2. Історико-етнографічне районування україни

Історична доля українців, їх традиційно-побутова ку­льтура, маючи багато спільних рис, водночас зберігає певні регі­ональні особливості. Вони зумовлені характером історичного ро­звитку певних регіонів, природно-географічними умовами, інтенсивністю культурно-побутових зв' язків з представниками інших етносів, переселень, змішування населення внаслідок міг­раційних процесів тощо. Це дає підстави для відповідного істо-рико-етнографічного районування України. Головна мета істори-ко-етнографічного районування — дати змогу визначити типові риси тих чи інших явищ культури та генетичні зв' язки між ними.

Уже етнічна спільність за часів Київської Русі, яку можна вва­жати основою українства, не була монолітним, цілісним утворен­ням, а складалася з різних племінних об' єднань. З плином часу ло­кальна розмаїтість українців посилювалася через появу племінних об'єднань окремих земель та інших етнотериторіальних утворень, заклавши основу для історико-етнографічного районування. Літо­писи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше — Червона Русь, Поділля, Покуття, Сіверщина Волинь, Переяславщина, а відтак і Вкраїна, Запоріжжя, Мала Русь.

Процес районування України можна поділити на кілька етапів.

Перший (VI—Х ст) — це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та ін.

Другий етап (Х—ст.) характеризується дробленням дав­ньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною оди­ницею районування стала земля — територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подаль­шому, зі здобуттям «княжого столу» поступово стало незалеж­ним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Пе­реяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їх певну суверенність, а й специфічність культури та побу­ту їх населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, націона­льні права і переваги тощо.

Процес районування помітно посилюється на третьому ета­пі (XV—XIX ст) у зв 'язку з колонізацією окремих частин Украї­ни сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річ­чю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз' єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, виріз­нялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвит­ком, і конфесійною ситуацією.

Межі локальних етнокультурних зон, утворених на цьому ета­пі, як правило, не збігалися з колишніми землями та князівства­ми, хоч поодинокі винятки й були. Практично без змін залишали­ся такі давні землі, як Прикарпатська Русь (під назвою Угорської України протягом кількох століть вона була складовою частиною Угорщини), а також Буковина. У більшості ж випадків контури давніх земельних утворень не збігалися з колонізованими райо­нами, котрі були звичайно більшими за територією, включаючи декілька земель.

Усю систему регіонального членування України можна найза-гальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області (суперрегіони), які у свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті — на історичні зони, на терені яких нерідко формува­лися етнографічні райони. Первісною ж одиницею всіх цих фор­мувань, безперечно, була «земля».

Щодо конкретних регіональних утворень, то існує декілька наукових підходів до їх вивчення. Вони надзвичайно різноманіт­ні, що зумовлене, з одного боку, числом наукових концепцій, а з іншого — неоднозначністю самого районування — структурно різного у різні проміжки часу.

Одним із перших, хто спробував зрозуміти регіональне бага-томаніття України і, отже, зональну специфіку української куль­тури, був французький топограф Г. Левассер де Боплан. Він виді­ляв в Україні XVII ст. вісім регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь.

Останніми роками українські етнографи, здійснивши ряд ком­плексних досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до найбільш загальної типології районуван­ня, а саме: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Слобожанщиною і Південь України. Саме цей ва­ріант був покладений в основу експозиційної зони Музею народної архітектури та побуту України, відкритого під Києвом 1976ро­ку. Ця типологія в подальшому конкретизувалася: скажімо, По­лісся поділялося на Лівобережне, Центральне і Західне; Карпа-ти—на Прикарпаття, власне Карпати і Закарпаття.

Не заперечуючи таку систему районування, все ж зазначимо, що вона далеко не повна і не точна.

Історико-етнографічний регіон — це таке етнотериторіаль-не утворення в рамках етнічної території, котре за історичною долею та етнічним обличчям його населення є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворене у крайовій символіці та людській пам 'яті.

