Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД - Навчальний посібник (Дорошко М. С, Шпакова Н. В.)

Розділ 1 геополІтичне пІдҐрунтя сучасноЇ зовнІшньоЇ та безпековоЇ полІтики краЇн снд І грузІЇ

Історичні передумови сучасних геополітичних процесів на пострадянському просторі. Розпад у 1991 р. Радянського Союзу й утворення на його руїнах п'ятнадцяти незалежних держав має глибинний історичний підтекст, суть якого полягає в тому, що в минулому території всіх нових незалежних держав, що виникли на пострадянському просторі, до 1917 р. належали до складу Російської імперії, а протягом 1922—1991 рр. — до Радянського Союзу.

Визначальну роль в утворенні Російської імперії відіграло Московське князівство, що 1276 р. виокремилося як удільне з Великого князівства Володимирського і згодом перебрало на себе роль «збирача» земель не лише північно-східної частини колишньої Київської княжої держави, але й після звільнення в кінці XV ст. від мон-голо-татарської залежності вступило в боротьбу з Великим князівством Литовським і Королівством Польським за політичну спадщину Київської Русі та приступило до активного «освоєння» східних неслов'янських теренів.

Першими об'єктами московської експансії на неслов'янських теренах стали Казанське й Астраханське ханства колишньої Золотої Орди, підкорені царем Іваном IV Грозним (1533—1584), згодом до Москви були приєднані народи Поволжя та Сибірське ханство. А вже із середини XVII ст. активізувалося розширення Російської держави в західному напрямку — на слов'янські та неслов'янські терени України, Східної Білорусі, Балтії. Інкорпорація до складу Росії нових територій підготувала ґрунт для проголошення її восени 1721 р. імперією. На анексованих та включених до складу Росії територіях імперський уряд проводив традиційну для таких політичних утворень політику асиміляції підкорених народів, нерідко застосовуючи й грубу силу, як це було, зокрема, із зруйнуванням у 1775 р. Запорозької Січі.

Особливої активності наступально-агресивна зовнішня політика Росії набула за правління імператора Петра І (1682—1725)*. Найактивнішим продовжувачем політики Петра І у XVIII ст. стала імператриця Катерина II (1762—1796). Зокрема, за Петра І офіційний Петербург за Ніштадським мирним договором зі Швецією (30 серпня 1721) отримав Інгерманландію, Естляндію, Ліфляндію, частину Карелії та острови Езель, Даго і Моон.

У 1772 p., спритно використавши так зване дисидентське питання (про становище і права православного й лютеранського населення), Російська імперія спільно з Пруссією і Австрією здійснила перший поділ Речі Посполитої і отримала східну частину Білорусі по Західній Двіні та верхньому Дніпру. Під приводом «внутрішньополітичної нестабільності» в Криму Катерина II своїм указом від 8 квітня 1783 р. відібрала в Туреччини Кримський ханат і включила його до складу Російської імперії. Наприкінці того самого року Туреччина змушена була офіційно визнати цей факт, унаслідок чого Росія отримала собі додатково все Приазов'я і Причорномор'я від Південного Бугу до Кубані. На території півострова розгорнулося будівництво військових фортець, а новозаснований Севастополь став базою російського Чорноморського флоту.

Наступним зовнішньополітичним успіхом Росії стало здобуття в союзі з Австрією перемоги у війні з Туреччиною 1787—1791 pp. За умовами Ясського мирного договору від 29 грудня 1791 р. Туреччина змушена була відмовитися від претензій на Крим, Кубань і Східну Грузію, а до Росії приєднувалася західна частина північно-чорноморського узбережжя до Дністра. У 1793 р. Росія, разом із Прусією та Австро-Угорщиною, здійснила другий поділ Речі Посполитої, у результаті чого отримала центральну частину Білорусі й Правобережну Україну. Наступного року царські війська під командуванням Олександра Суворова жорстоко придушили польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка і забезпечили проведення в 1795 р. третього поділу Речі Посполитої, за яким Росії дісталися Курляндія, Литва, Західна Білорусь і Волинь.

Наступним напрямом російської експансії став Кавказ. У вересні 1801 р. було видано царський маніфест про приєднання до Російської імперії Східної Грузії, згодом російське підданство прийняли Мінгрельське і Гурійське князівства. Гянджинське та інші ханства Північного Азербайджану, що входили до складу Перської імперії, визнали владу Російської імперії тільки після збройного втручання, що викликало тривалу російсько-іранську війну (1804—

* У фігурних дужках подано роки правління, перебування при владі.

