1. полІтичний технократизм І сцІЄнтизм клода-анрІ де рувруа сен-сІмона

Погляди К.-А. Сен-Сімона формувалися під впливом Великої фран­цузької революції, участі в боротьбі північноамериканських колоній за неза­лежність.

Довідка

Клод-Анрі де Рувруа Сен-Сімон народився 17 жовтня 1760 року в Парижі в аристок­ратичній родині. Його вихованням і освітою займалися обдаровані вчителі, серед яких був і відомий французький енциклопедист Д'Аламбер.

У 13-літньому віці він відмовився від першого причастя, заявивши, що не вірить у таїни релігії. Був він амбітним і самовимогливим юнаком, про що свідчить веління слузі будити його вранці такими словами: «Вставайте, графе: великі справи ждуть». Через чо­тири роки вступив на військову службу, а ще через три роки відправився в складі францу­зького експедиційного корпусу на допомогу повстанцям американських колоній у боро­тьбі проти Англії. Повернувшися звідти, полишає військову службу, хоч йому прогно­зували там успішну кар'єру, і вирушає в мандрівку Голландією та Іспанією.

У перші роки революції Сен-Сімон виступив з пропагандою принципів свободи і по­літичної рівності громадян, закликав Національні збори скасувати привілеї дворянства і духівництва, відмовився від дворянського звання і графського титулу. Розчарувавшись у її спроможності вирішити основні суперечності суспільного ладу Франції, він з 1802 р. всю енергію віддає науково-літературній праці, зосередившись, передусім, на проблемах перебудови людського суспільства. Основні його праці: «Нарис науки про людину» (1813—1816), «Промислова система» (1821), «Катехізис промисловців» (1823—1824), «Нове християнство». Помер Сен-Сімон 19 травня 1825 року.

Маючи глибокі знання з природничих наук, Сен-Сімон намагався пізнати уні­версальні закони, що діють у природі та суспільстві, принцип побудови раціональ­ного суспільства з урахуванням тенденцій розвитку людства.

Соціально-політична філософія. Соціальну філософію Сен-Сімона характери­зує чітко визначений історизм. Поділяючи оптимізм просвітницької філософії, він намагався з'ясувати закономірності історичних змін на різних її етапах, науково об­ґрунтувати майбутнє. У зв'язку з цим наголошував на взаємодії науки (теоретично­го знання) та індустрії (будь-якої виробничої діяльності) як ключових чинників фо­рмування розвинутих типів суспільства.

Сен-Сімон був переконаний, що вся попередня філософія мала на меті лише руйнування існуючих систем, тому своє завдання вбачав у створенні нової філосо­фії, заснованої на фактах соціальної науки про людину, яка б більше орієнтувалася не на теоретичні узагальнення соціального життя, а на практичні проблеми.

Сен-Сімон був глибоко обізнаний із надбаннями французької раціоналістичної філософії, що протиставляла існуючому суспільному устрою свої теоретичні моделі устрою «розумного», намагалася обґрунтувати його вічні і незмінні закони, покли­кані забезпечити в суспільному житті торжество розуму. До таких намагань він ставився з осторогою, оскільки найпродуктивнішою вважав ідею, якою, на його по­гляд, має послуговуватися історія, якщо хоче бути наукою. Відповідно, ядром полі­тичних дискусій повинно бути вивчення розвитку цивілізації, що допомагатиме державним людям у плануванні своєї діяльності.

Історія людства, на його думку, переконує, що всі великі перевороти в економі­чному і політичному житті суспільства були наслідками перевороту у філософсь­ких поглядах. Людство в своєму розвитку подолало такі великі фази: теологічну (період панування релігії, що охоплює рабовласницьке і феодальне суспільства), метафізичну (занепад феодальної і теологічної систем), позитивну (заснований на науці майбутній суспільний лад).

Сен-Сімон одним із перших мислителів охарактеризував основні риси індустрі­ального суспільства «індустріальної системи», спробував окреслити ймовірні шля­хи його розвитку, послуговуючись положенням, згідно з яким кожен тип суспільст­ва вибудовується на особливій системі філософських переконань. Як тільки ця система перестає бути актуальною, суспільний лад розпадається. Наприклад, руй­нування феодальної системи було спричинено наступом Просвітництва на теоло­гію. З цього випливав висновок, що лише нова, альтернативна феодальній система світобачення «позитивна наука» може сформувати засади постфеодального, індуст­ріального ладу.

