Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених - Матеріали науково-практичної конференції

Поняття та змІст предмета доказування у кримІнальних справах

Основним завданням кримінального судочинства є встановлення об’єктивної істини у справі, що розслідується. Для успішного виконання такого завдання суб’єкти, на яких покладено обов’язок доказування у кримінальних справах, повинні сформувати, перевірити та оцінити докази та їх процесуальні джерела, обґрунтувати висновки з метою правильного вирішення справи. Для того, щоб вирішення справи було законним, справедливим кримінально-процесуальним законодавством визначається коло обставин, які належить встановити у кримінальній справі. В науці кримінального процесу таку сукупність обставин називають предметом доказування, а в науці криміналістиці – обставинами, що підлягають встановленню. В проекті Кримінально-процесуального кодексу України № 0952 від 25.05.2006 запропонована стаття під назвою «Предмет доказування в кримінальній справі» [6] на відміну від ст. 64 нині діючого КПК «Обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі» [8]. На нашу думку, така пропозиція є обґрунтованою, оскільки поняття предмет доказування є ширшим за поняття обставин, що підлягають встановленню, а, отже, більш дослідженим, вивченим, розробленим та зручним для використання як науковцями, так і практичними співробітниками правоохоронних органів.

Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди, які умовно можна згрупувати в такі три позиції:

1) перша позиція полягає в розумінні поняття предмета доказування як фактичних обставин, які відповідають елементам складу злочину (за працею М.С. Строговича [7; с.159-160]);

2) друга позиція в трактуванні поняття предмета доказування представлена працями таких відомих процесуалістів як Г.М. Миньковського, В.Г. Танасевича, О.О. Ейсмана, А.С. Коблікова, які визначають вказане поняття як сукупність істотних для справи обставин, що виражають якості й зв’язки досліджуваного об’єкту чи події та повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах її правильного вирішення [5;с.119];

3)третя позиція представлена працями таких вчених як В.А. Баніна, А.М. Ларіна, які вважають, що предмет доказування – це певний «зріз» якостей, відносин злочину як явища об’єктивної дійсності [4;с.121], пізнання яких веде до встановлення системи фактів (обставин), необхідних і достатніх як підстава для застосування норм матеріального (кримінального і цивільного) та кримінально-процесуального права під час вирішення кримінальної справи[3;с.13].

Розглянувши різні точки зору вчених-процесуалістів на визначення предмета доказування, на нашу думку, можна дійти висновку, що спільним для них всіх є характеристика предмета доказування як сукупності (кола) обставин (фактів), встановлення та дослідження яких має істотне значення для правильного, повного та всебічного вирішення справи. Тобто суть поняття предмета доказування згідно вищезапропонованих позицій залишається однією й тією ж самою, а деякі відмінності, за якими здійснено групування, носять суто уточнюючий та допоміжний характер.

Що ж стосується змісту предмета доказування у кримінальних справах, то його складають обставини, передбачені ст.ст. 64 і 23 КПК України. При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляд справи в суді підлягають доказуванню [1]:

подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, які характеризують особу обвинуваченого;

характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння;

обставини, що сприяли вчиненню злочину ( згідно ст. 23 КПК України).

Ю.М. Грошевий зазначає, що крім цих, до предмета доказування входять також інші обставини [3;с.132]: по-перше, так звані доказові факти, тобто такі факти, за допомогою яких встановлюються обставини, вказані в статтях 64 і 23 КПК (вони повинні бути належним чином зібрані та досліджені, тобто доказані у справі; наприклад, факт алібі обвинуваченого); по-друге, ті обставини, за допомогою яких встановлюється об’єктивність відомостей, що містяться в тому чи іншому джерелі доказів, наприклад, характер стосунків свідка і обвинуваченого тощо, оскільки встановлення цих обставин може вплинути на правдивість їх свідчень. На нашу думку, таке твердження не зовсім доречне, оскільки встановлення обставин, зазначених в ст.ст. 64 і 23 КПК України, вже саме по собі є доказами по кримінальній справі, а, отже, й відповідає вимогам об’єктивності, законності, всебічності та повноти.

