2. теорІя демократІЇ жареля-алексІса-кререля де токвІля
На початку 30-х років ХІХ ст. суспільно-політична думка Франції постала перед необхідністю переосмислення багатьох принципових політико-правових положень. Спричинено це було передусім осмисленням робітничого і селянського питань, що визріли на хвилі бурхливого розвитку промислової революції. Нового погляду потребували на той час і проблематика, що стосувалася глибини і тривалості революційного процесу у Франції, і сама ідея свободи. Суспільна думка вже не могла миритися з тлумаченням її як привілею заможної і родовитої меншості. Начасі була необхідність проголошення її надбанням більшості народу. Французька ліберальна школа відповіла на ці та інші питання вченням Ж.-А.-К. Токвіля. п Довідка
Жарель-Алексіс-Кререль де Токвіль народився 29 липня 1805 року в аристократичній нормандській родині в Парижі. Його батько, який дивом уникнув страти якобінцями, служив префектом у часи реставрації монархії. В 1820—1823 рр. Ж.-А.-К. Токвіль навчався в коледжі м. Мец, а з 1823 по 1826 рік студіював право в Парижі. 3 1827 р. перебував на державній службі — був помічником судді судової палати м. Версаль. Під час Липневої революції Токвіль, будучи вірним родинним традиціям, не присягнув новій орлеанській династії, хоча вважав неможливим відновлення правління Бурбонів. Політичні події у Франції, очевидно, змусили його вирушити до Америки, де він перебував у 1831—1832 рр. Почерпнуті в цій країні враження вилились у фундаментальну працю «Демократія в Америці», дві частини якої побачили світ у 1835 і 1840 роках. У 1839 р. Токвіля було обрано членом парламенту, у тому ж році він став членом Академії моральних і політичних наук, а в 1841 р. — членом французької Академії наук. Ж.-А.-К. Токвіль був активним депутатом, але особливого визнання на цьому поприщі не здобув, мабуть, через те, що був не надто вправним промовцем, а почасти й тому, що займав політичну позицію між урядом Гіза і опозицією. Впливовішою була його діяльність у часи Другої республіки. Після лютневої революції 1848 р. Токвіля обрали депутатом установчих зборів, де він працював у складі комісії, що розробляла республіканську конституцію, а в 1849 р. — і до нових законодавчих зборів. Він став віце-президентом, а з червня по жовтень того ж року працював міністром закордонних справ. Його політична кар'єра обірвалася з державним переворотом, здійсненим Луї Наполеоном. Решту свого життя Токвіль присвятив написанню історії революції та імперії — «Старий лад і революція» (1856), в якій намагався розкрити ідеологічні течії і суспільні рухи, що визначали особливості політичних подій. Помер 16 квітня 1856 року в Каннах.
Пророк, захисник і критик демократії, Ж.-А.-К. Токвіль близько знав майже всіх великих діячів культури Франції свого часу і сам був частиною цієї культури. Звичні для сучасної свідомості поняття «індивідуалізм», «бюрократія», «соціалізм», «ідеологія», «культура» увійшли у вжиток за його часів, окремі з них обгрунтував саме він. Дотепер Токвіль є одним із найпопулярніших авторів європейського лібералізму ХІХ ст. Сутність світової «демократичної» революції. Вивчаючи американську і французьку історію, Токвіль прагнув пізнати особливості виникнення, сутність і вплив демократії на суспільні процеси. Ці студії мали для нього практичне значення, оскільки він передусім намагався з'ясувати, які політичні заходи можуть забезпечити збереження свободи, яку, як йому видавалося, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і політичне життя було підпорядковано узгодженню теорії і практики, застосуванню своєї теорії для збереження свободи. Стрижнем концепції Токвіля було положення про розвиток у світі демократичного процесу, мета якого — встановити формально-правову рівність. Витоки його Токвіль пов'язував з виникненням християнства (всі люди рівні перед Богом), а свою епоху розглядав як «демократичну революцію», що охопила весь західний світ». її він характеризував як егалітарний патерналізм. Спрямовуючи свій погляд у майбутнє, Токвіль висловив припущення, що в історичній перспективі США і Росія визначатимуть долю обох півкуль світу. До них перейде політична активність, вони перебуватимуть у постійному протистоянні, оскільки спонукою до дії для американця є свобода, а для росіянина — служіння. Мета американця — приватний інтерес, ментальності росіянина близька всеохопна влада суспільства над людиною. Однак домінуючими тенденціями світової «демократичної» революції є процеси, які найповніше втілені в житті американського суспільства і підтверджуються новими аспектами буття європейських народів, зокрема Франції. З цих міркувань Токвіль зосередився на аналізі розвитку сучасного йому суспільства, намагаючись описати його без критики, упередження, особистих симпатій, бачити його «далі, ніж партії». Він прагнув осягнути суспільну реальність, з якої відкриваються перспективи майбутнього розвитку, оскільки сучасність вважав точкою перетину минулого і прийдешнього. Згідно з такою орієнтацією фіксував і аналізував зміни в суспільстві, виявляв і розкривав сутність структур, що знаменували тенденції його буття і розвитку. Добутий матеріал вважав засобом з' ясування сутнісних характеристик, на підставі яких можна судити про дух часу і його місце у процесі розвитку. Сутність тогочасної демократичної революції він вбачав у перетворенні суспільних відносин на нові, засновані на рівності всіх за-садничих суспільних норм. Для Токвіля рівність, як і свобода, є головним критерієм суспільного буття і суспільного процесу, оцінки конкретних суспільно-історичних процесів і фактів, тому він вважав Велику французьку революцію незавершеною подією. В ній, на його думку, знайшли свій вияв неосяжна революціонізація всіх відносин, своєрідний перелом, але процес цієї боротьби за рівність не збігається ні з її (революції) початком, ні з її закінченням. Розпочався він ще у середньовіччі, але не завершився. Революція у Франції лише прискорила розвиток демократії там, де вона затрималась або розвивалася надто повільно. Суспільство увесь час розвивається, перетворюється, але нерідко дуже повільно, що створює враження спокою і стабільності. За мирної еволюції суспільні та політичні інституції пристосовуються до нового суспільного порядку. Відсутність еволюції породжує глибокий розрив між змістом і формою суспільства, що робить неминучим напруження в ньому і як наслідок — виникнення революційної ситуації. Спалах революції може бути спровокований навіть випадковістю, непорозумінням, тому що за таких умов революція є історичною необхідністю. Еволюція і революція — взаємозумовлюючі форми єдиного процесу. Саме тому закінчення революції ще не є завершенням революційного процесу. Токвіль одним із перших з' ясував, що минуле — визначальний чинник сучасності, хоча його сучасникам більше імпонували прагнення подолати це минуле. Демократична революція сприяє утвердженню суспільства, заснованого на рівності умов. Рівність умов є політичною рівністю, ліквідацією будь-якої станової нерівності, яка, склавшись у глибині