Історія зарубіжних політичних вчень - Навчальний посібник (Кирилюк Ф.М.)

Tema 2 особливостІ полІтологІЇ французького просвІтництва

 

Політико -просвітницький матеріалізм.

Соціалістично-комуністична утопія.

Просвітницький атеїзм і радикалізм.

 

Французьке Просвітництво припало на час ідеологічних пошуків, коли філо­софією захоплювалися майже всі верстви населення.

Політичних теоретиків французького Просвітництва можна зарахувати до трьох основних шкіл, що змагалися між собою: роялістів на чолі з Вольтером (справжнє ім'я — Франсуа-Марі Аруе); парламентаристів, очолюваних Шарлем-Луї Мон-теск'є, та республіканців під проводом Жан-Жака Руссо. Парламентаристи і ро­ялісти формувалися під впливом англійської філософії. їх представники вважали англійську систему врядування «дзеркалом свободи». Проте ці школи зверталися до різних англійських філософів і розуміли англійський суспільний лад по-різному.

Ш.-Л. Монтеск'є та його послідовники черпали натхнення з творів Джона Лок-ка. Найбільше їх захоплював державний лад, установлений в Англії внаслідок ре­волюції 1689 р. Вони пропонували пристосувати до ситуації у Франції розподіл по­вноважень між виконавчою, законодавчою та судовою гілками влади.

У працях Монтеск'є «Перські листи», «Про дух законів» та інших зроблено спробу обґрунтувати закони соціальної організації, що давали б змогу обрати фор­ми державного устрою і політичні інституції, найпридатніші для французького суспільства. У них стверджується, що свободу найнадійніше буде збережено в такій державі, де жоден управлінський орган не матиме змоги монополізувати владу, а отже, стати деспотичним. На цьому ґрунтувалася формула Монтеск'є щодо роз­поділу повноважень, противаг і стримувань та розподілу влад. Доречність цих ви­сновків для тогочасної Франції була очевидною.

Вольтер прагнув втілити у Франції мрію про верховенство розуму, що мало за­безпечити розвиток науки і техніки, централізацію держави та викриття забобонів. Він, як і його однодумці, зверталися до Френсіса Бекона і захоплювалися не фор­мою парламентського врядування, а системою громадянських свобод та релігійної терпимості. Своїми творами «Філософські листи», «Трактат про метафізику», «Ка­ндидат» та інших Вольтер зробив справжній прорив у французькій політичній думці XVII ст. Стрижнем політичних відносин у системі «особа — держава — суспільство» він вважав державу, яку розглядав результатом договору між людьми. У своєму розвитку вона подолала шлях від республіки до найдосконалішої фор­ми — монархії на чолі з підпорядкованим конституції освіченим самодержцем. Він повинен дбати про підданих, їх освіту, благополуччя, дотримання їхніх природних прав, викорінення свавільства, упорядкування суспільства. Таке впорядкування можливе за поділу на багатих і бідних, за недоторканності приватної власності. Ідеї народоправства йому не були близькими: чернь не повинна багато розмірковувати, а політична влада має бути зосереджена в руках меншості — політичної, еко­номічної еліти. Свобода особистості (свобода совісті, віросповідання, друку, мис­лення, творчості) — це залежність тільки від законів. Рівність людей — це рівність перед законом, скасування станового поділу суспільства, привілеїв церковних і фе­одалів.

Ж.-Ж. Руссо в «Роздумах про походження нерівності» та в інших творах сфор­мулював політичні принципи, які ґрунтуються на понятті «загальна воля». Це озна­чало, що крім індивідуального егоїзму (особистої волі), кожен громадянин має і ко­лективну зацікавленість у процвітанні свого суспільства. Наприклад, право і політичне суспільство виникли із загальної волі — волі групи громадян, що діє від імені всіх і добровільно приймає правила, які однаково застосовуватимуться до ко­жної особи. Будучи попередницею теорії раціонального вибору на користь колек­тивного блага, яку розвинули економісти XX ст., концепція політичного права на­голосила на важливості добровільно взятих на себе суспільних обов' язків як основи громадянської доброчесності. Визнання народу єдиним сувереном (носієм верхов­ної влади) засвідчило небувалий злет тодішньої політичної думки.

