Актуальні проблеми сучасної науки і правоохоронної діяльності: Матеріали підсумкової наукової конференції курсантів та студентів.

ДеякІ проблеми правового регулювання кримІнальноЇ вІдповІдальностІ та покарання вагІтних жІнок та жІнок, якІ мають дІтей у вІцІ вІд 3 до 14 рокІв у кримІнальному правІ украЇни

 

Чинний КК містить норми, які передбачають вагітність жінки чи наявність у неї дітей, як обставини, що виключають застосування певних видів покарання. Зокрема, вагітним жінкам не призначаються громадські роботи (ч.3 ст.56 КК), до них не застосовуються виправні роботи (ч.2 ст.57 КК), арешт (ч.3 ст.60 КК), обмеження волі (ч.3 ст.61 КК). Довічне позбавлення волі не застосовується до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановленим вироку (ч.2 ст.64 КК). Остання норма не викликає будь-яких заперечень і повністю відповідає як суспільним уявленням про справедливість і гуманізм, так і міжнародним нормам.

Наразі, зовсім іншої оцінки заслуговує суцільна заборона застосування до вагітних жінок майже усіх видів покарання, за винятком позбавлення волі. Адже в усіх випадках, коли санкція статті, за якою засуджується вагітна жінка, не передбачає можливості призначення штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, до такої жінки КК передбачає єдиний основний вид покарання – позбавлення волі (якщо тільки вона не є військовослужбовцем).

За умови, що чинний КК не містить норми, яка б вирішувала на користь таких осіб ситуацію, що виникає, вагітні жінки за рівних інших умов (суб’єктивних та об’єктивних обставин справи), як правило, мають засуджуватися до покарання суворішого порівняно з невагітними жінками, а також порівняно з чоловіками.

Так, вчинення будь-якою особою такого злочину, як умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, карається громадськими роботами на строк від 150 до 200 годин або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років (ст. 123 КК). Однак, якщо такий же злочин за усіх інших рівних умов вчинить вагітна жінка, вона може бути засуджена лише до позбавлення волі, оскільки усі інші види покарання, передбачені ст. 123 КК до неї не можуть бути застосовані за прямою вказівкою кримінального закону. Це норма не виняток. Таких прикладів можна знайти досить багато.

У той же час через неузгодженість норм Загальної і Особливої частин чинного КК факт вагітності жінки, яка вчинила злочин, нерідко призводить до протилежного викладеному вище результату, а саме до того, що покарання не призначається взагалі. Наприклад, за фактом завдання вагітною жінкою умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч.2 ст.125 КК) навіть за наявності будь-яких обтяжуючих обставин суд повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засуджену від покарання (у відповідності з положеннями ч.7 п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання»). І це не одиничне «непорозуміння», яке існує. Такі, наприклад, вчинення середньої тяжкості тілесне ушкодження (ч.1 ст. 122 КК). Вчинення цього злочину будь-яким чоловіком або жінкою, яка не має дітей віком до 14 років, означає можливість застосування до неї одного з трьох видів покарання: виправних робіт, обмеження волі чи позбавлення волі на певний строк. Натомість жінка, яка має дитину від 3 до 14 років і вчинила аналогічний злочин за таких же об’єктивних і суб’єктивних обставин, може бути засуджена лише до одного з двох видів покарання – виправних робіт чи позбавлення волі.

Крім того, жінка, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною, за вчинення цього ж злочину за таких же обставинах, як і перші дві особи, повинна безальтернативно бути засуджена до найбільш тяжкого з покарань, передбачених санкцією цієї статті, - позбавлення волі на строк до трьох років.

Таким чином, неузгодженість деяких норм Загальної та Особливої частини КК може у певних випадках привезти до невиправданого посилення покарання вагітних жінок, жінок, які мають дітей певного віку, або навпаки – до неможливості застосування до таких жінок будь-якого покарання. На мою думку, подолати таке протиріччя необхідно шляхом формулювання законодавчих норм, які передбачали б заміну покарання, застосування якого не є можливим, покаранням іншого виду.

 

Ювченко Яна Валеріївна, курсант групи ІСД-06-3 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри кримінального права та кримінології ННІПФПСД ХНУВС, канд.юрид.наук Альошин Д.П.

 

організована злочинна група як форма співучасті

 

Вчинення злочину об'єднаними зусиллями двох або більше осіб – за співучасті – завжди свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого, оскільки співучасть завжди полегшує скоєння злочину або його приховування, створює можливість багаторазової злочинної діяльності. Як правило, вона поєднується із заподіянням значної чи тяжкої (особливо тяжкої) шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам або ж створює можливість заподіяння такої шкоди. Злочинці при цьому діють більш зухвало, у них з’являється ілюзія безкарності, можливості уникнення покарання.

Однією з найбільш небезпечних форм спільної злочинної діяльності є організовані злочинні групи. У чинному кримінальному законодавстві України закріплене поняття організованої злочинної групи. Так, згідно ч.3 ст.28 Кримінального кодексу України, «злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готування або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо організувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого усім учасникам групи». Для більш точного аналізу поняття «організована злочинна група» звернемося до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах, а саме до постанови №13 від 23.12.2005 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями». Згідно п. 9 цієї постанови «під організованою групою належить розуміти внутрішньо стійке об’єднання трьох і більше осіб, яке було попередньо утворене з метою вчинення ряду злочинів або тільки одного, який потребує ретельної довготривалої підготовки. Таку групу слід вважати утвореною з моменту досягнення її учасниками домовленості про вчинення першого злочину за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності».

Спробуємо проаналізувати ознаки, які вказані у цих поняттях.

По-перше, хотілося б зупинитися на кількісному складі такої групи. Звертається увага, що суб’єктів злочину в такій формі співучасті має бути три і більше. Таке рішення було прийняте не одразу, а лише на третьому читанні проекту Кримінального кодексу, хоча спочатку термін «декілька» розглядався як дві та більше особи. Та, на мій погляд, це дуже важливе. Дозволю собі погодитися з видатними науковцями (професор Зелінський А.Ф., Самонов А.П.), що тут враховувався психологічний та соціальний аспект.

