Розділ xiii. релІгІя античного свІту

Релігія крито-мікенської культури

Наше дослідження історії релігії переноситься до Євро­пи. Саме тут відбувся розвиток цивілізації, яка була безпосе­реднім предком сучасної Європи і безпосереднім ґрунтом ро­зквіту християнств - релігії, яка наклала найбільший відби­ток на історію людства. Це - антична цивілізація.

Південь Балканського півострова, острови Егейського моря і вузенька смуга західного узбережжя Малої Азії, а пізні­ше - численні колонії навколо цих територій - це Еллада, ко­лиска європейської цивілізації. Заселення Еллади почалося близько 100 тис. років тому.

Цивілізація в Європі народилася на межі IV і III тисячо­літь до н.е. Уся Європа в той час ще переживала період переро­стання первісного суспільства в цивілізоване. Вкрита лісами і болотами, вона була ще дикою. Лише на півдні (теперішня Іта­лія та Іспанія) і південному сході (Греція, Подунав'я, півден­ноукраїнські степи) існували окремі вогнища землеробських і землеробсько-скотарських культур.

Але дослідження англійського археолога А.Еванса (1851­1943) відкрили на острові Крит найстародавнішу європейсь­ку культуру - критську, або мінойську (за ім'ям міфічного царя Міноса, найвидатнішого діяча того історичного періоду). А період цей немалий: від 3000 до 1200 рр. до н.е. - майже 18 століть.

Критська культура, яку представляли ранні рабовласницькі держави Кносс, Фест та інші, досягла значного розквіту в ХХ-XV ст. до н.е. і швидко згасла, починаючи з XIV ст. до н.е. У цих державах існувала теократична влада. Цар був одночасно і вер­ховним жрецем. Управління державою і відправлення релігій­ного культу практично становили один процес. Мінорці (так умовно називають населення цієї держави) вклонялися Вели­кій богині - матері людей і тварин, і богові - бику, що уособлю­вав руйнівні сили природи. Цим богам цар-жрець приносив жертви в палаці, що одночасно був і житлом, і храмом.

У кінці XV чи на початку XIV ст. н.е. на Крит з континенту вторглися греки (ахейці) і зруйнували мінойську цивілізацію.

Ще одним центром давньогрецької цивілізації була мікен-ська (ахейська) культура (1770 р. до н.е. - 1200 р. до н.е.).

Греки-ахейці з'явилися на Балканах майже одночасно з появою цивілізації на Криті. Вони прийшли з півночі, з доли­ни Дунаю. Злившись з місцевим населенням, вони утворюва­ли нові культурні вогнища. Розкопки в Мікенах, а потім у ба­гатьох інших місцях Греції розповідають про войовничий на­род, що створив могутню державу, яка домоглась особливого розквіту в XVI-XIII ст. до н.е. Існували й інші ахейські держа­ви. Вони вели між собою безперервні війни.

Стародавні греки обожнювали природу. В їхньому уяв­ленні надприродні особи були всюди: в струмках жили наяди, в гаях - деревні німфи, дріади і сатири, в скелях - ореади, в морі - нереїди і тритони, небо заселяли зірки і боги вищого рангу.

У 50-х роках минулого століття була розшифрована мі-кенська писемність. Щоправда, більша частина розшифрова­них глиняних табличок містила різні господарські записи, але були відомості і про релігію Так, виявилося, що були раби, які вважалися власністю того чи іншого бога. Може, було і щось подібне до храмового господарства. Принаймні, була якась колективна релігійна власність. Склався чималий список богів. Серед них Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда. У богів-чоло-віків були жіночі "візаві": у Посейдона - Посідея, у Зевса - Ді-вія. Існував культ Діоніса, але не бога, а людини.

Близько ХІІ ст. до н.е. на мікенські землі вторглися до­рійські племена з півночі півострова. їхня культура злилася з мікенською, а суспільство дістало поштовх до розвитку в рам­ках розкладу общин.

Релігія грецького полісу

Наступний етап в історії Стародавньої Греції дістав назву архаїчного. Він тривав з VIII по VI ст. до н.е. У цей період ста­родавні греки колонізують північне узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, південь Апеннінського півострова і навіть проникають на Африканське узбережжя Середземного моря. Колонізація активізує економічний розвиток країни: сти­мулюється ремісництво, ремесло остаточно відокремлюється від землеробства, торгівля зближує сусідні і далекі країни, греки чимало чого запозичують зі світу, що відкрився перед ними. У Стародавній Греції у VIII ст. до н.е. встановлюється полісний устрій: виникають міста-держави з класовим розшаруванням, з розвиненими товарно-грошовими відносинами.

З усіх полісів найбільшими були Афінська і Спартанська держави.

Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (пле­мен). Кожна філа в свою чергу поділялася на три фратрії, а ко­жна фратрія - на тридцять родів. Плем'я і рід були органами управління і релігійними общинами, функції фратрії обмежу­валися шлюбами і реєстрацією народжень.

Суспільне життя в полісах набирало дедалі організовані-шого порядку, удосконалювалося створенням правових від­носин.

У 621 р. до н.е. Драконт записав чинне звичаєве право в Афінах, що було деяким обмеженням інтересів аристократії, яка до цього не була зв'язана ніякими законами. І це до певної міри захищало інтереси народу. Але за законами Драконта було лише одне покарання - кара на горло. Тому вираз "драконтові закони" став крилатим.

За реформами Драконта ведення релігійних справ оста­точно переходило до держави. Усі жителі Аттики мусили пок­лонятися богам і визнаним родами героям.