1813).

Одночасно Росія продовжувала свою експансію в північному та західному напрямках. Скориставшись труднощами наполеонівської Франції в Іспанії, імператор Олександр І (1801—1825) домігся визнання прав Росії на Молдову, Волощину і Фінляндію. А напередодні вторгнення наполеонівської армії в Росію, у травні 1812 р., офіційному Петербургу вдалося укласти Бухарестський мирний договір з Туреччиною, за яким до російських володінь було приєднано Бессарабію і частину чорноморського узбережжя із Сухумі. У 1813 р. російській дипломатії вдалося укласти Гюлістанську угоду з Іраном, згідно з якою до Росії відійшли Дагестан, Західна Грузія і Північний Азербайджан. Ця угода, крім територіальних надбань, мала для Росії ще одну важливу вигоду — зірвала плани Наполеона на виступ проти неї південних союзників Франції.

Після розгрому наполеонівської Франції Росія як держава-переможниця взяла активну участь у поділі її територіальних володінь. За рішенням Віденського конгресу (1815) їй було передано Королівство Польське — частину колишнього Варшавського герцогства, без Познані, Галичини й Кракова, захоплену свого часу Наполеоном у Прусії.

Наступні територіальні надбання Росії припадають на добу царювання Миколи І (1825—1855). У результаті вдалої для Росії війни з Іраном (1826—1828) до складу Російської імперії за Туркман-чайським договором 10 лютого 1828 р. увійшло Нахічеванське ханство. Водночас Адріанопольський трактат від 2 вересня 1829 р., що увінчав російсько-турецьку війну 1828—1829 рр., остаточно визнавав приєднання до Росії Грузії, Еріванського й Нахічеванського ханств, а також дозволяв вільний прохід через Босфор та Дарданелли російських торговельних суден.

Остаточне формування Російської імперії припадає на другу половину XIX ст. У цей час відлося повне освоєння Кавказу, захоплення Приамур'я і Примор'я. Ще одним важливим напрямком зовнішньополітичної експансії Петербурга стала Центральна Азія, яка після включення до складу Росії в першій половині XIX ст. Казахстану і Закавказзя та виходу до узбережжя Тихого океану опинилася в оточенні російських володінь. Безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом полегшили їхнє загарбання Російською імперією в 1864—1876 рр. До середини 1880-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменистану, а в першій половині 90-х рр. XIX ст. завер-шилося приєднання Таджикистану (відповідно до російсько-британської угоди 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі П'янджу).

Таким чином, на кінець XIX ст. Російська імперія об'єднала величезні території площею у 22,4 млн кв. км, однак, не облаштував-ши їх належним чином, незабаром зіштовхнулася з прагненням поневолених народів реалізувати своє право на самовизначення під впливом революційних подій 1917 р.

Лютнева революція в Росії (1917 р.), що призвела до падіння монархії, надала величезного імпульсу національно-визвольним рухам поневолених народів. Генераторами ідей національного самовизначення й організаторами боротьби за їхню реалізацію на території Росії стали понад 50 політичних партій, за якими йшли численні молодіжні, професійні та релігійні національні організації.

Так, 4 березня 1917 р. в Україні було створено Українську Центральну Раду (УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським. На початку квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі УЦР перебрала на себе функцію вищого представницького органу українського народу, а 10 червня 1917 р. видала свій перший Універсал, у якому проголошувала ідею національно-територіальної автономії України у складі постмонархічної Росії. Проте Тимчасовий уряд Росії відмовився визнати УЦР крайовим парламентом із законодавчими повноваженнями, а її вищий виконавчий орган — Генеральний секретаріат — проголосив у серпні 1917 р. своїм крайовим органом державної влади, відвівши Центральній Раді лише дорадчі функції в питаннях внесення на затвердження Тимчасового уряду проектів, що стосувалися життя краю, та пропозицій щодо персонального складу Генерального Секретаріату.

У Білорусі на з'їзді громадсько-політичних діячів у березні 1917 р. було засновано Національний комітет на чолі з депутатом російської Державної Думи Романом Скірмунтом, а в липні його змінила Центральна рада білоруських організацій, що претендувала на роль крайового державного органу влади, домагаючись надання Білорусі автономії в межах Російської держави.

