Деякі проблеми застосування поняття обмеженої осудності у новітньому кримінальному праві україни

У вітчизняному кримінальному праві досить довгий час була відсутня норма, що містила б у собі поняття та критерії обмеженої осудності. У чинному законодавстві норма, яка містить у собі положення про обмежену осудність, закріплена у ч. 1 ст. 20 КК України: «Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними». Хоч у законодавчому визначенні не вказується, що під обмеженою осудністю розуміється певний психічний стан особи, узагальнення існуючих визначень цього поняття дає підстави робити висновок, що її розуміють як такий психічний стан особи, при якому здатність останньої усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення злочину була обмежена (знижена, послаблена) внаслідок наявності у особи психічного розладу (психічної аномалії).

Проблема обмеженої осудності (і кримінальної відповідальності осіб з психічними розладами, що не виключають осудності) цікавила юристів і психіатрів майже два століття. У більшості випадків у юридичній літературі стосовно питання про обмежену осудність мова йшла в основному про те, чи потрібен такий інститут у кримінальному праві. Тому практично усіх науковців можна умовно поділити на два табори: ті, хто виступає «за» обмежену осудність, та на тих, хто виступає «проти» неї, вказуючи, що наявність у особи психічних розладів не утворює окремого виду осудності, а охоплюються її загальним поняттям.

Останнім часом прихильників теорії «обмеженої осудності» стає дедалі більше. Хоча полеміка щодо питання про обмежену осудність продовжує тривати, як вказує Д. Бараненко, вона вже перейшла на якісно інший етап – тлумачення та вивчення законодавчої норми, аналізу практики її застосування [1, c. 43–49].

Т. М. Приходько визначає обмежену осудність як кримінально-правову категорію, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов’язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості. Т. М. Приходько також було запропоновано віднести до обмеженої осудності лише фізіологічний афект, оскільки його стан відповідає всім ознакам (критеріям) поняття обмеженої осудності [2]. Аргументуючи це положення вона вказує, що фізіологічний афект є станом патологічним, який по-перше, належить до категорії короткочасних хворобливих розладів психічної діяльності непсихотичного характеру, по-друге, суттєво обмежує здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості. На наш погляд, з таким твердженням автора погодитися не можна, оскільки фізіологічний афект – прояв властивості здорової психіки, а не наслідок психічного розладу, а у випадку, якщо психічний розлад є основною причиною афекту, то в цих ситуаціях необхідно говорити про наявність у особи не фізіологічного, а патологічного афекту.

Як вид осудності пропонує визнавати обмежену осудність О. В. Зайцев, який вказує на те, що обмежена осудність – це здатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення злочину, яка значною мірою обмежена через наявний у неї психічний розлад [3].

Водночас залишається відкритим питання про те, чи потрібна окрема категорія «обмежена осудність», якщо вона, у свою чергу, є видом осудності? На наш погляд, відповідь повинна бути негативною. Ми погоджуємося з Б. А. Спасенніковим, що у поняття «психічний розлад», як, утім, і в поняття «осудність» не може бути «ступенів», «градацій» та ін. [4]. Особа або здатна до усвідомленої та вольової поведінки під час вчинення нею суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України або ні, або вона може бути визнана судом осудною, або може бути визнана судом неосудною. Врахування психічних розладів та аномалій можливе без закріплення зазначеного поняття шляхом включення до КК норми про відповідальність осіб з психічними розладами, що не виключають осудність, де буде міститись положення про можливість пом’якшення покарання цим особам та застосування до особи ПЗМХ під час відбування покарання.

Точка зору про відсутність необхідності закріплення категорії обмеженої осудності підтримувалась та підтримується багатьма науковцями (М. С. Таганцев, В. Х. Кандинський та В. П. Сербський, В. С. Орлов, І. К. Шахріманьян, С. Ф. Семенов, Р. І. Михеєв, П. С. Дагель та ін.). Вони, як правило, спираються на наступні положення: по-перше, визнання особи осудною або неосудною має значення лише для визначення здатності до поставлення у вину вчиненого нею суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК, а також для наявності складу злочину; визнання особи обмежено осудною вимагає поєднання покарання та примусових заходів медичного характеру (далі – ПЗМХ), які, у свою чергу, різняться між собою за своєю природою та змістом, а їх одночасне призначення представляє певні труднощі; навіть на сучасному етапі розвитку психіатрії (у сучасній психіатричній літературі пропонується дуже велика кількість думок відносно того, які психічні розлади та аномалії можуть виступати причиною істотного зниження здатності особи) важко знайти який-небудь шаблон для визначення психологічного та медичного критеріїв цього поняття; визнання особи обмежено осудною може потягнути пом’якшення покарання особам, яким, виходячи із тяжкості вчиненого злочину та особи злочинця необхідно було б призначення більш суворого покарання.