віків, продовжувала існувати як традиція. Вона є рівністю всіх перед законом відповідно до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Ця вимога рівності була для непривілейованої буржуазії засобом боротьби з соціальним домінуванням шляхти, за свободу реалізації своїх можливостей. Намагання утвердити форму правління, за якої легітимність влади базувалася б не на спадковому праві, а на суспільній згоді, може бути обгрунтоване лише загальною політичною рівністю. Ця ідея була концептуалізована напередодні революції, яка ставила за мету заснування нового політичного ладу на основі рівності свободи. Наприклад, коли третій стан вимагав у 1789 р. у Національних зборах голосування відповідно до кількості людей, а не станової належності, то вимога рівності була засобом боротьби за його свободу. Тому Токвіль стверджував, що революція привела у відповідність наслідок і причину, легалізувала те, причиною чого вона була. Попереднє суспільство зазнало б краху і без революції, а «демократична революція» має забезпечити утвердження егалітарного суспільного устрою, за якого матеріальні й інтелектуальні блага рівномірно розподілятимуться серед людей. Рівність умов у такому суспільстві буде реалізовано через нівелювання суспільних класів, уніфікацію життєвого укладу, поглядів, манер. «Демократичної революції» неможливо уникнути. Ніхто не в силі зупинити її, оскільки «поступовий розвиток в напрямі рівності умов є справою провидіння; він є загальним, неперервним, не залежить від влади людини. Події, як і люди, є знаряддям його розвитку». Намагання затримати демократію означає «боротися проти самого Бога», який контролює природний порядок речей, визначений напрям подій. Загалом міркування Ж.-А.-К. Токвіля щодо демократичних процесів можна звести до таких трьох положень: Демократичний процес неможливо повернути назад, а будь-які намагання загальмувати його, призупинити виявляться марними. Для Токвіля важливе те, чи буде новий лад досконалішим, чи принесе він більше свободи, більше можливостей для реалізації особи, її духовного та інтелектуального потенціалів. Історичність історії полягає в тому, що давно сформований феномен у будь-який час приходить до людей як їхнє майбутнє. Людина мусить миритися зі своєю долею, навіть коли їй боляче, бо вона є Божою волею. Своїми діями людина може лише намагатися впливати на майбутнє, формувати його, але неспроможна впливати на минуле і сучасне. Це може виявлятися у спробах впливати на новітні феномени, тобто якщо постає новий устрій життя, його необхідно визнати, заздалегідь будучи налаштованим, що нове неминуче має постати: «Чи розумно було б повірити, що соціальний рух, започаткований давно, буде зупинений зусиллями певного покоління? Чи думали, що демократія, яка перемогла феодалізм і короля, буде відлякувати громадян і країни? Чи зупиниться вона, коли стала такою сильною, а противники — такими слабкими? Куди ми йдемо? Ніхто нам цього не зможе сказати, бо нам вже бракує можливостей порівняння. Суспільні умови християнських народів сьогодні вирівнюються більше, ніж будь-коли, і більше, ніж будь-де у світі; вони перешкоджають величі зробленого, передбаченню того, що ще має бути зроблено». Демократичний процес завершується встановленням рівності у тісній взаємодії зі свободою або без неї. У цьому процесі можливі два види рівності — рівність вільних громадян або рівність у рабстві. Кожне суспільство розвиватиметься одним із цих шляхів. Отже, вчення А. Токвіля про сутність світової «демократичної» революції налаштовувало на оптимістичне бачення перспектив розвитку людства, яке повинно поєднуватися з критичним і водночас із дбайливим ставленням до вже подоланих його історичних етапів. Ознаки демократії. Токвіль був переконаний, що рівність умов ставить під загрозу свободу, оскільки егалітарному суспільству, де політичні права існують незалежно від походження, стану, престижу, тощо і де подолано інституційну і правову нерівність, загрожує інша небезпека. Вона проявляється в тому, що всемогутність громадської думки і панування більшості породжують конформізм, який нівелює окреме. А чим подібнішими ставатимуть громадяни, тим беззахиснішими будуть вони щодо загалу. Більшість вимагає від індивіда підкорятися її рішенню, якщо він не хоче, щоб його вважали диваком або аутсайдером. Завдяки цьому публічна воля стає тиранічно всемогутньою, насаджує конформізм, який поглинає індивіда. «Демократія, — за словами Токвіля, — стримує людей від того, щоб вони наближалися до ближніх». Вона змушує їх «відсторонюватися від маси інших людей, відособлюватися в колі сім'ї і друзів». У наслідок цього втрачається об'єднуючий сенс. Оскільки рівність не передбачає допомоги ближнім, ніхто не може очікувати її від ближнього, а тому «кожен є однаково незалежним і слабким». У такому суспільстві кожен покладається лише на себе: «Я бачу багато схожих один на одного людей, які невтомно бігають по колу, щоб створити собі маленькі звичайні радощі, що наповнюють їхню душу: їхні діти і їхні близькі друзі є для них втіленням усього людського роду; стосовно решти співгромадян, то хоча вони й перебувають поруч, їх не помічають». Над цими людьми існує влада, яка опікується ними, «турбується лише про те, щоб гарантувати їхні потреби і контролювати їхню долю. Вона необмежена, вникає в деталі, регулярна; передбачлива і м'яка». За таких умов потреба у свободі волі з кожним днем втрачає сенс, що позбавляє людину її самості, а згодом це поширюється і на суспільство. Токвіль рішуче виступав проти нерівності, вбачаючи в ній передумову всемогутності і всюдисущості держави, яка обов' язково підминатиме під себе суспільство. «Я наполягаю лише на тому, — писав він в одному з листів, — що політична рівність має бути для всіх однаковою, а не такого, як нерідко в наші дні розуміють, що всі однаковою мірою підпорядковані спільному панові». Централізація державної влади, яка в умовах демократії може значно посилитися, розвиватиме схильність людей до уніфікованого врядування. Людина демократичної епохи підкоряється рівному їй сусідові, відчуваючи до нього антипатію, вона відмовляється визнати його інтелектуальну перевагу, не вірить у його справедливість і заздрить його силі. Вона боїться і зневажає його. Ця заздрість сприяє поступовому зосередженню всіх політичних прав у руках центральної влади, а «кожному здається, що привілеї, які вона надає тому чи іншому, вона відбирає у ближнього». З огляду на це централізація уявляється багатьом як природний спосіб правління. Загалом Токвіль допускав можливість досконалої демократії, за якої кожен є рівним і вільним. Він лише скептично ставився до можливості її утвердження. Централізацію розглядав як тенденцію розвитку «демократичної революції». На практиці вона реалізується як концентрація сил у державі, яка, вдаючись до всеохоп-ної системи приписів, більше нікому не дозволяє йти власною дорогою. Повільне і надзвичайно складне формування суспільств країн європейської цивілізації підстерігали, за Токвілем, такі основні небезпеки: егалітаризм. Приводить до