У Закавказзі згуртування політичних сил (за винятком крайніх лівих) також відбувалося по лінії партій відповідної нації. У Грузії в квітні 1917 р. було сформовано інтерпартійну Раду за участю місцевих меншовиків і есерів, Революційної партії соціалістів-федералістів та новоствореної Національно-демократичної партії. Оскільки чимало грузинських меншовиків після Лютневої революції отримали впливові державні посади в Росії, то Рада активно підтримувала Тимчасовий уряд, сподіваючись на надання ним Грузії політичної автономії. Схожу позицію у Вірменії перед лицем турецької загрози зайняли також найстаріша в Росії Вірменська соціал-демократична партія «Гнчак» і Вірменський революційний союз «Дашнакцутюн», за ініціативою якого наприкінці вересня 1917 р. було сформовано Національну раду. Найвпливовіша в Азербайджані Тюркська демократична партія «Мусават» приваблювала селянські й робітничі маси як національно-релігійними пантюркістськими гаслами, так і радикальними вимогами в аграрному питанні. Вона також виступала за створення національної азербайджанської держави у федеративному зв'язку з демократичною Росією.

Національно-визвольна боротьба мусульманських народів Криму, Поволжя, Казахстану і Центральної Азії розгорталася насамперед чином під впливом ліберальної течії джадідизму, в основі якої була ідеологія панісламізму. На початку березня 1917 р. колишні лідери джадідизму Мохамед Карі Абдурашидханов і Му-стафа Чокаєв створили в Ташкенті партію «Шура-і-іслам» (з араб. — «Рада ісламу»), що виступала за національно-релігійну автономію Туркестану на засадах парламентської демократії. Що стосується території сучасного Казахстану, то тут на базі оренбурзького осередку кадетської партії на Першому Всекиргизькому з'їзді наприкінці липня 1917 р. оформилася партія «Алаш», яка висувала гасло автономії Казахстану і виступала за поступове реформування патріархально-феодальних порядків у демократичному напрямі.

Тимчасовий уряд Росії змушений був піти назустріч окремим вимогам національно-визвольних рухів, які, однак, не виходили за межі програми кадетської партії. Так, 6 березня 1917 р. було оприлюднено маніфест про відновлення автономії Фінляндії, а у відозві від 17 березня Тимчасовий уряд висловився за «відновлення незалежності Польської держави, утвореної з усіх земель, заселених переважно польським народом». Решта пригноблених колишньою імперією націй мала задовольнитися дозволом міністра народної освіти О. Мануйлова на запровадження рідної мови в початковій школі та відкриття національних приватних гімназій. Розгляд проблеми національно-територіальної автономії та федералізації Росії належав до компетенції майбутніх Установчих зборів, що не могло задовольнити навіть найскромніших побажань литовців і українців, молдован і грузинів, білорусів та вірмен.

Така національна політика Тимчасового уряду стала однією з головних причин не лише його повалення в жовтні 1917 р. більшовиками, але й сприяла утворенню на руїнах Російської імперії 13 нових держав. Щоправда, стати справді незалежними від колишнього імперського центру спромоглися лише Польща, Фінляндія і країни Балтії (Естонія, Латвія і Литва). В інших регіонах після тривалих і часто драматичних визвольних змагань утвердилася диктатура більшовицької партії. Створена цією партією Радянська Росія розгорнула активну діяльність щодо об'єднання навколо себе семи псевдодержав, у тому числі й Української PCP. Попри формально незалежний статус владні структури національних республік по суті являли собою регіональні відгалуження єдиної системи влади. Конгломерат восьми держав фактично в одній країні існував недовго. Наприкінці 1922 р. вони об'єдналися в єдину державу з безнаціональною назвою — Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). У неофіційному спілкуванні її сусіди зберегли стару назву — Росія.

Як і Російська імперія, СРСР був також утворений фактично насильницьким шляхом. Із самого початку під фундамент цього об'єднання було закладено міну уповільненої дії, оскільки в ході утворення СРСР національні інтереси були підпорядковані класовим, політичним. Це пояснювалося тим, що лідери більшовицької партії, сповідуючи комуністичну ідеологію, ставили над національними інтересами ідеї соціальної справедливості, класової солідарності, світової революції.