Конкретизуємо це визначення. Якщо торкатися одного з голов­них індикаторів регіону — його історичної долі, аналіз слід розпо­чати з розуміння поняття кордону (чи то державного, адміністра­тивного або соціального, чи природного), оскільки він є суттєвим фактором ізоляції краю і, отже, однією з умов формування регіо­нального типу культури. Механізм цього процесу можна показати на прикладі якогось одного регіону — скажімо Поділля.

Поділля — історико-етнографічний район, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного середнього Придні-стров' я. Він охоплює більшу частину сучасних Вінницької, Хме­льницької, Тернопільської та суміжну з ними на півдні частину Чернівецької області, а на заході Івано-Франківської та Львівсь­кої областей. В етнографічній літературі виокремлюють Поділля східне і західне.

Визначальним моментом зародження регіону, як відомо, є йо­го назва, котра зафіксована документально і зберігається в пам'яті людей. Щодо Поділля, то як окрема земля воно згадуєть­ся у багатьох документах XIII—XIV ст. під різними назвами: По-долля, Подоль, Подол — так позначали «нижню» частину Гали­цько-Руського князівства, яка у більш ранні часи іменувалася ще «Руссю долішньою». Протягом наступних століть назва землі змінювалася, зберігаючи, втім, ключове поняття «Подол». Із 1434 р. Поділля втрачає свою самостійність і цілісність: одна йо­го частина під назвою Подільського воєводства увійшла до скла­ду Речі Посполитої, а друга — (Брацлавське воєводство) — до Великого князівства Литовського. Після першого поділу Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетво­рившись на області, потім — намісництва, а в 1797 р. — на Во­линську та Подільську губернії. Такий стан зберігався до 1917 р., після ж громадянської війни Подільська губернія була скасована. На її території були утворені в 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. Кам'янець-Подільська (з 1954 р. — Хмельницька) області Украї­нської РСР. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і в 1939 р. були возз' єднані з Україною, утворивши Тернопільську область.

Ті землі, котрі весь час входили до складу власне Поділля, стали ядром формування власне подільської культури і головним чинником збереження крайової самосвідомості населення; і на­впаки, землі, що час від часу відривалися від Поділля, набули якості перехідних зон до культур суміжних регіонів: волинської, галичанської, буковинської, наддніпрянської. Яким же чином змінювалися кордони Подільського краю, котрі могли б дати уя­влення про зональне розмаїття культури його населення?

У найдавніші часи територія Поділля займала великий простір у межиріччі Дністра і Південного Бугу — від їхніх верхів'їв до Чорного моря. На півдні кордоном Поділля був Дністер. У таких межах Поділля існувало понад трьох століть — строк, достатній для формування своєрідної культури та стійкої крайової самосві­домості; всі ж інші райони, що час від часу адміністративно від­ходили від нього, стали перехідними зонами.

Постійне «мерехтіння» кордонів характерне і для інших істо-рико-етнографічних регіонів України, котрі, як і Поділля, скла­даються з локальних зон. Це означає, що регіональна культура не одноманітна, вона включає ще й місцеві відмінності.

Особлива роль в етнічній історії українців належить Середній Наддніпрянщині, з якою пов' язані зародження українства, його консолідація та здобуття державності (спочатку Київська Русь, потім Запорізька Січ, Українська Народна Республіка і нареш­ті — нинішня суверенна Україна). У межах сучасного адмініст­ративного поділу цей регіон включає Київщину, Черкащину, бі­льшу частину Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей.

Середня Наддніпрянщина в силу історичних умов стала етніч­ним ядром українців, сформованим на основі трьох східнос-лов' янських племен — полян, сіверян та древлян, визначальна роль серед яких належала полянам (русі). Саме під назвою Русь­кої землі виступала у давнину Середня Наддніпрянщина, яка включала три землі: Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. До XI ст. вони підкорялися Києву і становили певне цілісне об'єднання. Починаючи з XI ст. зростає роль Чернігівської землі, що сформувалася на території племінних союзів полян і сіверян. У міру зміцнення самостійності Чернігівська земля отримує на­зву Сіверської, що включала дві землі: Чернігівську та Новгород­ську. Остання у XII ст. здобуває «княжий стіл», тобто незалеж­ність і відокремлення від Сіверської землі. Внаслідок цього визначилися кордони між Чернігівською та Новгород-Сівер-ською землями: Чернігову (Сіверщині) стали належати території у пониззі Десни, а Новгороду — в районі Сновська та Стародуба. Новгородська земля дістала назву Сновської. Згодом ці дві само­стійні області чимдалі віддаляються від Києва, а за етнокультур­ним розвитком відпадають од колись єдиної Наддніпрянщини.