Особливо важливою була законотворча діяльність Соло­на (між 640-635 - бл. 559 рр. до н.е.), який в 594 р. до н.е. лікві­дував боргове рабство, увів єдині для всієї країни міри маси і гроші, встановив свободу заповітів. Солон дбав про економіч­ну незалежність країни і розвиток ремесел. Залежно від май­нового стану розділив суспільство на чотири класи і заборо­нив представникам самого бідного класу - фетам займати дер­жавні посади, але всі мали виборче право.

Незабаром після 509 р. до н.е. Клісфен ліквідував племінні філи і утворив нові, територіальні. Кожна філа поділилася на десять демів, які мали окремі храми з жерцем, якого обирали голосуванням або жеребкуванням. Філа теж була релігійним утворенням, храм філи був державною власністю, релігійни­ми справами філи керувала держава. Так утворилася держав­на релігія. Але влада жерця вже відокремлюється від влади воєначальника, судді і адміністратора.

Трохи інакше розвивалася держава Спарта в південній частині Пелопоннесу. Це був аграрний поліс. На землі працю­вали лише ілоти (раби), торгівлею і ремеслом займалися пері-еки, а громадяни Спарти - лише військовою справою. Це була держава воїнів, влада належала військовій аристократії. Спар­танське релігійне життя було схоже з афінським.

Релігія архаїчної Греції зберігала і навіть прирощувала численний пантеон гомерівських олімпійських богів, вносила зміни в їхню ієрархію.

Цей період був періодом подальшого розвитку старогре­цької культури.

Ще в ІХ ст. до н.е. греки запозичили у фінікійців семітсь­кий алфавіт. Поступово на ньому створюється ряд культур­них пам'яток. У VIII ст. була записана (чи написана) Гомером "Іліада" та "Одіссея", які містять розгорнуту картину давньог­рецького життя та інформацію про міфологічну релігію Елла­ди, якою ми користуємося й донині.

Ясний світ Гомера заселений богами і людьми. Вони мають багато спільного між собою. Ті й інші живуть у природі, вони ма­ють походження від матері-землі, народилися, мають тіло, їдять, сплять, діють, мають своїх царів і владик. Але люди живуть у ви­димому вигляді, а боги - невидимі. Люди їдять плоди землі, а боги - нектар, амбросію, люди смертні, а боги - безсмертні.

У Гомера ще немає ідеї потойбічного осягнення. Померлі продовжують своє існування в підземному царстві, і лише деякі з них, за волею богів, стають безсмертними і живуть у земних формах.

Ідея потойбічної спокути виникає у грецькому полісі, при­чому її доля багато в чому визначається поховальними обря­дами і піклуванням про душу померлого тих, хто залишився живим. Це свідчить про розвиток анімістичних уявлень на цьому етапі вдосконалення давньогрецької релігії.

Релігія стародавніх греків звеличувала фізичну працю, без якої неможливо було б досягти матеріального добробуту. Ось тому у греків така велика кількість богів-покровителів різних видів праці: Артеміда наглядала за полюванням, Гермес, Апол­лон і Пан - за скотарством, Деметра з її елевсинськими містері­ями дбала про землеробство, Діоніс - за виноградарство, Афіна Паллада - за ремісництвом, Гефест допомагав ковалям, Гермес - торговцям тощо. Були боги-покровителі і розумової праці.

Ще одним значним культурним явищем, тісно пов'яза­ним з релігією, були спортивні ігри, і головні серед них - Олім­пійські. Перша з них влаштована в 776 р. до н.е. на честь Зевса Олімпійського. Ці ігри прославляли фізичні якості людини, заохочували фізичний розвиток, який потрібен був аристок­ратії для панування над рабами і утвердження власної соціа­льної ваги. Це робилося з посиланням на богів.

У афінян і спартанців були спільні боги і спільні храми. Час­то ця спільність використовувалась у політичних інтересах. Так, стародавній історик Фукідід у своєму творі "Історія" згадує, що при вирішенні питання про владу македоняни (спартанці) умо­вили жрицю в Дельфах зробити передбачення, вигідне їм.

Стародавньогрецька міфологія

Міфологія стародавньої Греції була одним з найяскраві­ших явищ, що відбились на всій світовій цивілізації. Вона з'яв­илася уже в первісному світогляді давньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу увібрала в себе анімі­стичні і фетишистські уявлення.

Міфологічному обґрунтуванню були піддані культ пред­ків і тотемів, без яких теж не обійшлися стародавні греки. Отже, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вияв у міфології, своєї довершеності досягла в олім­пійській міфології.

Олімпійській міфологія - це вже загальногрецька міфо­логія періоду патріархату. Дослідники відзначили цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює "батько всіх богів і людей" Зевс, він живе на горі Олімп, усі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпійські боги антропоморфні не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях; вони фізично тотожні людям, ма­ють усі людські якості, в тому числі й негативні, які іноді гань­блять цих богів. Вони їдять і п'ють, сваряться і милуються, на­роджуються і вмирають.

Поряд з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиськ, які шко­дять людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології був усвідомленням людьми свого місця в світі, зростання їхньої влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше й біль­ше набирають значення уособлення абстрактних сил приро­ди і суспільства.

