Історія України: формування етносів, нації, державності - Посібник (Крупник Л. О.)

Термінологічний словничок

 

Авторитаризм (від лат. аШ;огіїа8 — вплив, влада, наказ) — державно-політичний режим, стиль громадського життя, який характеризу­ється значним зосередженням влади в руках однієї особи або окремої групи, обмеження, звуження політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, строгою регламен­тацією їхньої активності, різким обмеженням прерогатив і повно­важень представницьких установ.

Анархізм (від грец. апагіїіа — безвладдя) — ідейно-політичний рух, центральною тезою якого є заперечення будь-якої влади в суспі­льстві. Анархізмом часто називають будь-яке свавілля, невизнан­ня авторитетів, порядку, дисципліни.

Архетипи — це структурні елементи людської психіки, що знаходяться у колективному підсвідомому, яке є загальним для усього людст­ва. Вони успадковуються так, як успадковується будова тіла. Ар-хетипи структурують розуміння людиною себе, світу та інших людей. З особливою виразністю вони проявляються у міфах, каз­ках, снах, а також при деяких психічних розладах.

Асиміляція (від лат. азєітіїаио — уподібнення) — злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, культури, національних звичаїв і традицій.

Велике переселення народів — умовна назва сукупності етнічних пере­міщень у Європі (IV—VII ст.) — германських, слов'янських, сар­матських та інших племен на територію Римської імперії (західні історики називають його ще етнічною революцією).

Генеалогія (Ьепеа1о§іа — родовід) — спеціальна галузь історичної нау­ки і навчальна дисципліна, що вивчає історію походження родів і окремих осіб.

Геноцид (від грец. §епоє — рід і лат. саесіеге — вбивати) — сукупність дій, або політика, спрямовані цілковито або частково на вини­щення національної, етнічної, расової, релігійної або соціальної спільності людей. Здійснюється через убивства, завдання тяжких тілесних ушкоджень або спричинення розумового розладу, на­вмисне створення життєвих умов, розрахованих на цілковите або часткове фізичне знищення певної групи населення, запобігання народженню дітей тощо.

Першим сучасним виявом масового геноциду став геноцид вір­мен. 27 травня 1915 р. турецький уряд видав указ про насильну депортацію вірменського населення східної Анатолії. Вірмен, оскільки вони християни, запідозрили в симпатіях до ворогів-росіян на Кавказькому фронті і в планах створити об'єднану Вір­менію під покровительством Росії. Депортація зачепила десь два-три мільйони чоловік. Приблизно одну третину цих людей виріза­ли турки, ще одна третина загинула під час депортації і лише одна третина вижила. За Севрським договором (1920 р.) союзники ви­знали об'єднану Вірменію як суверенну республіку. Натомість, на практиці дозволили поділити країну між Радянською Росією і Ту­реччиною.

Термін «геноцид» стали вживати тільки 1944 р., його створив польський юрист єврейського походження Рафаїл Лемкін (1901­1959), що працював у США. Він обстоював необхідність зробити практичні висновки з долі Польщі та польського єврейства, і 1948 р. його зусилля увінчалися конвенцією ООН «Про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього».

Географічний детермінізм — спроба вивести залежність особливостей певного народу від географічного середовища.

Геополітика (від грец. ge — земля і politica — мистецтво управління державою) — соціально-політична концепція, що ґрунтується на ідеї визначальної ролі географічного чинника в історії суспільства та вибудовує на її підставі програму внутрішніх і зовнішньополі­тичних дій.

Гіпотеза історична (від грец. hypothesis — основа, припущення) — форма наукового історичного пізнання, спрямована на раціональ­ну організацію історичного дослідження. Є сукупністю вислов­лювань, що мають характер припущень, сформованих на підставі існуючих фактів щодо істотних відношень і зв' язків, вірогідних для досліджуваного об' єкта.

Делімітація (від лат. de — префікс із значенням віддалення, припинен­ня і limitatio — обмеження) — один із двох основних етапів вста­новлення державного кордону з описом його проходження й на­несення на карту відповідно до укладеного договору.

