Поняття і структура правової інформації

В останні роки опубліковано низку робіт, що розкривають фундаментальні положення соціальної інформації і управління суспільством, теоретичні зв'язки інформації і права. У процесі цих досліджень вирішено деякі істотні проблеми інформації та її ролі у формуванні правового поля держави. Серед зарубіжних і вітчизняних учених, котрі займалися цією проблемою, можна назвати А. І. Алексєєва, О. М. Бандурку, Д. І. Беднякова, І. П. Воробйова, І. І. Великошина, Д. В. Гребельського, Е. О. Дідоренка, О. Ф. Долженкова, Г. А. Ду­шейка, Л. Н. Калинковича, І. П. Козаченка, В. К. Колпакова, А. Г. Лє­каря, В. А. Лукашова, С. С. Овчинського, В. Л. Регульського, Г. К. Синилова, В. Г. Самойлова, О. П. Снігерьова, В. Н. Тищенка, В. П. Хом­колова, О. Н. Ярмиша та інших. Разом з тим деякі аспекти названої проблеми дотепер залишаються не розробленими або дискусійними, не всі спірні проблеми вирішені, особливо з урахуванням сучасної ситуації в сфері боротьби зі злочинністю.

Розгляд питань, пов'язаних з поняттям та структурою правової інформації, доцільно розпочати з контент-аналізу наукової природи самої інформації. Термін «інформація» (від латинського «informatio» – роз'яснення, виклад, ознайомлення, уявлення) [1, с. 134] виник у соціальному середовищі і спочатку застосовувався для позначення відомостей, які передаються одними людьми іншим за допомогою голосу, письма чи іншим способом.

Розвиток і удосконалення інформаційних процесів викликали жвавий інтерес науки до категорії «інформація» і необхідність вивчення її змісту. У зв'язку з цим один із основоположників сучасної кібернетики М. Вінер писав, що інформація – це позначення змісту, отриманого з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів. Процес одержання і використання інформації є процесом нашого пристосування до випадків зовнішнього середовища і нашої життєдіяльності в цьому середовищі [2, с. 31].

З розвитком теорії кібернетики, управління, багатьох інших галузей науки, поняття інформації стало набувати усе більш глибокого, узагальненого характеру, поширюватися на різні галузі знання, опановуючи усе ширше коло явищ навколишнього світу.

Останнім часом у побут широко ввійшли словосполучення «інформаційне поле», «інформаційний вибух», «інформаційна ера», «інформаційна криза» і т. ін. [3, с. 118–130.] Характерна і зміна змісту самого поняття «інформація». Якщо у 80-х рр. минулого сторіччя воно визначалося як «повідомлення про будь-що» [4, с. 695], то останнім часом його значення набуло більш широкого характеру і усвідомлюється як національний стратегічний ресурс [3, с. 152], аналогічний «єдиній енергетичній системі» [5, с. 129].

Однак і зараз у поглядах вчених на природу інформації немає єдності, що певною мірою викликано розбіжностями у підході до дослідження поняття інформації з позиції їх професійної діяльності, аналізу сутності цього поняття стосовно до природознавства, фізики, теорії зв'язку, соціальних явищ та процесів. Так, одна група вчених пов'язує інформацію з упорядкованим відображенням, вважаючи, що на цьому шляху стане можливим виробити конкретне, природно-наукове визначення інформації [6, с. 80]. Другі ототожнюють її з неоднорідністю розподілу енергії і матерії в просторі і часі [7, с. 24]. Треті висловлюють думку, що категорія «інформація» застосовується лише при розгляді процесів управління [8, с. 149–197]. Четверті розглядають її з аксіологічних (ціннісних), математичних, алгоритмічних та інших позицій як кількісну міру усунення невизначеності (ентропії), міру організації системи [9, с. 27].

Найбільш загальною ознакою усіх видів інформації є те, що вона є однією з сторін упорядкованого відображення, зміст якої залежить від її функції, історично сформованих уявлень про інформацію в тій чи іншій сфері людської діяльності і науки. При цьому категорія відображення виступає як найважливіший методологічний орієнтир, що допомагає знайти вірні шляхи у різноманітності поняття інформації [10, с. 155].