В елліністичну, а потім і в римську епоху міфологія, крім релігійного, набирає також літературного і мистецького зна­чення, вона дає матеріал митцеві для алегорії і метафор, ство­рює сталі образи, типи і характери.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релі-гієутворююча функціональність - вона стає основою для фор­мування анімістичних уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонії і від­чуття реального життя, стає підвалиною реалістичного мисте­цтва не тільки в часи античності, а й пізніше, в добу Відро­дження, аж до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм, старо­давні греки ретельно ставилися до виконання культових по­ложень. Великого значення в них набрав культ бога Сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене святилище в Дельфах. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині родючості і землеробства, а також законодавства, оскі­льки землеробство вимагало осілості і стабільності в житті. їй було присвячено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. У цьо­му святилищі традиційно, сотнями років відбувалися містерії, таємничі обряди з участю лише посвячених. Першим ступе­нем освячення були пісні і танці вночі на свято Великих Елев-сіній. На другому ступені збиралися в самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом пі­дземного царства Аїдом дочки Деметри - Персефони (Кори). Персефона стала дружиною Аїда. Але щовесни вона поверта­лася до матері, а потім - знову до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, символічно­го акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри здобували право на вічне життя після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги благоче­стивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не до­пускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних і суспільних обов'язків. Згодом Великі Елевсінії були визнані загальнодержавним святом.

В архаїчну епоху істотно змінився культ Діоніса, який став богом рослинності, виноградництва і виноробства, його поставили нарівні з Аполлоном, він став уособлювати ідею безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філо­софська течія орфіків, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Еврідіки, яку вкусив змій. Бажаючи повернути кохану дружину до життя, Орфей спустився в пі­дземне царство. Грою на кіфарі і співом він зачарував стража підземного царства Кернера, а також Персефону, дружину Аїда. Орфею було дозволено забрати Еврідіку з собою з умо­вою, що, ведучи її нагору, він не повинен оглядатися назад. Проте цікавість перемогла, він таки оглянувся (чи не на красу­ню Персефону?) і втратив свою дружину. Але Орфей здобув знання про душу. Він розповів людям, що душа - це початок добра, часточка божества, а тіло - це темниця душі. Після виз­волення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, пе­ревтілюється. Орфею навіть приписують вчення про метем­психоз - переселення душі з одного тіла в інше.

Вчення орфіків згодом було сприйняте філософами (піфа­горійцями та неоплатоніками) і християнськими богословами.

Міфологія архаїчної епохи була пов'язана з філософією, про що свідчить давньогрецьке вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньо оздоблена давньогрецька ре­лігія не встигла набрати застиглих догматичних форм так, як це було, наприклад, в іудаїзмі. Вона не встигла різко відокре­митися від філософії, та й від науки в цілому. Жрецтво не утво­рило окремої соціальної групи, не стало кастовим. Раціональ­не мислення, яке стало істотною ознакою культури того періо­ду, не минуло релігійної думки і проявилось у міфології. Вна­слідок цього відбулося оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень. Народження космосу і богів ототожню­валось. Творцем усього був бог Хронос, він з хаосу та ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же - Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і небо породили Оке­ан, Федіту (одну з нереїд - морських німф), Крона і Рея. Син Крона - Зевс - домігся влади над усіма богами і людьми, пог­линув Діоніса, увібравши в себе його силу. Але богиня Персе-фона народила від Зевса нового бога вина і радості, теж Діоні-са. Так боги народжуються і переходять один в іншого, і з роз­витком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюєть­ся божественний пантеон. Безумовно, тут існує багато супе­речностей. Адже цей міф, приписуваний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався та уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив істот­ну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ як такий, що розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали висхідні основи існуючого світу. Згодом це виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (бл. 625­547 р. до н.е.), Анаксімандра (бл. 610-546 р. до н.е.), Анаксіме-на (бл. 585-525 р. до н.е.), а потім Геракліта з Ефесу (бл. 540 -480 р. до н.е.) і Піфагора (бл. 570-500 р. до н.е.). Так філософсь­ке, наукове і релігійне мислення йшли поряд. Іноді заважали одне одному, іноді доповнювали одне одного. Це був єдиний поток духовного розвитку, який кристалізувався в багатій ду­ховні культурі стародавніх греків.

Релігійний культ стародавніх греків

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів немину­че спричинило відповідне ставлення до них - у їхніх очах боги були зрозумілі і близькі людиноподібні істоти і бажали того самого, що й люди. Жертву богові грек приносив сам і сам ви­словлював, що бажає одержати: конкретну допомогу, чи, що реальніше, пораду або якусь гарантію на майбутнє. Жерці були більше адміністраторами, ніж священиками. Вони доглядали храм, організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Дуже важливою була їхня роль у розшифруванні передбачень, нас­лідків ворожіння. Як уже сказано - спадкового стану жерців не було. Жерцями були окремі державні особи (архонт тощо), а також особи за вибором, на певний термін.

Дуже важливим елементом стародавньогрецького релігій­ного культу були храми. Найбільш стародавні храми у греків були побудовані ще в ХІІ ст. до н.е.

Для стародавніх греків храм був житлом богів, які були уособлені в скульптурах. Своє походження грецький храм бере від мегарона - жилого будинку. Спочатку для богів виділяли звичайні жилі будинки. Вони були скромними і невибагливи­ми. Потім спеціально будувалися у місцях традиційного пок­лоніння богам на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Оскільки храм розгляда­вся як житло богів, то він обладнувався всім потрібним для цього, з певними змінами: домашнє вогнище набирало вигля­ду вівтаря, для зберігання храмового начиння і посуду відво­дилося невеличке приміщення позаду - опістодом ("задня кі­мната"), у передній частин виділялися сіни - пронос, центра­льна частина храму називалася наос, чи целла. її великий роз­мір потребував застосування колон; згодом колони з'явилися на фасаді, утворився тип храму з колонами біля входу - тип простиль; храм з колонами і на задньому боці звався амфітп-ростилем, з колонами з обох боків - периптером ("зусебіч окрилений"), а якщо було два ряди колон - диптером. Будів­ництво храмів, прикраса їх колонами і статуями стимулювали розвиток архітектури і скульптури, вони стали головними на­прямами давньогрецького мистецтва і надовго визначили шлях розвитку всього мистецтва Європи в цілому.