Отже, слід погодитись з думкою В.С. Зеленецького про те, що всебічність дослідження передбачає глибоке вивчення всієї сукупності обставин, що мають відношення до справи, їх сторін, реально існуючих між ними зв’язків та взаємозалежностей [4; с.123-124]. Для того, щоб справа була всебічно, повно і об’єктивно досліджена, необхідно залучити всі докази, що дозволяють встановити обставини, які входять у предмет доказування, та зробити однозначний висновок по кожному елементу предмета доказування, по справі в цілому, та уникнути будь-яких суперечностей та сумнівів. Це, в свою чергу, забезпечить виконання основного завдання кримінального судочинства, яке полягає у встановленні об’єктивної істини в кримінальній справі. Окрім того, визначення поняття та змісту предмета доказування у кримінальних справах відіграє значну роль у формулюванні положень і рекомендацій щодо удосконалення методик розслідування злочинів, в тому числі й економічних, у частині зв’язку предмета доказування і тактичних завдань розслідування та засобів їх вирішення.

 

Література: 1. Уголовно-процессуальный кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 января 2006 года). – Х.: «Одиссей», 2006. – 264с. 2. Журба А.І. Особливості предмета доказування у справах про комп’ютерні злочини: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.09. – Донецьк, 2007. – 214с. 3. Кримінальний процес України: Підручник для студ. спец. вищ. закладів освіти / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін. – Х.: Право, 2000. – 496с. 4. Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 688с. 5. Кримінально-процесуальне право України: Навчальний посібник / Тертишник В.М. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 576с. 6. Проект Кримінально-процесуального кодексу України № 0952 від 25.05.2006 // https: / /www.rada.kiev.ua 7. Строгович М.С. Избранные труды. – Т.3. – Теория судебных доказательств. – М.: Наука, 1991. – 236с. 8. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А.С.К., 2004. – 1056с.

Савчук Т.І., ад’юнкт ХНУВС

Щодо поняття економічних злочинів та їх класифікації

На даному етапі розвитку економічна система нашої держави потерпає від різних проявів економічних злочинів. Даний вид злочинності поповнюється все новими способам вчинення, збільшується їх суспільна небезпечність. Тому загострилось питання боротьби з економічною злочинністю. Але, до того як розглядати проблеми боротьби, потрібно визначитись з самим поняттям економічних злочинів та їх видами, відносно чого серед вчених-криміналістів немає єдності.

Так, А.В. Корчагін дає визначення економічних злочинів як суспільно небезпечних діянь, що посягають на економіку як сукупність виробничих (економічних) відносин і завдають їй матеріальну шкоду [1, с. 35]. Але це досить загальне визначення, яке не достатньо розкриває зміст даного поняття.

Ряд вчених вважає, що проблема чіткого визначення змісту поняття економічних злочинів викликана його різноаспектність, і тим, що тлумачення його в одному аспекті може помилково переноситись на інший. Тому зміст поняття «економічні злочини» залежить від того, в якій правовій області воно застосовується. Враховуючи це, виділяють кримінально-правовий, кримінологічний та криміналістичний аспекти поняття «економічні злочини».

Так, вважається, що кримінально-правовий аспект даного поняття полягає у визначенні видів злочинів, об’єктом посягання яких є економічні відносини. Тому економічні злочини розглядаються як передбачені кримінальним законом діяння, спрямовані на порушення суспільних відносин власності та суспільних відносин у сфері господарської діяльності. Таке визначення має на меті відповідну систематизацію злочинів у кримінальному законодавстві. Ця кримінально-правова систематизація економічних злочинів є інструментом, який полегшує відмежування одних видів злочинів від інших, визначення ступеня їх суспільної небезпечності та виду і міри покарання [2, с. 27]. У Кримінальному кодексі України для позначення даних видів злочинів були використані поняття «Злочини проти власності» (розділ VI) та «Злочини у сфері господарської діяльності» (розділ VII).

