2.    віспа та вакцинація

Ще донедавна віспа була досить розповсюдженим захворюванням. На вулицях Європи нерідко траплялися  спотворені хворобою обличчя, а в деяких місцях важко було знайти чисте обличчя з гладкою шкірою.

        Серед інфекційних хвороб, яким людство століттями платило данину своїми життями, віспа посідала одне з перших місць. В Європі у XVIII ст. щорічно гинуло від неї близько 440 тисяч людей. Ще більше залишалося на все життя знівеченими, а іноді й сліпими. Особливо велика була смертність від віспи серед маленьких дітей і бідняків.

    Збудник натуральної віспи — вірус. Передається він від хворої людини до здорової через повітря (крапельним шляхом), при спілкуванні. Характерними ознаками захворювання є дуже висока температура, болі в попереку й крижах і «знаменита» віспяна висипка. Спочатку це просто рожеві плями, потім пухирці, наповнені кров'ю. Пухирці утворюють виразку, наливаються, вміст  їх стає гнійним. Коли висип підсихає й кірки відпадають, на шкірі залишаються довічні рубці. Людина гине від отруєння речовиною, що виділяється в процесі життєдіяльності вірусу. Сьогодні ми можемо ознайомитися з усіма жахами цієї хвороби з письмових джерел. Сучасна медицина не дозволяє віспі  з’явитися знову, і все завдяки щепленню. В Україні віспа була ліквідована до 1937 р, а по всьому світі вона зникла до І980 р, і дякувати за це людство повинно Едварду Дженнеру, англійському лікарю.

Цікаво, що спосіб попередження віспи Дженнер відкрив, коли ще ніхто не знав про збудника цієї хвороби. Допомогли йому спостережливість, працьовитість, багаторічна практика і ціле­спрямованість.

Дженнер був простим сільським лікарем, коли звернув увагу на те, що люди, які заразилися «коров'ячою віспою», не хворі­ють натуральною людською віспою. Справа в тому, що в деяких домашніх тварин (корів, свиней та ін.) спостерігається хвороба, дуже подібна до людської віспи: на шкірі з'являються гнійні пухирці, тварини непокояться. Доярки розповідали Дженнеру, що, як правило, усі вони перехворіли «коров'ячою віспою» і не бояться потім заразитися й натуральною. Лише іноді під час епідемії деякі з них відчували невелике нездужання.

Багато років займався Дженнер вивченням цієї хвороби, перш ніж зважився провести дослід на людині. І от 14 травня 1796 р він прищепив восьмирічному хлопчику Джонові Фіпсу гній з руки жінки, що заразилася коров'ячою віспою.

Через кілька днів після невеликого нездужання хлопчик був цілком здоровий. Але чи став він несприйнятливий до натуральної віспи? Потрібний був інший дослід, дуже ризикований, коли на карту буде поставлено не тільки здоров'я, але і життя дитини.

Незабаром у цій місцевості спалахнула епідемія натуральної віспи. І Дженнер, узявши гній з пухирця хворого, заразив ним Джона Фіпса. Дитина не занедужала!

 Не відразу метод віспощеплення був визнаний у світі, особливо обурювалися служителі церкви й імениті лікарі. Церковники вважали віспощеплення противним Богу, лікарі поставилися до нього скептично. У народі ж пройшли чутки, що в щеплених людей і виростають роги та хвіст. І все-таки віспощеплення перемогло.

Помираючи в 1823 р на 74-му році життя, Дженнер знав,  що його спосіб боротьби з віспою — благодіяння для всього людства. Надалі ж на честь цього простого сільського лікаря були  вибиті пам'ятні медалі, у містах зводилися пам'ятники. Але наукове обґрунтування віспощеплення було тоді ще не відоме.