Історія зарубіжних політичних вчень - Навчальний посібник (Кирилюк Ф.М.)

4. революцІйно-комунІстичнІ утопІЇ 30—50-х рокІв хІх ст.

Революційно-комуністичні утопії цього періоду значною мірою відмінні від критично-утопічного соціалізму Сен-Сімона, Фур'є, Оуена передусім незавершені­стю концепцій, романтизмом ідей, радикалізмом суджень.

Романтичний комунізм Етьєна Кабе. Філософські ідеї французького соціаліс-та-утопіста Етьєна Кабе (1788—1856) мають багато спільного з баченням світу і його перспектив французькими просвітниками. Цей висновок є закономірним ре­зультатом аналізу утопічної картини загальної рівності, змальованої в його творі «Мандрівка в Ікарію». За стилем він близький до мандрівного роману, більш харак­терного для соціальних утопій ХУІ—ХУІІ ст.

Е. Кабе вважав, що природа є безкінечно розумною і справедливою. Все нею створене належить усьому людству. Але помилки, допущені людьми на ранніх ста­діях розвитку внаслідок їх неосвіченості, спричинилися до утвердження в суспільс­тві духу боротьби і нерівності. Людство розпалося на ворогуючі класи і касти.

І все-таки воно розвивається, зі збагаченням досвіду поглиблюються і розши­рюються його знання. Рано чи пізно у світі запанують принципи розуму, сформу­ється нова соціальна організація.

Сучасну йому соціальну систему Кабе вважав несправедливою, погрузлою в та­ких пороках, як жадібність, егоїзм, сваволя, конкуренція. їй він протиставляв новий устрій далекої утопічної країни Ікарії.

Соціально-політична концепція Кабе ґрунтується на принципах загальної рівно­сті і спільної власності. Відповідно, всі члени суспільства (громадяни з рівними правами і обов'язками) утворюють асоціацію, єдину сім'ю, пов'язані узами братер­ства. І «вся рухома власність членів асоціації, зі всіма продуктами землі і промис­ловості, становить суспільний капітал. Суспільне земельне надбання і суспільний капітал належать народу, який обробляє їх спільно, який управляє ними сам або че­рез своїх уповноважених і відтак розподіляє порівну всі продукти».

Гіпертрофована ідея рівності надає вченню Кабе досить вираженого егалітарно­го (порівняльного) характеру. В його ідеальному суспільстві однакові будинки, ме­блі, одяг і харчі людей. Обов'язковою є для всіх громадян праця, хоч кожен обирає собі вид заняття, який йому до душі. Організація праці повинна ґрунтуватися на плановому господарюванні. Республіка щорічно визначає, які засоби необхідно ви­робити для харчування, одягу і будівель народу. Суспільство не тільки організовує національні майстерні для виробництва потрібних йому продуктів, а й керує розпо­ділом праці. Шкідливі й некорисні виробництва підлягають знищенню. Важлива роль у виробництві відводиться машинам, що мають замінити людей, коней на ва­жких, небезпечних, шкідливих та інших роботах. Завдяки використанню машин Кабе намагався розв'язати проблему привабливості праці. З цією метою він перед­бачав 6—7-годинний робочий день, хоча тогочасні продуктивні сили незмогли б у такому разі задовольнити суспільні потреби.

У сільському господарстві Кабе вважав можливим індивідуальне фермерство, яке належало б загальній господарській системі. Вся продукція ферми має надходити на державні склади, за винятком того, що потрібно для власних потреб фермера.

Як і інші утопісти, Кабе зосереджувався і на проблемі виховання, яке вважав го­ловним чинником формування нової соціально-політичної системи. Його він поді­ляв на розумове, моральне, фізичне та ін., передбачаючи для кожного виду певний порядок, час, предмети. Мету виховання вбачав у тому, щоб сформувати людину здоровою, обізнаною, професійно підготовленою, виховати в неї громадянські яко­сті. Кожен має добре знати національну історію, конституційні закони, права і обов' язки громадян. Вважав, що одночасно з прагненням миру необхідно налаго­джувати і військове виховання.

Ікарія не є замкнутим суспільством. Вона охоче співпрацює із зовнішнім світом, проголошуючи принцип братерства народів. Для неї неприйнятне захоплення чу­жих територій і навіть їх добровільне приєднання. В кожній країні люди повинні усвідомити неминучість утвердження принципу спільності і створення асоціації.