Отже, основу Середньої Наддніпрянщини по суті складали дві землі: Київщина і Переяславщина, на терені яких відбувалася консолідація українства. Саме цей регіон, а точніше Переяслав­щина, сформував нову самоназву його мешканців — українці, котра пізніше поширилася на всі землі Південної Русі — від За­карпаття до Слобожанщини. У своїй першооснові Середня Над­дніпрянщина займала досить велику територію — весь правий бік Дніпра, який у XII ст. називався «Київською стороною», на відміну від Лівобережжя («Чернігівської сторони»). Пізніше «Ки­ївська сторона» поширилася на значну частину Лівобережжя, в тому числі Переяславщину. Остання з часом втратила статус са­мостійної землі, злившись із Київщиною, і, мабуть, через це не збереглася в народній пам' яті як історична зона.

Подібне явище характерне і для південної частини Середньої Наддніпрянщини, що включала декілька історичних зон — Надрос-ся, Надтясминня та Надпоріжжя. Процес їхнього формування по­значений певною специфікою: адже вони були свого роду «окраї­нами», порубіжжям із кочовими племенами Степу. Ця геополітична ситуація зумовила етнічну змішаність їхнього населення.

У районі дніпровських порогів, поблизу о. Хортиця, для охо­рони купецьких караванів від степовиків ще у Х ст. почали ство­рюватися укріплені поселення, які особливо зміцнилися у XII—

ст. Поступово на цій основі склалася відносно самостійна земля — Надпоріжжя, котра стала колискою славетної Запорізь­кої Січі.

Давньоруські літописи не згадують про козаків, однак є чис­ленні дані про велику кількість втікачів — холопів і смердів із центральних районів Київської Русі, котрі оселялися у прибереж­ній смузі степової течії Дніпра. Словом, козацтво як етносоціаль-не явище виникло набагато раніше, ніж отримало свою історичну назву. Щодо останньої, то вона набула поширення лише у

ст., означаючи людину вільну, неосілу, яка займається «сте­повим промислом».

Починаючи з XV ст. дещо змінюються склад і райони розсе­лення козацтва. Селяни, опираючись феодальному тискові, що посилювався, масово тікали на околиці: спочатку на Поділля та Київщину, а згодом — на південь, у безлюдні степи. Колонізація ішла бік-о-бік із війною. Ватаги втікачів були завжди озброєні, готові до зустрічі з татарами. Селянин, що вибирався з плугом у поле, брав із собою шаблю і рушницю. «Рідко коли зсідаємо з коня»,— казали місцеві землевласники.

Свого апогею міграційний рух у ці райони досяг у другій по­ловині XVI ст. після укладення між Польщею та Литвою Люб­лінської унії, внаслідок чого значна частина українських земель підпала під владу польського короля та шляхти. Поневолення України супроводжувалося посиленням феодального гноблення та релігійних переслідувань. Найнепокірніші селяни тікали у «Дикий степ», «Гуляй-поле», «Нижню Наддніпрянщину» — спу­стошені турками й татарами одвічні слов' янські землі. Тут буду­валися військові поселення, створювалося Запорізьке Військо, власне формувалося українське козацтво — унікальне явище у світовій історії. Воно поєднувало у собі риси військової та соціа­льної демократії, відкритої для людей усіх націй та вірувань.

Центром українського козацтва стало Запоріжжя — територія південніше дніпровських порогів, котра в ході національно­визвольної війни весь час збільшувалася до масштабів етнополі-тичного утворення. Останнє у 1650 р. отримує назву Гетьман­щини, пізніше поширену на все Лівобережжя. Гетьманщина проі­снувала до 1775 р., тобто до скасування Катериною II Запорізької Січі. Історична ж пам'ять українського народу зберігає цю назву, поширюючи її на всю Середню Наддніпрянщину, а також назви її історичних зон, зокрема Запоріжжя і Надпоріжжя.

