Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД - Навчальний посібник (Дорошко М. С, Шпакова Н. В.)

Розділ 7 геополІтичне й безпекове середовище краЇн центральноЇ азІЇ

Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал та етно-конфесійний склад населення центральноазійських республік. Центральна Азія — величезний географічний простір, утворений внутрішніми областями азійського континенту. Визначальною ландшафтною особливістю регіону є те, що його річкові системи не мають стоку у Світовий океан, тобто орієнтовані не назовні, а у внутрішні райони. Можна вважати, що межі регіону прокладені водорозділом річок, що мають внутрішній стік (Амудар'я, Сирдар'я тощо) і тими, що мають зовнішній стік (на півночі — великі сибірські ріки, орієнтовані до Північного Льодовитого океану — Об, Лена, Єнісей; на сході — річкові системи Тихого океану — Амур, Хуанхе, Янцзи; на півдні — Індійського — Інд, Ганг; на заході — Каспійське море з басейном р. Волга, що належить уже до Європи). У межах цього простору й розташовані пострадянські держави Центральної Азії — Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан і Узбекистан.

Сучасну назву регіону «Центральна Азія» уведено в офіційний обіг у 1993 р. на зустрічі глав нових держав регіону — колишніх радянських республік Середньої Азії. Раніше в радянських джерелах для позначення цього простору фігурувала назва «Середня Азія та Казахстан». Історичною ж назвою центральноазійського регіону є «Туркестан», що походить від тюрків, які становлять переважну частину місцевих етносів.

Західний Туркестан включає Туранську низину, Східний же відокремлений від нього високими гірськими масивами Паміру й Тянь-Шаню. Центральна Азія відкрита з північного заходу, де переважають безкраї степи, придатні для кочового скотарства, і закрита з півдня хребтами Гіндукушу і Копет-Дагу, що ускладнює сполучення між важливими життєвими центрами регіону. Лінії гірських хребтів спрямовані в широтному напрямі, що впливає на розподіл кліматичних зон. Головні ріки — Амудар'я та Сирдар'я — зорієнтовані в північно-західному напрямку до Туранської низовини, але, крім них, є багато внутрішніх річок та озер. Усе це утворює складний ландшафт регіону, який визначає багато в чому і його геополітичні особливості. Останні мали вплив на формування тор-гівельних шляхів і комунікацій та на перебіг історичних подій, зокрема, визначали напрямки воєнної експансії та поширення досягнень інших цивілізацій.

У воєнно-стратегічному плані регіон є відносно приступним з північного сходу, звідки найчастіше йшли кочові орди (гунів, тюрків, монголів), а також з північного заходу, звідки Росія без особливих зусиль двічі захопила Західний Туркестан (у XIX ст. та у 1918—1920 рр.). З південного заходу регіон захищений пустелями, але з країнами Передньої Азії його традиційно поєднують торговельні шляхи та інтенсивніше спілкування зі спорідненим населенням. Ці зв'язки виявилися настільки стійкими, що Центральну Азію в цілому можна вважати північно-східною периферією передньоазіатського цивілізаційного комплексу. Вторгнення персів, еллінів, арабів помітно вплинули на історію та весь цивілізаційний розвиток регіону.

Зі сходу та південного сходу Центральну Азію захищають великі гірські пасма і тому вплив індійської та китайської цивілізацій виявився слабшим. Встановлення постійного китайського контролю виявилося тривалим лише на сході регіону. Вторгнення далі на захід, у Ферганську долину, давало лише деякі короткочасні результати. З боку Індії значного воєнного тиску не було ніколи, якщо не брати до уваги епізодичну британську експансію в Афганістан. Швидше навпаки — Центральна Азія слугувала плацдармом для вторгнення в Індію арійських чи тюрко-монгольських племен, військ Олександра Македонського, Махмуда Газневі, Чингіз-хана, Тамерлана, Бабура та інших полководців.

Відносна доступність регіону перетворювала його на арену боротьби за геополітичне домінування з боку могутніших сусідів, тоді як обмеженість ресурсів та ефективних засобів самозахисту традиційно заважала регіону сформувати власне стійке цивілізаційне ядро. Найзначнішими місцевими державними утвореннями в Центральній Азії можна назвати державу Саманідів X ст. та імперію Тамерлана кінця XIV ст. Держава Тамерлана мала значні геополітичні амбіції та реальний вплив на історичні процеси в усій Передній Азії, але виявилася нетривкою і дуже швидко розпалася. У цілому Центральна Азія переважно перебувала під владою зовнішніх сил або у стані роздрібнених невеликих державних утворень локального значення.

Століттями в регіоні панували незмінний соціальний устрій та спосіб   життя.   Навіть   початкові   форми   модернізації, що імплементувалися після російського завоювання, мали незначний вплив. Ситуація тривалої історичної стагнації почала змінюватися на рубежі XIX—XX ст., коли регіон дедалі активніше долучався до світових історичних процесів.

У менталітеті кожного народу міцно засіли стійкі уявлення про власне походження, генезу, місце серед інших народів. Історична пам'ять і сформовані соціальні міфологеми живлять національно-патріотичні почуття народу та сприяють зміцненню його державницької традиції. Пам'ять етносу здатна підтримувати й певні експансіоністські амбіції сучасних правлячих еліт, хоча це може містити в собі загрозу соціальних та міжетнічних конфліктів, які здатні підірвати усталену систему безпеки. Центральноазійський регіон не є винятком з цього правила. Той або інший етнос, що проживає на його терені, у певний період займав домінуючі позиції, а отже, може апелювати до історичної пам'яті задля національного самоствердження. Так, таджики згадують часи династії Сама-нідів, туркмени — імперії сельджуків, узбеки — державу Тамерлана, казахи та киргизи — апелюють до часів Чингіе-хана тощо.

Найбільшою за територією державою в регіоні є Республіка Казахстан, що посідає дев'яте місце у світі за площею й удвічі більша від території всіх республік Центральної Азії разом узятих. Загальна довжина кордонів Казахстану — 15 тис. км. Межує на півночі з Росією (6023 км), на північному сході і сході — з КНР (1718 км), на південному сході — з Киргизстаном (1053 км), на півдні — з Узбекистаном (2153 км), на південному заході — з Туркменистаном (345 км сухопутного та 1730 км морського кордону). Більша частина території Казахстану рівнинна, гірські масиви, найвищий з-поміж яких Хан-Тенгрі (понад 6500 м), розташовані на сході та південному сході республіки і охоплюють 10 \% території. У складі населення країни, що становить понад 15 млн осіб, переважають казахи (53 \%), а найчисельнішими національними меншинами є російська (30 \%), українська (3,7 \%), узбецька (2,5 \%), німецька (2,4 \%) татарська (1,7 \%) й уйгурська (1,4 \%). Інші етноси становлять 5,3 \% населення республіки. Більшість віруючого населення Казахстану сповідує іслам і християнство (православні й протестанти (лютерани)).

Казахстан володіє різноманітними багатими запасами корисних копалин. Він є одним зі світових лідерів із запасами вольфраму, хрому, срібла, цинку, свинцю. На заході країни розташовані великі родовища нафти і природного газу, форфоритів, хрому, уранових руд. Північ багата на залізну руду, золото, кам'яне вугілля, боксити, сіль, титанові руди і азбест. На сході переважають руди кольорових металів, поклади вольфрамо-молібденових і титанових руд.

У центрі країни зосереджені поклади залізної і марганцевої руди, міді. Найбільше в Казахстані родовище коксівного кам'яного вугілля (Карагандинський басейн); на півдні — найбільше в СНД родовище фосфоритів Каратау.

Республіка Киргизстан розташована в гірських районах Центральної Азії. На півночі межує з Казахстаном, на сході — з КНР, кордон з Таджикистаном проходить Заалайським, Алайським і Туркестанським хребтами. Найскладнішу конфігурацію має кордон з Таджикистаном і Узбекистаном у Ферганській долині. Киргизстан має вигідне економіко-географічне розташування на перетині двох найважливіших торговельно-економічних осей регіону — Північ — Південь і Захід — Схід, територією Киргизстану проходить Великий Шовковий шлях. Географічно Киргизстан поділений на південь, що включає Ошську, Джалал-Абадську, Баткенську області, та північ (Чуйська, Таласька, Іссик-Кульська та Наринська обл.). Північ та південь єднає лише один сучасний автошлях Бішкек — Ош, придатний для проїзду автотранспорту.

У складі населення країни, що становить близько 5 млн осіб, переважають киргизи (65 \%), а найчисельнішими національними меншинами є узбецька (14 \%), російська (12,5 \%), дугнанська (1,1 \%), українська й уйгурська (по 1 \%). Інші етноси становлять 5,4 \% населення республіки. Більшість віруючого населення Киргизстану сповідує іслам і християнство (православ'я).

Киргизстан розташований у межах гірських систем Тянь-Шаню і Паміро-Алаю. Приблизно 90 \% території Киргизстану перебуває на висоті понад 1,5 тис. м над рівнем моря, з них близько третини — на висоті понад 3 тис. м. Найвища точка Киргизстану — пік Перемоги (Дженгіз-Чокосу, 7439 м), що Центральному Тянь-Шані. Більша частина території Киргизстану належить до районів 8— 9-бальної сейсмічності.

