1. зміст основних понять2 У даній лекції використано праці: Балушок В. Коли ж народився український народ? //Дзеркало тижня. 2005. 23 квітня — 6 травня; Баран В. Д., Баран В. Я. Історичні витоки українського народу. — К.: Ґенеза, 2005; Бердяев Н.^Національність і людство // Сучасність. — 1993. — № 1. — С. 154—157; Борисенко В. Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1998. Гончаров О. Концепції етногенезу українців // Українська етнологія: Навч. посібник / За ред. В. К. Борисенко. — К.: Либідь, 2007. — С. 16—26; Пономарьов А. П. Українська етнографія: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1994; Попович М. В. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомоде-рної України. — 2-ге вид., перероблене та розшир. — К.: Критика, 2005.
Коріння слова «етнос» веде до Стародавньої Греції, де ним спочатку визначали поняття «рій», «зграя», «група». Пізніше, в історичній літературі V—IV ст. до н. е., воно набуває іншого значення — «плем'я», «народ». Причому ним визначали будь-який народ на відміну від пізніших часів, коли його почали вживати щодо чужого народу. Грецький же народ називався словом «лаос», або, коли малась на увазі трудова його частина (виключаючи рабів),— словом «демос». На зламі XVIII—ХІХ ст. в науковій літературі вперше з'являється цей термін. Слово «етнос» розуміли в різних наукових школах і в різні часи неоднаково. Спочатку його вживають для визначення: а) ранньої стадії в історії людства (Л. Г. Морган); б) історико-культурних провінцій (А. Бастіон); в) просто культурних одиниць (Ж. В. Ляпуж) тощо. Першу характеристику етнічної термінології, в т. ч. терміна «етнос» наближену до сучасного розуміння, дав французький антрополог Ж. Денікер наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. Він, зокрема, вважав, що під етнічною групою слід розуміти народи, племена, нації. В українській науці слово «етнос» майже до XX ст. взагалі не вживалося, його предметна область фіксувалася терміном «народ». Німецький соціолог М. Вебер у 1920 р. під етнічними групами пропонував розуміти ті групи людей, які поділяють суб' єктивну віру в спільне походження внаслідок подібності фізичного типу та звичаїв або внаслідок однакових спогадів про колонізації та міграції. У 20-х рр. XX ст. російський етнограф С. М. Широкого-ров дає наукове визначення терміна «етнос», у якому вперше враховує об'єктивні й суб'єктивні чинники етногенезу. Етнос він визначає як групу людей, що розмовляють однією мовою, усвідомлюють своє спільне походження, мають певний комплекс звичаїв, особливостей способу життя і відмінності щодо інших етнічних груп. Перелік основних визначальників етносу сформулював також у 1969 р. російський вчений В. Козлов («Про поняття етнічної спільності»): це етнічна самосвідомість і самоназва, мова, територія, особливості психічного складу, культура, побут, певна форма соціально-територіальної організації або ж прагнення до створення такої організації. Етнос слід вважати живим організмом, і, як будь-який організм, він народжується, розвивається і вмирає або ж трансформується. Найчастіше поняття «етнос» вживається у двох значеннях: для визначення донаціональних спільностей; для позначення будь-яких етнічних спільнот, включаючи нації. Виникнення етносів пояснюється різними чинниками: теологічними (створені Богом); дією природних чинників; соціально-економічними; історичними; шляхом утворення самобутніх культур. Етноси перетворюються в нації (насамперед за умов державності) внаслідок того, що етнічна роздробленість долається шляхом культурного уподібнення (формування національних культур і мов, спільних рис у соціальній і політичній життєдіяльності). Отже, певне визначення поняття «етнос» формулюється таким чином. Етнос — це усталена спільність людей, що історично склалася на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту, психічного складу, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованої у самоназві, а також усвідомленням єдності родового походження і водночас несхожістю на інші етноси. Це органічна соціальна система з чітко виявленою структурою, в основі якої лежить система міжпоколінної етнокультурної інформації, освяченої традиціями. Етнічність — це сукупність суспільних відносин, котрі пов'язують особу як носія етнічних ознак з її етнічним середовищем, родичами, близькими і т. д. Етнічні спільноти відомі протягом століть і за існування різних суспільних формацій. Формування націй пов'язане з утвердженням капіталістичних стосунків і соціально-політичним об' єднанням населення раніше феодально розпорошених регіонів. Стосовно осмислення природи етнічності існують дві основні концепції: первинна та конструктивістська. Перша властива для вітчизняної етнографії та більшості європейських етнографічних шкіл. Її генетичні традиції сягають епохи романтизму (ХІХ ст.). Згідно з первинною концепцією, етнічність, як і етнічна (національна) приналежність, розглядаються як така властивість людини і людської спільноти, котра нібито закладена у її генетичному коді, проявляючись через мову, психічний склад, культуру і т. ін. Конструктивістська концепція. У 70-ті роки XX століття з появою феномена етнічного відродження почали формуватися інші погляди на етнічність як на певну розумову конструкцію, котру створює інтелектуальна еліта. Звідси національність, мовляв, слід розуміти не як уроджену людську властивість, а як продукт зусиль інтелектуалів, державної та політичної волі, а етнос стає уявною, містичною категорією. Виникла також нова концепція розуміння етнічності, що розкривається за допомогою таких понять: етнічна категорія, етнічна група та етнонація. Етнічна категорія виявляє основу етнічності, об' єднання людей з однаковими характеристиками — раса, колір