна покрити особа, яку охороняють, або підприємства, або компанія.

Коваль Наталія Миколаївна, курсант групи ІСД-07-4 ХНУВС,

Науковий керівник: завідуючий кафедрою економічної теорії ННІПЕС ХНУВС, докт.екон.наук, професор Садиков М.А.

ЕВОЛЮЦІЯ МАКРОЕКОНОМІКИ ЯК НАУКИ

Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. Своєї зрілості вона досягла в 30-ті рр. ХХ ст., в період світової економічної кризи.

Але свій початок макроекономіка бере ще ХVI ст. Питаннями макроекономіки займалися Жан Боден - французький науковець, англійські економісти В. Петті, Г. Кінг, основоположник французької школи фізіократів - Франсуа Кене, представник класичної теорії Адам Сміт, запропонував свою макроекономічну теорію К. Маркс, але його теорію не визнали за межами соціалістичних країн. Після світової економічної кризи 1929-33 рр. виникла необхідність в новій макроекономічній теорії, її запропонував англійський економіст Джон Кейнс. Ця теорія отримала назву кейнсіанської. Свої погляди на проблеми регулювання ринкової економіки Кейнс виклав у книзі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», де показав, що держава, впливаючи на окремі макроекономічні показники, на такі, як загальний дохід, споживання, інвестиції, заощадження може ефективно здійснювати регулювання економіки.

Кейнсіанська теорія мала силу до чергової економічної кризи 70-рр. ХХ ст. На цьому тлі розвивається «неокласична» теорія, яка виникла як реакція на марксизм.

Отже сучасна макроекономіка не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на ряд теорій, котрі взаємодоповнюють одна одну.

Макроекономіку називають теоретичною основою економічної політики держави. Макроекономіка досліджує сутність, результати та наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства.

Специфічним завданням макроекономіки є пізнання, систематизація, узагальнення та пояснення процесів, які обумовлюються механізмом функціонування народного господарства в цілому.

Предмет макроекономіки включає: національну економіку, як єдине ціле, тобто макроекономічну систему; окремі агрегати економіки, які охоплюють всі або великі групи однорідних або подібних індивідуальних економічних суб’єктів та їх економічні зв’язків; сфери економічної системи (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту); економічні зв’язки між суб’єктами економічної системи (соціально-економічні і організаційно-економічні відносини); стратегію економічної поведінки держави, тобто макроекономічне регулювання і основи економічної політики.

Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів і послуг, а також на регулювання цієї діяльності у відповідності з метою суспільства. Основними елементами економічної системи виступають: продуктивні сили, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини, а також економічний механізм суспільства, який є сукупністю форм, способів і методів регулювання економічної діяльності людей.

Усі елементи економічної системи діалектично взаємопов’язані, рівень розвитку одного відповідає рівню розвитку інших.

Коровіна Вікторія Володимирівна, курсант групи ІКМ-04-15 ХНУВС

Науковий керівник: викладач кафедри економічної теорії

ННІПФКМ ХНУВС Єфіменко І.А.

СУЧАСНИЙ СТАН ІНВЕСТИЦІЙНОГО КЛІМАТУ УКРАЇНИ

Інвестиційний клімат відіграє визначальну роль у прийнятті рішень іноземними інвесторами. Відкритість економіки і створення рівних умов у конкуренції з вітчизняними інвесторами стимулює залучення іноземного капіталу. По оцінці глобального ризику, що включає політичні, макроекономічні, зовнішні і комерційні ризики, до країн з низьким інвестиційним ризиком фахівці відносять Словенію, Чехію, Польщу й Угорщину. А в Україні інвестиційне середовище оцінено як саме ризиковане.

Серед причин низької інвестиційної привабливості України можна назвати відсутність необхідних ринкових інституцій, що покликані забезпечити стабільне функціонування правової системи, що гарантує права власності, дотримання контрактних зобов'язань, дієвість антимонопольного законодавства. Відсутність історичних традицій, що визначають правила і норми поводження економічних суб'єктів, також перешкоджає прийняттю інвестиційних рішень. Стримує підвищення інвестиційної привабливості нашої економіки і нерозвиненість ринкової інфраструктури.

