Історичний аспект вІдповІдальностІ за злочини, що вчиненІ у сферІ надання медичних послуг

Професія лікаря є однією із найдревніших. Медицина знаходилась під наглядом закону із самого свого зародження. Хоча у різний час міра відповідальності лікаря за свої дії суттєво відрізнялась. Перші законодавчі норми, що регламентують відповідальність медичних працівників за помилки з’явились ще у рабовласницькому суспільстві.

У феодальному і рабовласницькому суспільстві лікувальна діяльність прирівнювалась до магії, чаклунства, впливу надприродних сил. Тому життя лікаря цілком залежало від здоров’я пацієнта. А медичні знання стародавніх народів були вкрай поверхневими.

У більш розвинутих рабовласницьких державах – Вавілон, Стародавній Єгипет, Стародавній Рим – існували зводи законів, де відображались у тому числі взаємовідносини пацієнта та лікаря.

Особливий інтерес являє собою висічений на камінні Звід законів (законник) Хаммурапі, що був правителем Вавілону та об’єднаної Месопотамії (Вавілонії) у 1792-1750 рр. до н.е. Він складався із 282 параграфів, які регулювали різні сфери суспільного життя, у тому числі 9 параграфів були присвячені регламентації медичної діяльності, з яких 3 параграфи відводилось відповідальності за лікарську помилку.

Наприклад, якщо лікар у процесі лікування рабовласника спричинить шкоду його здоров’ю, то лікарю відрізали пальці, а у разі завдання шкоди здоров’ю раба лікар відшкодовував його власнику вартість або пропонував іншого раба. «Якщо лікар зробив людині важку операцію бронзовим ножем і вбив або ж він розкрив більмо й виколов око, то лікарю слід відрубати кисть руки...» [1, с.22]

«…якщо лікар зростив зламану кістку або вилікував суглоб, то хворий повинен заплатити йому п’ять сиклей срібла». [1, с.22] Слід зазначити, що на цю суму цілий рік можна було годувати декілька людей.

Як видно, відповідальність лікаря за помилки при лікуванні залежала від класової належності хворого, але в то й же час поява цих законів говорить про прогрес у галузі медицини і права.

У Стародавній Індії відповідно до Зводу законів Ману (X-VI ст. до н.е.) лікар за помилкове лікування підлягав стягненню штрафу, розмір якого визначався в залежності від кастового положення хворого.[2, с.25]

Також у Індії існувало поняття лікарської таємниці: відомості, що були отримані від хворого, не розголошувались, якщо вони могли призвести тяжке враження на близьких людей. Лікар не повинен був повідомляти пацієнту ті свої спостереження, які могли б негативно вплинути на душевний стан хворого і таким чином завадити його видужанню.

У Древній Греції лікарську майстерність цінували дуже високо, тому лікарі за помилки звільнялись від відповідальності, якщо хворий помирав «проти волі лікуючого».

Римське право передбачало регламентацію обов’язків лікаря і встановлювало відповідальність за професійні правопорушення. Вперше до лікарської діяльності було впроваджено поняття «помилка» (закон Аквілія). До помилок відносили і недосвідченість, і необережність, і ненадання медичної допомоги, до того ж закон досить чітко розмежовував умисні і необережні дії лікаря.

Римське право вже допускало правомірність смерті хворого внаслідок тяжкої хвороби.

Умисне вбивство хворого, отруєння за допомогою отрути, або продаж отрути з метою отруєння, аборт та інше – відповідальність медиків за них була такою ж, як і інших громадян.

«Всіх, хто виготовляє любовні напої, отруйників, які володіють таємницею чаклунства, карати смертю на хресті, спалювати або кидати в клітку з дикими тваринами. Так само карати лікарів, якщо з’ясувалося, що лікування було пов’язане зі злочином» (Дигести Юстиніана, Римська Імперія, VI ст. до н.е.).

Це свідчить про те, що у римському праві відповідальність медиків за лікарські помилки була законодавчо закріплена.

Рівень розвитку медицини у країнах Стародавнього світу певною мірою залежав від того покарання, яке чекало лікаря у випадку невдачі. Особливо це стосується хірургічних операцій, що часто супроводжувалися великим ризиком. Високий рівень розвитку хірургії у Єгипті та Індії пояснювався тим, що покарання лікаря у випадку невдачі залежало від того, наскільки вірно він слідкував приписам, що викладені у медичних текстах. Наприклад, єгипетські медичні папіруси середини II ст. до н.е. описують завідомо безнадійні випадки хвороб та травм. Якщо лікар брався за їх лікування, він ризикував своєю репутацією, але покарання міг боятися тільки у тому випадку, якщо хворий займав високе становище у суспільстві.

Лікувальна діяльність у Стародавньому Єгипті підпорядковувалась суворим нормам, що були викладені у «Священній книзі». Якщо лікування проводили у точній відповідності до цих правил, то лікар нічим не ризикував. Навіть у випадку смерті пацієнта лікаря не карали. Порушення «стандартів» «Священної книги» суворо каралося, включаючи і смертельний вирок лікарю. Лікарська етика того часу вимагала відкритого повідомлення пацієнту про можливий результат лікування однією з трьох фраз «Це хвороба, яку я можу вилікувати; це хвороба, яку я можливо зможу вилікувати; це хвороба, яку я не зможу вилікувати».

Давні закони Шумерського царства (2050 р. до н.е.), передбачали сплачування грошових коштів за спричинення тілесного ушкодження однією людиною іншій будь-яким інструментом.

У час раннього християнства з’явилися суворі закони за ненадання медичної допомоги хворому. У Палестині, за ненадання медичної допомоги лікаря засуджували до ганебної смерті із конфіскацією майна, а за завдання шкоди під час невдалої операції відсікали руку.

В давній Русі лікувальна діяльність вважали чародійством. Закон не розділяв умисел та необережність. Тому за шкоду, завдану лікуванням, лікар ніс відповідальність як за умисний злочин.

У Зводі законів Ярослава Мудрого «Руська Правда» відношення до лікарів стало більш гуманним. Лікар вже розплачувався не життям, а грошима. «Лікар, який заподіяв шкоду іншій людині, мусить сплатити штраф до государевої скарбниці й видати потерпілому гроші для виправлення заподіяної здоров’ю шкоди»[3,с.33] (Руська правда, Київська Русь, ХI ст. до н.е.). Разом з тим обов’язки були не тільки у лікаря. У тій же «Руській Правді» були вказівки про оплату лікарю за лікування ран.

Література: 1. Черниловский З.М. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права.-М.: ГАРДАРИКА, 1998., 413с. 2. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. Т.1, Т.2: Навч. посіб. для юр. вищ. навч. закл. і фак.: у 2Т. За ред. В.Д. Гончаренка.-К.:Ін Юре, 1998., 608с 3. Гончаренко В.Д. Хрестоматія з історії держави і права України.-К.: Видавничій дім, 2003.,796 с.