2. джерела та історія розвитку валеології

Прогрес людства визначається його духовним, інтелектуальним і фізичним потенціалом. Роль кожного із них однаково велика,  приниження значимості будь-якого із них – помилка, що спричинює непоправні наслідки. Для збереження й розвитку духовного, інтелектуального та фізичного потенціалів людство протягом усього свого розвитку формує відповідні соціальні інститути. У збереженні духовності людини важко переоцінити роль релігії, мистецтва та літератури.  Інтелектуальний потенціал зберігається й розвивається  системою освіти й виховання, наукою. За фізичний потенціал відповідальні фізичне виховання і спорт, охорона здоров’я, система рекреаційних заходів і т.п. Між різними видами потенціалу людини є не завжди усвідомлені зв’язки.  Одним із критеріїв потенціалу людини є його здоров’я.

Здоров’я - це найбільша соціальна цінність. Хороше здоров’я – це основна умова для виконання людиною його біологічних і соціальних функцій, фундамент самореалізації особистості.

Головним соціальним інститутом, що відповідає за здоров’я людини, є охорона здоров’я – система державних і суспільних заходів щодо попередження захворювань і лікування хворих. Науково - практичною основою охорони здоров’я є медицина. Але при цьому слід пам’ятати, що проблема збереження здоров’я людини – прерогатива не тільки (і не стільки) охорони здоров’я, скільки усієї держави.

Сучасний розвиток цивілізації призвів, з одного боку, до різкої зміни умов існування  людини, а з іншого до розвитку складних технологій, які висувають високі вимоги до здоров’я людини.     

Медицина й суспільство в цілому прийшли до розуміння того, що стратегія досягнення здоров’я людини через лікування не може розв’язати проблем і є “тупіковою”. За даними Асамблеї ВООЗ 1992 р., з 1980 по 1990 р. кількість хворих та інвалідів на Землі зростає. Смертність від злоякісних захворювань зросла до 2000 р майже на 80\%. кількість хворих цукровим діабетом кожні 20 років збільшується удвічі. Тому ставити  розвиток охорони здоров’я на перший план є безпеспективним. Мова йде не лише про неможливість радикального виліковування й використання дорогих діагностичних і лікувальних методів, а й про те, що виникає так звана лікарська патологія.

Особливості сучасного розвитку цивілізації та необхідність нових підходів до збереження здоров’я

У другій половині XX століття, коли виникла й отримала широкого розповсюдження епідемія хронічних неінфекційних захворювань, стає усе більш явним те, що здоров’я населення  досягається шляхом охорони здоров’я практично здорової людини. Але гігієна, яка очолює цю стратегію, також не в змозі розв’язати цю проблему. Це пов’язано з тим, що в центрі уваги гігієни виявляється не сама людина і її здоров’я, а умови, в яких вона існує. Водночас проблема здоров’я невід’ємна від проблем самої людини, вона виникає разом із людиною і видозмінюється відповідно до розвитку людської культури.

Здоров’я – це результат взаємодії індивіда й навколишнього середовища – умов його існування, головних мотивів його життєдіяльності й світовідчуття в цілому.

Людина є предметом вивчення багатьох природничих і суспільних наук. Але проблема здоров’я до сьогодні монополізована медициною, яка, по суті, є наукою про патологію людини.

Розв’язання проблеми управління здоров’ям

Збереження й зміцнення здоров’я  являє собою проблему управління здоров’ям.  А цей процес складається з таких формальних етапів:

збирання й аналіз інформації про стан суб’єкта;

прогноз цього стану;

формування програми дій щодо збереження здоров’я;

реалізація цих дій;

аналіз адекватності й ефективності  даної програми. (зворотний зв’язок). Отже, сучасний стан медичної науки не дає можливості сформувати програму управління здоров’ям.

Активна позиція – це управління індивідуальним здоров’ям. У цьому й  полягає  основна проблема вчення про здоров’я.

Ця проблема піднімалась у медицині ще задовго до появи валеології.  Ще Авіцена й Гіпократ виділили кілька градацій здоров’я.

Гален сформулював поняття “третього стану” – перехідного між здоров’ям і хворобою. Так чи іначе цієї проблеми торкалися праці І. М. Сеченова, С. П. Боткіна, І. П. Павлова, І. М. Аршавського, Н. М. Амосова та ін. Наприкінці XIX в. І. І. Мечніков у своїй промові “О целебных силах организма” виникнення захворювання трактував як процес взаємодії збудника (причини) хвороби та організму. Але прогрес та успіхи клінічної медицини надовго загальмували розвиток вчення про лікувальні (оздоровчі) властивості організму.

Першу спробу сформулювати положення про механізми здоров’я й способи впливу на них зробили в 60-х роках патологи (!) С. М. Павленко і С. Ф. Олейник. Це вчення про протидію організму хворобі, в основі якого лежить “саногенез” – динамічний комплекс захисно-пристосувальних механізмів (фізіологічного й патологічного характеру), які виникають при взаємодії надзвичайного подразникайі хворобливого процесу від стану передхвороби до видужання.  Суттєвий внесок у розвиток проблеми зробили представники воєнної медицини (70 - і роки), які оцінювали міцність організму їх підопічних. Було сформульовано поняття “донозологічна діагностика“, яке з успіхом використовувалося і в цивільній охороні здоров’я (В. П. Казначеев, Р. М. Баєвський, А. П. Берсенєва, 1980 та ін.). Учені Київського НДІ медичних проблем фізичної культури розвивали вчення про фізичний стан людини (Г. Л. Апанасенко, С. А. Душанін, Е. А. Пирогова та ін.), але, на жаль, цей інституту був розформований.

Основоположником науки про здоров’я людини в сучасному її розумінні вважається І. І. Брехман (Владивосток), який вперше  розробив методологічні основи збереження й зміцнення здоров’я практично здорових людей. Він висунув ідею змінити всю стратегію охорони здоров’я  шляхом вивчення етіології, діагностики якості й кількості здоров’я індивіда. Він же дав назву “валеологія” ( від valeo – будь здоров), а в 1987 р. видав першу монографію “Введение в валеологию – науку о здоровье”, в якій стверджував, що наука про здоров’я не повинна обмежуватися однією медициною, а бути інтегральною, формуватися на основі медицини, екології, біології, психології та інших наук.  У 1990р.  вийшло друге, доповнене і перероблене видання цієї монографії.

Другим центром розвитку валеології став Київ, де формування валеологічного напряму було пов’язано зі спортивною медициною, котра має банк даних про стан функцій здорових людей. Г. Л. Апанасенко вперше обгрунтував модель, яка придатна для оцінювання рівня соматичного здоров’я індивіда за прямими показниками, надав докази її інформативності, довів перспективи використання цієї моделі в профілактиці захворювань і оздоровленні населення. Поступово почали відкриватися кафедри валеології  -  в 1992 р. при Київському інституті вдосконалення лікарів, яка займалась підготовкою лікарів–санологів. Почали виходити збірники статей, проводитися конгреси, присвячені валеології. З 1996 р. в Україні і в Росії випускають журнал “Валеологія”.

За кордоном існують також аналогічні валеології напрями, але не  можуть зрівнятися із досягненнями вітчизняної валеології.

Валеологія обмежує коло свої інтересів проблемами індивідуального здоров’я. Суспільне здоров’я – предмет дослідження соціальної гігієни. Водночас валеологи добре уявляють собі роль соціально-гігієнічних факторів  у справі збереження й зміцнення здоров’я індивіда.