Серед першочергових заходів для поліпшення економічної ситуації в Україні можна назвати наступні: розвиток ринкових відносин; проведення приватизації; забезпечення випереджального росту інвестицій; інтенсивне відновлення основного капіталу; скорочення частки тіньового сектора; забезпечення відкритості економіки; поліпшення інвестиційного клімату.

Пріоритетною задачею поточного етапу є створення правових і економічних умов функціонування ринкового механізму. Створення правових, економічних інститутів, розвиток банківської, фінансової інфраструктури, формування середнього класу і прихід нового покоління підприємців обумовлять становлення в Україні інституціональної системи ринкового типу.

Очевидно, що низька інвестиційна привабливість регіонів України, небажання вкладати кошти в її економіку, окрім суто економічних причин, зумовлені незацікавленістю чи байдужістю місцевої влади до проблеми залучення інвестицій. Інвестиційний рейтинг регіонів України свідчить про низький професійний рівень місцевих чиновників, які відповідають за створення інвестиційного клімату, доводить низьку ефективність зусиль місцевої влади для підвищення інвестиційної привабливості територій.

Слабкі інвестиційні позиції окремих регіонів не дають змогу розширювати виробництво, відповідно не розвивається соціальна сфера. Регіони стають утриманцями щодо держави і не мають економічних стимулів розвивати свій господарський комплекс.

Подальше розшарування регіонів за рівнем інвестиційної активності стає перепоною на шляху формування єдиного господарського простору в країні, зміцнення господарських зв'язків, становлення регіонів як суб'єктів міжнародної інвестиційної діяльності.

Стратегічною метою для поліпшення українського інвестиційного клімату залишається вступ до СОТ і створення зони вільної торгівлі з Євросоюзом. Серед важливих міжнародних проектів, які чекають своїх інвесторів, запуск нафтопроводу «Одеса-Броди-Плоцьк», будівництво залізниці «Баку-Тбілісі-Поті» – паромна переправа Керч, розвиток інфраструктури Іллічівського, Миколаївського, Одеського та «Південного» морських портів, будівництво стадіонів, готелів і доріг до чемпіонату Європи з футболу 2012 року тощо. Будь-який сектор української економіки можна розглядати як перспективний та потенційний для українських і зарубіжних інвестиційних проектів.

Кушнір Олег Володимирович, курсант групи ІКМ-04-16 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри економічної теорії ННІФПКМ ХНУВС, канд.екон.наук Дефорж С.Ю.

ПЛАНУВАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИРОБНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Основоположним моментом в управлінні результатами діяльності персоналу є планування цих результатів. Спільним недоліком використовуваних на практиці методів планування являється те, що вони не адаптовані до сучасних умов функціонування дорожніх організацій. У зв'язку цим виникає завдання адаптації алгоритму планерування результатів діяльності виробничий персоналу дорожніх організацій.

У основу рішення вище певної задачі покладений процесуальний підхід. Процесуальний підхід розглядає спеціальні функції планування як взаємозв'язані. Процес планування виявляє ланцюгом безперервних взаємозв'язаних дій з аналізу ситуацій і чинників зовнішнього середовища прогнозуванню, оптимізації і оцінці альтернативних варіантів досягнення цілей, вибору найкращого варіанту плану. Процес планування результатів включає наступні етапи:

Етап 1. Визначення об'єму робіт (послуг), рівня якості і часу на виконання робіт.

Етап 2. Визначення вживаної технології виконання робіт. Порівняння можливостей ДСО з вимогами замовника.

Етап 3. Підбір МДО. Розрахунок величини проектних норм часу по кожному МДО.

Етап 4. Складання календарного плану робіт, що являється основною ланкою поточного плану виробництва. Календарні плани, є детальною конкретизацією цілей і задач поставлених стратегічним і середньостроковим планами. Уточнення загального терміну виконання робіт.

Етап 5. Аналіз ресурсів. Визначення витрат праці, витрати матеріалів і ГСМ по кожному елементу робіт.

