2. народницький напрям
Революційні події в Європі у 50-х роках XIX століття надали поштовх появі новітньої інтелектуальної ідеї — концепції окремішності українського народу з його давньою історією. В 1848 р. священик з Галичини В. Подолинський у полеміці з польськими авторами обстоював думку про те, що якщо навіть припустити, що українці ніколи не були народом, тільки завжди «провінціалізмом», це не відбирає у них права бути народом від сьогодні. Вчений вірив у відродження вільної, незалежної держави України. Ця думка буде покладена в основу концепції нового покоління українських інтелектуалів, які у центр свого учення поставлять народ, під яким будуть розуміти в основному селянські маси. Відродження народу і визволення його з неволі поставлять у пряму залежність від підпорядкування йому інтересів інших суспільних груп. Народницькі погляди М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича були певною мірою запозиченими від російських слов'янофілів, які в свою чергу перейняли головні ідеї від німецьких романтиків. М. Грушевський у багатьох своїх роботах визначав, що «початок наукового українознавства, опертий на нових підставах — поглибленої національної свідомості, що їх дано новими ідеями романтичної народності, висунутими великим світовим рухом XVIII в. і на слов'янськім ґрунті перетвореними в великі динамічні гасла народного відродження». Від цього часу розпочинається наукове обґрунтування української окремішності. М. Максимович, визначаючи історію основною наукою в цілій філософській системі, вперше висунув ідею, що історія кожного народу повинна бути самобутньою. У його роботах було кілька моментів, де він підійшов до тези, що змінюються політичні, культурні і побутові форми, але народ стоїть во віки. Саме еволюція народу дає тверду провідну лінію в усій змінності зовнішніх форм і мусить служити головним об'єктом і вихідним пунктом будь-якого історичного дослідження — це головна ідея народництва. М. Максимович фактично визначив головні гасла нового напряму політичної думки — «народ — як ціль і предмет наукового досліду і культурної праці» і «неперервність історичної традиції як провідна нитка в усякім науковім орієнтуванні». Перший історик-професіонал М. Костомаров, учень гегельянця М. Луніна, перейняв свою народницьку концепцію від французького історика-романтика О. Тьєррі, який вважав, що справжня історія — це не історія держави, а історія народу. На думку деяких дослідників, монографії М. Костомарова принесли певну шкоду, бо «затемнили» традицію державної окремішності, яка була наявною в поглядах представників української історіографії ще на початку XIX ст. Однак таке критичне ставлення до вченого не заперечує визнання того, що твори М. Костомарова мали величезне значення для розвитку національної самосвідомості українців, ціле покоління яких виховувалися на них. В основу світогляду М. Грушевського покладено первинність інтересу народу, суспільства над інтересами держави, при домінуванні етнічного фактора над політичним. Для розуміння історіософії вченого необхідно розглянути його методологічні принципи. Історіософічна концепція М. Грушевського включає три чинники: населення, територію і державу, а головним предметом його дослідження є народ. Дефініція «народ» вживається М. Грушевським досить вільно. Це поняття не є лише соціологічним, скоріше воно має декларативний характер і є метафізичним. У третьому виданні першого тому «Історії України-Руси» М. Грушевський дає таке визначення терміна «народ»: «Так само відрізняється українська людність від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічними — в будові тіла, і психофізичними — в складі індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і суспільних, в побуті й культурі матеріальній і духовній. Сі психофізичні і культурні прикмети, що мають за собою більш або менш поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсім виразно зв'язують в національну спільність поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність — нарід, з довгою історією його розвою». Очевидно, термін «народ» вжитий тут для означення поняття «етнос», оскільки в дев'ятому томі зустрічаємо вже поняття «нація», яке вжите в такому контексті: «Новий рух, розпочатий відродженням XVI віку, знаходив свій дальший розквіт в сій добі, і в ній виховувалося те, що мало з часом стати українською нацією». Визначальними чинниками в процесі формування єдиного національного організму народники вважали спільність території, пам'ять кровного споріднення, спільну минувшину, спільні прикмети психофізичного типу та спільні економічні і суспільні відносини. Саме вони об'єднували протягом віків український народ в «національну єдність». «Форми суспільні і державні, відносини династичні й політичні змінялися як убрання на народнім організмі, — а він жив поза ними в тяглості й зв'язкости сього життя», — це є виражене в концентрованому вигляді кредо вченого. Ця концепція знайшла продовження в наукових працях радянського періоду, в яких обстоювалася народницька ідеологія та підкреслювався «народницько-революційний» характер українського історичного процесу. Називаючи український народ окремою етнографічно-культурною одиницею, народники розглядають його як суцільність історико-політичну. |
| Оглавление| |