Історія релігій - Навчальний посібник (Лубський В. І.)

Розділ Іх.  ІндуЇзм

 

На початку нашої ери в Північній Індії утворюється мо­гутнє Кушанське царство, в якому виникає буддизм. З розпа­дом цього царства підсилюється держава Маагадха, яка стає ядром імперії династії Гуптів. У ІУ ст. до цієї імперії входить майже вся Північна Індія, де в цей час утворюються свої менші, але досить міцні держави. У ІУ-У ст. держава Гуптів досягає найбільшого розквіту, в ній активно йде процес утвердження феодального ладу. Водночас це був процес витіснення будди­зму з Індії і відродження індуїзму.

З У-УІ ст. в Індії вже існує феодальний лад, в утвердженні якого виняткову роль відіграв індуїзм. Це вже був не той старий брахманізм кінця попереднього тисячоліття. Це був розвине­ний пізній індуїзм, який тепер цілком лежить в основі сучасно­го індуїзму. Отже, все що ми будемо бачити в індуїзмі, який від­родився в Індії після згасання там буддизму, цілком відносить­ся, з невеликими поправками, до сьогоднішнього індуїзму в Індії (його нині сповідує понад 80\% населення країни).

Індуїзм не має конкретного засновника, але його історія знає чимало видатних діячів, які весь час поглиблювали віро­вчення, впливали на його еволюцію.

Соціальні колізії в Індії середини І тис. до н.е. вели до гос­трих суспільних конфліктів, ускладнених етнічною строкатіс­тю. Економічна і політична кризи в індійському суспільстві доповнювались кризою релігії. Брахманізм як аристократич­на релігія мав обмежені можливості впливу на народ, а його консерватизм гальмував назрілі фундаментальні зміни. Рап­тово (це "раптово" тривало кілька століть) лінія розвитку кла­сичної релігії індійської старовини переривається. Ні, ця релі­гія не зникла раз і назавжди, не стерлася з пам'яті народної, не стала пам'яткою старовини. Вона просто відійшла в сутінки, поступилася місцем новій релігії індійської старовини, яка за­говорила мовою, потрібною новому часу. Цією релігією був буддизм. Почавши свій переможний хід у УІ ст. до н.е., він охо­пив усю Індію. Індія стала буддистською. А через тисячу років починається його занепад, до ХІІ-ХІІІ ст. він майже зникає, і лише один із сотні індійців називає себе буддистом. Проте ста­родавні індійські релігійні вірування зберігалися, особливо в західній частині Індії. Коли ж почався занепад буддизму, саме в Західній Індії відбулось їх нове народження. Із середини І тисячоліття починається відродження традиційної релігії Вед, на цей раз уже під ім'ям індуїзму, який став національною ре­лігією індійців.

Наприкінці І ст. н.е. індуїзм переважав буддизм на тери­торії всієї Індії, він однаковою мірою задовольняв і широкі на­родні маси, і елітарну верхівку, поглинувши релігію Будди.

Зникнення з арени духовного життя Індії буддизму і від­родження індуїзму мали свої глибокі причини.

Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства, в його розпорядженні були більш гнучкі засоби ідеологічного утвердження соціальних порядків. Але традиційно консерва­тивному індійському суспільству ця гнучкість була непотріб­на. Надзвичайно строкатому в соціальному і етнічному відно­шенні суспільству касти підходили більше. Індуїзм добре об­ґрунтував кастовий поділ, тому й здобув перевагу.

Щоб підсилити свою придатність обслуговувати феода­льне суспільство, індуїзмові треба було використати досягнен­ня буддизму, зокрема такі, як демократизм, звернення до кож­ної людини, а не тільки до вищих каст тощо. І слід віддати йому належне - він зробив це блискуче.

Насамперед індуїзм у процесі свого відродження демокра­тизував культ. Він ввів його публічне відправлення з участю народу, запровадив масові церемонії та обряди. За прикладом буддистів індуїстське духовенство не шкодує сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів. Розвивається індуї­стська іконографія і скульптура. Демократизується і значно ро­зширюється пантеон індуїстських богів, про що мова йтиме окре­мо. І головне - демократизується і дедалі більше набирає націо­нальних особливостей віровчення, індуїзм відновлює тради­ційні доарійські вірування, в тому числі тотемістичні, культ при­роди, зокрема води, містично-еротичні культи.

Це принесло індуїзмові незаперечні переваги перед буд­дизмом, прискорило поширення буддизму в інші країни Азії, створило індуїзмові неповторне національне обличчя і при­несло перемогу. В індуїзмі нема священного канону, тобто ком­плексу книг, що формують віровчення за волею Бога. У ньому широко використовується епос, він має богословську літера­туру різного жанру, починаючи від філософських розвідок і закінчуючи жанром популярної літератури типу короткого оповідання, байки, приказки тощо.

Відродження індуїзму розпочалося з його проникнення в епос, це був один з найкращих шляхів проникнення в народ­ну свідомість. Індійська культура законно пишається своїм народним епосом, серед якого перше місце посідають дві епічні поеми "Махабхарата" і "Рамаяна", наскрізь просякнуті індуї­стською ідеологією. Відомо, що в усіх народів у фіксуванні і збереженні релігійних ідей важливу роль відіграє створений народом епос. Так було і в Індії. Староіндійський епос є, як і всюди, енциклопедією життя того часу, містить він у собі й численні релігійні уявлення та ідеї.

Найстародавніший індійський епос - це Махабхарата ("Розповідь про великих Бхаратів"). Махабхарата бере свої витоки десь у 2-ій половині ІІ тис. до н.е., але остаточного ви­гляду набрала в середині 1 тис. н.е. Записана вона на санск­риті. Змістом Махабхарати є розповідь про братовбивчу між­родову і міжплемінну боротьбу. До складу цієї поеми входить, маючи особливе значення, ще одна поема "Бхагавад-Гіта" ("Пі­сня Славетного", чи "Пісня Бога"). Вона розповідає про под­виги народного героя Крішни, потім оголошеного перевтілен­ням, Вішну, який здійснив це перевтілення щоб урятувати племена, що знищують один одного в міжусобній боротьбі.

Другим видатним твором стародавньої Індії є "Рамаяна". Гї написав в IV ст. до н.е. поет Вальмікі у Східній Індії. У "Рама­яні" розповідається про подвиги народного героя Рами. В ос­нові її лежать події, пов'язані з просуванням аріїв у Північну Індію і на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама - це не бог, це герой, який вступив у боротьбу з демоном Раваною, щоб зві­льнити свою дружину Сіту. Але вже і в "Рамаяні" Рама набли­жається до богів. Поема завершується розповіддю про те, як Рама зі своїми наближеними скупався у священній річці Са­раю і відправився на небо в божественних небесних колісни­цях, де набрав вигляду Вішну.

