Порівняльно-правовий аналіз режиму виконання й відбування пока­рання у вигляді позбавлення волі

Загальну тенденцію до вдосконалення системи виконання кримінальних пока­рань у розвинутих зарубіжних країнах можна стисло схарактеризувати як прагнення знайти альтернативи тюремному увязненню. Й хоча негативні чинники позбавлення волі є очевидними, людство не ви­найшло іншого достатньо дієвого репресивного покарання для осіб, які становлять значну небезпеку для суспільства.

На сучасному етапі діяльність із виконання покарань у держа­вах, що належать до різних регіонів світу, здійснюється з урахуванням загальновизнаних та універсальних міжнародних пенітенціарних стандартів. Слід підкреслити, що сучасний україн­ський законодавець прагне до якнайповнішого врахування міжнародних стан­дартів при ви­конанні та відбуванні покарання у вигляді позбавлення волі.

Зазначена проблема не залишається й поза увагою вчених та представників багатьох громадських і релігійних організацій та фондів [1; 2].

У якому ж співвідношенні знаходяться національне кримінально-вико­навче законодавство та міжнародні правові акти, які стосуються питань вико­нання покарання? Деякі аспекти цього вкрай важливого й актуального для виправно-виконавчої галузі питання ми й ставимо за мету окреслити в цій публікації.

Стаття 2 Кримінально-виконавчого кодексу України встановлює, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Тобто кримінально-ви­конавче законодавство враховує міжнародні договори, що набрали чинності і діють на даний момент.

Серед великої кількості міжнародно-правових актів, що мають як зага­льне, так і безпосереднє значення для кримінально-виконавчого права Укра­їни, слід виділити, передусім, два акти: Мінімальні стандартні правила по­во­дження з ув'язненими та Європейські пенітенціарні (тюремні) правила. Основні положення цих двох документів і необхідність їх урахування національним законодавцем спробуємо окреслити далі.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (далі – Пра­вила) є одним із найповніших міжнародних документів, що ви­значають засади поводження з особами, позбавленими волі, і здобули величезний авторитет і значущість для кримінально-вико­навчого права всіх без винятку держав, що їх ратифікували [3, с. 290–319].

Правила складаються з двох частин: «Загальнозастосовні пра­вила»; «Правила, застосовні до особливих категорій ув'язнених» (засу­джених, осіб, узятих під варту, ув'язнених у цивільних справах, поміщених до в'язниці без висунення обвинувачення, психічнохворих та осіб з розумовими вадами).

У першій частині Правил викладено основні вимоги до тюремного тримання. Насамперед установлено, що ніхто не може бути ув’язненим без вироку суду. Відомості про кожного засудженого до ув'язнення повинні бути прави­льно записані. Для різних ка­тегорій засуджених має забезпечуватися режим окремого тримання, на­приклад, для чоловіків і жінок, засуджених і незасуджених, малолітніх і дорослих (ст. 7, 8). Умови тримання повинні відповідати санітарно-гігієнічним вимогам (на предмет кубатури приміщень, їх мінімаль­ної площі, освітлення, опалю­вання й вентиляції).

Ув'язнені мають право на чистий і пристойний одяг, постільну біли­зну, які регулярно міняються. Ув’язненим слід надавати достатньо якісну їжу й необ­хідну кі­лькість питної води (ст. 17–20). Усі ув'язнені повинні мати нагоду хоча б одну годину на день проводити на свіжому повітрі (ст. 21).

Оскільки в'язниці служать інститутами примусу й вимагають належного рівня управління та безпеки, Правила встановлюють, що дисципліну й поря­док слід підтримувати з твердістю, вводячи, проте, тільки ті обмеження, які необ­хідні для забезпечення надійності нагляду й дотримання належних пра­вил (ст. 27). Особливу увагу слід звернути на положення, яке забороняє тілесні покарання, а також усі види жор­стокого, нелюдя­ного або принизливого покарання.

Правила виділяють такий спеціальний вид примусу, як «засоби ути­хомирення» (ст.ст. 33, 34), які ніколи не слід застосовувати як покарання. Вони можуть використовуватися лише для запобігання втечам або через причини медичного характеру і не довше, ніж це дійсно суворо необхідно.

У другій частині цього документа визначаються правила, які застосовуються до певних категорій засуджених.