Основу політичної філософії Сен-Сімона становить критика лібералізму, його індивідуалістичної моралі, які з метафізичних позицій розглядали соціальні питан­ня. Такий підхід він розцінював як недостатньо динамічний, а тому не придатний для нового, прогресивного суспільного ладу. Найістотнішою вадою лібералізму вважав його неспроможність поліпшити умови життя переважної більшості людей, які, будучи причетними до створення майже всіх суспільних благ, потерпають від негараздів і нестатків. Відповідальність за це, на його думку, повинна взяти на себе церква (особливо католицька), оскільки, переймаючись проблемами моралі, вона нічого не зробила для забезпечення рівноправності в суспільстві, хоч до цього зо­бов'язує її вчення Ісуса Христа.

Утвердження буржуазних порядків спровокувало розвиток егоїзму та індивідуа­лізму, породило культ грошей, прагнення наживи, конкуренцію між людьми. Сен-Сімон не міг вважати такі порядки розумними і справедливими, оскільки з ними він пов' язував нову, не менш глибоку за попередню, соціальну та політичну кризу сус­пільства. Тогочасне політичне становище у Франції він характеризував як дивне «видовище перевернутого до гори дном світу», оскільки суспільними справами ке­рують цілком не придатні для цього люди («Міркування літературні, філософські та промислові»). В іншій праці — «Притча» («Парабола») він звертав увагу на те, що «соціальна організація недосконала і незавершена, що люди дозволяють керувати собою насиллю та хитрощам і незавершена, що людський рід політично перебуває в аморальному стані». Гостро критикував капіталістичне суспільство за провоку­вання в людині індивідуалізму, жадоби, егоїзму, які називав «гангреною людського роду», що стала загальною хворобою суспільства.

Не менш жорстко критикував він інститути управління, вважаючи чиновниць­кий аппарат надто роздутим, на утримання якого народу доводиться витрачати ве­ликі кошти (податки).

Серед вищих урядових чиновників, членів уряду ледве не узаконені хабарницт­во і підкуп. Усе це, на думку Сен-Сімона, є беззаперечним свідченням глибокої су­спільної кризи.

Егоїзм і конкуренція, якими вражене суспільство, породжують війни, боротьбу націй. Засуджуючи війну, він заперечував і можливість зміни існуючих порядків немирними способами. Водночас поділяв війни на справедливі і несправедливі.

Потворні риси капіталізму, на думку Сен-Сімона, свідчать про необхідність до­корінних змін існуючої соціальної системи: «Необхідність у цьому настільки назрі­ла, що вони (зміни) неодмінно повинні здійснитися» («Про промислову систему»). Вважаючи, що ці зміни відбудуться в найближчому майбутньому, він називав того­часну епоху перехідною («Катехізис промисловців»).

Аналіз історії підвів Сен-Сімона до висновку, що людське суспільство розвива­ється по висхідній лінії. Долаючи стадії розвитку, воно має прийти до свого «золо­того віку». На відміну від мислителів ХУІІ—ХУІІІ ст., які вважаючи «золотим ві­ком» людства ранні стадії його розвитку, звертали свої погляди в минуле, Сен-Сімон стверджував, що до ідеального ладу воно ще має прийти, тобто «золотий вік» — у майбутньому. Запропонована ним концепція «соціальної фізіології» тлу­мачить процес розвитку людства аналогічно процесу росту людини. її особливість полягає в тому, що Сен-Сімон не вважав можливим у майбутньому занепад людст­ва, а навпаки, переконував у настанні його «золотого віку».

Історичний процес Сен-Сімон розглядав певною мірою з діалектичних позицій, виходячи з того, що різні історичні періоди характеризуються формами власності, взаємовідносинами експлуататорів і експлуатованих. З огляду на це, високо цінував праці політекономістів Адама Сміта, Жана-Батіста Сея. Цей процес не є прямолі­нійним. Розвиток людства він розглядав крізь призму органічних (спокійного роз­витку) і критичних (порушення суспільної рівноваги, боротьби соціальних груп) періодів історії, пішовши значно далі мислителів ХУІІ ст.