Обожнення Крішни і Рами було обґрунтовано в особли­вих богословських текстах-пуранах, які виникли вже в 2-ій половині І тисячоліття. Кожна пурана присвячена тому чи іншому індуїстському богові і в комплексі з описом звер­шень цих богів викладає віроповчальні принципи індуїзму. Пурани теж зберігають форму епічних творів. Як і весь епос стародавньої Індії, він написаний на санскриті.

З "Махабхарати" і "Рамаяни" та з пуран ми черпаємо ба­гату інформацію про релігійні новації індуїзму порівняно зі старим брахманізмом.

Віровчення та основні напрями індуїзму

Головним мотивом віровчення, як і в брахманізмі, в інду­їзмі залишається концепція переселення, перевтілення люд­ської душі. Вона ускладнюється міркуваннями про те, що інди­відуальна людська душа Атман (це людське "Я") весь час хоче з'єднатися з духовним Абсолютом - Брахмою (світовою ду­шею). Це верховне божество, Брахма, Абсолют, є водночас і безсмертним духом і знаходиться в душі людини, остання -це часточка Абсолюту. Тобто бог живе і поза людиною, і в са­мій людині. Смисл життя людини - в осягненні цього Абсолю­та, в злитті індивідуальної душі з ним. В Бхагаватхі вказується на три шляхи цього з'єднання: шлях добрих справ, шлях лю­бові (бхакті) і шлях знання. На цих шляхах кожна людина му­сить суворо додержувати правил життя своєї касти. Вона має в усьому покладатися на Бога, виконуючи ці правила, і Бог приведе її до себе. В індуїзмі подальший розвиток одержало вчення про перевтілення (переселення) душ, яке зародилося ще в брахманізмі. Це перевтілення душі в тіло новонародже­ного відбувається після смерті. Кінцевою метою перевтілення є його повне припинення - мокша, злиття душі людини Атма-на з Абсолютом.

Належність людини до тієї чи іншої касти пояснювалося поведінкою людини, в тілі якої, в попередньому перевтіленні, вона перебувала, наскільки вона додержувалася закону (дхар-ми) тієї касти, до якої належала. Після смерті людини діє карма і визначається перевтілення чи в краще - в тіло людини вищої касти, чи в гірше - в тіло людини нижчої касти або в тіло твари­ни чи навіть у якусь річ. Оскільки звинувачення будь-кого в порушенні дхарми в минулому житті довести неможливо, вони все-таки сприймаються як такі, що були, і віруючому не залиша­ється нічого ішного, як ретельно дотримуватися норм поведін­ки, які встановлюються для нього його кастовим станом, щоб сподіватися на краще втілення його душі в майбутньому.

Поява нових професій, утворення нових каст шляхом включення до них цілих племен, зміна умов життя із суспіль­ного на міське, міграції та ряд інших причин привели до вини­кнення великої кількості нових каст. Усучасній Індії їх налі­чується понад 2 тисячі. Непорушними залишились привілеї двох найвищих каст - брахманів і кштаріїв, у інших з'явилися специфічні права і обов'язки. Гострота кастової проблеми ускладнює життя індійського суспільства. Особливо це стосу­ється каст так званих недоторканних - найнижчих шарів сус­пільства. Раніше індуїзм дбав лише про утримання їх під вла­дою традицій і звичаїв, релігійно забезпечував збереження їх низького стану. Це, між іншим, створювало умови для успіш­ного навернення їх в інші релігії. Тепер прогресивні кола індій­ського суспільства намагаються змінити релігійно-правовий статус нижчих каст. Звідси - нові релігійно-догматичні уста­новки в цій галузі, хоч становище в цій справі в цілому істотно не змінилося. Вченням перевтілення душі індуїзм і тепер на­магається вирішити кастову проблему. Індуїзм відновлював­ся поновлення м авторитету давніх богів.

На відміну від ведизму, в якому не було чіткої ієрархії бо­жеств, в індуїзмі на перший план висувається бог-творець. Особливу роль почали відігравати культи богів Брахми, Віш-ну і Шиви.

Анімістичні уявлення в системі індуїзму були надзвичай­но різноманітні і досить розвинені. У цьому плані індуїзм ви­глядає як релігія універсального одухотворення природи і су­спільства. Він успадкував всіх богів ведичної релігії і брахма­нізму, але вчинив, так би мовити, реконструкцію цього склад­ного політеїстичного пантеону і ще більше ускладнив його, вводячи принцип аватари - перевтілення одних богів в інших. У пантеоні індуїзму, згідно з традицією, нараховується близь­ко трьох мільйонів божеств. Інші індуїсти зводять їх кількість лише до трьох тисяч. А ще інші вважають богами тільки вже названих вище Брахму, Шиву і Вішну.

Брахма вважався творцем і управителем світу, але він, створивши світ, вичерпав свої функції. Індуїстський міф роз­повідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім'я, яке перетворилося на велике золоте яйце і сам народився з цього яйця у вигляді творця світу, Брахми, а разом з ним з'явилися зародки і всього світу, всіх живих істот. Таким чином, Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духу, ставши його продовженням. Безпосередніми ж керівниками і упо­рядниками світу в індуїзмі вважають Вішну і Шиву. Таке віру­вання привело до появи двох основних напрямів в індуїзмі -вішнуїзму та шиваїзму.

Вішнуїзм

Початок виникнення вішнуїзму відносять до III—IV ст., коли з'явилися пурани - збірники міфологічних сюжетів та ритуальних приписів.

Бог Вішну згадується ще в Ригведі, там він виступає як скромний покровитель землеробства і скотарства, а також чо­ловічої сили для продовження роду. В боротьбі вищого ведич­ного бога Індіри з його ворогом Врітрою Вішну надає Індірі вирішальну допомогу. Ім'я його також належить до одного з імен бога Сонця. Вважають, що він взагалі, так би мовити, "до-арійського походження", що це ім'я якогось дравідського бо­жества. Поступово зростає авторитет Вішну в Упанішадах. І вже незаперечно вказується на його верховність серед богів у "Махабхараті", там його допомога богові Індірі виступає як успадкування верховенства. Саме в "Махабхараті" висловлю­ється ідея аватари (зниження, спускання) - сходження боже­ства на землю, втілення його в земну форму. Вішну перевтілю­вався 24 рази, десять з них вважаються найбільш важливими.

Перше перевтілення Матсья-аватора пов'язано із всес­вітнім потопом, який мав знищити всіх людей на Землі. Віш-ну, аби врятувати людство, надіслав благочестивому Ману ко­вчег. Зробив він це, перевтілившись у велику рибу, до рогу якої був прив'язаний ковчег. Разом із врятуванням благочес­тивого Ману були врятовані і Веди.

Друге перевтілення Вішну відбулося тоді, коли в боротьбі богів з демонами останні стали брати гору. Боги попросили у Вішну напій безсмертя (амриту). Для цього треба було збити океан так, як збивають молоко для одержання масла.

У третьому перевтіленні Вішну був вепром Варахаром, що врятував Землю, яка потопала в океані - він підняв Землю на своїх іклах.

Четвертого разу Вішну став людиною-левом Нрісінхом, який переміг демона, що нищив богів і якого не могли вбити ні Бог, ні людина, ні тварина. Нрісінх одночасно був трьома ними.