Другою, не менш важливо ознакою організованої злочинної групи є її стійкість. Вона полягає у здатності групи забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати, як внутрішнім (з такої групи, як правило, майже неможливо вийти або відмовитись від сумісної злочинної діяльності), так і зовнішнім (протидія системі правоохоронних органів, жорстка боротьба між конкурентами).

Також згуртованість групи виявляється у стабільності та спільності. Ці ознаки, як правило, виявляються у наявності постійних міцних внутрішніх зв’язків між учасниками групи, загальних правил поведінки, організатора (керівника), чіткого визначення ролей, узгодженості дій усіх учасників, єдиного плану, в якому передбачено розподіл функцій учасників групи і який доведений до відома кожного. Важливою ознакою згуртованості є суб’єктивний момент – усвідомлення кожним із учасників факту об’єднання з іншими особами в одну групу і прагнення досягнення єдиного результату.

Третьою обов’язковою ознакою є попередня зорганізованість групи для вчинення декількох або одного злочину, що потребує попередньої довготривалої підготовки.

Утворення (створення) організованої групи слід розуміти як сукупність дій з організації (формування, заснування) стійкого злочинного об’єднання для заняття злочинною діяльністю. Але саме тут виникає питання: «Невже суспільна небезпека групи існує лише за домовленості її учасників на неодноразове спільне скоєння злочинів?». Ні, оскільки навіть один злочин є суспільно-небезпечним діянням і його скоєння несе за собою настання кримінальної відповідальності. Тому мені не зрозуміло, чому законодавець зробив акцент саме на вчиненні «цього та іншого (інших) злочинів». Адже, коли група навіть просто організується для довготривалої підготовки одного злочину, тобто вона здатна на довгострокові спільні дії, вона вже створює суспільну небезпеку.

На мій погляд дуже важливо вміти визначати ознаки, які відрізняють, по-перше, організовані форми співучасті від неорганізованих та, по-друге, організовані злочинні групи від злочинних організацій. Адже тільки так ми зможемо професійно та кваліфіковано протидіяти злочинності.

Актуальні ПРОБЛЕМИ кримінально-процесуального законодавства

 

Болонний Богдан Ігорович, Кононенко Олександр Олександрович

курсанти групи ІКМ-04-12 ХНУВС Науковий керівник: ст. викладач кафедри кримінального процесу ННІПФСД ХНУВС, канд.юрид.наук Соловйова О.Є.

 

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ У БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

 

До основних завдань органів дізнання, входить обов'язок виявлення злочинів, пошук та документування протиправної діяльності окремих осіб і груп, фіксації розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб іноземних держав і організацій, припинення правопорушень, забезпечення вимог кримінального судочинства та проведення діяльності в інтересах безпеки суспільства й держави.

Дослідженням проблеми застосування спеціальних технічних засобів органами дізнання займались такі провідні науковці як: Лобойко Л.М., Салтєвський М.В., Жариков Ю.Ф., Попов Ю.П. та ін. Оскільки ця процесуальна дія передбачена кримінально-процесуальним законодавством лише в 2001 році і є новою слідчою дією, то, на нашу думку, існує досить широке коло запитань на які потрібно дати відповідь.

Так, відповідно до законодавства України, зняття інформації з каналів зв`язку можуть здійснювати різні за своєю діяльністю та компетенцією правоохоронні відомства (МВС, СБУ, Державної прикордонної служби). Часто через це виникають непорозуміння між вказаними відомствами, що тільки призводить до неефективності боротьби зі злочинністю. Технічна незабезпеченість органів дізнання теж потребує негайного вирішення. Особливо гостро ця проблема постає перед державними органами на фоні високої технічної озброєності злочинців та незаконного використання ними технічних засобів.

Згідно з Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», оперативно-розшукова діяльність – це система гласних та негласних (таємних) пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, здійснюваних уповноваженими для цього суб'єктами відповідно до закону та інших нормативних актів, з використанням оперативних та оперативно-технічних засобів, спрямованих на вирішення завдань пошуку і фіксації фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувальну та підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.

Оперативно-розшукова діяльність органу дізнання включає в себе як гласні, так і негласні заходи. Дана діяльність полягає в пошуці та фіксації фактичних даних. Боротьба зі злочинністю – лише одна з галузей застосування оперативно-розшукових методів пошуку, отримання і фіксації інформації.

Так, в ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»[1] зазначено, що оперативним підрозділам надається право: негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети, які можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, або отримувати розвідувальну інформацію, в тому числі шляхом проникнення оперативного працівника в приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки; знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації; здійснювати візуальний нагляд у громадських місцях із застосуванням фото -, кіно - та відео зйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів; отримувати від юридичних та фізичних осіб безкоштовно або за винагороду інформацію про злочини, які готуються або вчинені.

В процесі здійснення вказаних дій можуть бути отримані найрізноманітніші джерела та носії доказової інформації (відео плівки із записом дій злочинців, фотокопії документів, зброя, наркотики, матеріали звукозапису, кінозйомки, похідні речові докази тощо).

Необхідно зазначити, що зняття інформації з каналів зв'язку - самостійна слідча дія, яка проводиться тільки за рішенням голови апеляційного суду чи його заступника і полягає в технічному документуванні розмов та іншої інформації, що передається технічними каналами зв'язку. Ця слідча дія може бути проведена на будь-яких стадіях кримінального процесу, в тому числі і до порушення кримінальної справи. Результати технічного документування можуть мати значення доказів у справі, якщо вони відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності.

На основі чинного законодавства доцільно розробити спільні міжвідомчі накази, котрі б регламентували застосування правоохоронними органами оперативно-технічних засобів у боротьбі зі злочинністю у межах компетенції, вжиття заходів, котрі б виключали можливість одночасного здійснення оперативно-технічних заходів, що може призвести до їх розшифровки. Зазначена внутрішньовідомча нормативна база повинна, також, передбачати взаємообмін інформацією щодо можливостей використання оперативно-технічних засобів. Існує також потреба у розробці відповідними правоохоронними відомствами документів, що регламентують порядок та можливість використання оперативної техніки у процесі взаємодії з правоохоронцями інших держав з проблем протидії міжнародній злочинності, у тому числі й у прикордонних районах суміжних держав.

