Центральний банк і грошово-кредитна політика - Навчальний посібник ( Косова Т. Д.)

Тема 1. статус та основнІ напрями дІяльностІ центральних банкІв лекція 1 ІсторІя становлення І сутнІсть центральних банкІв

План

Передумови виникнення центральних банків

Типологія центральних банків в епоху золотого стандарту

Центральні банки і монетарна політика в кейн-сіанському аспекті

Етатичнийтип Центрального банку

Сутність Центрального банку з позицій монетаризму

Вплив глобалізаційних процесів на формування сучасного історичного типу Центрального банку

1.1.1. Передумови виникнення центральних банків

Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигляді створена відносно недавно. До середини XVIII ст. комерційні і центральні банки не розрізнялися. Усі банки виконували функції комерційних та емісійних. У створенні емісійних банків ще не було гострої потреби, бо банкноти у грошовому обігу відігравали незначну роль. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісії в окремих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочатку — емісійним або національним, а згодом — центральним, що відповідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.

Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключного права на емісію грошових знаків. їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів — внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак між ними є суттєві відмінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансово-економічного розвитку окремих країн.

Історичне виникнення центральних банків переслідувало відмінні від сучасних цілі, що обумовлювалось як іншими уявленнями про можливості держави, так і конкретно-історичними особливостями еволюції грошей та банківництва.

Функції Центрального банку поділяють на макроекономічні (створення монетарних умов для економіки) та мікроекономічні (створення умов для індивідуальних членів банківської системи).

Первісною функцією Центрального банку було обслуговування уряду. Вже згодом він стає банком банків (або кредитором останньої інстанції), тобто функції центрального банку розвиваються з його відносин з урядом та банками.

Така ситуація пов'язувалась з наступним:

по-перше, бюджетні дефіцити (або брак коштів у державній чи королівській казні) були звичайним явищем, яке супроводжувало війни та обумовлювало потреби у фінансуванні зростаючих витрат;

по-друге, існуюча на той час система металевого обігу мала досить стаціонарні обсяги. Вона хоч і сприяла автоматичному балансуванню попиту на товари та гроші, проте не могла еластично задовольняти масштабні урядові потреби у фінансуванні військових витрат;

по-третє, обмеженість обсягів банкнотної емісії «вільної банківської системи» обов'язковою умовою розмінності паперових грошей на золото. При цьому, будь-які значні зсуви у пропозиції банкнот так чи інакше відображались на динаміці товарних цін, створюючи серйозні проблеми для функціонування тогочасної торгівлі та виробництва;

•           по-четверте, низька кредитоспроможність уряду як позичальника. Внаслідок цього відбулася централізація емісійної діяльності за активної участі держави, яка, з рештою, привела до появи центральних банків.

Приклади створення центральних банків.

1. Британський монарх Карл II, проявивши себе як поганий позичальник, надовго підірвав довіру до себе лондонських банкірів, через що його наступник Вільям III з метою мобілізації значної кількості грошових знаків у 1694 р. пішов на створення інституції, якій надавались повноваження збирати королівські податі. її статутний фонд був створений у борг (1,2 млн. фунтів стерлінгів), на суму чого випускались банкноти. А з метою підвищення їх авторитетності банк отримав привілеї та виключне становище.

Значні потреби у фінансуванні воєнних витрат мали і державні фінанси Пруссії, де у 1765 р. було створено Берлінський Королівський Банк, який здійснював активне кредитування уряду за допомогою емісії банкнот. Однак, отримавши ряд привілеїв, в першу чергу тих, що стосуються закріплення за ним деяких депозитів та платежів, зміг проіснувати тривалий період часу. Вже у 1846 р. ця установа була перетворена у Прусський банк.

Подібні тенденції мали місце і у Франції, де прихід до влади Наполеона супроводжувався значними потребами у готівкових виплатах та зростанням рівня розбалансованості державних фінансів. Тому, з метою отримання можливостей безперервного фінансування, до того ж під низькі проценти, 1800 р. був створений Банк Франції. Заборона підвищення ним ставки проценту (вона була зафіксована на рінні 6 \%, а згодом опустилась до 5 \%>, а ще пізніше до 4 \%о) ставала вигідною для уряду з огляду на полегшення тягаря з обслуговування державного боргу.

