Центральний банк і грошово-кредитна політика - Навчальний посібник ( Косова Т. Д.)

Tema 10. Інструменти грошово-кредитноЇ полІтики лекція 1 загальна характеристика інструментів грошово-кредитної політики

План

Поняття інструментів грошово-кредитної політики, їх класифікація

Регулювання офіційної облікової ставки

Мінімальні резервні вимоги і особливості їх застосування у світовій практиці

Розвиток операцій на відкритому ринку

Інструменти адміністративного характеру

10.1.1. Поняття інструментів грошово-кредитної політики, їх класифікація

Грошово-кредитне регулювання — це один з елементів економічної політики держави, являє собою сукупність заходів, спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредитів, рівня процентних ставок і інших показників грошового обігу і ринку позичкових капіталів.

Основними інструментами грошово-кредитного регулювання є:

1.         Мінімальні резервні вимоги — це обов'язкова норма внесків ко- мерційних банків у центральному банку.

Офіційна облікова, або дисконтна ставка — ставка, застосовувана центральними банками в операціях із комерційними банками по обліку короткострокових державних облігацій, переобліку комерційних векселів і інших цінних паперів, які відповідають вимогам центрального банку.

Рефінансування — кредитування комерційних банків.

Операції на відкритому ринку — операції центрального банку по купівлі-продажу цінних паперів.

Наявні в розпорядженні центрального банку інструменти грошово-кредитного регулювання класифікуються таким чином (рис. 10.1).

І

за об'єктом і   за формою      за характером   і    за термінами

впливу            впливу            параметрів впливу

Кредитна        Адмшістра- і  Кількісні         Коротко-        і

експансія        тивні (прямім і           строкові          і

Кредитна І     Ринкові     І    Якісні     I       Довго-            I

рестрикція      (непрямі)    І   І           строкові          І

строкові

Рис. 10.1. Класифікація інструментів грошово-кредитного регулювання

По об'єктам впливу — стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія), або її обмеження (кредитна рестрикція). За допомогою проведення кредитної експансії центральні банки переслідують цілі підйому виробництва і пожвавлення кон'юнктури; за допомогою кредитної рестрикції вони намагаються запобігти «перегріванню» кон'юнктури, що спостерігається в періоди економічних підйомів.

За формою інструменти грошово-кредитного регулювання розділяються на адміністративні (прямі) і ринкові (непрямі).

Адміністративними є інструменти, що мають форму директив, розпоряджень, інструкцій, що виходять від центрального банку і спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного інституту.

Під інструментами ринкового характеру розуміють кошти впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу за допомогою формування визначених умов на грошовому ринку і ринку капіталів.

По характеру параметрів інструменти грошово-кредитного регулювання розділяються на кількісні і якісні.

За допомогою використання кількісних методів відбувається вплив на стан кредитних можливостей банків, а отже, і на грошовий обіг у цілому. Якісні інструменти являють собою варіант прямого регулювання якісного параметра ринку, як-от — вартості банківських кредитів.

По термінах впливу інструменти грошово-кредитного регулювання розділяються на довгострокові (реалізація займає понад 1 рік) і короткострокові відповідно до задач реалізації найближчих і перспективних цілей грошово-кредитної політики.

До інших методів відносять установлення кредитних обмежень, лімітування рівня процентних ставок по депозитах і кредитам комерційних банків, портфельні обмеження й ін.

На початкових етапах переходу до ринкових відносин найбільше результативними є прямі методи втручання центрального банку в грошово-кредитну сферу. В міру розвитку ринкових відносин спостерігається перехід до ринкового (непрямого) методу регулювання грошової маси, і насамперед — до операцій на відкритому ринку і зміни рівня процентних ставок.

Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики НБУ є (рис. 10.2):

визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

процентна політика — регулювання центральним банком попиту та пропозиції на грошові кошти як через зміну процентних ставок за своїми операціями, так і шляхом рекомендацій щодо встановлення процентних ставок за активними та пасивними операціями банків з метою впливу на процентні ставки суб'єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій;

рефінансування комерційних банків

 

Рис. 10.2. Засоби і методи грошово-кредитного регулювання НБУ

рефінансування комерційних банків;

управління золотовалютними резервами — здійснення валютних інтервенцій шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні;

операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов'язаннями, на відкритому ринку;

регулювання імпорту та експорту капіталу;

емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними.

10.1.2. Регулювання офіційної облікової ставки

Дисконтна, або облікова, ставка, застосовувана центральними банками в операціях із комерційними банками по обліку короткострокових державних облігацій,

переобліку комерційних векселів і інших цінних паперів, що відповідають вимогам центрального банку, називається офіційною обліковою ставкою.