Сен-Сімону не було властиве матеріалістичне розуміння історії. Він констату­вав, що в суспільстві періодично змінюються форми власності, але не пов'язував це з появою і зміною класів. Так, у «Листах женевського обивателя», Сен-Сімон виок­ремив три основні класи: 1) учених; 2) власників, за винятком осіб, які належать до першого класу; 3) найманців (тих, хто не має власності). Дещо пізніше вів мову про класи паразитів і промисловців («Промислова система»). До паразитичного класу відносив дворян, військових, рантьє, державних чиновників і юристів, яким, за його словами, протистоїть клас промисловців, що становить більшість нації, — клас працюючих, а також фабрикантів, торговців, банкірів.

Досить складним, радше — негативним було його ставлення до пролетаріату як класу, що складається з осіб, які не мають власності. Вони, на його думку, втягнули країну в хаос під час революції 1789 р.

Пізніше він уже не вбачав у пролетарях загрози соціальному спокою і навіть ви­знавав за ними організаційні здібності в господарській сфері. Оскільки поняття «класи» Сен-Сімон формулював дуже специфічно, а критерії, за якими він визначав різні класи, були невизначеними, цілком можливо, що він мав на увазі лише проле­тарів, коли писав: «Народний клас, велика більшість нації, досяг такого високого розумового рівня, що у Франції без усяких незручностей для громадського спокою, а навпаки, з великими перевагами для всіх класів людства може бути встановлено громадський устрій, який має своєю безпосередньою ціллю всезагальний добро­бут». Однак він не виділив пролетаріат в особливий клас; антагонізм між пролета­ріатом і капіталом не вважав невирішеним, оскільки, на його думку, він виник на підставі непорозуміння.

Вважаючи сучасне йому суспільство недосконалим і передбачаючи його крах, Сен-Сімон розробив план його докорінної зміни, виходячи зі своєї впевненості у важливій ролі суспільного для життя «індустріала» (промисловця), а також став­лення до організації промисловості як до найважливішого фактора досягнення сус­пільного блага. Щоб уможливити перехід від одного суспільного устрою до іншого, писав він, необхідно чітко уявити промисловий режим і ознайомити з ним найвп-ливовіших промисловців, дбаючи про максимальне використання їх можливостей в інтересах промисловості та виробників. У цьому він вбачав своє завдання.

Утопічний соціалізм. Становлення нового суспільства Сен-Сімон уявляв як тривалий процес, що має розпочатися зі створення у Франції політичної партії про­мисловців. Це повинно прискорити появу таких партій і в країнах Європи, що за­безпечить торжество нового суспільного устрою — промислової системи. В основі його вчення про нову промислову систему — погляд на суспільство як на особли­вий організм. Чим кращим є життя цього організму, тим краще почуваються його елементи.

Державну владу він розглядав як чинник організації виробництва. Вважаючи політику «наукою про виробництво», головне завдання уряду вбачав у створенні умов для розвитку виробництва, захисту його від безпорядків і різноманітних пере­пон. Цей принцип поширював і на суспільство, яке ще не стало «промисловою сис­темою». В асоціативному суспільстві державна влада, на думку Сен-Сімона, пови­нна бути замінена суспільним самоврядуванням. У такому суспільстві найважли­віші питання його буття вирішуватимуть не чиновні люди, а сили всього суспільно­го організму.

Ідея суспільного плану виробництва є визначальним аспектом вчення Сен-Сімона, викликом анархії, властивої капіталізму на етапі його зародження, що дає право вважати описаний ним новий суспільний устрій асоціацією.

Розцінюючи промислову систему як ефективний засіб подолання суспільних вад, гармонізації суспільства, Сен-Сімон основним джерелом добробуту, економіч­ного зростання вважав організацію машинного виробництва, централізацію управ­ління промисловістю відповідно до науково обґрунтованого плану. Тому «асоціа­ція», як він її уявляв, має бути об'єднанням промисловості, що можливе внаслідок централізації виробництва. У новому суспільстві все повинно підпорядковуватися промисловості й науковому прогресу, а політика як наука про суспільство має стати наукою про виробництво, сприяти розвитку всіх його видів. Це означає, що політи­ка повинна дбати передусім про організацію промисловості, основні принципи централізованого управління єдиним господарством, тобто бути наукою про управ­ління. Здатність до управлінської діяльності, за його переконаннями, залежить не від людини, а від її «позитивних здібностей». Люди рівні в тому сенсі, що кожен, незалежно від походження, може стати управлінцем. Водночас вони не можуть бу­ти рівними, бо лише окремі з них мають дар до управління.