Головне багатство Киргизстану — гідроенергетичні ресурси у басейні р. Нарин, потенційний обсяг яких оцінюється в 56,9 млрд кВт. год. За радянських часів тут було побудовано каскад з п'яти гідроелектростанцій. Надра республіки багаті на вугілля, нафту, газ і газовий конденсат, кольорові метали, переважно ртуть і сурму, вольфрам, олово, уран, золото тощо. Балансові запаси вугілля складають 1,3 млрд т, нафти — 20 млн т. Розвідані запаси нафти становлять 99,43 млн т, з яких уже видобуто понад 10 млн т. Золоторудні формації розвинуті в окремих районах Середнього і Північного Тянь-Шаню (Кумторське родовище має запаси понад 500 т). За запасами ртуті і сурми Киргизька PCP посідає перше місце на пострадянському просторі. Крім того, у Киргизстані розвідано родовища вольфраму, молібдену, міді, свинцю, цинку, арсенопірітових руд, нефелінових сієнітів та залізних руд. Виявлено також понад 1,5 тис. родовищ неметалічної сировини.

Республіка Таджикистан розташована на південному сході Центральної Азії. Більшу частину території (близько 93 \%) займають високі гори Паміро-Алаю. На стику хребтів Академії наук і Петра Першого розташована найвища точка Таджикистану і СНД — пік Ісмоілі Сомоні (колишній пік Комунізму) — 7495 м. На заході і північному заході республіка межує з Узбекистаном, на півночі — з Киргизстаном, на сході — з Китаєм, на півдні — з Афганістаном (кордон проходить уздовж річок Амудар'я і П'яндж).

У складі населення країни, що становить понад 7 млн осіб, переважають таджики (80 \%), а найчисельнішими національними меншинами є узбецька (15,3 \%), киргизька і російська (по 1,1 \%), лакайська (0,8 \%), туркменська й татарська (по 0,3 \%). Інші етноси становлять 1,1 \% населення республіки. Більшість віруючого населення Таджикистану сповідує іслам.

У надрах Таджикистану містяться запаси нафти, природного газу, вугілля, урану, мідних, свинцевих, залізних, алюмінієвих руд, фосфоритів, цинку, граніту, мармуру, ртуті, золота, олова, вольфраму, бору, карбонатів, флюориту, коштовних та напівкоштовних каменів. Нафту та буре вугілля видобувають на півночі Таджикистану (відповідно, у районах Нєфтєабаду та Шурабу), на півдні розташоване родовище природного газу Кизил-Тумшук.

Республіка Туркменистан розташована в західній частині Центральної Азії. На півночі межує з Казахстаном, на сході і північному сході — з Узбекистаном, на півдні — з Іраном, на південному сході — з Афганістаном, на заході омивається водами Каспійського моря. Понад 80 \% території займають пустелі, у тому числі одна з найбільших у світі — Каракуми (близько 350 тис. кв. км), гори займають майже 1/5 території (Копетдаг, Великий і Малий Балханм, Кугітангтау). Найвища гірська точка країни — Айри-Баба (3139 м). Для зрошення пустинних земель водами Амудар'ї у 1950— 1960-ті рр. споруджено Каракумський канал завдовжки 1400 км.

У складі населення країни, що становить близько 5,5 млн осіб, переважають туркмени, а найчисельнішими національними меншинами є узбецька, російська, казахська, українська й азербайджанська. Більшість віруючого населення Туркменистану сповідує іслам.

В основі сировинного потенціалу Туркменистану — природний газ і нафта. Прогнозні запаси вуглеводневої сировини країни (з туркменським шельфом Каспійського моря включно) оцінюються в 23 трлн куб. м природного газу і 12,2 млрд т нафти. Найбільші родовища газу розташовані в південній і східній частині країни. Володіючи понад 33 \% світових запасів природного газу, Туркменистан посідає четверте місце у світі за його видобуванням. Зі 150 розвіданих на території республіки родовищ нафти і газу розробляється 42. Розвідано великі запаси сірки (близько 9 мли т), поклади сульфату натрію (міраболіту) і магнієвих солей (бішофіту), розташовані в затоці Кара-Богаз-Гол, значні запаси брому і йоду. Відомими є також родовища калійних солей і будівельних матеріалів.

Республіка Узбекистан займає серединне положення в центральноазіатському регіоні. Країна розташована в межиріччі Сирдар'ї і Амудар'ї. Північно-західний і північний кордон з Казахстаном є переважно пустельним, східний і південно-східний з Киргизстаном і Таджикистаном — переважно гірським. На півдні Узбекистан межує з Афганістаном, на південному заході — з Туркменистаном. Майже 4/5 території Узбекистану — рівнини, лише на крайньому сході та південному сході місцевість гориста (найвища вершина — 4633 м).

У складі населення країни, що становить понад 27 млн осіб, переважають узбеки (понад 75 \%), а найчисельнішими національними меншинами є російська (7,4 \%), таджицька (4,7 \%), казахська (4,1 \%), татарська (2,4 \%>), каракалпацька (2,1 \%>). Інші етноси становлять 4,3 \% населення республіки. Більшість віруючого населення Узбекистану сповідує іслам.

У надрах Узбекистану виявлено великі поклади мінерально-сировинних ресурсів (95 видів мінеральної сировини). За запасами золота, міді, вольфраму, срібла, свинцю, цинку і урану Узбекистан посідає одне з чільних місць у світі. На частку республіки припадає майже 74 \% запасів газового конденсату всього центральноазіатського регіону і 40 \% природного газу, за видобутком якого країна посідає третє місце в СНД (після РФ та Туркменистану), і входить до чільної світової десятки. Узбекистан посідає також друге місце в регіоні (після Туркменистану) за запасами і видобутком нафти (розвідані ресурси складають близько 350 млн т.). 73 \%> нафтових запасів сконцентровано в Кашкадар'їнській області. При збереженні темпів видобутку нафти, що усталилися упродовж 1990-х рр., її запасів вистачить на 80—100 років (у Туркменистані — на 48 років). Поклади вугілля оцінюються в понад 2 млрд т (55 \% запасів центральноазіатського регіону), сукупні запаси золота перевищують 4 тис. т (п'яте місце у світі). В Узбекистані розвідано 30 родовищ урану, який переробляється і збагачується в Навої і Зарафшані. За даними МАГАТЕ за запасами урану Узбекистан посідає сьоме місце у світі.

Історична спадщина народів центральноазійського регіону. Історичні долі народів Центральної Азії в давнину багато в чому схожі, а в їхній стародавній історії часом важко провести межу, щоб виокремити особливості історичного розвитку того чи іншого етносу. У другій половині І тис. до н. е. територія сучасних Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану входила до складу таких рабовласницьких держав, як Бактрія (середня й верхня течія Амудар'ї), Хорезм (нижня течія Амудар'ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (у басейні річок Зеравшану та Кашкадар'ї), а з середини VI ст. до н. е. — була завойована військами перського царя Кіра і поділена на сатрапи — територіально-адміністративні одиниці, створені для управління підкореними народами.

У IV ст. до н. е. Центральна Азія увійшла до складу імперії Олександра Македонського, а згодом — його наступника Селевка І. У середині III ст. до н. е. центральноазіатські землі відокремилися від імперії Селевкідів і на деякий час стали центром Греко-Бактрійського царства — однієї з високорозвинених тогочасних держав.

У першій половині II ст. до н. е. після розгрому Греко-Бактрійського царства кочівниками одне з князівств, що утворилися на території Центральної Азії, стало ядром могутнього Кушан-ського царства, що включало, крім власне Центральної Азії, також території сучасного Афганістану, Пакистану, Північної Індії і, можливо, Сінцзяну, але в IV ст. н. е. розпалося на кілька ворогуючих державних утворень.

У IV—V ст. в Центральній Азії панувала політична роздробленість, що зумовила вторгнення кочівників. У V ст. Центральну Азію захопили ефталіти («білі гунни»), у 60-х рр. VI ст. — Тюркський каганат, а в середині VII ст. розпочалося активне просування в регіон арабів, які на початок VIII століття взяли під контроль увесь центральноазіатський регіон.

У 875 р. вже на уламках Арабського халіфату виникла нова держава зі столицею в Бухарі під владою місцевої таджицької династії Саманідів. У період свого розквіту (І половина X ст.) вона включала Мавераннахр (межиріччя Амудар'ї і Сирдар'ї) та Північний і Східний Іран, а Хорезм, Решт, Газні та інші міста були васально залежними. У 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що об'єдналися під владою династії Караханідів, унаслідок чого Мавераннахр потрапив під владу засновника регіональної сельджуцької наддержави — Тогрул-Бека зі столицею у м. Мерв. На початку XII ст. на зміну сельджукам прийшли монгольські кочовики каракитаї. За цих умов центр державно-політичного життя Центральної Азії змістився до віддаленого від каракитайських кочів'їв Хорезму, чий правитель — Хорезмшах

Текеш — наприкінці XII ст. організував відсіч і сельджукам, і кара-китаям.

Син Хорезмшаха Мухаммед (1200—1220), використовуючи феодальну роздробленість регіону, завершив створення величезної за обширами держави, яка, однак, не вирізнялося внутрішньою міцністю, чим скористалися невдовзі монголо-татари. Унаслідок їх завойовницьких походів у першій половині XIII ст. територія Центральної Азії виявилася поділеною між улусами (спадковими володіннями) синів Чингізхана — Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан) і Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) та онука Хула-гу (Туркменистан).

У другій половині XIV ст. більшу частину центральноазіатських земель об'єднав у складі своєї імперії зі столицею у Самарканді ба-рласький емір Тимур (1370—1405). Встановивши свою владу в Ча-гатайському улусі, він захопив також Хорезм (столиця — м. Ургенч) і став активно розширювати територію своєї держави за рахунок Ірану, Османської держави, Делійського султанату та інших сусідніх держав. Проте після смерті Тимура створена силою зброї величезна імперія розпалася, і на території Центральної Азії, що входила раніше до завоювань Тимура, знову спалахнули міжусобні феодальні війни.