Обґрунтований Руссо принцип загальної волі свідчив, що для забезпечення за­конності суспільства політичні рішення мають не лише прийматися відповідно до запроваджених народом законів, а й бути обов'язковими для всіх. Щоб громадянин підкорявся рішенням заради загального інтересу, не потрапляючи в залежність від інших людей, правові норми повинні стосуватися всіх без винятку. Лише тоді індивід добровільно голосуватиме за закон і дотримуватиметься його, бо закон ста­не для нього уособленням принципу загального добра, що не суперечить його інтересам і потребам.

Визначну роль у розвитку політичної теорії відіграли Дені Дідро (1713—1784), Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771), Поль Гольбах (1723—1789), Жан-Лерон Д'Аламбер (1717—1783), Етьен-Бонно де Кондільяк (1715—1780) та інші фран­цузькі енциклопедисти — ідеологи Великої французької революції. Вони завдали нищівного удару засадам феодального політичного світогляду, обґрунтували пере­дові для того часу політичні ідеї, захищали права людини на вільне підпри­ємництво, недоторканість, життя, безпеку, справедливість, відстоювали ідею про пріоритет соціального середовища у формуванні особистості, визначальну роль освіти і виховання тощо.

 

Довідка

Із хроніки суспільно-політичного життя Франції

Січень 1789 р. Аббант із Шартра і депутат від третього стану Емманюель Жозеф С'єйєс опублікував у Парижі політичний памфлет «Що таке тратій стан», який завоював широку популярність. У ньому були виражені вподабання буржуазії і її невдоволення аб­солютистським режимом. «Що таке третій стан? — запитував автор. — Всі. — Чим вони були до цього часу? — Нічим. — Чого вони вимагають? — Стати чимось». С'єйєс закли­кав до побудови суспільства рівноправних громадян з їх участю в управлінні державою. Він рішуче критикує принцип виборів до Генеральних штатаів, які не скликалися із 1614 р. (вони були дорадчим органом при королі, який збирався для вотування податків). Тре­тій стан вимагав при обранні штатів виходити із загальної кількості населення, (що забез­печувало йому більшість), а непроводити вибори на основі станових списків (що забезпе­чували більшість Генеральних штатів дворянству і духовенству).

17 червня 1789 р. Через шість тижнів після скликання Генеральних штатів у Версалі третій стан проголосив себе Національними зборами, тобто не становими, а загальнона­ціональним інститутом. Це рішення було прийнято 490 голосами проти 90. Претендувати на право виражати волю народу, депутати від третього стану (міщан) вступили в гостре протистояння з першим і другим станом (духівництвом і дворянством). Зразу після утво­рення Національних зборів третій стан вирішив відмовитися від абсолютистської подат­кової системи. (Податок із селян досягав 70\% від реальних доходів, тоді як духівництво і дворянство були звільнені від податкових тягот). Воно заявило, що віднині встановлюва­ти податки можна лише за згоди Національних зборів. Вимога рівності перед законом, позбавлення податкових пільг першого і другого стану сприяло падінню «старого ре­жиму».

Червень—липень 1789 р. Через три тижні Національні збори проголосили суверені­тет французького народу по відношенню до королівського абсолютистського режиму і 6 липня проголосили себе Установчими зборами. У зв'язку із королівською забороною рі­шення депутатів третього стану представники останнього прийняли за образу їхньої честі і гідності як представників народу, очолили всезагальне повстання, яке розпочалося 13— 14 липня в Парижі. На політичну арену вийшли буржуазні політики, генерали і публіцис­ти, юристи і письменники. Крім короля Людовика XVI, на цю строкату політичну сцену вийшли Маркіз Лафаєт граф Мірабо, Каміль Демулен і Жак Руссо, які уособлювали роз­виток події у Франції в 1789—1792 рр. Це був перший етап політичної революції. На на­ступних етапах керівництво революційними подіями очолило правління Конвенту, а по­тім — диктатура Комітету громадського порятунку. В цей період виріс вплив інших видатних фігур, винесених революційним потоком на вершину влади: Максиміліана Ро-бесп' єра, Жоржа Дантона, Жан Поля Марата.

4—5 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли такі рішення: про скасування кріпос­ного права; про скасування судових повноважень поміщиків; про можливість скасування феодальних повинностей; про заміну десятин грошовою заставою; про скасування ви­ключного права полювання для феодалів; про скасування пільг в т.ч. звільнення від пода­тків; про доступ усіх громадян в громадські і військові установи; про скасування права здобувати посаду шляхом купівлі; про скасування особливих провінційних і міських при­вілеїв Парижа, Ліона, Бордо; про скасування пенсій, здобутих поза законом; про рефор­мування цехової системи.

