Тема 5 1. поняття «ментальність»
Ментальність (від лат. mens — розум, мислення, спосіб мислення, душевний склад) — поняття для позначення глибинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого і сягає в несвідоме, широкого поширення в культурі й науці набуває з 20-х рр. XX ст. передусім у Франції. Ментальність дає змогу аналізувати національний характер людей в етнічному контексті. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, в системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, в сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо. 7 У даній лекції використано праці: Вовк Х. К. Студії з української етнографії та антропології. — К.: «Мистецтво», 1995; Кримський С. Дім-Поле Храм // Сучасність. — 2005. — № 10. — С. 139—145; Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002; Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій. — К: Тандем, 1997; Огієнко І. Українська культура. — К.: Абрис, 1991; Проблеми теорії ментальності. Відпов. ред. М. В. Попович. — К.: Наукова думка, 2006; Савицька О. В. Етнопсихологія (конспект лекцій). — Кам'янець-Подільський, 2002; Чижевський Д. Український національний характер і світогляд // Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. — К., 2000. Менталітет народу формується упродовж усієї його історії і є продуктом довготривалого історичного розвитку. Він відображає своєрідність суспільно-історичного досвіду, нагромадженого в економічній, соціальній, політичній та культурній сферах життя. Ментальність разом з матеріальними чинниками інтегрує народ, націю в єдине ціле, складає основу національної ідентичності та ідентифікації особистості, споріднює один народ, націю з іншими та відрізняє його від них, робить його неповторно самобутнім. Поняття ментальності, менталітету з'явилося у вітчизняних соціогуманітарних науках порівняно недавно. Проблеми особливого, самобутнього й неповторного в бутті народів у радянський час, якщо й вивчалися, то відтіснялися на периферію соціогума-нітарного знання. Вимагалося, щоб на передньому плані обов'язково були проблеми інтернаціоналізації та уніфікації класової структури будь-якого суспільного утворення, що нівелюють ет-нонаціональне розмаїття, котре, як стверджувалось, закономірно відмирає. Нації поступово зникають і, таким чином, вилучаються з історичного процесу. Тим самим з поля зору суспільствознавців випадали буття й доля окремого народу як такого, а характеристики духовно-практичної сфери суспільства не заглиблювалися до з'ясування своєрідності внутрішнього світу нації. Проте, уже й за радянських часів відчувалася потреба розгляду усіх складових духовного світу людини та суспільства, вираження його сутності і характеристики окремого народу як історичної соціокультурної спільноти за її характерними особливостями та неповторними рисами. У вісімдесятих роках минулого століття, коли стало очевидним, що подальші соціальні зрушення стають просто неможливими без послідовного, систематичного залучення духовної сфери, вітчизняне суспільствознавство стало широко використовувати категорію ментальності. Слово «ментальність» за своїм походженням означає душу, вірніше, «склад душі». Проте у сучасному термінологічному застосуванні поняття ментальності і душі мають істотні відмінності. Поняття душі поширюється лише на частину явищ та їх властивостей, що складають обсяг поняття ментальності, і змістовно відображає лише відповідні грані останньої. Ментальність в іпостасі душі постає психічною налаштованістю людини, виражає персональні прояви людської та історичної особистостей, котрі в повсякденній мові загалом передаються словами «людська вдача», «людська натура» і т.п. Розкриваючи зміст цього поняття, зазначимо, що ментальність як така є дуже складним і неоднозначно потрактовуваним явищем. Вона складається зі своєрідних світоглядних, моральних, психічних, чуттєвих та інтелектуальних фрагментів, котрі підкреслюють історичну індивідуальність народу, етносу чи нації. В історичному контексті ментальність виступає неповторним соціокультурним феноменом, який проявляє себе через систему духовних цінностей та зміст духовного життя народу, в індивідуальній і колективній поведінці людей, побуті та способі життя, в звичаях, смаках, соціальних і культурних традиціях, віруваннях та міфах, народних і професійних мистецтвах, різноманітних уподобаннях і прагненнях. Ментальність народу накладає відчутний відбиток навіть на такі, здавалось би, цілком суб'єктивні, малочутливі до етнонаціональних особливостей загальнолюдські сфери діяльності, як філософія та наука. Ментальний вектор простягається так далеко, що дає підстави говорити про відмінності людських цивілізацій, заснованих на відмінних способах світосприйняття і світорозуміння. До цього додамо, що ментальність як особлива характеристика особи і соціуму виявляється не тільки в актах свідомого, соціально-психологічній, звичаєвій та культурних сферах. Ментальність глибоко закорінена в сфері підсвідомого у вигляді соціальних інстинктів, які постійно дають про себе знати, відчутно позначаються на мотивації, поведінці та вчинках людей, спричиняють своєрідність реакцій особи і соціуму на фактори зовнішнього діяння, надають унікальної забарвленості пізнавальній й самопізнавальній рефлексії. Різноманітність сфер, форм і способів прояву робить ментальність важковловимою. Тому ми часто стикаємося з тим, що всі знають, що ментальність існує як така, вказують на сфери і явища, де вона себе демонструє, визнають її вплив на поведінку людини