Нажаль часто злочинці набагато краще забезпечені спецзасобами ніж правоохоронці. На ринках України та інших країн можна придбати різноманітні спецзасоби, котрі злочинці використовують для скоєння злочинів. Протистояти такій діяльності потрібно вже на законодавчому рівні.

 

Бурдіна Олена Олександрівна, курсант групи ІКМ-04-12 ХНУВС

Науковий керівник: ст. викладач кафедри кримінального процесу ННІПФСД ХНУВС, канд.юрид.наук Соловйова О.Є.

 

ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ  ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ДОКАЗУВАННІ ПО КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

 

Оперативно-розшукова діяльність, якщо вона здійснюється в інтересах судочинства, а органом дізнання вона здійснюється саме з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили, має багато спільних ознак з доказуванням, а її результати часто отримують усі необхідні ознаки доказів, і в тій якості можуть залучатись до використання в кримінальному процесі.

Метою даної статті є розкриття поняття доказів в цілому, як розуміють їх у роботі практичні органи, так і визначення доказів науковцями. Також, висвітлення проблем в доказуванні, що виникають у результатах оперативно-розшукової діяльності. Завдання полягає у визначенні поняття доказів та вирішення питання, щодо використання одорологічного методу(запахового сліду), як результату оперативно-розшукової діяльності, так і доказу у кримінальній справі.

Оперативно-розшукова інформація поступово формується шляхом відбору потрібних даних з великої сукупності різноманітних відомостей. По-перше, вона покликана дізнаватись про факти, що так чи інакше стосуються події злочину, по-друге, після аналізу зібраних даних масив інформації має набувати вигляду ланцюга зв’язків цих даних між собою і з джерелами, яким вони відомі. Таким чином, виникає оперативно-розшукова модель взаємозв’язку фактів та джерел їх повідомлення, що може ефективно використовуватись для визначення напрямку розслідування, послідовності і змісту слідчих дій, моделі діяльності зі здобуття, дослідження та перевірки доказів. Практичне значення оперативної інформації полягає в тому, щоб пізнати прихований механізм розвитку злочинної поведінки. Зміст інформації нерідко дозволяє наблизитися до розуміння ретельно замаскованих вчинків, поведінки злочинних осіб, їх поглядів, намірів. Зазвичай же ОРД сконцентроване навколо предмета доказування, визначеного КПК, однак за змістом є значно ширшим, насиченим подіями, які окреслюють шлях одержаних доказів і розкривають доказове значення фактів, документів та слідів.

 Відповідності до ст.65 КПК України доказами в кримінальній справі є «будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.»

Так в юридичній літературі приділяється багато уваги визначенню поняття доказів та розгляду проблем доказового права. Сучасна концепція доказів сформувалась в складних наукових дискусіях з цього питання.

Фактичні дані, – як слушно зазначає В.М.Тертишник, - не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела інформації, але не завжди утворюють з нею єдність. Нерідко інформація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесуальний носій, який забезпечує її збереженість та перенесення у просторі та часі, можливість використовувати в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді. Доказ являє собою єдність фактичних даних та процесуального носія.

В практичній діяльності органів дізнання проблемним є питання про можливість використання запахових слідів та результатів вибірки за допомогою собаки-шукача як в якості оперативної інформації, так і у якості доказів.

Вчені-криміналісти, такі як Р.С.Бєлкін, Ю.Г.Корухов звертають увагу на факти стабільності та індивідуальності основного складу запахових речовин, які виділяються людиною, відносної стійкості шлейфу запахового сліду, можливості його вилучення, консервації, збереження та дослідження з застосуванням біодетектора.

Як вірно зазначають П.Д. Біленчук, А.С. Золотарь та Є.Г. Коваленко запах людини, є «Ії хімічним підписом, він глибоко індивідуальний.» Вони пропонують вилучене з місця події та законсервоване джерело запаху або повітря, яке містить залишки запаху, поміщати в належну упаковку, яка забезпечує збереження основних параметрів запахової інформації, а після виявлення підозрюваних осіб вилучати в них зразки запаху та проводити перевірку з метою встановлення можливості єдиного джерела походження запахових слідів за допомогою собаки-шукача, фіксуючи хід та результати даних дій в окремих довідках. Останні можуть на думку вчених додаватись до кримінальної справи як докази, про які говориться у ст.83 КПК України, тобто як документи.

На мою думку, проблема полягає, мабуть, не в тому, як будуть оформлені хід та результати одорологічного(запахового) дослідження за допомогою біодетектора, а в достовірності отримуваних при цьому висновків. Визначити достовірність результатів дослідження можна лише тоді, коли є реальна можливість повністю контролювати сам процес дослідження, крок за кроком перевіряти кожну з його стадій. Однак одорологічне дослідження, як і раніше, на думку С.В.Слинько, подібне до дії «чорного ящика» – маємо результат, але не знаємо механізму його отримання.

Одорологічний метод має важливе значення для розкриття злочинів. Він може стати важливим засобом ОРД. Але, на мій погляд, необхідно зазначити, що одорологічний метод міг би доповнити систему засобів ОРД, але за умови законодавчого регламентування його в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність». Також, мають бути законодавчо визначені підстави, умови та порядок його застосування. Адже, згідно зі ст.19 Конституції України, яка визначає «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Між тим, досі в законі немає навіть згадки про можливість застосування одорологічного методу для розкриття і розслідування злочинів. Цей недолік повинен бути усунений шляхом внесення доповнення до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» окремою нормою такого змісту: «Для розкриття злочину і отримання інформації необхідної для забезпечення кримінального судочинства оперативні працівники органів дізнання можуть застосовувати переслідування злочинця по запахових слідах з допомогою собаки-шукача, методи одорологічної вибірки з допомогою біодетектора. Використовуваний метод не повинен створювати небезпеку для життя та здоров’я громадян, принижувати їх честь та гідність, заподіювати майнову, моральну або фізичну шкоду».

Про застосування вказаних методів повинен складатися протокол, який повинен бути підписаний учасниками відповідного оперативно-розшукового заходу. Протокол зберігається в оперативно-розшуковій справі та може надаватись для ознайомлення слідчому.