Для стародавніх греків храм, що був місцем справляння релігійного культу, разом з тим був і важливим громадським приміщенням. У ньому зберігалися державні і приватні гроші й коштовності, твори мистецтва, різні документи, архіви, на кам'яних плитах були вирізьблені тексти законів, а також тек­сти, присвячені видатним подіям. У храмах і поруч з ними ві­дбувались народні збори, оголошувались рішення царів, архо­нтів, інших керівних осіб. Храм був не тільки культовою спо­рудою, а й певним політичним символом. Звідси зрозуміло, чому в архітектурі стародавнього світу, зокрема у греків, їхньо­му спорудженні приділялась велика увага. Серед семи чудес стародавнього світу називають споруду цілком релігійного призначення: храм Артеміди Ефеської, статую Зевса Олімпій­ського і Колоса Родоського.

Однією з грандіозних культових споруд стародавнього світу була статуя бога Сонця, яку її побудував зодчий Харес на острові Родос бл. 290 р. до н.е. Статуя мала заввишки 32 м; такої споруди стародавні греки не знали. Але в 224 р. до н.е. землетрус зруйнував її. Уламки Колоса витягли з води, але Хареса вже не було в живих, поновити статую було нікому.

У 672 р. н.е. Мустафа - вождь турків-сарацинів, що володіли тоді островом, продав їх східному купцеві.

Релігія аттичної Греції'

V і IV ст. до н.е. - це період класичної Греції. Головні події розгортаються в області, яку називають Аттика (грец. - узбе­режна країна). Щедро обдарована природою, населена енер­гійним і працелюбним, мислячим і хоробрим народом, що доб­ре засвоїв історичний досвід, Аттика стає вузловим пунктом економічного, політичного і культурного розвитку, а її столи­ця Афіни - центром усіх подій. Ось тому цей період у розвит­ку Стародавньої Греції звуть ще й аттичним.

Роль Афін серед інших полісів дуже зросла внаслідок пере­мог афінян у греко-перських війнах (500-449 рр. до н.е.). Афіни тоді очолили Делоський союз держав. У самих Афінах зміцни­лася демократія. Влада належала Раді п'ятисот (буле), народно­му суду (гелії) і народним зборам (еклесії). Це був суверенітет народу. Релігія була під наглядом держави. Так, нагляд за свя­щенним майном здійснювали архонти, які поступилися своїм впливом перед стратегами, але саме вони здійснювали керівни­цтво релігійними процесіями, жертвоприношенням і спортив­ними змаганнями, які мали релігійне забарвлення.

Саме ці заходи і єднали афінське суспільство. Участь у релігійному культі для всіх громадян була обов'язковою, полі­тичне безправ'я рабів і метеків (іноземців, що проживали в Афінах) автоматично виключало їх з участі в них.

У період правління стратега Перікла з 443 до 430 р. до н.е. (цей період вважають золотою епохою афінської демократії) вплив релігії лишається незмінним і дуже вагомим. На Акро­полі в 447-438 р. до н.е. був збудований Парфенон. Архітекто­ри Іктін і Каллікрат у величному храмі розмістили статую Афіни, покровительки міста, яку виготовив скульптор Фідій. На щиті Афіни Фідій зобразив себе і Перікла, за що був звину­вачений у блюзнірстві, ув'язнений і помер у в'язниці. На Ак­рополь були змуровані мармурові сходи, сам храм оздоблений численними статуями. Храм вистояв усю античну епоху.

У V ст. н.е. він став християнським храмом, у XV ст. - мусуль­манською мечеттю, а в 1686 р. був зруйнований венеціанцями. Тепер ми можемо милуватися лише його залишками, але й вони вражають своєю красою.

У той час був перебудований храм Деметри в Елевсіні. Він простояв до 396 р. н.е. і був зруйнований готами.

Кінець V ст. до н.е. затьмарив розквіт античного світу. Су­перництво двох могутніх держав Афін і Спарти призвело до тривалих міжусобних воєн, які дістали загальну назву - Пело­поннеські війни 431-404 рр. до н.е. У цих війнах Афіни зазнали поразки, але й Спарта не стала гегемоном. Війна загострила со­ціальні суперечності, послабила демократію і полісну мораль. Релігія стародавніх греків не вберегла їх від кривавих зіткнень, хоч у сторін, що воювали, були спільні боги і спільні храми.

Виникає затяжна криза стародавнього грецького полісу, яку спричинили дрібні військові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникає Перська імперія. З IV ст. до н.е. серед грецьких держав відбувається піднесення Македонії. Після Коринфського з'їзду 337 р. до н.е. Македонія починає панувати в Греції. У 334 р. до н.е. Александр Маке­донський розпочав свій похід до Азії. Блискучі перемоги на віки прославили ім'я видатного полководця. До часу його смерті в 323 р. до н.е. казково склалася світова імперія, яка так само казково розпалася після його смерті.