Навіть із появою норми про обмежену осудність у КК України 2001 р. дискусії щодо доцільності її появи в КК у сучасному науковому товаристві не вщухають. Так, наприклад, досить образним є аргумент М. Й. Коржанського: «осудність, як і вагітність – або є, або немає» [5]. А. А. Музика, розглядаючи питання про обмежену осудність, говорить про те, що дана норма ускладнить сферу пізнання людини, призведе до збільшення медичних і судових помилок, створить поживний ґрунт для всіляких зловживань [6]. В. Мельник звертає увагу на відсутність чітких, науково обґрунтованих критеріїв обмеженої осудності, як і її дефініції, а також на неопрацьованість її співвідношення зі ступенем провини, а значить – мірою покарання та його термінами [7]. В. В. Лень відзначає, що визначити обмежену осудність як ланку континууму осудності неможливо, обмежена осудність не є стабільним клінічним межовим станом між осудністю та неосудністю [8]. На відсутність нагальної потреби в закріпленні такого поняття, як «обмежена осудність» та на те, що врахування психічних аномалій і розладів можливе й без його використання, говорить А. А. Васильєв [9].

Науковцями було запропоновано виділяти юридичний та медичний критерії, які характеризують «обмежену осудність», або психічних розладів, що не виключають осудності, але, у свою чергу, істотно впливають на інтелектуальні й вольові здібності особи (Ю. М. Антонян та Ю. М. Бородін, О. В. Зайцев та ін.). Ця точка зору сьогодні підтримується більшістю авторів відповідних розділів у науково-практичних коментарях до КК України. Водночас, існують й інші точки зору з цього питання. Так, Т. М. Приходько пропонує характеризувати обмежену осудність за допомогою юридичного, психологічного та медичного критеріїв [2], Н. Мірошниченко та Н. Орловською було виділено медичний, юридичний та клінічний (що виражається у визначенні глибини патологічних порушень) критерії [10]. На наш погляд, при виділенні критеріїв, що характеризують осудних осіб, які мають певні психічні розлади або аномалії, необхідно використовувати ті ж критерії, які характеризують осудність: медичний, психологічний та юридичний.

Медичний критерій полягає в наявності у особи певного психічного розладу, внаслідок наявності якого особа не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. У КК України він визначається словосполученням «психічний розлад», що вказує на хворобливу (у медичному розумінні) природу порушень психіки особи. До цього розладу відносять усі можливі аномалії та розлади, що вплинули на обмеження здатності особи усвідомлювати своє діяння та (або) ним керувати. Окреслення кола цих конкретних розладів є досить складним питанням і викликає розходження у думках певних авторів.

Медичним критерієм обмеженої осудності, на думку Т. М. Приходько, є хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які проявляються переважно розумовою недостатністю, афективними або вольовими розладами. Інакше кажучи, медичний критерій обмеженої осудності становлять межові психічні розлади (психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості [2]. О. В. Зайцев медичний критерій формули обмеженої осудності визначає як «психічний розлад» і, з метою уточнення суті, пропонує характеризувати його як «психічний розлад, що не є тяжким» [3].

На наш погляд, до психічних розладів, що не виключають осудності, слід відносити все різноманіття психічних розладів та аномалій, об’єднуючою ознакою яких повинно бути істотне обмеження (зниження) здатностей особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Це можуть бути як психічні розлади у їх класичному (медичному) розумінні (наприклад, органічний розлад особистості, органічний розлад особистості внаслідок епілепсії, шизофренія в стані ремісії, легка розумова відсталість та інші розлади), так і психічні аномалії (наприклад, розлади, що пов’язані з вживанням психоактивних речовин, несоціалізований розлад поведінки, психічний інфантилізм). Так, наприклад, О. В. Зайцев пропонує за наявності юридичного (психологічного) критерію визнавати обмежено осудними осіб, які страждають на синдром залежності від психоактивних речовин, який включає в себе алкоголізм і наркоманію3.