10 жовтня 1789 р. Установчі збори вирішили для зменшення бюджетного дефіциту націоналізувати майно церкви. Одночасно було ухвалено рішення про випуск паперових грошей — асигнацій. Вони випускалися як відсоткові державні облігації, які забезпечува­лися національним майном церкви, короля та імігрованої знаті.

12 липня 1790 р. Установчі збори затвердили Громадянський статут духівницт­ва, згідно з яким французька церква була відділена від Риму, а особи духовного звання, були зараховані до статусу державних службовців. За новим статутом визна­вався статус Папи Римського як верховного глави католицьких церков, і скасував йо­го юрисдикцію по відношенню до французького духівництва. Французькі священики усіх рівнів були зобов' язані принести присягу на конституції і Громадянському ста­туті духівництва.

липня 1790 р. Декрет установчих зборів Франції скасував інституцію спадковості дворянства. Він включав такі положення: назавжди скасовувалося спадкоємне дворянст­во; внаслідок цього ніхто не міг приймати або дарувати титул принца, герцога, маркіза, графа, віконта, тощо; французькі громадяни не могли використовувати будь-які прізвища, крім власних; ніхто не мав права носити ліврею або мати герб; заборонялося використо­вувати звернення «пан», «ваша високість (ваше превосходительство)», «ваша милість», (ваше святейшество); ці настанови не торкалися іноземних громадян.

3 серпня 1791 р. Прийнято першу французьку конституцію.

квітня 1792 р. Франція об'явила війну Австрії і цим самим виступила в смугу війн, які закінчилися після Віденського Коегресу 1814—1815 рр.

5 квітня 1794 р. В Парижі був страчений французький революціонер Жорж Жак Да­нтон. З 1791 р. був членом паризького міського самоврядування, з серпня 1792 р. — міні­стром юстиції, з квітня 1793 р. одним із активістів Комітету громадського порядку.

8 травня 1794 р. В Парижі був страчений французький хімік Антуан Лоран де Лавуа-зьє — один із засновників сучасної хімії. Головна праця — «Початковий підручник хі­мії». В 1768—1791 рр. був Генеральним (откупщиком).

8 червня 1794 р. Глава Конвенту Максимільєн Робесп'єр керував проведенням свята Верховної істоти в парку Тюільїрі. Послідовник філософії Жан-Жак Руссо, Робесп'єр за­перечував атеїзм і поділив його теорію громадянської релігії як основи права і моралі. За новим культом об'єднувалися окремі елементи християнства і раціоналістичні ідеї Про­світництва. Вчення про Верховну істоту обіцяло здійснення прав людини і безсмертя ду­ші. Тих, хто заперечував культ, оголошували «поганими громадянами», до яких відноси­ли атеїстів і діячів католицької церкви.

28 липня 1794 р. В Парижі страчений глава якобінського режиму, вождь найбільш радикального крила французької революції Максимільєн Робесп'єр. Страта вчорашнього властителя стала святом для парижан, доведених до відчаю нестихаючою компанією ма­сових страт, які були організовані за прямими вказівками Робесп' єра. Свою політичну кар' єру Робесп' єр розпочав у 1789 р. як депутат генеральних штатів від третього стану. Він був обраний у своєму рідному місті Аррасі, в якому набув популярності як адвокат. З

 

перших днів революції він закликав до ліквідації монархії і проголошення Франції Респу­блікою. Ставши одним із лідерів якобінців, він, якого обрали в 1792 р. до Національного конвенту, домагався стратити короля. Він керував повстанцями санкюлотів 31 травня — 2 червня 1793 р., внаслідок якого було повалено режим жирондистів. Влітку 1794 р. Ро-бесп' єр розпочав підготовку до радикальної «чистки» Комітету громадського порядку, що стало причиною крайнього невдоволення його політичних супротивників. Вони орга­нізували заколот проти Робесп' єра і його політичних прихильників. Термідоріанський переворот (27—28 липня 1794 р.), який очолили Ж. Фуше, Ж. Тальєн і П. Баррас, привів до падіння якобінської диктатури.