Офіційна дисконтна ставка є орієнтиром для ринкових ставок по кредитах. За допомогою маніпуляцій з офіційною дисконтною ставкою центральні банки впливають на стан не тільки грошового, але і фінансового ринку в цілому.

Як правило, у законах про центральний банк передбачено лише саму можливість установлення нижніх і верхніх меж офіційної облікової ставки і не зазначені конкретні кількісні обмеження. У зв'язку з цим центральний банк цілком автономний у своїх діях і може виходити зі сформованої на даний момент обстановки в економіці і грошово-кредитній сфері.

10.1.3. Мінімальні резервні вимоги і особливості їх застосування у світовій практиці

Вперше норми банківських резервів були введені в СІЛА в 1863 р. — за півсторіччя до створення ФРС.

Мінімальні резервні вимоги виконують дві основні функції: створюють умови для поточного регулювання банківської ліквідності, представляючи собою інструмент «жорсткого регулювання», і одночасно є обмежувачем кредитної емісії.

Норма мінімальних резервних вимог встановлюється в законодавчому порядку. Механізм використання резервних вимог достатньо диференційований по країнах як у кількісному, так і в якісному відношенні:

неоднакова «база» обов'язкових резервів, що знаходить прояв у установленні вимог до різних частин балансу — активів або пасивів комерційних банків. В даний час найбільш поширеною формою встановлення резервних вимог є визначення норми як відсотка від зобов'язань. При цьому вимоги можуть установлюватися до загальної суми пасивів або до їхніх окремих статей, що практикується найбільше часто.

норми обов'язкових резервів диференціюються по окремих видах депозитів, що обумовлено розмежуванням по ступені «грошовито-сті» різноманітних компонентів грошової маси. Як правило, на депозити до запитання встановлюється більш висока норма резервних вимог у порівнянні з нормами по термінових і ощадних депозитах. Так, у Великобританії, Італії, Південної Кореї в даний час діють єдині норми мінімальних резервних вимог.

3)         найбільше прийнятними активами, використовуваними для встановлення резервних вимог, є високоліквідні кошти. Якісний склад цих коштів різний — це можуть бути наявні кошти в касах банків, найбільш ліквідні види активів, державні цінні папери, а в деяких країнах (США, Німеччина, Швеція) — іноземна валюта на рахунках центрального банку.

механізм застосування резервних вимог передбачає розміщення в центральному банку депозитів комерційних банків на рівні, установлюваному як середній за визначений період. Як правило, розрахунковий період складає 1 місяць — подібна схема використовується в Японії, Франції й інших країнах; у США розрахунковий період рівняється 2-тижневому терміну, у Канаді він складає 2 півмісячних періоду.

велике значення в практику застосування резервних вимог має можливість заліку або переносу надлишку або дефіциту обов'язкових резервів із поточного періоду на такий, що підвищує гнучкість регулюючих мір — цей механізм використовується в США і Франції. Існують також можливості варіювання розрахункового періоду і періоду збереження.

норми обов'язкових резервних вимог мають верхню межу, розміри якої залежать від видів зобов'язань, їхнього розміру, а також статусу резидентства комерційного банку. Наприклад, у Німеччині по вкладах до запитання (1 місяць) розмір мінімальних резервів не повинний перевищувати 30 \%, по термінових зобов'язаннях (від 1 місяця до 4 років) — 20 \%, по ощадних вкладах — 10 \%>. У той же час у відношенні зобов'язань банків-нерезидентів Бундесбанк може встановлювати ставку 100 \% на приріст банківських депозитів.

норми резервних вимог, установлювані на вклади в іноземній валюті, значно нижче норм, застосовуваних до зобов'язань у національній валюті, а найчастіше вклади в іноземній валюті не підлягають урахуванню при розрахунку мінімальних резервів.

розмір норм мінімальних резервів може також залежати від виду кредитного інституту, що найбільше часто зустрічається в країнах, що розвиваються. Так, на Філіппінах для сільськогосподарських банків норми обов'язкових резервів установлені на більш високому рівні, чим для інших видів банків.

у деяких країнах установлення більш високих норм обов'язкових вимог носить штрафний характер — у Японії, наприклад, в окремі роки високі норми встановлювалися у випадку перевищення обсягів депозитів установленого рівня.

10)       частота припустимих змін. З одного боку, частий перегляд норм мінімальних резервних вимог робить даний інструмент грошово- кредитної політики більш гнучким і діючим. З іншого боку, часті змі- ни рівня норми можуть спричинити за собою небажані наслідки, знач- ні витрати адаптації для банківської системи, перебування її в стані безупинного стресу.

Політика встановлення мінімальних резервних вимог у якості ефективного інструмента грошово-кредитного регулювання в останні роки помітно утратила своє значення. Все більшу роль починає грати такий інструмент грошово-кредитного регулювання, як операції на відкритому ринку.