управління державою широкі верстви громадян, непідготовлених до цієї складної справи; загроза «тиранії більшості». Токвіль був переконаний, що влада в будь-якому суспільстві має належати народові, виходити з народу і здійснюватися в його інтересах. Однак влада цього суверена, як і будь-кого іншого, повинна бути обмежена і чітко окреслена конституцією. Межами її є права людини в природному розумінні і права демократичної меншості: централізація влади. Токвіль вів мову про два її різновиди: політичну і адміністративну. Першу вважав обов'язковою умовою нормального розвитку суспільства і високо цінував, маючи на увазі вищі органи державної влади, що діють в інтересах держави, суспільства і народу. Отже, за Токвілем, егалітаризація, тиранія більшості та адміністративна централізація, якщо суспільство не дає їм рішучої відсічі, неминуче породжують новий деспотизм. При цьому народ формально є верховним носієм влади, а фактично він позбавлений можливості не лише здійснювати її, а й спостерігати за процесом її здійснення. На його думку, політичний досвід США підтверджує, що Франція могла уникнути такого «демократичного деспотизму і розбудувати справжню демократію». Через аналіз американської демократії Токвіль розглядав демократію взагалі, зазначаючи, що настає епоха, в якій у Північній Америці 150 мільйонів бачать себе рівноправними людьми, що утворюють одну сім' ю, мають однакову позицію, однаковий культурний рівень, однакову мову, однакову релігію, однакові звички, однакові звичаї, а їхні думки пульсують, забарвлені однаковими фарбами, в однаковій формі. Термін «демократія» Токвіль вживав у двох значеннях. У політичному контексті він використовував його для позначення представницької системи, заснованої на широкому виборчому праві. Нерідко співвідносив його з поняттям «соціальна демократія», маючи на увазі суспільство, в якому загальноприйнятою базовою цінністю є рівність. З' ясовуючи вплив на суспільні відносини відданості ідеї рівності, То-квіль послуговується поняттям «індивідуалізм», що позначає такі аспекти індивідуалістичного характеру демократичного суспільства: віру в індивідуальний розум як єдину основу мислення і самозаглиблення, егоїстичне зосередження на особистих цілях. Природним для демократії він вважав невизнання інтелектуальних авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. В демократичній Америці, за його спостереженнями, було прийнято універсальне положення, за яким усі ідеї — і запропоновані видатними діячами, посвячені традицією — мають бути перевірені індивідуальним розумом, а отже, кожен має змогу їх перевірити. Інша грань демократичного індивідуалізму — нестримний егоїзм, поширена тенденція ухилення від суспільних турбот, зосередження на матеріальному добробуті своєї родини як на кінцевій меті життя. Такий егоїзм проявляється почасти в особистих амбіціях і в змагальності. У суспільстві, в якому шлях до влади і власності відкритий або вважається відкритим для всіх, а аутсайдерство неможна списати на низьке походження, змагальність неминуче породжуватиме запеклу боротьбу. її ідеологічним здобутком є утвердження рівності можливостей. Егоїзм проявляється в обмеженому матеріалізмі. Нестримний потяг середнього класу до матеріальної забезпеченості, на думку Токвіля, є природним для суспільства. Цей феномен зумовлений страхами перед загрозою зубожіння. Однак такий потяг пов' язаний і з розчаруванням, оскільки жагу володіння неможливо вдовольнити повністю, бо отримання жаданого породжує ще більші й гостріші бажання. Сутність свободи. Згідно з Токвілем серцевиною поняття «свобода» є невідчу-жені права людини. Для нього свобода є самоцінною, імперативом, який неможливо виправдати жодними вторинними вигодами. Хоч як би сприяла вона економічному процвітанню, особистому щастю, її неможливо лише через це вважати моральним імперативом: «Ті, хто цінує свободу тільки тому, що вона дає матеріальну вигоду, не володітимуть нею довго», бо «людина, яка очікує від свободи чогось більшого, ніж вона є сама по собі, народжена бути рабом». Свобода, на його думку, — вершина прагнень: «Свободу любили в усі часи, але сьогодні я схиляюся до того, що її слід обожнювати». Токвіль розумів свободу як «властиве кожній людині від народження право в усьому, що стосується тільки її, жити незалежно від своїх ближніх і визначати свою долю на власний розсуд». Це — демократичне тлумачення свободи цілком протилежне уявленням про неї як про привілеї, що було властиво добі феодалізму. Однак таке трактування свободи існувало доти, доки феодальні інституції зберігали свою силу й ефективність. Цілком закономірно, що заснована на рівності демократична свобода існуватиме до тих пір, поки діятимуть інституції свободи. Токвіль досить скептично ставився до людських взаємин, очевидно зважаючи на те, що в злиденних умовах люди не завжди дбають про свою свободу. Коли громадяни звертаються до інших звабливих благ, підтримують свободу, на його думку, лише інституції свободи. Саме ці інституції й увага до особистих прав гарантують індивідуальність людини. Розглядаючи цю проблему у практичній площині, Токвіль вів мову про децентралізацію політичного життя, окреслював завдання місцевого і регіонального самоуправління, орієнтував на виборність службовців, незалежність судової влади із судами присяжних, засноване на традиції судочинство, свободу друку, аристократію. Нею він вважав громадян, які постійно мусять бути готовими стати на заваді жертвуванню їхніх особистих прав на користь реалізації владою своїх планів. Не повинно бути жодного пересічного громадянина, якого можна було б безборонно утискувати, і жодного незначного права особи, яке можна було б безкарно піддати свавіллю. Тому Токвіль наголошував, що нову, масово-демократичну, адміністративно-централістську державну і суспільну систему необхідно узгоджувати з цінностями особистості. Реалізуватися вони повинні в суспільстві за ретельного врівноваження прав і обов' язків. Лише в такий спосіб можуть розвиватися самостійність і почуття солідарності як обов' язкові передумови живого демократичного цілого. Розмірковуючи про інституційні засоби як такі, що зміцнюють і забезпечують свободу, Токвіль робить висновок, що оновлений світ, потребує нової політичної науки, критерії якої закорінені у вихованні, демократії. Лідери демократії мають дбати про політичну освіту. Оскільки суспільний лад є справою всіх, політичне виховання належить до основних потреб існування людини. Воно є моральною проблемою, яка підпорядковує собі духовні сили людини, вимагає від неї відповідальності за це. Від людини залежить, який політичний лад є бажаним або можливим, оскільки інституції є дійсними формами співжиття. Якщо ці форми дійсності змінюються, новий світ потребує нової політичної науки і нового політичного виховання як необхідних умов розвитку спільноти, бо лише керуючись знанням і освіченою волею, можна не схибити з правильного шляху. Багато положень Токвіля й тепер є актуальними для політичної науки і можуть бути застосовані до політичних проблем сучасності.
ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ
Алексіс де Токвіль Тиранія більшості Вади й слабкості демократичної форми правління лежать на поверхні, для їхнього доказу можна навести очевидні факти. Водночас благодатний вплив такої форми правління відбувається непомітно, можна навіть сказати, приховано. її недоліки вражають з першого погляду, а достойності відкриваються тільки з певним часом. * * * Підґрунтям демократичних форм правління є неподільна влада більшості, позаяк, крім неї, в демократичних державах нема нічого постійного. У більшій частині американських конституцій спостерігається прагнення збільшити природну силу більшості. З усіх видів політичної влади законодавча влада найліпше піддається волі більшості. З волі американців її представники обираються безпосередньо народом і на дуже короткий термін. Це змушує їх виявляти не тільки засадничі погляди своїх виборців, а й їхні минущі пристрасті. Членами обох палат можуть стати представники одних і тих самих класів, процедура їхнього обрання однакова. У зв'язку з цим увесь законодавчий корпус підданий таким самим швидким та невідворотним змінам, як і одна окремо взята законодавча асамблея. Надавши законодавчій владі такої структури, американці віддали до її рук майже всі функції управління. Закон зміцнював ті види влади, які були сильними самі собою, й послаблював ті, які були слабкими. Представникам виконавчої влади він не забезпечував ні стабільності, ні незалежності, він цілком підпорядковував їхнім примхам законодавців і в такий спосіб позбавляв тієї незначної сили, якою вони могли б розпоряджатися в демократичній державі. У багатьох штатах формування судової влади також віддавалося на волю більшості, позаяк вона обиралася, й у всіх штатах судова влада в якомусь сенсі залежала від законодавчої: народні представники мали право щороку призначати заробітну платню суддям. Звичаї йшли ще далі, ніж закони. У Сполучених Штатах усе більше й більше поширюється звичка, яка може звести нанівець можливості представницької форми правління. Дуже часто виборці, обираючи депутата, накреслюють йому план дій та дають конкретні доручення, які він зобов'язаний виконувати. Це вже дуже схоже на дебати більшості на майдані, тільки галасу менше. Є також багато інших причин, внаслідок яких влада більшості в Америці не просто велика, а нездоланна. Моральна влада більшості почасти ґрунтується на уявленні про те, що збори, які складаються з багатьох людей, володіють більшими знаннями та мудрістю, ніж одна людина, на довірі кількості законодавців, а не їхній якості. Це — теорія рівності, поширена на розумові здібності людини, вчення, яке завдає удару людській гордості в її останньому пристановищі. Тому меншості нелегко прийняти це вчення, й вона звикає до нього тільки з часом. Як будь-яка влада, а може, більше ніж будь-яка влада, влада більшості сприймається як законна тільки після тривалого існування. Попервах вона домагається підкорення примусом. Люди починають ставитися до неї з пошаною тільки після того, як вони довго пожили за її законами. Думка про те, що більшість має право керувати суспільством у силу своєї мудрості, була принесена до Сполучених Штатів першими поселенцями цієї країни. Однієї ідеї досить для того, аби народ став вільним. У Сполучених Штатах вона проникла до народних звичаїв і тепер виказує себе в найдрібніших звичках. За часів старої монархії французи були переконані в тому, що король не може припуститися похибки й коли йому траплялося чинити якесь зло, то винними, на їхню думку, були його радники. Це дуже полегшувало їм бути слухняними. З'являлася змога водночас і нарікати на закон, і любити та шанувати законодавця. Саме так американці ставляться до більшості. Моральна сила більшості ґрунтується також на принципі, який говорить, що інтереси більшості повинні брати гору над інтересами невеликих гуртів людей. Одначе цілком зрозуміло, що дотримання цього права більшості природним чином збільшується чи зменшується залежно від єдності чи розпорошеності народу. Коли націю роздирають непримиримі інтереси, то про виключне право більшості забувають, оскільки коритися його волі надто болісно. Якби в Америці існував клас, що його законодавці прагнули б позбавити якихось виняткових переваг, що існували століттями, з метою поставити його в таке саме становище, яке займає більшість громадян, то, може, було б зовсім не просто примусити цю меншість підкорятися законам. Але в Сполучених Штатах усі рівні між собою, і в жителів іще немає природної та постійної відмінності в інтересах. Часто за своїм соціальним становищем меншість не може й сподіватися опинитись у більшості. Для цього їй треба було б просто припинити боротьбу, яку вона провадить проти більшості. Аристократія, наприклад, не може стати більшістю й зберегти при цьому свої виняткові привілеї. Якщо ж вона від них відмовиться, то вона не буде більше аристократією. Одначе в Сполучених Штатах політична боротьба не може бути ні загальною, ні вельми глибокою, всі групи населення ладні визнавати права більшості, позаяк кожна з них сподівається колись скористатися ними в своїх інтересах. Отже, більшість у Сполучених Штатах справляє величезний вплив як на справи, так і на думки. Коли вона виступає за щось, можна сказати, що ніяка сила не спроможна не тільки зупинити її, а й сповільнити її рух і дати їй змогу вислухати тих, кого вона мимохідь знищує. Таке становище речей може привести в майбутньому до згубних і небезпечних наслідків.