Прикарпаття, згідно з нинішнім адміністративним поділом України, — це Львівська, більша частина Івано-Франківської, Волинська і західна частина Тернопільської областей. Деякі дос­лідники називають Прикарпаття Галичиною, а її населення гали­чанами. Цей регіон часто поділяють на Опілля, Бойківщину і По­куття, хоча вони можуть розглядатися і як окремі історико-етнографічні області.

Опілля — давньоруська назва безлісих та малолісистих рів­нинних територій з родючими грунтами в межах лісових зон. Охоплює західну частину Подільської височини — північну час­тину Івано-Франківської, східну Львівської та західну Тернопіль­ської областей. Воно є своєрідним західним продовженням По­дільського історико-етнографічного району.

В ранньослов' янський період тут проживали племена дулібів, бужан і в південній смузі — білих хорватів. Густо заселеною бу­ла ця земля за Княжої доби, особливо за часів Галицько-Волинського князівства. Ця традиція збереглась в польський та австрійський період. Українці Опілля зберегли свою етнокульту­рну самобутність, мову, релігію, культурно-побутові традиції.

Бойківщина займає центральну частину Українських Карпат і охоплює південно-західну частину Рожнятівського і Долинсько-го районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківсь-кий, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловецького і Міжгір-ського районів Закарпатської області. У верхів' ї Стривігору ча­стина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Польщі.

Західною окраїною давньої Київської держави була Червона Русь — Чермні, або Червенські, землі, котрі у IX—Х ст. мали статус самостійних, а 981 року підкорилися київському князеві Володимиру Святославичу. Але й після цього вони залишалися порівняно самостійними. Це було, власне, кілька земель: Холм-щина, Перемишлянщина, Теребовлянщина та Звенигородщина. У XII ст. вони були об'єднані князем Володимиром в одне кня­зівство — Галицьке (воно мало різні назви: Галицька земля, Га­личина, Галиція).

Основною територією Галичини були землі карпатських хор­ватів (дослідники вважають, що останні беруть початок від ста­родавнього племені карпів, які дали назву всьому західному краю України); з Галичем були пов'язані також південні землі тиверців і землі уличів (улуців), котрі в основному мешкали в пониззі Дні­стра та Дунаю.

Утворення об' єднаного Галицько-волинського князівства (1199 р.), яке увібрало території дулібів, волинян, карпатських хорватів і тиверців, певною мірою спиралося на традиції полі­тичних зв' язків та етнічної спорідненості південно-західних пле­мен Русі. Водночас дрібніші князівства у складі цього об' єднання зберігали свої давні осередки як адміністративні центри — Га­лич, Перемишль, Белз та ін. У XII ст. Галицьке-Волинське кня­зівство досягло найбільшої сили, складаючи конкуренцію Київ­ській Русі й виступаючи могутнім щитом проти Польщі та Угорщини. За Ярослава Осмомисла його територія сягала р. Сян, пониззя Пруту й Дністра. Проте вже на початку XIII ст., охоплене смутою, воно потрапляє в залежність від Угорщини, а з 1387 р. — Польщі. Тим самим завершувалося майже 400-річне перебування Галичини та Українських Карпат у складі Київської Русі. Протя­гом наступних століть Галичина була відірвана від інших україн­ських земель, підлягаючи під назвою «Руське воєводство» Поль­щі, а після її першого поділу у 1772 р. — Австрії (прибравши назву «Східна Галичина»), потім (з 1914 р.) знову Польщі, возз' єднавшись з Україною лише 1939 року.

Відповідно до нинішнього адміністративного поділу України Галичину складають Львівська область, більша частина Івано-Франківської, південь Волинської, а також західна частина Тер­нопільської області. Деякі сучасні дослідники іменують Галичи­ну ще й Прикарпаттям, однак із ними навряд чи можна погодити­ся, оскільки це характеризує радше природно-географічні особливості краю, ніж історико-етнографічні. Народна ж пам' ять зберегла саме первинну його назву, як і всі пов' язані з цим сим­воли та атрибути.