Кримінологічний аспект поняття «економічні злочини», на думку окремих авторів, пов’язаний з особливостями предмета кримінологічних досліджень, який полягає у визначенні структури економічної злочинності як масового негативного явища, зв’язку з іншими злочинами та проявами девіантної соціальної поведінки. Так, І.М. Даньшин зазначає, що економічна злочинність в її кримінологічному розумінні включає:

- умисні корисливі злочини проти економічних відносин власності;

- умисні господарсько-економічні злочини;

- злочини посадових осіб, пов'язані із заподіянням істотної шкоди економічній діяльності;

- злочини, які вчиняються організованими злочинними групами та злочинними організаціями і завдають шкоди економічним відносинам власності, а також комерційній, фінансовій, банківській та іншій господарсько-економічній діяльності [3, с. 67-71].

В свою чергу Л.М. Давиденко вважає, що усі економічні злочини з кримінологічної точки зору можна розділити на три групи. Першу утворюють злочини, характерні для планової економіки: розкрадання державного майна шляхом розтрати і привлас­нення; службове підроблення; зловживання посадовим становищем з боку осіб, функціональна діяльність яких проходить у сфері розподілу матеріальних цінностей, та ін.

До другої групи належать злочини, властиві ринковій економіці: діяння, пов'язані з ухиленням від сплати податків; штучне підвищення та підтримання високих цін на товари народного споживання; незаконний бізнес, у тому числі незаконна торговельна діяльність, та ін.

Третя група включає злочини, пов'язані з умовами перехідного періоду, тобто об'єктивними труднощами і суб'єктивними прорахунками, допущеними під час проведення економічних реформ: діяння, поєднані з незаконною приватизацією державної власності; контрабанда; незаконний експорт сировини та матеріалів; незаконне отримання та нецільове використання кредитів і бюджетних коштів та ін. [3, с. 131].

У зв’язку з появою нових видів економічних злочинів, дослідженням змін в характері вчинення «традиційних» злочинів проти власності та розробці на їх основі ефективних криміналістичних методик виявлення і розслідування таких злочинів з використанням нових наукових досягнень сформулювався криміналістичний аспект поняття «економічні злочини».

Так, Г.А. Матусовський зазначає, що економічні злочини в криміналістичному аспекті представляють собою корисливі діяння, вчинені особами, які виконують відповідні функції в сфері виробництва та послуг, а також особами, пов’язаними з регулюванням цієї діяльності та контролем. Мова йде про посадових, матеріально-відповідальних та інших службових осіб, що працюють в даній сфері [4, с. 15].

Важливе значення має криміналістична класифікація економічних злочинів, що слугує для побудови системи методик їх розслідування. Але існують різні думки стосовно класифікації. Наприклад, Г.А. Матусовський вважає доцільним розглядати криміналістичну класифікацію економічних злочинів як систему їх груп і видів, які передбачені кримінальним законом:

1) злочини в сфері відносин власності, пов’язані з шахрайством, службовою діяльністю, розкрадання майна шляхом розтрати, привласнення або зловживання службовим становищем;

2) злочини в сфері виконання бюджету: порушення законодавства про бюджетну систему України;

3) злочини в сфері фінансових відносин: виготовлення і збут підроблених грошей або цінних паперів; порушення правил про валютні операції; приховання валютної виручки; ухилення від сплати податків; порушення порядку випуску (емісії) і обігу цінних паперів;

4) злочини в сфері підприємницьких відносин: зайняття забороненими видами господарської діяльності; порушення порядку зайняття господарською діяльністю; фіктивне підприємництво; шахрайство з фінансовими ресурсами; протидія законній господарській діяльності; фіктивне банкрутство;

5) злочини в сфері захисту від монополізму і недобросовісної конкуренції: розголошення комерційної таємниці; штучне підвищення та підтримання високих цін на товари споживання і послуги населенню; змова про фіксовані ціни;

6) злочини в сфері обслуговування населення: випуск і реалізація недоброякісної продукції; обман покупців та замовників; порушення правил торгівлі;

7) злочини в сфері митного регулювання: контрабанда [4, с. 42-43].