Етап 6. Аналіз розробленого варіанту плану і його оптимізація. Уточнення завантаженості машин і персоналу (визначення величини очікування в роботі персоналу і можливостей перенаправлення його на інші види робіт). Здійснюється оцінка витрат ресурсів і необхідності уточнення складу МДО, величини структури календарного плану. Визначення ринкових норм часу і порівняння їх з проектними по кожному МДО. Поліпшення техніко-економічних показників роботи бормашин і перерахунок норм. В разі не відповідності (ринкові норми менше проектних) повернення на етап 2.

Етап 7. Деталізація розробленого на попередніх етапах плану, вибір погоджених між собою термінів виконання окремих робіт, розрахунок необхідних ресурсів, затвердження норм, визначення виконавців. Складання графіка робіт і визначення критичного шляху.

Етап 8. Встановлення конкретних показників і завдань для виконавців з урахуванням надійності машиністів.

Етап 9. Деталізація завдань по видах і обсягах робіт, конкретних робочих місцях і термінах виконання.

Етап 10. Детальні розрахунки витрат і отримуваних результатів на весь період планування

Етап 11. Контроль за виконанням плану, внесення необхідних змін у разі потреби. Використання даного алгоритму планування дозволяє підвищити ефективність планування результатів діяльності виробничого персоналу.

Лесь Ірина Олександрівна, Лесь Олена Олександрівна,  курсанти групи ІПТ-06-1 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри економічної теорії ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук Куштим В.В.

БОРГОВА СТРАТЕГІЯ ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Роль державних цінних паперів змінювалась одночасно із розвитком світової ринкової економіки. На початковому етапі державні цінні папери використовувалися як інструмент державного кредиту для покриття витрат, пов’язаних із війнами та стихійними лихами. Сучасні державні цінні папери дедалі більше починають впливати на фінансовий ринок, відігравати незамінну роль у сфері регулювання грошового обігу та макроекономічних процесів.

У вітчизняній літературі початку 90-х років ХХ ст. проблема державного боргу й бюджетних дефіцитів ігнорувалася. Наявність бюджетного дефіциту і щороку більшого державного боргу розглядалася як негативне явище, притаманне лише економікам капіталістичних країн. Водночас в економічних дослідженнях іноземних авторів проблема державної заборгованості та її впливу на економіку посіла одне із центральних місць уже не один десяток років.

Проблема наявності державного боргу досліджувалася такими вченими як Д. Юм, А. Сміт, Ж-Б. Сей, Дітцел, А. Вагнер, Д. Рікардо та ін.

Загальновідомо, що в нашій країні використання державою боргової стратегії не призводить до покращення стану економіки. Країна може використовувати можливості державних цінних паперів як для стабілізації, так і дестабілізації грошового обігу, здійснювати стримувальний вплив на динаміку економічного зростання, більш рівномірно розподіляти у часі податковий тягар під час фінансування інвестиційних проектів, що мають значну вартість, з одного боку, і створювати реальний економічний тягар для майбутніх поколінь - із другого. Все залежить від пріоритету цілей, яких хоче досягти уряд, і компетентності тих, хто керує цими фінансовими інструментами.

Розглядаючи боргові процеси в Україні і перспективи формування нової кредитної політики, припускаємо, що найближчими роками обсяги фінансування, які держава має використовувати на обслуговування та погашення державного боргу, відіграватимуть значну роль у формуванні боргової стратегії нашої країни.

Аналіз структури боргу дає можливість зробити висновок, що кредитна політика упродовж 2000 року, яка була спрямована на здешевлення кредитних ресурсів шляхом випуску облігацій внутрішньої державної позики, призвела до зниження вартості залучених позикових коштів.

Так, граничний розмір внутрішнього державного боргу на 2004 рік визначено в сумі 15.574.049,6 тис. гривень та в сумі 1.317.121,1 тис. доларів США, а граничний розмір державного зовнішнього боргу України - в сумі, еквівалентній 8.855.468,2 тис. доларів США.