Самобутня історична доля українців і таких історико-етнографічних регіонів, як Підкарпатська Русь та Північна Буко­вина, котрі розвивалися дещо ізольовано від інших земель Украї­ни. Цьому сприяли як географічні, так і політичні чинники: адже за хребтами Лісистих Карпат на заході й півдні та за р. Тисою на півночі розташовувалися агресивно настроєні сусідні держави.

Підкарпатська Русь, наприклад, перебувала під владою Угорщи­ни з XII ст. (у XIII—XIV ст. завершилося підкорення всіх її зе­мель) до 1940 р.; Буковина з 1141 р. входила до складу Галицько­го, потім Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала частиною Молдавського князівства, пізніше — Румунії. Отже, незважаючи на схожість природних та економічних умов, розвиток культури на цих зем­лях був локалізований, що й зумовило їхню регіональність.

Разом із тим населення вказаних регіонів мало спільну осно­ву — єдність походження, тобто приналежність до східного слов'янства. Про це свідчать, зокрема, численні русинські назви, що побутували там тривалий час, починаючи з XI—XII ст., коли на цих землях мешкали білі хорвати й тиверці. У XIII ст. в Підка­рпатську Русь проникають волохи, а в передгір' я Буковинських Карпат — нащадки молдаван і румунів. Проте слов'янський суб­страт усе ж превалював. У Молдавському літописі XVII ст., на­приклад, указується, що Чернівецька та Хотинська цинути (пові­ти) Північної Буковини були населені русинами (українцями) повністю.

Як Підкарпатська Русь, так і Північна Буковина (її назва впер­ше згадується у грамотах XIV ст. і походить, як вважають дослі­дники, від природних особливостей краю — букових лісів) скла­далися з окремих земель — жуп. Вони являли собою своєрідні родові громади. Пізніше на їхній основі угорською владою були створені адміністративні одиниці — комітати. Найбільш давні з них (отже, слов'янські) — Бережській, Боржавський, Ужансь-кий, Марамороський — набули значення історичних зон Закар­паття (Закарпатської Русі, Прикарпатської України). Нині ж деякі зони, скажімо, Мараморош, становлять частину етнічної терито­рії українців за межами України, входячи до складу Румунії.

Витоки Буковини йдуть від Шипинської землі, яка зберігала свою автономію у складі Молдавського князівства. В середині XV ст. ця автономія була скасована, а сама земля поділена на ци­нути, з яких Хотинська та Чернівецька дістали назву «Буковина» (нині — територія Чернівецької області). Це, власне, лише части­на Буковини (північна), що залишилася у складі України; інша частина (південна) входить нині до Румунії. За культурно-господарськими особливостями Північна Буковина поділяється на три зони: Карпатську (гірську), Серетсько-Прутську (перед-гірську) та Пруто-Дністровську (рівнинну).

Крайня частина Східних Карпат — верхів'я Дністра та Поп-руття — це земля, що віддавна називалася Покуттям. Щодо її статусу, зокрема адміністративного, то він визначався сучасни­ками по-різному: то як «південно-східна частина Галичини», то як «область Буковини». Етнічна історія Покуття дійсно знала такі ситуації — входження до складу різних князівств або підкорення тими чи іншими державами. Саме така історична особливість краю визначила його відмінність від суміжних регіонів, складо­вою частиною яких Покуття час від часу було.

Ця самобутність і дає підставу вважати Покуття історико-етнографічним регіоном України. Його обриси як регіону були окреслені ще у XVII ст. Г. Левассер де Бопланом. Покуття на сході межувало з Поділлям і Молдаво-Волощиною, на півдні й заході —з Трансильванією, на північному заході — з Червоною Руссю. Такі саме обриси має Покуття і в наш час — між Галичи­ною, Поділлям та Буковиною, включаючи частину Івано-Фран-ківщини.