Досить детально охарактеризував Кабе державний устрій ідеального суспільст­ва. Головне в ньому — суверенітет народу. Тому в Ікарії встановлено пряме народ­не законодавство. Вся країна поділена на 100 рівних за територією і населенням провінцій, у кожній з яких — по 10 комун. Щомісяця в комунах 3—4 рази прово­дять народні збори, на яких обговорюють національні та місцеві справи, висувають законодавчі ініціативи. Законодавча влада належить національному представницт­ву — палаті, до якої кожна комуна делегує двох депутатів. У палаті 15 головних комітетів і 60 підкомісій. Закони розробляє національне представництво, але найго­ловніші з них приймає весь народ на своїх зборах.

За зразком національного влаштоване провінційне представництво, покликане стежити за дотриманням законів у комунах, радитися і видавати декрети лише з ме­тою забезпечення виконання законів або для вирішення важливих справ провінції.

Отже, утопічне соціально-політичне вчення Е. Кабе є ще одним свідченням різ­номанітності соціально-політичних концепцій першої половини ХІХ ст.

Соціальна утопія Теодора Дезамі (1803—1850) є помітним явищем у суспіль­но-політичній думці Франції першої половини ХІХ ст. Загальноприйнято вважати його мислителем матеріалістичного напряму у французькому утопічному комуніз­мі. Головний твір, у якому сформульовано положення соціально-політичної докт­рини Дезамі — «Кодекс спільності» (1842). Відомий він і як автор багатьох статей.

Філософським підґрунтям соціальної концепції Дезамі був матеріалізм. «Елеме­нтом світу, — писав він, — є атом, його основа — рух. Світ існує сам по собі». Ос­новним законом життя, причиною всіх явищ вважав силу тяжіння. На цій підставі стверджував, що обґрунтований ним закон спільності це відповідна духу природи закономірність і необхідність.

Дезамі не сприймав моралі тогочасного суспільства, в якій домінував дух торгівлі, яка мирилася з існуванням багатства і злиднів. Таке суспільство називав гнилим і амо­ральним. Різко висміював ідеологів, які вели мову про політичні держави як про єдину сім'ю, заплющуючи очі на існуючу нерівність. Не раз наголошував, що стихійне фор­мування суспільства завжди матиме наслідком численні диспропорції, що й сталося, тому в побудові нового суспільства слід дотримуватися наукових принципів. Дезамі вважав, що в цій справі треба брати за основу людський організм з його властивостями і потребами. Звідси — витоки його твердження, що в основу суспільної організації має бути покладено такі принципи: щастя, свобода, рівність, братерство, єдність, спіль­ність. Головний із них — принцип спільності «як здійснення єдності і братерства».

Спільність, на його думку, є найповнішою єдністю в усьому — єдністю вихо­вання, мови, праці, володіння, способу життя, законодавства, політичної діяльності тощо. Тому вона є найдосконалішим видом асоціації, а отже — і новим типом соці­ального устрою. Така модель нового суспільства багато чим нагадує утопії ХVІІІ ст. Так, існуючому світовому порядку, «в якому все поставлено догори дном», проти­ставляється суспільство природного порядку, що походить з природи людей, при­родних законів. Тому закони, які є першоосновою соціальної конструкції, він вва­жав вічними і незмінними.

У новому суспільстві повинен бути інститут трудових армій. У них праця чергува­тиметься зі святкуваннями, комуни будуть якнайкраще ставитися до членів цих армій «богатирів промисловості». Силами трудових армій можна буде реалізувати найгран-діозніші проекти, освоїти нові земельні площі і завдяки цьому створити нові облашто-вані території для нових комун. Як і Фур'є, провідним у господарюванні Дезамі вважав сільське господарство, сподіваючись, що саме в цій сфері найповніше виявляться пере­ваги устрою спільності. Промисловості, відповідно, відводилася другорядна роль. Умі­ле використання на сільськогосподарських роботах домашніх тварин, машин, напри­клад механічної коси, має значно полегшити працю. Від непогоди працівників у полі захищатимуть пересувні непромокаючі шатра, а до місця роботи їх доставлятимуть у колясках. Передбачалося і впровадження досягнень хімічної науки.