На мою думку, хоча і має багато недоліків одорологічний метод, але він повинен використовуватись в практичній діяльності, при цьому бути нормативно закріплений у Законі Україні «Про оперативно-розшукову діяльність». Але перш за все ми повинні розуміти, що докази-це достовірні, фактичні дані одержані законним шляхом, які слугують засобами для встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі, обставин, що підлягають доказуванню.

 

Волошина Вікторія Василівна, курсант групи ІСД-05-7 ХНУВС

 Науковий керівник: викладач кафедри кримінального процесу ННІПФПСД ХНУВС Єдін Р.В.

 

ОБСТАВИНИ, ЩО ВРАХОВУЮТЬСЯ ПРИ ОБРАННІ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ ДО НЕПОВНОЛІТНЬОГО

 

Одним з найважливіших прав людини є право на свободу та особисту недоторканість, закріплене в багатьох міжнародно-правових документах. Це право знайшло своє відображення у ст. 26 Конституції України: «Ніхто не може триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом». Тому одним із найгрубіших порушень зазначеного право вважаться необґрунтоване затримання і тримання під вартою.

Особливості застосування до неповнолітнього взяття під варту привертали до себе увагу багатьох науковців, а саме: Н.І. Гуковську, А.Г. Долгову, Л.Л. Канєвського та інших. Треба зазначити, що більшість з них віддають перевагу щодо застосування до неповнолітніх обвинувачених тих запобіжних заходів, які не пов’язані з позбавленням волі. Це можна пояснити прагненням мінімального обмеження прав, свобод і законних інтересів підлітків у процесі розслідування і судового розгляду кримінальних справ.

Аналізуючи кримінально-процесуальне законодавство виникає необхідність звернути увагу на таке поняття як «виняткові випадки». В ст. 434 КПК України законодавець не розтлумачує його, а визначає, що така винятковість може мати місце лише тоді, коли це пов’язано з «тяжкістю» скоєного злочину. «Виняткові випадки» і «тяжкість»- це оціночні поняття, на мій погляд, буде доречним закріпити критерії їх визначення. Під «тяжкістю» скоєного злочину необхідно розуміти злочин, санкція статті якого передбачає покарання понад п’яти років. Санкція статті позбавлення волі до п’яти років, застосовується за вчинення злочинів невеликої і середньої тяжкості.

Отже, з метою усунення невизначеності понять «виняткові випадки» і «тяжкість» злочину, ми пропонуємо закріпити наступні критерії виняткових випадків:

якщо до неповнолітнього був застосований запобіжний захід не пов’язаний з позбавленням волі, а він його порушує, тоді цей запобіжний захід може бути змінено на взяття під варту;

якщо на волі своїми діями він намагатиметься перешкоджати встановленню істини у справі;

якщо неповнолітній на волі скоює новий злочин.

Автор вважає, що цей перелік повинен бути вичерпним і доповненню не підлягати.

Крім того, слід зазначити, що місцями попереднього ув’язнення для тримання осіб, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, є сліді ізолятори, в яких не передбачено для неповнолітніх ніякої навчально-методичної та виховально-профілактичної роботи. Умови ув’язнення неповнолітніх, їх спілкування з дорослими арештантами в слідчих ізоляторах не завжди на користь неповнолітнім. На наш погляд, місцем попереднього ув’язнення неповнолітнього треба передбачити приймальник-розподільник умови перебування, в якому дозволять забезпечити в більшості випадків, ізоляцію обвинуваченого від співучасників, припинення негативного впливу на нього, а також безпе6решкодну явку до органу слідства та суду.

Вказані пропозиції щодо порядку застосування такого запобіжного заходу як взяття під варту у справах про злочини неповнолітніх повинні позитивно вплинути на роботу слідчих та суддів, зокрема, будуть сприяти якіснішому провадженню у справах цієї категорії.

 

Губська Антонина Валеріївна, Корсун Оксана Анатоліївна, курсанти групи ІКМ-04-12 ХНУВС

Науковий керівник: ст. викладач кафедри кримінального процесу ННІПФПСД ХНУВС, канд.юрид.наук Соловйова О.Є.

 

ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ОРГАНОМ ДІЗНАННЯ ПРИ ВИКОНАННІ ДОРУЧЕНЬ СЛІДЧОГО

 

Для успішного розслідування кримінальної справи необхідна чітко налагоджена й узгоджена взаємодія слідчих органів і органів дізнання, об'єднання процесуальних і оперативно-розшукових форм одержання доказів і встановлення істини в справі, тому розкрити злочин тільки процесуальним шляхом неможливо. Стан правопорядку вказує на необхідність підвищення ефективності координації діяльності правоохоронних органів, зокрема органів досудового слідства й дізнання.

Доручення слідчого щодо органу дізнання про провадження слідчих дій також є важливою процесуальною формою їх взаємодії при розслідуванні злочинів. Можливості цієї форми визначаються і умовами самих доручень, і колом тих слідчих дій, провадження яких може бути доручено органам дізнання по справах, які перебувають у провадженні слідчого.

Прямих вказівок про ці межі кримінально-процесуальний закон не містить. Очевидно, що найбільш ефективному комплексному використанню можливостей слідчого й органу дізнання в процесі розслідування злочинів безпосередньо передує виконання слідчих дій по справі, що перебуває в нього у провадженні, а служби органа дізнання зайняті тільки здійсненням своїх функцій. Практично таке положення несуттєво тому, що слідчий фізично не може виконати в той самий період часу всю сукупність слідчих дій, необхідних в конкретній ситуації. Мається на увазі не тільки складні або більші по обсягу справи. Навіть у справі, наприклад, про квартирну крадіжку яка скоєна досвідченим злочинцем, у випадку розкриття за оперативно-розшуковими даними, нерідко потрібне проведення комплексу слідчих дій в один і той же час. І, щоб мати в резерві більш-менш вільних від роботи слідчих, яких можна було б у будь-який момент задіяти, буде потрібно різко збільшити слідчий апарат, на що держава не піде. І як бути з інститутом процесуальної самостійності слідчого? Адже мова йде не про розслідування справи бригадою слідчих, а про разове їхнє залучення до виконання слідчих дій по справах, що не перебуває в їхньому провадженні.