В своїй сукупності економічні злочини представляють своєрідні технології злочинного збагачення, коли один вид злочину виступає необхідним елементом підготовки або приховування іншого злочину. Ці технології поєднують у собі комплекси взаємопов’язаних злочинів проти власності, господарських, посадових, «комп’ютерних» злочинів і набувають ознак системної діяльності. В цій системі виділяють основні злочини та підпорядковані, які виступають формою, способом чи необхідною умовою вчинення основного злочину.

До основних економічних злочинів відносять ті, які безпосередньо спрямовані на заволодіння чужим майном чи одержання іншої незаконної вигоди. Наприклад: шахрайство, заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем; шахрайство з фінансовими ресурсами; ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів.

До підпорядкованих злочинів можуть бути віднесені: незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення; фіктивне підприємництво; легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом; порушення законодавства про бюджетну систему України; фіктивне банкрутство; доведення до банкрутства; порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів; виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів; підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів; зловживання владою або службовим становищем; службове підроблення; а також злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин [2, с. 31].

Так як економічні злочини вчиняються в сукупності, механізм їх складний, та й особи, які їх вчиняють володіють певними знаннями, що дозволяє їм добре замаскувати вчинений злочин, а часто це навіть злочинні організації, то в розслідувальній діяльності виникають значні труднощі, які потребують вирішення як на теоретичному так і на практичному рівнях.

 

Література: 1. Корчагин А.Г. Экономическая преступность. – Владивосток: Изд-во Дальневосточного университета, 1998. - 216 с. 2. Протидія економічній злочинності / П.І. Орлов, А.Ф. Волобуєв, І.М. Осика, Р.Л. Степанюк, І.М. Зарецька, Едвард Картер, Річард Ворнер. – Харків: Нац. Ун-т внутр.справ, 2004. – 568 с. 3. Проблеми боротьби зі злочинністю у сфері економічної діяльності // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 15-16 грудня 1998 р. – Харків, 1999. – 284 с. 4. Матусовский Г.А. Экономические преступления: криминалистический анализ. — Харьков: Консум, 1999. - 480 с.

Соколан Т.С., референт-перекладач відділу  міжнародних зв’язків ХНУВС

Правові засади використання відеоспостереження органами поліції зарубіжних країн

Для подолання та профілактики злочинності органи поліції різних країн світу використовують відеоспостереження. Хотілося б зупинитися на правових засадах використання відеоспостереження та навести приклади його застосування в Великобританії, Сполучених Штатах Америки та Німеччині.

Запровадження відеоспостереження у Великобританії було пов’язано з переслідуванням ірландських терористів. Згідно Закону «Про кримінальне правосуддя та громадський порядок» від 1994 року органам місцевого самоврядування було надано право використовувати відеоспостереження в громадських місцях. Згодом ці повноваження були розширені Законом «Про злочини та масові безладдя» 1998 року. Однак, названі нормативні акти не дали відповіді на усі питання, пов’язані із застосуванням відеоспостереження у громадських місцях. Так, наприклад, не були встановлені права та обов’язки суб’єктів застосування відеоспостереження, підстави його проведення, порядок зберігання отриманої інформації.

Ситуація дещо змінилася у 2000 році, коли вступив в дію Закон «Про захист інформації», яким було запроваджено принципи захисту інформації, визначено суб’єктивні права громадян, введено посаду Уповноваженого із захисту інформації, наділеного повноваженнями щодо встановлення правил застосування відеоспостереження.

У Сполучених Штатах Америки відеоспостереження використовується переважно з профілактичною метою. При чому в деяких випадках громадськість інформують про встановлення відеокамер. Що стосується правових підстав застосування відеоспостереження у Сполучених Штатах Америки, то воно здійснюється без достатніх правових підстав. Існуючий Закон «Про вторгнення у приватне життя» від 1974 року, на думку науковців, не можна вважати таким, що відповідає запитам суспільства у сфері використання відеоспостереження [1].

