3. український націоналізм
У Західній Європі націоналізм як політична ідеологія відігравав провідну роль у період становлення національних держав. З кінця ХУЛІ — протягом ХІХ ст. націоналізм став всесвітньо-історичним явищем. Український націоналізм своїм корінням сягає кінця XIX століття, коли з'являється нова генерація молодих політичних діячів, які називали себе національно свідомими українцями і вимагали національних прав, політичних свобод і соціальної справедливості. Основоположником українського націоналістичного руху був Микола Махновський, який на початку 1900 року на прохання В. Антоновича та інших фундаторів Революційної української партії (РУП) написав програмний документ, що був виданий окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна». Своє розуміння нації та національної ідеї М. Махновський сформулював так: «Кінець XIX віку визначився з'явищами історії, що характеризують новий зворот в історії людськості... Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розквіт індивідуальності можливий тільки у державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин». Під нацією М. Міхновський розумів не «вишивані сорочки, свити та горілку», а свідомий громадський стан вільної нації у вільній національній державі. Націоналістична ідеологія М. Махновського виходить за межі примату нації та національного інтересу. Він ставить націю на перше місце у системі соціополітичних цінностей і підкреслює, що національний інтерес може бути повністю забезпечений тільки у власній незалежній державі. М. Міхновський, визначаючи національний принцип єдиним принципом справедливого укладу міжнародних відносин, заперечує право будь-якої нації поневолювати іншу націю і вимагає політичної незалежності кожної. Його ідеологія є виразно самостійницькою і соборницькою, якщо мова іде про відновлення незалежної і суверенної держави української нації. Іншою цікавою постаттю націократичного напряму був політичний діяч, публіцист, ідеолог т.зв. інтегрального націоналізму Д. Донцов, який у своїх творах, написаних після Першої світової війни, дає позитивну оцінку націоналізму М. Махновського. Щоправда пізніше (після Другої світової війни) він змінює свою точку зору, обвинувативши свого попередника в перебільшенні са-мостійництва і відсутності національної ідеї. Методологічні засади висвітлення поняття «нація» Д. Донцов у повному обсязі виклав у своїх працях «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини» та ін. Д. Донцов не був продовжувачем ідей М. Махновського, він, як показав М. Сос-новський, на «відміну від Міхновського, відкидав народницьку, демократичну концепцію, замінивши її на волюнтаристську, ірраціональну, елітарну концепцію нового націоналізму». Для нас є найважливішим розуміння Д. Донцовим самого поняття «нація». Для нього нація є ніщо інше, як «скупчення мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку залишить своїм дітям». Щодо національної ідеї, то Д. Донцов був упевнений, що вона повинна будуватися не на розумі, а на «волі..., на догмі, аксіомі... на бездоказовім пориві». Цю волю, на думку автора концепції інтегрального націоналізму, треба плекати і розвивати, бо з нею живе і вмирає нація. Зміцнення волі має бути першою і головною засадою національної ідеї. І. Лисяк-Рудницький вважав, що в основі «донцовської концепції волюнтаризму лежить нерозуміння феномену волі, через це його концепція волюнтаризму порочна в самому своєму корені». Політична концепція Д. Донцова є послідовним продовженням його теоретичних засад — обстоювання чистоти національного ідеалу за будь-яку ціну, культ сили, одержимість. Він вірив, що «інтерес нації» це єдиний вирішальний критерій, яким усе можна виправдовувати. Тому, якщо М. Махновський був виразником так званого демократичного націоналізму, то Д. Донцов — автор теорії «чинного націоналізму», зразком якого були авторитарно-елітарні та тоталітарні рухи. Націоналізм Д. Донцова ми називаємо найчастіше інтегральним, оскільки він робив акцент на абсолютній підтримці могутності нації», бо остання занепадає, коли втрачає військову силу. Основні ідеї Д. Донцова знайшли своє продовження в працях іншого інтегрального націоналіста М. Сціборського. Автор численних праць, таких, як «ОУН і селянство» (1933), «Україна і національна політика совєтів» (1938), «Сталінізм» (1942), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938) ще й досі не є добре знаним в Україні. Особливо цікавою є його робота «Націо-кратія», що вийшла в Парижі в 1935 