Потрібно підкреслити, що нерідко значний обсяг слідчої роботи по справам, які знаходяться у провадженні слідчих, без достатніх до того підстав виконується органами дізнання. Таку практику ніяк не можна визнати правильною, тому що доручення про провадження тих, або інших слідчих дій слідчі найчастіше дають тільки тому, що не бажають займатися другорядною, на їх погляд роботою. Наприклад, уже стало традицією доручати оперативним працівникам здійснення всіх обшуків, незалежно від того, чи має слідчий можливість зробити це особисто чи ні; доручати витребування характеристик на підозрюваних й обвинувачуваних, копій судових вироків, довідок про судимості й т.п.

Подібна практика є зловживанням з боку слідчих своїми процесуальними правами. Цим значною мірою й пояснюється те, що до виконання таких доручень оперативні підрозділи нерідко ставляться формально. Зі сказаного видно, що свої доручення органам дізнання про провадження слідчих дій слідчий повинен давати, як правило, у випадках відсутності в нього можливості провести їх особисто (наприклад, при необхідності провести кілька таких дій у стислий термін або одночасно виконати серію слідчих дій). Це доручення може бути дане й тоді, коли дану слідчу дію працівник органа дізнання проведе швидше й оперативніше, ніж слідчий.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що межами доручень слідчим органам дізнання про провадження слідчих дій потрібно розуміти також умови використання ними своїх процесуальних повноважень, у рамках яких досягаються найбільш ефективні й доцільні залучення органів дізнання до участі у досудовому слідстві, причому без шкоди для виконання й інших покладених на них законом функцій. Мова йде про випадки, коли виникає необхідність в одночасному комплексі або серії тих самих слідчих дій, коли вони безпосередньо виникають із розшукових, або слідчий з тактичних міркувань вважає проведення даної слідчої дії краще органом дізнання, або коли вони будуть виконані органом дізнання швидше, оперативніше й без шкоди для своєї основної роботи. Із змісту кримінально-процесуального закону органам дізнання не може бути доручене провадження таких процесуальних дій, які представляють виняткову компетенцію слідчого (пред'явлення обвинувачення, обрання запобіжного заходу, допит обвинувачуваного, призначення експертизи, визнання особи потерпілою, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, ознайомлення обвинувачуваного з матеріалами справи та ін.). Тому, на мою думку, суворе розмежування компетенції слідчого й органа дізнання є необхідною умовою їх ефективної взаємодії.

Зима Вікторія Андріївна, курсант групи ІКМ-04-18 ХНУВС Науковий керівник: викладач кафедри кримінального процесу ННІПФПСД ХНУВС Єдін Р.В.

 

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ НА СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

 

Порушення кримінальної справи є першою, початковою стадією кримінального судочинства, яка завершується прийняттям рішення про порушення кримінальної справи або про відмову в ньому. Кримінальна справа може бути порушена тільки тоді коли «є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину» (ч. 2 ст. 94 КПК України). Аналіз слідчої практики показує, що по деяких категоріях злочинів зазначену вище інформацію можна виявити з матеріальних джерел лише в результаті застосування спеціальних знань. З допомогою досліджень речових носіїв інформації вдається достовірно судити про наявність ознак злочину.

Для одержання необхідної інформації про ознаки злочину залучаються спеціалісти. Результати досліджень відображаються в документах, які в експертних установах МВС називаються «Довідка», Міністерства юстиції – «Висновок спеціаліста», Міністерства охорони здоров’я – «Акт медичного дослідження» і підписуються спеціалістом, котрий проводив дослідження. Від установ інших відомств відповідь находить у формі листа, підписаного керівником( п. 5 с. 45).

Перевірочні дослідження не передбачені чинним законодавством, їх результати не є доказами, а документи, в яких відображені дослідження, - джерелами доказів. Довідка спеціаліста не замінює висновок експерта. Тому після порушення кримінальної справи з метою правильної кваліфікації і визначення різних обставин злочину спеціальні пізнання застосовуються в формі судової експертизи для одержання доказової інформації з матеріальних джерел.

Результатом експертизи є фактичні дані, що досліджувались і встановлювались на основі спеціальних знань та відображається в питаннях, що виносяться на вирішення експерта, і об’єднує як факти кримінально-правового значення, так і інші обставини, що характеризують злочин. Тому виникають певні проблеми з приводу використання документів, у яких відображені результати таких досліджень – як джерел доказів.

Існуюча парадоксальна ситуація з двома, по суті, однаковими за метою і змістом дослідженнями не раз була темою обговорення процесуалістів і криміналістів на сторінках спеціальної літератури. Вчені пропонують різноманітні, іноді суперечливі, шляхи вирішення цієї проблеми. Можна виділити дві групи пропозицій. Перші обґрунтовують проведення перевірочних досліджень у рамках чинного законодавства (Азаров Ю.І.). Другі спрямовані на зміну процесуального законодавства з метою правового регулювання проведення перевірочних досліджень і надання їх результатам доказового значення (Філін Д.В.). Висловлюється думка про можливість проведення «адміністративної експертизи» до порушення кримінальної справи (Сердюков П.П.). Однак в адміні­стра­тивному праві відсутнє поняття «експертиза».

Ми підтримуємо думку тих вчених, які пропонують законодавчо надати можливість проведення судової експертизи до порушення кримінальної справи, якщо таке проведення не пов’язане з примусом. У цьому випадку буде знято всі питання, пов’язані з проведенням досліджень та оформленням їх результатів на стадії порушення кримінальної справи, а одержаний висновок експерта стане рівноправним джерелом доказів у справі.

 

Чернишова Олена Вікторівна, курсанти групи ІКМ-04-12 ХНУВС Науковий керівник: ст. викладач кафедри кримінального процесу ННІПФСД ХНУВС канд.юрид.наук, Соловйова О.Є.

 

ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОСІБ, ЩО ПРОВАДЯТЬ ДІЗНАННЯ

 

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є правовою державою. В сучасній політико-правовій доктрині правовою визначається така держава, в якій забезпечується верховенство закону, послідовно проводиться принцип поділу влади, а також визнаються і гарантуються права і свободи кожної людини.

Діяльність по боротьбі зі злочинністю є однією зі складових серед цих заходів. Спеціальними органами держави, на які покладаються завдання охорони прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону є суд, органи досудового слідства, органи дізнання.