10.1.4. Розвиток операцій на відкритому ринку

Відкритий ринок — ринок, на якому здійснюються операції з купі-влі-продажу цінних паперів між особами, що не є первинними кредиторами та позичальниками, і кошти внаслідок продажу цінних паперів на такому ринку надходять на користь держателя цінних паперів, а не їх емітента, а також операції з рефінансування.

Операції центрального банку на відкритому ринку передбачають безпосередній вихід суб'єкта регулювання на грошовий ринок. Вони можуть проводитися в той момент і в таких розмірах, які викличуть необхідну реакцію ринку.

Як інструмент регулювання, операції на відкритому ринку є передбачуваними, що й визначає зростання потенціалу їх використання як чинника впливу на грошовий обіг, але при цьому звужуються можливості довгострокового антиінфляційного впливу.

Операції на відкритому ринку збільшують (під час купівлі цінних паперів) або зменшують (під час продажу цінних паперів) обсяг ресурсів банків і банківської системи загалом, що відображається на вартості кредиту, обсязі попиту, і як наслідок — на розмірі грошової маси.

Операції на відкритому ринку використовуються центральними банками всіх розвинутих країн, але в різних масштабах. Існує низка перешкод для їхнього інтенсивного використання, серед яких: відсутність фондового ринку цінних паперів і коштів для проведення операцій у необхідних розмірах.

У світовій практиці при регулюванні пропозиції грошей використовуються операції купівлі-продажу цінних паперів та операції рефінансування.

Прямі операції (outright transaction) — це купівля та продаж на фондовому ринку цінних паперів (ЦП) з метою збільшення або зменшення пропозиції грошей. Ці операції можуть проводитися як на первинному ринку (шляхом випуску або придбання безпосередньо в емітента цінних паперів), так і на вторинному. На первинному ринку операції здійснюються зазвичай за недостатньої розвину-тості фондового ринку. З його становленням і розвитком основний акцент переноситься на вторинний ринок, що забезпечує центральним банкам більшу гнучкість у виборі часу та обсягів операцій.

Згідно з міжнародною практикою до категорії операцій РЕПО (repurchase agreement) належать як власне операції РЕПО (пряме та зворотне — геро і revers repo), так і операції кредитування під заставу цінних паперів (collateralized lending/loans). У першому випадку це ку-півля-продаж цінних паперів із відповідним переходом права власності на них від продавця до покупця, у другому — позика під заставу ЦП, де право розпорядження ними обмежене через відсутність переходу права власності. Вибір правової форми проведення операції РЕПО визначається специфікою національного законодавства та практикою, що склалась у тій чи іншій країні.

З економічної точки зору всі ці операції є грошовим кредитом під забезпечення цінних паперів, тому в рамках даної статті операції РЕПО віднесено до операцій рефінансування банків, за якими цінні папери використовуються як застава.

Проте існують деякі особливості щодо пріоритетності того чи іншого виду операцій центральних банків. Це залежить від тилу фінансової системи країни — орієнтованої на фондовий ринок або банкоце-нтричної.

У країнах, фінансові системи яких орієнтовані на фондовий ринок (США, Канада, Японія, Великобританія), грошово-кредитне регулювання центральними банками здійснюється в основному за допомогою прямих операцій (табл. 10.1).

Центральні банки країн із банко-центричним типом фінансової системи (країни єврозони, Ісландія, Норвегія, Швеція, Швейцарія) пропозицію грошей здебільшого регулюють через операції рефінансування банків. Пряма купівля або продаж цінних паперів центробанками цих країн здійснюється дуже рідко, як правило, у надзвичайних ситуа

Про надання переваги тим чи іншим видам операцій при проведенні грошово-кредитної політики свідчить аналіз структури активів центральних банків. У країнах, фінансові системи яких орієнтовано на фондовий ринок, основну частку активів центробанків становлять боргові цінні папери: у СІЛА — 88 \%, Канаді — 85, Японії — 60 \%. Основна частка активів центральних банків країн із банкоцентричною фінансовою системою — це кредити фінансовим установам: в Ісландії — 83 \%, Швеції — 62, Швейцарії — 84, країнах єврозони — 77 \%. Має певні особливості й застосування тих чи інших видів цінних паперів в операціях центральних банків при регулюванні пропозиції грошей.

В операціях прямої купівлі-продажу цінних паперів центробанки надають перевагу тим із них, які мають вищу ліквідність і характеризуються незначними ризиками. Враховуючи ці критерії, більшість центральних банків зупинила свій вибір на державних цінних паперах. Так, серед боргових ЦП в активах центробанків країн, які, регулюючи пропозицію грошей, використовують пряму купівлю-продаж ЦП, основну частку становлять державні боргові зобов'язання, зокрема у США — це тільки боргові цінні папери уряду. У більшості країн, що розвиваються, на вибір саме державних цінних паперів при здійсненні операцій їх прямої купівлі-продажу впливає ступінь розвинутості фондового ринку. Як правило, ринок корпоративних ЦП цих країн ще недостатньо розвинутий, щоб можна було ефективно проводити грошово-кредитну політику, зокрема він не формує справедливої ціни на акції та облігації.