Проект справедливого суспільства передбачав можливість кожної людини пра­цювати, збереження приватної власності, вирішальну роль фабрикантів, купців і банкірів в управлінні економічними процесами. Домінування в управлінні наукових принципів повинно нейтралізувати одвічну проблему управлінців і підлеглих, оскі­льки в ньому буде зжито суб'єктивізм. Нове адміністративне управління виходити­ме з інтересів цілого, що забезпечуватиме процвітання суспільства і підтримку бі­льшості громадян. У новому суспільстві не буде більше управління людьми, а всі завдання керівництва ними полягатимуть в управлінні речами. Сукупна дія всіх цих чинників забезпечить довіру до могутніх правителів, оскільки «справа управління буде зведена до нуля або майже до нуля».

У політичних аспектах проект організації майбутнього промислового ладу збе­рігав традиційну для тодішньої Франції спадкоємну королівську владу, яку повинні були доповнювати й урівноважувати кабінет міністрів і двопалатний парламент.

У багатьох творах Сен-Сімона фігурують думки про освіченого монарха, мож­ливість реформ зверху (внаслідок королівських декретів). Наприклад, у «Катехізисі промисловців» він наголошував, що пропоновані ним реформи не є ворожими ко­ролівській владі, навпаки, вони покликані принести королю більше спокою. На йо­го сторінках було обґрунтовано необхідність «проголосити промисловий режим, промислову монархію», у межах якої між королем і палатами парламенту мала б працювати рада вчених, яка розробляла б наукові плани соціальних перетворень, і рада промисловців у складі найвидатніших представників промисловості, торгівлі й банківського капіталу, чиїм завданням були б розгляд прийнятих радою вчених проектів соціальних перетворень, складання проекту бюджету, після чого його мо­жна було б надсилати на розгляд кабінету міністрів і парламентських палат.

Акт королівської влади, який закликає до управління країною «освічених про­мисловців» і вчених, а не дворян і духовенство, Сен-Сімон вважав простим, раціо­нальним і безкровним способом переходу від нерозумної феодальної до нової, справедливої «промислової» системи, від системи «урядової» — до «адміністрати­вної», яка управляє виробництвом, а не людьми.

Як й інші утопісти, Сен-Сімон вибудовував свої плани суспільної перебудови на засадах мирного вирішення усіх соціальних проблем, рішуче заперечуючи револю­ційне насильство, класову боротьбу. Головним засобом суспільних перетворень вважав проповідь нової моралі. Дбаючи про цілісність своєї теорії, він в останні ро­ки життя головну увагу приділяв її духовним аспектам. Оскільки, за його спосте­реженнями, людство поріднилося з ідеєю Бога, Сен-Сімон намагався пристосувати релігію до потреб свого вчення саме в координатах моральних проблем. Водночас він наголошував, що досягнення науки, мистецтва, моралі змушують її до подаль­шого розвитку. Оновлена в його процесі релігія («нове християнство») повинна сприяти зміцненню «промислової системи», об' єднуючи людей, «змушуючи стави­тися один до одного по-братськи», дбати про «поліпшення морального та фізичного становищ найбіднішого класу». Все це має забезпечити розквіт суспільства зага­лом. Концепція «нового християнства» не була запереченням традиційного світо­сприйняття, Сен-Сімон лише намагався використати її для пропаганди й реалізації свого вчення.