Демаркація (франц. demarcation — розмежування) — один із двох ос­новних етапів встановлення державного кордону, проведення йо­го лінії на місцевості та позначення її відповідними прикордон­ними знаками.

Держава — в широкому значенні — будь-яка існуюча колись або нині стала соціально-політична структура, що відтворює на певній те­риторії упродовж тривалого часу власну систему суспільних від­носин, норм, цінностей та ідеалів. Історичний спосіб закріплення соціальної диференціації людства, який став вираженням полі­тично оформлених інтересів і воль, репрезентований у вигляді іс­нуючої влади, здатної до організаційної і консолідуючої діяльнос­ті всередині політичної системи свого суспільства і до зовнішньополітичної діяльності, яка відповідає міжнародним но­рмам.

Дисидент (від лат. dissidens — незгодний) — особа, що відступає від учення панівної церкви або не погоджується з офіційною ідеоло­гією та існуючим режимом. Як феномен характерний для тоталі­тарних режимів у період їх кризи й розкладу.

Діаспора (від грец. diaspora — розсіяння, розпорошення) — представ­ники етнічної спільноти, які перебувають за межами кордонів країни походження внаслідок їх вигнання завойовниками чи за­грози геноциду, низки політичних і природно-географічних чин­ників, природнокліматичних катаклізмів.

Еліта (франц. élite — краще, добірне, від лат. eligo — вибираю) — вищі соціальні групи в системі соціальної ієрархії.

Етнічні землі — території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Етнічні землі часто нази­вають історичними, історико-географічними.

Етнічна культура — культура людей, пов'язаних між собою спільніс­тю походження (кровною спорідненістю) та спільно здійснюва­ною господарською діяльністю, т. з. єдністю «крові і ґрунту». То­му етнічна культура змінюється від однієї місцевості до іншої.

Етнічна меншина — група людей, яка відрізняється за своєю етнічною належністю від більшості населення даного економічного органі­зму (держави). Поряд з терміном етнічна меншина в тому самому значенні часто застосовується поняття національна меншина.

Етнічна психологія (етнопсихологія) — наукова дисципліна, що розви­вається на стику етнографії і психології. Досліджує психічний склад і поведінку людей, зумовлені приналежністю до того чи ін­шого етносу. Термін вживається головним чином у таких значен­нях: для визначення особливостей психології (інколи — й психо­культурного та психоетнічного) життя етносів, народів, їхніх угрупувань (типологічних сімей, історико-цивілізаційних спіль­ностей, мовно-культурних спорідненостей, геополітичних груп, расово-географічних типів та ін.) та їхніх індивідуальних предста­вників.

Етнічні стереотипи — це відносно стійкі уявлення про моральні, ро­зумові та фізичні якості, що властиві представникам тих чи інших спільнот.

Етнічні стереотипи поділяються на автостереотипи та гетерос-тереотипи. Автостереотипи — це думки, судження, оцінки, ко­трі стосуються певної етнічної спільноти представниками цієї ж самої спільноти (наприклад, висловлювання українців про україн­ську націю). Гетеростереотипи — це сукупність оціночних су­джень про інші народи.

Етногенез (від «етнос» — народ і «генезис» — походження, розви­ток) — сукупність історичних явищ і процесів, пов' язаних із фор­муванням людських спільнот, етносів, що володіють сталими ознаками, які проявляються в особливостях господарювання, мо­ви, культури та психології.

Етнографія (буквально — народоопис) — галузь гуманітарних наук, котра вивчає народи (етноси), їхнє походження, етнічну історію, традиційно-побутову культуру та характер міжетнічних відносин, базуючись переважно на даних польових досліджень.

Етнографічна група — відносно відособлена частина народності або нації, яка тривалий час зберігає помітні культурно-побутові від­мінності щодо основного етнічного масиву, невід' ємною складо­вою частиною якого вона є. Із сформованих на українському етні­чному ґрунті етнографічних груп виразну своєрідність на сьогодні зберігають п'ять з них: бойки, гуцули, лемки, поліщуки та литви­ни, у яких етнічна самосвідомість рівня етнографічної групи ор­ганічно поєднується з національною самосвідомістю загальноук­раїнського рівня.