Всесилля більшості в Америці посилює непослідовність у законодавстві та управлінні, властиву всім демократичним державам Я вже вів мову про вади демократичної форми правління. Треба відзначити, що всі вони збільшуються в міру посилення влади більшості. Почнемо з найзнаменитішої із них. Непослідовність законодавчої діяльності — це лихо, притаманне демократичному правлінню, бо для нього природна часта зміна людей, наділених владою. Ця влада може мати більші чи менші наслідки залежно від того, наскільки велика влада законодавців і які засоби її здійснення. В Америці державні органи, що займаються законодавством, мають найбільшу владу. Вони формуються з представників, що обираються на один рік і які можуть швидко й не наштовхуючись ні на жодний опір утілювати в життя всі свої ухвали. Отже, структура законодавчої влади така, що вона найбільшою мірою сприяє розвиткові властивої демократії нестабільності й може коїти свою зрадливу демократичну волю в найважливіших державних справах. Тому в сучасній Америці закони живуть недовго. За тридцять років свого існування американські конституції зазнали не однієї зміни. Немає жодного штату, який би не зробив змін у своєму основному законі протягом цього періоду. Що ж до самих законів, то варто тільки зазирнути до архівів різних штатів Союзу, аби переконатися, що законодавча діяльність в Америці не припиняється ні на мить. Річ у тім, що американська демократія менш стабільна, ніж будь-яка інша. Просто під час розробки законів вона має змогу дотримуватися своєї природної пристрасті до мінливості. Всесилля більшості, а також негайне й беззастережне виконання її ухвал у Сполучених Штатах веде не тільки до частих змін законів, воно впливає також на застосування законів та на діяльність державної адміністрації. Оскільки більшість — це єдина сила, якій треба догоджати, то всі запопадливо сприяють її починанням. Та тільки-но вона переключає свою увагу на щось інше, старе залишається без будь-якої підтримки. Що ж до вільних європейських держав, де виконавча влада незалежна й міцна, ухвали законодавчих органів влади виконуються й тоді, коли вони зайняті іншими справами. Американці старанніші й активніші, ніж інші народи, у вдосконаленні громадських інститутів. Європейське суспільство витрачає на це значно менше сил, але діє послідовніше. Кілька років тому група релігійних діячів зайнялася поліпшенням стану в'язниць, їхні промови схвилювали людей, і перевиховання злочинців стало загальнонародною справою. З'явилися нові в'язниці. Вперше в ставленні до людей, що порушили закон, поруч з ідеєю покарання з'явилася ідея виховання. Однак ця щаслива зміна, яку так палко підтримали широкі маси і яка завдяки їхнім зусиллям стала необоротною, не могла здійснитися за короткий час. З волі більшості стало з'являтися дедалі більше в'язниць, але існували ще й старі, в яких утримувалося багато в'язнів. У той час як у перших умови життя в'язнів поліпшувалися, а можливості виправитися збільшувались, другі ставали дедалі згубнішими для тіла й душі. Пояснити це неважко: більшість, захоплена думкою про створення нових в'язниць, забула про ті, що вже діяли. Позаяк ними перестала цікавитися більшість, вони взагалі залишилися без будь-чиєї уваги. Це призвело до послаблення нагляду. Благотворна для таких закладів дисципліна спочатку послабішала, а відтак і зовсім зруйнувалася. Внаслідок цього поруч із в'язницями, на яких яскраво відбивалися м'якість та освіченість нашої доби, можна було натрапити на кам'яний мішок, що нагадував про середньовічне варварство.
Свавілля більшості Думка про те, що в царині управління суспільством більшість народу має необмежені права, видається мені лицемірною й огидною. Водночас я вважаю, що джерелом будь-якої влади мусить бути воля більшості. Чи це означає, що я суперечу сам собі? Існує загальний закон, створений чи принаймні визнаний не тільки більшістю того чи того народу, а й більшістю всього людства. Таким законом є справедливість. Справедливість обмежує права кожного народу. Держава становить собою щось на взірець гурту народних обранців, зобов'язаних представляти інтереси всього суспільства й здійснювати основний його закон — справедливість. Чи повинні люди, які репрезентують суспільство, бути могутнішими, ніж саме суспільство, закон якого вони втілюють у життя? Тож, відмовляючись коритися несправедливому законові, я аж ніяк не заперечую права більшості керувати суспільством, просто в цьому разі я визнаю верховенство загальнолюдського закону над законами якого-небудь народу. Деякі люди не посоромилися заявити, що жоден народ не здатен піти проти закону справедливості й розуму в справах, що стосуються тільки його самого. Тому, мовляв, можна, нічого не побоюючись, віддати всю владу до рук більшості, що репрезентує його. Але це — рабські розмірковування. Що таке більшість, узята в цілому? Хіба вона не схожа на індивідуума, який має переконання й інтереси, протилежні переконанням та інтересам іншого індивідуума, що називається меншістю? Одначе, якщо ми припускаємо, що одна людина, наділена всією повнотою влади, може надуживати нею стосовно своїх супротивників, чому ми не хочемо згодитися, що те саме може зробити й більшість? Хіба об'єднання людей змінює їхній характер? Хіба люди, набуваючи більше влади, стають терплячішими в подоланні перешкод? Що ж до мене, то я не можу в це повірити й рішуче протестую проти вседозволеності як для однієї людини, так і для багатьох. Неможливо, на мою думку, збудувати правління на засадах кількох принципів, що справді суперечать один одному. Так зване змішане правління завше здавалося мені химерою. Справді, змішаного правління (в тому розумінні, в якому звичайно вживають ці слова) не існує, позаяк у кожному суспільстві врешті-решт якийсь один принцип дії підпорядковує собі всі інші. Як приклад такої форми правління особливо часто наводили Англію минулого століття, але вона була переважно аристократичною державою, хоча й мала помітні демократичні риси. Закони й звичаї були там такі, що зрештою аристократія неминуче брала гору й одноосібно керувала державними справами. Причина цієї омани полягає в такому: постійна боротьба інтересів аристократії та народу так привернула до себе увагу спостерігачів, що вони не помічали її наслідків, а вони ж бо й мали головне значення. Коли в суспільстві справді встановлюється змішане правління, цебто таке, що ґрунтується на протилежних принципах, то воно чи то розпадається, чи то в ньому відбувається революція. Усе це схиляє