Одним з найголовніших чинників розпаду Російської імперії в 1917 р. і СРСР у 1991 р. був надекспансіонізм Російської імперії і Радянського Союзу. Обидві імперії встановили гегемонію над народами й територіями, що мали в багатьох випадках значно тривалішу історію політичного й культурного розвитку і відмовлялися визнавати за Росією та СРСР вищий ступінь цивілізованості, сучасніші форми економіки й управління, тобто якості, без яких імперія без примусу не може здійснювати владу. Для підтримання гегемонії за браком таких якостей доводилося невиправдано часто вдаватися до насилля.

Утворення Співдружності Незалежних Держав, її робочі органи, принципи та механізм функціонування. Геополітичні інтереси країн Співдружності. Після того, як на початку 1990-х pp. переговори щодо підготовки нового Союзного договору на тлі глибокої системної кризи СРСР зайшли в глухий кут, об'єктивний процес виходу республік зі складу Радянського Союзу та утворення на їхній основі незалежних держав став реальним фактом. 8 грудня 1991 р. в резиденції білоруського уряду Віскулі керівники Білорусі, Росії та України підписали Біловезьку угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Республіка Білорусь, Російська Федерація та Україна як держави-засновниці СРСР, які підписали Союзний договір у 1922 p., констатували, що «Союз PCP як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Угода була відкритою для всіх держав-членів колишнього СРСР, а також для інших держав, що поділяють її цілі і принципи.

грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч глав 11 суверенних країн колишніх республік СРСР, на якій було прийнято протокол до Угоди про створення СНД, за яким до складу цього об'єднання увійшли Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан та Україна. Було ухвалено рішення про створення вищих органів СНД — Ради глав держав та Ради глав урядів. Крім того, було підписано декларацію, якою підтверджувалася рівноправність учасників нового утворення, прихильність до співпраці в економічній сфері, гарантії виконання зобов'язань колишнього СРСР. У декларації зазначалось, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Деякий час статус спостерігача в СНД мала Грузія, але 9 грудня 1993 р. й вона приєдналася до СНД. Щодо трьох балтійських республік (Литви, Латвії та Естонії), то після відновлення незалежності їх влада вбачала майбутнє своїх держав у поверненні до сім'ї європейських народів.

січня 1993 р. на засіданні глав держав СНД у Мінську було прийнято Статут СНД, згідно з яким вищим органом Співдружності є Рада глав держав, що збирається на засідання два рази на рік для обговорення і вирішення принципових питань діяльності дер-жав-членів у сфері їхніх загальних інтересів. Рада глав урядів координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній та інших сферах загальних інтересів. Рішення Рад глав держав і глав урядів ухвалюються консенсусом.

Постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності є Виконавчий комітет СНД на чолі з виконавчим секретарем, що призначається Радою глав держав. Згідно з квітневими (1999 р.) рішеннями Ради глав держав СНД кожна держава-учасниця самостійно вирішує питання про участь у будь-якому з органів СНД, а обов'язковими для неї визнаються лише ті рішення, учасницею яких вона є.

Ініціатори створення СНД не мали чітко опрацьованої концепції цього об'єднання. Самі учасники до Співдружності поставилися по-різному: Росія вбачала в ній перехідний етап на шляху до реінтеграції, решта країн розглядали СНД як засіб досягнення національної незалежності та зміцнення державності. СНД певною мірою забезпечила мирні умови для цивілізованого «розлучення» республік колишнього СРСР. Згодом, насамперед зусиллями російської дипломатії, було активізовано інтеграційний процес. СНД мала перебрати на себе основні координуючі функції економічного та господарського характеру. Почалося активне напрацювання відповідних документів і актів, що мали регламентувати її діяльність. Загалом було прийнято понад тисячу багатосторонніх документів, однак реальні практичні результати мають менше третини підписаних документів, інші — фактично залишаються і досі недієздатними.

Досвід функціонування СНД засвідчує, що однією з причин невисокої ефективності її діяльності є геополітичних та зовнішньополітичних пріоритетів його учасників. Геополітичні інтереси країн СНД є вкрай неоднорідними. Існують амбіції РФ щодо повернення статусу «наддержави», прагнення до регіонального лідерства України, Узбекистану та Казахстану, до забезпечення стійкого незалежного розвитку Грузії (через членство в європейських та євроатлантичних структурах) і Туркменистану (шляхом визнання світового співтовариства статусу постійного нейтралітету), бажання будь-що отримати доступ до дешевих енергоресурсів навіть ціною часткової втрати суверенітету та культурної самобутності (Білорусь) і, навіть, намір об'єднатися в майбутньому із сусідньою державою через спільність історичної долі, мови та культурних традицій (Молдова).