Етнологія (від грецьк. ethnos — народ та logos — слово, наука) — нау­ка про народ. Об'єктивна тенденція поступової трансформації ет­нографії в етнологію зумовлена поступовим переміщенням наро­дознавчих інтересів із мікрорівня (дослідження громад, племен, окремих меншостей) на макрорівень (етнографія націй), а відтак і на рівень глобальних проблем (вивчення етнічної екології, етног­рафічної влади та держави, природи міжнаціональних конфліктів тощо).

Етнонім — самоназви племен, народностей, народів.

Етнополітика — сфера суспільного життя в багатонаціональних дер­жавах, до якої відносяться політичні взаємовідносини державної нації («нації-держави») з етнічними групами всередині держави, а також етнічних груп між собою. Зіткнення інтересів цих основних суб' єктів етнополітики концентрується навколо питання розподі­лу влади, соціальних і матеріальних благ, а також збереження ет­нічної ідентичності груп.

Етнопсихологія (від грец. ethnos — плем'я, народ) — це галузь психо­логії, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування та функціонування націо­нальної самосвідомості, етнічних стереотипів та установок.

Етнос — сталий колектив, який склався в результаті природного розви­тку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Етнос існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим колективам людей за принципом «ми — не ми», «свої — чужі», «ми такі, а решта інші».

Етносоціологія — наукова дисципліна на перетині етнографії та соціо­логії, спрямована на розкриття етнічного багатоманіття соціаль­них процесів та соціального функціонування етнічної культури й побуту. Формування її припадає на 20—30-і роки ХХ ст. Етноцентризм (від грецьк. — етнос — група, плем'я, народ і латин — центрум — центр) — це схильність етнічних груп сприймати й оцінювати навколишній світ, природні та соціальні явища і про­цеси лише крізь призму традицій і норм власної групи, що їх вва­жають за загальний еталон.

Ідеологія — упорядкована, струнка система поглядів, які виражають ставлення до дійсності, цілі й програми, спрямовані на закріп­лення, розвиток чи зміну даних суспільних відносин. Ідеологія, як і політика, має універсальний характер, тобто здатна охоплю­вати найрізноманітніші галузі думки, діяльності, поведінки, ви­значати їх спрямованість, цілі й засоби. Ідеологія вказує політи­ці систему ідеалів та цінностей, до якої остання має прагнути. Тому виникає консервативна або ліберальна, прогресивна чи ре­акційна політика.

Історіософія — наука, яка виникла на межі історії та філософії і розро­бляє основні засади теорії і практики історичного пізнання. Часто ототожнюється з філософією історії.

Індустріальне суспільство — стадія історичного розвитку людства, якій властиве домінування промислового виробництва над аграр­ним, кількісне переважання міського населення над сільським; високий рівень промислового виробництва характеризується його механізацією та автоматизацією, використанням досягнень науко­во-технічного прогресу, що зумовлює великі якісні зміни і в ін­ших сферах суспільного життя — соціально-побутовій, політич­ній, культурно-духовній.

Інтелігенція (від лат. ішеШ§епиє) — знавець, фахівець) — соціальна група, до якої належать особи, професійно зайняті розумовою працею, що мають відповідну для такої праці спеціальну освіту. Мисляче творче ядро суспільства, яке характеризується великою розумовою, естетичною та моральною активністю. Передумовою утворення інтелігенції було відокремлення розумової праці від фі­зичної.

Консерватизм (лат. сопєегуаге — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика, яка орієнтується на захист, збереження й пі­дтримку існуючих традиційних засад і форм суспільного життя, морально-правових основ, заперечує революційні зміни, необхід­ність народних рухів і т. ін.

Конформізм (від лат. сопіогтіє — подібний, схожий, відповідний) — пристосовництво, пасивне, беззаперечне прийняття існуючих по­рядків, панівних ідей та вартостей, стандартів поведінки, норм і правил, безумовне поклоніння перед авторитетами.