10 травня 1795 р. Провалилася «Змова рівних», спроба перевороту, яку очолив Фра­нсуа Ноель (псевдонім Бабеф Гракх) проти Директорії. Бабеф був заарештований. Мета заколоту — становити диктатуру найбідніших верств населення.

22 серпня 1795 р. Вступила в дію нова конституція.

5 жовтня 1795 р. За наказом голови Конвенту Поля де Барраса 26-річний генерал Наполеон Бонапарт знищив повстання роялістів у Парижі. Молодий корсиканець, другий син адвоката Карло Буонапарте, випускник військових училищ у Брієнні (1784) і Парижі (1785 р.) Наполеон Бонапарт в жовтні 1875 року став лейтенантом артилерії. Колишній корсиканський націоналіст, учасник руху за незалежність, після розходжень із сепаратис­тами разом із матір' ю і рідними був змушений шукати притулку у Франції. Спочатку він уникав участі в революційних подіях. Першим військовим досягненням і початком вели­ких успіхів Бонапарта було взяття 19 грудня 1793 р. фортеці Тулон, яку утримували роя­лісти. За цю заслугу його підняли і дали звання генерала.

31 жовтня 1795 р. Відкрилося обрання Директорії — вищого виконавчого органу. Крім Директорії, яка складалася з п'яти осіб, були утворенні дві палати (Рада старійшин і Рада п' ятисот, які переобиралися кожен рік відповідно до цензових виборчих прав).

28 травня 1797 р. Після тривалого судового процесу був страчений за підбурювання державного перевороту французьких революціонерів Франсуа Ноель. Він при «старому режимі» був февдистом земельного управління, з 1789 р. як якобінець — публіцист акти­вно підтримував ідею Французької революції. Під псевдонімом Бабеф Гракх (на ім' я римського народного трибуна) він публікував у своєму журналі «Трибуна народу» статті, в яких причиною всіх бід називав жадібність класу власників. Після падіння монархії Ба-беф займав високі посади в провінційних органах управління. З падінням якобінської ди­ктатури закликав до утворення централізованої держави, заснованої на принципах зрів­нялівки і загальної власності на засоби виробництва і продукти праці. Разом із своїми прихильниками в 1796 р. заснував Таємну повстанську директорію («Змова рівних») для підготовки повстання.

4 вересня 1797 р. 18 фрюктидора (4 вересня) в Парижі стався державний переворот, який був організований групою членів Директорії і республіканських налаштованих ге­нералів, у числі яких був і Напалеон Бонапарт. Учасники перевороту повідомили мешка­нців Парижа про те, що будь-хто, хто буде намагатися відновити монархію, або, навпаки, конституцію 1793 р., буде розстріляний.

9 листопада 1799 р. 18 брюмера Наполеон Бонапарт за допомогою військових здійснив державний переворот, який ліквідував режим Директорії. Згідно з новою кон­ституцією, влада перейшла до трьох консулів, першим із яких став Наполеон. Францу­зька революція завершилася на користь багатої буржуазії. Роялістів і радикальних рес­публіканців було усунено з політичної арени. Впливові банкіри і великі поміщики, відчувши силу Бонапарта, запропонували йому підтримку. Конституція консульства, яку розробив абат Емманюель Жозеф С'єйєс, наділяла першого консула великими пов­новаженнями. За допомогою двох консулів і Державної ради він призначав усіх офіце­рів посадових осіб, суддів і членів сенату. Державне управління і управління освітою були централізовані.

2 серпня 1802 р. Консул Наполеон Бонапарт, скориставшись короткотерміновою пе­решкодою, яка настала внаслідок Аменського миру (27 березня 1802 р. між Францією і Великобританією), вніс суттєві зміни до конституції. Рішенням сенату він був проголо­шений довічним консулом. Як глава держави Наполеон зосередив у своїх руках усю пов­ноту влади. Ыпи два консули — Жан-Жак Режі де Камбасерес і Шарль Франсуа Леб-рен — майже не мали ніякого політичного впливу. Всезагальне виборче право було замінено виборчим цензом, право законодавчої ініціативи мав виключно перший консул (тобто Наполеон Бонапарт). Він і його міністри ні перед ким не звітували. Сенат слідку­вав за дотриманням конституції. При сенаті було два органи: трибунат який обговорював закони, але не міг приймати ніяких рішень, і законодавчий корпус, який приймав закони, але не мав права їх обговорювати, тому його ще називали корпусом «трьохсот німих». Були також проведенні господарські реформи. Він наказав усім емігрантам повернутися на батьківщину (за роки революції їх уже було більше як 140 000 чоловік). Усі репатріан­ти повинні були поставити на службу свої гроші і робочу силу. Наполеон 19 травня 1802 р. заснував орден Почесного легіону для нагородження тих, хто особливо визначив­ся перед державою.