Устрій спільності суттєво змінить і побут людей. Всі члени комуни житимуть в од­ному великому палаці, в якому будуть окремі квартири, школи, магазини, оранжереї, майстерні. Шкідливі й брудні виробництва знаходитимуться за межами палацу, що дасть змогу підтримувати в ньому надзвичайну чистоту. Істотно зміниться і людина. Гігієна допоможе подолати хвороби. Подовжиться тривалість життя людей, вони ста­нуть фізично сильнішими. Кожен матиме змогу здобути знання, а добровільне навчан­ня приноситиме радість. Досягнення наук і мистецтв стануть доступні кожному.

У науці й мистецтві буде подолано кастовість. Тому всі будуть майстрами, ху­дожниками, літераторами, вченими, відчуватимуть потребу використовувати свої здібності. Усвідомлюючи, що поважаючи волю своїх братів і працюючи для спіль­ного щастя, вони зможуть насолоджуватися істинною свободою, досягнути повно­ти щастя. Завдяки цьому суспільство майбутнього стане суспільством гармонії, краси й освіченості. Між людьми, як і між комунами, утвердиться спільність інте­ресів і бажань. Людство стане єдиною сім'єю.

Політична організація нового суспільства теж має ґрунтуватися на законах при­роди. Оскільки в ньому всі суспільні відносини стануть втіленням законів природи, політичні функції будуть другорядними. Головна мета законів — стимулювати і координувати розвиток промисловості, науки і мистецтва, регламентувати спільні роботи й насолоди.

Політичний устрій нового суспільства — демократія, в основі якої — спільна праця, достаток, поширення знань, спільне виховання. Усе це має забезпечити рів­ність, свободу і братерство людей. Ідеалом Дезамі вважав чисту демократію — су­спільний устрій, за якого закони приймають не лише тому, що за них проголосува­ла більшість громадян, а тому, що наукою доведено їх відповідність інтересам всіх членів суспільства.

Загалом доктрина Дезамі має гуманістичний характер. У ній простежуються симпатії автора до ідей французьких просвітників ХУШ ст. Однак у другій полови­ні 40-х років ХІХ ст. він відійшов від революційних позицій, пропонуючи план «кредитної реформи», яка, на його думку, може поліпшити становище працюючих і знищити експлуатацію, не торкаючись основ буржуазного суспільства.

Революційна утопія Луї-Огюста Бланкі. Розквіт творчої діяльності Луї-Огюста Бланкі (1805—1881) припадає на період, значних політичних подій у Фран­ції — повстання ліонських ткачів 1831 і 1834 рр., буржуазно-демократичної рево­люції 1848 р., Паризької комуни, які справили великий вплив на його світогляд. Соціально-політичні ідеї Л.-О. Бланкі не мають системного викладу, він не розро­бив завершеного вчення, яке б містило опис суспільства майбутнього. Його ідей­ним спадком є статті, нотатки, виступи.

На ранніх етапах (1830—1834) погляди Л.-О. Бланкі були виражені недостатньо чітко, статті і виступи рясніли термінологічними невідповідностями. Він не чітко уявляв класову структуру існуючого на той час у Франції суспільства. Однак його промова на процесі «П'ятнадцяти» (січень 1832 р.) засвідчила готовність відстою­вати інтереси упосліджених класів. Рішуче виступивши протикласу власників, яких називав неробами і дармоїдами, проти існуючого державного устрою, він змалював злиденне становище народу, закликав «скинути ярмо безчестя і злиднів».

Після невдалого повстання у Ліоні та Парижі почали виникати таємні спілки, які прагнули радикальних соціально-політичних змін. У 1835 р. за безпосередньої уча­сті Бланкі було створено «Спілку родин». Програму її характеризує збірник запи­тань (їх було 15) і відповідей на них, з якими мав погодитися новобранець спілки. Так, на запитання «Що ти думаєш про теперішній уряд?» відповідь була такою: «Він є зрадником народу і країни»; на запитання «Що таке народ?» — «Народ — це спільність людей, які працюють»; «Який принцип повинен бути основою правиль­но організованого суспільства?» — «Рівність».

За підготовку змови Бланкі було засуджено. Проте це не зупинило його, і в 1837 р. він заснував товариство «Суспільство пір року», програмними вимогами якого бу­ли: знищення королівської влади й аристократії, скасування привілеїв, утвердження самоуправління народу. Але невдовзі його знову було заарештовано і ув'язнено. Звільнила його революція в 1848 р.

Бланкі — активний учасник подальших революційних подій. Тоді змінилися і його погляди. Передусім він став активним прихильником революційного правлін­ня, заявляючи, що республіка — це звільнення робітників, кінець експлуатації, на­стання нового порядку, за якого праця буде вільною від тиранії капіталу.