Концепція історична (від лат сопсершє — думка, уявлення) — голов­ний задум, провідна ідея історичного дослідження, за допомогою якого обґрунтовується вибір об'єкта пізнання, здійснюється пер­винне формулювання проблеми, аргументація найпринциповіших понять, які в сукупності утворюють чітку пояснювальну схему, своєрідний «каркас» історичної гіпотези або теорії.

Корінні народи — народи в незалежних країнах, які є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації, а також під час встановлення існуючих державних кордонів. До корінних народів України належать українці, кримські татари, караїми та кримчаки.

Культура — це історично визначений рівень розвитку суспільства, тво­рчих сил і здібностей людини, виражених в типах і формах орга­нізації життя і діяльності людей, а також в створюваних ними ма­теріальних і духовних цінностях. Слово культура латинського походження і означає обробіток землі, її культивування, зміни в природнім об' єкті під впливом людини, на відміну від змін, спри­чинених природнім шляхом.

Лібералізм — система соціально-економічних і політичних поглядів, яка захищає свободи і права особи, приватну власність, демокра­тію, громадянське суспільство, договірний характер державної влади, конкуренцію тощо. У лібералізмі головною ідеєю виступає така організація суспільного життя, яка визнає політичні й еконо­мічні права індивіда у межах чинних законів, що тлумачаться як узагальнення природних потреб нормальних цивілізованих лю­дей. Лібералізм — це насамперед уявлення про самодостатність особи та її прихильність свободі. Але специфіку лібералізму ста­новить не сам по собі «дух свободи», а розробка інституційно-правових умов його забезпечення.

Макіавеллізм — термін, що використовується для характеристики полі­тичної доктрини флорентійського державного діяча, письменника і мислителя Нікколо Макіавеллі (1469—1527 рр.), а також політи­ки, що будується на культі сили, підступності, зневажанні норм моралі.

Маргінальність — це сукупність специфічних особливостей свідомості і поведінки певних людей, зокрема етнічних індивідуальностей, представників соціальних спільностей, груп, які характеризують­ся амбівалентністю, психологічною розколотістю, нестійкістю, непослідовністю дій, неспроможністю адаптуватися до певної ре­ферентної спільноти чи групи.

Ментальність (від лат. mens — розум, мислення, спосіб мислення, ду­шевний склад) — багатозначне поняття для позначення глибин­ного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усві­домленого і сягає в несвідоме. Ментальність — це властивий певній добі (і тільки їй), відповідній культурі, цивілізації, суспіль­ству, спільноті тощо загальний і спільний розумовий інструмен­тарій, яким індивіди цієї доби оволодівають і послуговуються в неусвідомленій формі, інстинктоподібно, формуючи з неминучи­ми неповторними індивідуальними модифікаціями особливий за­гальний образ світу, притаманний лише означеному суспільству (спільності, етносу, культурі), конкретніше — саме цій добі.

Метаетнічна спільність — від давньогрсцьк. «мета», що означає «за», «після». Вживається на означення спільностей, які є не власне ет­носами, а стоять в етнічній ієрархії після них. Деякі дослідники замість цього терміна вживають термін «макроетнічна «чи «супе-ретнічна спільність».

Мігранти (від лат. migrans, migrantis — переселенець; той, хто пересе­ляється) — особи, котрі здійснюють міграцію, тобто перетинають державні або адміністративно-територіальні кордони з метою зміни місця проживання назавжди або на певний час.

Модерна нація — наслідок загальнішого процесу — поступового пере­творення аграрного, малограмотного і маломобільного суспільст­ва на індустріальне, освічене і мобільне, з широкими політичними правами та економічною свободою для всіх його членів, а не ли­ше для верхівки. Початок цього процесу датують переважно XVI ст. (Західна Європа від XVI ст. стає моделлю економічного, культурного і політичного прогресу). Саме тоді освічені класи починають вживати термін «модерний вік» (на противагу понять «античність» й «середньовіччя»). Модерні процеси стали по­штовхом творення новітніх націй, отримує перемогу національ­ний принцип в організації суспільства. У повну силу процес тво­рення модерних європейських націй розгорнувся у ХІХ—XX ст.