На відміну від операцій прямої купівлі-продажу ЦП, в операціях рефінансування центральні банки поряд із державними широко використовують корпоративні цінні папери (табл. 10.2).

Це пояснюється тим, що більшість операцій є короткотерміновими — здебільшого на один-два тижні або й на один день (операції овернайт). Проводяться вони з метою зменшення коливання ліквідності та зниження дефіциту грошових коштів при завершенні розрахунків платіжних систем наприкінці кожного робочого дня. На такому короткому часовому проміжку фінансові ризики, навіть в операціях із корпоративними цінними паперами, мінімізуються.

Широке використання центробанками країн єврозони, Ісландії, Норвегії, Швеції та Швейцарії в операціях рефінансування корпоративних цінних паперів пояснюється особливістю фондового ринку цих країн. Він в основному представлений облігаціями банків та акціями підприємств. Наприклад, у Німеччині корпорації рідко емітують облігації, їх частка у загальному обсязі боргових зобов'язань є незначною — близько 2 \%.

Центральні банки країн єврозони використовують корпоративні цінні папери при регулюванні грошово-кредитного ринку тому, що, на відміну від СІНА, мають доступ до ринку ЦП компаній як фінансового, так і нефінансового секторів.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Тому центральний банк може впливати на розмір грошової маси та на рівень ринкової процентної ставки.

Існують два типи операцій на відкритому ринку:

Динамічні — спрямовані на зміну обсягів резервів, коли центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, щоб стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу та стримати зростання платоспроможності попиту, сприяє підвищенню рівня процентної ставки та зменшенню інфляції.

Якщо центральний банк розміщує цінні папери безпосередньо в банківській системі, зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база залишається сталою. Все це зменшує грошову пропозицію.

У разі продажу цінних паперів небанківським учасникам фондового ринку зменшуються резерви комерційних банків і одночасно зменшується їх депозитна база,

Захисні — спрямовані на відшкодування впливу на монетарну базу інших факторів. У цьому випадку центральний банк купує цінні папери, чим збільшує грошову масу в обігу.

Об'єктом операцій на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості.

Переваги операцій на відкритому ринку порівняно з іншими засобами грошово-кредитної політики такі:

повний контроль з боку центрального банку над обсягом і часом проведення операцій;

можливість точного визначення обсягу проведення операцій від дуже малих до значних обсягів продажу або купівлі цінних паперів;

легко піддаються коригуванню, якщо центральний банк виявить, що при проведенні грошово-кредитної політики і зроблено помилку і пропозиція грошей, наприклад, занадто збільшилася внаслідок завеликого обсягу придбаних цінних паперів;

можна швидко зреагувати і виконати зворотну дію, тобто продати певну кількість цінних паперів.

10.1.5. Інструменти адміністративного характеру

Важливим інструментом адміністративного, або прямого, впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу є регулювання рівня процентних ставок, приросту кредитів, обсягу портфельних інвестицій.

Жорстке адміністративне регулювання процентних ставок по кредитах і депозитам комерційних банків характерно для держав, що розвиваються, хоча в окремі роки даний метод використовувався й у промислово розвинутих країнах. В умовах обмеження верхніх меж процентних ставок виникає надлишковий попит на кредит, у результаті чого процентна політика сприяє адміністративному розподілу фінансових ресурсів.

Останнім часом спостерігається відхід центральних банків від політики лімітування верхнього рівня процентних ставок по кредитах і депозитам банківських інститутів. Це обумовлено тим, що вигоди від використання даного методу регулювання мають місце лише протягом нетривалого періоду часу, а негативні наслідки дуже значні.

До інструментів адміністративного характеру відносять:

кредитні стелі — гранична суму кредитування з метою стримування надмірної кредитної експансії;

прямі ліміти на банківське кредитування або обмеження темпів його приросту;

селективна кредитна політика — фінансування певних галузей економіки (установлення кількісних параметрів на кредити, що спрямовуються в пріоритетні галузі; створення спеціальних кредитно-фінансових установ, що здійснюють кредитування пріоритетних галузей по більш низьких процентних ставках і отримують пільги при переобліку векселів у центральному банку; поширення різноманітного роду пільг на банківські інститути, що кредитують переважно пріоритетні сфери економіки).

Інструменти прямої дії відіграють певну роль у грошово-кредитній політиці, яку проводять центральні банки країн із розвиненою ринковою економікою, але більш активно вони використовуються центральними банками країн, що розвиваються, а також країн із перехідною економікою.