Валеологія з методикою викладання - Конспект лекцій (Г. І. Мардар)

3. людина і світ

Людина є частиною Світу, вона належить до нього як одна із підсистем. У свою чергу всередині себе, у своїй біологічній структурі людина має так звані мінісистеми подібності, в яких відображається весь організм.  Це райдужна оболонка ока, вушна раковина, язик, слизова оболонка носа, шкіра, особливо волосистої частини голови, долонь та підошов. За зміною у цих структурах можна здійснювати діагностику стану здоров’я, а  впливаючи на них – коректувати відхилення.  Елементарною мінісистемою  подібності організму є  кожна його клітина.

Кожна із трьох рівнів системи “Людина” розглядається як підсистема, організована за тим же принципом, що й цілісна система. У цих підсистемах першого порядку виділяють підсистеми другого порядку і т.д. Підсистеми усіх порядків функціонують в автономних режимах, але при збереженні принципів взаємозв’язку й підкорення принципів нижчого рівня – вищим. Принцип взаємозв’язку виявляється у взаємовпливах та взаємоперехрещуванні, тобто у наявності спільних блоків. Тому одна підсистема втягує в роботу іншу, і людина реагує на вплив як єдине ціле.  Дослідження людини як єдиного цілого  складає принцип холізму (лат. holos – цілісний).

Як відомо, системоутворюючим фактором є кінцевий результат, мета функціонування системи.  Структура системи визначається метою, а зміни мети вимагають змін структури. Порушення в структурі знижують можливість досягнення мети. Виділяють чотири базові мети в житті людини. На соматичному рівні їх дві: виживання, тобто формування й збереження своєї індивідуальної біологічної структури, і репродукція - забезпечення інтересів виду, збереження популяції. На психічному рівні людина намагається реалізувати себе як особистість, тобто прожити повноцінне життя в суспільстві. У вищій         сфері, сфері надсвідомості, людина здійснює  внутрішній шлях психічної трансформації, розвиваючи альтруїзм, намагаючись зрозуміти себе і Світ, себе у Світі, пройти життя у злагоді зі своїми індивідуальними схильностями, тобто відбутися як творець, як духовна індивідуальність. Природно, що перевагу можна віддавати різним цілям – у залежності від рівня розвитку індивіда й обставин його життя.

Згідно зі структурою цілей життя людини, визначаються окремі аспекти валеології як науки: 1) індивідуальне фізичне здоров’я (діагностика, прогнозування, формування, збереження і зміцнення) і адаптація, що проектуються на стратегію виживання; 2) репродуктивне здоров’я з усіма його проблемами; 3) психічне здоров’я і управління ним; 4) роль вищих аспектів свідомості у збереженні здоров’я. 

         Розглянемо принцип функціонування системи “Людина”. Будь-яка жива система будується на основі речовини, енергії та інформації. Інформація організовує у просторі та часі речовину та енергію, визначає її форму. Інформаційна матриця біологічної структури – це генетичний код, інформаційними структурами адаптивного призначення є регуляторні системи – нейрогормонально-імунний комплекс, що спрямовує організм на виживання й репродукцію.

         Інформаційною матрицею психіки, психічним кодом, у наш час вважається архітипова структура людини. Людина приходить у цей світ з наборм архітипів (за К. Г. Юнгом), які виражаються в поведінкових тенденціях, і які  так чи інакше виявляються в процесі життя.  Регулюють ці прояви самосвідомість і усвідомлення свого життя, що відрізняє людину від тварини. При цьому людина  має свободу волі, свободу вибору. Через усвідомлення людина може орієнтувати свою психіку на збереження індивідуального  фізичного й репродуктивного здоров’я, забезпечувати соціальну адаптацію і свій психічний розвиток.

За допомогою системного підходу найглибше проаналізований біологічний рівень людини. Як цілісна система організм має такі якості, яких не мають окремі її елементи. Організм складіють системи органів, які побудовані із органів, тканин та тканевих емлементів. Усі ці структури становлять взаємодіючий взаємозумовлений ансамбль. Ця взаємодія передбачає такі принципи, як принцип економії структур та численну підстраховку функцій, що викликано існуванням багатьох піделементів, які можуть бути використані іншими елементами. Інтергуючим елементом, вершиною біологічної системи є нейрогуморальний – імунний ансамбль.