Після поразки революції 1848 р. Бланкі неодноразово піддавався арештам і за­сланням. Попри це, він не припиняв літературної діяльності, виявляючи у своїх нари­сах прихильність до комуністичних ідей. В одному з них («Комунізм — майбутнє су­спільство») Бланкі переконував, що соціальний прогрес веде до комунізму. Комунізм він характеризував як порятунок для індивіда, індивідуалізм як його загибель.

У соціально-політичному аспекті комунізм — це устрій спільності, перемога ідей асоціації працюючих: «Устрій спільності — це повне об'єднання всієї країни, утворене поступово з окремих асоціацій і розширене за рахунок послідовного об' єднання федерацій». Водночас комунізм — це суспільство освічених людей. Освіченість і комунізм взаємно сприяють поширенню одне одного. І тому дуже ва­жливим є навчання народних мас.

Створення нового соціального організму не може бути справою однією чи кіль­кох осіб. Стверджуючи це, Бланкі не тільки опонував ідеологам утопічного соціалі­зму, а й деякою мірою визнав помилковою тактику змови, якої він дотримувався, будучи причетним до таємних спілок. «Це справа усіх, — наголошував він. Перехід до нового соціального устрою є справою часу, але можливий він лише врезультаті революційної діяльності мас.

Рішуче виступав Бланкі проти намірів відмовитися від політичної боротьби, які живилися сподіваннями змінити існуюче суспільство шляхом створення коопера­тивів. Це, стверджував він, є пасткою для працюючих, новими оковами. Насправді потрібно їх розбити, тобто здійснити державні перетворення. Одним із способів бо­ротьби проти експлуатації Бланкі вважав страйк як єдину народну зброю в боротьбі з капіталом. На відміну від кооперації, яка в умовах буржуазного суспільства об' єднує лише десятки робітників, страйк об' єднує їх десятки тисяч. Будучи «при­родним і доступним» засобом боротьби, він сприяє здійсненню соціальної реформи.

Важливим етапом у житті Бланкі була Паризька комуна (1871). І хоча безпосе­редньої участі в її подіях не брав (перебував тоді в тюрмі), авторитет його був на­стільки великий, що його було обрано членом комуни і навіть її почесним головою.

Звільнення прийшло до нього лише через 8 років (1879). Останні два роки життя Бланкі цілком присвятив політичній діяльності.

Робітничий комунізм Вільгельма Вейтлінга. Вільгельм Вейтлінг (1808— 1871) був відомим діячем німецького робітничого руху, учасником революції 1848—1849 рр. у Німеччині. В історію політичної думки він увійшов як один із іде­ологів утопічного «порівняльного» комунізму. Основні положення його вчення сформульовані в праці «Гарантії гармонії і свободи», які багато в чому споріднені з утопічними системами мислителів, які вийшли на арену політичної думки раніше за нього. Характеризується упевненістю Вейтлінга в тому, що зміна суспільного устрою може відбутися лише революційним шляхом.

Своє вчення Вейтлінг, як більшість утопістів, розпочинав з характеристики су­часного йому суспільства, якому притаманні «обурлива нерівність», гнітюче стано­вище працюючих. Причину нерівності, як і інших соціальних хвороб, вбачав у при­ватній власності. У своєму первісному стані люди її не знали, все було спільним. Вони жили відповідно до законів природи, яка забезпечувала їх усім необхідним для існування. Вони були щасливі, оскільки «кожен мав усе, що йому було потріб­но, і міг мати все, що було доступне іншому».

З поділом праці люди стали звикати до понять «моє» і «твоє», до права власнос­ті. Стався поділ власності, що спричинило появу багатих і бідних, соціальну нерів­ність. Упровадження спадкоємництва породило нероб. Усе це призвело до пору­шення природних законів, ворожості інтересів, спустошливих війн між народами. У суспільстві утвердилися користолюбство, обман. Сильний відкрито грабує слабко­го, називаючи це грабіжництво непідкарними поняттями: «контрибуція», «пода­ток», «власність», «спекуляція», «відсотки», «арешт майна», «скорочення заробіт­ної плати», «біржова гра» та ін. Слабкий теж обкрадає сильного, але таємно.

Власне вся наша історія сама по собі не що інше, як довга історія про розбійни­ків, в якій усі чесні люди завжди ставали обдуреними.

