Історія України: формування етносів, нації, державності - Посібник (Крупник Л. О.)

1. зміст основних понять

2 У даній лекції використано праці: Балушок В. Коли ж народився український на­род? //Дзеркало тижня. 2005. 23 квітня — 6 травня; Баран В. Д., Баран В. Я. Історичні витоки українського народу. — К.: Ґенеза, 2005; Бердяев Н.^Національність і людство // Сучасність. — 1993. — № 1. — С. 154—157; Борисенко В. Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1998.

Гончаров О. Концепції етногенезу українців // Українська етнологія: Навч. посібник / За ред. В. К. Борисенко. — К.: Либідь, 2007. — С. 16—26; Пономарьов А. П. Українська етнографія: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1994; Попович М. В. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомоде-рної України. — 2-ге вид., перероблене та розшир. — К.: Критика, 2005.

 

Коріння слова «етнос» веде до Стародавньої Греції, де ним спочатку визначали поняття «рій», «зграя», «група». Пізніше, в історичній літературі V—IV ст. до н. е., воно набуває іншого значення — «плем'я», «народ». Причому ним визначали будь-який народ на відміну від пізніших часів, коли його почали вживати щодо чужого народу. Грецький же народ називався словом «лаос», або, коли малась на увазі трудова його частина (виключаючи ра­бів),— словом «демос». На зламі XVIII—ХІХ ст. в науковій літе­ратурі вперше з'являється цей термін. Слово «етнос» розуміли в різних наукових школах і в різні часи неоднаково. Спочатку його вживають для визначення: а) ранньої стадії в історії людства (Л. Г. Морган); б) історико-культурних провінцій (А. Бастіон); в) просто культурних одиниць (Ж. В. Ляпуж) тощо. Першу характеристику етнічної термінології, в т. ч. терміна «етнос» наближену до сучас­ного розуміння, дав французький антрополог Ж. Денікер наприкі­нці ХІХ — на поч. ХХ ст. Він, зокрема, вважав, що під етнічною групою слід розуміти народи, племена, нації. В українській науці слово «етнос» майже до XX ст. взагалі не вживалося, його предме­тна область фіксувалася терміном «народ».

Німецький соціолог М. Вебер у 1920 р. під етнічними групами пропонував розуміти ті групи людей, які поділяють суб' єктивну віру в спільне походження внаслідок подібності фізичного типу та звичаїв або внаслідок однакових спогадів про колонізації та міграції. У 20-х рр. XX ст. російський етнограф С. М. Широкого-ров дає наукове визначення терміна «етнос», у якому вперше враховує об'єктивні й суб'єктивні чинники етногенезу. Етнос він визначає як групу людей, що розмовляють однією мовою, усві­домлюють своє спільне походження, мають певний комплекс звичаїв, особливостей способу життя і відмінності щодо інших етнічних груп.

Перелік основних визначальників етносу сформулював також у 1969 р. російський вчений В. Козлов («Про поняття етнічної спільності»): це етнічна самосвідомість і самоназва, мова, тери­торія, особливості психічного складу, культура, побут, певна фо­рма соціально-територіальної організації або ж прагнення до створення такої організації. Етнос слід вважати живим організ­мом, і, як будь-який організм, він народжується, розвивається і вмирає або ж трансформується.

Найчастіше поняття «етнос» вживається у двох значеннях:

для визначення донаціональних спільностей;

для позначення будь-яких етнічних спільнот, включаючи нації.

Виникнення етносів пояснюється різними чинниками: теоло­гічними (створені Богом); дією природних чинників; соціально-економічними; історичними; шляхом утворення самобутніх ку­льтур. Етноси перетворюються в нації (насамперед за умов дер­жавності) внаслідок того, що етнічна роздробленість долається шляхом культурного уподібнення (формування національних культур і мов, спільних рис у соціальній і політичній життєдія­льності).