Процеси відображення, як результат властивості всієї матерії до взаємодії, існують на всіх ступенях розвитку матеріального світу. У неживій природі результатом взаємодії є сліди (зміни, відбитки), що розуміються як поглиблення, знак, мітка від натиснення, дотику, пошкрябання, уціліла частина, що збереглася, залишок будь-чого, зміна фізичного, хімічного, або біологічного стану і складу речовини (предмета). Однак, як справедливо зауважує Д. І. Бедняков, якщо у неживій природі відображення обмежується утворенням слідів (зміна відбитків), то ідеальне відображення (на рівні свідомості) характеризується активністю, цілеспрямованістю дії пізнавального суб'єкта, врахуванням результатів відображення в подальшій діяльності [11, с. 24].

Отже, поняття «інформація» має певний управлінський відтінок, управлінський зміст. В. Г. Афанасьєв у зв’язку з цим визначає, що інформацію складає та частина знання, що використовується для орієнтування, активної дії, управління, – тобто з метою збереження якісної специфіки удосконалення і розвитку системи [12, с. 51–52].

Таким чином, загальність властивостей відображення дозволяє розглядати їх як основу для дослідження характеристик, пізнавальних процесів, здійснюваних суб'єктами управління.

При впливі матеріальних об'єктів (подразників) на органи чуттів у свідомості людини складається образ цих об'єктів (ідеальна модель), який класифікується як пізнавальний за допомогою таких вироблених тисячолітньою практикою людства логічних категорій, як знак і поняття, певна сукупність яких дає підстави для судження, умовиводу, гіпотези й ін. Інформація при цьому надається у вигляді нерозривної єдності образа, знака, поняття [11, с. 25].

Процес пізнання об'єктивної дійсності представлено у вигляді єдності двох сторін: чуттєвої та сенсорної (відчуття, сприйняття, уявлення), раціональної та логічної (поняття, судження). До того ж, членування пізнавального процесу на сприймання та уявлення не означає самостійного існування кожної з названих форм. Усі вони внутрішньо взаємопроникають, утворюючи при цьому складний синтетичний образ [13, с. 24].

Таким чином, процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності у свідомості суб'єкта, який пізнає за допомогою органів почуттів та відчуттів, а інформація є результат відображення, причому відображення тільки на рівні свідомості, пов'язаного з формуванням відомостей про відбиваний об'єктивний світ.

Для розуміння сутності інформації особливо важливим є розкриття трьох основних її аспектів: синтаксичного, семантичного і прагматичного [1, с. 166].

Синтаксичний бік інформації характеризує внутрішню структуру, ступінь організованості об'єкта (системи). Кількість інформації математично тотожна ентропії того чи іншого об'єкта, взятого зі зворотним знаком. Ентропія характеризує межі хаотичності, невпорядкованості системи. Отже, інформація може бути представлена як негативна ентропія системи. Іншими словами, будь-яка система містить у собі стільки інформації, скільки її необхідно було б внести до системи, щоб остання могла перейти від первісного безладного стану в стан певної організованості [14, с. 38–40].

Інформація і ентропія – динамічні характеристики взаємодії (спілкування) зі споживачем – діалектично пов'язані в просторі і часі. Збільшення інформації супроводжується зменшенням ентропії і навпаки [9, с. 29–30]. Відповідно до положень кібернетики інформація – це міра організованості, а ентропія – міра дезорганізації системи [15, с. 15–18].

З погляду теорії семантики інформація повинна мати певний зміст. Змістове значення слова «інформація» охоплює собою у загальному вигляді відомості, які сприймаються людиною про навколишній світ та процеси, що протікають у ньому, а також повідомлення, що інформують про стан речей, про стан будь-чого. Іншими словами, семантична інформація – продукт інтелектуальної діяльності [5, с. 15].

Прагматичний аспект інформації характеризує її здатність впливати на процеси управління, тобто вказує на її цінність. Прагматичний стан інформації передбачає низку притаманних їй властивостей (показників). Як відзначає Г. Г. Воробйов, інформація може бути корисною і нікчемною [5, с. 16]. У зв’язку з тим, що визначеної межі між цими поняттями нема, то слід мати на увазі ступінь корисності стосовно до хиб конкретної інформаційної системи (працівника, установи), ступеня відповідності поставленій меті.

Властивість повноти показує співвідношення наявної інформації до всієї корисної інформації.

Вірогідність інформації визначає міру відповідності істині, властивість, що зменшується зі зменшенням повноти.

Новизна – властивість інформації, що визначає відносну кількість придатної для використання інформації.

Цінність інформації відображає її важливість, що оцінюється на основі співвідношення таких параметрів, як корисність, повнота, вірогідність і новизна [5, с. 16–18].

