Методика виховної роботи у військових підрозділах - Методичка (Петренко В.М.)

1.3 армія як соціальне явище

 

На сучасному етапі державного будівництва в Україні нагальною потребою стала необхідність узагальнення історичного досвіду щодо визначення місця й ролі Збройних Cил у житті демократичної держави.

Гармонійні відносини між армією й політичною владою, між військовою й цивільними сферами чинять визначний вплив на політику будь-якої держави, від взаємодії між ними залежить політична стабільність у країні. Такі відносини є важливою складовою державного будівництва.

Воєнна організація держави – це охоплена єдиним керівництвом сукупність державних військових формувань, воєнно-промислових, воєнно-наукових і забезпечувальних структур та органів керування ними, яка створює належні умови для збройного захисту національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх воєнних загроз.

«Концепція (основи державної політики) національної безпеки України» визначає склад Воєнної організації держави, яка охоплює: Збройні Cили України, Службу безпеки України, внутрішні війська, органи й підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та інші військові формування. Отже, Збройні Cили – одна із важливих складових Воєнної організації держави.

Армія є фактично одним із перших структурних елементів апарату держави, з якою, як свідчить історичний досвід, починається процес державотворення. Одночасно з виникненням політичної форми організації суспільного життя виникають спеціалізовані органи для ведення війни – озброєні загони людей. У подальшому ці органи утворюють одну з найважливіших частин державного апарату. У праці «Армія» Ф. Енгельс писав про те, що армія є організованим об’єднанням озброєних людей, яке утримується державою з метою ведення наступальної або оборонної війни. Сутність армії – в її соціально-політичному призначенні, що виявляється в її функціях. Основна діяльність армії – це підготовка до війни та ведення її збройними засобами. Сучасні армії будь-якої країни являють собою складний інститут, ознаками якого є:

армія – особливий державний інститут, невід’ємна частина держави;

виконання армією своїх функцій наявними тільки в неї засобами озброєння та бойової техніки;

цільова орієнтація армії на ведення війни;

армія являє собою суспільну групу із внутрішньою диференціацією, але водночас вона є  частиною всього суспільства;

армія може задовольняти інтереси не тільки однієї держави, але й коаліції держав.

У такому разі держави створюють військові союзи для спільного використання армій під єдиним командуванням.

Збройні Cили держави є унікальним утворенням серед інших державних інституцій.

По-перше, вони володіють потужним бойовим (а по суті – руйнівним) потенціалом. Можливості сучасної зброї масового ураження загальновідомі.

По-друге, на створення могутнього руйнівного потенціалу Збройних Cил держава витрачає величезні кошти.

По-третє, армія цілеспрямовано і легально готується до виконання специфічних завдань, пов’язаних із силовим впливом на ймовірного ворога, що передбачає його фізичну деформацію (ліквідацію).

Армія являє собою організацію, що здатна вести збройну боротьбу. Завдяки цьому армія є таким інструментом політики, яким держава може здійснювати найбільш жорсткі примусові заходи. Ця її властивість досягається забезпеченням високого рівня бойової здатності, що ґрунтується на кількості та якості зброї та бойової техніки, рівнем професійної підготовки особового складу, управлінням організаційною структурою, розвитком воєнної науки. Спираючись на здатність армії до ведення війни, держава використовує її як інструмент зовнішньої та внутрішньої політики. Рівень бойової могутності Збройних Cил визначає здатність держави захищати свої інтереси, які постійно взаємодіють з інтересами інших держав.

Для усвідомлення політичної сутності, ролі й місця Збройних Cил як цілісної соціально-політичної системи, доцільно розглянути ключові питання взаємовідносин держави, суспільства та армії.

Докорінні перетворення в сучасному світі стимулювали нові зміни у взаємовідносинах між армією і державою. Вони були зумовлені, з одного боку, якісним удосконаленням військово-технічного потенціалу армії, з іншого – сутністю самої держави.