Отже, певне визначення поняття «етнос» формулюється таким чином.

Етнос — це усталена спільність людей, що історично склала­ся на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту, психічного складу, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованої у самоназві, а також усвідомленням єдності родо­вого походження і водночас несхожістю на інші етноси. Це ор­ганічна соціальна система з чітко виявленою структурою, в ос­нові якої лежить система міжпоколінної етнокультурної інфор­мації, освяченої традиціями.

Етнічність — це сукупність суспільних відносин, котрі пов'я­зують особу як носія етнічних ознак з її етнічним середовищем, родичами, близькими і т. д.

Етнічні спільноти відомі протягом століть і за існування різ­них суспільних формацій. Формування націй пов'язане з ут­вердженням капіталістичних стосунків і соціально-політичним об' єднанням населення раніше феодально розпорошених регі­онів.

Стосовно осмислення природи етнічності існують дві основ­ні концепції: первинна та конструктивістська. Перша властива для вітчизняної етнографії та більшості європейських етногра­фічних шкіл. Її генетичні традиції сягають епохи романтизму (ХІХ ст.). Згідно з первинною концепцією, етнічність, як і етні­чна (національна) приналежність, розглядаються як така влас­тивість людини і людської спільноти, котра нібито закладена у її генетичному коді, проявляючись через мову, психічний склад, культуру і т. ін.

Конструктивістська концепція. У 70-ті роки XX століття з появою феномена етнічного відродження почали формуватися інші погляди на етнічність як на певну розумову конструкцію, котру створює інтелектуальна еліта. Звідси національність, мов­ляв, слід розуміти не як уроджену людську властивість, а як про­дукт зусиль інтелектуалів, державної та політичної волі, а етнос стає уявною, містичною категорією.

Виникла також нова концепція розуміння етнічності, що розк­ривається за допомогою таких понять: етнічна категорія, етнічна група та етнонація.

Етнічна категорія виявляє основу етнічності, об' єднання лю­дей з однаковими характеристиками — раса, колір шкіри, мова, релігія, звичаї, географічні умови.

Етнічна група — це усвідомленість людиною своєї причетно­сті до соціальної та етнічної спільноти, котра для неї є найбільш цінною (тобто ціннісні орієнтації людей).

Етнонація — така етнічна група, котра намагається досягти в країні гідного політичного статусу та задоволення своїх особли­вих прав.

Кожне суспільство має у своєму складі всі названі одиниці, співвідношення між якими визначає етносоціальну ситуацію. Мобілізувати національні процеси може тільки етнонація як найактивніша і найорганізованіша етнічна група. Етнічні ж кате­горії — це більш усталені і найменш мінливі утворення.

Термін «нація» — ключовий як в науці, так і у практиці націо­нальної розбудови держави. Одні дослідники вважають поняття «етнос» і «нація» синонімами, інші визначають такими, що сто­суються різних соціальних сфер. Істина знаходиться десь посере­дині, хоча б тому, що нема жодної нації, формування якої б базу­валося поза етносом. Інколи новоутворені нації навпаки формують етнос (австрійці). Інша річ, що ці явища в соціальному розумінні різні, хоч і взаємозалежні.

Найбільш поширені дві концепції нації: державницька (на­ція — держава) і етнічна (нація — етнос). Причому в минулому в країнах Заходу поняття «нація» застосовувалось для позначення політичних спільнот, а пізніше — етнічних. Доцільно характери­зувати націю як соціально-етнічну спільність, чим підкреслюєть­ся визначальна роль етносу, як правило найчисельнішого, перед­усім того, який дав назву нації (щодо нього часто вживається термін «титульна нація»). Зауважимо, що у вітчизняній історіог­рафії склалася традиція терміном «нація» позначати спільності індустріального періоду розвитку суспільства. Саме в цей час етноси, як правило, у своєму розвитку досягають рівня, на якому усвідомлюється життєва необхідність створення власної дер­жави як потреби всіх верств населення. Спільності ж раннього Середньовіччя були утвореннями якісно відмінними від націй мо­дерних.