Емісійні банки створювалися на основі спеціальних банківських законів двома шляхами. Згідно з першим переважне право банкнотної емісії законом надавалося найпотужнішому комерційному банку країни, унаслідок чого він поступово перетворювався на центральний емісійний банк. Другий шлях передбачав створення банку як емісійного центру країни з самого початку його організації. Таким шляхом створені центральні банки у більшості країн. За формою організації емісійні банки можуть бути акціонерними та державними, причому держава часто є одним з акціонерів. В одних країнах ці банки з самого початку створювалися як державні, в інших — вони ставали державними внаслідок їх націоналізації шляхом викупу державою акцій на сприятливих для акціонерів умовах.

Саме монополія емісійної діяльності послужила тим джерелом, з якого сучасні центральні банки почерпнули свої другорядні функції і відмінні риси. Проблема політичної централізації та об'єднання країн створили передумови для того, що єдина централізована емісійна система почала розглядатись як один з символів цілісності держави.

Центральні банки пройшли три стадії розвитку:

перша, — вони розпочали як банки уряду, оскільки уряди домінували при визначенні їх завдань та безпосередньої політики,

друга — центральні банки перестають бути комерційно зацікавленими і переходять до вирішення проблем забезпечення стабільності фінансово-банківської системи;

третя — вони поступово отримують автономію від уряду і здобувають незалежність при визначенні завдань та вибору інструментів їх досягнення.

Отже, можна виділити п'ять історичних типів центральних банків:

тип епохи золотого стандарту й економічного лібералізму;

акомодативний (кейнсіанський) тип;

монетаристський тип;

етатичний тип;

сучасний тип.

1.1.2. Типологія центральних банків в епоху золотого стандарту

До епохи капіталізму і на початку його розвитку в обігу перебували срібна і золота, а в деяких країнах лише срібна валюта. З розвитком капіталізму все більшого значення набувають банкноти — кредитні знаки грошей, що їх випускають емісійні банки для заміни металевих грошей, як засіб обігу і платежів. Швидкий розвиток кредитної системи після промислового перевороту супроводжувався зростанням значення банкнотного обігу. З кінця XVIII ст. у Великобританії, а з останньої третини XIX ст. і в інших каїнах в обігу в основному залишається золото, а також розміняні на золото банкноти.

Історично перший тип центральних банків сформувався під час утворення міжнародної системи золотого стандарту (1870-1914 рр.) і остаточно утвердився на початку XX ст. Це зумовило необхідність забезпечення стабільності грошового обігу на золотій основі, але з паперовими розмінними грошима, що дозволило б позбутися проблеми надемісії банкнот за умов децентралізованої (однорівневої) банківської системи.

Емісія прив'язувалася до зміни обсягів резервного активу (золота). Головне завдання Центрального банку — забезпечення розмінності банкнот на золото та збереження резервів, внаслідок чого монетарна політика орієнтується на дотримання зовнішньої рівноваги. Незалежність забезпечувалася механічно через функціонування золотого стандарту і не потребувала додаткової політико-інституціональної формалізації.

Монетарні інструменти представлені операціями на відкритих ринках і переобліком векселів для захисту від відтоку резервів і нейтралізації впливу коливання грошової маси внаслідок коливання їх обсягу.

Державне втручання в емісійний процес було мінімальним і виявлялося у такому:

фіксація валютного курсу,

вільне переливання капіталів;

автоматична корекція внутрішньої пропозиції грошей внаслідок багатостороннього врівноваження платіжних балансів;

вирішення фіскальних проблем через емісійне фінансування бюджетних дефіцитів;

розширення операційних можливостей центральних банків через встановлення ліміту фідуціарної емісії.

Фідуціарна емісія — випуск банками банкнот за умови часткового їх покриття золотом.

Однак, незважаючи на зростання рівня незалежності центральних банків, що механічно забезпечувалась золотим стандартом, останній виявляв ряд проблем, пов'язаних, по-перше з необхідністю забезпечення жорстких рамкових макроекономічних умов його ефективності, по-друге, з еластичністю зв'язку між станом внутрішньої економіки та світовим господарством.