Якісні зміни у воєнно-політичній галузі, рівень розвитку зброї і бойової техніки вже не дозволяють армії, принаймні в розвинених країнах, виступати єдиним і уні-версальним інструментом насильства як у середині країни, так і зовні. Сьогодні не викликає сумніву той факт, що ядерна війна не може бути засобом розумної політики, а в Європі це положення стосується й звичайної війни. Відповідно у взаємовідносинах європейських держав у найближчій історичній перспективі національні армії поступово втрачають роль засобу політики в традиційному його розумінні. Вони перетворюються в гарант безпеки країни, у засіб стримування тих сил у регіоні й за його межами, які здатні на агресивні, авантюрні дії (у тому чис-лі невійськового, наприклад, терористичного характеру).

Вітчизняні політологи систематизують процеси якісних змін у воєнно-політичній галузі України за певними групами.

До першої групи змін належать зовнішні фактори, які спонукають планувати розвиток Збройних Cил України у відповідності з рівнем імовірної воєнної загрози. Це, насамперед, особливості еволюції зовнішньої воєнно-політичної обстановки, яка здатна провокувати воєнні загрози для України; характер воєнних конфліктів майбутнього; форми та способи застосування в них військ (сил); розвиток Збройних Cил та воєнної техніки тощо.

До другої групи належать внутрішні фактори, які за сучасних поглядів здебільшого відіграють обмежувальну функцію стосовно розвитку, утримання та застосування Збройних Cил.

Найважливіші з них – економічний стан держави та перспективи його розвитку і, як наслідок, прогнозовані витрати на національну оборону, розвиток науково-технічного та військово-промислового потенціалу; законотворчість у сфері оборони.

Важливою проблемою є визначення сутності Збройних Cил у контексті їх взаємодії з політичною владою.

Армія впливає на суспільство i державу перш за все через зв’язок воєнної діяльності із зовнішньою політикою держави. Щодо внутрішньої політики, то тут мають місце дві полярні точки зору: перша – армія знаходиться поза політикою, друга – армія є знаряддям політики. Досвід світової політичної практики надає підстави розглядати армію одночасно як об’єкт політики, тобто об’єкт управління i знаряддя реалізації політичних інтересів i цілей держави. Разом з тим армія може бути одним із суб’єктів політики, який чинить певний вплив на маси, великі соціальні групи, партії, державну владу, політичну систему суспільства в цілому. Такий підхід дозволяє розглядати армію як відносно самостійну політичну силу.

Низка об’єктивних обставин трансформує будь-яку армію в досить сталий, або, за іншою термінологією, консервативний інститут. Для військовослужбовця дисципліна, порядок, організованість є нормами повсякденної діяльності. У військовослужбовця виникає негативне сприйняття безвладдя одних i вседозволеності інших. Важливо й те, що армійська специфіка окреслює досить замкнене, відносно ізольоване від громадянського суспільства життя військових підрозділів i частин. В армії передбачені детальна регламентація усіх службових відносин, сувора відповідальність за недотримання визначених законами i військовими статутами порядку i правил. Унаслідок цих обставин в армії з’являється i підтримується відомчий дух корпоративності, особливої солідарності військовослужбовців. Завдяки цьому вона може зберігати себе як військове формування навіть за умови руйнування держави.

Сукупність соціально-економічних i політичних відносин, що складаються між державою та суспільством, зумовлюють роль армії в реальному житті. А це означає, що залежно від того, на яких засадах такі відносини базуються, проявляється позиція армії. При порозумінні та злагоді спільних інтересів вона позитивно сприймає внутрішньополітичне життя. Але якщо між державою i суспільством icнyють протиріччя, що негативно впливають на Збройні Cили, в їх середовищі за таких умов відбувається поділ на прихильників однієї або іншої сторони. Це породжує соціально-політичну нерівновагу, зумовлює розлад між командуванням i підлеглими, різними категоріями військовослужбовців, військовими та цивільними.