Правила ґрунтуються на д екількох керівних принципах. По-перше, засудже­них карають позбавленням волі, тому тюремна дисципліна не повинна поглиблювати страждання, спричинені цим становищем. Відповідно до ст. 58 Правил «метою і виправданням вироку до тюремного ув’язнення або вза­галі до позбавлення волі є врешті захист суспільства та запо­бігання злочинам. Цієї мети можна досягти тільки в тому разі, якщо після відбуття терміну ув’язнення й повер­нення до нормального життя в суспільстві правопорушник виявляється не тільки гото­вим, але й здат­ним підкорятися законодавству й забезпечити своє існування в суспільстві».

По-друге, тюремний режим повинен по можливості зменшувати різ­ницю між життям у в'язниці й життям на волі, особливо в тому, що стосується особис­тої відповідальності засудженого. Ув'язнені повинні бути відповідним чином підготовлені до життя на волі. Тому слід залуча­ти громадські організації до співпраці з персоналом закладів із метою повер­нення ув'язнених до життя в суспільстві (ст. 61). Головна мета тюрем­ного ув’язнення – прищепити в'язням бажання стати законослухняними після зві­льнення.

По-третє, необхідно застосовувати індивідуальний підхід. Слід уживати різних захо­дів безпеки до різних груп ув'язнених, а також вияв­ляти турботу про ув'язнених після їх звільнення (ст.ст. 62–63).

Правила створювалися тоді, коли виправлення засуджених і забезпе­чення їх надійного утримування в тюрмі (колонії) розглядалися як діа­метрально протилежні. Правила лише зрідка звертаються до питань безпеки утримання за­суджених, хоча ув’язнення як таке, безумовно, є головною функ­цією тюрем (ко­лоній). Однак у них надійна охорона розглядається як чинник, що обмежує мо­жливості виправлення засуджених. Справа в тому, що коли приймалися Пра­вила, концепція динамічного режиму утримування не визна­валася. Замість цього існувало однобічне зобов’язання керівництва та тюре­много персоналу за­безпечу­вати як виправлення засуджених, так і надійний режим тримання. Виходячи з положень сучасної теорії кримінально-виконавчого права, сьогодні ви­правлення й ре­соціалізація засуджених можуть бути успіш­ними, якщо про це дбатиме не лише персонал, а й ак­тивною буде роль самого засудже­ного [2, с. 130].

Значну увагу в документі надано персоналу кримінально-виконавчих уста­нов. Правила вимагають ретельно добирати персонал, бо «добра робота тюре­мних закладів залежить від сумлінності і гуманності, компетентності і особис­тих якостей цих співробітників» [Див. детальн.: 2].

Другим важливим документом, який має велике значення для розвитку кри­мінально-виконавчого законодавства й права України, є Європейські пені­тенціарні правила [4].

На основі Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими в Європі були розроблені Європейські пенітенціарні правила, оновлений ва­ріант яких був прийнятий у 1987 р. відповідною Рекомендацією К 87 (3) Ко­мітету Міністрів Ради Європи. До них було підготовлено Пояснювальну за­писку (ко­ментар), де підкреслювалося, що «зростаюча занепокоєність соціальними та мораль­ними про­блемами, пов'язаними з підтримкою громадського порядку, загально­людськими цінностями, а також інтересами суспільства та правами окремої особистості, які часто суперечать одне одному, призвела до переоцінки ролі, яку відіграє в суспільстві тримання під вартою». Ці правила на­дали імпульс до вдосконалення норм та стандартів, які визначають умови тримання ув'язнених та поводження з ними. Новий варіант пенітенціарних правил був ухвалений у січні 2006 р. Рекомендацією К 2006 (2) Кабінету Міністрів Ради Європи. Остання стаття нових правил – 108-а – передбачає їх подальше оновлення.

Європейські тюремні правила містять 108 статей і супроводжуються докладним коментарем.