мене до думки, що верховна влада в суспільстві мусить спиратися на якісь певні принципи, одначе якщо при цьому вона не зустрічає на своєму шляху жодних перешкод, які могли б стримати її дії й дати їй змогу самій послабити свої поривання, то свобода піддається серйозній небезпеці. Всевладдя саме собою погане й небезпечне. Воно не під силу жодній людині. Воно не є небезпечним тільки для Бога, позаяк його мудрість та справедливість не поступаються перед його всесиллям. На землі немає такої влади, хоч би яка вона шанована була й хоч би яким священним правом вона володіла, якій можна було б дозволити діяти без будь-якого контролю чи наказувати, не зустрічаючи жодного опору. Й коли я бачу, що комусь, хай то буде народ чи монарх, демократія чи аристократія, монархія чи республіка, надається право й можливість робити все, що йому забагнеться, я кажу: зароджується тиранія — й намагаюсь поїхати жити туди, де панують інші закони. Демократична форма правління в тому вигляді, в якому вона існує в Сполучених Штатах, заслуговує найсерйознішого докору не за свою слабкість, як це вважають у Європі, а навпаки, за свою нездоланну силу. Що мені найбільше не подобається в Америці, то це аж ніяк не крайній рівень свободи, що там панує, а відсутність гарантій проти свавілля. До кого, справді ж, може звернутися в Сполучених Штатах людина чи група людей, що стали жертвою несправедливості? До громадської думки? Але ж вона відбиває переконання більшості. До законодавчого корпусу? Але він репрезентує більшість і сліпо йому кориться. До виконавчої влади? Але вона призначається більшістю і є пасивним інструментом у її руках. До суду присяжних — це більшість, що має право виносити вироки. Навіть судді в деяких штатах обираються більшістю. Отже, хоч би як несправедливо чи безглуздо з вами обійшлися, ви маєте лише одну можливість — підкоритися. Але ж може існувати й такий законодавчий корпус, який би репрезентував більшість, не бувши рабом його пристрастей, така законодавча влада, яка мала б свої власні сили, й, нарешті, судова влада, незалежна від двох перших. І тоді правління буде також демократичним, але не буде майже ніякої змоги для виникнення свавілля. Я не хочу сказати, що в сучасній Америці свавілля — це явище, яке часто трапляється, але ніщо не оберігає американців проти нього, а що ж до м'якості правління, то нею вони зобов'язані передусім не законам, а обставинам та звичаям.
Всесилля більшості веде до свавілля в діяльності американських державних службовців Треба чітко розрізняти свавілля та тиранію. Тиранія може здійснюватися шляхом законів, і тоді це свавілля. Свавілля може здійснюватися в інтересах громадян, і тоді його не можна прирівнювати до тиранії. Тиранія часто виказує себе в свавіллі, але за потреби може обходитися й без нього. Всесилля більшості в Сполучених Штатах призводить як до деспотизму законодавців, так і до свавілля державних службовців. Тільки більшості належить у цій країні право створювати закони й контролювати їх виконання, тільки в її владі перебувають як урядовці, так і громадяни. Тому вона дивиться на державних службовців як на пасивних виконавців її волі, цілком покладається на них у втіленні в життя своїх задумів і не примушує себе заздалегідь визначити коло їхніх прав та обов'язків. У її поведінці з ними є щось від поведінки господаря зі своїми служниками: адже вони постійно діють під його наглядом і він у будь-який момент може втрутитися й виправити їхні дії. Як правило, за законом американські державні службовці мають куди ширше коло обов'язків, ніж європейські. Іноді навіть правляча більшість дозволяє їм виходити за його межі. Оскільки переконання більшості підтримують і охороняють їх, вони подеколи наважуються коїти такі справи, які дивують навіть європейців, що звикли до свавілля. В такий спосіб у вільному суспільстві складаються звички, які з часом можуть його занапастити. Про те, як більшість у Сполучених Штатах володарює над думкою Аналіз духовного життя Сполучених Штатів особливо яскраво показує, наскільки вплив більшості переважає будь-який інший вплив з тих, які відомі нам у Європі. Мислення володіє невидимою й невловимою силою, здатною протистояти будь-якій тиранії. В наші дні монархії, які мають найнеобмеженішу владу, не можуть перешкодити поширенню в своїх державах і навіть при своїх дворах деяких ворожих їм ідей. В Америці ж справа стоїть інакше: доти, поки більшість не має єдиної думки з якогось питання, вона обговорюється. Та тільки-но вона висловлює остаточне міркування, всі замовкають, і створюється враження, що всі — і прихильники, й супротивники — поділяють її. Це легко пояснюється: немає монарха на світі, який володіє достатньою владою для того, щоб об'єднати всі сили суспільства й подолати будь-який опір, тимчасом як більшість, яка користується правом створювати закони й приводити їх до виконання, легко може це зробити. Крім того, монарх володіє тільки матеріальною силою: він може не допустити якихось дій, але не має впливу на людей. Що ж до більшості, то вона володіє як матеріальною, так і моральною силою, вона не тільки зупиняє будь-які дії, а й, впливаючи на волю людей, може позбавити їх бажання діяти Я не знаю жодної країни, де загалом свобода духу й свобода слова були б так обмежені, як у Америці. Нема такої релігійної чи політичної доктрини, які не можна було б сповідувати в конституційних державах Європи й яка звідти не поширювалася б до інших держав. Це відбувається тому, що в жодній європейській країні немає такої політичної сили, яка володарювала б неподільно. Тому людина, яка хоче там сказати правду, завше знайде підтримку й захист у разі, якщо її незалежна позиція приведе до небезпечних для неї наслідків. Якщо вона має нещастя жити в країні, де при владі перебуває абсолютний монарх, то на її бік часто стає народ, а якщо ж вона живе в конституційній державі, то за потреби вона може шукати захист у королівської влади. В демократичних країнах на її захист може виступити аристократична частина суспільства, а в інших — демократична. Але в такій країні, як Сполучені Штати, де життя суспільства організоване на засадах демократії, є тільки одна умова сили та успіху, тільки одна влада, й усе підпорядковано їй. В Америці межі розумової діяльності, визначені більшістю, надзвичайно широкі. В них письменник вільний у своїй творчості, але горе йому, якщо він наважиться вийти за ці межі. Звісно, йому не загрожує аутодафе, але він зіштовхується з осоругою в усіх її видах і з щоденним