році, основною темою якої була концепція державно-політичного й соціально-економічного устрою, запропонована теоретиками організованого українського націоналізму. В основу цієї розвідки М. Сціборський поклав аналіз трактування нації і держави різними політичними течіями. «Якщо демократія і визнає націю, — пише автор, — то своїм раціоналістичним світоглядом позбавляє її духовних первнів, надміру матеріалізуючи її єство». М. Сціборський дотримується думки, що соціалізм і комунізм вважають націю і державу за «переходову історичну необхідність», яка в майбутньому буде замінена бездержавно-інтернаціональною організацією суспільства. Для нього ж нація — абсолютна цінність, непорушна догма, а держава — організаційна форма існування нації. За М. Сціборським нація — це не «механічний збір певної кількості людей, пов'язаних лише спільністю території, мови й матеріальних інтересів, а найвища органічна форма людського співжиття, яка має неповторний внутрішній і духовний зміст, творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільности, ії моральної єдности та стремління здійснювати свої власні історичні завдання». Таким чином, розуміння М. Сціборським нації ґрунтується на його світогляді, який вважає головними підставами і рушіями життя нації її дух і волю. А відтак, він сприймає власну націю як абсолютну ідейну і реальну цінність, тому висуває гасло: «Нація понад усе». Войовничість цієї ідеології виявляється в тому, що будь-яка національна ідея є запереченням інших ідей, наприклад, — «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації, все те зле, що цю силу й розвиток ослаблює». На думку автора «Націократії», тільки через власну державу нація стає творчим чинником історії і повноправним господарем своєї власної долі. Він вводить поняття «державна нація». У націоналістичному світогляді нація і держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета. Отже націократія для М. Сціборського — це «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних, відповідно до їх суспільно-продукційної функції, в представницьких органах державного управління». Провідний європейський фахівець з теорії нації, який репрезентує український націократичний напрям — Ольгерд Бочковсь-кий започаткував новий науковий напрям — націологію. Автор теорії так визначив її зміст: всебічне з'ясування сутності нації, тобто націологія є синтетичною наукою про націю. О. Бочковський вважав, що нація як суспільний факт відіграє в сучасному громадському житті людства таку ж роль, як і держава або релігія. На думку дослідника, важко дати однозначну відповідь на питання: що таке нація? Його більше цікавили взаємини нація-держава, тобто він досліджував державний аспект національних відносин. У процесі народотворення О. Бочковський розмежовує старшу і новітню фазу: етногенез (коли народжується і розвивається етнічна спільність) та націогенез (перетворення етносу в націю). У період етногенезу творяться підвалини для зародження національної свідомості, без якої дослідник не уявляє формування новітньої нації. Для націогенезу необхідно існування принаймні трьох чинників: по-перше, перетворення народу як етнографічної маси в націю, яка повинна уявляти себе окремою суспільно-культурною індивідуальністю; по-друге, наявність національної держави, що поєднує на-ціотворчий процес з певною територією; по-третє, господарський розвиток (у О. Бочковського — капіталізм), який впливає, з одного боку, на суспільну окреміш-ність населення, а з другого — на його пізніше об'єднання. Як бачимо, головна прикмета нації — національна свідомість і воля, Це положення єднає О. Бочковського з Д. Донцовим і М. Сціборським. Для них теж головну роль в розбудові нації відіграють психологічні чинники, За О. Бочковським нація — це не статутне об'єднання на раціональній основі, а духовна спільнота, яка є скупченням людей на природних підставах і потребах. Він виходить з того, що кожний свідомий народ має право на власну державу. Отже, О. Бочковський поєднав обидва принципи формування держави: етнічний та політичний (в даному разі територіальний), але без примусового бюрократичного централізму. Наявність у процесі націотворення вольового моменту дослідник пояснює національною свідомістю, яка, на його думку, розвивається з попереднього національного інстинкту почувань, що розвинуті на рівні підсвідомості. Згодом національна свідомість, оперта на політичну культуру, генерує національну ідею, яка і стає головним і необхідним чинником нової доктрини націотворення. Прихильником