4.  Особливості біосистеми організму людини

1. Здатність до збереження індивідуального існування  за рахунок самоорганізації. До проявів самоорганізації є здатність до самооновлення.  Ця якість пов’язана з постійним взаємним обміном організму й навколишнього середовища речовинами, енергією та інформацією. Організм – це система відкритого типу. У процесі самооновлення система підтримує свою упорядкованість, не допускає руйнування і тим самим вступає в суперечність з другим законом термодинаміки. Підтримка ступеня упорядкованості  виражається в гомеостазі. Безперервність обміну із зовнішнім середовищем забезпечує динамічну стійкість системи, тобто збереження її в русі. Порушення цього руху викликає захворювання.

            2. Другим проявом самоорганізації є здатність системи до саморегулювання. Вона базується на взаємоспрямованості інформаційних потоків між елементами. Але особлива роль при цьому належить зворотним зв’язкам, які інформують про результати корисної взаємодії елементів виконавців. Зворотні зв’язки бувають гальмуючі та стимулюючі.  Вони забезпечують, або розвиток системи або її руйнування в умовах патології.

Як правило, слабкі сигнали є стумулюючими, а  сигнали великої сили – гальмівними.  Звідси виникла уява про дозозалежність регуляторних ефектів.

3. Третім проявом самоорганізації біосистеми є здатність до самовідновлення. Ця якість зумовлена регенерацією, а також різними паралельними регуляторними впливами в організмі на усіх рівнях його організації. Компенсація недостатніх функцій за рахунок цих паралелей дозволяє вижити організму в умовах пошкоджень, ступінь компенсації при цьому відображає рівень життєздатності.  

           5. Здатність до саморозвитку. Відомо, що онтогенез є генетично запрограмованим. Одна гістогенетична програма закономірно змінює іншу, будучи нею підготовленою за рахунок позитивних зворотних зв’язків. Оскільки простір і час взаємопов’язані, то і час життя є асиметричним і тече тільки в одному напрямку, що закономірно проявляється в старінні й смерті.

            3. Здатність до самовідновлення. В. І. Вернадський виділив дві головні властивості живого – асиметрію простору і часу і колосальну енергію розмноження. Це пов’язано з інтересом виду до передачі потоку генетичної інформації наступним поколінням організмів.  Здатність одночасно реалізувати усі вище наведені якості визначають феномен біологічного життя.  Деякі із цих якостей, наприклад відкритість, здатність до самовідновлення, саморегулювання і саморозвитку, властиві і психічному рівню.

            Біологічний аспект існування пов’язує людину з тваринним світом.  Але еволюціонує людина перш за все у психічній сфері, розширюючи свідомість, засвоюючи її нові рівні. Неусвідомлена частина на сьогодні становить  біля 90\% усього психічного матеріалу. Еволюція передбачає зростання частки усвідомленого матеріалу й освоєння вищих рівнів свідомості.

            Сучасні наукові погляди про людину передбачають наявність у неї, поряд із фізичним тілом, ще й так звані біополя. Людина знаходиться в потоці інформації та енергії, поглинає їх, трансформує і випромінює.  Носієм цього випромінювання є біополе. Людина при цьому функціонує як своєрідний коливальний контур. Найактивнішими генераторами енергії  в ньому є мозок і серце. Форма серця – кардіоід – є також ідеальною для приймання енергії. Біополе – це й магнітні, і електромагнітні, теплове й спін-торсійні поля.

            Зміни в біополі пов’язані зі змінами у фізичному тілі й навпаки; вплив на кожне із них вторинно відбивається на іншому. Оскільки біополе несе інформацію про стан структур тіла, його корекція є обов’язковою в практиці оздоровлення.

            Видима частина поля, яка найбільш інтенсивно сприймається навколо голови, називається аурою.  За станом вібрації й кольору аури  діагностують психоемоційний стан людини.

            Людина не тільки трансформує інформаційно-енергетичні потоки, які йдуть через неї, але й сама при цьому змінюється. На основі цього створена уява про загальне поле, яке пояснює існування так званого колективного розуму.

            Людина обмінюється з довкіллям інформацією, енергією та речовиною. Можна виділити кілька форм такого обміну: живлення, дихання, рух, психо - та біоенергоінформаційний обмін. Оптимізація обміну допомагає упорядкуванню системи, і це є одним із основних підходів до оздоровлення.

            Людина як система живе в просторі й розвивається в часі. Тому для збереження здоров’я існує ряд вимог до екології, до біоритмів. Порушення біоритмічної активності корелює зі зниженням рівня здоров’я.

            Отже, у сучасній науці людина уявляється як біоенергоінформаційна система пірамідального типу, відкрита, має простір і час свого існування. Системний підхід - це  аналог холістичного (цілісного) підходу, який в із позицій медицини означає “лікувати хворого, а не хворобу”.