Подолати вади буржуазного суспільства можливо, на думку Вейтлінга, завдяки новій організації суспільства, хоч і майбутній суспільний устрій він не вважав аб­солютно ідеальним. Людство ніколи не досягне ідеалу досконалості, інакше настав би застій у його розвитку. Новий суспільний устрій передбачає прогрес, який є природним законом суспільства. Можливість прогресу в добре організованому сус­пільстві забезпечується злиттям приватних інтересів у єдиний суспільний інтерес.

Ведучи мову про деякі риси нового суспільства, Вейтлінг, як і Фур'є, стверджу­вав, що його розвиток визначатимуть людські пристрасті. Він мислив їх не як поро­чний потяг до чого-небудь, а як будь-яке бажання, спрагу, задуми, прагнення, надії і потреби людини. Індивід не може задовольнити свої пристрасті завдяки лише вла­сним якостям. Для цього він повинен обмінюватися ними з іншими індивідами. Створення можливостей для такого обміну Вейтлінг вважав найкращою організаці­єю суспільства. Пристрасті він поділяв на три класи: пристрасть до придбання, пристрасть до насолод і пристрасть до знання.

Особливістю правильно організованого суспільства є гармонія пристрастей як за­порука його соціального здоров'я, відсутності пороків і злочинів. Досягти цього можна завдяки правильному керівництву, яке в новому суспільстві буде досить складним за структурою. Очолюватиме державу Тріо — рада з трьох наймудріших філософів. Їм підпорядкована Центральна колегія майстрів, яку обирає Тріо. Далі — Колегія майст­рів округів, земель і районів. У кожній Колегії майстрів існує виконавчий орган — Ро­боча президія. Поряд із Колегіями майстрів Академії і Комісії з охорони здоров'я. Фу­нкції керівництва повинні здійснювати найталановитіші люди, які володіють найкращими ідеями. Персонал управління немає жодних привілеїв. Навіть найвища посада оплачується не краще найнижчої. Організація праці й розподіл продуктів засно­вані на суворому дотриманні принципу рівності. Відповідно до цього встановлюється рівна для всіх тривалість робочого дня, кожному надається вільний вибір праці.

Розподіл продуктів праці здійснюється через спеціальні комерційні книжки, які замінюють усі інші документи. Гроші скасовуються, оскільки вони погано регулю­ють обмін.

Перейти до нового суспільного устрою можна лише революційним шляхом: «Будь-яка значна реформа може бути здійснена за допомогою революції, тому що будь-яка заміна старого новим є революцією». Це означає, що революції завжди були і будуть відбуватися. Проте не завжди вони супроводжуватимуться кровопро­литтям. У майбутньому суспільстві нові ідеї пробиватимуть собі дорогу не фізич­ною силою, а силою розуму.

Утвердження нового суспільства станеться не одразу. Потрібен перехідний пе­ріод, протягом якого треба буде скасувати всі боргові зобов' язання, конфіскувати майно емігрантів, збільшити кількість шкіл тощо. Особливо важливо дотримувати­ся дисципліни, навіть завдяки чинності деяких старих законів.

Революція, за уявленнями Вейтлінга, можлива не тільки «знизу», а й «зверху», оскільки не варто виключати, що на неї зважиться монарх, хоч це й малоймовірно.

Загалом ідею революції він пов'язував з новим месією. У своїх міркуваннях припу­скав, що розвиток революції може призвести до громадянської війни або військо­вих дій проти революційного уряду і народу з боку інших держав. Тому слід бути готовим у перехідний період не лише будувати нове суспільство, а й боротися з внутрішніми і зовнішніми ворогами.

 

Основні поняття та категорії

О        

Оуенізм — теорія яка мала поліпшити умови життя робітників в умовах капіталістичного ладу, а також радикальної перебудови суспільства шляхом створення самокерованих «общинних поселень співпраці», які позбавлялися приватної власності, класів.