Однак першими в діяльність по виконанню цих завдань, як правило, вступають органи досудового слідства або органи дізнання в особі своїх представників, одними з яких є особи, що провадять дізнання. Результати їх діяльності багато в чому зумовлюють успіх всього розслідування і судового розгляду кримінальних справ, сприяють забезпеченню законності і зміцненню правопорядку.

Органами досудового розслідування та їх діяльності присвячено багато праць учених-процесуалістів. Окремі питання проблеми дізнання досліджувалися в роботах М.І. Бажанова, О.В Бакуліна, Б.Т. Бєзлєпкіна, Л.В. Головка, М.В. Джиги, А.М. Донцова, А.Я. Дубінського, В.С. Зеленецького, Л.М. Лобойка, І.В. Михайлова, В.Т. Нора, М.П. Полякова, З.Д. Смітеєнко, С.М. Стахівського, С.В. Слінька, А.Г. Шиян та ін.

Як вірно відмітив Р.Д. Рахунов, «кожному учаснику кримінально-процесуальної діяльності слід було б присвятити окрему монографію». Потребує цього і такий суб’єкт кримінального процесу, як особа, яка проводить дізнання.

Важливим є аналіз стану інституту дізнання в кримінальному судочинстві і, зокрема, процесуального становища особи, що провадить дізнання, та визначення і наукове обґрунтування комплексу пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України і правозастосовної практики з цього питання.

Так, дізнання є виключно процесуальною діяльністю відповідних органів і посадових осіб по розслідуванню порушеної кримінальної справи. На відміну від слідчих, для органів дізнання досудове слідство не є основною діяльністю. В зміст дізнання також не входить і досудова підготовка матеріалів у протокольній формі. Дізнання – це форми досудового розслідування кримінальних справ, матеріали якого є підставою для розгляду справи в суді.

Як вірно відмічає О.П. Кучинська, особа, що провадить дізнання (дізнавач) – це посадова особа органу дізнання, яка уповноважена керівником цього органу на розслідування кримінальних справ у формі дізнання в межах компетенції, визначеної законом, а також на провадження інших видів кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання.

Таким чином, вдосконалення провадження дізнання, і зокрема, роботи осіб, які його проводять, на мою думку, потребує такої низки заходів:

уточнення регламентації в законі участі начальника органу дізнання у всіх досудових провадженнях і розширення права процесуального і організаційного управління діяльністю особи, що проводить дізнання;

 по можливості надати особі, що проводить дізнання більшої процесуальної самостійності та дозволити виходити за рамки окремого доручення слідчого у невідкладних випадках, з наступним повідомленням про це.

 

Колесник Людмила Володимирівна, курсант групи ІСД-05-8 ХНУВС

Науковий керівник: викладач кафедри кримінального процесу ННІПФПСД ХНУВС Христенко Т.Г.

 

ІНСТИТУТ АПЕЛЯЦІЇ ЯК ГАРАНТІЯ ЗАКОННОГО І ОБГРУНТОВАНОГО РІШЕННЯ СУДУ

 

Завданням правосуддя у кримінальному судочинстві є викриття осіб, винних у вчиненні злочину, притягнення їх до відповідальності та справедливе покарання; захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і засудження невинуватих; охорона прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави, яким злочином заподіяно шкоду. Завдання правосуддя вважаються досягнутими лише за умови, що поставлений судом вирок є законним, обґрунтованим і справедливим.

Апеляція (лат. appellation – звернення, скарга) – основний спосіб оскарження судових рішень у цивільних і кримінальних справах, закріплений у законодавстві більшості країн світу. Інститут апеляції здавна відомий і в Україні, зокрема, його досить докладно врегульовано у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743), де апеляція визначалась як» правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді».

Перевірка законності й обґрунтованості судових рішень суду першої інстанції ї важливим засобом охорони прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства. Не випадково забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішення суду ст.129 Конституцією України віднесено до однієї з основних засад судочинства.

Особами, що мають право подати апеляцію(апелянти) є: засуджений, виправданий, його законний представник і захисник; законний представник, захисник неповнолітнього та сам неповнолітній;законний представник та захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного характеру; обвинувачений, його законний представник і захисник; обвинувачений, щодо якого справу направлено на додаткове розслідування; цивільний відповідач або його представник; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок; потерпілий і його представник; цивільний позивач або його представник; особа, щодо якої винесено окрему ухвалу(постанову) суду; інші особи у випадках, передбачених КПК.

Перевіряючи правильність встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи, вища судова інстанція перевіряє правильність застосування норм права. Ця перевірка вимагає високої кваліфікації суддів. Постановлення законного судового рішення гарантується наявністю можливості перевірки судового рішення ще й вищою (у порівнянні з апеляційною) інстанцією – касаційною. Проте кожна форма перегляду судових рішень є самостійною.

Але треба зауважити, що коли справа розглядається в апеляційному суді 1-ї інстанції, то підсудна особа позбавляється можливості подавати апеляцію для захисту своїх прав та інтересів, що най наш погляд, є порушенням конституційних прав людини. Дана особа може подати тільки касаційну скаргу у вищестоящий суд.

Усі положення проекту Кримінально – процесуального кодексу України щодо перевірки судових рішень суду першої інстанції у кримінальних справах судами більш високого рівня не лише випливають з Конституції України, але і ґрунтуються, насамперед, на узагальненні світового досвіду, наукових розробках вітчизняних науковців і практиків, і врешті решт – на здоровому глузді. У зв’язку з цим дослідження питання оскарження судових рішень є надзвичайно корисним, воно допоможе висвітлити всі недоліки проекту нового КПК, перш за все концептуального характеру і створити таке законодавство щодо перевірки судових рішень, яке буде відповідати потребам суспільства і правосуддя.

 

Медведєва Ганна Анатоліївна, Верлінська Юлія Володимирівна, курсанти групи ІКМ-04-12 ХНУВС Науковий керівник: ст. викладач кафедри кримінального процесу ННІПФСД ХНУВС канд.юрид.наук Соловйова О.Є.