Північні області України, які межували з Білоруссю та Росією, здавна ототожнювалися з Поліссям — одним з історико-етнографічних суперрегіонів, який вирізняється порівняно стій­ким збереженням архаїчних пережитків у культурі. Щодо його меж досі точаться дискусії, проте підхід до їх трактування в ши­рокому розумінні сформувався під впливом географів і включає до складу Полісся всю лісисту місцевість. Це майже вся Білорусь, значна частина України, а також російські Смоленщина та Брян-щина. За цією концепцією до Полісся відносять усі північні ра­йони України: Волинську та Рівненську області, а також північні райони Хмельницької, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Окремі дослідники намагаються локалізувати поліський регіон переважно басейном Прип' яті.

Інколи Полісся поділяється за етнічними ознаками: українсь­ке, білоруське, російське, литовське, польське. Цей регіон спо­конвіку був зоною взаємодії різних народів, насамперед слов' ян-ських та балтських. У минулому тут жили стародавні слов' янські племена дреговичів, волинян, древлян та ін.

Полісся як локальний регіон оформилося в басейнах річок Го­рині, Прип'яті та Десни. У XVII ст. воно було поділене на дві ча­стини: лівобережна потрапила до сфери впливу Росії, правобере­жна — Польщі. Звідси сформувалися дві історичні зони Полісся: Наддеснянська (Чернігівська, або Лівобережна) і Прип 'ятська (Правобережна), рубежем яких є Дніпро.

Відомості про Полісся дають картографи XVII ст. — Г. Гарріт-сон і Г. Левассер де Боплан. Тут сусідили різні східнослов' янські племена: поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дреговичі. Лока­лізації Полісся сприяло зміцнення сусідніх князівств, котрі увіб­рали деякі землі, що колись належали до цього краю. На заході це було Галицьке-Волинське князівство, на сході — Новгород-Сіверське і Чернігівське. Посиленню такої тенденції сприяла й політика Великого князівства Литовського, яке розглядало Во­линь як відносно самостійну землю. Згодом це стало поштовхом для формування Волинського історико-етнографічного регіону, який географічно примикав до Полісся.

Волинь охоплює територію на південь від Прип' яті та вер­хів'їв Західного Бугу. Це південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північна смуга Хмельницької, Тернопільської і Львівської областей. До етнографічної Волині прилягає на заході лівобережне Побуж­жя — Холмщина, корінне населення якої з історичного етногене-тичного і етнокультурного поглядів однорідне із суміжними во-линянами. Сьогодні Холмщина належить до Холмського воєводства Польщі.

У VII—Х ст. Волинь заселяли стародавні східнослов'янські племена — дуліби, бужани, волиняни та ін. Центром її було місто Волинь (Велинь), що згадується у давньоруському літо­писі під 1018 р. у зв' язку з міжусобною боротьбою за князівсь­кий престол на Волинській землі. Існують і інші версії похо­дження цієї назви.

В Х ст. входила до складу Київської Русі, Володимиро-Волинського, а згодом Галицько-Волинського князівств, від ХVI до ХVIІІ ст. — Волинського воєводства (пізніше намісницт­ва), Волинської губернії (кінець ХПІ ст. — 1925 р.) та з 1939 р. — Волинської області.

Волинь завжди була одним із жвавих регіонів у процесі тво­рення державності Київської Русі, Володимиро-Волинського та Галицько-Волинського князівств, а згодом тереном козацько-селянських воєн, національних і соціальних змагань українського народу. Назва волиняни може вважатися означенням своєрідної локальної групи українського етносу.

Північно-східні землі України, що межують із Білоруссю та Росією (Сумська та Чернігівська області), коріння яких сягає да­вньої Сіверської землі, становлять окремий історико-етнографіч-ний регіон — Сіверщину. Він є свого роду перехідною зоною від Русі до Московії, від України до Росії. Його населення сформу­валося на основі етнічного об' єднання сіверян і родимичів, які жили уздовж Десни, Сейму та Сули і були генетично пов' язані з літописною «сіверою». Нинішні їхні нащадки утримують у своїй пам' яті давню самоназву «севрюки», як і специфічні риси тради­ційно-побутової культури.