Дещо інакше розвивалися території, що належали до улусу Джучі. Після розпаду улусу степи Казахстану потрапили до складу Білої Орди (Ак-Орди) й опинилися під владою нащадків монгольського хана Шейбані, брата Батия. Із занепадом держави Шейбані-дів місцеві тюркські султани Гірей і Джанібек — утворили на заході Семиріччя, у Чуйській і Талаській долинах, перші самостійні казахські ханства. Поступово, упродовж XV ст., на території Казахстану сформувалися три відокремлені області — Старший, Середній і Молодший жузи, що розташовувалися відповідно в Семиріччі, Центральному й Західному Казахстані та об'єднували різні угруповання тюркомовних племен. На початку XVI ст. на основі цих областей виникло Казахське ханство, територія якого поступово розширювалася на захід за рахунок приєднання частини племен Ногайської орди. Однак через свою економічну відсталість і феодальні усобиці воно не змогло перерости в централізовану державу. Утворення Казахського ханства сприяло завершенню процесу формування казахської народності, її мови й культури.

На тлі феодальних міжусобиць у Казахському ханстві невдовзі розпочалося його завоювання з півночі державою Тимуридів — об'єднанням дешт-і-кипчацьких узбецьких племен на чолі з Мухаммедом Шейбані (1500—1510). Протягом кількох років узбеки оволоділи Мавераннахром і Хорезмом, а згодом до меж їхнього впливу увійшла й більшість територій, населених таджиками, та Центральний і Північно-Східний Туркменистан. Столицю держави було перенесено із Самарканда до Бухари. Поступово етнічна назва узбек передалася виниклій ще задовго до приходу кочових узбеків спорідненій їм за мовою тюркській народності центральноазіатського Межиріччя.

Після занепаду держави Шейбанідів (на рубежі XVI—XVII ст.) на її території утворилося багато держав, найбільшими з яких були Бухарське і Хівинське ханства. Унаслідок тривалого військового протистояння з Хівою та казахами Бухарське ханство на початку XVIII ст. розпалося і з-під його влади вийшли Фергана (з 1710 р. на її території почалося формування Кокандського ханства), Ходжент, Самарканд та Бадахшан. Політичного піднесення зазнало на певний час і Ташкентське ханство.

Однак султани й еміри, що правили майже самостійно областями та уділами ханств, посилювали стан феодальної роздробленості в Центральній Азії. Аналогічна ситуація зберігалася і в Казахстані. Цим неминуче скористалися агресивні сусіди народів Центральної Азії — Джунгарське (Ойратське) ханство, що виникло в 30-х рр. XVII ст. на території сучасного Північно-Західного Китаю, та Іран. На початку 20-х рр. XVIII ст. джунгари завдали нищівної поразки казахським військам і стали реальною загрозою вторгнення на територію Казахстану.

За таких умов серед правлячої еліти Молодшого і Середнього жузів почала набувати поширення ідея прийняття підданства Російської імперії. 10 жовтня 1731 р. хан Молодшого жузу Абулхайр і 27 казахських старійшин склали присягу на вірність Російській імперії, а в 1740—1743 рр. російське підданство прийняли казахи Середнього жузу. Входження до складу Російської імперії, поклавши край згубним вторгненням джунгарів, стало водночас початком поширення на територію Казахстану загальноімперських порядків, обмеження й поступової відміни влади ханів, скасування прав і привілеїв султанів. Зловживання царських урядовців викликало згодом могутнє загальноказахське повстання під проводом Батира Срима (1783—1797). Щоб розколоти повсталих, у 1791 р. російський уряд змушений був відновити ханську владу з радою старшин та вдатися до низки інших поступок місцевій владі. Проте вже в 1822—1824 рр. ханське правління в Молодшому і Середньому жу-зах було знову ліквідоване, натомість запроваджено нове адміністративне управління. Територія Старшого жузу була приєднана до Росії в середині XIX ст.

Проникнення в інші землі Центральної Азії на початку XVIII ст. стало для Росії складнішим завданням. Лише опанувавши у другій половині XVIII — першій половині XIX ст. Казахстаном і Закавказзям та здобувши вихід до узбережжя Тихого океану, вона змогла фактично оточити Центральну Азію і перейти до її завоювання. Значно полегшили завоювання Центральної Азії безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом.

На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше центральноазіатське державне утворення — Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а у травні наступного року — Ташкент. Це дало змогу з'єднати Сирдар'їнську і Сибірську військові укріплені лінії та розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північного Киргизстану, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії. На зайнятих територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.

Спроба бухарського еміра організувати проти Росії газават (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська зайняли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Петербурга і надали російським купцям право безмитної торгівлі. У 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство й оволоділи столицею, а його хан визнав васальну залежність від Росії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, російські власті в 1876 р. ліквідували його, а територію приєднали до Туркестанського генерал-губернаторства як Ферганську область.

Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі в 1869 р. було засновано місто Красноводськ як основну базу для подальшого наступу на оазиси туркмен-хліборобів. До середини 1880-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменистану, а в першій половині 90-х рр. XIX ст. завершилося приєднання Таджикистану. За російсько-британською угодою 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі р. Н'яндж.

На новоприєднані центральноазіатські землі було поширено територіально-адміністративну й правову системи, характерні для Російської імперії загалом. При цьому вищі губернські посади зайняли російські чиновники, а волосні й аульні — представники місцевої феодальної знаті. Царські чиновники вважали ці території російською колонією і поводилися відповідним чином. Однак, попри відверто колоніальну грабіжницьку політику царизму, приєднання Центральної Азії до Російської імперії мало й певні позитивні результати. Зокрема, припинилися постійні феодальні війни й міжусобиці, було скасовано рабовласництво, розпочалося будівництво залізниць.

Події Лютневої революції в Росії (1917) стали поштовхом до розгортання національно-визвольної боротьби мусульманських народів Центральної Азії, яку очолили джадіди — учасники ліберального мусульманського національного руху, що утворили на території Центральної Азії ряд політичних партій і організацій: Шуро-і-Іслам (у Туркестані), Молодо-бухарську (у Бухарському еміраті), Молодо-хівинську (у Хівинському ханстві). Однак відновити втрачену у XVIII—XIX ст. державність народам Центральної Азії завадила російська більшовицька експансія, унаслідок якої у квітні 1918 р. було проголошено Туркестанську Соціалістичну Федеративну Республіку у складі РСФРР, а в 1920 р. — Хорезмську і Бухарську народні радянські республіки.

Формування національно-державної ідентичності народів Центральної Азії. Процес формування національно-державної ідентичності народів Центральної Азії розпочався у другій половині XIX ст. і на сьогодні ще далекий від завершення. Важливу роль у цьому процесі відіграв зовнішньорегіональний чинник — спочатку російська, а згодом радянська політична система, що стимулювала процес формування «соціалістичних націй». Але й до XIX ст. народи регіону вже пройшли довгий історичний шлях. Для більшості з них він був позначений існуванням певної, досить аморфної етнічної єдності, що складалася з кількох автономних етнічно-територіальних груп. Подальший розвиток цієї спільності здебільшого призвів до втрати її відносної консолідованості й перетворення на систему споріднених і взаємопов'язаних етнічно-територіальних груп зі спільним і не надто виразним національно-культурним життям нечисленного освіченого прошарку.

Станом на 20-ті роки XX ст. можна виокремити кілька ієрархічних рівнів ідентичності місцевого населення, причому деяким з них властиве складне перехрещення різних форм. Найвищий рівень репрезентований мусульманською світоглядно-конфесійною формою ідентичності, загальною для всього населення Центральної Азії. Але ця форма своєрідно коригується згідно з макроетнічною та господарсько-культурною структурами.

У макроетнічному аспекті населення регіону, за винятком окремих малочисельних анклавних груп, з найдавніших часів складається з представників іранського та тюркомовного етносів. Починаючи із XVII ст., іранська спільність репрезентується власне іранцями (персами), таджиками, пуштунами та іншими, переважно малочисельними етносами. Між таджиками і персами існує конфесійний бар'єр: перші — суніти, другі — шиїти. Між таджиками і пуштунами — господарсько-культурний. Перші здебільшого осілі землероби, ремісники й купці, мешканці міст та оаз, другі — переважно скотарі-кочовики. Тюркська спільність складається з казахів, киргизів, каракалпаків, туркменів та узбеків. Усі вони — суніти, але роль ісламу в їхньому побуті традиційно різна: для осілих мешканців оаз і міст, зокрема узбеків і таджиків, ця роль є значною, а для традиційно кочових етносів, зокрема для більшості казахів і киргизів, роль ісламу суттєво менша.

Народи з розвиненішою національною самосвідомістю та державні утворення за умов розбіжності меж народів і міждержавних кордонів у XVII—XIX ст. сформували власне етнічні форми ідентичності. Узбеки були представлені в трьох державах: у Бухарському еміраті та в Кокандському ханстві вони співіснували з таджиками та іншими народами (у Бухарі — з туркменами, у Коканді — з киргизами), а у Хівінському ханстві — з великими групами каракалпаків і туркменів. Казахи складали три жузи на чолі з власними ханами та керівними надплемінними органами. Подібним чином на кілька племінних груп із зародковими державними структурами поділялися туркмени, киргизи та каракалпаки.

Нижчий, таксономічний, рівень представлений місцевими земляцькими спільнотами, що часто мали розгалужену родоплемінну структуру. Вони складають форму земляцької ідентичності. Саме належність до неї (як і до загальної мусульманської ідентичності) відігравала головну роль у повсякденному житті пересічної людини, тоді як належність до певної нації та державне підданство мали другорядне значення.

У господарсько-культурному аспекті (за критерієм економічного районування) населення регіону досить чітко поділялося на осілих землеробів з давніми традиціями міського життя та скотарів-кочовиків. До першої групи належить абсолютна більшість близьких у побутовому відношенні узбеків і таджиків, частково туркменів і каракалпаків, а також незначна кількість казахів і киргизів. Друга група складається з решти казахів і киргизів, значною мірою туркменів і каракалпаків та окремих груп скотарів-узбеків та памірських горців.

