Історія України: формування етносів, нації, державності - Посібник (Крупник Л. О.)

Тема 5 1. поняття «ментальність»

 

Ментальність (від лат. mens — розум, мислення, спо­сіб мислення, душевний склад) — поняття для позначення гли­бинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого і сягає в несвідоме, широкого поширення в куль­турі й науці набуває з 20-х рр. XX ст. передусім у Франції. Мен­тальність дає змогу аналізувати національний характер людей в етнічному контексті. Етнічна ментальність проявляється в домі­нуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, в системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магі­чних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах вза­ємин між людьми, в сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самооргані­зації етносу тощо.

7 У даній лекції використано праці: Вовк Х. К. Студії з української етнографії та ан­тропології. — К.: «Мистецтво», 1995; Кримський С. Дім-Поле Храм // Сучасність. — 2005. — № 10. — С. 139—145; Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002; Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій. — К: Тандем, 1997; Огієнко І. Укра­їнська культура. — К.: Абрис, 1991; Проблеми теорії ментальності. Відпов. ред. М. В. Попович. — К.: Наукова думка, 2006; Савицька О. В. Етнопсихологія (конспект лекцій). — Кам'янець-Подільський, 2002; Чижевський Д. Український національний ха­рактер і світогляд // Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії: Навчаль­ний посібник. — К., 2000.

Менталітет народу формується упродовж усієї його історії і є продуктом довготривалого історичного розвитку. Він відображає своєрідність суспільно-історичного досвіду, нагромадженого в економічній, соціальній, політичній та культурній сферах життя. Ментальність разом з матеріальними чинниками інтегрує народ, націю в єдине ціле, складає основу національної ідентичності та ідентифікації особистості, споріднює один народ, націю з іншими та відрізняє його від них, робить його неповторно самобутнім.

Поняття ментальності, менталітету з'явилося у вітчизняних соціогуманітарних науках порівняно недавно. Проблеми особли­вого, самобутнього й неповторного в бутті народів у радянський час, якщо й вивчалися, то відтіснялися на периферію соціогума-нітарного знання. Вимагалося, щоб на передньому плані обов'я­зково були проблеми інтернаціоналізації та уніфікації класової структури будь-якого суспільного утворення, що нівелюють ет-нонаціональне розмаїття, котре, як стверджувалось, закономірно відмирає. Нації поступово зникають і, таким чином, вилучаються з історичного процесу. Тим самим з поля зору суспільствознавців випадали буття й доля окремого народу як такого, а характерис­тики духовно-практичної сфери суспільства не заглиблювалися до з'ясування своєрідності внутрішнього світу нації.

Проте, уже й за радянських часів відчувалася потреба розг­ляду усіх складових духовного світу людини та суспільства, вираження його сутності і характеристики окремого народу як історичної соціокультурної спільноти за її характерними особ­ливостями та неповторними рисами. У вісімдесятих роках ми­нулого століття, коли стало очевидним, що подальші соціальні зрушення стають просто неможливими без послідовного, сис­тематичного залучення духовної сфери, вітчизняне суспільст­вознавство стало широко використовувати категорію менталь­ності.

Слово «ментальність» за своїм походженням означає душу, вірніше, «склад душі». Проте у сучасному термінологічному за­стосуванні поняття ментальності і душі мають істотні відміннос­ті. Поняття душі поширюється лише на частину явищ та їх влас­тивостей, що складають обсяг поняття ментальності, і змістовно відображає лише відповідні грані останньої. Ментальність в іпос­тасі душі постає психічною налаштованістю людини, виражає персональні прояви людської та історичної особистостей, котрі в повсякденній мові загалом передаються словами «людська вда­ча», «людська натура» і т.п.

Розкриваючи зміст цього поняття, зазначимо, що ментальність як така є дуже складним і неоднозначно потрактовуваним яви­щем. Вона складається зі своєрідних світоглядних, моральних, психічних, чуттєвих та інтелектуальних фрагментів, котрі підк­реслюють історичну індивідуальність народу, етносу чи нації. В історичному контексті ментальність виступає неповторним со­ціокультурним феноменом, який проявляє себе через систему ду­ховних цінностей та зміст духовного життя народу, в індивідуа­льній і колективній поведінці людей, побуті та способі життя, в звичаях, смаках, соціальних і культурних традиціях, віруваннях та міфах, народних і професійних мистецтвах, різноманітних уподобаннях і прагненнях. Ментальність народу накладає відчу­тний відбиток навіть на такі, здавалось би, цілком суб'єктивні, малочутливі до етнонаціональних особливостей загальнолюдські сфери діяльності, як філософія та наука. Ментальний вектор про­стягається так далеко, що дає підстави говорити про відмінності людських цивілізацій, заснованих на відмінних способах світо­сприйняття і світорозуміння. До цього додамо, що ментальність як особлива характеристика особи і соціуму виявляється не тіль­ки в актах свідомого, соціально-психологічній, звичаєвій та куль­турних сферах. Ментальність глибоко закорінена в сфері підсві­домого у вигляді соціальних інстинктів, які постійно дають про себе знати, відчутно позначаються на мотивації, поведінці та вчинках людей, спричиняють своєрідність реакцій особи і соціу­му на фактори зовнішнього діяння, надають унікальної забарвле­ності пізнавальній й самопізнавальній рефлексії.