В Україні шляхи використання внутрішніх державних запозичень у борговій стратегії лише відпрацьовуються, оскільки тільки з 1995 року державний борг почав формуватися за рахунок державних запозичень шляхом випуску державних цінних паперів. Поряд із пожвавленням запозичення коштів через механізм ОВДП, яке визначило нові можливості щодо управління бюджетним дефіцитом в Україні. Водночас надмірне форсування (з 1996 року) фінансування дефіциту бюджету переважно за рахунок облігацій державної позики зумовило штучну експансію сектору ОВДП у структурі боргових зобов’язань держави. Так, за 1995 - 1999 роки видатки державного бюджету на обслуговування ОВДП збільшилися з 51,2 млрд. грн. до 1662,1 млрд. грн., тобто у 32,5 разу.

Значні суми державних внутрішніх запозичень потребують підтримання високого рівня дохідності облігацій, а це призводить до того, що обслуговування 1 грн. дефіциту бюджету обходиться державі майже у 1,5 грн., тоді як на Заході цей показник не перевищує 1,1.

За таких умов боргова стратегія держави має полягати у мінімізації вартості обслуговування державного боргу, а також у досягненні оптимального співвідношення між зростанням заборгованості й темпами економічного зростання.

Литвин Оксана Володимирівна, курсант групи ІКМ-04-16 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри економічної теорії ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук Матвєєв С.П.

ФІНАНСОВА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Сучасна світова економіка дедалі інтенсивніше глобалізується. Це всеохоплюючий процес, жодна країна не може уникнути його впливу на ті чи інші сфери суспільного життя. Узагальнюючи відомі підходи, можна сказати, що глобалізація становить комплексне геополітичне, геоекономічне і геокультурне явище, яке справляє потужній вплив на всі сторони життєдіяльності суспільства. В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці та капіталу. Даний процес позначений інтенсифікацією руху капіталу, що направляється у найприбутковіші галузі національних економік, швидким розвитком фінансових ринків які генерують потужні фінансові потоки, активізацією ринку фінансових інновацій і загалом інноваційного процесу. Фінансова глобалізація це один з 10 процесів глобалізації. Її розуміють як вільний та ефективний рух капіталів між країнами і регіонами, функціонування глобального ринку, формування системи наднаціонального регулювання міжнародних фінансів. Складові фінансової глобалізації: глобальні фінансові ринки, глобальні фінансові суб'єкти, глобальні фінансові інструменти як глобальні продукти, які є об'єктом купівлі-продажу на глобальних фінансових ринках, технології фінансової глобалізації.

Процес глобалізації, складний і його не можна розглядати однозначно. Україна поступово втягується в нього і з часом дія глобалізації стає все помітнішою. Сильні країни часто хочуть диктувати іншим країнам свій сценарій їх розвитку, який не враховує національні інтереси, посилює залежність слабких національних економік від всесильних міжнародних організацій.

Цілеспрямованість інтеграції української економіки ускладнюють такі фактори впливу: значне посилення конкуренції на основних товарних ринках світу; важливе підвищення вимог споживачів до технологічного рівня та якості товарів, що зробило цінові фактори конкурентноспроможності вторинними, а фактори швидкості технологічних інновацій та гарантій якості – первинними; обмеженість доступу до міжнародних інструментів регулювання торгових режимів, через відсутність членства в світових економічних організаціях. Але, незважаючи на доволі складні умови включення України в міжнародний економічний простір, орієнтація на інтеграцію в міжнародний поділ праці визначається першочерговим завданням зовнішньої політики України.

Процес інтеграції України в світовий економічний простір повинен проходити за наступними напрямками: міжнародна диверсифікація, направлена на ліквідацію монопольної чи монопсонічної залежності від окремих закордонних ринків; ефективна міжнародна спеціалізація, скоординована з внутрішньою структурною модернізацією і орієнтована на доступні прогресуючі сегменти світового ринку; забезпечення належного рівня економічної безпеки з діючими механізмами захисту від неблагоприємних змін міжнародної кон’юнктури та фінансових криз.

Підбиваючи підсумки потрібно сказати, що Україна поступово інтегрує до міжнародних фінансових ринків і наслідки глобалізаційних процесів стають все більш відчутні для української економічної системи. За цих умовах Україні потрібно розробити політику, здатну протистояти викликам глобалізації та негативним наслідкам даного процесу. Насамперед з метою збереження стабільності на національних фінансових ринках необхідна чітка система впливу держави на рух фінансових потоків у країні та приплив іноземного капіталу.