За останні роки значно зросло застосування відеоспостереження і у Німеччині, де на сьогодні налічується близько 30000 відеокамер у громадських місцях та приблизно 400000 у приватному секторі. В основному відеокамери встановлюються у центрах міст. Відзнятий ними матеріал передається до спеціального штабу, де він переглядається відповідними працівниками, які при виявлені у ньому інформації про злочин чи правопорушення, сповіщають про це патрульних поліцейських.

Що стосується правового регулювання процесу відеоспостереження, то практично усі 16 федеральних земель внесли зміни до своїх Законів «Про поліцію», відповідно до яких органам поліції надається право застосувати відеоспостереження у криміногенних місцях населених пунктів. Згідно Закону «Про поліцію» землі Баден-Вюртемберг зображення, отримані за допомогою відеотехніки зберігаються 48 годин, після чого знищуються. Якщо ця інформація містить у собі доказовий матеріал, то вона зберігається довше. До криміногенних місць, в яких є можливим застосування відеоспостереження, закон відносить ті з них, в яких:

переховуються злочинці;

особи домовляються про скоєння злочину або готують та скоюють його;

зустрічаються особи, які не мають дозволу на проживання;

особи займаються проституцією.

Поліція міста Манхайма першою застосувала відеоспостереження у криміногенних місцях після того, як це положення було закріплено у Законі «Про поліцію» 1996 року землі Баден-Вюртемберг. Поліція встановила камери в центрі міста, оскільки, як свідчила статистика минулих років, більшість злочинів вчинялися в Манхаймі саме на цій території [2].

Поліція Землі Нордхайн Вестфален почала застосовувати відеоспостереження у 2000 році у рамках проекту Міністерства внутрішніх справ. Згідно цього проекту на вході до громадського парку міста Білефельд було встановлено 4 відеокамери, оскільки поліція вважала це місце найбільш криміногенним. Запровадження відеоспостереження, а також інформування населення про його здійснення, мали слугувати вагомим фактором, спрямованим на попередження правопорушень. Зображення, отримані за допомогою відеоспостереження, зберігалися лише у тому випадку, коли виникала підозра про скоєння злочину, якщо підозра не підтверджувалась, то вони одразу ж знищувались. Після того як проект показав свою результативність, в закон «Про поліцію» землі Нордхайм Вестфален були внесені відповідні доповнення, які дозволяли застосовувати органам поліції відеоспостереження у тих громадських місцях, де фіксувалися випадки вчинення злочинів [3].

Отже, як випливає з викладеного вище, у зарубіжних країнах відеоспостереження застосовується з метою профілактики злочинів, а також для отримання інформації, яка може бути використана в якості доказового матеріалу по кримінальним справам.

Зарубіжний досвід використання відеоспостереження є надзвичайно корисним для України, оскільки у нашій державі зазначений процес також набирає обертів. Однак, застосування відеоспостереження, на жаль, не має достатніх правових підстав. Виходячи з цього, надзвичайної актуальності набуває питання про вдосконалення вітчизняного законодавства. У цьому плані, на наш погляд, необхідно створити єдиний правовий акт, який буде визначати суб’єктів застосування відеоспостереження, їх права та обов’язки, умови та строк зберігання інформації, суб’єктів, які мають до неї доступ та місця, в яких є можливим встановлення відеокамер. Про застосування відеоспостереження необхідно інформувати громадськість, оскільки, з одного боку, це буде сприяти попередженню вчинення злочинів та правопорушень, а з іншого – дозволить мінімізувати порушення особистих немайнових прав фізичних осіб.

 

Література: 1. Büllesfeld D. Polizeiliche Videoüberwachung öffentlicher Straßen und Plätze zur Kriminalitätsvorsorge. - Stuttgart; München; Hannover; Berlin; Weimar; Dresden, Boorberg, 2002. - S.50-52. 2. Zöller M. Möglichkeiten und Grenzen polizeilicher Videoüberwachung // NVwZ. - 2005. - №11. - S. 383. 3. https://de.geocities.com/veilkatja/pdf/Deutschland1.1.PDF