Для загальної кризи капіталізму, яка охопила і валютну систему, характерним є паперова валюта — нерозмінні на золото банкноти, які постійно знецінюються. До початку XX ст. централізація банкнотної емісії була завершена лише в європейських країнах. У більшості країн емісійні банки було створено у XX ст., головним чином, у період між двома світовими війнами.

Припинення функціонування золотого стандарту з початком Першої світової війни торкнулось практично усіх країн-учасниць, навіть СІНА, які останніми серед розвинутих країн пішли на емісійну монополію та створення центрального банку з незалежним статусом. Зрозуміло, що така ситуація зумовлювалась політичними міркуваннями військового періоду, проте намагання нейтралізувати можливості вивозу золота через відмову від конверто-ваності банкнот та значні державні запозичення, які би і так унеможливили виконання центральними банками своїх зобов'язань щодо обміну паперових грошей на золото за фіксованим курсом, позначилось на швидкому їх знеціненні. Тим не менше, важливість проблеми відновлення довіри до банківської системи у повоєнний період та потреба у стабілізації грошового обігу поставили на порядок денний питання про відновлення автономії центральних банків.

Так, зростання цін внаслідок урядового втручання в емісійний процес дедалі активніше сприймалось як виклик можливості швидкої реанімації повоєнної економіки з подальшою стабілізацією політичної та економічної системи на ліберальних засадах.

Період між двома світовими війнами ознаменувався істотними змінами у функціонуванні центральних банків, а саме:

вирішення фіскальних проблем шляхом емісії;

введення елементів контролю за рухом капіталу;

обмеження конвертованості паперових грошей у золото;

послаблення жорсткого зв'язку між внутрішньою грошовою пропозицією та динамікою резервного активу;

впровадженням елементів відповідальності центрального банку за стан внутрішньої рівноваги;

загальне послабленням вимог до забезпечення внутрішньої рівноваги.

Тому можна виділити перехідний історичний тип центральних банків, а саме — пом 'якшений варіант золотого стандарту з підвищеною орієнтацією на внутрішню рівновагу.

Велика Депресія та початок Другої світової війни знову похитнули золотий стандарт та незалежність центральних банків. Однак, посилення державного втручання в ринкові процеси, на відміну від випадку Першої світової війни, коли віра у ліберальні цінності була практично непохитною, грунтувалось на нових теоретичних підходах до макроекономічної політики та емпіричних прикладах. Сприятливим технологічним підґрунтям для цього було те, що ефективність функціонування золотого стандарту у XIX ст. пов'язувалась з відносною безпроблемністю загальносвітового нагромадження золотих запасів. У XX ст. зростання масштабів господарських та фінансових трансакцій вже унеможливлювало забезпечення внутрішньої грошової пропозиції стаціонарними золотими запасами без довгострокових дефлящйних тенденцій чи скоординованих девальвації! З посиленням орієнтації центральних банків на чинник забезпечення внутрішньої рівноваги пов'язаний занепад системи золотого стандарту.

1.1.3. Центральні банки і монетарна політика в кейнсіанському аспекті

Відповідно теорії Дж М. Кейнса фіскально-бюджетний механізм здобув теоретичного визнання як засіб підвищення ефективності державної політики при розв'язанні проблем економічного зростання та боротьби з безробіттям.

Бреттон-Вудський валютний устрій, заснований з одного боку на кейнсіанських уявленнях про макроекономічну стабільність, а з іншого, — на упередженнях про неможливість функціонування світової фінансової системи без прив'язки обігу національних паперових грошей до золота, позначився на посиленні суперечностей навколо функціонування центральних банків. Так, збереження золотовалютного стандарту при створенні нової світової валютної системи 1944 р. у Бретон-Вудсі зберігало золотий вміст валют, хоч і визнавало можливість розміну на золото тільки долара СІНА. Тобто, фіксація валютних курсів на світовому рівні та розмінність долара на золото мали би модифікувати систему золотого стандарту, що достатньо ефективно функціонував до Першої світової війни і з великими перебоями у міжвоєнний період. Міжнародне визнання такої системи автоматично посилювало відповідальність центральних банків за ефективність її функціонування.