П'яте перевтілення було знову пов'язане з рятуванням світу від демонів. Демон Балі захопив усі три світи: підзем­ний, земний і небесний. Жар охопив усіх богів, їм не було міс­ця в світі. Тоді Вішну перетворився на вамана-карлика, при­йшов до Балі і попросив у нього стільки землі, скільки вміс­тять його три кроки. Балі змилостивився. Карлик, маючи над­природні можливості, ступив з неба на землю, а Балі змуше­ний був оселитися під землею.

У шостому перевтіленні Вішну діє вже на землі. Між бра­хманам і кшатріями точилася боротьба за владу. Щоб допомо­гти першим, Вішну перетворився на брахмана Парашураму ("Рама з сокирою"), 21 раз він ставав на прю з кшатріями і на­решті переміг. Далі Вішну перевтілюється у Раму, який пере­міг злого демона-ракшасу Равана (розповідь про подвиги Рами лягла в основу славнозвісної поеми "Рамаяна").

У восьмому перетворенні Вішну постає в образі Крішни -героя племені удавів. Ця аватара - одна з найпопулярніших, а Крішна став улюбленим персонажем багатьох творів. Культ Крішни набув такої популярності, що його послідовники ви­ділились у самостійну гілку - крішнаїзм.

Дев'ята аватара - в образі Будди - результат включення в індуїзм буддійських уявлень. Десята - у вигляді Калки - відо­бражає уявлення про те, що Вішну в кінці віку Калі з'явиться у вигляді вершника і зруйнує всі нещастя, відновить лад і спра­ведливість на землі.

У пізньому індуїзмі культ Вішну поступово набуває дедалі більшого значення, його образ витісняє не тільки дрібніших богів, а й самого Брахму. Брахма зробив свою справу - створив світ, тепер головна роль належить його охоронцеві - Вішну.

Розвиток вішнуїзму в середині І тис. до н.е. відзначився появою в ньому тенденції до монотеїзму, що знайшло вираз у приниженні авторитету численних нижчих богів. Внаслідок цього виник рух бхакті, ідея якого - особлива любов, довір'я до бога, внутрішня релігійність, яка не потребує старанного дотримання ритуальних положень, а якраз останнє так харак­терне для індуїзму. Можливість звернення до бога без допо­моги жерців і жертв була демократичним проголошенням рів­ності всіх віруючих перед богом. Рух бхакті набрав значного поширення в XII-XVII ст. У XIV ст. було створено священну книгу руху - Бхатіратнавалі. Були й інші сектантські рухи. Так, у ХІІ ст. релігійний діяч Рамануджа (пом. у 1137 р.) став засно­вником секти шрівайшнавів, яка додержувалась бхактійських принципів. Секта існує ще й досі серед численних вішнуїстсь­ких спрямувань. Від вішнуїзму потім відокремилася ще одна впливова течія індуїзму, яка набрала особливої популярності в наші часи - крішнаїзм, який вшановує Вішну в образі обож­нюваного героя народного епосу - Крішни.

Вішнуїзм відігав значну роль у розвитку індійської релі­гійної думки, майже тисячу років він вів лінію поєднання бра­хманізму з релігійною традицією доведичних культів, які про­довжували існування після злиття дравідської і більш ранньої культури з арійською.

Шиваїзм

Шиваїзм, як і вішнуїзм, має давнє коріння в індуїстській релігійній традиції. Деякі дослідники вважають Шиву одним з богів корінного населення Індії, яке жило в басейні Гангу ще до приходу арійців. Але шиваїзм, як напрям індуїзму, що на­брав самостійного значення, утворився лише в перших сто­літтях нової ери. З самого початку свого існування і протягом усього періоду його розвитку утворювались різні групи, течії і секти шиваїзму, таким роздробленим він лишається й тепер. Образ Шиви є продуктом індуїстського перероблення старо­давньо-індійського бога родючості. І водночас він виступає як уособлення руйнівних сил природи. Соціальна функція Шиви - бог кари за гріхи. Таке подвійно ускладнене трактування Шиви в індуїзмі все ж в остаточному схиляється до підкріп­лення його позитивних рис. Саме значення слова "шива" в санскриті означає милосердний, доброзичливий. Сам Шива звичайно зображується у вигляді аскета, заглибленого у са­моспоглядання, або ж у вигляді багаторукого бога, що танцює у вогняному колі.

Як то і годиться всемогутньому богові, Шива, як і Вішну, здатний перевтілюватися. При чому його здатність робити це теж надзвичайно універсальна: він може виступати у вигляді будь-якого божества, у будь-якому образі. Шива зображуєть­ся у індійській іконографії у вигляді самітника з трьома очима і чотирма руками. Чотири руки показують його могутність. А третє око виникло так: Шива сидів на Гімалаях, глибоко зами­слившись. Раптом ззаду до нього підійшла його дружина Ума (Калі) і закрила йому очі, від чого весь світ поринув у темряву. І тоді виникло третє око, яке запалало, мов Сонце, і спалило все живе на Гімалаях. Зображення Шиви мальовниче: крім третього ока у нього на лобі півмісяць, у волоссі жіноча голів­ка, з якої витікає Ганг, кобри обвивають руки, ноги і шию, а біля нього стоїть насторожі білий бик Нанду. Шива сидить на тигровій шкірі, на шиї у нього намисто з людських черепів, а в руках він тримає тризубець. Цей атрибут прийшов, мабуть, з далеких південних стародавньоукраїнських степів, з аріями, які декілька тисяч років тому вирушили звідти до Азії.

У нього три дружини: Калі - "Чорна", Дурга - "Непри­ступна" і Парваті - "Дочка гори". Вони то закохані, то крово­жерливі.

Важливе місце в шиваїзмі посідає культ родючості. Бог Шива разом з однією із своїх трьох дружин Калі є носієм шакті -творчого початку, який забезпечує появу всього живого в при­роді. Калі розглядається також і як іпостась Шиви в жіночому вигляді. Друга стає об'єктом поклоніння як Богиня-матір, що контролює і стимулює всяке народження. Ось тому в шиваїст-ському культі існують окремі церемонії вклоніння символіч­ним зображенням чоловічих і жіночих геніталіїв (статевих органів). В індуїстському, точніше - шиваїстському пантеоні жінка Шива-Калі (Дурга, Деві, ІІарваті, її власне ім'я - Ума) має і самостійне значення. Якось її батько зневажив Шиву, Калі на знак протесту спалила себе на вогнищі, за що отримала ще одне ім'я - Саті (Доброчинна). Згодом вона народилася вдру­ге як дочка Гімалаїв і отримала ім'я Хаймаваті - сестри Гангу.

Індуїстський культ

Вішнуїзм і шиваїзм мають практично спільний культ, від­мінності лише в тому, якому богові йде поклоніння. Звідси -особливості магічних і молитовних формул. Звідси і різниця у фетишах, ідолах, зображеннях богів. А майже всі магічні при­йоми тотожні. Незначність культових розбіжностей виклю­чають антагонізми між вішнуїстами і шиваїстами, участь у ку­льтових церемоніях у них буває спільною.