21 березня 1804 р. У Франції вступив у силу Цивільний кодекс, відомий як кодекс Наполеона. Ним було узаконено завоювання Французької революції: рівність усіх гро­мадян перед законом; свободу особи власності, праці (ліквідація церковної залежності), переконань; відділення держави від церкви. Кодекс закріплював відміну феодальних структур.

2 грудня 1804 р. Перший Французький консул Наполеон Бонапарт в урочистій об­становці був коронований як імператор, а його дружина Жозефіна — імператрицею.

Процес коронації відбувався в соборі Нотр-Дам. Його здійснив папа Римський Пій VII. План перетворення Французької республіки в імперію передбачав одну мету: Фран­ція і її державець повинні були набути найвищого стану серед європейських держав, а та­кож стабілізувати внутрішній розвиток країни. Ыператор Наполеон I зразу ж зміцнив по­ліцейсько-бюрократичний режим; противники імперії піддалися жорстоким переслідуванням; встановлено жорстку цензуру; відновлені окремі інститути минулого. Він створив новий лояльний громадський прошарок — імперське дворянство, який не мав привілей старої аристократії і повністю залежав від милостивого імператора.

27 листопада 1806 р. Французький імператор Наполеон I в Берлінському декреті оголосив про початок континентальної блокади Великобританії. Будь-яка торгівля і всі­лякі зносини із англійцями категорично заборонялися. Всі англійські товари, які виявля­лися на території Франції і союзних з нею держав, піддавалися ліквідації. Наполеон I роз­рахував, що, відтіснивши Великобританію від європейських ринків, він тим самим її задушить. Але Великобританія відповіла морською контрабандою Франції і її союзників. До цієї блокади Наполеон I залучив усі європейські держави, в т.ч. Росію, чим зміцнив на перших порах політичну і економічну гегемонію Франції в Європі.

Період Першої імперії. Виник новий художній стиль — ампір (франц. етріге — ім­перія), який являє собою завершення класицизму. Для ампіру характерна орієнтація на античні зразки, якими захоплювався Наполеон I. Архітектура ампіру визначається масив­ними портиками з колонами дорічного (інколи тоскансьного) ордера, військова емблема­тика (орли, лаврові вінки, військові обладунки, дикторські зв'язки). В цей період буду­ються меморіальні споруди (тріумфальні арки, меморіальні колони). В інтер'єрах маєтків використовуються розписи Помпей, етруських ваз, єгипетських рельєфів.

17        травня 1809 р. Коли французький імператор Наполеон I приєднав до своїх воло- дінь території папської держави, папа Пій VII відсторонив його від церкви, не вказавши у відповідній буллі ім'я відстороненого «викрадача спадщини святого Петра». Після цього Наполеон наказав заарештувати Пія VII. Заточення папи продовжувалося три роки, але він не відмовився піти на поступки Наполеону I.

26 червня 1810 р. В Баларю-ле-Бене помер Жозеф Мішель де Монгольф'є (26.08.1740), французький винахідник повітряної кулі. 5 липня 1783 р. разом зі своїм бра­том Етьєном він запустив повітряну кулю, яка була наповнена димом.

1805—1814 р. р. Наполеонівські війни.

31 березня 1814 р. Частини союзницьких військ — Росії, Прусії, Австрії — вступили в Париж.

квітня 1814 р. Колишній міністр закордонних справ Франції Шарль Моріс де Та-лейран-Перигор сформував тимчасовий уряд.

квітня 1814 р. Наполеон I зрікся престолу на користь свого сина. Але новим коро­лем Франції став Людовик XVIII, з династії Бурбонів, брат короля Людовика XVI, стра­ченого 21 січня 1791 р. За вимогою союзників Людовик XVIII, опублікував хартію, яка запроваджувала у Франції конституційну монархію.