В останні роки особливе значення набуває вивчення питань функціонування інформації в соціальних системах. Під соціальною інформацією розуміються знання, повідомлення, відомості про соціальну систему, а також про системи природи у тій мірі, у якій вони використовуються суспільством та залучені в орбіту громадського життя.

Механізми соціального управління виконують своє призначення тому, що найважливішу приналежність складають інформаційні процеси. Таким чином, інформація виступає тим фактором, що забезпечує існування системи і управління в ній. Тому будь-які її дослідження проходять через пізнання управлінських систем, у яких вона циркулює.

Соціальна інформація вміщує в собі такі властивості як: правдивість, вірогідність, повнота, глибина, точність, переконливість, доказовість, новизна, ефективність, оптимальність, оперативність, надійність, виразність [1, с. 222]. Вона включає у свою структуру окремі види, у тому числі і правову інформацію, що відображає окрему, специфічну сферу суспільних відносин, а саме тих, які пов'язані з правом, законом, нормою.

До ознак (властивостей) інформації, які мають значення для права, юридична наука відносить: самостійність інформації по відношенню до свого носія; можливість багаторазового використання однієї і тієї ж інформації; невичерпність при споживанні; збереження на певному відрізку часу; здатність до накопичення; кількісна визначеність; системність інформації [16, с. 19].

Отже, інформація може бути соціальною, правовою, науковою, технічною, політичною та іншою. Іншими словами, вона  не тільки органічно відповідає тому чи іншому виду людської діяльності, але й виконує стосовно неї активну службову роль: одержати повідомлення із зовнішнього світу, усунути невизначеність, знайти зв'язок між фактами, подіями, а також створити прямий і зворотний зв'язок між керуючими елементами різних систем.

Список літератури: 1. Философский словарь. – М.: Знание, 1991. – 217 с. 2. Винер Н. Кибернетика и общество. – М.: Мысль, 1988. – 98 с. 3. Суханов А. П. Мир информации (история и перспективы). – М.: Мысль, 1986. – 290 с. 4. Энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1973. – Т. 1. 5. Воробьев Г. Г. Твоя информационная культура. – М.: Знание, 1998. 6. Тарасенко Ф. П. К определению понятия «информация» в кибернетике // Вопросы философии. – 1963. – № 3. 7. Акчурин И. А. Теория элементарных частиц и теория информации // Философские проблемы физики элементарных частиц. – М., 1988. 8. Павлов Т. Д. Информация, отражение, творчество // Теория отражения и современная наука. – М., 1996. 9. Свириденко С. С. Современные информационные тех­нологии. – М.: Мысль, 1989. 10. Афанасьев В. Г., Урсул А. Д. О сущности, видах, свойствах и функциях социальной информации // Научное управление обществом. – М., 1987. 11. Бедняков Д. И. Непроцессуальная информация и расследование преступлений. – М.: Юрид. литература, 1991. 12. Афанасьев В. Г. Социальная информация и управление обществом. – М.: Мысль, 1985. 13. Коршунов А. М., Мантанов В. В. Теория отражения и эвристическая роль знаков. – М., 1984. 14. Осипов Ю. М. Опыт философии хозяйства. – М.: Изд-во МГУ, 1990. 15. Михайловская И. Б., Алиев М. М. Информация в процессе целеполагания // Интенсификация информационного обеспечения управления в ОВД. – М.: Юрид. литература, 1992. 16. Венгеров А. Б. Право и информация в условиях автоматизации управления: теоретические вопросы. – М.: Изд-во МГУ, 1978.

Надійшла до редколегії 23.07.08

Є. А. Гетьман

Принципи кодифікації законодавства України

Перед тим, як перейти до розгляду принципів кодифікаційної діяльності, необхідно звернутися до етимології поняття «принцип». Термін принцип походить від лат. слова principium, що в перекладі означає основа, початок. Відповідно до тлумачного словника іншомовних слів принцип – це основне, вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки [1, с. 625].У тлумачному словнику В. І. Даля принцип означає науковий або моральний початок, правило, основу, від якої не відступають [2, с. 717]. З точки зору філософії, принцип розглядається, як основа деякої сукупності фактів, або знань, вихідний пункт пояснення чи сприяння до дії [3, с. 824].

Юридична думка трактує принцип як основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю й відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи внутрішнього й міжнародного права, політичної, державної чи громадської організації (гуманізм, законність, справедливість, рівність громадян перед законом тощо) [4, с. 110].