У Ведах розроблені вимоги до мирського життя індуса від народження і до смерті. На будь-який випадок життя є свій обряд, і він має бути виконаний точно. Саме ці обряди, цере­монії та ритуали роблять людину індусом. Саме вони об'єдна­ли всі народи Індії, які перебувають під впливом індуїзму, в одну індійську цивілізацію.

Індуїстські положення про виявлення в кожному божестві сутності вищого божества давали можливість без ускладнень вирішити проблему ставлення до культів численних місцевих богів.

Усі місцеві релігії Індії утворились на основі найстаро-дав-ніших племенних релігій. При поширенні ведичної релігії, а по­тім брахманізму вони не були знищені і не зникли самі по собі, а природно включилися в культи, що набрали над ними зверх­ності. Навіть буддизм не зміг їх уникнути, тим більше їх асимі­лював індуїзм. Ось тому в індуїзмі і виникла множинність куль­тів, яка навіть іноді буває приводом відомих нам тверджень, що індуїзм сам по собі - просто комплекс різних релігії.

У кожній місцевій общині індусів існує своя система ані­містичних уявлень: духи живуть всюди навколо селища лю­дей, вони активно втручаються в життя своїх живих родичів, є духи-покровителі, є - лиховісні. Здебільшого вони жіночого роду; чоловічі божества - це їхні супутники. Багато з них ма­ють власні імена і розрізняються за родом діяльності: напри­клад, богиня холери, богиня віспи, богиня гончарів, богиня ковалів тощо.

Вигляд цих богів здебільшого умовний. Це каміння, гор­би, озера, але є й кам'яні чи глиняні ідоли. Храми такі самі при­мітивні, як і боги, дуже часто це проста хижа. Культ теж прос­тий: прості жертви, прості молитви. Часто до богів звертають­ся тільки в разі потреби. Урочистими бувають богослужіння, коли в жертву приносять тварину; тоді м'ясо з'їдають учасни­ки жертви.

У місцевих храмах звичайно відбуваються родинні обря­ди, пов'язані з народженням, укладенням шлюбу і похован­ням. У них звичайно бере участь велика кількість людей, щед­ро оплачуються різні магічні церемонії і жерці.

Як уже говорилося, поглиблення вчення про сансару в індуїзмі тривало весь час. Віками не змінювалось уявлення про те, що перевтілення душі померлого залежить від дотримання ними дхарми, карма визначає долю душі, яка перевтілюється, і зливається Атман з Абсолютом. Великого значення надава­лось поховальним обрядам, зокрема спалюванню трупа на бе­резі священної річки Ганг, куди потім кидають попіл від похо­вального вогнища.

Індуїзм - політеїстичний. І ця його риса особливо яскра­во виражається в індуїстському культі. Майже кожен індуїст­ський храм має пріоритетне божество, свою систему церемо­ній і богослужінь, присвячених саме цьому божеству. І це зо­всім не виключає поклоніння в цьому ж храмі іншим богам. Немає гори, скелі, річки, печери, незвичного дерева, які не мали б свого власного місцевого духа, немає найменшого села, яке не мало б свого особливого покровителя грамадевату, який навіть походячи з великого пантеону, має для місцевих вірую­чих особливі якості, невідомі іншим віруючим, - зауважує ві­домий знавець релігії Індії А. Барт.

Завершуючи обрядову характеристику індуїзму, зверне­мо увагу на обрядові норми, які викликають негативні явища в суспільстві.

Йдеться, по-перше, про ранні шлюби, коли дівчинка стає жінкою у 8-9 років, а звідси - фізіологічно небезпечне раннє материнство. По-друге, індуїзм забороняє повторний обряд шлюбу вдовам, що прирікало на довічну безшлюбність чима­ло жінок.

Для поклоніння індуїстським богам вищого рангу спору­джено великі храми з величною архітектурою, деякі з них є витвором мистецтва. Обов'язковим атрибутом храмів є ску­льптури Вішни, Шиви, Калі, Крішни, вони пишно обставлені й обслуговуються відповідною кількістю жерців та інших слу­жителів.

Існує два загальноіндуїстські щорічні свята: веснхолі й осе-нідівалі. Всі інші свята встановлені на честь окремих богів, у кожній місцевості своє. Свята індусів складаються з урочистих церемоній і жертвоприношень. Діють ці храми і в буденні дні. Жерці, що чергують у них, задовольняють релігійні потреби як прихожан, так і прочан, а останніх завжди чимало. Прочанство становить для віруючих цілу подію в житті, оскільки це пов'яза­не з тривалою мандрівкою і щедрим пожертвуванням.

Під терміном "індуїзм" раніше розуміли все нехристиян-ське і немусульманське в Індії. Потім цей термін уточнили: індуїзм стали розглядати як релігійний комплекс, а також пев­ну соціальну структуру і духовну культуру, що виростає на цьому комплексі. Самі прихильники цієї релігії називають її "хінцу-дхарма", розуміючи під дхармою не просто релігію, а закон, обов'язок у найширшому розумінні цього слова. Кори­стуючись сучасною термінологією, можна сказати, що в тако­му аспекті індуїзм - це певний спосіб життя. Ми будемо кори­стуватися терміном "індуїзм" для означення специфічної на­ціональної релігії з глибокою національною традицією, яка поширена в Індії. Прибічники індуїзму називаються індуса­ми, цей термін слід відрізняти від терміна "індієць", який озна­чає певну національність. Проте фактично майже кожний інді­єць є індусом.

Історія індуїзму починається десь у другій половині ІІ-го тис. до н.е. і триває в наш час. Майже три з половиною тисячо­ліття індуїзм відігравав позитивну роль у розвитку і збереженні національної духовної культури. Через міграції населення, вій­ни, іноземне панування, внутрішні чвари, філософські і релі­гійні пошуки індуїзм проніс і зберіг індійський національний менталітет. У цьому його незаперечна заслуга.

Наявність в індуїзмі численних течій і напрямів, його ре­лігійна розмаїтість полегшує його контактування з іншими релігіями. Він відкритий для всіх релігій, індуїст може моли­тися в будь-якому храмі разом з віруючим іншої релігії і щиро вклонятися його богам. Цей універсалізм індуїзму дав йому багато переваг перед іншими релігіями, яким важко позбути­ся вікової спадщини релігійної нетерпимості. Одночасно слід згадати і про тяжке звинувачення індуїзму в тому, що релігій­на неоднорідність, наявність численних сект і напрямів у ньо­му були негативним фактором у боротьбі з іноземними за­гарбниками. Це - обвинувачення індуїзму в тому, чого він не зробив. Воно дуже спірне.

Лише об'єктивний історичний аналіз може дати повну картину боротьби прогресивних і реакційних сторін індуїзму.