М. П. Дубінін, І. І. Карпець та В. М. Кудрявцев вважають, що причини психічних аномалій, що не виключають осудності, можуть бути викликані: по-перше, спадковими захворюваннями; по-друге, травматичними ураженнями мозку та нервової системи; по-третє, різними внутрішніми захворюваннями неспадкового походження; по-четверте, зовнішніми несприятливими діями, стресовими ситуаціями, накладеними на ослаблений або просто легко сприйнятливий до них організм [11]. Вони ж вказують, що неврози, психопатії та психопатоподібні стани в поєднанні з несприятливими умовами формування особистості та характером тієї ситуації, в якій вчинюється злочинне діяння, виступають як умови (але не причини) злочину.

Говорячи про кримінальну відповідальність осіб з психічними розладами, слід зазначити, що психологічний критерій передбачає нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, іншими словами, передбачається значне (істотне) зниження здібностей особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Такий критерій містить в собі інтелектуальний та вольовий моменти. При цьому істотність зниження здібностей особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними полягає в тому, що особа не може правильно сприймати та оцінювати об’єктивну дійсність. Істотність зниження або, як вказують І. М. Боброва та С. М. Шишков, «міру» здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, слід розкривати через клінічні (клініко-психологічні) критерії [12]. Така міра або істотність зниження здатностей повинна встановлюватися шляхом проведення комплексної судової психолого-психіатричною експертизи, здійснення якої, як говорить А. А. Васильєв, дозволить вказати на ступінь обмеження здібностей особи та визначити, як таке обмеження могло відбитися на вчиненому діянні [13].

Як вказує С. Ф. Семенов, при психічних розладах «неминучі випадки, коли в процесі діалектичної боротьби хвороби та захисно-пристосувальних сил організму інтелект і воля виявляються не повністю порушені, а лише ослаблені. В результаті чого хворий усвідомлює ситуацію, але не з такою повнотою та чіткістю, як здоровий, приймає рішення за своєю волею, але з недостатньою критичною оцінкою значення, мети та наслідків свого вчинку, віддає собі звіт у своїх діях, але на більш низькому рівні, ніж здоровий [14]. О. В. Зайцев робить висновок про те, що при характеристиці юридичного (психологічного) критерію обмеженої осудності негативна за змістом оціночна характеристика «не була здатна повною мірою» не може мати строго фіксованого змісту [3].

Щодо вирішення питання про психологічний критерій осудності за наявності у особи психічного розладу або аномалії інтерес представляє робота А. В. Хрящева. Цим науковцем було проведено аналіз мотивації злочинів, учинених 113 особами, що підпадають під дію ст. 22 КК РФ (норма про кримінальну відповідальність осіб, що не виключають осудності). Аналіз дав можливість зробити попередній висновок про те, що в більшості випадків експертний висновок про обмежену осудність може бути винесений при поєднанні щонайменше двох неоднорідних факторів: психічного розладу непсихотичного характеру та ситуаційного характеру мотивації протиправних дій [15]. Він також вказує, що непрямими (факультативними) ознаками обмеженої осудності, на його думку, можна вважати стереотипність, примітивність (банальність), прямолінійність і некоригованість (незважаючи на умови, що змінилися) вчинених злочинних дій [15]. За наявності у особи психічного розладу, що не виключає осудності, може мати місце як істотне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та здатності керувати ними разом, так і істотне обмеження лише однієї із здатностей – інтелектуальної або вольової.

Юридичним критерієм психічних розладів, що не виключають осудності, є факт вчинення конкретного суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК, ознаки якого відображають психічний розлад суб’єкта злочину та істотне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Розглядаючи питання про визнання психічного розладу, що не виключає осудності (обмеженої осудності) як одного з елементів передумови застосування ПЗМХ, слід вказати на те, що оскільки у Кримінальному кодексі, відповідно до ст. 92 КК України, метою таких заходів є обов’язкове лікування та попередження вчинення особою суспільно небезпечних діянь, то необхідність в призначенні ПЗМХ може виникати лише у тих випадках, коли осудна особа через психічний розлад становить суспільну небезпечність для себе та інших осіб і може знов вчинити злочин.

Призначення ПЗМХ особам з психічними розладами, які підлягають кримінальній відповідальності, побудовано на загальних підставах ставлення у вину і визначення винуватості. Тому суд вправі призначити ПЗМХ не замість, а поряд з кримінальним покаранням.