Політичний прагматизм (від грец. праудаттос; — справа, дія) — власти­вість політичної діяльності, за якої головним критерієм і чинником стає дося­гнення поставленої мети (нерідко за будь-яку ціну). Політичний прагматизм характеризується жорсткістю, а іноді й використанням аморальних та проти­законних засобів, що далеко не завжди дає бажані наслідки. Політичний пра­гматизм часто протиставляють політичному ідеалізмові, але ідеалізм «на сло­вах» у політиці нерідко поєднується з жорстким прагматизмом у практичній діяльності. Прагматизм як теоретична концепція виник у 70-і рр. ХІХ ст. у США. Основоположником цього вчення був американський філософ та логік Ч. Пірс (1839—1914). За Пірсом, прагматизм — це готовність діяти особли­вим чином, що спирається на віру, прагнення до емоційною спокою, психоло­гічного задоволення від подолання сумніву. З метою забезпечення «зацікав­леному суб'єкту» його цілеспрямованої діяльності. Доктрину прагматизму розробляли також У. Джемс, Дж. Дьюї, Ф. К. Шиллер, Дж. Г. Мід. Родонача­льником політичного прагматизму вважається американський мислитель Дж. Дьюї (1859—1952), згідно з ученням якого еталоном людського досвіду ви­ступає морально-політичний досвід. Політичний прагматизм — це не тільки утилітарний підхід до повсякденних проблем, що відзначається вузьким практицизмом і одіозним ототожненням істини з корисністю. Це насамперед теорія про доцільну діяльність людини, важливими принципами якої є: спра­ва, потреба практичних дій, матеріальний інтерес, вирішальна роль волі у здійсненні людського досвіду та ін. Головна позитивна ідея політичного пра­гматизму — необхідність діяти, не покладаючись на авторитет, на апріорні ідеї, на випадок тощо; шукати кращі способи та варіанти, випробовувати й перевіряти їх, відбирати лише найефективніші, приймати обґрунтовані рі­шення, тобто керуватися розумом. Суть демократії, демократичного суспільс­тва, з позиції політичного прагматизму, полягає в умінні компетентно робити справу в процесі вільного необмеженого експериментування [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшучен-ка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Політичний сцієнтизм (від лат. єсіепиа — знання, наука) — ідейна пози­ція, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як найвищу цінність і фактор орієнтації людини в світі. При цьому в якості ідеала самої науки, як правило, розглядається матеріалістичне суспільствознавство. Проявом сцієн­тизму в політичній свівдомості виступає розуміння цілей і завдань соціальної побудови суспільства, директивного планування й раціоналізації на «основі наукового знання» всіх сторін людської життєдіяльності знайшов найбільш послідовне вираження в ідеології й практиці марксизму-ленінізму, що обґру­нтовував всесилля свого навчання претензіями на науковість. Подібна гіпер­трофія в принципі властива всім сціентистсько-технократії, утопіям, що ігно­рують складність і багатоплановість реального життя, що не піддається всеохоп-люючій раціоналізації' [Политическая энциклопедия. В 2-х т. — Нац. об-ществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М.: Мысль, 2000. — 750 с.].

 

Політичний технократизм (під грец. тгууцо — мистецтво, ремесло, майстерність і краток — влада) — влада технічних фахівців (технократів), а також ідейно-теоретичне обґрунтування цієї влади, тип політичного режи­му, в якому технократи посідають домінуюче становище, ідея особливого значення в житті суспільства людей тех. знання, фахівців була виразно сфо­рмульована А. Сен-Сімоном. Вона знайшла ґрунтовну розробку в контексті теорії індустріалізації суспільства, у зв'язку з проблемою раціоналізації со­ціуму (М. Вебер), його новітні модифікації (Дж. Гелбрейт, Д. Велл, У. Рос-тоу, О. Тоффлер). Центральне місце в концепції технократизму посідає ідея про владу, засновану на знаннях, компетентності, професіоналізмі, про мо­жливість заміни політичних рішень науково-технічними рішеннями. На ду­мку Дж. Гелбрейта, до влади, до процесу прийняття політичних рішень має бути залучена вся техноструктура суспільства. Відображаючи одну з визна­чальних тенденцій суспільного прогресу — зростаюче значення науково-технічних і технологічних чинників, — технократична доктрина з часом де­далі більше набирає політичного спрямування. Зусиллями А. Берла, А. Фрі-ша, Дж. Гелбрейта положення про технократів як «клас управляючих», со­ціальну еліту (Р. Міллс) перетворилося на визначальну рису характеристики суспільного ладу, життєдіяльність якого визначається «високими технологі­ями», складними комп'ютерними системами, інформатикою, телемеханікою тощо. На думку представників неотехнократизму, «соціальний інтелект», уособлений у досягненнях НТП, здатний розв'язати всі нагальні суспільні проблеми, здійснити гуманізовану калькулюючу експертизу політичного рішень та їх соціальних наслідків (неомарксизм, франкфуртська школа, «новий гуманізм». Вони, зокрема, фіксують факт виникнення технобюрок-ратії, звертають увагу на посилення мілітаристського сектора технологічної та виробничої бази суспільства, констатують появу нового («технологічно­го», «інформаційного») відчуження людей [Політологічний енциклопедич­ний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Ба-бкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Сен-сімонізм — вчення графа Сен-Сімона і його учнів. Сен-сімонізм — це теорія рівності, націлена на керування суспільством за принципом «Від кожного по здатностях, кожному по праці». Являє собою одночасно й щось на зразок релігії (проповідниками якої були Анфантен і Базар), і соціалісти­чну теорію, що засуджує приватну власність — джерело експлуатації тру­дящих. Мета сен-сімонізму — припинити експлуатацію людини людиною. Він вважає, що потрібно скасувати приватну спадщину, розподіляючи її за­лежно від потреб і здатностей. Він також передбачає програму технічного навчання, придатну для індустріального суспільства. Вчення Сен-Сімона про рівність було підхоплено його учнями: Байї, Леоном Алеві, Дюверже, пізніше — Анфантеном, Базаром, Леру, Бланкі й Гарньє. Цей рух знаменує собою цілу епоху, що закінчилася в 1839 р. — Дідье Жюла. [Философский словарь: Пер. с. франц. — М.: Международные отношения, 2000. — 544 с.].