Другою незаперечною якістю індуїзму є його широкий ду­ховний діапазон. Він зачепив і намагався осмислити найширше коло духовних проблем, проблем ставлення людей одне до одно­го, до суспільства, природи і Бога. Він заклав традиції філософсь­кої думки Індії, глибоко вплинув на мислення індійців, зробив вагомий внесок у розвиток філософської культури людства.

М. Ганді вважав індуїзм пошуками "істини в собі" без на­сильницького перетворення світу. Вихідним принципом фі­лософської концепції Ганді є ідея божественної реальності, яка ототожнюється з істиною.

Беттані, англійський історик релігій Сходу, дуже влучно характеризував індуїзм, коли назвав його всеохоплюючою ре­лігією. Він вважає, що термін індуїзм не означає ні віри, ні раси, ні церкви, ні народу. В нього входять і послідовники ведійсь­кої філософії, високородні брахмани, представники нижчих каст, що вклоняються різним богам індуського пантеону, напі-вварварські (за його виразом) аборигени, що не знають інду­ської міфології і поклоняються під час хвороби чи якої небез­пеки будь-якому каменю.

Реформізм і індуїзм

Тенденція до реформування індуїзму, яка проявилася зо­крема в сикхізмі, супроводилася невпинною появою великої кількості сект.

Утворення сект пов'язане з особливостями соціального і національного розвитку народів Індії, а також з поширенням давно вже існуючого в індуїзмі інституту гуру. Цей інститут постійно вдосконалювався і набирав досвіду. Поступово роль гуру зростає. Він уже не тільки індивідуальний наставник, який навчав свого вихованця правил касти, він привласнює собі й певні жрецькі права, стає посередником між віруючими і бо­гом, він сам є втіленням бога з належним у такому становищі авторитетом. Гуру стає віровчителем, він коментує традицій­не вчення і вносить свої доповнення. І ось він уже віровчи-тель, пророк, глава общини зі своїми особливостями віровчен­ня і культу. Звичайно такі поправки дуже добре враховують усі соціально-політичні обставини, психологічні особливості віруючих, їх інтереси. Багато сект використовують містично-епотичні моменти індуїстського віровчення, вони проповіду­ють культ жіночого початку всього існуючого, культ шакті. Інші пов'язані з оргаїстичними культами Калі.

Таких дрібних сект, часом розміром з общину, в індуїзмі безліч, часто вони існують стільки, скільки живе й проповідує гуру. Але є й більш стійкі об'єднання, які утворюють цілі течії і мають певне суспільне значення.

Економічний і політичний розвиток Індії в ХІХ ст. в умо­вах англійської колонізації і включення країни в орбіту євро­пейської цивілізації, зародження і розвитку національно-виз­вольного руху спричинили в індійській культурі реформаційні тенденції. Ці тенденції виявилися і в галузі релігії, в індуїзмі.

У 1828 р. філософ і релігійний діяч раджа Раммохан Рай (1772 чи І774-1833) заснував у Калькутті Товариство Брах-ми ("Брахмо самадж"). Метою цього товариства було поши­рення релігійно-філософської системи, яка, виходячи з рівності усіх людей перед богом, проголошувала необхідність створен­ня єдиної монотеїстичної релігії.

Така релігія стане основою прогресу суспільства і утвер­диться лише через освіту. Учасники "Брахмо Самадж" запере­чували багато основних положень індуїзму: поклоніння ідо­лам, виправдання каст, самоспалювання вдів, дитячі шлюби тощо. До цього товариства пристало багато прогресивних дія­чів індійської культури, свого часу його головою був відомий індійський письменник і громадський діяч Рабіндранат Тагор.

З початку ХХ ст. діяльність товариства поступово згасає.

Другим значним товариством індійських релігійних ре­форматорів було "Ар'я Самадж" (Товариство аріїв). Його за­сновником був релігійний реформатор і просвітитель Деянда Сарасваті (1824-1883). Традиційну для індійських просвіти­телів критичну платформу щодо індуїзму Сарасваті доповнив вимогою повернення до релігії стародавніх аріїв, до Вед. У зв'я­зку з цим склалась тенденція алегоричного розуміння Вед, пошуків у них зашифрованих передбачень тощо. "Ар'я Са-мадж" слід розглядати також як реакцію індуїзму на поширен­ня в Індії ісламу і християнства. Це пояснює його активну мі­сіонерську діяльність серед прибічників інших релігій. Нама­гаючись реформувати індуїзм, "Ар'я Самадж" залишається ві­рним його основним принципам, навіть поділяє індуїстське ставлення до каст.

Якщо в 1891 р. до товариства входило 40 тис. членів, у 1911 р. - близько 250 тис., то в 50-х роках їх уже було близько одного мільйона.

Одним з видатних реформістів індуїзму в 19 ст. був Рамакрі-шна (1834-1886). Справжнє ім'я - Гададхар Чаттерджі. Рамакрі-шна був вихідцем з брахманістської родини. Він успадкував від батьків ревний релігійний фанатизм, який створив йому автори­тет серед віруючих і сприяв поширенню його вчення. Рамакріш-на вчив, що Бог є єдиною реальністю, душа людини - частина Бога, а весь світ - це не більше, ніж ілюзія. Тобто, на його думку, всі релігії однаково істинні і заслуговують поваги, тому можна поклонятися різним богам, і це й буде поклоніння Богові.

Рамакрішна підкреслював, що метою земного життя лю­дини є осягнення Бога через бхакті, але не шляхом аскетично­го зречення від життя. Потрібна активна участь у житті, вико­нання своїх обов'язків. Служити Богові - це служити людині, бо в кожній із них є Бог. Таким чином Рамакрішна обґрунтував ідеї гуманізму, суспільної активності, зокрема в його часи -участі в національно-визвольному русі.

Створена Рамакрішною релігійно-філософська система була синтезом індуїзму та індійської філософії. Він викорис­товував положення й інших релігій. А головне - він добре від­чував характер і потреби індійського національного життя і відобразив їх у своїй системі. Вчення Рамакрішни продовжив його учень Нарендрант Датта (1863-І902), який взяв собі в чернецтві ім'я Вівекананда.

Біографія Вівекананди, який одержав ще за життя титул свамі (святого) добре розроблена в індійській літературі. Так, повідомляється, що він народився 12 січня 1863 р. о 6 годині 49 хвилин на сході сонця. Біограф перелічує безліч фантасти­чних пригод і випадків у житті святого, пов'язаних нібито з його зв'язками з потойбічним світом. Він всюди і завжди ви­ступає як мудрий і справедливий гуру, ніколи ні в чому не по­миляється. Вівекананда вважав учення Веданти найбільш до­сконалим досягненням індуїзму і всього релігійного розвитку в цілому, його логічним підсумком.

У Веданті поєднано суть усіх віровчень, вони цілком від­повідають сучасній науці, між ними немає ніяких суперечок. Але людство цього не розуміє, воно ще перебуває в "дитячому сад­ку" релігії. Людство має створити живу, міцну та істинну релігію "вклоняючися Духові в Дусі". Релігії мають об'єднуватися.