шкіри, мова, релігія, звичаї, географічні умови. Етнічна група — це усвідомленість людиною своєї причетності до соціальної та етнічної спільноти, котра для неї є найбільш цінною (тобто ціннісні орієнтації людей). Етнонація — така етнічна група, котра намагається досягти в країні гідного політичного статусу та задоволення своїх особливих прав. Кожне суспільство має у своєму складі всі названі одиниці, співвідношення між якими визначає етносоціальну ситуацію. Мобілізувати національні процеси може тільки етнонація як найактивніша і найорганізованіша етнічна група. Етнічні ж категорії — це більш усталені і найменш мінливі утворення. Термін «нація» — ключовий як в науці, так і у практиці національної розбудови держави. Одні дослідники вважають поняття «етнос» і «нація» синонімами, інші визначають такими, що стосуються різних соціальних сфер. Істина знаходиться десь посередині, хоча б тому, що нема жодної нації, формування якої б базувалося поза етносом. Інколи новоутворені нації навпаки формують етнос (австрійці). Інша річ, що ці явища в соціальному розумінні різні, хоч і взаємозалежні. Найбільш поширені дві концепції нації: державницька (нація — держава) і етнічна (нація — етнос). Причому в минулому в країнах Заходу поняття «нація» застосовувалось для позначення політичних спільнот, а пізніше — етнічних. Доцільно характеризувати націю як соціально-етнічну спільність, чим підкреслюється визначальна роль етносу, як правило найчисельнішого, передусім того, який дав назву нації (щодо нього часто вживається термін «титульна нація»). Зауважимо, що у вітчизняній історіографії склалася традиція терміном «нація» позначати спільності індустріального періоду розвитку суспільства. Саме в цей час етноси, як правило, у своєму розвитку досягають рівня, на якому усвідомлюється життєва необхідність створення власної держави як потреби всіх верств населення. Спільності ж раннього Середньовіччя були утвореннями якісно відмінними від націй модерних. Тим не менше, підходів до пояснення понять «етнос» та «нація» досить багато. Так, В. Ленін обстоював пріоритет соціального (за його виразом — «буржуазних зв' язків»), висуваючи таку схему: на етапі зародження етнічної спільності існували тільки родові зв' язки, в період формування народності — етнічні, з розвитком же капіталістичних відносин формується нація, в основі якої домінують соціальні зв'язки. Ця схема і була покладена в основу прийнятого в радянській етнографії виокремлення таких історико-стадіаль-них типів етносоціальних спільностей, як плем 'я, народність, буржуазна нація і нарешті — нація соціалістична. Відповідно визначалися й ознаки нації. Майже до 1960-х років користувалися запропонованою ще Й. Сталіним «чотиричленною» схемою: спільність мови, території, економіки та психічного складу, що проявляється в культурі. Теоретичні дискусії, започатковані істориками та етнографами у 60-х роках ХХ ст. на сторінках журналів «Вопросы истории» та «Советская этнография», привели до перегляду структурних показників нації. До усталених ознак поступово додавалися нові: національна самосвідомість, наявність держави, формування єдиного ринку тощо. Причому пріоритет віддавався соціально-економічним зв'язкам, завдяки яким нація сформувалася і які ставали визначальними, коли вона здобувала державність. Етнічна історія людства спростовує прямолінійність названого зв' язку. Для нації соціальні зв' язки мають велике значення, але вони завжди проявляються в етнічному контексті. Російський філософ Ніколай Бердяєв твердив: «Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих історичних утворень у житті народів. Кожен народ бореться за свою культуру і за вище життя в атмосфері національної кругової поруки. І великий самообман — прагнути творити будь-що поза національністю. [...] Національність — складне історичне утворення, вона формується як результат кровного змішування рас і племен, багатьох перерозподілів земель, із якими вона зв' язує свою долю, і духовно-культурного процесу, який витворює її неповторний образ. [...] Душа Франції середньовічної і Франції ХХ століття — та сама національна душа, хоча в історії все змінилося до невпі-знання». Отже, формування системи структуроутворюючих етносу разом із загальнонаціональним піднесенням створює передумови для етно- і націогенезу. Етно- і націогенез — походження народу, первісний момент етнічної історії, коли формуються головні структуроутворюючі етносу, які визначають його самобутність, оригінальність і несхожість на інші етноси. Більшість вчених сходяться у позиції, що перші ознаки етногенезу з'являються в епоху неоліту. Щодо власне етносів, то їх слід пов' язувати з виникненням племен — своєрідних спільностей і специфічних етнокультурних одиниць. Отже, плем' я можна вважати першою етнічною одиницею, а момент формування племен — початком етногенетичних процесів. Щодо закінчення цих процесів, то воно має більшу визначеність. Головними його ознаками є етнічна самосвідомість та самоназва етносу — етнонім. На останньому робимо особливий акцент, бо саме це (а не назва етносу іншими народами) фіксує усвідомлення людьми їхньої причетності до того чи іншого народ Виділення культурно-територіальних (а по суті етнічних) груп слов' янського світу почалося у першій половині І тисячоліття н. е. Від цього часу і можна вести відлік генезису східного слов'янства, котре складало етнічну основу українства. Проте українці як етнос сформувалися значно пізніше, коли у частини східних слов' ян, котрі в основному мешкали на території сучасної України, склалося усвідомлення причетності саме до українства, а не до слов' янства в цілому чи його регіональних відгалужень, і коли це усвідомлення проявилося через етнонім — українці.
|