Соціально-політична утопія (від грец. u — ні і topos — місце якого не існує) — різновид соціально-політичної фантазії, нездійсненна мрія. Термін «соціально-політична утопія» пішов від назви книги «Утопія» (1516), пер-шозасновника утопічного соціалізму Т. Мора. У праці зображувався ідеаль­ний устрій на вигаданому острові. Саме з цієї праці бере свій початок ціліс­ний напрям суспільно-політичної думки — соціалістична утопія [Тадевосян Э. В. Словарь-справочник по социологии и политологии. — М.: Знание, 1996. — 272 с.].

Утопічний комунізм — вчення про майбутнє суспільство що констру­юється на основі абстрактних ідей справедливості, рівності, свободи. Пред­ставники: Т. Кампанелла (1568—1639) Ж. Мельє (1664—1729) Ф. Н. Бабеф (1760—1797) утопічний комуніст Л. О. Бланкі (1805—1881). комуніст Т. Дезамі (1803—1850) утопічний комуніст Е. Кабе (1788—1856). Зокрема,

В. Вейтлінг (1808—1871) у праці «Держава як вона є і як вона повинна бу­ти» (1838) зазначає про всезагальну гармонію, благополуччя і рівності роз­поділу матеріальних благ. Всі перераховані мислителі будували ідеальне суспільство на основі абстрактних ідей свободи, рівності, справедливості, братерства [Политическая энциклопедия. — В 2-х т./ Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семигин. —М.: Мысль, 2000. — 750 с.].

Утопічний соціалізм (utopian socialism) — ранні форми соціалістичної думки нового часу (що включали ідеї Сен-Сімона, Фур'є, і Оуена), критику­валися Марксом як «утопічні», оскільки вони вважалися заснованими на не­адекватній науковій концепції динаміки капіталістичного суспільства і не­обхідності класової боротьби [Большой толковый социологический словарь (Collins). — В 2 т. — Т. 2. — М.: Вече, АСТ, 1999. — 528 с.].

Утопія — (utopia) з грец., топос; — місце, якого не існує. У літературі цим поняттям визначають ідеї, уявлення про ідеальні суспільства, які є продуктом абстрактного мислення і не ґрунтуються на знанні реальних процесів суспільного життя. Розрізняють два основних типи утопій — абстрактні проекти (як прогресивні, так і реакційні) покращення супіль-ного устрою і конструктивні соціальні моделі, які в цілому неадекватно відбиваючи соціальну дійсність, містять у собі раціональні положення [Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

Фур'єризм — теорія майбутнього суспільства «гармоії», в якому пови­нні були втілитися всі людські можливості. Первиною складовою нового суспільства мала стати «фаланга» яка поєднувала б промислове і сільсько­господарське виробництво. Нове суспільство мало утворитися шляхом сві­тової пропаганди соціалістичної ідеї.

 

Питання до дискусії

О        

Чи є соціально-політичні утопії XIX ст. самостійними інтелектуаль­ними рухами?

Інтереси яких верств населення виражали представники соціально-політичних утопій XIX ст.?