Однак попри неоднорідність геополітичних уподобань у принциповому плані держави СНД ближчі між собою за внутрішнім станом та потенціалом еволюції своїх геополітичних позицій. У цьому процесі нові незалежні держави СНД прагнуть до створення стабільної системи міжнародного регіонального співробітництва — системи, що здатна забезпечити їхню політичну й економічну безпеку.

Інтеграційні об'єднання на терені СНД як геополітичні проекти. Майже від самого початку створення СНД, переважно зусиллями російської дипломатії, ініційовано низку різноманітних інтеграційних проектів на теренах колишнього СРСР. Наймасштаб-нішими з-поміж них є проекти з розвитку багатостороннього співробітництва у військово-політичній і економічній сферах.

15 травня 1992 р. в Ташкенті Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан і Узбекистан підписали Договір про колективну безпеку (ДКБ). Згодом до нього приєднались Азербайджан, Білорусь та Грузія. Україна долучилася до угоди в ролі спостерігача. Договір набув чинності у квітні 1994 р. терміном на п'ять років без автоматичного продовження. Він передбачав запровадження механізму консультацій між сторонами договору з питань міжнародної безпеки, що стосуються інтересів сторін, та узгодження ними своїх позицій щодо цих питань. У разі здійснення третьою державою або групою держав агресії проти однієї зі сторін договору такі дії розглядались як агресія проти всіх учасників договору. Вони зголошувались надати їй необхідну допомогу, у тому числі військову, а також підтримку усіма засобами, що мають у своєму розпорядженні, відповідно до здійснення права на колективну оборону згідно зі ст. 51 Статуту ООН. Сторони зобов'язувались вирішувати суперечки між собою виключно мирними засобами, утримуватися від приєднання до військових союзів та інших угруповань держав, не брати участі в діях, спрямованих проти інших сторін договору.

У 1995 р. було підписано Декларацію держав-учасниць ДКБ, Концепцію колективної безпеки та документ про основні напрями поглиблення військового співробітництва, у яких ставились завдання організації на базі Договору регіональної системи колективної безпеки. Після підписання 2 квітня 1999 р. в Москві представниками Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Росії й Таджикистану Протоколу про пролонгацію договору на черговий п'ятирічний термін, затверджено План другого етапу побудови системи колективної безпеки. Він передбачав формування коаліційних регіональних військових угруповань на східноєвропейському, кавказькому та центральноазійському напрямах. Улітку 2001 р. з підрозділів Збройних сил Казахстану, Киргизстану, Росії й Таджикистану сформовано Колективні сили швидкого розгортання. У

р. ДКБ трансформувався в Організацію договору колективної безпеки (ОДКБ). 7 жовтня 2002 р. учасники організації ухвалили Статут ОДКБ та Угоду про правовий статус Організації, у квітні

було ухвалено рішення про створення Об'єднаного штабу. Згідно з документами, завдання ОДКБ полягають у попередженні, а за необхідності — у ліквідації спільними зусиллями загроз суверенітету й територіальній цілісності держав-членів, а також у координації та об'єднанні зусиль держав-членів у боротьбі з тероризмом, загрозою поширення наркотиків із-за меж СНД та іншими нетрадиційними загрозами безпеці. В установчих документах ОДКБ зафіксовано зобов'язання держав-членів узгоджувати та координувати свої зовнішньополітичні позиції з проблем міжнародної та регіональної безпеки. У рамках ОДКБ діють домовленості про пільговий режим постачання зброї та військової техніки Збройних сил держав-членів, а також про співробітництво в підготовці військових кадрів. Улітку 2009 р. держави—члени Організації підписали угоду про Колективні сили оперативного реагування ОДКБ.

Спільну оборонну політику країн СНД мали доповнити інтеграційні економічні об'єднання. Так, 24 вересня 1993 р. в Москві глави дев'яти держав — Азербайджану, Казахстану, Вірменії, Білорусі, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану та Узбекистану — підписали Договір про створення Економічного союзу. 24 грудня 1993 р. до договору приєднався Туркменистан, а 15 квітня 1994 р. — Україна як асоційований член. Тоді ж главами держав СНД було підписано угоду про створення зони вільної торгівлі країн СНД. 6 січня 1995 р. було укладено угоду про Митний союз між РФ та Республікою Білорусь, до якої згодом приєднався Казахстан. 29 березня 1996 р. в Москві було підписано Договір між Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном та РФ щодо поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній сферах. Однак переговори країн-учасниць про вступ до СОТ та входження до її складу Киргизстану відтермінували створення Митного союзу і зони вільної торгівлі на невизначений термін.