Панування кейнсіанства відобразилося на значному зниженні статусу центральних банків, а монетарні регулятори переведено у статус акомодативних (підпорядкованих) щодо фіскальних з таких причин:

відмова від золотого стандарту, визнання факту не нейтральності грошей; нейтральність грошей (англ. neutrality of money) — положення в економічній теорії, відповідно до якого зміна кількості грошової маси, що знаходиться в звертанні, впливає тільки на абсолютний рівень цін, залишаючи незмінними обсяги виробництва на тривалий проміжок часу;

фактичний відрив внутрішньої грошової пропозиції від динаміки резервного активу, що відповідало переорієнтації монетарних рішень на досягнення внутрішньої рівноваги;

неефективність монетарної політики для стимулювання сукупного попиту з огляду на пастку ліквідності;

необхідність знижувати процентні ставки для нарощування рівня автономних інвестицій тощо.

Підсистемні елементи зазнали істотних змін, відображаючи трансформацію технології реалізації монетарної політики, зокрема шляхом уведення ієрархічної структури монетарних цілей і зміщення акцентів у системі застосування монетарних інструментів.

Потреба у змінах була викликана зростанням необхідності контролю за динамікою таких монетарних параметрів, як грошова маса та процентні ставки. Це відображало загальну трансформацію макроеко-номічних регуляторів у контексті формування системи «точного налаштування» на протидію циклічним змінам ділової кон'юнктури.

Перехід від пасивної макрополітики антициклічного бюджетного пристосування 1946-1962 pp. адміністрацій Рузвельта, Трумена, Ейзе-нхауера до активістської фіскальної парадигми Кеннеді-Джонсона, зростання державних витрат, пов'язаних з війнами в Індокитаї, створили передумови для швидкого розширення грошової пропозиції впродовж декількох десятиліть підряд, внаслідок чого внутрішня суперечливість Бретон-Вудського устрою та його неспроможність повною мірою забезпечити незалежність центральних банків за рахунок не розривання остаточних зв'язків грошового обігу з золотом призвели до глибоких потрясінь початку 70-х pp. XX ст. і, зрештою, докорінної реформи світової валютної системи.

Отже, панування кейнсіанства як нормативної теорії макроеконо-мічної політики позначилось на посиленні тенденції до етатизації економічного життя.

1.1.4. Етатичний тип Центрального банку

Специфічна роль грошей і функціонування банківської системи за планової економіки дає змогу виділити етатичний історичний тип центрального банку. Етатичний — державний, юридико-позитивістсь-кий. Цей підхід випливає із розуміння держави як мети, а особи — як засобу для досягнення мети. Незалежність банку статичного типу принципово відсутня.

Результатом проведення кредитної реформи у СРСР 1930—1932 рр. з'явилася побудова кредитної системи розподільного типа. Роль комерційних банків в системі почала знижуватися, і згодом в країні склалася монобанківська система, що складається з державних банків. Центральний державний банк мав широкі функції — емісійний центр, головний державний кредитний, розрахунковий і касовий інститут країни; державний банк, обслуговуючий сферу капітального будівництва; банк для зовнішньої торгівлі тощо.

Відмінними рисами банківських систем соціалістичних країн були: концентрація банківської справи в небагатьох кредитних установах, централізація управління банками на основі планомірної організації кредиту, розрахунків, державної валютної монополії. Центральні державні банки виступали як універсальні кредитні інститути, які виконували більшість функцій, властивих в економічно розвинених країнах різним ланкам банківської системи.

Державний банк СРСР мав монополію на емісію без екзогенних обмежень. Його головне завдання — забезпечення господарського обороту грішми, привнесення елементів планування до грошового обігу з метою доведення ефективності його функціонування за соціалізму та вирішення «капіталістичної» проблеми безробіття й інфляції

Загальна криза планової економіки та її неспроможність забезпечити грошову стабільність з огляду на значну інфляцію, м'які бюджетні обмеження та швидке зростання цін в умовах їх лібералізації довела неефективність такого типу центрального банку. Ринкова трансформація значно посприяла зміненім етатичного типу центрального банку на сучасний тип.