У зв’язку з викладеним, постає питання про необхідність створення спеціальних установ для лікування та відбування покарання особами з психічними розладами, які, однак, є осудними.

З’ясовуючи зазначене питання, слід погодитися з Ю. М. Антоняном та С.В. Бородіним, що осіб з психічними аномаліями, засуджених до позбавлення волі, слід тримати в усіх виправно-трудових колоніях [16]. Однак, в межах системи установ виконання покарань необхідно створити відділення соціально-психологічної служби (відділення адаптації) та окремі приміщення для відбування покарання особами з психічними розладами. Разом з цим, деякі вчені заперечують навіть можливість застосування ПЗМХ до обмежено осудних осіб. Зокрема, О. В. Зайцев стверджує, що застосування до них примусових заходів медичного характеру не відповідає сутності цих заходів, ставить під сумнів їх ефективність у даному випадку, підкреслюючи, що їх застосування створює умови для порушення прав осіб із психічним розладами [3]. Науковець звертає увагу на те, що міжнародне і національне законодавство у питанні надання психіатричної допомоги проголошує домінуючим принцип добровільності пацієнта на психіатричне втручання, визнаючи допустимим примусовість такої допомоги поза кримінально-правовим полем тільки особам з тяжкими психічними розладами [3].

Очевидно, цей висновок зроблено на підставі аналізу, перш за все, ст. 14 Закону України «По психіатричну допомогу», де вказано, що «особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу». Однак з положення попередньої норми – ч. 3 ст. 13 вказаного Закону, випливає, що у цього правила є винятки: «... на підставах, передбачених ст. 14 цього Закону, а також у випадках проведення експертизи стану психічного здоров’я особи або застосування до особи, яка страждає на психічний розлад і вчинила суспільно небезпечне діяння, примусового заходу медичного характеру на підставах та в порядку, передбачених законами України». Тому не є порушенням закону застосування ПЗМХ при перебуванні особи саме у кримінально-правовому полі – особа страждає на психічний розлад і вчинила суспільно небезпечне діяння, яке передбачено Особливою частиною КК України, що й стає передумовою застосування ПЗМХ.

Список літератури: 1. Бараненко Д. Обмежена осудність за кримінальним правом України // Вісник прокуратури. – 2002. – № 5 (17). – С. 43–49. 2. Приходько Т. М. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2001. – 20 с. 3. Зайцев О. В. Обмежена осудність у кримінальному праві України: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2006. – 20 с. 4. Спасенников Б. А. Принудительные меры медицинского характера: история теория практика. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 412 с. 5. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – К.: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 654 с. 6. Музика А. А. Ще раз про обмежену осудність // Право України. – 1998. – № 4. – С. 38 – 41, 49. 7. Мельник В. До проблеми обмеженої осудності // Право України. – 1999. – № 1. – С. 102–105. 8. Лень В.В. Кримінально-правові проблеми визначення осудності злочинця: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.08. – Х., 2003. – 201 с. 9. Васильєв А. А. Проблеми осудності у кримінальному праві: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2005. – 20 с. 10. Мірошниченко Н., Орловська Н. Обмежена осудність та її законодавче закріплення // Право України. – 1997. – № 7. – С. 23–24, 29. 11. Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение, ответственность: О природе антиобщественных поступков и путях их предупреждения. – 2-е изд., переработ. и доп. – М.: Политиздат, 1989. – 351 с. 12. Боброва И.Н., Шишков С.Н. Об уменьшенной (ограниченной) вменяемости // Вопросы теории и организации судебно-психиатрической экспертизы. – М., 1989. – С. 152 – 160. 13. Васильєв А. А. Застосування положень норми про обмежену осудність у судово-психіатричній та судовій практиці // Актуал. пробл. сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Зб. наук. пр. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. – С. 61–64. 14. Семенов С. Ф. К вопросу об ограниченной (уменьшенной) вменяемости // Журн. невропатологии и психиатрии им. С. С. Корсакова. – 1966. – Т. 66, Вып.8. – С. 1270–1271. 15. Хрящев А. В. Структура и особенности мотивации противоправных действий ограниченно вменяемых // Российский психиатрический журнал. – 2002. – № 3. – С. 45–48. 16. Антонян Ю. М., Бородин С. В. Преступность и психические аномалии / Отв. ред. В. Н. Кудрявцев; АН СССР, Ин-т государства и права. – М.: Наука, 1987. – 208 с.

Надійшла до редколегії 29.05.08

І. В. Лєшукова