так званої атомістичної теорії нації був доктор філософії, історик, географ, суспільствознавець Степан Рудниць-кий. Під впливом італійця М. Манчіні С. Рудницький побудував свою концепцію нації, зібравши всі «об'єктивні критерії нації» у статті «До основ українського націоналізму» (1923). Для С. Рудницького першою одиницею є людина — «твір природи, як звіри чи рослини». Раси вчений ділить на народи, які вважає найважливішою збірною одиницею людства. Самостійний народ для нього — це «велика громада людей, що мають подібну між собою і відмінну від інших народів будову тіла, що мають свою самостійну і окремішну від інших рідну мову, свій рідний питомий звичай і обичай, що мають свою рідну історію, поспіль-не почуття добрих і злих хвиль, поспільно народом пережитих, що мають спільні стремління на будуччину, що мають свою питому культуру і, що найважливіше, мають де жити, себто займають поспільно великий і багатий кусень поверхні землі». Дефініцію «нація» дослідник подає так: «Самостійним народом або нацією зовемо більшу чи меншу групу людства (відмінну людської породи), що має свою певну суму своєрідних, собі тільки питомих прикмет, котрі в'яжуть усі індивідуальності цеї групи в одну цілість». Для С. Рудницького цими прикметами є: Антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла). Самостійна серед інших мова (з літературою, наукою тощо). Питомі історичні традиції і змагання (на політичному, суспільному та ін. полях). Питома культура (як матеріальна, так і духовна) й поспільні культурні стремління. Питома суспільна національна територія, на котрій або була, або є, або може бути питома національна держава. На думку самого дослідника поняття нації може мати неоднаковий зміст, якщо його трактувати державно-правову, соціологічну чи економічну категорію. Його «біологічне» розуміння нації виявляється в наділенні її такими рисами, які є характерними для популяцій (наприклад, забезпечення тривалого існування, здобування найкращих умов для цього і т.п.). Саме тому вчений робить висновок про те, що «гаразд і могутність народів більш залежать від біологічних, ніж від економічних чинників». Атомістична теорія нації С. Рудницького була піддана критиці з боку відомого правника, соціолога й громадсько-політичного діяча Володимира Старосольського, який виклав своє бачення всього спектру етнополітичних проблем в книзі «Теорія націй». Ця робота відтворює лекції, прочитані вченим в Українському соціологічному інституті у Відні в 1921 році. Вчений розрізняє об'єктивні (культура, мова, історичні традиції, територія) й суб'єктивні (воля, ідея) прикмети нації. Для нього нація — не механічне поєднання певних рис, а гурт людей, група, суспільство в широкому значенні цього слова. Об'єктивні чинники нації не пояснюють єство нації, але вони є певними якостями нації. Головним в розумінні поняття «нація» дослідник називає суб'єктивний чинник — воля бути нацією і усвідомлювати себе окремою нацією — може говорити про існування нації і національну приналежність, вважає автор. За В. Ста-росольським нація — «спільнота, основою якої є ірраціональна стихійна воля. У протиставлення до спільнот, які основуються на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея». Джерелом національної спільноти і визначальною силою, якою нація існує, є «стремління до політичної самодіяльності та самостійності, яке історично проявилося як боротьба за суверенність в межах держави...». В. Старосольський робить висновок: — «нація по своїй натурі мусить керувати свої зусилля на опанування державою: вона не тільки родиться разом з волею політичного самовизначення, але й перестає існувати як нація, коли тратить цю волю», а відтак вона — твір психології, а не раціоналізму. Вважаючи, що соціологічний характер нації як спільноти робить її «самостійним центром інтересів», вчений зазначав, що нація «мусить для заспокоєння їх (інтересів) заволодіти наймогутнішим історично даним суспільним механізмом, себто державою». Причому В. Старосольський наголошує на необхідності для нації заволодіти всім державним механізмом, а відтак кожна нація є державою. Але тут важливо підкреслити, що для В. Ста-росольського «кожна нація є тільки одною державою». Саме в цьому вбачає дослідник можливість вирішення національного питання: лише через передачу нації державних компетенцій. Заслуговує на увагу визначення поняття нації відомим на Заході, водночас маловідомим українському читачеві, українським філософом, творцем модерної національної доктрини