1.1.5. Сутність Центрального банку з позицій монетаризму

Економічна криза середини 1970-х років, істотне зростання показників інфляції та курсової нестабільності позначилися на перегляді ролі центральних банків у системі застосування макроекономічних регуляторів. М. Фрідмен, представник монетариської школи, аргументував необхідність забезпечення стабільного приросту грошової маси для уникнення проциклічності політики та нівелювання політичного тиску на органи фінансової влади. З одного боку це вимагало підвищення рівня незалежності центральних банків, а з іншого — зміни пріоритетів у виборі проміжних цілей монетарної політики, що полягало у введені таргетування приросту грошових агрегатів.

M. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою (Центральним банком) для того, аби щорічно збільшувати кількість грошей в обігу на 3—5 \%, що компенсує поступальне зростання національного виробництва — так зване «грошове правило» монетаризму.

Поступове зростання грошової маси має забезпечувати стійкість цін, відповідати реальному зростанню макро-економічних показників, а також формувати впевненість економічних агентів у майбутньому, тобто адаптивні очікування. Монетаризм має ще одне оригінальне положення: центральний банк, який контролює пропозицію грошової маси і визначає темп її зростання, повинен повідомляти про це економічних суб'єктів за допомогою так званого «ефекту оголошення», формуючи індивідуальні очікування майбутньої інфляції.

Здатність центрального банку цілеспрямовано регулювати грошовий обіг у монетаризмі обґрунтовується на основі грошового мультиплікатора, заснованого на регулюванні грошової бази, тобто «грошей підвищеної сили». До їхнього складу включається готівка та кошти на резервних рахунках комерційних банків у центральному банку, що є законними засобами забезпечення банківських депозитів. Обсяг готівкових грошей може і повинна контролювати держава, здійснюючи емісійну політику. Обсяг резервних коштів також є підконтрольною величиною через встановлення норм обов'язкового резервування для комерційних банків. Оскільки центральний банк може безпосередньо впливати на величину грошової бази, а депозити трактуються як похідна від бази, то він здатен регулювати грошовий обіг. Загальний обсяг грошової маси пов'язаний з величиною грошової бази через банківський мультиплікатор.

М. Фрідмен серед усіх засобів впливу на економіку в демократичному суспільстві віддавав перевагу грошово-кредитній політиці, оскільки вона не призводить до надмірного диктату уряду і не обмежує індивідуальну свободу. Державне регулювання грошово-кредитної сфери буде успішним лише тоді, коли держава здатна впливати через центральний банк на масштаби й характер діяльності підприємницьких і комерційних структур, в першу чергу комерційних банків. З цією метою застосовуються різні методи: встановлення облікової ставки процента, встановлення норм обов'язкових резервів, проведення операцій на відкритому ринку тощо. Характерно, що останньому методу — операціям з купівлі-продажу державних цінних паперів — монетарне™ надають перевагу.

У діяльності центральних банків з середини 70-х pp. XX ст. почав використовуватися аналог монетаристського «грошового правила» — політика таргетування (від англ. target — ціль, мішень). Як правило, це виражалося у встановленні жорсткого показника допустимого зростання грошової маси на наступний період (квартал, рік), або «коридору» темпів зростання грошових або кредитних агрегатів. Так, західнонімецький Бундесбанк вже у 1974 р. повідомив про введення орієнтирів зростання банківських резервів і готівкових грошей на 12-місячний період. У тому самому році Швейцарія ввела показник допустимого зростання грошового агрегату М1, а Італія — загальної суми нових кредитів. У 1975 р. на шлях таргетування стала Канада, за нею Велика Британія (1976 р.) та Франція (1977 р.), встановивши значення допустимих приростів вузьких і широких показників грошової маси. У наступні роки подібну політику почали застосовувати центральні банки Нідерландів, Іспанії та інших країн.

Становлення сучасного історичного типу центрального банку відображає: перегляд макроекономічної доктрини під впливом теорії раціональних очікувань, орієнтованої на широку комунікацію з ринковими агентами для стабілізації очікувань майбутньої інфляції; досягнення консенсусу щодо нейтральності грошей і негативних наслідків інфляції для ефективної алокації ресурсів; редакцію ортодоксального монетаризму в умовах послаблення зв'язку між динамікою грошової маси й інфляцією; підвищення ролі інституціональних факторів орієнтації центральних банків на забезпечення стабільності цін і відповідне підвищення їхньої відповідальності за інфляційні наслідки монетарної політики.