На такий ґрунт накладалася влада Російської імперії з її територіально-адміністративним устроєм. Кордони генерал-губернаторств та областей не враховували етнічну структуру населення, що зрештою гальмувало процеси національної консолідації. Шок від зіткнення різних цивілізацій — європейської та ісламської — актуалізував не стільки етнічну, скільки релігійно-культурну ідентичність. Щодо росіян та інших народів, що прийшли з європейських губерній Росії, місцеве населення відчувало свою єдність (як і російськомовні стосовно місцевого населення). Оскільки того, у місцевого населення актуалізувалося відчуття спільності з іншими мусульманськими, переважно тюркомовними, народами Російської імперії.

Факт російської присутності (через освітні заклади та залучення частини місцевого населення до демократично-народницької традиції) сприяв виробленню національної самосвідомості. Національна ідентичність була вкрай слабкою, але підвищення уваги до неї закладало основи подальшого розвитку національних форм само-ідентифікації, альтернативних не лише російській, але й певною мірою конфесійній і макроетнічій, з одного боку, та земляцькій і родоплемінній — з другого. Можна припустити, що в казахів (з огляду на те, що вони релігійно індиферентніші й мали давніші взаємини з росіянами) цей процес відбувався активніше, ніж в інших народів регіону.

На момент проголошення СРСР 30 грудня 1922 р. підконтрольна більшовикам Центральна Азія складалася з Киргизької (Казахської) і Туркестанської АРСР, що входили до складу РРФСР, а також Хорезмської і Бухарської народних радянських республік, що мали з РРФСР союзно-договірні відносини. Кордони цих адміністративних утворень були майже тотожні дореволюційному територіальному поділу, що, на думку більшовиків, не відповідало ані потребам економічного розвитку, ані ареалу розселення окремих народів. Загальнополітичні міркування та необхідність економічного планування зумовили створення в 1922 р. Середньоазіатського бюро ЦК РКП(б), що мало відповідати за перетворення в республіках Середньої Азії. Питання адміністративної реорганізації регіону полягало насамперед у визначенні головних принципів її здійснення. Ішлося про два основні підходи — ісламсько-тюркський та ет-нонаціональний.

Перший підхід ґрунтувався на наявній у межах Туркестану ет-ноконфесійній і соціокультурній єдності населення, більшість якого було тюркомовним (крім таджиків) і належало переважно до му-сульман-сунітів. До 1920-х років між таджиками і узбеками, які здебільшого проживали разом, особливо у великих містах, сутичок на національному ґрунті майже не відбувалося, а серед тюркомовних народів міжетнічні межі були досить умовними. Переважало усвідомлення конфесійної, макроетнічної та територіальної єдності. За єдність виступали і мусульманські лідери, і місцеві політичні авторитети, і більшовики та лояльні до нової влади вожді. Отже, загальнотуркестанський варіант адміністративного устрою з подальшим обласним поділом мав підґрунтя й за певних умов міг бути реалізованим.

Проте керівництво в Москві та в місцевих автономіях обрало другий підхід — національно-державне розмежування. Таке рішення навряд чи мало відповідне соціально-економічне обґрунтування, швидше можна припустити, що воно зумовлене політичними міркуваннями більшовицьких лідерів. Досвід боротьби з басмацьким рухом засвідчив, наскільки сильним може бути опір місцевого населення комуністичній владі за умов його консолідації на ґрунті мусульманської та спільнотюркської свідомості. Отже, більшовики були насамперед зацікавлені в розколі місцевих традиціоналістсь-ких сил, який посилювався поглибленням суперечностей між пригнобленими масами та байською верхівкою. Однак ці суперечності ще не підривали спільної конфесійної, макроетнічної та територіальної ідентичності, що спиралася на ідеї протистояння населення краю російській комуністичній владі. За цих обставин поширення ідеї етнонаціональної самосвідомості серед представників корінного населення було реальним засобом внесення розколу до лав місцевих мусульман.

Отже, головним мотивом вибору національно-територіального принципу розмежування було прагнення більшовиків розколоти доволі монолітний мусульманський рух народів регіону. Цьому сприяли й міркування економічного характеру, в основі яких було вирішення гострої для регіону проблеми землі й води. Саме у 1923—1924 рр. у Центральній Азії досягло апогею збройне протистояння різних етнічних груп на ґрунті суперечок щодо водокористування, у яке було втягнуто десятки тисяч осіб.

Керівництво СРСР уважало, що утворення окремих республік за національною ознакою та часткова передача влади представникам місцевих прокомуністичних територіально-кланових угруповань спровокують конкуренцію між керівництвом республік, а також сприятимуть висуненню на перший план нової, етнонаціональної ідентичності замість домінуючої конфесійної. Руйнація старих адміністративних меж, з якими були пов'язані відповідні конфесійні структури, схеми міжособистісних та міжкланових відносин (особливо в межах Хорезмської та Бухарської республік) тощо розчищали шлях до утвердження нових, більшовицько-радянських структур влади й управління.

Також національно-державне розмежування в регіоні провокувало конфлікти між представниками титульної нації та національними меншинами. Влада більшовицького центру та його представників на місцях використовувала протистояння нації-більшості з нацменшинами за принципом «поділяй та володарюй». Руйнація конфесійної ідентичності, таким чином, стала серцевиною загального стратегічного курсу більшовиків на розкол загальномусульманського й пантюркістського рухів, а в перспективі — на знищення релігійної свідомості. Проте наступний розвиток подій засвідчив, що національна свідомість виявилася міцнішою за комуністичну, а отже, така стратегія виявилася марною.

За умов тогочасної політичної ситуації більшовики максимально використали національні почуття пригноблених народів, повсюдно декларуючи їх найширші права. Серед тюркомовної спільноти національні суперечності були майже відсутні, чого не скажеш про узбецько-таджицькі взаємини, які набули гострого характеру спочатку у верхах, а згодом і серед широких мас населення. Справа в тому, що розмежувати узбецькі й таджицькі землі на значних територіях басейну р. Зеравшан, Ферганської долини тощо було фактично неможливо. Сільське населення складали переважно узбеки, а більшість мешканців міст (зокрема Самарканду й Бухари) були таджиками. Тобто, якщо території розселення основних тюркомовних народів розмежувати можна було хоча б приблизно, то розділити узбеків і таджиків — майже неможливо.

Від самого початку узбецьке домінування було значним, цілком зрозумілим та обґрунтованим. Узбеки кількісно переважали таджиків, а центром російської влади в Туркестані традиційно вважався Ташкент, населений майже виключно узбеками. Переважно мешканці Ташкента, прихильні до радянської влади, складали так звані «національні кадри», що призначалися більшовицькою владою на відповідальні посади. З позиції радянської влади ця політика була виправданою, оскільки ядром конкурентного більшовикам басмацького руху були східні та південно-східні передгірські та гірські райони Бухарської республіки, де переважало таджицьке населення. Таджики — колишні піддані місцевих беків — васалів бухарського еміра — до вересня 1920 р. фактично не стикалися не лише з комуністами, але й узагалі з російською адміністрацією й тому категорично не сприймали радянських перетворень. Саме обставини політичного характеру і стали вирішальними у визначенні Кремлем титульних націй у регіоні.

12 липня 1924 р. політбюро ЦК РКП(б) ухвалило постанову «Про національне розмежування республік Середньої Азії (Туркестану, Бухари і Хорезму)», згідно з якою з туркменських частин Туркестану, Бухари і Хорезму було утворено Туркменську республіку, з узбецьких частин Туркестану й Бухари — Узбецьку республіку. Хорезм-ську республіку (за винятком її туркменської частини) залишили в колишніх межах. Райони Туркестану, населені казахами, було об'єднано в Казахську АРСР у складі РСФРР (у 1936 р. Казахстан було перетворено на союзну республіку). Також створено Кара-Киргизьку автономну область у складі РСФРР (у 1936 р. на її базі створено Киргизьку PCP) і Таджицьку АРСР у складі Узбецької PCP (союзною республікою Таджикистан став у 1929 p.). Таким чином, окремі державні утворення на території Центральної Азії, відомі сьогодні як Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан і Туркменистан, з'явилися на політичній карті світу в 1920-х pp. у результаті національно-державного розмежування в регіоні, проведеного політичним керівництвом СРСР. У межах кордонів, визначених більшовицькою владою, союзні радянські республіки Центральної Азії у 1991 р. стали на шлях незалежного розвитку.

Геополітична ситуація в Центральній Азії після розпаду СРСР. Центральну Азію можна розглядати як геополітичну цілісність, що зумовлена географією, спільністю історичного минулого, різнобічних економічних зв'язків, етнокультурною і релігійною близькістю народів регіону. За умови поліцентричної геополітичної моделі сучасного світу держави Центральноазійського регіону (ЦАР), попри конкуренцію в боротьбі за розвиток і виживання, мають низку спільних інтересів і завдань, спрямованих на зміцнення їхнього суверенітету, забезпечення безпеки, вирішення соціально-економічних проблем. Водночас кожна з держав регіону має свої специфічні особливості, своєрідність обраної моделі розвитку. Держави регіону мають різний ступінь демократичних свобод, особливості політичних режимів: від авторитаризму, посткомуністичних безальтернативних президентських режимів до наближених до демократичних моделей.

