Філософія - Навчальний посібник (Артеменко А. П.)

ПІслямова

Протягом двох із половиною тисячоліть відбувалися повчальні зміни як статусу філософії у колі інших різновидів духовної активності, так і її «внутрішнього формату».

По-перше, зазнавали радикальних перетворень відносини філософії з релігією, широким колом гуманітарних студій, природознавством. Народившись внаслідок розкладу міфологічного світогляду приблизно у шостому столітті до нової ери і відокремившись від повсякденної мудрості, філософія досить швидко утвердилась як господиня сфери раціонального умосяжного. Її особливим інструментом стало абстрактно-логічне мислення – на відміну від релігійної віри чи умовиводів здорового ґлузду, ґрунтованих на наочних чуттєвих даних.

Античність демонструє виокремлення основних складників філософського осягнення Всесвіту, зокрема, онтології, гносеології, соціальної філософії, філософської антропології, натур­філософії, а також формулювання в їх межах низки фундаментальних тем філософствування. Наприклад, соціальна філософія розвиває тему найкращого державного устрою, а філософська антропологія – одвічну тему людського щастя.

За часів Середньовіччя філософія втратила статус абсолютної господині через посилення світових релігій, перш за все – християнства. Раціональне мислення визнавалось тут нижчим за релігійну віру, а філософія збереглася й розвивалася лише як служниця теології. Теологічного забарвлення набуло обговорення фундаментальних тем – як усталених, так і тих, що з’явилися в межах цієї доби, наприклад, теми людської особи.

Ренесанс принаймні почасти вивільнив філософію з-під диктату релігії. Це вдалося завдяки утвердженню титанічних претензій людської істоти – як у світлих, так і в темних вимірах її буття. Тогочасне філософствування виявилось плідним середовищем відновлення автентичної спадщини Античності і формування нових підходів до розгляду фундаментальних тем щодо людини і соціуму, природи, Всесвіту взагалі. Проте вивільнення філософії виявилось справді лише частковим: не слід забувати, що релігійний світогляд усе ще панував, а «свята інквізиція» найбільшої сили набрала саме за часів доби Відродження.

Не встигнувши цілком позбутися статусу служниці теології, філософія зіткнулася з претензіями природознавства Нового часу, яке тільки-но відокремилось від неї. З часів Ньютона починаються спроби перетворити колишню господиню і «науку наук» на служницю тепер вже науки про природу, точніше – механіки. Пізніше механіку заступали термодинаміка, атомна фізика, біологія чи комп’ютерні науки... Лише у другій половині ХХ ст. ця модерна тенденція дійшла самозаперечення, хоча окремі її рецидиви трапляються і дотепер.

Та не тільки природознавство зазіхало на волю філософії. ХІХ ст. разом із позитивізмом («філософією науки») породило марксизм із його своєрідним філософським чинником («науковою філософією»). Марксистська і, пізніше, марксистсько-ленінська філософія – діалектичний та історичний матеріалізм – par excellence були покликані слугувати засобом теоретичного осягнення і практичного здійснення історичної місії пролетаріату – комуністичного переображення світу. Претензії цього напрямку модерної філософської думки на виключну науковість та істинність зазнали фіаско в теорії й суспільній практиці другої половині ХХ ст.

Отже, всі спроби використати філософію як служницю інших різновидів діяльності людського духу не принесли успіху. На сьогодні філософія, давши життя чи посприявши їх розвитку, залишається самостійною – правда, вже не самовладною господинею, а лише рівноправним членом зі своїми особливими функціями. Без неї – як і без релігії, математики, природознавства, гуманітарних чи соціальних наук – духовне буття людини і соціуму загалом втрачає цілісність та, вірогідно, життєву силу.

По-друге, поряд зі змінами статусу філософії відбувалося певне її внутрішнє переформатування.

Силою раціонального мислення було вимудроване Єдине Парменiда, атоми і порожнеча Демокрита, вироблені моделі найкращого державного устрою Платона й Аристотеля, прокламований сенс історії Августином, Гегелем і Марксом... Поряд із цим укорінились ідеї сумніву в беззастережній істинності тих чи інших здобутків розуму. Формування теми скептицизму за доби класичної Античності розпочав Піррон, а пізніше її систематично розробляли – не тільки як концепт у Карнеада, Марка Аврелія, Монтеня, Юма чи Хайєка, а й як аспект плюралізму зрілої філософської думки тієї чи іншої історичної доби. Навіть зріла філософія європейського Середньовіччя, підпорядкована християнській теології, демонструє диференціацію номіналізму і реалізму, реалізму Ансельма й помірного реалізму Аквіната тощо. Таке співіснування конкуруючих принципів і концепцій ставить під сумнів беззастережну та безумовну істинність кожної з них, живить одвічний філософський скептицизм.

На підставі зазначеного можна дійти зовні парадоксаль­ного висновку: жива зріла філософія за своєю природою не є і не мусить бути безоглядно моністичною чи, тим більше, «суворо партійною». Натомість вона являє і мусить являти собою, так би мовити, сукупність доповняльних філософствувань з різноманітних фундаментальних тем у численних проблемних полях. Причому зазначена доповняльність різноманітного не свідчить про її слабкість – навпаки, у такий спосіб людський розум, як здається, тільки і здатен охоплювати цілісність Всесвіту. Виокремлення і розгляд одного зі складників цієї цілісності, відповідні концептуальні чи методологічні обмеження припускають лише умовно, зокрема, в навчальному процесі.

Отже, осягнення Всесвіту неможливе без існування множини різновидів духовної діяльності, що не зводяться один до одного, а в межах філософії як особливого серед них – доповняльних студій з одвічних тем. Сумніви, культурна критика, в тому числі власних знахідок, і толерантність у ставленні до іншого – такі ж невід’ємні атрибути справжнього філософствування, як і його позитивні засади і здобутки. Тому філософія, зовсім у дусі славного Піфагора, не перетворювалася і не перетвориться на застиглу у своїй досконалості мудрість – натомість завжди залишатиметься потягом до неї.