Народ — 1. Усе населення певної країни. 2. Та чи інша етнічна група. 3. Певна соціальна спільність.

Народність — мовна, територіальна, економічна й культурна спільність людей, що історично склалася і передує нації.

Національна ідея — це сенс буття нації, акумулятор прогресивних наці­ональних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, рушій наці­онального прогресу, основа національно-визвольних рухів, зма­гань, національного суверенітету. Національна ідея становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади на­ціональної свідомості.

Національна самосвідомість — сукупність поглядів, оцінок, думок і ві­дносин, що відображають рівень усвідомлення нацією в цілому чи окремою людиною своєї національної (поряд з етнічною) належ­ності, спільності історичної долі, своєрідності, неповторності гео-політичних, духовних, соціальних, історичних чинників. Націона­льна самосвідомість пов' язана з самоідентифікацією нації — усвідомленням себе як спільноти політичної, поліетнічної, грома­дянської на основі осягнення національної ідеї та національних інтересів.

Нація (від лат. natio — народ, плем' я) — історична спільність людей, що складається в процесі формування певних характерних її ознак. Існує багато визначень цього поняття, що ґрунтуються на певній більшій чи меншій сукупності цих ознак. їх можна поділи­ти на культурологічні, психологічні, етнологічні, історико-еконо-мічні та політологічні.

Націоналізм (від лат natio — народ) — радикальний політичний на­прям; ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд, відпо­відно до яких нація вважається головним і вирішальним чинни­ком історії; її інтересам підпорядковані всі елементи суспільного життя. Не гіпертрофований до патологічних форм націоналізм за­довольняє здорову потребу людини й суспільства у національній самосвідомості як важливій складовій самоідентифікації в історії.

Національний характер — це відносно стійкі психічні властивості на­роду, що залежать від конкретних історичних, соціально-еконо­мічних умов існування певної спільноти.

Панславізм — культурна і політична течія слов'янських народів, в ос­нові якої уявлення про етнічну та мовну спорідненість слов'ян, необхідність їх політичного об'єднання.

Плебісцит — форма загального голосування, різновид референдуму.

Плем 'я — найвища форма соціальної організації доісторичного, первіс­ного суспільства (також тип етносу). Як правило, плем'я склада­лося з кількох родів чи общин, або утворювалося в результаті ро­зділу найбільших родів.

Позитивізм (франц. positivisme, от лат. pоsitivus позитивний) — філо­софський напрямок, що оформився у 30-х роках ХІХ ст. францу­зьким мислителем Контом, заснований на принципі, що все спра­вжнє «позит» (позитивне) знання може бути отримане тільки як результат окремих спеціальних наук і їх синтетичного об' єднання і що філософія як особлива наука, що претендує на самостійне до­слідження реальності, не має права на існування.

Постіндустріальне суспільство — поняття, яке виникло внасідок роз­витку теорії стадій економічного зростання т. зв. індустріального суспільства такими відомими американськими соціологами, еко­номістами і політологами, як Д. Белл, З. Бжезинський та ін. Розг­лядаючи поступальний розвиток суспільства як соціальний про­грес, в основу якого покладено технічний прогрес, вони зауважують, що залежно від рівня техніки в суспільстві послідов­но домінують різні сфери економічної діяльності: спочатку аграр­на, потім індустріальна, а нині — сфера послуг, де провідну роль відіграють наука і освіта. На кожній із цих стадій панівне стано­вище посідають провідні соціальні верстви: феодали і священи­ки — в аграрному суспільстві, підприємці й бюрократи — в інду­стріальному, вчені та фахівці (технократи) — на нинішній стадії економічного розвитку. Перехід від однієї стадії до іншої зумов­люють не соціальні революції, а технологічні перевороти. І саме нова хвиля науково-технічної революції, що охопила людство впродовж останніх десятиліть, зумовила перехід від індустріаль­ного суспільства до більш розвиненого, яке різні автори назива­ють по-різному: постіндустріальне, технотронне, надіндустріаль-не, технократичне.