Найскладніший період становлення національної державності країни регіону вже минули і на початок XXI ст., принаймні до «оксамитових революцій» в окремих країнах пострадянського простору (у тому числі в Киргизстані), намітилась тенденція до соціально-економічної і політичної стабілізації. Водночас у регіоні наявна низка факторів ризику, осередків потенційної напруженості, які є наслідком спільного для всіх пострадянських держав тоталітарного минулого і які мають у Центральній Азії свою специфіку. Основними внутрішніми і зовнішніми факторами ризику є:

збройні конфлікти в суміжних державах, що безпосередньо або опосередковано впливають на ситуацію в регіоні;

існування потенційної загрози зіткнення інтересів різних країн і коаліцій держав світу, що може мати негативні наслідки для регіону в цілому;

невирішені територіально-прикордонні проблеми між республіками, що дістались їм у спадок від СРСР;

небезпека переростання в екстремістські форми національної і релігійної нетерпимості процесів зростання національної самосвідомості народів регіону;

наявність міжетнічних, міжконфесійних і пов'язаних з ними культурно-цивілізаційних проблем;

загроза екологічних і технологічних катастроф у разі дестабілізації становища в регіоні;

значна ймовірність перетворення держав регіону на великий світовий наркоринок (у регіоні виявлені осередки власного виробництва наркотиків).

В експертному середовищі побутує думка, що гіпотетична дестабілізація в Центральній Азії охопить переважно власне держави регіону і можливо Росію. Водночас, дестабілізація в Центральній Азії приховує в собі реальну загрозу для таких суміжних країн, як Афганістан, Пакистан, Китай.

Події першої половини 1990-х рр. засвідчили, що держави Центральної Азії не володіють ні достатнім внутрішнім запасом міцності, ні ресурсами для підтримання належного рівня безпеки. Військово-політична й певною мірою економічна стабільність тримаються завдяки зовнішнім чинникам.

Внутрішні простори Азії завжди сприймалися як далека периферія або як місце скупчення великих степових орд, здатних поглинути основні центри людської цивілізації. У геополітичному ракурсі Центральна Азія є простором, який відокремлює життєві центри двох великих ядерних держав — РФ і Китаю і де перетинаються основні геополітичні масиви Азії — російський, ісламський, китайський та індійський. Від того, чи буде тут сформована якась нова, синтезуюча азійська модель устрою, залежить і доля Азії в цілому. Збалансована схема тяжінь і рівноваг країн регіону ще не склалася і, отже, слід очікувати зіткнень глобальних інтересів великих держав у боротьбі за домінування в регіоні.

Центральна Азія не має прямих виходів до Світового океану, тому її комунікації зі світовими ринками пов'язані із сухопутними транспортними шляхами. Це ставить країни регіону в залежність від стабільності стосунків із прилеглими країнами та безпеки шляхів сполучення. Економіка регіону внаслідок несприятливих природних умов не є самодостатньою, її розвиток значною мірою визначається спроможністю місцевих держав включитися у світову економічну систему. Усе це зумовлює головні риси поведінки країн регіону у ставленні до РФ, Заходу, Китаю, ісламських країн, яка з необхідністю має бути гнучкою, зваженою, побудованою на компромісах та балансуванні між різними інтересами.

Після колапсу радянської системи Центральноазійський регіон виокремився як нова сцена дії різних геополітичних сил, що розпочали тут велику гру за домінування. Регіон привабливий з погляду наявних тут ресурсів і його геостратегічного розташування в серці

Євразійського материка на перехресті важливих транспортних шляхів. Можна вести мову загалом про відновлення феномену цен-тральноазійської геополітики, який, здавалося, узагалі припинив існування після захоплення цього простору більшовицькими військами в 20-х роках XX ст. Власне, свого часу вторгнення СРСР до Афганістану мало остаточно вирішити питання домінування в цьому регіоні на користь Москви, але тут на геополітичну сцену вийшли сили локального рівня, що спромоглися перешкодити реалізації інтересів радянської силової суперпотуги.

Геополітична ситуація в Центральноазійському регіоні видається оптимістичнішою, аніж, скажімо, на Балканах та Кавказі, де нові держави були втягнуті у тривалі внутрішні і зовнішні конфлікти. Країни регіону спромоглися проявити потрібну гнучкість у міждержавних стосунках, досягти певного рівня внутрішньої стабілізації. Дія зовнішніх сил не була тут настільки інтенсивною, щоб створити загрозу стабільності ситуації в регіоні. Росія, що традиційно контролювала Центральну Азію, до кінця 1990-х рр. не виявляла достатнього інтересу до подій у регіоні, а зацікавленість інших країн була радше символічною. Таким чином, політичні еліти держав регіону отримали резерв часу для зміцнення своєї влади і ствердження на міжнародній арені.

Як і в багатьох інших частинах пострадянського простору, національно-державна ідентичність центральноазійських суспільств остаточно не усталена. З моменту руйнації в 1991 р. колишнього СРСР у Центральній Азії відбуваються процеси трансформації соціально-політичного, ідеологічного та економічного устрою. Це пов'язано з поступовим відходом від жорсткої вертикалі — орієнтації на колишній союзний центр та пошуком нових можливостей розвитку і безпеки у взаєминах з іншими країнами світу, зміцненням горизонтальних міждержавних зв'язків у межах або поза межами СНД. Відбуваються процеси консолідації та інтеграції країн регіону, хоча мають місце внутрішні суперечності між новими державами, боротьба за регіональне лідерство, рух у відцентрових щодо регіону напрямах зовнішньої політики тощо.

Опір населення складним процесам суспільної модернізації та відродження традиційних форм культури сприяє посиленню національних та релігійних почуттів, які здатні призвести до великих потрясінь. Найзначніші загрози в регіоні мають місцеве походження: складні процеси національно-державної консолідації та легітимації влади, труднощі формування правового простору і позбавлення решток колоніального минулого, трансформації суспільно-економічної системи, урегулювання етнічних проблем, недопущення прикордонних суперечок тощо.

Для вирішення цих проблем в умовах Центральної Азії формується перехідна форма суспільно-політичного устрою, яку Президент Узбекистану І. Карімов називає «східною демократією» і яка побудована на авторитаризмі та домінуючій ролі держави в суспільному розвитку. Спільність інтересів правлячих еліт та рівень їхньої консолідації, що склався за радянських часів (на ґрунті централізації влади, упровадження єдиної ідеології, придушення зародкових форм демократії), сприяли встановленню відносної політичної стабільності в центральноазійських республіках і надали їм змогу протистояти небезпечним проявам релігійної та етнічно-сепаратистської агресивності.

Форма авторитарного правління стала прийнятною для місцевих правлячих кіл, оскільки давала змогу поставити під контроль проісламський традиціоналізм, що реально спроможний скласти конкуренцію існуючій політичній еліті, сформованій за радянських часів. Авторитарний режим в умовах Центральної Азії деяким чином забезпечує соціально-політичну стабільність та надає можливості проводити курс на трансформацію економічних систем. З іншого боку, на гіркому досвіді конфлікту в Таджикистані можна переконатися, що спроби прискорити суспільно-політичні процеси за умови не готового до цього суспільства викликають зворотний ефект дестабілізації та саморуйнування соціуму з наступним втручанням зовнішніх сил.

Центральноазійський регіон багатьма сприймається як окрема система, що має спільні, а іноді й корпоративні інтереси. Країни регіону значну увагу приділяють розвитку регіонального співробітництва. З одного боку, це пояснюється потребою реагувати на політику Росії, що прагне зберегти домінуючі позиції в регіоні, з другого — схожістю політичних та економічних інтересів. Питання полягає в тому, чи може тут сформуватися міцна регіональна система міждержавних зв'язків на зразок ЄС або АСЕАН, чи головною домінантою стануть конфронтаційні взаємини?

Уже в 1990 р. в Алма-Аті лідери п'яти держав обговорювали спільні плани інтеграції. Після підписання Біловезьких угод у грудні 1991 р. Туркменистан висунув ідею створення Конфедерації центральноазійських держав. На зустрічі голів держав та урядів у Ташкенті (січень 1993) було оголошено про необхідність регіональної інтеграції країн Центральної Азії з огляду на спільність інтересів, таких як: питання безпеки, проблема Аралу, криза в Таджикистані, створення єдиного інформаційного простору тощо.

Зовнішньополітичні орієнтації політичних еліт у країнах регіону в цілому формуються на засадах усвідомлення власних національних та регіональних інтересів і складаються як синтетична конфігурація основних схем зовнішньої орієнтації країн Центральної Азії — євроатлантичної, євразійської, тюрксько-ісламської, китайської тощо — у міру їх адаптації до локальних умов та інтересів. Одним з важливих чинників, що впливають на процеси в Центральній Азії, є зовнішньополітична активність провідних світових та регіональних держав. Подальше посилення стратегічного суперництва, елементи якого вже проявляються сьогодні в центральноазій-ському регіоні, породжує нові розбіжності, але вже не на ідеологічній, а на геополітичній і економічній основах. Серед світових та регіональних держав, що справляють значний вплив на формування геополітичної ситуації в Центральній Азії, особливо вирізняються Російська Федерація, Сполучені Штати Америки, Китайська Народна Республіка, а також Туреччина, Іран, Пакистан, Індія, держави Європейського Союзу.

Найвпливовішою зовнішньою силою щодо новоутворених цен-тральноазійських держав залишається Російська Федерація. У силу історичних обставин найбільшу вагу в регіоні продовжує зберігати євразійська або російсько-радянська схема мислення, згідно з якою всі країни пострадянського простору мають орієнтуватися переважно на Росію. Дії РФ у регіоні тривалий час були суперечливими, оскільки пріоритет надавався короткостроковим інтересам. У цілому ж превалювала ставка на військову присутність, що є прийнятним і досить ефективним для Росії підходом (порівняно, наприклад, з розвитком економічних і політичних зв'язків). Ного переваги приховані в історичних основах розвитку російської держави, зокрема в ісламсько-мусульманській експансії, що неодноразово загрожувала її суверенітету й цілісності, поширюючи нестабільність уздовж кордонів.