Південно-східні землі були остаточно освоєні українцями порі­вняно недавно, у XVII—XVIII ст., внаслідок колонізації Слободи, Дикого поля, Гуляй-поля, Донщини та ін., після упертої боротьби проти кримських татар і Туреччини. Вирішальна роль в освоєнні цих земель належить запорізьким та причорноморським козакам, а у більш віддалені часи — населенню Київської Русі. Як свідчать давні історики (Прокопій, Йордан), давньоруські літописи, а також арабські автори, всі ці «полудневі» землі ще з V—VI ст. були слов' янськими, а пізніше становили частину Київської держави — від Подунав' я до Дону та Тмутарканської землі (Кубані).

Історична пам' ять зберігає цілу низку великих і малих прип­ливів і відпливів української людності у цьому регіоні: відсуван­ня під натиском печенігів у Х ст.— і новий рух у степи в середині XI ст., коли ослабла печенізька орда; знову відплив з кінця XI ст. під натиском половців — і знову повернення у XII ст. з упадком половецької сили; татарська навала XIII ст., що принесла стра­шенне знищення всьому українському Подніпров' ю, змінилася колонізаційними успіхами XIV—XV ст., коли орда занепала у міжусобицях; кримські спустошення кінця XV — першої поло­вини XVI ст. у свою чергу змінив масовий селянський колоніза­ційний рух за участю козаччини наприкінці XVI—XVII ст. Це повторюється у XVIII і навіть у XIX ст., коли селяни-втікачі за­люднюють величезні простори Чорномор' я, Бессарабії та Кавка­зу... «Усі ці зміни, колонізаційні хвилювання, флуктації,— писав Михайло Грушевський,— мали величезний вплив на українську етніку, полишили глибокі сліди в фізіономії української народно­сті. Вони протягом століть рядом таких перетурбацій неустанно вимішували українську людність, приводячи її до одностайніших форм. Найвиразніше це проявилося в мові: старі архаїчні діалек­ти вціліли лише на окраїнах, найменше зачеплених колонізацій­ними хвилями,— ці архаїзми можна зустріти в західному, гірсь­кому та північному поясах; решта українських діалектів мають вже пізнішу, новоутворену основу, яка значно відрізняється від давньої. Це новоутворення стало основою української мови і є результатом цього виміщання української людності, яке рідко де у якого народу мало місце в таких величезних розмірах».

Населення «полудневих» земель визначалося особливою спіль­ністю етнічного життя, і тому не даремно дослідники об' єднують їх в один історико-етнографічний регіон — Південь України. Од­нак таке об' єднання видається не зовсім правомірним, оскільки окремі його землі (Подунав' я, Причорномор' я, Приазов' я, Нижня Донщина, Крим та ін.) мають суттєві відмінності — і у складі на­селення, і в етнічній історії, і в традиційно-побутовій культурі. Точнішим убачається визначення Півдня України як історико-етнографічного суперрегіону, котрий включає декілька регіонів: Бессарабію, Таврію. Причорноморське козацтво (Нижню Над­дніпрянщину), Донщину. Ці самоназви вони отримали в різні часи, але як історико-етнографічні регіони сформувалися порівняно недавно, у XVII—XVIII ст. історично нетривале існування такого утворення, як Новоросія, дещо штучно вплетеного в етнічну іс­торію південних українців, не дає підстав для її виділення в окремий регіон. Ядро ж Українського Причорномор' я становили так звані «задніпровські місця» — Українська лінія. Нова Слобо­да, Нова Сербія і Слов' яносербія. Південь України — це своєрід­ний історико-етнографічний район, який визначається мішаним складом населення, порівняно великою його соціальною рухливі­стю. Він охоплює територію сучасних Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кі­ровоградської, Донецької, Луганської областей та північні Крим­ської автономії.

З перемогою Росії над Туреччиною був підкорений Крим, який у 1783 р. був перетворений на Таврійську область, а пізніше на губернію, яка включала ще й деякі землі Північного Причор-номор' я: Бердянський, Мелітопольський та Дніпровський повіти. Внаслідок міграційних хвиль урізноманітнилася етнічна мозаїка населення: до туземних кримських татар додалися українські та російські переселенці, котрі розселялися переважно у степових районах.