Постмодернізація — термін для позначення нової моделі модернізації, де економічний розвиток тісно пов' язаний з роллю культурних чинників. Постмодернізм на відміну від модернізації, дає змогу уникнути особливо болісного моменту в розвитку соціуму — змі­ни ідентичності. Якщо модернізація нерідко передбачала відхи­лення від авторитету релігії в бік авторитету держави, від автори­тету традицій в бік необмежених новацій, то пост модернізація — це рух від авторитету держави до авторитету традиції, до підтри­мки традиційних цінностей. У деяких азіатських країнах, напр., Японії, Південній Кореї та ін. спостерігається успішний пошук нових інститутів і структур на основі традиції. Для цих цивіліза­цій характерна національна солідарність.

Психічний склад — це стійкі риси психіки людей, що склалися на основі тривалої історії розвитку народу, які проявляються у звичках, смаках, звичаях, традиціях, емоційному сприйманні людиною на­вколишнього середовища та темпераментності. Психічний склад іноді ототожнюють з поняттям характеру наро­ду, але поняття «характер» вужче, ніж психічний склад.

Радикал (англ., франц. radical, від лат. radix — корінь) — прихильник крайніх, рішучих дій, поглядів.

Середні віки — термін, запроваджений у XV—XVI ст. італійськими гу­маністами для позначення певної доби в історії людства. Загаль­новизнаних хронологічних меж середніх віків не існує. З розвит­ком історичної науки значення його змінювалося. Так, у XVII— XVIII ст. середніми віками називали тисячолітню «темну добу» в європейській історії — від «загибелі» античності до розквіту єв­ропейської культури в нові часи (V—XV ст.). У радянській історі­ографії такими межами вважали час загибелі Західної Римської імперії (476 р.) та Англійську революцію середини у XVII ст. По­страдянські історики здебільшого вважають, що середньовічна доба тривала до кінця XV ст., а XVI — перша половина XVII ст. є перехідним періодом від середніх віків до нового часу або раннім новим часом. Зарубіжна історіографія відносить кінець середньо­віччя на 1453 р. (загибель Візантійської імперії, закінчення Столі­тньої війни) або на останні роки XV ст. Є також думка, що хроно­логічна межа між середніми віками та новим часом — Фран­цузька революція 1789—1794 рр.

Найчастіше історію середніх віків поділяють на такі три періоди: кінець V—X ст. (раннє середньовіччя), XI—XIII ст. (високе сере­дньовіччя) та XIV—XV ст. (пізнє середньовіччя). Соборність — об' єднаність, цілісність, неподільність території держави або відповідне прагнення громадян; духовне об'єднання людей на

основі спільної віри, взаємної поваги і любові, шанобливе став­лення до спільних духовних цінностей.

Соціалізація — це процес і результат активного відтворення індивідуа­льного досвіду, що здійснюється у спілкуванні та діяльності. Со­ціалізація проходить двома шляхами — стихійним, коли на осо­бистість впливають різні обставини життя та середовище, які її оточують, і цілеспрямованим, тобто в процесі виховання згідно з певними традиціями.

Соціалізм — сукупність понять, що охоплюють ідеологічні доктрини і політичні течії, для яких характерний підхід до розв' язання всіх соціальних проблем з точки зору суспільства як єдиного цілого. Основні трактування терміну «соціалізм»: 1) марксистське: перша фаза комуністичної формації; суспільство, засноване на загальній власності на засоби виробництва; 2) соціал-демократичне: процес реалізації ідеалів свободи, справедливості, солідарності та інших цінностей; розуміється як вічно тривале завдання.

Субетнос (етнографічна група) — частина народу (етносу) зі специфіч­ними рисами культури, що виникла внаслідок територіального ві­дособлення (напр., лемки, бойки).

Суб 'єктивізм — світоглядна позиція, яка виявляється в теорії у вигляді заперечення об' єктивності істини, в практичній діяльності — за­перечення об' єктивних законів природи і суспільства.