На сучасному етапі стратегічно важливою для Росії є протидія афгансько-ісламському факторові (за яким стоять певні сили в Пакистані, Саудівській Аравії, а також в Ірані). Створення російської військової бази на території Таджикистану вже однозначно свідчить про вибір цієї держави своєрідним форпостом російських гео-політичних інтересів у регіоні Центральної Азії й довкола нього. Такий вибір зовсім не означає визнання Таджикистану ключовою державою в Центральній Азії, але свідчить про те, що ця країна є важливою ланкою в системі регіональної безпеки. Росія, виходячи з міркувань геополітичної доцільності, користається зі зручної нагоди, щоб без істотних матеріальних і політичних витрат, стратегічно закріпитися в регіоні. Крім того, Росія продовжує демонструвати зацікавленість у транспортуванні своєю територією енергоресурсів регіону. Для неї, як і для інших країн, що беруть участь в освоєнні нафтогазових родовищ, будівництві, експлуатації трубопроводів, транспортування енергоресурсів є не тільки економічним, але й політичним питанням, оскільки дає можливість забезпечити ефективний контроль над розвитком ситуації в регіоні.

Після тимчасового послаблення російського впливу в централь-ноазійському регіоні у 1990-х рр., коли Кремль не мав ані засобів, ані бажання здійснювати неоколоніальну експансію, а також організовувати військовий захист країн регіону у випадку агресії ззовні, на початку XXI ст. Росія повернулася обличчям до Сходу і виявляє бажання прив'язати країни Центральної Азії до власних інтересів. Метою РФ є протидія проникненню в регіон інших глобальних сил. Задля цього Росія зосереджує зусилля на захисті етнічних росіян та «російськомовних», що проживають у регіоні, і протидіє поширенню ісламського фундаменталізму в регіоні.

Значним важелем впливу РФ у регіоні є ОДКБ (колишній Ташкентський пакт), до складу якої входять усі центральноазійські республіки колишнього СРСР, крім Туркменистану. ОДКБ надає можливість зберегти російську політичну й військову присутність у регіоні та на його кордонах. Російські війська в ролі миротворчих сил сприяли утвердженню неісламського уряду в Таджикистані та збереженню російської військово-політичної присутності в регіоні — згідно зі стратегією захисту національних інтересів РФ на «передових рубежах». Але Ташкентський пакт, трансформований в ОДКБ, так і не створив сприятливих умов для розбудови національних збройних сил у нових державах, а «єдиний оборонний простір» фактично означає збереження військової інфраструктури, сформованої за часів СРСР, яка перейшла у спадок РФ і перебуває під її контролем.

В останні роки Росія намагається обґрунтувати лінію реінтеграції країн пострадянського простору, тобто реінтеграції геополітич-них впливів Росії за формального збереження національних суверенітетів нових незалежних держав. У цілому така політика, зрештою, майже не відрізняється від попереднього курсу, але передбачає гнучкіші механізми, здебільшого економічні та дипломатичні. Прихильники цієї позиції також виходять з міркувань щодо небезпеки утворення геополітичного вакууму в Центральній Азії, де нібито посилюється загроза внутрішніх конфліктів та втручання ззовні.

Саме посилення конфліктогенності в регіоні, пов'язане з так званими андижанськими подіями 2005 р., що спричинили фактичне розірвання стратегічного партнерства Узбекистану із СІЛА, сприяло поверненню РФ у центральноазійський регіон. Відтоді в основу нової зовнішньополітичної концепції РФ у регіоні покладено тактичні завдання середньострокової перспективи, що їх намагається реалізувати Москва. Це контроль над видобуванням, транзитом і виходом на світові ринки центральноазійських енергоресурсів; збереження й оптимізація російської військової присутності в регіоні; підтримка дій лідерів центральноазійських режимів зі зміцнення їх особистої влади й недопущення «експорту демократії»; пошук консенсусу у взаєминах з Китаєм, який прагне домінування в ЦАР.

Сподіваючись на встановлення рівноправних і взаємовигідних стосунків з Російською Федерацією, уряди нових держав Центральної Азії занепокоєні зростанням реінтеграційних настроїв серед впливових політичних сил Росії. У зв'язку з активізацією російської політики на Сході, яка здійснюється задля формування противаги процесу розширення НАТО в Європі, можна очікувати посилення тиску на країни Центральної Азії задля їх тіснішої прив'язки до російських інтересів.

Попри заяви про стратегічне партнерство з Росією та спільну участь у низці ініційованих нею геополітичних проектів, країни Центральної Азії відстоюють свій статус незалежних держав і навряд чи схильні погодитися з концепцією, що розглядає країни СНД виключно як сферу життєво важливих інтересів РФ. У випадку посилення зовнішнього тиску з боку РФ країни регіону, як можна очікувати, активізують пошуки відповідної противаги.

Для досягнення балансу геополітичних інтересів у регіоні цент-ральноазійські держави прагнуть допомоги держав Заходу для модернізації своєї економіки і переоснащення збройних сил. Першим реальним кроком до співпраці із Заходом в оборонній сфері стало запрошення нових незалежних держав ЦАР до співпраці в рамках Програми НАТО «Партнерство заради миру» у січні 1994 р. Угоду з НАТО протягом року підписали усі країни регіону, за винятком Таджикистану. У межах Програми здійснюються заходи, що сприяють військовому будівництву держав регіону.

Того самого 1994 р. почали розглядати Центральну Азію як стратегічно важливий для себе регіон і США, передусім у тому сенсі, що Казахстан та інші держави регіону можуть стати противагою Китаю в майбутньому. Однак США не мають достатніх інтересів у регіоні для того, щоб наважитись взяти на себе значний тягар відповідальності за його безпеку. Одне з першочергових завдань США в регіоні — намагання унеможливити переростання наявних проблем релігійного, етнічного та політичного екстремізму в кризові ситуації, що поширюватимуться на інші регіони Азії. Цього можна досягти, надаючи підтримку розбудові демократії та створенню ринкової моделі економіки в країнах регіону.

Зовнішньополітична стратегія США щодо країн Центральної Азії ґрунтується переважно на геополітичних міркуваннях, зокрема на підході, що враховує власні стратегічні пріоритети й інтереси. Ці підходи залишаються домінуючими в системі оцінок регіону Сполученими Штатами. Це зумовлено широким набором елементів взаємин з Росією, Китаєм, Іраном та ісламським світом і пов'язано насамперед з необхідністю підтримки формування у вигідному для Сполучених Штатів напрямку балансу сил як на регіональному, так і на глобальному рівнях. Безумовно, США у віддаленій перспективі хотіли б бачити Центральну Азію у сфері своїх життєвих інтересів, однак на сучасному етапі, з урахуванням існуючих реалій, Вашингтон прагне не допустити появи держав, які, зважаючи на їх потенціал, могли б обмежити або послабити вплив США, маючи на увазі під цими країнами перш за все Росію, Китай та Іран.

Саме тому США продовжують заохочувати активність Туреччини в регіоні у питанні транспортування енергоресурсів її територією. Це зумовлено кількома чинниками. По-перше, США стурбовані можливістю подальшого посилення в Туреччині позицій клерикальних сил і послаблення прозахідної орієнтації; по-друге, США прагнуть закріпити за Туреччиною, одним з надійних союзників Вашингтона в євроатлантичній кооперації, роль ключової держави в регіоні, провідника політики США. Крім того, реалізація інших транспортних проектів (за винятком афганського, кавказького) буде означати посилення позицій РФ, КНР або Ірану, що не входить до планів США.

Водночас політика США в регіоні є заручником суперечливих внутрішніх тенденцій, що розвиваються в правлячих колах самих Сполучених Штатів. З одного боку, у США сильні позиції тих сил, чиї підходи ґрунтуються на прагматичній оцінці вигідності або невигідності для країни яких-небудь дій за кордоном. З другого боку, у США, що вважають себе лідером демократичного світу, впливовим є ліберальний підхід, заснований на прагненні підтримати й поширити демократичні цінності повсюди. Обидва підходи часом дивним чином уживаються в зовнішньополітичній стратегії США. Ця обставина нерідко викликає справедливі міжнародні звинувачення й критику на адресу Вашингтона у проведенні політики «подвійних стандартів»: політика країн, які, здавалося б, перебувають у схожих, у тому числі «демократичних» умовах, оцінюється часто з діаметрально протилежних позицій.

У цілому американська політика в Центральній Азії відіграє досить прогресивну роль у напрямку підтримки геополітичного балансу, інтеграції регіону в міжнародне співтовариство. Водночас, окремі підходи в сучасній політиці Вашингтона, зокрема форсування в країнах регіону процесів лібералізації, викликають деякий скептицизм. Позаяк західні політичні проекти, в основі яких лежать цінності ліберальної демократії, значною мірою були дискредитовані практикою невдалих реформ, соціальною диференціацією, бідністю й політичним розколом у країнах ЦАР. У Центральній Азії перемогла так звана «державноцентрична» модель розвитку країн регіону, основою якої є авторитарний характер влади. Така модель державного будівництва, що не сприймається Заходом, узята на озброєння всіма пострадянськими державами ЦАР і отримала підтримку Росії. Саме вона значною мірою сприяла посиленню російської присутності в регіоні.

Китай, виявивши властивий йому реалістичний підхід, надає перевагу обережній політиці на центральноазійському напрямку. Зовнішні стратегічні інтереси КНР у Центральній Азії проявляються несуттєво (що не означає їх цілковитої відсутності). У геополі-тичному плані Китай усвідомлює небажаність передчасної демонстрації своїх амбіцій у регіоні. Передусім це викликано тим, що посилення уваги КНР до регіону могло б зашкодити розвитку російсько-китайського співробітництва, що в окремих питаннях міжнародної політики й деяких інших сферах набуває характеру стратегічного. Китайське керівництво неодноразово наголошувало на своїй зацікавленості у збереженні дружніх відносин центрально-азійських держав з Росією і небажанні заповнити будь-який вакуум, що утворився внаслідок розпаду Радянського Союзу.