6 квітня 1814 р. Наполеон I остаточно зрікся престолу за себе і своїх наступників і 28 квітня був відправлений у заслання на о. Ельба, що в Середземному морі.

20 квітня 1814 р. Наполеон I влаштував оглядини гвардії, яка залишилася вірною йому і попрощався з нею. Через три дні після його відбуття на о. Ельба союзники заклю­чили Паризький мир з новим французьким королем Людовиком XVIII. Мирний договір був остаточно підписаний 30 травня 1814 р. делегаціями держав — учасниць анти фран­цузької коаліції: Росії, Великобританії, Австрії і Прусії. Зреченням Наполеона I від пре­столу і підписання Паризького мирного договору знаменувало закінчення епохи францу­зької експансії і панування в Європі.

20 березня 1815 р. Наполеон I вступив до Парижа після того, як 1 березня він на чолі загону чисельністю близько 1000 чоловік залишив о. Ельбу і висадився на південному бе­резі Франції. Король Людовік XVIII направив проти Наполеона військо, яке потім пере­йшло на сторону екс-імператора. Це дозволило Наполеону I безперешкодно увійти до Парижа. 13 березня він видав декрет про відновлення Ыперп. 19 березня король із своїм оточенням перебрався в Гент.

18        червня 1815 р. Наполеон I зазнав нищівної поразки від англійсько-голландських і прусських військ під Ватерлоо.

20 листопада 1815 р. Після остаточного вигнання французького імператора Наполе­она I Бонапарта, який зрікся від престолу, Австрія, Великобританія, Росія і Прусія та пе­реможена Франція заключили другий Паризький мир. Кордони Франції були відновленні в межах 1790 р. Франція була зобов'язана сплатити військові репарації в розмірі 70 млн франків, а її територію на 3—5 років окупували 500 000 солдат союзників. У подальшому Франція повинна була повернути Німеччині всі художні твори, які були вивезені Наполе­оном під час його походів.

14 липня 1817 р. В Парижі померла відома письменниця баронеса Анна Луїза Жер-мена де Сталь (над. 22.04.1766). Твори: роман «Дельфіна» (1803), трактат «Про літерату­ру, яка розглядається у зв'язку із суспільними настановами» та ін. Учениця Монтеск'є, вона стала прихильнецею конституційної монархії англійського типу, але мріяла про «просвітницьку республіку», яку очолювали б учені і літератори. Твір «Про Німеччину» був конфіскований за наказом Наполеона I. Декілька років проживала в Росії, враження про яку відбиті в творі «Десять років вигнання».

5 травня 1821 р. На острові Святої Єлени помер французький імператор Наполеон I Бонапарт, куди він був висланий після другого зречення престолу (22 червня 1815 р.). Він був таємно похований. Причина смерті невідома. В роки вигнання він вів дуже замкнутий спосіб життя. Його дружина Марія Луїза з 1816 р. була правительницею герцогства Пар­ма, а їхній син, який народився в 1811 р., виховувався при Віденському дворі.

4          липня 1817 р.

26        січня 1824 р. В Парижі помер Теодор Жерімо (нар. 21.09.1791) — французький живописець і графік, засновник романтизму у французькому живописі. Твори: «Дербі в Епсомі», «Пліт Медузи» та ін.

19 травня 1825 р. В Парижі помер Клод Анрі де Рувруа граф Сен-Симон (нар. 17.10.1760) — французький філософ, соціаліст-утопіст.

5          березня 1827 р. В Парижі помер П'єр Сімон Лаплас (нар. 28.03.1749) — французь­кий астроном, математик, автор класичних праць з теорії ймовірності і небесної механіки.

27        липня — 7 серпня 1830 р. Падіння династії Бурбонів. Повалення Карла X Бурбо- на і проголошення королем Франції Луї Філіпа (колишнього герцога Орлеанського) свід- чили про новий поступ у французькому суспільстві. Новою конституцією Партія 1830 р.) визначалося: зниження вікового і майнового цензів для виборців; ліквідувалися статті, які проголошували католицизм державною релігією; ліквідувався інститут перів; обмежува- лися права короля ліквідувати або припиняти дію законів. Віднині Xартія ставала догово- ром між французьким народом і вільно обраним королем, який при вступі на трон пови- нен присягнути на вірність народу. Гз уряду і армії були звільнені найбільш одіозні фігури минулого режиму.

)