Вівекананда чітко висловив своє негативне ставлення до каст, критикував ті релігійні положення, які виправдовували касти і ті релігійні обряди, які підкреслювали кастові відмінності. Він казав, що "наша релігія - на кухні, наш Бог - кухонний гор­щик, наша релігія в словах: "не доторкайся до мене, я святий".

Своїм ученням Вівекананда осучаснив Веданту, бувши ідеологом національної і релігійної рівності, національного ві­дродження індійського народу, що боровся за незалежність Індії, вважаючи головним у цій боротьбі ведичне виховання.

Вівекананда активно пропагував індуїзм за межами Індії. У 1893 р. він виїздив до Великобританії, Японії, США, висту­пав на Міжнародному релігійному конгресі в Чикаго. У 1897 р. Вівекананда заснував товариство "Місія Рамакрішни", яке за­початкувало чимало індуїстських общин і монастирів у Європі і США. Ця "Місія" активно діє і в наші часи, сприяючи поши­ренню неоіндуїзму як новітньої релігії в усьому світі. Індуїзм у реформованому вигляді активно підтримується прогресивни­ми національними колами країн. До нього зверталися такі ви­датні діячі Індії, як М. Ганді, Д. Неру, Індіра Ганді та ін.

Індуїзм - поняття значно ширше, ніж релігія. Це й цілком оригінальний комплекс віровчення і культу, широкий філософ­ський погляд на життя, і ціла соціологія, специфічний спосіб життя, який глибоко увійшов у суспільні відносини, в побут. Для індуїстів (індусів) їхня релігія охоплює все, цілком запов­нює духовний світ, стає його синонімом. Будь-яке явище при­роди чи суспільного життя має сакральний характер - і це пере­конання індуїста апріорі відкидає будь-яке інше пояснення.

Відомий лінгвіст і дослідник Сходу Макс Мюллер ще в середині ХІХ ст. писав про індуїзм, що він як релігія розвалю­ється і йому лишилося жити зовсім небагато. Але передбачен­ня великого лінгвіста не збулось.

Індуїзм вражає масштабністю свого впливу. 85\% населен­ня сучасної Індії сповідує індуїзм, він поширений у Пакистані, Бангладеші, Шрі-Ланці, Непалі, Індонезії, ряді країн Півден­ної Африки. Є прихильники індуїзму серед європейців та аме­риканців, які сповідують його найчастіше в реформованих чи модернізованих варіантах.

Проте не все, що виходить з індуїзму, придатне всім і на­віть індійському народові. Маленька ілюстрація. Д. Кінг-Хіл в книзі "Кінець двадцятого віку" пише, що систематичне голоду­вання індійського народу поглиблюється релігійними заборо­нами. їм було б досить, якби не було численних заборон. Тут заборонено вбивати пацюків, бо в ньому може жити те, що було колись людиною, а павуки заїдають майже третину врожаю зер­на. А те, що не з'їли павуки, піде на їжу священним коровам.

Історичні масштаби індуїзму - 3,5 тис. років існування і етнографічні - він поширений серед кількох сотень націй, на­родностей і племінних груп, які розмовляють 845 мовами і ді­алектами; демографічні - під його впливом перебуває майже 1/6 частина людства. Його виняткова релігійна відкритість дає підстави спитати: а чи не є індуїзм світовою релігією?

Справді, індуїзм разом з іудаїзмом та зороастризмом на­лежить до найдавніших релігій світу, які заклали основу всіх віровчень і культових засад. Але відігравши вагому роль в історії релігії, індуїзм світовою релігією не став, оскільки з са­мого початку свого існування був призначений для духовно­го обслуговування одного народу - індійців. До того ж і не всього народу, бо представники касти недоторканних не мали права спілкуватися з Богом.

Індуїзм можна було б назвати світовою релігією індійсько­го світу, бо світ цей немалий і йому ще, мабуть, доведеться ска­зати вагоме слово в історії цивілізації на нашій планеті. Прина­гідно відзначимо, що й наші прадавні українські предки - арії, що проживали в Причорноморських степах, нагадують нам про глибоку спорідненість українського та індійського народів.

Джайнізм

Деякі дослідники вважають, що джайнізм і буддизм ви­никли майже одночасно, навіть висловлюють думку, що в се­редині І тис. до н.е. джайнізм був поширений в Індії більше, ніж буддизм.

У VI ст. до н.е., як вважає індійський історик Н.К. Сінха, джайнізм вів конкурентну боротьбу з буддизмом і, маючи пе­ревагу над ним, поширився навіть на Південну Індію. Заснов­ник першої відомої династії Мар'я Чандагупта певний час спо­відував джайнізм. Деякі дослідники вважають, що Будда і Ма-хавіра - одна особа, а буддизм і джайнізм - різні гілки одного вчення.

Засновником джайнізму був Вардхаман Махавіра (599 -527 рр. до н.е.). Більшість дослідників вважають Махавіру ("ве­ликий герой") цілком достовірною особою. Він належав до ва-рни кшатріїв. У тридцять років став пустельником і впродовж дванадцяти років жив без одягу і без їжі, після чого став відо­мий як переможець пристрастей - нігрантх ("вільний від сві­ту"). Його послідовники стали називатися нігрантхами, джай-нами, звідки й походить назва нової релігії. Джайни вважають Махавіру двадцять четвертим тіртханкаром (засновником віри); першого звали Рімбаха, він жив у ранньому первісному суспільстві. У нього було одинадцять безпосередніх учнів -ганадхарів, яких джайни вважають святими.

Общину джайнів створив нібито двадцять третій тіртхан-кар Паршва, який проповідував чотири істини: не вбивай ні­чого живого (звідси - вегетаріанство джайнів), не кради, ігно­руй мирські справи, будь правдивим. Характерним для джай-нів був аскетизм.

Община джайнів складалася з монахів і мирян. Монас­тирів у джайнів не було. Монахи жили поблизу міст у лісах і печерах, так щоб миряни бачили їх аскетичне життя. Ми­ряни, у свою чергу, змушені були дотримуватись шлюбної вірності, обмежувати свої потреби, раз на місяць жити як монахи.

Ще за життя Махавіри джайнізм набув значного поши­рення, яке не припинялося і після його смерті. У подальшому в ньому виникали все нові і нові течії. У ІІІ ст. до н.е. в джай­нізмі сформувалися два напрями: светамбари ("одягнені в біле") і дігамбари ("одягнені повітрям"), які ходили оголени­ми, як колись ходив Махавіра. Дігамбари своїх святих зобра­жували без одягу і без прикрас, светомбари - навпаки. Перші заперечували канон, затверджений у ІІІ ст. до н.е. в місті Пата-ліпутрі, другі - визнавали. Перші вважали, що Махавіра не був одружений і завжди був цнотливий, другі - що був одруже­ний, а став цнотливим аскетом у 30 років. Ці та інші розбіж­ності привели до утворення величезної кількості сект, груп і підгруп джайністів, які існують і досі. Вони активно спілку­ються і підтримують один одного в складному вирі релігійних ворогів. Джайнізм поширений головним чином серед місько­го населення, тієї її частини, яка займалася лихварством і тор­гівлею (джайни давно відмовилися від землеробства, щоб при обробці грунту не шкодити живому), тому релігійна згуртова­ність джайнів має і суто практичне застосування.