Юліаном Вассияном. Займаючись вивченням так званої «дескриптивної психології», Едмунда Гуссерля про «предметні феномени», Ю. Вассиян зарахував до них націю, яку вважав не ідеалом, абсолютною цінністю, але «ідеєю, формою творчого буття, що не дивлячись на багату різнородність своїх ідеалів, вдержує їх у відношені певного споріднення, спів залежності». Для Ю. Вассияна нація — це найвищий тип людської спільноти, «найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціальності». Свою національність людина відчуває, за авторським визначенням, підметово, в порядку інтуїтивно-органічної, самовільної кінечності, а не логіко-розумової. Тобто її індивідуальне «Я» живе відчуттям родової свідомості не тільки сучасної, а й минулої і майбутньої. Цікавим є таке спостережання вченого: без національної основи як «духовного кореня індивідуального життя» людина стає «відірваним атомом». Загалом дослідник визначає націю як «форму людського співжиття, зумовлену почуттям спільности інтересів». Зрозуміти й керувати життям нації, на думку Ю. Вассияна, не можуть ні політичні партії, ні суспільні класи, ні стани, а тільки «космічні аспекти», під якими дослідник розумів націоналізм, який «вміщує в собі не тільки державно-політичні, господарські і соціологічні, але також замкнуті в собі психологічно-світоглядові аспекти». У роботі «До головних засад націоналізму», надрукованій в 1928 році в часописі «Розбудова нації», Ю. Вассиян зазначав: «Нація є величиною органічного стану, виключає можливість нащіплення на її дерева чужеродного насіння». Світоглядні позиції Ю. Вассияна відображені у розумінні української національної ідеї. Національна ідея — це не надумана конструкція, а образ власної природи, повний вислів душі. Для вченого українська ідея це не просто проблема політичного визволення, не тільки проблема власного державного буття, це, передусім, «самопочуття своєї родової гідности, національної чести і лицарської мужности на сторожі її знаменного буття в світі». Головною політичною ідеєю теоретика є, без сумніву, ідея державності, бо єднання українців можливо тільки на основі ідеї «духовної соборности українства». У роботі «Простір між Москвою і Візантією» (1934), що її автор написав, перебуваючи у польській тюрмі в Сєдльцах, Ю. Вассиян розкриває найважливіше питання української історіософії — пояснення занепаду старої Київської держави та причин, що майже на сім століть спинили розвиток державності на українських землях. Вчений доходить висновку, що без повної політичної незалежності нація не зможе «виявити свою духову і фізичну дозрілість», а тому головне завдання націоналізму полягає у підготовці та здійсненні програми національної революції, що «дасть Українській Нації міцні форми державного життя». В цілому творчість Ю. Вассияна є намаганням розв'язати суспільно-філософічні проблеми, і передусім основні проблеми українського світу. Він проектував новий прапор нової України: чорний трикутник (прямокутник) — символ землі, червоний хрест на ньому — символ крові, у перехресті хреста блакитне коло — символ духа. А на блакиті кола — золотий тризуб. При визначенні основних методологічних засад вивчення поняття «нація» мислителів націократичного напряму української політичної думки, незважаючи на певні відмінності і особливості, об'єднує спільна ідея примату нації та необхідності національної держави.
Література: Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження та поширення націоналізму. — К.: Критика, 2001. ВівчарикМ. Україна: від етносу до нації. — К., 2004. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. — К.: Критика, 2004. Касьянов Г. Теорія нації та націоналізму. — К.: Ли-бідь, 1999. Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Нариси з історії нової України. — Львів: Меморіал, 1991. Наконечна Н. Націоналізм як культурний феномен ХХ століття // Сучасність. — 2006. — № 9. — С. 111—119. Онищенко І. Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнопологічний аналіз). — К.: Четверта хвиля, 1997. Онищенко І. Національна ідея в націократичному напрямі української політичної думки // Нова політика. — 1997. — № 5. — С. 19—23. Основи етнодержавознавства. Підручник. / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996. — 656 с.
Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. / Пер. з англійської. — К. «К.І.С.», 2004. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. Сміт Ентоні Д. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: «Ніка-Центр», 2006.
|
| Оглавление| |