Релігія в епоху еллінізму

Сам по собі азійський похід Александра мав певне зна­чення для розвитку світової цивілізації. Разом з військом у нові країни йшли філософи, історики, природознавці, жерці. Завойовані культури не знищувалися. Александр не запере­чував релігії завойованих країн, брав участь у їхніх культах, вів лінію на обожнювання своєї особи в усіх культах Він мріяв про створення греко-перської народності. Столицею нової дер­жави він обрав Вавилон, там мав бути і головний храм нової держави. Але доля не дала часу Александрові Македонському на здійснення всіх його задумів: не склалася нова світова дер­жава, не утворилася нова народність, не виникла нова релігія. Для таких процесів потрібні століття співпраці багатьох наро­дів, потрібен особливий соціальний прошарок, який був би двигуном цих процесів. Однак походи Александра Македон­ського дали могутній поштовх процесам зближення культу і релігії античного світу і Близького Сходу.

Після Александра Македонського почалася епоха елліні­зму, яка тривала до встановлення гегемонії Риму. У цей час відбувається занепад Греції, Македонії, Епіру, на Сході вини­кають держави Птолемеїв і Селевкидів, що несуть нові форми соціального прогресу.

У ІІІ ст. до н.е. на заході від Еллади починається розквіт нового державного об'єднання Римської республіки, яке веде активні загарбницькі і громадянські війни і яке напередодні своєї кризи 133-131 рр. до н.е. в 147 р. до н.е. перетворює Ма­кедонію на свою провінцію. Згодом уся Греція переходить під владу Риму.

Елліністична епоха має свої особливості релігійної історії. Насамперед це період повсюдної релігійної терпимості. Куль­ти східних божеств поширюються в Греції, у грецьких богів з'являються нові прихильники на Сході, грецька міфологія стає загальновизнаною, вона набуває національного забарв­лення в Малій Азії, у Східному Середземномор'ї, Єгипті і Дво­річчі.

Відбувається також оживлення місцевих культів, місцеві боги одержують імена загальновідомих богів і місцеві епітети. Це свідчить про об'єктивну необхідність релігійного синкре­тизму в процесі зміцнення зв'язків між народами.

Історик релігії стародавності І.С. Свеньцицька зазначає, що в елліністичний період набули поширення міфи про бо-гів-рятівників, які позбавлять людей думки про смерть, все­ляючи надію на потойбічне спасіння. Таких рис набрали боги Осіріс, Діоніс, Аттіс. І одночасно зростає шанування богині Тіхе (Долі), що свідчило про соціальну нерівність, невизна­ченість.

В елліністичну епоху намітився відчутний зв'язок про­гресу релігійної свідомості з іншими формами життя духовно­го суспільства.

Релігія стародавніх греків значною мірою одержувала по­штовх від розвитку старогрецької науки і мистецтва. Про та­кий зв'язок можна говорити більш впевнено, ніж про зв'язок науки і мистецтва у Дворіччі та Єгипті. "Основи" Евкліда і "Аль­магест" Птолемея зробили всі попередні математичні та аст­рономічні досягнення здобутком історії і започаткували нову епоху в науковому розвитку. Що ж до давньогрецького мисте­цтва, то про нього й говорити годі.

Започаткування римської релігії

Початок цивілізації на Апеннінському півострові пов'я­зують із започаткуванням Риму і навіть називають точну дату цієї події - 21 квітня 753 р. до н.е.

У VIII ст. до н.е. в північно-західній частині Апеннінсько-го півострова утворилася держава, яка згодом дістала назву Стародавнього Риму. 3 754/753 до 510/509 рр. до н.е. тривав царський період, під час якого відбувалось поступове злиття первісного населення цієї частини півострова.

У Стародавньому Римі суспільство складалося з трьох триб (племен). Це були латиняни, сабіняни і етруски. У кож­ній трибі було десять курій, а в курії - 10 родів, роди складали­ся з родин. Кожна курія мала спільну землю, спільних божеств і спільні обряди. Члени курії збирались у "священному місці", де приносили жертву своєму богові і здійснювали культову трапезу. Виконував релігійні церемонії куріон, він же був вій­ськовим керівником курії.

Родину очолював "патер фаміліас", він мав необмежену владу над життям і смертю будь-кого з родини. Члени родини, які брали участь у куріальних зборах, звалися патриціями, вони були повноправними громадянами. Крім них, у римсь­кому суспільстві були ще особисто вільні, але без політичних прав, плебеї. Можливо, це були вихідці із сусідніх з Римом общин. Крім того, існувала численна соціальна група - раби.

Уже тоді римляни шанували богів: Юпітера - бога неба, світла, володаря погоди і дощу, носія перемоги; Юнону - дру­жину Юпітера; Марса - бога війни; Мінерву - богиню родю­чості, покровительку мирної праці, наук і мудрості, а також ремесла, медицини, мистецтва. Вони також вірили в числен­них дрібних божеств, духів, що населяють весь світ, у духів предків, займались ворожінням і всілякими магічними діями.

Поступово відбувалося злиття культів курій і триб у від­носно загальну релігію міста-держави.

Особлива заслуга в утворенні початкової стародавньо-римської релігії належить другому із семи царів Риму - Нумі Помпілієві. Вважають, що саме він і є засновником релігії ста­родавніх римлян.

Стародавній історик Тіт Лівій у творі "Історія від засну­вання Риму" повідомляє, що Нума Помпілій, коли одержав владу, вирішив у місті, яке було започатковане силою зброї, встановити порядки, що спираються на право і закони. А авто­ритет права і законів мав триматися на страху перед богами, який є "найбільш дієвим засобом для неосвіченого і, відповід­но тому часові, брутального натовпу".