Общини джайнів очолюють ачар'ї - глави общин. У сере­дині общин існує поділ на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі храми, каплиці, релігійні школи. Кожна група має своїх аскетів. Демократичність груп проявляється в тому, що за порушення релігійних правил, винного, навіть якщо це ас­кет чи ачар'я, виключають з общини. Вступ до групи вільний, без кастових обмежень.

У джайністів є ряд спільних з буддизмом віроповчальних положень. Це - віра в переродження душі, вчення про карму, те, що добрі справи врятують людину від подальших поро­джень і віра в обов'язковість періодичних появ пророків і бо­гів, які будуть зміцнювати релігію і підсилювати її вплив.

Основою джайнізму є вчення про джіви (живі істоти), для яких є буття недовершене і буття довершене. Недовершене буття джіви - це поєднання душі з тілом, яке, оповиваючи душу, прирікає її на страждання. Різні ступені поєднання ду­ховного з тілесним утворюють усю ієрархію живих істот, на вершині якої - люди і боги. Ще вище богів - джіви, вільні від тіла, від матеріального. Перехід від нижчих ланок ієрархії до вищих відбувається відповідно з аскетичними заслугами об'є­днаних душі і тіла, коли знищується тілесний елемент. Можна і проминути якусь ланку, але через тіло людини перехід обо­в'язковий. Тут виявляється стан джіви в особі тіртханкари, їх було в історії Всесвіту лише 24, засновник теперішнього вчен­ня джайнізму джайнізмуарахіра - останній з них.

Джайни заперечують авторитет Вед, жертвоприношення тварин, концепцію створення світу богами. Вони вважали, що весь світ одухотворений, все має свою душу і тому потребує дбайливого ставлення до себе. Важливим положенням соці­ального характеру у джайнів є заперечення варн - усі люди рівні, потрібно берегти людське життя.

Людині джайни приділяли особливу увагу. Вона є вміс­тилищем божественного. Бог є єдиним, найвищим, найблаго­роднішим і найповнішим виразом сил, які є в душі людини. Душа може бути врятована за допомогою трьох цінностей: ві­рної віри, вірного знання і вірної поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його проявах, він усіляко заохочує пус­тельництво.

Поважання людської особи знайшло вираз у гуманному ставленні до жінки. Джайністи допускають жінок до чернецт­ва, дозволяють їм читати священні книги і брати участь у мо­литовних зборах.

У джайнів, на відміну від брахманізму, набагато прості­ший культ. На молитовних зборах вони читають священні те­ксти, нескладні ритуали проводять оголеними. Предметами обожнення є статуї тіртханкарів. У дігамбарів - це зображен­ня голих чоловіків, у светамбарів - статуї, вкриті тканинами, оздобленими коштовним камінням. Віруючі приносять їм у жертву квіти, плоди, солодощі, рис. Щодня жрець обливає ста­тую молоком чи особливою ароматичною водою.

Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоч він і програв зма­гання буддизмові. В Індії налічується кілька мільйонів джай-нів. Єдиної джайністської церкви немає через численні куль­тові розбіжності, але внутрішньоджайністські зв'язки досить ефективні. На основі джайнізму виросла своєрідна культура із специфічним джайністським мистецтвом, літературою та архітектурою.

Сикхізм

Сикхізм виник наприкінці XV - початку XVI ст. на північ­ному заході Індії в районі П'ятиріччя ("пандж аб" - "п'ять річок" - п'ять великих приток Інду). Сикхізм склався на ґрунті індуїз­му, об'єднавши міські торговельно-ремісничі верстви: він син­тезував у собі ряд як індуїстських, так і мусульманських (особ­ливо властивих суфізму) положень. Фундатором сикхізму вва­жається гуру Нанак (1469-1539), послідовники якого стали називати себе сикхами - учнями. Після смерті Нанака його вчен­ня проповідували ще дев'ять гуру, останнім з яких був Говінд (1675-1708). Усі вони вважаються десятьма втіленнями одно­го й того ж гуру, який проповідував єдине вчення.

Сикхізм - монотеїстична релігія. Індуїстські боги Брах­ма, Вішну, Шива та мусульманський Аллах - усі вони злива­ються в єдиному Божестві, у якого немає власного імені. На-нак звертається до нього, використовуючи як індуїстські, так і мусульманські імена: Харі (цей вішнуїтський термін зустріча­ється найчастіше ), Гопал, Рам, Парамешвар, Аллах, Сахіб і т.д.

Бог визначається поняттями "ніргун" (позбавлений яко­стей) і "сагун" (наділений якостями). Головний його стан -ніргун: це абсолютна суть, позбавлена будь-яких атрибутів. Але для того, щоб людина могла пізнати його, він перетворюється в сагуна (що ніяк не пов'язано з набуттям антропоморфного вигляду, він завжди невидимий і виявляється через свої діян­ня) - ту свою іпостась, до якої звертається людина у спілку­ванні з Усевишнім у стані медитації, в співі гімнів.

У вченні сикхізму Бог втілює в собі Творця, Охоронця і Руйнівника (якості, властиві Брахмі, Вішну та Шиві), він все­могутній і все знає; створений ним світ мінливий і не вічний, а Бог вічний, він існує в минулому, теперішньому та майбут­ньому сам по собі; він не має початку, існує поза часом, "нена­роджений", "безсмертний". Він поза метою перероджень, поза смертю, і тому у нього немає видимих (мінливих і недовговіч­них) перетворень - аватар (подібних аватарам богів індуїстсь­кого пантеону), він не має видимої форми, його неможливо описати, він перевершує можливості інтелекту, непізнаваний. Водночас він - Сат (Реальність, Істина, Правда).

Збагнути Бога та з'єднатися з ним можливо для кожної людини, що прямує шляхом любові, віри, відданості йому і ро­змірковує про його діяння. Служіння Богу ніяким чином не вказує на відхід від мирських справ, відлюдництво чи аске­тизм, а навпаки, передбачає активне життя, сповнене працею, виконання дхарми (обов'язків) господаря. Неухильне дотри­мання цих принципів повинне привести, зрештою, до перери­вання ланцюга перевтілень і до злиття з божеством. Кожен може спілкуватися з Богом прямо, без посередників.

Викликом індуїзму виступає стрижнева ідея сикхізму про рівність усіх людей перед Богом, заперечення каст та кастової системи. За Нанака та наступників гуру було введено особли­ву форму богослужіння - сангат, яка передбачала спільну при­сутність сикхів, незалежно від касти, на проповіді гуру і спіль­не виконання ними гімнів. Дещо пізніше з'явилася практика проведення спільних трапез, де були присутні й передавали з рук у руки чашу з водою всі члени общини - також незалежно від касти та соціального статусу.