Участь армії у політичних процесах характеризується такими ознаками:

постійною соціально-політичною присутністю у суспільстві;

як наслідок, прогнозовані витрати на національну оборону; розвиток науково-технічного та військово-промислового потенціалу; законотворчість у сфері оборони;

можливістю безпосереднього залучення до політичного процесу як інструмента боротьби політичних сил;

прихильністю військовослужбовців до певної ідейно-політичної доктрини, партії, наслідком чого може ста­ти внутрішній поділ армії на ідеологічній основі;

необхідність поєднання професійної служби з мінімальним рівнем політичної діяльності військовослужбовців як громадян держави.

Одним із важливих факторів детермінації відносин армії та політичної влади є тип політичного режиму.

При тоталітарному режимі відомі три моделі відносин.

Партійно-тоталітарна. Політична влада здійснюється монопольно керівництвом правлячої партії, цивільною партійною номенклатурою. Армія є найважливішим i повністю підпорядкованим, підконтрольним об’єктом партійної влади.

Напіввійськово-тоталітарна. Політична влада знаходиться в руках правлячої еліти. Армія є одночасно центральним об’єктом політичної влади та її окремим суб’єктом.

Військово-тоталітарна, або стратократична (від грецького «стратос» – сила). У ній армія усуває від влади правлячу партію i здійснює одноосібне (монопольне) політичне кepiвництво. За такого режиму, як правило, органи влади скасовуються або підміняються військовими. Прикладами можуть бути військово-тоталітарні режими, що були встановлені в період після Другої світової  війни в Бразилії, Греції, Чилі. У цих країнах від влади були усунуті президент, губернатори штатів, члени палати депутатів, службовці федеральних установ.

В ycix моделях армія виконувала функцію найважливішої опори тоталітарної влади, оскільки її метою було забезпечення повного та повсякденного контролю влади над усіма сферами державного, суспільного i навіть приватного життя. Політична роль Збройних Cил за таких соціально-політичних обставин не могла не бути виключно реакційною репресивно-мілітаристською.

Важливо підкреслити, що стабілізуюча роль армії не зводиться до силової peaкції на дії, які загрожують суспільству зсередини. В умовах демократії вона забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю в політичній боротьбі, відсутністю демонстрації партійних симпатій та антипатій, неможливістю використання її в політичних та інших цілях, упевненістю та послідовністю своїх політичних позицій, зорієнтованих на підтримку конституції, законності та правопорядку, легітимних основ законодавчої, виконавчої та судової влади.

Проте необхідно визнати, що армії не завжди вда-ється здійснювати стабілізуючу роль. Інколи, навіть в умо-вах демократичних перетворень, вона самостійно втруча-ється в політику, стає активним суб’єктом владних відно-син. Теоретично можливі різні ситуації, коли порушуються принципи нeyчacті армії в політичній боротьбі, а її бойовий потенціал використовується не за призначенням.

Існує два шляхи приходу військових до влади.

Перший – законний, або легітимний, коли відповідності до рішення уповноважених на те вищих органів державної влади (президента, парламенту) у країні або в її частині запроваджується воєнний стан. Воєнний стан – особливий правовий режим, що запроваджується у разі виникнення виняткових обставин, які загрожують конституційному порядку в державі, стабільності, навіть самому її існуванню (збройний напад, стихійне лихо, спроба державного перевороту тощо). Після запровадження воєнного стану всі функції державної влади, що стосуються питань оборони, промислового виробництва, транспорту i зв’язку, забезпечення громадського порядку, державної безпеки, переходять до відповідних військових органів. Воєнний стан запроваджується на чітко визначений термін або правовими документами (конституцією, законом), або відповідним рішенням органів вищої державної влади.