Матвеєва Катерина Сергіївна, студентка групи ПСдср-06-02 ХНУВС Науковий керівник: професор кафедри економічної теорії ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук, професор Петрова К.Я.

НАРКОБІЗНЕС ЯК ВИД ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Наркоманія – це соціальна патологія, вона гальмує розвиток суспільства в цілому. Наркоманія порушує відтворення робочої сили. Більшість наркоманів – молодь. Серед школярів доля вживачів наркотиків зросла у 6-8 разів за останні роки, а їх смертність – у 40 разів.

В Україні збільшується кількість споживачів наркотиків, 90\% з них – молодь до 30 років. Приріст неповнолітніх наркоманів – 40\%; 18,6\% - жінки, 3\% - учні та студенти. Значна кількість не доживає до 30 років. Це означає, що ця вікова група не дасть потомства. Україна може перетворитися на стійкий ринок збуту наркотиків та їх транзитного переміщення. Економічна ситуація, що погіршується, може не лише активізувати діяльність ділків наркобізнесу, але й сприяти втягненню в торгівлю наркотиками малозабезпечених верств населення.

Основні канали переміщення наркотиків через Україну: міжнародне залізничне сполучення; міжнародні автоперевезення вантажів; міжнародне морське пароплавство.

Найбільшими виробниками наркотиків у світі є такі країни, як Афганістан, Бірма та Колумбія. Протягом 90-х років Афганістан став найбільшим у світі виробником опію. У 1999 – вироблено 79\% усього світового незаконного виробництва. Воєнні дії призвели до скорочення сільськогосподарського виробництва майже вдвічі. З 1979 до 1989 року майже 2/3 селищ зруйновано, життєвий рівень скоротився на 60\%. Якщо раніше Афганістан виступав, передусім, як виробник опію-серцю, останніми роками – виготовлення кінцевого продукту – гідро хлориду героїну. Російські прикордонники вилучили тут: у 1996 році – 2 кг героїну, у 1997 році – 26,3 кг, у 1998 – 202,8 кг., у 1999 – 617,3 кг., у 2000 – 801 кг., у 2001 – 2450 кг. Традиційно основний шлях транспортування афганського героїну проходив через Пакистан, де наркотик вантажили на морські судна, які прямували до портів країн-споживачів.

Бірма є другим у світі незаконним виробником опіатів після Афганістану. Окрім цього – це один із світових лідерів у незаконному виробництві стимулюючих засобів амфетанового ряду. Наслідки – широке розповсюдження у країні наркоманії та захворювання на СНІД. За оцінками уряду, для 30000 населення опійний мак є основною культурою. У 2000 році під опійний мак у країні було зайнято 108700 га. У 2005 – було вироблено 1087 т опію, що менше, ніж у середньому за 1987-1997 роки – 1600т. Важливим споживачем бірманського героїну є ринок Китаю. 3-4 т – щорічно споживається в Австралії.

Основний фактор, що визначає наркоіндустріалізацію у Колумбії, - політичний. Громадянська війна у цій країні триває вже більше 50 років. Рівень корупції в країні є одним з найвищих у світі. Колумбія має один з найвищих у світі рівень порушення прав людини. Щороку в країні з незаконного обігу вилучається близько 30 т кокаїну, що трохи перевищує 5\% від загального виробітку. Готовий продукт доставляється у США та до західної Європи.

Основні завдання підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків є: виконання комплексних заходів протидії розповсюдженню наркоманії і пов’язаної з нею злочинності; організація діяльності ОВС щодо запобігання і розкриття злочинів, пов’язаних з наркотиками; виявлення та викриття злочинних груп і ділків наркобізнесу з міжрегіональними та міжнародними зв’язками. Україна не перетворилася на великий ринок збуту «важких» наркотиків лише через низьку купівельну спроможність населення. Також наша країна не є місцем значного виробництва наркотиків, хоча деякі види не тільки широко розповсюджені в Україні, а ще й транспортуються до Росії. Не відбулося в Україні й формування власної наркомафії як усталених корупційних зв’язків між кримінальними наркоугрупованнями та представниками органів державної влади.