Еволюція сикхізму

За п'ятого гуру - Арджуне (1581-1606) була написана священна книга сикхів Адігрантх ("Початкова Книга"; вона також має назву Гурурантх - "Книга Гуру" і Грантхсахиб -"Книга-Пан"), до якої увійшли гімни п'яти перших, а згодом і інших гуру поряд з гімнами Кабіра (XV ст.), Намдева (XV ст.), Фарид-уддина Ганджишакара (XIII ст.), Джайядева (XIV ст.) та інших представників руху бхакти і суфізму. Написана в ос­новному мовою нанджаби, книга зберігається в Золотому храмі - головній сикхській святині в Амритсарі.

З другої половини XVI і особливо у XVII ст. в міру феода­лізації суспільної верхівки та зростання впливу великих зем­левласників посилювалося протистояння нанджабського се­лянства, насамперед сикхів, та монгольських правителів. На межі XVII-XVIII ст. воно вилилося у найбільший антимон-гольський рух під прапором сикхізму в Пенджабі. Розширен­ня соціальної бази сикхізму (опорою руху були джати-земле-роби, підтримувані міською громадою) змусило гуру Говінда внести ряд змін у вчення сикхізму і в організацію общини. У 1699 р. було проголошено, що вища духовна й світська влада переходить з рук гуру до хальсе (Ордену "чистих"). З цього часу і до наших днів у сикхів збереглася спеціальна церемонія посвячення в общинники, а також особливий кодекс поведін­ки - "п'ять к", відповідно до яких сикхам наказується не стри­гти волосся та бороду (кеш), носити короткі шаровари (кач-ха), волосся під тюрбаном закріплювати гребенем (кангха), завжди мати при собі меч (кирпан) та залізний браслет (кара). До імені сикхів почали додавати військовий титул "сингх" -"лев". Тоді ж лінія живих гуру була перервана, книга Адігрантх канонізована і стала предметом поклоніння у сикхських хра­мах - гурудварах. До початку XVIII ст. сикхізм остаточно пе­ретворився на самостійну релігійну систему.

Найважливішою віхою в історії Пенджабу і сикхізму був період середини XVIII ст., коли після розпаду імперії Великих Моголів та успішної нейтралізації сикхами спроб афгансько­го правителя Ахмадшаха Дуррані (бл. 1721-1773) включити цю частину Індії до своїх володінь була проголошена незалеж­ність Пенджаба (1765). Сикхізм стає релігією самостійної дер­жави, яку очолюють сикхські феодали.

У XVIII ст. відхід від ряду принципів раннього сикхізму (засудження недоторканності, скасування обрядів самоспа­лення вдів - "сати" та вбивство новонароджених дівчаток у заможних сім'ях, відмови від антропоморфних зображень бо­жества й обожнювання гуру, відмови від послуг брахманів тощо) спричинив рух за очищення сикхізму, що породило ряд сект, зокрема ніранкарі і намдхарі. Ідеї цих течій знайшли своє продовження через століття у русі за реформацію сикхізму, який відобразив нові тенденції кінця XIX- початку XX ст. у житті Пенджабу (анексованого англійцями лише в 1849 р.) -формування капіталістичних відносин, становлення буржу­азного націоналізму, розвиток просвіти. Тепер відродження раннього сикхізму виражало інтереси класу буржуазії, що за­роджувався, якому імпонували (особливо в умовах колоніалі­зму) початкові постулати сикхізму про загальну рівність пе­ред Богом. У рамках реформації сикхізму і одночасно в руслі антианглійської боротьби на початку XX ст. відбувався й ши­рокий рух за реформу управління гурудварами, спрямований проти махантів - настоятелів храмів, які користувалися при­хильністю англійців та перетворилися внаслідок земельних внесків останніх на великих поміщиків-землевласників.

Сикхський фактор у суспільно-політичному житті

У міру формування самосвідомості сикхської буржуазії (а цей процес у Пенджабі почався пізніше і йшов повільніше, ніж в інших частинах країни) з'являються її суспільно-полі­тичні організації. У 1926 р. на політичну арену Пенджабу ви­ходить партія Акалі Дав ("Орден Безсмертного"), сформована за релігійним принципом. Вона виступала за рівність мусуль­ман, індуїстів та сикхів (активно протистояла, зокрема, куріа­льній системі виборів, яку було введено Законом про управ­ління Індією в 1935 р.). Вплив її помітно посилився після поді­лу Індії у 1947 р. - після міграції мусульман до пакистанського Пенджабу, а індуїстів та сикхів - до індійського.

У житті незалежної Індії сикхський фактор відіграє важли­ву роль. Із середини 50-х років у сикхських колах поширюють­ся націоналістичні спрямування . У 50-60-ті роки розгортаєть­ся рух за створення на етнолінгвістичній основі штату Пенджаб, де переважало пенджабомовне населення. У 1966 р. такий штат був створений, і велика частина індійських сикхів (близько 80\%) проживає саме там. Загальна чисельність сикхської грома­ди на початку 90-х років становила близько 14 млн чоловік - це четверта за розміром конфесійна спільнота Індії (2\% населен­ня) після індуїстів, мусульман та християн. До середини 60-х років регіоналістські сикхські спрямування набули форми бо­ротьби за автономію в рамках єдиної держави за створення си­кхської держави Халістан. Загострення суперечностей між інду­їстською та мусульманською общинами в 90-х роках дещо зни­зило актуальність "сикхського питання", проте він продовжує залишатися одним з істотних факторів, що впливають на роз­поділ партійно-політичних сил у сучасній Індії.

Запитання і завдання для закріплення знань

Що спільного і відмінного в ученнях Авести і Вед?

У чому полягають особливості індуїстського віровчен­ня і культу?

Дайте загальну характеристику основних напрямів в індуїзму.

Якими найхарактернішими елементами відрізнялися основні напрями індуїзму?

Теми для рефератів

Сутність віровчення і культу індуїзму.

Витоки індуїзму.

Індуїзм: сучасні тенденції.

Духовність Махатми Ганді.

Роль індуїзму в розвитку індійського народу.

Література

Бхагавад-Гіта як вона є. - К., 1990.

Васильев Л.С. История Востока. В 2-х т. - М., 1998.

Васильев Л.С. История религий Востока. - М., 1988.

Великие мыслители Востока. Выдающиеся мыслители, философские и религиозные произведения Китая, Индии, Японии, Кореи, исламского мира / Под ред. Я.П. Мак-Грила. -

М., 1998.

Гусева Н.Р. Индуизм. - М., 1977.

Иллюстрированная история религии: В 2-х т. - М., 1996. Труды по ведийской философии: Тексты. - М., 1986. Индуизм. Джайнизм. Сикхизм. Словарь. - М., 1996. Ольденбург С.Ф. Культура Индии. - М., 1991. Религии Древнего Востока. - М., 1995. Томпсон Мел. Восточная философия. - М., 2000. Упанишади: В 3-х кн. - М., 1992.