Нума Помпілій встановив посаду верховного жерця бога Юпітера, мотивуючи це тим, що цареві, який теж був верхов­ним жерцем, доводилось дуже часто залишати Рим, керуючи військами у походах, а без верховного жерця місту бути не го­диться. Він дав йому також двох помічників, які були жерця­ми богів Марса і Квірина, призначив дів, що служили богині Весті - весталок, встановив посаду понтіфика, якому доручив наглядати за всіма жертвоприношеннями, які сам розписав, визначивши жертви, дні і храми, де вони будуть здійснювати­ся. Отже, Нума Помпілій зробив перші кроки впорядкування релігійного культу, формальний бік якого потім набув у старо­давній римській релігії надзвичайної ваги.

Тіт Лівій пише, що всі свої дії з нормування релігійного культу Нума Помпілій пояснював тим, що він "ночами сходи­вся з богинею Егерією, за намовлянням якої нібито і встанов­лює він священнодійства, які богам більше до вподоби, приз­начає для кожного бога особливих жерців". Це певний натяк на одкровення, але все ж Нума Помпілій більше керується ло­гічними аргументами своєї релігієтворчості.

Так уже й повелося, що старанне дотримання всіх обря­дових норм мало для римлян велике значення. Найменше по­рушення їх могло розсердити божество, і вся церемонія става­ла марною. Всі заклинання, магічні формули, звернення і за­клики до богів були суворо регламентовані: їх мало бути не менше, бо це зневага до бога, якому вклоняються, і не більше, бо це зневага до інших богів. Треба було також суворо дотри­муватись установленого календаря поклонінь. І що особливо складно - враховувати всі обставини поклоніння чи жертви, визначаючи, сприяють вони процесові, чи ні? Усі ці складності розв'язувалися з допомогою численного жрецтва, серед якого виникла спеціалізація. Жерці-фламіни обслуговували якогось одного бога. Жерці-авгури ворожили за характером польоту птахів. Жерці-гаруспики ворожили на нутрощах тварин. Жриці-весталки доглядали вогнище в храмах богині Вести. Посада жерця була виборною, вона не оплачувалася, але мала свою вигоду, до того ж досить велику.

Релігія в республіканському Римі

За царським періодом в історії Стародавнього Риму на­став період республіки, який тривав з кінця 6 до 30 р. до н.е. Майже п'ятсот років тривав процес піднесення могутньої дер­жави і продуктивної цивілізації.

Політична історія Риму періоду республіки була дуже бу­ремною, а його політичний розвиток надзвичайно інтенсив­ний. Цілком природно, що це накладало відбиток і на розви­ток староримської релігії, і на її функціонування в суспільстві.

Республіканський Рим успадкував стародавню релігію царської епохи. Але ця релігія не могла встояти перед впли­вом еллінської культури і вже в ІІІ ст. до н.е. почалася її елліні-зація, в римській релігії з'явилися грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс і Кора стали римськими Церерою, Лібером і

Ліберою, Меркурій - Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа -культом Асклепія тощо.

Згодом, до початку ІІ ст. до н.е., остаточно склався культ 12 головних богів: Юпітера і Юнони, Нептуна і Мінерви, Ма­рса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Цербери. Усі вони мали відповідних "візаві". Були встанов­лені ритуальні трапези богів. У центрі Рима, де відбувалися збори римлян і всі державні події - Форумі, - були встанов­лені антропоморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішу­вав сенат.

Наприкінці 2-ої Пунічної війни з Карфагеном (218­201 р. до н.е.) у Римі набрав значного поширення східний культ Кібели, оскільки там з'явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклонятися Кібелі і римляни. У 194 р. до н.е. на честь Кібели були запроваджені Мегалезійські ігри.

Стародавня Римська держава майже постійно вела за­гарбницькі війни. Внаслідок цих воєн до кінця ІІІ ст. до н.е. римляни завоювали всі італійські землі. Потім римляни підко­рили собі Карфаген, відібрали в нього Іспанію, вдерлися в Ма­кедонію і в Малу Азію. На це їм було потрібно 135 років (з 264 по 129 р. до н.е.). У ІІ-І ст. до н.е. римляни були вже на півден­ному узбережжі теперішньої Франції, завоювали східне узбе­режжя Середземного моря, нові землі в Малій Азії (Віфінію, Понт, Фрігію). В середині І ст. до н.е. підкорили землі аж до Ла-Маншу. Тоді ж були завойовані землі на північ від Балкан, Нумідія і Єгипет в Африці.

До початку нової ери Римська держава, безперечно, була світовою державою. Вона вбирала в себе військовий і економі­чний потенціал завойованих народів. До культури і релігії цих народів римляни ставилися терпимо, хоч і вважали їх варварсь­кими.

В умовах широкої демократизації суспільства республі­канського Риму релігія набирає вкрай політизованого вигля­ду. Безумовно, насамперед вона обслуговує суспільство духо­вно, задовольняє релігійні потреби громадян відповідно до їхніх запитів. Разом з тим вона стає зброєю боротьби за владу.

І це яскраво виявилося на заключному етапі існування Рим­ської республіки. Той, хто приходив до влади, привласнював собі і зверхність у релігії, використовував її авторитет для за­кріплення влади за собою.

Із середини ІІ ст. до н.е. політична ситуація у Стародав-ньомв Римі значно загострюється. Не припиняються повстан­ня рабів. Зростає соціальний протест сільського плебсу, а та­кож населення італійських провінцій. У сенатській верхівці йде гостра боротьба за владу.