Усі ці процеси вплинули на істотну трансформацію сучасних центральних банків, що дає підстави говорити про появу їх сучасного історичного типу.

1.1.6. Вплив глобалізаційних процесів на формування сучасного історичного типу Центрального банку

Із глобалізацією пов'язані фундаментальні зміни у зовнішньому оточенні центральних банків, макроекономічних процесах, характері реалізації монетарної політики:

в умовах глобалізації орієнтація на внутрішню рівновагу стає домінуючим принципом монетарної політики, який поступово підкоряє всі інші аспекти монетарної політики у ринковій економіці, зокрема мобільність капіталів та валютний курс. Водночас орієнтація на внутрішню рівновагу стає фундаментальною передумовою для розвитку процесів глобалізації;

глобалізація створює ендогенні передумови для зниження інфляції, водночас ризик інфляційної дестабілізації зростає, а економічні наслідки для країни від послаблення контролю за інфляцією є пропорційними до того, наскільки інтегрована країна з глобальною економікою;

глобалізація стає безпосереднім фактором підвищення нейтральності монетарної політики, із нею пов'язана закономірність, що довгострокові ставки починають вирівнюватися швидше, ніж короткострокові. З одного боку, це свідчить про те, що центральні банки зіткнулися з проблемою суттєвого послаблення своєї спроможності проводити політику стабілізації ВВП, але з іншого боку, можна констатувати відсутність повної інтеграції фінансових ринків;

делегування центробанкам мандату на здійснення політики стабільності цін. Макроекономічний вимір цього напряму випливає з забезпечення жорсткого інституціонального захисту незалежності монетарних органів, а останній слугує засобом запобігання макроеко-номічній дестабілізації, викликаній неконтрольованою інфляцією;

глобалізація детермінує складне переплетення затребуваності як гнучкості валютного курсу, так і підтримання його стабільності, що особливо яскраво простежується на прикладі країн, що розвиваються: попри оголошення плаваючого курсу, вони тяжіють до його фіксованого значення, породжуючи фундаментальні ризики для макрофінан-сової стабільності в умовах глобалізації;

в умовах глобалізації традиційні уявлення про передумови та детермінанти формування валютних союзів, представлені в основному теорією оптимальних валютних зон, потребують перегляду на користь валютної уніфікації, що наглядно демонструє Євросоюз;

незважаючи на істотні монетарні проблеми глобальної економіки, на сьогодні не існує передумов для формування цілісної системи глобального регулювання, попри те, що існують глобальні провали ринку; валютно-фінансова стабільність в окремій країні на сьогодні є одним з них, оскільки за сучасного розвитку ринків капіталу кризи мають тенденцію до міграції;

у рамках трансформації глобальної фінансової архітектури зазнає фундаментальних змін функціонування МВФ як міжнародного кредитора останньої інстанції, а модифікація характеру валютних криз в умовах глобалізації створює передумови для того, що саме ця роль починає відводитись Фонду в системі глобального регулювання. За цих обставин та за підвищення монетарної ефективності центральних банків вплив МВФ на монетарну політику країн-реципієнтів радикально знижується;

основний вплив глобалізації на монетарну політику перехідних суспільств справляється через канал високої торговельної відкритості, волатильності короткострокових капіталів, припливу прямих іноземних інвестицій. Валютно-фінансові кризи, які переживають більшість постсоціалістичних країн, відображають стереотипний зв'язок між глобальною волатильністю фінансових ринків та конфліктом цілей монетарної політики.

В Україні в кризових умовах значного скорочення валютних надходжень та падіння курсу гривні був отриманий кредит від МВФ для стабілізації грошової системи. Проте напрями використання позичених коштів свідчать, що органи державної та монетарної влади не змогли сформувати та реалізувати ефективні антикризові заходи. НБУ перетворився на арену протистояння різних корпоративних, політичних та класових інтересів, а проблеми стабільності та ефективності грошової системи відійшли на другий план. Непрозорий характер використання отриманого кредиту, його розподілу між банками підірвали довіру до заходів антикризового регулювання грошових систем. Після подолання кризи підходи до державного регулювання грошових систем можуть змінитися за рахунок посилення ролі держави.