Теорія (від грец. шеогіа — спостереження, дослідження) — найвища форма наукового мислення, спрямована на пояснення фактів, їх сутнісних зв' язків. Теорія вибудовується, як доказова система іс­тинного знання, в основу якої покладено певну ідею, що втілю­ється в сукупності базових категорій і понять, кореляції між яки­ми розкривають закономірний характер виявів досліджуваного об' єкта пізнання.

Тоталітаризм — політичний устрій, за якого державна влада здійснює повний контроль за всіма сферами життя суспільства. Для тоталі­таризму характерні відсутність демократичних свобод, насильст­во, терор влади проти народу, наявність єдиної державної ідеоло­гії, обов' язкової для всіх громадян, відсутність громадянського суспільства.

Формація суспільно-економічна (від лат. Югтапо — утворення, форму­вання) — одна з наріжних категорій марксистської соціальної фі­лософії (уперше вжита К. Марксом у праці «Вісімнадцяте брюме­ра Луї Бонапарта» (1851 р.), за одним із значень якої людська історія ділилась на три великі стадії: первинна суспільно-еконо­мічна формація (докласове суспільство), вторинна суспільно-економічна формація (класове суспільство), третинна суспільно-економічна формація (безкласове суспільство). У радянському ва­ріанті марксизму поступово виробилося тлумачення суспільно-економічної формації, як історичного ступеня (типу) суспільства.

Формаційний підхід до вивчення історичного процесу — напрямок пі­знання історії за суспільно-економічними формаціями: первіс­ний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалі­стичний.

Фундаменталізм — радикальне й войовниче неприйняття принципів, форм і цілей будь-якої модернізації, обстоювання традицій, ста­рих життєвих і світоглядних форм.

Харизма (грец. charisma — милість, благодать, божий дар) — особли­вий тип легітимності, організації влади і лідерства, заснований на виняткових якостях тієї чи іншої особистості, головним чином релігійного або політичного діяча, що дозволяють йому здійсню­вати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора.

Шовінізм (франц. diauvinisme — від прізвища капрала наполеонівської армії Н. Шовена) — роздутий до ідеологічних крайнощів націона­лізм, що виявляється у надмірному звеличенні своєї нації, наданні їй винятковості; робить ставку на гноблення «малих» народів, по­неволення їх, таврування за їх прихильність до своєї культури.

 

[1] У даній лекції використано праці: Ашин Г. К., Охотский Е. В. Курс злитологии. — М., 1999; Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ—ХХ ст. — К.: Ґенеза, 2000; Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відро­дження, 1991; Лазаренко О. Модернізаторська еліта і розбудова громадянського суспі­льства в Україні // Сучасність. — 2004. — № 2. С. 54—58; Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. — Львів: Меморіал, 1991; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організа­цію українського монархізму. — К. — Філадельфія, 1995; Огієнко І. Українська культу­ра. — К.: Абрис, 1991; Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римарен­ка. — К.: Либідь, 1996; Попович М. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999; Політологія: Підручник / І. С. Дзюбко, К. М. Левківський, В. П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища школа., 2001; Субтель-ний О. Україна: історія. — К.: Либідь, 1993.

[2] У даній лекції використано праці: Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К.: Ґенеза, 2000; Донцов Д. Дух нашої давни­ни. — Дрогобич: Відродження, 1991; Коханова О. Л. Соціал-демократичний рух в Укра­їні: традиції і перспективи розвитку // Наукові записки: Історичні науки / Укл. В. Й. Бо-рисенко, Б. І. Андрусишин, П. В. Дмитренко. — К.: Наук. Світ, 2000; Кудряченко А. І. Політична історія України ХХ століття: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / А. І. Кудря­ченко, Г. І. Калінічева, А. А. Костиля. — К.: МАУП, 2006; Липинський В. Листи до бра-тів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — К. — Філадельфія, 1995; Онищенко І. Основи етнодержавознавства: Навч. посіб. К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004; Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996; Салтовський О. Концепції української державності в історії української політич­ної думки. — К.: Вид. ПАРАПАН, 2002; Українська державність у ХХ столітті (істори-ко-політологічний аналіз). — К.: Наукова думка, 1996.