Найістотнішою особливістю Європейських тюремних правил є пріоритетне виділення в них восьми основних принципів, що є базовими гу­маністичними цінностями всієї філософії поводження з ув'язненими: «1) при поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримува­тись їхніх прав людини; 2) особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту; 3) обмеження, накладені на осіб, позбавле­них волі, повинні бути мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтова­ній меті, з якої вони накладалися; 4) утримання ув'язнених в умовах, які пору­шують їхні права людини, не може бути виправдано неста­чею ресурсів; 5) життя в місцях позбавлення волі повинно бути, наскільки це можливо, набли­жене до позитивних аспектів життя у суспільстві; 6) три­мання під вартою має здійснюватися таким чином, щоб сприяти поверненню до суспільства осіб, по­збавлених волі; 7) варто заохочувати співробітництво із зовнішніми соціаль­ними службами та, наскільки можливо, залучення гро­мадянського суспільства до участі у питаннях в'язничного життя; 8) персонал пенітенціарних установ виконує важливу суспільну функцію, і тому порядок їх набору, професійної підготовки та умови роботи повинні забезпечувати можливість підтримувати високі стандарти поводження з засудженими; 9) всі пенітенціарні установи по­винні регулярно інспектуватися державними орга­нами та піддаватися незалеж­ному моніторингу» [4].

На відміну від Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язне­ними, в Європейських тюремних правилах процедура прийому засуджених не є суто технічною операцією, вона повинна відповідати основним принципам Правил і допомагати засудженим вирішувати свої невідкладні особисті про­блеми. Відразу ж після прийому має бути визначено режим тримання та ступінь небезпеки засу­дженого.

Важливе місце має загаль­ний підхід до організації внутрішнього розпорядку як одного з основних елементів режиму (за ст. 49, «Внутрішній розпорядок має бути організований в пенітенціарних установах з урахуванням вимог режиму, безпеки та дисцип­ліни з одночасним наданням ув'язненим умов утримання, які забезпечують людську гідність та повне виконання програми заходів відповідно до Пра­вила 25 (перед­бачати збалансовану програму заходів; надавати засудженим можливість про­водити в день стільки часу за межами свої камер, скільки не­обхідно для норма­льної людської та соціальної взаємодії; дозволяти забезпе­чувати потреби доб­робуту засуджених; особливу увагу приділяти потребам засуджених, які стали жертвами фізичного, психологічного або сексуального насильства)».

Уперше європейські пенітенціарні правила порушують питання про без­пеку засуджених і вказують, що «заходи безпеки, які вживаються щодо окре­мих ув’язнених, повинні бути мінімально необхідними для забезпечення їх­нього надійного тримання».

 Теорією кримінально-виконавчого права ви­знано, що головними передумовами успішного виправлення й ресоціалізації є готовність і добра воля са­мих засуджених та ефективне співробітництво між установою й вільним суспі­льством. У пенітенціарних установах повинні дотримуватися закони країни щодо охорони життя, здоров'я та безпеки. Спеціа­льні заходи суворого режиму або безпеки повинні вжива­тися тільки у виняткових обставинах. Мають існувати прозорі процедури, яких необхідно дотримува­тися при застосуванні таких заходів щодо будь-якого ув'язненого. Характер будь-яких із цих заходів, тривалість та підстави для їх­нього застосування му­сять бути визначені в національному законодавстві. Застосування заходів у кожному випадку повинно ухвалюватися повнова­жним органом на конкретно визначений термін. Будь-яке рішення щодо про­довження такого визначеного терміну також ухвалюється повнова­жним органом. Такі заходи повинні вживатися щодо окремих осіб, а не груп засуджених. Будь-який засуджений, щодо якого вживаються такі заходи, має право подати скаргу відповідно до пра­вил, установлених у Правилі 70 (засу­джені, індивідуально або групою, повинні мати широкі можливості для по­дання прохань або скарг начальнику пенітенці­арної установи або до будь-якої іншої компетентної інстанції; якщо медіація вбачається доречною, то її слід використовувати в першу чергу; якщо в задоволенні прохання відмовлено або скарга відхилена, то причини цього по­винні доводитися до відома ув'язненого, а ув'язнений має право оскаржити це рішення в незалеж­ній інстанції; засуджені не повинні каратися за висловлення прохання або скарги; компетентна інстанція повинна брати до уваги будь-які письмові ска­рги від родичів ув'язненого, якщо в них є підстави припускати, що права ув'я­зненого були порушені).