Дещо прохолодне ставлення Китаю до центральноазійських справ пояснюється й існуванням для КНР такої проблеми як нестабільна ситуація в східній частині Сіньцзян-Уйгурського Автономного району (СУАР), що й без того завдає Пекіну неприємностей через зростання ісламських націоналістичних настроїв. Тому вважається, що одним із ключових елементів пасивності КНР у зазначеному регіоні є незацікавленість Пекіна в приверненні уваги світової громадськості до проблем СУАР, позаяк ситуація в ряді інших регіонів Китаю, зокрема таких як Тибет, достатньо підриває міжнародний авторитет і стабільність КНР, і є причиною західного «втручання» у внутрішні справи країни. Однак, є й інші оцінки щодо китайського впливу на Центральну Азію. Здебільшого вони характерні для деяких казахських і киргизьких політологів, які стверджують, що стосовно їхніх країн з боку Китаю здійснюється так звана «повзуча експансія», що супроводжується високою міграційною активністю населення КНР. Утім, не слід перебільшувати роль цього чинника, адже міграційний тиск Китаю, що простежується по периметру кордонів КНР, пов'язаний переважно з внутрішньою ситуацією в країні, і його поки не уведено в ранг державної політики.

Між тим, останнім часом простежується тенденція посилення активності КНР у регіоні. Зростаючий китайський інтерес помітний насамперед в економічній сфері, показником чого стало значне зростання китайських інвестицій, пожвавлення торгівлі, підвищена увага до транспортних проектів, у тому числі будівництва мережі трубопроводів із Центральної Азії. В основі цієї активності — прагнення КНР убезпечити свої східні тили для проведення активнішої політики в АТР, уникнути можливості виникнення на своїх кордонах осередків нестабільності, сформувати стійкі передумови для подальшого розвитку відносин з новими державами регіону, у внутрішньому плані — стабілізувати ситуацію в СУАР, найменш розвиненої провінції країни, міцніше прив'язати Сіньцзян до Китаю шляхом будівництва на його території трубопроводів, інтенсифікації його економіки.

Зростання інтересу Китаю до центральноазійського регіону пов'язано також зі зростанням зацікавленості Китаю до взаємодії з об'єднаною Європою. На думку китайських аналітиків, розвиток КНР елементів транспортної інфраструктури із Центральною Азією в майбутньому має стати фундаментом широкої взаємодії КНР з європейськими країнами.

У цілому підхід Китаю до Центральної Азії є за своєю суттю стратегічним і довгостроковим, не зорієнтованим на скороминучі пріоритети. Аналіз останніх тенденцій у китайській політичній лінії дає підстави припустити, що роль Пекіна в регіоні, імовірно, буде поступово зростати найближчим часом пропорційно послабленню тут російського впливу, посиленню китайсько-європейської взаємодії. У віддаленішій перспективі зміцнення позицій Китаю в АТР (у тому числі, не виключено, за рахунок вирішення на користь КНР ряду територіальних суперечок), поліпшення соціально-економічної ситуації в східних регіонах країни, як видається, буде мати далекосяжні результати для майбутнього країн Центральної Азії і всього азійського континенту.

Європейська позиція щодо Центральної Азії характеризується як обережна і стримана, що пов'язано з переосмисленням політичними колами ЄЄ змін на євразійському просторі. На сучасному етапі геополітичний інтерес ЄЄ до регіону, як такий, відсутній. В економічному плані основним бар'єром, що заважає активному розвитку відносин ЄЄ з регіоном, є не так віддаленість Центральної Азії від Європи, як наявність різноманітних перешкод на кшталт високих тарифів на транспортування енергоносіїв із центрально-азійського регіону й потенційної небезпеки окремих ділянок маршруту транспортування через наявність невирішених проблем між окремими країнами регіону.

Останнім часом ЄЄ продовжує демонструвати підвищений інтерес до ідей інтеграції й кооперації країн Східної Європи, Кавказу,

Центральної Азії. Водночас, зацікавленість Європейського Союзу у виході до Тихого океану, підсилення взаємодії з країнами АТР, що відбувається на тлі послаблення комунікаційного значення РФ, диктує для європейських країн доцільність активнішого залучення території центральноазійських держав як транспортного коридору. Слід особливо акцентувати увагу на тому, що головним гарантом (у тому числі фінансовим) успішної реалізації транспортних (до того ж не тільки енергетичних) проектів «Схід—Захід» залишається саме їхня європейська спрямованість. Більшість інфраструктурних проектів у Центральній Азії й суміжних державах, а також на Кавказі, уже органічно вмонтовані в комплексну програму Єврокомісії зі створення транспортної інформаційної магістралі Європа — Кавказ — Азія (ТКАБЕСА), що закріплює за ЄС особливе місце у взаєминах із центральноазійськими республіками. Крім того, здатність ЄЄ відігравати привілейовану роль у регіоні також пов'язана з тим, що європейсько-центральноазіатські відносини не обтяжені минулими амбіціями. Вони мають у своїй основі реалістичний підхід, на відміну від відносин з іншими країнами.

На політичному рівні, зокрема у сфері безпеки, важливість відносин ЄС з регіоном визначається вже тим фактом, що всі країни Центральної Азії є членами ОБСЄ. Ця обставина дозволяє їм розвивати безпосередні зв'язки з європейськими державами. За деякими оцінками, подальше розширення відносин із Центральною Азією буде однозначно корисним для ЄС з погляду економічного й політичного процвітання. На думку багатьох європейських аналітиків, активніше економічне, політичне й дипломатичне проникнення ЄС в Центральну Азію, насамперед у регіоні Каспію, перешкодило б надмірній присутності тут РФ, США, потенційно КНР, і тим самим сприяло б зміцненню елементів стабільності не тільки в цьому регіоні, але й у Євразії в цілому.

Важливою структурою, що створювалась задля противаги зростаючому впливу Заходу на центральноазійський регіон, є Шанхайська організація співробітництва (ШОС) у складі Казахстану, Китаю, Киргизстану, Росії, Таджикистану й Узбекистану, що стала найбільшим за територією та населенням регіональним об'єднанням Євразії. Історію об'єднання започатковано 26 квітня 1996 р., коли в Шанхаї глави п'яти держав — Казахстану, Киргизстану, Китаю, Росії і Таджикистану — підписали угоду про зміцнення довіри у військовій сфері. У квітні 1997 р. в Москві керівники п'яти країн підписали Угоду про взаємне скорочення збройних сил у прикордонних районах, що визначила максимальну чисельність військ та озброєнь у 100-кілометровій прикордонній смузі. Ці угоди стали правовим підґрунтям для зміцнення безпеки в центральноазійському регіоні, а їх учасники отримали назву «Шанхайської п'ятірки» (Шанхайський форум)_.

У травні 2000 р. російський президент В. Путін запропонував Узбекистану стати учасником Шанхайського форуму. 14—15 липня 2001 р. в Шанхаї на зустрічі глав шести держав — Росії, Китаю, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану й Узбекистану, було оголошено про створення Шанхайської організації співробітництва (ШОС). У прийнятій на саміті Декларації основними цілями ШОС проголошено: підтримання й забезпечення миру, безпеки й стабільності в Центральній Азії, розвиток співробітництва в політичній, торговельно-економічній, науково-технічній, культурній, освітній, енергетичній, транспортній, екологічній та інших галузях. Підписано й Конвенцію щодо боротьби з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом, у якій сепаратизм і екстремізм визначаються як насильницькі дії, за вчинення яких передбачено кримінальну відповідальність. її підписання пов'язане з пожвавленням сепаратистських виступів уйгурів, що мешкають у Західному Китаї, та небезпекою проникнення озброєних ісламістських формувань на територію Узбекистану.

Статусу міжнародної організації ШОС набула 2002 р. після підписання на саміті глав держав у Санкт-Петербурзі Хартії Шанхайської організації співробітництва, що є, по суті, статутом ШОС — структури, яка об'єднує країни, що займають 61 \% території Євразії із сукупним демографічним потенціалом, який становить четверту частину населення земної кулі.

Оскільки в ШОС ще не відбулося притирання інтересів, кожна країна проводить свою лінію. Так, РФ використовує щорічні саміти ШОС як чергову демонстрацію лінії на боротьбу з «гегемонією однієї наддержави». Зокрема, під час антитерористичних маневрів країн — учасниць ШОС, що відбулися напередодні саміту в Бішкеці у 2007 р., президент РФ оголосив про поновлення регулярних патрульних польотів російської стратегічної авіації поблизу кордонів країн НАТО, як це було за часів СРСР. Самі антитерористичні маневри виявилися безпрецедентними, адже вперше армії РФ, КНР та інших країн взаємодіяли для вирішення конкретних бойових завдань щодо підтримки стабільності в регіоні. Маневри «Мирна мі-сія-2007» дали Китаю можливість відпрацювати різні способи швидкого перекидання на великі відстані своїх військовослужбовців, а також показати світові їхній бойовий вишкіл.

Спостерігачі відзначають, що саме з подачі Росії військове співробітництво членів ШОС постійно зміцнюється. У червні 2007 р. планували розробити окремий документ стосовно цього питання, але обмежилися проектом про співробітництво ШОС із країнами — членами ОДКБ. У рамках цієї угоди Росія намагається створити наднаціональну оборонну структуру. Звісно, що про підміну ІІІОС ОДКБ не йдеться, однак у деяких питаннях вони можуть взаємодіяти, адже серед основних завдань двох організацій — боротьба із сепаратизмом і тероризмом, наркоторгівлею; обидві організації мають намір активізувати свою участь стосовно Афганістану, де левова частка відповідальності за безпеку нині лежить на військовослужбовцях країн НАТО. За словами російських очільників, ШОС може створити пояс безпеки в регіоні, а його основою стане підписаний у ході Бішкецького саміту 2007 р. Договір про добросу-сідство, дружбу і співробітництво країн—членів ШОС.