Різноманітність сфер, форм і способів прояву робить менталь­ність важковловимою. Тому ми часто стикаємося з тим, що всі знають, що ментальність існує як така, вказують на сфери і яви­ща, де вона себе демонструє, визнають її вплив на поведінку лю­дини й соціуму, на стратегію і тактику людської діяльності. Та коли намагаються окреслити, що вона собою становить, з'ясу­вати, в чому полягає її суть, як концептуалізувати її зміст і пода­ти його через раціональне визначення, то натрапляють на, здава­лося б, непереборні складнощі, котрі змушують багатьох дослідників вдаватися до дещо спрощених схем.

Ментальність не існує поза сферою духовного, як і духовне, відокремлене від ментальності, набуває знеособленого вигляду. Відповідно до своєї природи ментальність пронизує всі різновиди й форми існування духовного, складає невід'ємну частину його змісту. Тому-то на ментальність поширюються всі якісні визна­чення, притаманні духовності і духові. В своїй суб 'єктивній фор­мі ментальність становить собою духовний світ людини, репре­зентований динамікою внутрішніх душевних станів і психічними якостями людини, які вона виявляє в своєрідності реакцій на ді­яння природного та суспільного середовища, а також у своєрід­ності відповідних протидіянь. Вона виступає одним із потужних факторів активізації і спрямування людської діяльності, творчої потенції, формує систему мотивацій поведінки та вчинків, пояс­нює, чому саме так, а не інакше діє і чинить людина. В суб 'єктивній формі ментальність трансформує людину в осо­бистість, наділену індивідуальними рисами.

Зумовлена не стільки біологічними, скільки соціокультурними чинниками, ментальність містить етичні, естетичні, релігійні, по­літичні, правові та інші цінності. Вони можуть бути сприйняті через сферу освіти чи формулювання моралістів, проповідників, політичних діячів тощо. Не утворюючи стрункого і продуманого морального, правового чи релігійного кодексу, а засвоюється людиною переважно несвідомо, ментальність впливає на істори­чні традиції, культуру, економічні, соціальні й політичні струк­тури, перебіг явищ і процесів життєвого світу людей.

Етнологів, етнографів та етносоціологів особливо цікавлять зміст та функції етнічного й національного характерів, оскільки в них полягає воля і сила нації до ствердження себе в якості самос­тійних суб'єктів історичного і культурного процесів. У глибинах національного характеру нерідко знаходять ключ до розуміння і пояснення тих трансформацій, що відбуваються з нацією: її зле­тів і падінь, величі й ницості, домагань і уявлень про свою істо­ричну місію, зрештою, розуміння й пояснення того, як склада­ються її стосунки з іншими народами.

Невід' ємною ментальною якістю людини і суспільства, яка постає сутнісною рисою, станом людської душі й національного характеру, є віра. Людина і суспільство мають вірити передусім у самих себе, в свої сили й покликання, своє щасливе майбутнє. З цього ряду не можна виключити й релігійних вірувань, без яких неможливе нормальне функціонування і стабільність внутріш­нього світу людини й суспільства. Кожна людина в своїй душі мусить мати щось святе, те, в що вона вірить і перед чим може з благоговінням схилити голову. Святість сповнює душу, робить людину людяною, а суспільство — добропорядним і доброзичли­вим. Руйнування віри призводить до деградації соціальності і за­непаду нації. Людство мусить мати свої ідеали. І не просто ма­ти, а вірити в них і бути готовими до дії, навіть жертовності заради них, що означає виявляти високі моральні якості і чесно­ти, відданість нації і народу. Віра є настільки істотним якісним означенням ментальності, що буде цілком виправданим перефра­зування відомого вислову: скажи, у що ти віриш, і я скажу тобі, хто ти є. В єдності віри і дії знаходить свій яскравий прояв вищий дух моральності та доброчесності. Його зразки можна знайти в історії кожного народу. На сторінках історії українського народу зразки самовідданої віри і високого духу виписані національно-визвольними змаганнями різних епох, подвигами українців у ІІ світової війні, жертовним подвигом української молоді під Крутами, приреченою на поразку боротьбою УПА. За радянських часів — це яскрава і водночас трагічна історія вільнодумства і дисидентства. Значення цих зразків для згуртування і зміцнення нації надзвичайно високе. Вони повстають як невмирущі мораль­ні авторитети, які заряджають людство вірою в своє прийдешнє, додають сил і енергії за нього боротися, вказують орієнтири на шляху до реалізації ідеалів, у той час як зневір' я сіє апатію і роз­пач, паралізує волю, породжує нездатність колективно, згуртова­но й результативно діяти. Суспільство, яке має свої моральні ав­торитети, віру в себе і свої сили, стає спроможним взяти свою долю в свої руки й досягти бажаної мети.

Найяскравішим виявом ментальності народу є його націона­льна ідея (згідно з одним із найпростіших визначень — це сенс буття нації). Історія свідчить, що всі стабільні та могутні нації, що існували в минулому або існують сьогодні, мають ідеал-ідею, що глибоко укорінена в душі людей, в їхні характери. Наприклад, в американців — це свобода особистості — «живи вільним або умри», польська національна ідея: «Польща — це Христос Євро­пи». Одним із визначень української національної ідеї, що визрі­вала впродовж віків є: «земля і воля».

Зараз в Україні проходить процес самоідентифікації нації, яка формується з усіх громадян, що відчувають свою спорідненість з батьківщиною. Пропонується національна ідея — створити по­тужну, демократичну та цивілізовану державу. Реалізація цієї ідеї безпосередньо залежить від кожного громадянина держави. Та­ким чином, ментальність — важливий етнопсихологічний та іс­торичний феномен, і саме вона виступає інтегральною ознакою особистості, народу, нації.