Будь-яке стягнення, накладене за дисциплінарну провину, має відповідати національному законодавству. Суворість будь-якого стягнення має бути пропорційна порушенню. Колективні стягнення й тілесні покарання, а також покарання поміщенням до карцеру без вікон і всі інші види негуманного або принизливого покарання необхідно заборонити. Покарання не повинно передбачати повну заборону контактів із родиною. Одиночне ув'яз­нення може застосовуватися як покарання тільки у виняткових випадках і на конкретно визначений термін, що має бути якомога коро­тшим. Ні в якому разі не можна застосовувати для покарання засоби об­меження свободи руху. Засу­джений, визнаний винним у дисциплінарному правопору­шенні, повинен мати можливість оскаржити у компетентному та незалеж­ному вищому органі.

Жоден засуджений у пенітенціарній установі не повинен найматися на роботу або наділятися будь-якими дисциплінарними повноваженнями.

Європейські пенітенціарні правила визначають заходи стримування, які можуть використовуватися стосовно засуджених. Застосування ла­н­цюгів і кайданів необхідно заборонити. Наручники, гамівні сорочки та інші за­соби обмеження руху не застосовуються, за винятком суворо прописаних.

Персоналові пенітенціарних установ не слід носити вогнепальну зброю в межах пенітенціарної установи, за винятком надзвичайних оператив­них обста­вин. Відкрите носіння персоналом, який працює в безпосередньому контакті з ув'язненими в межах пенітенціар­ного закладу, потрібно заборонити, за винятком випадків, коли це необ­хідно для забезпечення режиму та безпеки під час конкретного інциденту. Зброю не слід видавати працівникам, які не пройшли підготовку з її застосування.

Проблеми організації та правового регулювання режиму виконання й відбу­вання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі в різних за­рубіжних країнах дедалі більше уніфікуються й часто розв'язуються схожими способами, у тому числі тими, що передбачені аналізованими Правилами.

Сучасні стан, динаміка, зміни структури злочинності в зарубіжних краї­нах мають цілий ряд схожих тенденцій та зумовлюють не­обхідність розв’язання загальних проблем удосконалення виконання й відбування пока­рання у вигляді позбавлення волі.

Перш за все, і це тривалий час підкреслюється в науковій літературі, нам усім слід позбутися ілюзії, що кримінально-правова система може виступати го­ловним засобом боротьби з правопорушеннями [5].

Разом із тим, виходячи з досвіду зарубіжних країн, в Україні мають бути викорис­тані такі засоби поліпшення дієвості кримінально-виконавчої сис­теми: 1) співпраця держав у виробленні міжнародних ста­ндартів щодо виконання кримінальних покарань; 2) лібералізація пенітен­ціарної системи, ви­правлення та ресоціалізації засуджених; 3) удосконалення внутрі­державних ме­ханізмів виконання норм міжнародного пенітенціарного права; 4) пошук варіа­нтів найефективнішого виконання позбавлення волі й засобів впливу на засу­джених, які піддаються виправ­ленню; 5) розробка проблем надійності оцінки ступеня виправ­лення засуджених, створення оптимальних умов для плавного переходу від тюремної субкультури до життя після звільнення з пенітенціар­ної установи, надання звільненому до­статньої допомоги в адаптації до життя в суспільстві.

Список літератури: 1. Чернов А. Д. Лишение свободы как вид уголовного наказания (уголовно- правовые и уголовно- исполнительные аспекты): Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 1988. – 18 с. 2. Як змусити стандарти працювати. Практичний посібник по ефективному застосуванню міжнародних тюремних правил / «Донецький Меморіал». – Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. 3. Международная защита прав и свобод человека. Сб. документов. – М., 1990. – С.290–319. 4. Європейські стандарти утримання в'язнів / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач І. Гаврилюк. – Х.: Фоліо, 1998. – 112 с.; Європейські пенітенціарні правила. Рекомендація Ради Європи К (2006) 2. – «Донецький Меморіал». – Донецьк, 2006. – 36 с. 5. Кудрявцев В. Н. Стратегии борьбы с преступностью. – М., 2003; Кудрявцев В. Н. Преступность и нравы переходного общества. – М., 2002; Лунеев В. В. Преступность XX века: Мировые, региональные и российские тенденции. – М., 1997; Политический режим и преступность / Под ред. В. Н. Бурлакова, Ю. Н. Волкова, В. П. Сальникова. – СПб., 2001 та ін.

Надійшла до редколегії 23.04.08

Т. Л. Сироїд