переслідуванням. Політична кар'єра_для нього закрита, адже він образив єдину силу, здатну відкрити шлях до цієї кар'єри. Йому відмовляють у всьому, навіть у славі. До того як він поділився своїми переконаннями, письменник гадав, що він має прихильників. Тепер же, коли він виставив свої переконання на загальний суд, йому здається, що прихильників він не має, бо ті, хто його засуджує, говорять гучно, а ті, хто поділяє його думки, але не має його мужності, мовчать і віддаляються від нього. Нарешті, під градом ударів він поступається, здається й замикається в мовчанці, так ніби його мучать докори сумління за те, що він сказав правду. У минулому тиранія вдавалася до грубих знарядь, таких, як кайдани та кати; сучасна цивілізація вдосконалила навіть деспотизм, хоча здавалося, що він уже не здатний ні на який розвиток. Володарі минулого перетворили жорстокість на матеріальну силу, а демократичні республіки наших днів зробили з цього минулого таку саму духовну силу, юс людська воля, яку воно прагне зламати. За абсолютної влади однієї людини деспотизм, бажаючи вразити душу, жорстоко катував тіло, але душа вислизала від цих катувань і тріумфувала над тілом. Тиранія демократичних республік діє зовсім інакше. її не цікавить тіло, вона звертається навпростець до душі. Володар більше не каже: «Ти думатимеш, як я, або помреш». Він каже: «Ти можеш не поділяти моїх думок, ти збережеш своє життя й майно, але віднині ти чужинець серед нас. За тобою залишаться громадянські права, але вони будуть для тебе марними. Якщо ти захочеш, щоб тебе обрали твої співгромадяни, вони тобі в цьому відмовляють; якщо ти домагатимешся їхньої пошани, вони вдадуть, що ти її не заслуговуєш. Ти залишишся серед людей, але втратиш право спілкування з ними. Й коли ти захочеш зблизитися з іншими людьми, вони уникатимуть тебе, наче нечистої істоти. Навіть ті, хто вірить у твою невинність, навіть вони відвернуться від тебе, позаяк у іншому разі їх спіткала б та сама доля. Йди з миром, я зберігаю тобі життя, але воно буде для тебе болючішим, ніж смерть». Абсолютні монархії знеславили деспотизм. Будьмо ж обережними: демократичні республіки можуть його реабілітувати й, зробивши його особливо нестерпним для небагатьох, позбавити його в очах більшості принизливих і мерзотних властивостей. У найбільш гордих народів старого світу публікувалися книжки, що описували вади та смішні сторони сучасників. Лабрюйєр писав свій розділ про вельмож, проживаючи в дворі Людовіка XIV, Мольєр критикував двір і розігрував свої п'єси перед придворними. Але сила, яка панує в Сполучених Штатах, зовсім не бажає, аби її брали на кпини. її ображає найм'якший докір, лякає правда з найменшим відтінком уїдливості. Все має вихвалятися, починаючи від форм мови й завершуючи найстійкішими чеснотами. Жоден письменник, хоч би яка велика була його слава, не вільний від обов'язку курити фіміам своїм співгромадянам. Отже, більшість живе в самозакоханості, й тільки чужоземці або власний досвід можуть примусити американців почути деякі істини. Саме тому в Америці досі нема великих письменників. Геніальним літераторам потрібна свобода духу, а в Америці її немає. Інквізиції ніколи не вдавалося цілком припинити в Іспанії поширення книжок, що суперечать релігії, яку сповідувала більшість народу. Владі більшості в Сполучених Штатах вдалося досягти більшого: вона позбавила людей самої думки про можливість їх публікувати. В Америці можна зустріти невіруючих, але невіра позбавлена змоги бути вираженою словесно. Є уряди, які, прагнучи зберегти добрі моральні принципи, притягують до суду авторів непристойних книжок. У Сполучених Штатах за такі книжки нікого не притягують до суду, просто ні в кого не виникає бажання їх писати. Річ, звісно, не в тому, що всі громадяни дотримуються бездоганних моральних принципів, одначе ними відзначається більшість. Цього разу влада більшості, безперечно, приносить користь суспільству, й, розповідаючи про це, я хочу тільки показати її силу. Ця нездоланна влада виказує себе в усьому, а користь, яку вона приносить, становить собою не що інше, як випадок.
Як неподільна влада більшості позначається на американському характері. Про придворний дух у Сполучених Штатах Америки Тиранічна влада більшості поки що слабко позначається на політичному житті суспільства, але її прикрі наслідки помітні в американському національному характері. Гадаю, що невелике число значущих діячів на політичній арені сучасних Сполучених Штатів пояснюється передусім деспотизмом більшості, що постійно зростає. Коли в Америці вибухнула революція, там з'явилося багато великих політиків. У той час громадська думка спрямовувала волю людей, але не гнітила її. Прославлені люди тієї доби, що вільно приєдналися до тої чи тої духовної течії, мали власну велич, і цю велич вони не запозичили в народу, а навпаки, через них вона ширилася на народ. У державах з абсолютною монархією вельможі, які оточують трон, потурають пристрастям свого володаря й залюбки піддаються його примхам. Але народні маси не плазують. Вони коряться абсолютній владі через слабкість, зі звички або через своє неуцтво, а подеколи з любові до королівства чи короля. В історії існували народи, які відчували задоволення та гордість, підкоряючи свою волю волі монарха, народи переживають нещастя, але вони не піддаються моральному розкладові. Адже робити щось, не схвалюючи цього, далеко не те саме, що вдавано схвалювати те, що робиш. Перше засвідчує про слабкість людини, а друге — про лакейські звички. У вільних країнах, де кожен може так чи так висловити свою думку про державні справи, в демократичних республіках, де громадське життя постійно перетинається з приватним, де народ, верховний володар, вселяє в усіх любов, де для того, аби тебе почули, достатньо тобі заговорити, є чимало людей, які спекулюють на слабкостях народу та прагнуть нажитися за рахунок його пристрастей. У абсолютних монархіях значно менше. Річ не в тому, що в демократичних країнах люди гірші за своєю природою, ніж у інших місцях, але вони піддаються сильнішій і більш масовій спокусі, й це призводить до загального падіння душевних якостей. У демократичних республіках придворний дух отримує велике поширення, він проникає до всіх класів суспільства. Це головне, в чому їм можна дорікнути. Це особливо яскраво видно в демократичних державах, що мають таку саму структуру, як американські республіки, де більшість володарює так неподільно й нездоланно, що для того, аби відхилитися від накресленого нею шляху, потрібно в