й соціуму, на стратегію і тактику людської діяльності. Та коли намагаються окреслити, що вона собою становить, з'ясувати, в чому полягає її суть, як концептуалізувати її зміст і подати його через раціональне визначення, то натрапляють на, здавалося б, непереборні складнощі, котрі змушують багатьох дослідників вдаватися до дещо спрощених схем. Ментальність не існує поза сферою духовного, як і духовне, відокремлене від ментальності, набуває знеособленого вигляду. Відповідно до своєї природи ментальність пронизує всі різновиди й форми існування духовного, складає невід'ємну частину його змісту. Тому-то на ментальність поширюються всі якісні визначення, притаманні духовності і духові. В своїй суб 'єктивній формі ментальність становить собою духовний світ людини, репрезентований динамікою внутрішніх душевних станів і психічними якостями людини, які вона виявляє в своєрідності реакцій на діяння природного та суспільного середовища, а також у своєрідності відповідних протидіянь. Вона виступає одним із потужних факторів активізації і спрямування людської діяльності, творчої потенції, формує систему мотивацій поведінки та вчинків, пояснює, чому саме так, а не інакше діє і чинить людина. В суб 'єктивній формі ментальність трансформує людину в особистість, наділену індивідуальними рисами. Зумовлена не стільки біологічними, скільки соціокультурними чинниками, ментальність містить етичні, естетичні, релігійні, політичні, правові та інші цінності. Вони можуть бути сприйняті через сферу освіти чи формулювання моралістів, проповідників, політичних діячів тощо. Не утворюючи стрункого і продуманого морального, правового чи релігійного кодексу, а засвоюється людиною переважно несвідомо, ментальність впливає на історичні традиції, культуру, економічні, соціальні й політичні структури, перебіг явищ і процесів життєвого світу людей. Етнологів, етнографів та етносоціологів особливо цікавлять зміст та функції етнічного й національного характерів, оскільки в них полягає воля і сила нації до ствердження себе в якості самостійних суб'єктів історичного і культурного процесів. У глибинах національного характеру нерідко знаходять ключ до розуміння і пояснення тих трансформацій, що відбуваються з нацією: її злетів і падінь, величі й ницості, домагань і уявлень про свою історичну місію, зрештою, розуміння й пояснення того, як складаються її стосунки з іншими народами. Невід' ємною ментальною якістю людини і суспільства, яка постає сутнісною рисою, станом людської душі й національного характеру, є віра. Людина і суспільство мають вірити передусім у самих себе, в свої сили й покликання, своє щасливе майбутнє. З цього ряду не можна виключити й релігійних вірувань, без яких неможливе нормальне функціонування і стабільність внутрішнього світу людини й суспільства. Кожна людина в своїй душі мусить мати щось святе, те, в що вона вірить і перед чим може з благоговінням схилити голову. Святість сповнює душу, робить людину людяною, а суспільство — добропорядним і доброзичливим. Руйнування віри призводить до деградації соціальності і занепаду нації. Людство мусить мати свої ідеали. І не просто мати, а вірити в них і бути готовими до дії, навіть жертовності заради них, що означає виявляти високі моральні якості і чесноти, відданість нації і народу. Віра є настільки істотним якісним означенням ментальності, що буде цілком виправданим перефразування відомого вислову: скажи, у що ти віриш, і я скажу тобі, хто ти є. В єдності віри і дії знаходить свій яскравий прояв вищий дух моральності та доброчесності. Його зразки можна знайти в історії кожного народу. На сторінках історії українського народу зразки самовідданої віри і високого духу виписані національно-визвольними змаганнями різних епох, подвигами українців у ІІ світової війні, жертовним подвигом української молоді під Крутами, приреченою на поразку боротьбою УПА. За радянських часів — це яскрава і водночас трагічна історія вільнодумства і дисидентства. Значення цих зразків для згуртування і зміцнення нації надзвичайно високе. Вони повстають як невмирущі моральні авторитети, які заряджають людство вірою в своє прийдешнє, додають сил і енергії за нього боротися, вказують орієнтири на шляху до реалізації ідеалів, у той час як зневір' я сіє апатію і розпач, паралізує волю, породжує нездатність колективно, згуртовано й результативно діяти. Суспільство, яке має свої моральні авторитети, віру в себе і свої сили, стає спроможним взяти свою долю в свої руки й досягти бажаної мети. Найяскравішим виявом ментальності народу є його національна ідея (згідно з одним із найпростіших визначень — це сенс буття нації). Історія свідчить, що всі стабільні та могутні нації, що існували в минулому або існують сьогодні, мають ідеал-ідею, що глибоко укорінена в душі людей, в їхні характери. Наприклад, в американців — це свобода особистості — «живи вільним або умри», польська національна ідея: «Польща — це Христос Європи». Одним із визначень української національної ідеї, що визрівала впродовж віків є: «земля і воля». Зараз в Україні проходить процес самоідентифікації нації, яка формується з усіх громадян, що відчувають свою спорідненість з батьківщиною. Пропонується національна ідея — створити потужну, демократичну та цивілізовану державу. Реалізація цієї ідеї безпосередньо залежить від кожного громадянина держави. Таким чином, ментальність — важливий етнопсихологічний та історичний феномен, і саме вона виступає інтегральною ознакою особистості, народу, нації.
|
| Оглавление| |