Розглядаючи безпосередньо принципи кодифікації законодавства А. В. Куракін та М. В. Костенніков наголошують на тому, що за своєю суттю вони є прикладними принципами, які узагальнюють ідеї законодавчого вираження норм права. Вони відрізняються від принципів права і за призначенням, і за змістом [5, с. 6].

Кодифікація становить форму систематизації законодавства, що нерозривно пов’язана з законотворчою діяльністю. Її основним завданням внутрішнє опрацювання діючих норм, в результаті чого створюється новий нормативно-правовий акт, предметом регулювання якого стають найважливіші сфери суспільного життя. У зв’язку з усім сказаним, розглядаючи принципи, у відповідності до яких повинна здійснюватися кодифікаційна діяльність, слід виходити з тих засад, на яких здійснюється правотворча діяльність, зокрема законотворчість.

Варто зазначити, що питанню принципів правотворчості традиційно приділялася значна увага. Так, наприклад, до них відносили:

1) принцип демократизму, тобто можливість участі громадян в обговоренні проектів нормативних актів;

2) принцип демократичного централізму, тобто відповідність республіканського законодавства загальносоюзному;

3) принцип плановості (мається на увазі необхідність дотримуватися плану в здійсненні кодифікаційної та будь-якої іншої діяльності);

4) принцип єдності прав та обов’язків громадян;

5) принцип інтернаціоналізму, тобто наділення громадян незалежно від національності, раси рівними правами;

6) принцип гуманізму;

7) принцип законності [6, с. 30–36].

Зазначені принципи є віддзеркаленням соціального устрою, що був тоді панівним. Наразі більшість з них знайшли своє відображення на сучасному етапі розвитку України, яка обрала шлях розбудови демократії, становлення правової держави. Тому такі принципи як: гуманізм, єдність прав та обов’язків, протидія дискримінації прав за расовими, національними ознаками, плановість, законність та ін. знайшли своє закріплення в більшості конституцій європейських країн, у тому числі й в Конституції України.

Досліджуючи принципи кодифікації законодавства, І. В. Борщевський відносить до них принципи верховенства права, верховенства закону, демократизму, гуманізму та деякі інші [7, с. 34]. Зазначені принципи є загальними принципами, які широко використовуються у правотворчій діяльності.

Принцип верховенства права закріплений в основному законі України, відповідно до ч. 1 ст. 8 Основного Закону в Україні визнається та діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Таким чином, законодавець, розробляючи кодифікаційний нормативно-правовий акт, повинен спрямувати свої дії на те, щоб останній в повній мірі відповідав Основному Закону держави. Отже, верховенство права є основним і беззаперечним принципом, яким необхідно керуватися у проведенні зазначеної діяльності. У свою чергу, дотримання цього принципу дозволить створити такий нормативно-правовий акт, у який, через певний проміжок часу не доведеться вносити зміни, доповнення, або щось скасовувати.

Принцип верховенства права тісно пов’язаний з принципом законності, адже ч. 2 ст. 19 Конституції України проголошує, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також їх посадові особи зобов’язані діяти на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В юридичній літературі, щодо здійснення кодифікації, і наголошується необхідність дотримуватися принципу законності, як категоричної, беззаперечної, універсальної вимоги правомірної поведінки (діяльності) учасників суспільних відносин [8, с. 72].

На думку О. Ф. Черданцева принцип демократизму передбачає можливість прийняття основоположних нормативних актів обраними народом представниками або шляхом референдуму, а також винесення законопроектів на всенародне обговорення [9, с. 233]. Автор наголошує на тому, що в нормативно-правовому акті, у тому числі кодифікаційному, повинні відображатися інтереси усього суспільства або її більшої частини. Зазначений принцип відіграє важливу роль у проведенні кодифікаційних робіт. Пояснюється це тим, що результат кодифікації, а саме значний за своїм обсягом нормативно-правовий акт, наприклад кодекс, повинен в повній мірі врегулювати конкретну сферу суспільних відносин. Таке врегулювання необхідно здійснювати не тільки враховуючи інтереси держави, але в першу чергу, – інтереси народу.