якомусь сенсі відмовитися від прав громадянина та людини. Серед безлічі людей, які в Сполучених Штатах займаються політичною діяльністю, дуже мало хто вирізняється мужньою щирістю й незалежністю мислення, такою властивою американцям минулих часів, що скрізь є основною рисою людей сильної вдачі. На перший погляд може видатися, що в інтелектуальному вихованні американців немає жодних відмінностей, так однаково вони думають. Щоправда, подеколи чужоземець може натрапити в Америці на людей, переконання яких не збігаються достоту з громадськими. Вони іноді нарікають на вади законів, непостійність демократії, властивий їй низький рівень освіти. Вони навіть часто відзначають недоліки, які справляють негативний вплив на національний характер, і вказують на засоби їхнього виправлення. Але ніхто, крім чужоземців, їх не слухає, а чужоземці, з якими вони діляться своїми таємними думками, ніде надовго не затримуються. Американці залюбки розповідають про все це чужоземцям, для яких усі ці речі не мають особливого значення, але серед своїх співвітчизників вони ведуть зовсім інші розмови. Якщо американці колись прочитають ці рядки, то я певен, що спершу вони всі одностайно засудять мене, а відтак багато хто з них подумки вибачить мені. Я чув, як американці говорять про свою батьківщину, й бачив щиро патріотичні почуття в американського народу. Одначе я не помітив цих почуттів у тих, хто цим народом керує. Це легко зрозуміти, якщо вдатися до аналогії: деспотизм куди дужче розбещує підлеглих, ніж володарів. У абсолютних монархіях король часто-густо має великі чесноти, але придворні завше вирізняються ницістю. Звісно, в Америці придворні не кажуть «сер» і «ваша величносте» — ось яка величезна різниця. Але вони без угаву торочать про природну освіченість свого володаря. Вони не змагаються в спробах визначити найбільш виняткову чесноту свого володаря, а просто запевняють, що він, незалежно від своєї волі й не докладаючи до цього анітрохи зусиль, володіє всіма чеснотами. Вони не віддають йому своїх дружин та дочок для того, аби він зволив піднести їх до рангу своїх коханок, але вони віддають йому в жертву свої переконання й продаються самі. Американські моралісти та філософи не мають потреби приховувати свої думки під пологом алегорії, але щоразу, коли вони наважуються висловити якусь неприємну істину, вони спочатку кажуть: «Ми знаємо, що ми розмовляємо з народом, духовні якості якого настільки вищі за людські слабкості, що він ніколи не може втратити самовладання. Ми не стали б говорити такі речі, якби не знали, що звертаємося до людей, які завдяки своїм чеснотам та освіченості посідають виняткове місце серед усіх народів, гідних жити вільними». Чи могли підлабузники Людовіка XIV вигадати щось більш витончене? На мою думку, завше й у будь-яких формах вияву ницість і сила, лестощі й влада стоятимуть у сусідстві, й є тільки один спосіб не допустити морального розкладу людей: ніхто не повинен володіти повнотою влади в суспільстві й тоді ніхто не буде достатньо сильний для того, аби їх образити.
Всесилля більшості приховує в собі найбільшу небезпеку для американських республік Звичайною причиною загибелі якого-небудь уряду є його безсилля або тиранія. В першому випадку він втрачає владу, в другому — її в нього відбирають. Позаяк демократичні держави часто-густо закінчують анархією, багато людей дійшли висновку, що їхні уряди слабкі й безпорадні. Справді, коли в демократичних державах спалахує боротьба між партіями, вплив уряду на суспільство зменшується. Одначе не можна сказати, що демократична влада від природи позбавлена сил та можливостей, навпаки, вона майже завше гине від надуживання силою та невдалого використання можливостей. Анархію майже завжди спричиняє її тиранія або її невміння, а не її немічність. Не слід плутати стійкість та силу, велич чогось і довговічність. У демократичних республіках влада, яка керує суспільством, непостійна, оскільки вона часто переходить з одних рук до інших, часто змінюється її мета. Одначе скрізь, де ця влада є, вона має майже нездоланну силу. Уряди американських республік уявляються мені не менш централізованими й рішучішими, ніж уряди європейських абсолютних монархій. Тому я не гадаю, що їх може занапастити слабкість. Якщо Америка колись утратить свободу, то звинувачувати за це слід буде всевладдя більшості. Це може статися в тому разі, якщо більшість доведе меншість до розпачу й штовхне її до застосування грубої сили. Тоді може настати анархія, але настане вона як наслідок деспотизму. Такі самі думки висловлював президент Джеймс Медісон (див. «Федераліст», № 51). «У республіках, — казав він, — дуже важливо не лише захищати суспільство від пригнічення урядовців, а й оберігати одну частину суспільства від несправедливих дій іншої його частини. Справедливість — ось мета, до якої повинен прагнути кожен уряд, саме її ставлять перед собою люди, згуртовуючись. Народи завше робили й робитимуть все для того, щоб домогтися цієї мети, доти, аж поки вони досягнуть цього чи поки вони втратять свободу. Про суспільство, в якому одна частина, наймогутніша, могла би легко згуртуватися й придушити найслабкішу частину, можна сказати, що в ньому процвітає анархія. Його можна було б порівняти зі станом речей у природі, коли слабкий беззахисний проти сильного. Одначе мінливості долі, що є супутниками природного стану речей, схиляють сильних до підкорення урядові, який однаково піклується й про них, і про слабких. З тих самих причин сильна частина суспільства, що має анархічне правління, з часом прагнутиме до такого уряду, який однаковою мірою оберігатиме інтереси всіх його частин. Якби штат Род-Айленд вийшов із складу федерації й мав народний уряд, який здійснював би свою верховну владу на такій невеликій території, то, безперечно, тиранія більшості призвела б до цілковитого безправ'я. Справа скінчилася б тим, що люди зажадали б встановити владу, цілком незалежну від народу. До такої влади закликали б навіть ті угруповання, які й породили безправ'я». Джефферсон говорив: «Виконавча влада в нашому державному устрої — це не єдина й навіть не головна моя турбота. Нині й ще впродовж багатьох років найбільшу небезпеку становитиме тиранія законодавців. Законодавча влада також може стати тиранічною, але це трапляється пізніше». Ведучи мову про це, я завше цитую Джефферсона, а не когось іншого, бо вважаю його найбільшим поборником демократії. Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. — К.: Смолоскип, 2005.
|
| Оглавление| |