Китай як найпотужніша держава в організації послідовно і дуже непомітно проводить через ШОС свою експансію в регіоні, що рано чи пізно дасть йому політичні дивіденди і відкриє доступ до енергетичних ресурсів. За межами саміту ШОС 2007 р., під час візитів у Бішкек і Астану, китайський лідер Ху Цзіньтао озвучив нові ініціативи щодо надання фінансової допомоги країнам регіону. Насамперед Киргизстану, що його, на думку багатьох, Китай обрав як найефективніше місце докладання своїх зусиль. У Казахстані він отримав договір про доступ КНР до сировини Каспію.

Казахстан, що є впливовим учасником Шанхайського процесу, об'єктивно не зацікавлений у посиленні російської присутності в Центральній Азії. Політика Казахстану зумовлена прагненням послабити залежність від Росії шляхом економічного залучення Китаю до регіональних процесів у Центральній Азії, що дає можливість урівноважити політичну активність Росії в регіоні. Але комплекс питань, що становить взаємний інтерес для Казахстану та Росії, і надалі суттєво впливатиме на зовнішню політику Астани.

Зацікавленість Казахстану в російсько-китайському політичному балансі в Центральній Азії продиктована передусім можливістю використання суперечностей між ними, так само, як і їхнього бажання домогтися розвитку двосторонніх відносин з Астаною (особливо це стосується паливно-енергетичної сфери) для посилення власних позицій у регіоні. Тому Шанхайський форум має практичні перспективи насамперед завдяки участі Китаю. З іншого боку, позиція Астани підкріплюється інтересами США, які пов'язані з участю Казахстану в проекті «Баку — Джейхан» — в обхід російської та іранської територій. США, які є на сьогодні головним інвестором Казахстану, не приховують наміру покінчити із залежністю закавказьких і центральноазійських держав від Москви, а також відсторонити Іран, заблокувавши проекти транспортування каспійської нафти через його територію. Тому для США підтримка Казахстану має ключове значення.

Подальший розвиток відносин у рамках ШОС та водночас перспектива змін у стосунках Росії з країнами СНД залежать від позиції Росії в питаннях багатостороннього економічного співробітництва, від подальшого розвитку російсько-китайських двосторонніх відносин та практичної реалізації проблеми розширення існуючого формату об'єднання. Саме ці фактори здебільшого зумовлюють перспективи просування військово-політичних інтересів Росії в Цент-ральноазійському регіоні.

Таким чином, зміни геополітичної картини світу, викликані розпадом СРСР і утворенням нових незалежних держав, призвели до формування кардинально нової геополітичної ситуації в центра-льноазійському регіоні. Сьогодні, в активній стадії перебувають процеси трансформації Центральної Азії з периферійного регіону (де геополітичні тенденції взагалі не проявлялися) на регіон, у якому дедалі наполегливіше перетинаються інтереси великих держав та інших акторів світової політики. Від того, у якому напрямку буде розвиватися ситуація в державах Центральної Азії багато в чому залежатиме баланс сил на великому просторі планети. Будь-які події, що відбуваються в країнах Центральної Азії, матимуть своє відображення не тільки на регіональному рівні, але й здатні викликати зміни в геополітичному балансі сил на всьому євразійському континенті, що є загальновизнаною віссю світового розвитку. Перебуваючи фактично в «серці» континенту, Центральна Азія є своєрідними «воротами» до низки стратегічно важливих регіонів Євразії.

Основні загрози національній безпеці країн регіону. Визначальним фактором незалежного розвитку країн ЦАР, при владі в яких опинилась колишня компартійно-радянська номенклатура, є прагнення правлячої еліти держав регіону зміцнити владні позиції всередині країни й утвердитися на міжнародній арені. Останнє супроводжується доволі гострою боротьбою країн ЦАР за регіональне лідерство. У цьому контексті активно заявили про себе Узбекистан (половина населення усієї пострадянської Центральної Азії з його авторитарною політичною системою, що консолідує суспільство) і Казахстан (багата мінерально-сировинна база й найрозвиненіша з країн регіону економіка).

В усіх п'яти республіках відбулося різке соціальне розшарування: за оцінками ООП, 70—80 \% жителів Таджикистану і Киргизстану опинилися за межею бідності, не набагато кращою є й ситуація в Казахстані, Туркменистані й Узбекистані (особливо в сільських районах). Поляризація суспільства супроводжувалась наступом на свободу ЗМІ й права людини. Унаслідок цього значно зріс протестний потенціал населення й небачених масштабів набула корупція. Разом з відсутністю демократичних реформ це призвело до високого рівня безробіття, погіршення здоров'я населення і якості освіти. Усе це сприяє поповненню новими членами різноманітних угруповань радикальних ісламістів. Починаючи з 2000 р., діяльність сект ісламістських радикалів фіксують навіть в Казахстані й Киргизстані, титульні нації яких, будучи кочівниками й пантеїстами, до початку XX ст. не нележали до тих, хто ревно ставиться до виконання заповідей пророка Мухаммада, а тим паче схильний до культивування нетрадиційних ісламських вірувань.

Національна безпека пострадянських республік Центральної Азії досі перебуває на низькому рівні, свідченням чого стали вторгнення бойовиків Ісламського руху Узбекистану (ІРУ) на територію Ферганської долини, де проходять кордони Киргизстану, Таджикистану й Узбекистану. У 1999 і 2000 рр. озброєні бойовики, чисельність яких становила 200—300 осіб, ледь не захопили Киргизстан, а територією Таджикистану пересувалися безперешкодно. Лише розгром афганського руху «Талібан» об'єднаними силами світової спільноти врятував режими центральноазійських держав від масового удару екстремістів, запланованого на осінь 2002 р.

Саме у Ферганській долині, де розташовані три області Киргизстану (Джалал-Абадська, Ошська й Баткенська), три області Узбекистану (Наманганська, Андижанська й Ферганська) і Согдійська область Таджикистану, радикальні ісламісти прагнуть створити «ісламську автономію», «територію, що житиме за законами шаріату». Ця «автономія» мала б охоплювати території Наманганської, Андижанської та Ферганської областей Узбекистану й Ошської області Киргизстану.

Не сприяють зміцненню національної безпеки країн регіону й невирішені територіальні проблеми між ними, успадковані від СРСР. Зокрема, загострилися таджицько-узбецькі відносини. На узбецьких мінах у прикордонні загануло понад 60 таджиків. Надзвичайно складними є узбецько-таджицькі територіальні суперечки, оскільки розселення етнічних груп таджиків і узбеків майже на 50 \% є невідповідним кордонам і географічному розташуванню їх національних держав.

По периметру киргизько-узбецького кордону нараховується, за різними даними, від 70 до 100 спірних ділянок, на кордонах Киргизстану і Таджикистану — близько 70. Туркменистан продовжує сперечатися з Азербайджаном про територіальну належність окремих нафтогазових полів на дні Каспійського моря. Тільки 2007 р. вдалося зменшити напруженість в узбецько-туркменських відносинах і відвести з прикордонних районів військові контингенти. На всіх міждержавних кордонах регіону періодично відбуваються прикордонні інциденти із застосуванням вогнепальної зброї. У 2006 р. вперше зафіксовано збройні зіткнення між прикордонниками.

Непростою залишається й водна проблема в регіоні. Киргизстан і Таджикистан — природні монополісти водних ресурсів — вимагають від Казахстану й Узбекистану оплати за воду. Враховуючи катастрофічне пересихання Аральського моря і настання з 2006 р. періоду маловоддя, проблема водних ресурсів вирішуватиметься непросто.

Серйозним тестом щодо стану національної безпеки країн регіону стали трагічні події в узбецькому Андижані у травні 2005 р., що засвідчили різний рівень довіри між сусідніми державами. З одного боку, події у Ферганській долині, метою яких була дестабілізація ситуації в Узбекистані радикальними ісламськими угрупованнями, зблизили Ташкент, Астану і Бішкек у тактичному плані, з другого — не змінили суттєво характер довготривалих (латентних) конфліктів. Причини ймовірних конфліктів виникли давно і пов'язані з проблемами неврегульованості окремих ділянок кордону між державами регіону, з використанням водних і енергетичних ресурсів, а також з етнічними суперечками; епіцентром їх традиційно є Ферганська долина, де проходить кордон між Киргизстаном, Узбекистаном і Таджикистаном. У цьому умовному трикутнику найскладнішими залишаються узбецько-таджицькі та узбецько-киргизькі взаємини.

Андижанські події 2005 р. наклались на традиційну конфліктну зону, додавши непередбачуваності в подальшій поведінці узбецької діаспори на території Киргизстану, біженців, що перебувають на кордоні двох держав, і радикальних ісламських угруповань в суміжних районах Узбекистану і Киргизстану. Також андижанські події опосередковано вплинули на відносини Узбекистану з Казахстаном і Таджикистаном.

Завдання для самоконтролю

З'ясуйте геополітичні інтереси впливових міжнародних акторів у Центральноазійському регіоні.

Як впливає спільне історичне минуле народів Центральної Азії на формування геополітичної та зовнішньополітичної стратегії країн регіону?

Охарактеризуйте основні загрози національній безпеці країн Центральної Азії.

Проаналізуйте відносини держав регіону з Російською Федерацією з погляду російських геополітичних інтересів.