Тим не менше, підходів до пояснення понять «етнос» та «на­ція» досить багато.

Так, В. Ленін обстоював пріоритет соціального (за його вира­зом — «буржуазних зв' язків»), висуваючи таку схему: на етапі зародження етнічної спільності існували тільки родові зв' язки, в період формування народності — етнічні, з розвитком же капіта­лістичних відносин формується нація, в основі якої домінують соціальні зв'язки. Ця схема і була покладена в основу прийнятого в радянській етнографії виокремлення таких історико-стадіаль-них типів етносоціальних спільностей, як плем 'я, народність, бу­ржуазна нація і нарешті — нація соціалістична. Відповідно ви­значалися й ознаки нації. Майже до 1960-х років користувалися запропонованою ще Й. Сталіним «чотиричленною» схемою: спі­льність мови, території, економіки та психічного складу, що проявляється в культурі.

Теоретичні дискусії, започатковані істориками та етногра­фами у 60-х роках ХХ ст. на сторінках журналів «Вопросы ис­тории» та «Советская этнография», привели до перегляду стру­ктурних показників нації. До усталених ознак поступово додавалися нові: національна самосвідомість, наявність дер­жави, формування єдиного ринку тощо. Причому пріоритет віддавався соціально-економічним зв'язкам, завдяки яким на­ція сформувалася і які ставали визначальними, коли вона здо­бувала державність.

Етнічна історія людства спростовує прямолінійність названого зв' язку. Для нації соціальні зв' язки мають велике значення, але вони завжди проявляються в етнічному контексті. Російський фі­лософ Ніколай Бердяєв твердив: «Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих історичних утво­рень у житті народів. Кожен народ бореться за свою культуру і за вище життя в атмосфері національної кругової поруки. І великий самообман — прагнути творити будь-що поза національністю. [...] Національність — складне історичне утворення, вона фор­мується як результат кровного змішування рас і племен, багатьох перерозподілів земель, із якими вона зв' язує свою долю, і духов­но-культурного процесу, який витворює її неповторний образ. [...] Душа Франції середньовічної і Франції ХХ століття — та сама національна душа, хоча в історії все змінилося до невпі-знання».

Отже, формування системи структуроутворюючих етносу ра­зом із загальнонаціональним піднесенням створює передумови для етно- і націогенезу.

Етно- і націогенез — походження народу, первісний момент етнічної історії, коли формуються головні структуроутворюючі етносу, які визначають його самобутність, оригінальність і не­схожість на інші етноси.

Більшість вчених сходяться у позиції, що перші ознаки етно­генезу з'являються в епоху неоліту. Щодо власне етносів, то їх слід пов' язувати з виникненням племен — своєрідних спільнос­тей і специфічних етнокультурних одиниць. Отже, плем' я можна вважати першою етнічною одиницею, а момент формування племен — початком етногенетичних процесів.

Щодо закінчення цих процесів, то воно має більшу визначе­ність. Головними його ознаками є етнічна самосвідомість та са­моназва етносу — етнонім. На останньому робимо особливий акцент, бо саме це (а не назва етносу іншими народами) фіксує усвідомлення людьми їхньої причетності до того чи іншого народ

Виділення культурно-територіальних (а по суті етнічних) груп слов' янського світу почалося у першій половині І тисячо­ліття н. е. Від цього часу і можна вести відлік генезису східного слов'янства, котре складало етнічну основу українства. Проте українці як етнос сформувалися значно пізніше, коли у частини східних слов' ян, котрі в основному мешкали на території сучас­ної України, склалося усвідомлення причетності саме до україн­ства, а не до слов' янства в цілому чи його регіональних відга­лужень, і коли це усвідомлення проявилося через етнонім — українці.