Швидко руйнуються демократичні порядки, одна за од­ною встановлюються диктатури. Піднесення політичного і вій­ськового діяча Гая Юлія Цезаря (100-44 р. до н.е.) після ряду його військових перемог привело до його одноосібної влади. Сенат визнав його довічну диктатуру, надав йому трибунську владу, титул "імператора", проголосив "батьком вітчизни" тощо.

Светоній повідомляє цікавий факт ставлення римських імператорів до богів: коли буря знищила флот Юлія Цезаря, "він начебто вигукнув, що і Нептун не перешкодить йому здо­бути перемогу, а на найближчих святкуваннях усунув з уро­чистої процесії статую цього бога".

Підкреслюючи свою причетність до богів, Юлій Цезар, виголошуючи промову з ростральної трибуни на похованні своєї тітки Юлії, говорив: "Рід моєї тітки Юлії сходить по ма­тері до царів, по батьку ж - до безсмертних богів... Ось чому наш рід освячений недоторканністю, як царі, які могутністю вищі від усіх людей, та благоволінням, як боги, котрим підв­ладні і самі царі."

Це відверте застосування релігії для досягнення політич­них інтересів разом з тим було і обґрунтуванням політеїзму римської релігії - потрібна була множинність богів, щоб серед них утвердити і культ диктатора. Ось тому в Римській імперії природний процес розвитку релігії в напрямі до монотеїзму був пригальмований, і до того ж надовго.

Стародавня римська релігія в імперії'

З 27 р. до н.е. починається період існування Римської імперії. Після вбивства в 44 р. до н.е. Юлія Цезаря через де­який час до такої ж необмеженої влади прийшов його спадко­ємець Октавіан (63 - 14 р. до н.е.). З народження він мав ім'я Гай Октавіан Фурін, з 44 р. до н.е. після усиновлення Юлієм Цезарем - Гай Юлій Цезар Октавіан, із 40 р. до н.е. - імператор Цезар, згодом до його імені було додано "Август", що означає "звеличений богами", "рівний богам".

У творі "Громадянські війни" історик Аппіан зазначає: "...Цезар перший став в очах римлян священним і одержав від них ще за життя титул Августа".

Одержавши цей титул, він встановив державний лад прин­ципата, фактично це була необмежена імператорська влада, погано замаскована під аристократичну олігархію.

Сам Август був помірковано релігійним і забобонним, він побоювався грому і блискавки, вірив у сни і прикмети. До часу встановлення його влади в римському суспільстві було пану­вало скептичне ставлення до традиційної релігії, поширюва­лася елліністична філософія, містичні вчення і східні культи. Август намагався в руслі свого загального консерватизму від­родити староримську релігію. Він поновлював і будував нові храми. У "Діяннях Божественного Августа" від імені Августа пишеться: "...храм на Капітолії Юпітера Феретрія і Юпітера Громовержця, храм Квірина, храм Мінерви і Анони-цариці і Юпітера-визволителя на Авентіні, храм Лаврів на Священно­му шляху, храм богів Пенатів у Велії, храм Юності, храм Вели­кої матері на Палантині я побудував". Там же повідомляється про те, що він був верховним жрецем - великим понтифіком, авгуром (жрецем-птаховорожієм), членом колегії П'ятнадця­ти (квіндецемвірів), що зберігали Сивілині книги, членом ко­легії Семи епулонів (що організовували релігійні трапези), членом Аральського братства з дванадцяти жерців, що навесні обходили римську міську смугу з молитвами про врожай, чле­ном колегії Тіціїв і феціалів (дванадцяти жерців, що вирішува­ли міжнародні проблеми). Це - в той час, коли він посідав усі вищі посади в начебто демократичному республіканському Римі. Август до культу Юпітера додав культ Венери, що вва­жалася праматір'ю роду Юліїв.

Про те, як Цезар Август поважав своїх божественних пре­дків, свідчить повідомлення Светонія, який писав, що після здобуття Перузії Август "відібрав із тих, хто здався, триста чоловік усіх станів і в іди березня біля вівтаря на честь божес­твенного Юлія перебив їх, як жертовну худобу".

Клятва Генієм Августа (Геній був божественною силою -носієм усіх здібностей людини, її душею) вважалася найсвя-щеннішою поряд з клятвою Юпітером. Це ще раз свідчило про необмеженість і винятковість релігійної влади Августа.

Зміцнюючи авторитет римських імператорів, Август вніс поправки в римський юліанський календар: місяцю секстилію він дав своє ім'я ("август"), ще раніше місяць квінтілій одер­жав родове ім'я Юліїв ("іюль").

Свій культ Август поширював і в підлеглих Риму країнах. У Єгипті Август вважався фараоном і сином бога Сонця - Ра. На честь Августа був присвячений храм Кесаріон в Алек-сандрії. Численні храми були присвячені Августу в інших міс­тах. День народження Августа святкувався в усій імперії.

Імператор Август посилено насаджував культ своєї особи. Таціт в "Анналах" наводить думки деяких римлян, що "богам не лишилось ніяких почестей, після того як він побажав, щоб його зображення в храмах були встановлені фламінами і жерцями як божества". Після смерті Августа в 14 р. н.е. його спадкоємцем став Тіберій Клавдій Нерон (42 - 37 р. н.е.). Почалася боротьба сенатської опозиції з імператорами, спочатку династії родичів Августа і Тіберія - Юліїв (до неї належали ще Калігула, Клавдій і Нерон), а потім з династії Флавіїв та Антонінів.

Розповідаючи про події в Римі останніх десятиріч перед нашою ерою і початку нашої ери, які сповнені насильства, жо­рстокості, вбивства, ненависті, переслідувань, Таціт пише: "Ніколи ще боги не давали римському народові більш очевид­них і більш жахливих доказів того, що їх справа - не піклува­тися про людей, а карати їх".