Другий шлях – через військовий переворот, який є збройним виступом певних груп військовослужбовців проти політичної влади чи уряду. Розрізняють такі типи виступу армії з метою захоплення політичної влади:

бунт – стихійний i неорганізований виступ групи військовослужбовців;

путч – державний переворот (або його спроба), який здійснюється вузьким колом змовників шляхом виступу проти існуючої влади із залученням армійських підрозділів i який, у більшості випадків, призводить до запровадження військового режиму;

заколот – виступ, в основному офіцерських груп, з метою здійснити збройне повалення існуючої влади i запровадити військову диктатуру. Bapiaнтом заколоту є збройний тиск на владу з метою змушення її прийняти потрібне заколотникам рішення.

Оскільки армія є головним інструментом військового перевороту, під час  подальшої організації суспільного життя особливі інтереси військових беруться до уваги в першу чергу. Нерідко трапляються випадки, коли військові здійснюють державний переворот виключно для вирішення своїх корпоративних інтересів. Влада їх найчастіше не буває довготривалою, якими б намірами вони не керувались, оскільки основними в суспільстві завжди є проблеми цивільного характеру.

У ряді держав армія виходила на політичну арену, ототожнюючи свою міць із силою політичної влади. При втручанні армії в сферу політики шляхом військового перевороту відбувається перетворення армії  в активний суб’єкт політичного життя.

Світова статистика військових переворотів XIX-XX ст. змушує пильно придивитися до цього феномену розвитку політичного процесу. Зокрема, у Латинській Америці за 150 років було вчинено понад 550 військових переворотів. Болівія пережила їх 180. Військові диктатури тривалий час панували в Уругваї, Парагваї, Чилі. Свій вплив армія продемонструвала під час політичної кризи в Перу, де в 1992 р. президент розпустив парламент, арештував групу його керівників i призупинив дію деяких статей конституції. Тверда підтримка збройними силами дій президента дозволила йому контролювати ситуацію i рішуче здійснювати свою програму.

Стійкою зоною військових переворотів залишається Африка. 3 1948 по 2006 pp. було усунуто від влади чимало глав держав i урядів. В Азії військові також втручаються в політику, про що свідчать перевороти на Філіппінах, Фіджі (1987 р.), у Бipмi (1988 р.), Таїланді (1991 р.), Пакистані (1999 р.), Бірмі (2007 р.).

Досить високу активність продемонстрували військові й у політичному житті деяких європейських країн. Наприклад. у Греції після Другої світової війни відбулося 11 військових переворотів. В Icпaнiї з 1814 р. було вчинено 52 військових путчі, у тому числі їх спроби в 1978 i 1981 pp. за наявності демократичного державного устрою. Португальські Збройні Cили відіграли вирішальну роль у квітневих подіях 1974 р., що поклали кінець фашистському режиму. Французька армія в 1958 i 1961 pp. кинула виклик уряду. Роль сили, що робить спроби зберегти цілісність союзної державності i придушити сепаратистські рухи, в 1990-тi роки взяла на себе Югославська Народна Армія.

Із крахом тоталітарних структур, підйомом демократичних та національних pyxiв держав Східної Європи i країн, що знаходилися на європейській частині території колишнього СРСР, можливість втручання військових у владні відносини посилилася. Вона стала реальністю в Польщі в 1980-х роках, на початку 1990-х у Румунії, Югославії, Pociйcькій Федерації, Албанії, деяких інших країнах. Із проголошенням незалежності Україна розпочала створення національних Збройних Cил, вбачаючи в них гарант  реальної державності. Більш ніж актуальними є їх подальше реформування, утримання та застосування. Необхідно підкреслити: політичне кepiвництво незалежної України з самого початку виключило можливість застосування військових формувань у політичному житті країни, вживши заходів щодо департизації армії та усунення її від внутрішньополітичної боротьби.

Таким чином, Збройні Cили держави, які протягом тисячоліть людської icтopiї створюються й утримуються органами державної влади, були i залишаються ефективним засобом досягнення воєнно-політичних цілей на міжнародній арені i забезпечення внутрішньодержавних політичних інтересів.