Принцип гуманізму, як вважають деякі науковці, передбачає спрямованість правотворчого акту на забезпечення та захист прав і свобод особистості, на максимально повне задоволення її духовних та матеріальних потреб [10, с. 321]. Таким чином, зазначений принцип передбачає створення такого нормативно-правового акту, який буде відповідати всім міжнародним стандартам прав людини. Принцип гуманізму знайшов своє відбиття в тому, що Україна визнає пріоритет міжнародного права перед національним законодавством в галузі прав людини. Насамперед це пояснюється тим, що неможливо створити й прийняти закон, кодекс, правило, статут та інші нормативно-правові акти, якщо вони не будуть відповідати загальновизнаним правам та свободам людини й громадянина.

Серед інших принципів проведення кодифікації необхідно враховувати принцип науковості. Суть зазначеного принципу, на думку В. М. Корельського та В. Д. Перевалова, полягає в тому, що підготовка та прийняття нормативно-правового акту здійснюється за участю представників різних наук [11, с. 296]. Дослідники також зазначають, що основні вимоги до принципу наукової обгрунтованості правотворчості характеризуються тим, що законопроект не готується довільно, а обумовлюється ретельним аналізом соціально-економічної та політичної ситуації в країні, потребами у правовому регулюванні тих чи інших сторін суспільного життя, доцільності подібного регламентування і т. д. [12, с. 414].

Значення участі науковців у проведенні законотворчих робіт, в тому числі у проведенні кодифікації, надзвичайно важливе, оскільки саме вони здійснюють науково-дослідні роботи у відповідних сферах наук, розробляють наукові концепції, теоретичні положення, аналізують сучасний стан суспільних відносин, вірогідність їхнього існування певний час.

Принцип наукової обґрунтованості тісно пов'язаний з принципом планування нормотворчості. У юридичній літературі зазначається, що поняття «планування» необхідно використовувати у таких значеннях:

1) у зв’язку з підготовкою конкретного нормативного акта;

2) щодо правотворчих заходів, пов’язаних з поточною діяльністю уряду з реалізації планів суспільно-економічного розвитку;

3) у розумінні впорядкування певної галузі права;

4) щодо підготовки комплексного плану правотворчої діяльності на більш тривалий час [13, с. 93].

В літературі висловлена пропозиція здійснювати кодифікацію законодавства за принципом публічного обговорення та участі в ньому представників громадськості, трудових колективів, окремих громадян [14, с. 10]. Зазначений принцип надасть можливість враховувати інтереси більшої частини населення України і сприятиме створенню нового кодифікаційного акту підвищеної стабільності.

Наголошується також на необхідності дотримуватися принципу гармонізації національного законодавства України з європейськими стандартами у здійсненні правотворчості. Це сприятиме забезпеченню єдиних підходів до правотворчості, врахуванню європейських стандартів у процесі правотворчості, підвищенню якості проектів нормативно-правових актів [15, с. 23–24].

Окрему систему принципів кодифікації запропоновував В. С. Нерсесянц. На його думку, до основних принципів правотворчості необхідно відносити принципи правового прогресу, правової легітимності та загальносоціальної легітимності. Розкриваючи зміст принципу правового прогресу, В. С. Нерсесянц слушно зауважує, що правоустановлювальна діяльність держави має бути максимально направлена на подальший розвиток і вдосконалення позитивного права в руслі загальноцивілізаційних досягнень; принцип правової легітимності – сама правоустановча діяльність повинна відбуватися в належних правових формах і процедурах; принцип загально соціальної легітимності – це опора на широку базу соціального очікування [16, с. 420–421].

Досліджуючи проблему принципів кодифікації адміністративно-деліктного законодавства, І. О. Федоров особливо виділяє принцип відповідності мети та характеру кодифікації законодавства рівню соціально-економічного розвитку суспільства [17, с. 49]. Розкриваючи його зміст, автор зазначає, що після проведення кодифікації адміністративно-деліктне законодавство повинно відповідати сучасним умовам життя, рівню розвитку суспільних відносин. Тобто, мова йде про своєчасність проведення нормооб’єднуючої діяльності, що є цілком слушним, оскільки проведення кодифікації певної галузі законодавства не є доцільним, якщо вона буде регулювати суспільні відносини, які втрачають свою актуальність.

Досліджені принципи отримали в теорії права назву загальних, тобто найважливіших, основні вимоги яких ставляться до будь-якого нормативно-правового акту, в тому числі й кодифікаційного.

Крім загальних принципів, в юридичній літературі виділяють й спеціальні. Зокрема, до спеціальних принципів правотворчості відносяться такі принципи: оперативності, поєднання динамізму й стабільності, спадковості, системної погодженості, професіоналізму, техніко-юридичної досконалості прийнятих нормативно правових актів [18, с. 435].