Стародавня римська релігія чудово обслуговувала римсь­ке суспільство. Особливо слід відзначити її комунікаційні якості. Римляни, під багатовіковим впливом демократичних принципів поважали колегійність не лише в управлінні дер­жавою, а й у повсякденному житті. Релігія давала їм можли­вості повсякденного спілкування. Принесення жертв, напри­клад, завжди було колективним. Усі релігійні, суспільні, ділові, побутові справи вирішувалися спільно, відповідними група­ми. Релігійні збори полегшували спілкування. Ось тому релі­гія органічно входила в спосіб римського життя. Гастон Го-цасьє, характеризуючи римську релігію, зазначає, що порівня­но з давньогрецькою вона привчає до дисципліни і підлеглості, вона моральна, краще піддається філософському тлумаченню, тому без неї римляни просто не уявляли свого існування.

Обожнювання імператора було головним змістом римсь­кої релігії. Зі свого боку імператорська влада здійснювала без­посереднє управління всіма релігійними справами, і в таких умовах потреби в сталій системі церковного управління, в церкві - не було.

В імператорському Римі посилюється вплив східних ку­льтів. Особливо активно вони сприймалися народними низа­ми, які були пригнічені поневоленням і злиденністю. Ці східні культи обіцяли нужденним потойбічне щасливе життя, якого вони не могли одержати бодай в обіцянках від численних рим­ських богів, які відверто покровительствували їхнім визиску­вачам. Шанувалися східні культи й у вищих колах. У І ст. до н.е. великої популярності зажив Аполлон Тіунський, якого вважали чи то філософом, чи то магом, чи просто шарлатаном. Астрологія, магія, ворожіння стали повальною модою.

Імператорська влада, намагаючись зберегти політеїстичну релігію стародавності, де і їй знаходилося місце в обширному пан­теоні, намагалася обмежити вплив східних культів. Але природ­ний процес релігійного взаємовпливу робив свою справу, і вже імператор Калігула, що правив з 37 по 41 р. н.е., будує богині Ісіді храм на Марсовому полі, де римляни з ентузіазмом споглядали релігійну драму вбивства Осіріса Сетом і його воскресіння. Його спадкоємець Клавдій (41-54) звеличує фригійську Кібелу.

Друге століття нової ери характерне поширенням у Рим­ській імперії мітраїзму. Прагматично мислячи, римляни захо­плюються міркуваннями про добро і зло. Зло у них стає не на­слідком невдоволення богів, а дією бога Арімана. Мітраїстські містерії, які відбувалися таємно, стають особливо привабли­вими. А за імператорів Діоклетіана (284-305) і Максиміана (286-305) культ Мітри входить до числа державних культів.

Серед східних культів з'явилась і нова релігія, яку чекало велике майбутнє. Це було християнство. Воно зародилося в першій половині І ст. н.е. в Палестині як одна із сект іудейської релігії. З огляду на цілий ряд якостей і специфічних історич­них умов розвитку воно поступово набрало великого значен­ня в центрі імперії - в Римі. Велику роль в утвердженні хрис­тиянства в Римі відіграв проповідник Савл з Тарса, відомий згодом як апостол Павло. Процес поширення християнства в Римі був досить складний. Його то дозволяли, то забороняли, християни зазнавали жорстоких гонінь, до християнства при­ставали й імператори. А вплив стародавньоримської релігії тим часом ставав дедалі меншим. Нарешті, в 313 р. імператори Кон­стантин (306-337) і Ліціній (308-324) надали християнству офіційної рівності з усіма іншими релігіями. У 324 р. христи­янство було оголошене державною релігією Римської імперії. Почалося нищення релігійного попередника християнства -стародавньої римської релігії. Храми і святилища руйнували, статуї богів розбивали, сама стара релігія одержала назву язи­чества - тобто релігія "язиків", народів, підлеглих Риму, оскі­льки поширення християнства з центру імперії Рима в про­вінції було не таким уже й швидким. Під гаслом боротьби з язичеством (ще вживається термін "поганство", але він є вира­зом зверхності християнства над старими релігіями, презир­ливою назвою їх, тому вживання його має відверту ідеологіч­ну спрямованість) відбувалося нищення античної культури, це були ідеологічні видатки ствердження нової релігії.

Але вплив стародавньої римської релігії на розвиток ку­льтури неоціненний. Як і вся культура Стародавнього Риму, вона залишила глибокий слід в історії всесвітньої цивілізації, її вплив ми відчуваємо і донині.

Запитання і завдання для закріплення знань

Обґрунтуйте взаємозумовленість спільних рис старо-давньогрецької та стародавньоримської релігій.

Які культи були поширені в стародавньогрецькій та ста-родавньоримській релігіях?

Які елементи ранніх національних релігій наявні в релігій­них системах, культурі, побуті, інших сферах сучасного світу?

Дайте порівняльну характеристику стародавньогрець-кої і стародавньоримської релігій.

Темидля рефератів

Боги та герої у міфології Стародавньої Греції.

Основні риси римської релігії.

Проблема людини і світу у стародавньогрецькій міфо­логії.

Основні чинники становлення релігії Стародавнього Риму.

Література

Лубський В.І., Козленка В.М., Лубська М.В. Історія релігій. -К.: Тандем, 2002.

Історія світової релігієзнавчої думки. - К., 1997. Малерб М. Религия человечества. - СПб., 1997. Религия: история и современность. - М., 1998. Токарев С.А. Религии в истории народов мира. - М., 1986.