Етнічна історія Таврії (або Тавріди — так колись називався Кримський півострів за ім' ям легендарного племені таврів) над­звичайно складна. Як писав ще Геродот, крім таврів, тут прожи­вали кіммерійці, які в VII ст. були витіснені скіфами, одночасно тут утворилися грецькі колонії, потім на півострові побували го­ти, гуни, хозари, печеніги, половці. Після навали Батия Таврія пі­дпала під вплив татар.

Самобутність Таврії та її культури не обмежується регіона­льною специфікою, а пов' язується з етнокультурними проце­сами всього східного слов'янства і Східної Європи в цілому. Адже Таврія була перехідним містком до Сходу і східної куль­тури, а в IX—XI ст. — географічне найближчим вогнищем ві­зантійської культури, особливо для слов' янських колоній Пів­нічного Причорномор' я. В подальшому етнокультурні процеси

Візантії та слов' янства, Сходу та України набували обопільно­го характеру.

До південно-західних земель України належить такий своєрід­ний регіон, як Бессарабія, котрий сформувався внаслідок мігра­цій українців, а частково й інших народів (росіян, гагаузів, мол­даван) після перемоги над Туреччиною. А втім на цій землі вже у V ст. жили східнослов'янські племена, зокрема лутичі й тиверці. Знав цей край і інші народи: скіфів, римських колоністів, готів, обрів, болгар.

Назва «Бессарабія» згадується у XV ст. у волосько-болгар­ських грамотах. Під цією назвою розумілася Волощина разом із придунайськими землями. У пізніших документах вона поширю­ється на Буджак, або Ногайські степи. В середині XIV ст. терито­рія Бессарабії увійшла до Молдавського князівства, а на початку XVI її частини — Буджак і Хотинська земля — були підкорені Туреччиною. Згідно з Бухарестською мирною угодою 1812 р. Бессарабія була приєднана до Росії, на її основі створено наміс­ництво, а пізніше — губернія. У 1924 р. Бессарабія ввійшла до складу Молдавської автономної республіки, а після утворення Молдавської РСР — до складу України.

На території Бессарабії в її південно-східній частині (між Білгородом і Килією) виділяється історична зона Буджак (у пе­рекладі з турецької — кут), із XVI по XVIII ст. заселена пере­важно ногайцями. В Україні вони були відомі під назвами «буд-жаки», «буджакські татари» або «буджак-татари». Цей бун­тівливий народ, який не визнавав ні хана, ні турків, постійно гасав по пустельних степах, грабував християн і продавав їх на галери. Основний склад сучасного населення Буджаку почав формуватися у XVI—XVII ст. Це — українці (зокрема «русна-ки», що прибули з Галичини, «малороси» — зі Східної України та «козаки», котрі переселилися сюди після скасування Запорі­зької Січі), а також молдавани, гагаузи, цигани і росіяни, пере­важно старообрядці.

Етнічна територія українців збільшувалася і за рахунок їх роз­селення у східних і південно-східних вільних землях, урятованих від татарських набігів. Це — Слобожанщина (вона включає Хар­ківську, частково Сумську, південно-східні райони Дніпропетров­ської, східні райони Полтавської, північні Донецької, Луганської областей, суміжні західні регіони Білгородської і Воронезької об­ластей, які сьогодні входять до складу Росії), що освоювалася з се­редини XVII ст. переселенцями переважно з Правобережжя, котрі одержували від уряду певні пільги — слободи; це і Донщина, або

Подання (Донецька й Луганська області), — земля, котра заселя­лася кількома міграційними хвилями і остаточно сформувалася наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Вона включає лише части­ну етнічної території українців, інша частина нині входить до су­міжних областей Російської Федерації.

Таким чином, на багатовіковому тлі етнічної історії України та українців яскраво проступають особливості регіональної са­мобутності, втім, нанизаної на спільну генетичну та історико-етнографічну основу. Це і спільність походження, що сягає ко­рінням у сиву давнину, і єдність етнічної самосвідомості, і спіль­ність самоназви — все, що визначає українців як націю.