Зміст принципу системної погодженості нормативно-правових актів полягає в тому, що створюваний нормативно-правовий акт, в тому числі й кодифікаційний, повинен відповідати прийнятим до цього законодавчим актам, Конституції України, міжнародно-правовим договорам в галузі прав людини [18, с. 435]. У даному випадку вбачається ототожнення з принципом гармонізації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу.

Як результат, на Другій Всеукраїнській конференції з питань кодифікації були запропоновані наступні принципи кодифікаційної діяльності:

– системність законотворчих (і взагалі нормотворчих) робіт;

– соціальна обумовленість й економічна обґрунтованість законодавчих актів;

– повнота нормативно-правового регулювання суспільних відносин;

– подолання внутрішньої неузгодженості й суперечностей у правовій системі;

– стабільність законодавства й пов’язана з цим стабільність у нормативно-правовому регулюванні;

– утвердження верховенства права, підпорядкування Конституції праву, конституційність законів і законність підзаконних нормативно-правових актів;

– забезпечення техніко-юридичної досконалості, уніфікації та мовної (насамперед термінологічної) узгодженості законодавчих актів [19, с. 40].

Таким чином, учасники конференції передбачили необхідність здійснення кодифікації на основі як загальних, так і спеціальних принципів.

Отже, дотримання зазначених принципів надає можливість створити такий кодифікований нормативно-правовий акт, який буде розрахований на тривалий час існування, зменшить кількість внесених у майбутньому, доповнень, змін та скасувань. Це дозволить в найкоротші строки адаптувати національне законодавство до тих вимог, які поставлені перед Україною Європейським Союзом.

Список літератури: 1. Крысин Л. П. Толковый словарь иноязычных слов. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 944 с. – (Библиотека словарей). 2. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка: Современное написание: В 4 т. Т. 3 П / В. И. Даль – М.: Издательство АСТ, Издательство Астрель, 2003. – 921 7 с., 1 портр. 1280 с. 3. Всемирная энциклопедия: Философия (главн. науч. ред. и сост. А. А. Грицанов) – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный літератор, 2001.1312 с. 4. Юридична енциклопедія: В 6 т. // Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редколегії) та ін. – К.: Укр. енцикл, 2001. – Т. 5. – 736 с. 5. Костенников М. В., Куракин А. В. Принципы кодификации административного права России // Право и политика. – 2001. – №6. – С. 4–9. 6. Коренев А. П. Кодификация советского административного права (Теоретическиев вопросы) / А. П. Коренев. – М.: Юрид. лит., 1970. 104 с. 7. Борщевський І. В. Теоретичні засади кодифікації законодавства // Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип. 37: Зб. наук. праць – К.: Ін-т держави і права НАН України, 2007. – С. 31–36. 8. Ткаченко В. Д. Значення принципу законності при здійсненні кодифікації. Правова система України: теорія і практика. Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції (Київ, 7–8 жовтня 1993 р.). – К., 1993. – С. 72–74. 9. Черданцев А. Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Юрайт, 1999. – 432 с. 10. Теория государства и права / Под ред. В. П. Малахова, В. Н. Казакова. – М.: Академический Проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – 576 с. 11. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова – М.: ИНФРА М – НОРМА, 1997. – 570 с. 12. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2001. – 776 с. 13. Спасов Б. Закон и его толкование. – М.: Юрид. лит., 1986. – 247 с. 14. Рогач О. Я. Кодифікаційні акти в системі законодавства України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2003. – 19 с. 15. Фігель М. В. Поняття принципів правотворчості та основні підходи до їх класифікації // Києво-Могилянська академія. Наукові записки. Юридичні науки. – К.: Києво-Могилянської академія, 2006. – Т. 53. – С. 21–24. 16. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: НОРМА-ИНФРА. – М, 2001. – 581 с. 17. Федоров І. О. Кодифікація адміністративно-деліктного законодавства України: Монографія. – Запоріжжя: ВПО Запоріжжя, 2006. – 144 с. 18. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. – Х.: Еспада, 2006. – 776 с. 19. Бурчак Ф. Роль і значення кодифікації законодавства в розбудові правової системи України // Українське право. – 1994. – № 1. – 53 с.

Надійшла до редколегії 27.05.08

Ю. Ю. Басова