Найбільший прогрес у гармонізації митної політики і формуванні спільного митного простору, як і в галузі військово-політичного співробітництва, був досягнутий лише у відносинах РФ з Білоруссю, коли 2 квітня 1996 р. сторони уклали договір про створення Співтовариства, а 8 грудня 1999 р. — Союзної держави Росії та Білорусі.

Однак загалом, унаслідок суттєвих розбіжностей в інтересах та політиці країн-учасниць СНД, концепція Економічного союзу, яка була закладена в Договорі 24 січня 1993 р., залишилася нереалізованою. Усередині самої СНД мали місце і нині продовжуються процеси подальшої диференціації, формування формальних і неформальних коаліцій держав. Цей процес отримав значний імпульс у зв'язку з оформленням Центральноазійського союзу (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан) та формуванням у 1997— 1999 рр. об'єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яке в 2002 р. набуло офіційного статусу міжнародної організації.

У Росії створення ГУУАМ було сприйнято як спроба п'яти колишніх радянських республік вийти з-під опіки Кремля. У відповідь на це, російська дипломатія ініціювала створення Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС), яке, за задумом організаторів, мало стати новим потужним інтеграційним центром у межах СНД. ЄврАзЕС, створений у жовтні 2000 р. РФ, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном для прискорення реалізації Договору про Митний Союз та Єдиний економічний простір 1999 р. між п'ятьма країнами, від самого початку свого існування був своєрідною матеріалізованою версією ідеологем євразій-ства, популярних у російському політичному дискурсі. Судячи зі складу учасників ЄврАзЕС, він постав як альтернатива іншому об'єднанню пострадянських держав — ГУУАМ (щоби зруйнувати його, Україні та Молдові надали навіть статус спостерігачів у ЄврАзЕС).

Про те, що ЄврАзЕС є передовсім російським геополітичним проектом, прямо заявляв тогочасний голова російського уряду М. Касьянов. Під час візиту до Москви свого українського колеги, М Касьянов не приховував, що вступ України до ЄврАзЕС економічно невигідний для Росії, бо за такого сценарію знизиться прибуткова частина держбюджету його країни. Але ця жертва, за логікою російської сторони, виправдана з огляду на «інтереси геополітичного партнерства» двох країн.

Не досягнувши, зрештою, згоди України на вступ до ЄврАзЕС, російська влада на початку 2003 р. запропонувала новий проект під назвою Єдиний економічний простір (ЄЕП) за участю РФ, Білорусі, Казахстану й України. Задля успішної його реалізації російський президент В. Путін навіть відмовився від головування в Раді глав держав СНД, передавши його Л. Кучмі — президенту держави, що є всього лиш асоційованим членом СНД. Розпочавши створення ЄЕП, Росія виходила з необхідності відтворення на євразійському просторі за участі України фактичної альтернативи Євросоюзу — моделі ЄЕП, яка поєднуватиме механізми зони вільної торгівлі (як того прагне Україна) і митного союзу, що передбачає гармонізацію законодавства країн-учасниць ЄЕП і, в кінцевому підсумку, — перехід до спільної валюти (як того прагне Росія). На практиці це означає, що зазначений рівень інтеграційних процесів виходить за межі суто економічного співробітництва. Реалізація проекту ЄЕП передбачає обов'язкову політичну інтеграцію чотирьох країн, а отже — і відповідну зміну стратегічної парадигми держав-учасниць, що, з погляду стратегічних прагнень Російської Федерації, є визначальним. Реалізувати ідею єдиного економічного простору владі РФ вдалося лише частково, залучивши до участі в Митному союзі ЄЕП Білорусь і Казахстан.

Завдання для самоконтролю

Простежте за хронологією входження до складу Російської імперії теренів, що складають основу територій сучасних країн Співдружності Незалежних Держав.

Охарактеризуйте природно-ресурсний і людський потенціал країн СНД.

Окресліть геополітичні інтереси країн Співдружності.

Покажіть роль енергетичного фактора у виборі геополітичної орієнтації та виробленні зовнішньополітичного курсу країн-членів СНД.

Охарактеризуйте актуальні проблеми розвитку СНД.