 

ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ВЗАЄМОДІЄЮ ОРГАНУ ДІЗНАННЯ І СЛІДЧОГО

 

Для вивчення питань підвищення ефективності взаємодії слідчого з органом дізнання необхідно проаналізувати її з точки зору кримінального процесу та юридичної психології, з`ясувати особливості прийняття юридичних рішень у результаті взаємодії суб`єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Окремі аспекти проблеми взаємодії слідчого з органами дізнання розглядались у монографіях, наукових збірниках, навчально-методичних посібниках (І.Ф. Герасімова, К.Б. Гранкіна, І.М. Гуткіна, А.Я. Дубинський, А.М. Ларіна, С.Д. Оспанова, В.А. Рогожина, А.А. Чувільова та ін.). Питання психологічного опосередкування взаємодії слідчого з органами дізнання опрацьовані в роботах В.Г. Андросюка, А.П. Дербеньова; кримінально-процесуальні та психологічні аспекти – в публікаціях Ю.М. Грошевого, В.В. Іванова, В.С. Кузьмічова, Л.С. Каплана, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, С.Д. Оспанова, С.В. Слинька, С.М. Стахівського, В.М. Тертишника, В.П. Шибіки.

Для вирішення питання взаємодії між органом дізнання і слідчим важливою є соціально-психологічна взаємодія в правовому розумінні, де досліджується спільна діяльність слідчого і органу дізнання, що передбачає відокремлення в цій структурі універсальної властивості, яка зумовлює всі форми її вияву. Ключовим терміном, що об`єднує ознаки взаємодії, є спільна діяльність, яку можна розглядати у двох формах: 1) спільно-індивідуальна (підрозділ, де у кожного суб’єкта є своє завдання); 2) спільно-взаємодіюча (процесуальні та не процесуальні форми взаємодії). Таким чином, можна дати таке визначення взаємодії слідчого з органом дізнання, під яким розуміється організований у відповідності з чинними законами та підзаконними нормативними актами, психологічно обумовлений процес офіційного співробітництва шляхом доцільного поєднання методів і засобів, притаманних цим підрозділам, на основі взаємодопомоги і взаєморозуміння, з метою ефективного вирішення завдань кримінального судочинства.

Оперативні працівники лише частково переконані що будь-які доручення і вказівки слідчого є розумними та доцільними. Так на думку автора І.В. Озерського текстологічний аналіз проективної методики свідчить, що оперативні працівники зволікають належним і якісним виконанням доручення слідчого, обмежуючись формальною відпискою, оскільки недостатньо розуміють ступінь важливості завдання. Виявилось, що особливо гостро оперативні працівники сприймають ті випадки, коли письмове доручення дає слідчий, який працює в сусідньому кабінеті. З урахуванням процесуальних чинників, письмова форма є більш прийнятною, але вона повинна доповнюватись особистим контактом слідчого з виконавцем доручення. Оперативні працівники охоче виконують письмові доручення слідчого, якщо вони супроводжуються усним контактом.

Для підвищення ефективності взаємодії слідчого з органом дізнання необхідно до Розділу II глави 9 КПК України «Органи дізнання і досудового слідства» помістити норму – «Взаємодія слідчого з органом дізнання».

До процесуальних форм взаємодії віднести і взаємну інформацію, правовою підставою якої є вказівка ч.ч. 3, 4 ст. 104 КПК України. Зазначеною формою взаємодії на основі якої здійснюється двосторонній інтерактивний обмін інформацією слідчого з органом дізнання є «повідомлення» в порядку ст. 104 КПК України.

Усуненню конфліктів послужить більш чітка правова регламентація взаємних прав і обов’язків сторін, ознайомлення суб’єктів взаємодії з її психологічними аспектами.

 

Новохижко Тетяна В¢ячеславівна, курсант групи ІСД-05-9 ХНУВС

 Науковий керівник: доцент кафедри кримінального процесу, канд.юрид.наук Лєшукова І.В.

 

ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЯК ГАРАНТІЯ ДОТРИМАННЯ ЗАКОННОСТІ

 

Теоретична розробка проблем прокурорського нагляду відіграє суттєву роль у здійсненні завдань з подальшого поліпшення прокурорського нагляду – однієї з важливих гарантій дотримання законності, захисту прав та законних інтересів громадян.

Ефективність прокурорського нагляду забезпечується своєчасною перевіркою перебігу слідства, наданням вказівок про напрямки слідства, осо­бистою участю у провадженні окремих слідчих дій, своєчасним розглядом скарг на дії слідчого. Доцільною була б участь прокурора в окремих ета­пах досудового слідства, наприклад, при пред'явленні обвинувачення та ознайомлення обвинуваченого з матеріалами справи. Це б сприяло зміцненню законності на досудовому слідстві, усуненню можливих помилок слідчого, підвищенню ефективності прокурорського нагляду.

Прокурорський нагляд за розслідуванням конкретної кримінальної справи повинен бути поставлений так, щоб він не зводився до дріб'язкової опіки над слідчим, а також не носив характеру стороннього спостереження. Прокурор завжди повинен бути в курсі слідства і ефективності окремих слідчих дій, впевнений у правильному напрямку слідства, постійно наглядати за забезпеченням повноти і всебічності слідства, його об'єктивністю, попереджати і припиняти слідчі дії, що протирічать закону.

Ефективність прокурорського нагляду залежить від своєчасності одержання й обсягу інформації про злочин, реагування на це, а також вибору найбільш правильних способів впливу на діяльність слідчих і органів дізнання.

Прокурорський нагляд здійснюється конкретними прокурорами різних ланок органів прокуратури. Тому прокурорська діяльність і її ефективність прямо залежать від рівня знань і досвіду прокурорів. Для того, щоб успішно здійснювати нагляд за діяльністю слідчих і органів дізнання, кожен прокурор повинен володіти досягненнями наук, що вивчають закономірності розслідування і самого прокурорського нагляду.

У системі юридичних гарантій правильності застосування норм пра­ва і зміцнення законності прокурорському нагляду належить особливе місце, оскільки його завданням є додержання і правильне застосування законів всіма установами, організаціями, службовими особами і громадянами, охорона державного і суспільного ладу, економіки, прав і законних інтересів громадян.

Інтенсивна законотворча діяльність вимагає підвищення активності й органів прокурорського нагляду, їхньої пильної уваги до того, щоб практичне застосування нових законодавчих актів не супроводжувалося помилками, що залишаються без виправлення, а видання підзаконних нор­мативних актів не розходилося з законом.