Які політичні ідеології переслідували і розвивали представники соціа­льно-політичних утопій XIX ст.?

Чи є соціалісти-утопісти одними із засновників сучасних суспільно-технократичних теорії?

 

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

о         

Соціальний утопізм політичної концепції К.-А.-Р. Сен-Сімона.

Історична та соціально-політична обмеженість політичних поглядів Р. Оуена.

Соціально-утопічна спрямованість психологічно-політичного проекту Ш. Фур'є.

Сутність революційно-комуністичних утопій 30—50 років XIX ст.

 

Завдання для самостійної роботи

о         

Розкрийте зміст понять «соціалізм», «комунізм».

Обґрунтуйте або спростуйте твердження про те, що Сен-Сімон і Фур'є не передбачали ліквідації приватної власності.

3.         Прокоментуйте такі судження Сен-Сімона та Фур'є:

 

«Промисловець — це людина, яка працює для виробництва або доставки різним членам суспільства одного або декількох матеріальних засобів, які задовольняють їх потреби або фізичні схильності; відповідно, землероб, який сіє зерно або розводить домашніх птахів і тварин, є промисловцем; ка­ретник, коваль, слюсар, столяр — промисловці. Усі промисловці разом тру­дяться для виробництва або для доставки всім членам суспільства всіх ма­теріальних засобів, які задовольняють їх потреби або фізичні схильності; вони складають три великі класи, які називаються землеробами, фабрикан­тами і торговцями» (Сен-Сімон).

«Помітив добре цю властивість, характерну для соцієтарного механіз­му, — задовольнити всі класи, всі партії; саме за цими переконаннями успіх у даному випадку буде здаватися таким легким, і невеликий дослід, проведений на семистах особах, зразу вирішить загальне перетворення, тому що тут здій­сненні всі благоденства, про які філософія тільки мріє; справжню свободу, єдність дій, царювання правди та справедливості, що стали шляхами до ба­гатства; при устрої ж цивілізації, де правда та справедливість не ведуть до ба­гатства, неможливо, щоб їм віддавали перевагу, — тому видно як шахрайство та несправедливість панує в усьому законодавстві устрою цивілізації і збіль­шується в міру успіхів виробництва та наук» (Фур'є).

4. Розробіть порівняльну таблицю політичних ідеологій, які розвивалися різними представниками соціально-політичних утопій ХІХ ст.

Питання до заліку

Історичні, соціально-економічні та політичні передумови виникнення і розвитку соціально-політичних утопій ХІХ ст.

Критично-утопічний соціалізм Сен-Сімона.

Критично-утопічний соціалізм Ш. Фур'є.

Критично-утопічний комунізм Р. Оуена.

Революційно-комуністичні утопії 30—50-х років ХІХ ст.

 

Питання до іспиту

Сутність політичного технократизму і соцієнтизму К.А.Р. Сен-Сімона.

Соціально-психологічний політичний прагматизм Ф.М.Ш. Фур'є.

Комуно-реформізм Р. Оуена.

Утопічно-революційний комунізм 30—50-х років ХІХ ст.

 

Першоджерела

Бланки О. Избранные произведения. — М, 1952.

Дезами Т. Кодекс общности. — М., 1956.

Кабе Е. Путешествие в Икарию. — М., 1958.

Оуэн Р. Избранные сочинения. — Т. 1—2. — М. — Л., 1950 — Т. 2.

Сен-Симон. Избранные произведения. — Т. 1—2. — М. — Л., 1948. — Т. 2.

Фурье Ш. Избранные сочинения. В 4-х т. — Т. 3.

 

Волгин В. П. Очерки истории социалистических идей первой полови­ны ХГХ в. — М., 1976.

Застенкер Н. Е. Роберт Оуэн как мыслитель // Очерки истории социа­листической мысли. — М., 1985.

 

Рекомендована література

 

Зилъберфарб И. И. Социальная философия Ш. Фурье. — М, 1964.

Изложение учения Сен-Симона. — М., 1947. Лекции 1—8.

Кирилюк Ф. М., Ковш А. Г. Западно-европейские социально-полити­ческие учения ХІХ в. — К., 1991.

Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби. — К.: Видавничий центр «Академія», 2003.

Кучеренко Г. С. Сенсимонизм в общественной мысли ХІХ в. — М.,

1975.

Плеханов Г. В. Утопический социализм ХІХ в. Избр. филос. произв.: В 5-и т. — М., 1957. — Т. 3.

ІІІ