Павлик Микола Петрович, курсант групи ІКМ-07-16 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри економічної теорії ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук, Ларіна Т.Ф.

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ МАЛОГО БІЗНЕСУ

Забезпечення досягнення Україною тривалого зростання можливе лише за умови вдосконалення системи державного регулювання. Завдання полягає в створенні такого середовища, яке б сприяло росту ділової активності промислових і підприємницьких структур, відновленню і розвитку вітчизняного виробництва.

Регулювання підприємницької діяльності (державна допомога розвитку підприємництва) в контексті регулювання економіки в цілому необхідно, на наш погляд, здійснювати в декількох напрямках одночасно: спрощення порядку створення (реєстрації) суб'єктів підприємництва, впорядкування системи контролю за їх діяльністю; державна допомога у забезпечення пріоритетного розвитку малих підприємств шляхом створення стимулів в оподатковуванні, за допомогою надання пільг, а також на підставі запуску механізмів кредитної підтримки малого підприємництва в сукупності з розвитком елементів інфраструктури, що забезпечують їх діяльність.

Розширення сектору малого бізнесу є першочерговим завданням, так як має найбільший потенціал забезпечення стабільного функціонування ринкової економіки: розвиток малого бізнесу в високомонополізованих галузях полегшує формування конкурентного середовища шляхом лібералізації ринків; малі підприємства сприяють перетворенню структури народногосподарського комплексу України на високотехнологічну з превалюванням сфери, що виробляє кінцевий продукт, при незначних капіталовкладеннях; збільшення кількості малих підприємств сприяє продуктивній зайнятості на всій території нашої країни, зменшуючи диференціацію різних регіонів по рівню життя населення.

Однією з найнагальніших проблем розвитку малого бізнесу є недостатня кількість інвестиційних ресурсів, зокрема коштів на оренду приміщень. На сьогодні існують наступні проблеми в вище зазначеній сфері: орендодавці приміщень – це великі підприємства, які монопольно підтримують високі ціни за оренду, що стримує розвиток малого бізнесу; орендодавці, які отримують доходи від оренди, покривають свою збитковість за рахунок малих підприємств. Тобто, оперування на ринку збиткового виробника знову ж таки невигідно суспільству; високі ціни за оренду (точніше сказати сама оренда як така) призводить до того, що величезна кількість приміщень в місті пустують.

Для того, щоб розвивати малий бізнес шляхом його інвестування, необхідно на державному рівні здійснювати наступні заходи, а саме:

1. Проводити інвентаризацію непрацюючих виробничих площ, технологічного обладнання не залежно від форми власності та фінансового стану і політичного впливу власників. Скласти його реєстр та оприлюднити його.

2. Оголосити конкурс та скласти реєстр проектів представників малого бізнесу, які потребують використання матеріальних ресурсів.

3. Розробити та укласти угоди з власниками непрацюючих основних фондів, метою якої є мінімізація витрат зі сторони представників малого бізнесу, а також розробити заходи заохочення до партнерства нинішніх власників невикористаних матеріальних ресурсів.

4. Налагодити моніторинг за станом розвитку малого бізнесу та зворотній зв’язок з учасниками сфери малого бізнесу.

Пайкова Олена Олександрівна курсант групи ІКМ-04-16 ХНУВС

Науковий керівник: начальник ННІПФКМ ХНУВС, канд.пед.наук Клочко А.М.

РОЛЬ ІНВЕСТИЦІЙ ДЛЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

За останні часові періоди інвестиції стали відігравати особливу роль у житті будь-якої країни пострадянського періоду. Це обумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. Активізація інвестиційного процесу є одним із надійніших механізмів соціально-економічних перетворень.

Загальновідомо, що ефективне реформування економіки будь-якої країни, її структурне перетворення з якісним оновленням товаровиробництва, ринкової та соціальної інфраструктури немислимі без відповідних капіталовкладень, тобто без належного інвестування. Без надійних капіталовкладень неможливо забезпечити створення і впровадження новітніх технологій, систем сучасної організації та управління товаровиробництвом і збутом продукції, розвиток ринкової ін