Ряд вчених вважає, що давно назріла необхідність нормативно визначити межі і форми прокурорського нагляду за законністю оперативно-розшукових дій, дізнанням та діяльністю всіх органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, тим більше що ні в теорії, ні в практиці єдиного розуміння в цих питаннях нема.

Всі аспекти правової гарантії прокурорського нагляду за дотриманням і правильним застосуванням законів тісно пов'язані між собою. Недосконалість кожного з них у кінцевому рахунку негативно позначається на всій діяльності прокуратури, на загальному стані прокурорського нагляду за дотриманням законів усіма відомствами, організаціями, службовими осо­бами і громадянами. Але було б невірно зводити всю проблему удосконалювання прокурорського нагляду за дотриманням і правильним застосуванням законів тільки до удосконалення безпосередньо правових факторів цієї діяльності Для успішного рішення такої великої і багатобічної задачі необхідні облік і удосконалення факторів, що визначають професійну підготовку і рівень правосвідомості працівників прокуратури, а також потрібна розробка і впровадження основ наукової організації праці на всіх ланках прокурорських органів.

 

Пантелійчук Анатолій Володимирович, Ковган Олександр Анатолійович, курсанти групи ІКМ-04-12 ХНУВС Науковий керівник: ст. викладач кафедри кримінального процесу ННІПФСД ХНУВС канд.юрид.наук Соловйова О.Є.

 

ЩОДО ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ФОРМ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

 

Боротьба зі злочинністю здійснюється правоохоронними органами з використанням усіх законних способів за допомогою врегульованих законом процесуальних методів, що здійснюється у досудових стадіях процесу органами дізнання і досудового слідства. Отже, кримінально-процесуальне законодавство на сьогодні передбачає дві форми досудового розслідування як процесуальної діяльності: досудове слідство та дізнання. Обидві ці форми за своїми завданнями, процедурою взаємопов’язані між собою. Провідною формою досудового розслідування є досудове слідство, яке здійснюється слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ, слідчими податкової міліції, та слідчими служби безпеки, що передбачено ст.102 КПК України. Другою формою досудового розслідування є дізнання. Дізнання – це заснована на процесуальному законі діяльність спеціально уповноважених адміністративних органів, спрямована на припинення, розкриття злочинів, розшук і викриття винних. Дізнання є не обов’язковою, а факультативною формою розслідування. Досудове слідство, навпаки, є обов’язковою формою розслідування для усіх без винятку злочинів, крім тих, що розглядаються в порядку приватного обвинувачення. З цього погляду, дізнання не може замінити досудове слідство, останнє навпаки, може обійтися в конкретних випадках і без дізнання. У порівнянні зі слідством проведення дізнання є прискореним і, до того ж, скороченим. Відповідно до закону дізнання може тривати не більше десяти днів у тяжких злочинах і такий же термін після встановлення особи, котра вчинила злочин, який не є тяжким. Не позбавлене цих властивостей дізнання й у випадках продовження його термінів при протокольній формі досудової підготовки матеріалів.

До 30 червня 1993 року види дізнання розрізнялися залежно від того, чи у кримінальній справі обов’язкове досудове слідство, чи не обов’язкове. У кримінально-процесуальному кодексі був наведений перелік статей КК України, де визначалося що при розслідуванні кримінальних справ про злочини, передбачені цими статтями, орган дізнання мав право закінчувати їх складанням обвинувального висновку та закривати за нереабілітуючими обставинами. З 1993 року у всіх кримінальних справах може становити тільки перший етап досудового розслідування. Тобто, досудове слідство обов’язкове у всіх справах, крім справ за якими передбачена протокольна форма досудової підготовки матеріалів та справ приватного обвинувачення. Так, відповідно ст.104 КПК України, виділяють два види дізнання за тяжкістю вчиненого злочину: дізнання у справах про тяжкі злочини і дізнання у справах про не тяжкі злочини. Але не можна визнати конкретними ті підстави, що використовуються при правовій регламентації для їх виділення. Провадження дізнання у тяжких і не тяжких злочинах не можна розглядати як самостійні види дізнання, оскільки останні використовуються як критерії застосування конкретних форм дізнання.

Дотримуючись такої точки зору питання про види дізнання, варто виходити з того, чи діють органи дізнання у порушених кримінальних справах або ж вони розслідують злочини без їх порушення – у протокольній формі досудової підготовки матеріалів, відповідно ст.ст. 101, 426 КПК України. Враховуючи наведене необхідно розрізняти два види дізнання: дізнання у порушених кримінальних справах і дізнання про злочини, вчиненні без порушення справи в порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

Названі форми дізнання виділені на основі формальних критеріїв, передбачених у відповідності до норм КПК України. Але можливий й аналіз форм з врахуванням їхньої гносеологічної сутності. Так як будь-який вид дізнання є специфічною формою пізнання органами дізнання обставин вчиненого злочину. Зміст цієї форми пов’язаний з проведенням пізнавальних дій оперативно-розшукового характеру. Тому слід виділяти такі форми дізнання як оперативно-розшукову і слідчу форму дізнання. І третій вид пізнавальної діяльності – це протокольна форма досудової підготовки матеріалів.

Всі ці форми дізнання взаємозалежні і тому вони володіють лише відносною самостійністю. У відповідності до чинного законодавства проста форма дізнання (протокольна) може трансформуватися у більш складну, тобто в слідчу, а остання в досудове слідство. Для успішного вирішення завдань кримінального процесу необхідно чітко визначити мету реформування дізнання і досудового слідства. По-перше необхідне науково обґрунтоване і практично раціональне розмежування обсягів виробничої діяльності при розслідуванні злочинів у формах дізнання і досудового слідства. По-друге оптимізація організаційної і процесуальної діяльності для підвищення ефективності розслідування злочинів. По-третє інтенсифікація і посилення боротьби із злочинністю на основі раціонального використання процесуальних засобів, що є однією з істотних функціональних гарантій якості розслідування злочинів.

Пєтухов Андрій Юрієвич, студент ІІІ курсу Сумської філії ХНУВС

Науковий керівник: старший викладач кафедри юридичних дисциплін Сумської філії ХНУВС Горобець Н.О.

 

МОРАЛЬНА ШКОДА: ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ДОКАЗУВАННЯ