Сен-сімонізм. Після смерті Сен-Сімона його ідеї кожен по-своєму розвивали Беджамен-Оленд Родріг (1794—1851), Бартелемі Проспер Анфантен (1796—1864) й Сент-Авіан Базар (1791—1832), засвідчивши цим існування сен-сімоністської на­укової школи. Хоч серед послідовників Сен-Сімона не було цілковитої єдності по­глядів, вони усвідомлювали, що їх протистояння зруйнує засади школи, тому про­тягом тривалого часу йшли один одному на поступки, не демонструючи своїх розходжень. Особливо переймався цим найобдарованіший серед них С.-А. Базар. Дещо інакше поводився Б.-П. Анфантен, намагаючись емоційними засобами де­монструвати свою причетність до сен-сімоністського вчення. Б.-О. Родріг подав се­бе прямим ідейним спадкоємцем Сен-Сімона.

Сен-сімоністи, намагаючись продовжити справу свого вчителя, зосередили свої зусилля на систематизації його ідейної спадщини, представленні її як наукової тео­рії. Певною мірою це вилилося у нове вчення, оскільки немало положень Сен-Сімона у редакції його послідовників набули нового значення, а дещо було ними додумано. З метою популяризації цього вчення вони організували у 1828 р. читання лекцій, а 1829 р. видали їх окремою книжкою під назвою «Переказ вчення Сен-Сімона». Цій меті були підпорядковані публікації в журналі «Виробник» (1825—

1826).

Найсильнішими аспектами цієї системи поглядів є положення про «критичні» та «органічні» епохи, асоціацію й експлуатацію. Саме в їх інтерпретації сен-сімоністи найближче підійшли до формулювання соціалістичних принципів. Передусім вони стверджували, що протягом свого існування суспільство переживає два етапи: тим­часовий, який належить минулому, та кінцевий, призначений для майбутнього, а також стани антагонізму та асоціації. Історичний процес є процесом поступового занепаду антагонізму і формування асоціації, яка розвивається від найпростіших до ускладнених форм: сім' я — місто — національні об' єднання — федеративні союзи.

У розвитку людства чергуються органічні та критичні епохи. Для органічних епох характерна єдність усіх елементів асоціації, спрямування зусиль на досягнен­ня спільної мети. Критичні епохи сповнені міжусобиць, руйнування соціальних відносин, вибухів егоїзму. Не варто думати, що в цей період панують розруха і ха­ос. Особливістю критичних епох є ліквідація відносин, що віджили своє, підготовка основи для утвердження нового, досконалішого порядку, тобто для наступної орга­нічної епохи. Саме в такому напрямі (до органічної епохи) розвивається людство.

Оскільки принцип асоціації завжди переважає над принципом антагонізму, то з розвитком людства межі асоціації безперервно розширюватимуться, а на певному етапі встановиться «всесвітня асоціація, тобто асоціація всіх людей по всій землі і у всіх сферах їх відносин». Настане епоха, яку сен-сімоністи назвали завершальною. Ця назва зовсім не означала закінчення будь-якого розвитку. Навпаки, суспільство розвиватиметься ще швидше. Умовою такого розвитку буде всесвітня асоціація. Саме тому ця епоха охарактеризована як завершальна. У новому суспільстві, за уявленнями сен-сімоністів, має утвердитися принцип «Кожному за здібностями, кожній здібності за її справами». Ці міркування впритул наблизили їх до проголо­шення принципу соціалізму.

Сучасна сен-сімоністам історична епоха вже знала кризи виробництва, що спо­нукало їх до проголошення необхідності замінити хаос і анархію капіталістичного виробництва планомірністю й доцільністю, організовуючи його так, щоб у жодній галузі ніколи не було ні дефіциту, нінадмірного нагромадження. У майбутньому суспільстві експлуатація повинна бути замінена гармонійною взаємодією людей з природою, що унеможливило б хижацьке використання її багатств.

Однак сен-сімоністи не спромоглися вийти за межі утопізму. Більше того, буду­чи спочатку прогресивним рухом, сен-сімонізм трансформувався у своєрідну релі­гійну систему. З часом виявилася різка розбіжність поглядів С.-А. Базара та Б.-А. Анфантена, що спричинило у 1831 р. вихід з їх рядів Базара і кількох його одноду­мців. На той час Анфантен почав проповідувати «нове євангеліє», тобто релігійну частину вчення Сен-Сімона, зійшов на шлях сектантства, заснував сен-сімоністську церкву. Дійшло до того, що плотську любов було проголошено основоположним принципом нового суспільства. Сен-сімонівська школа поступово втрачала своїх прихильників, відповідно згасала її роль у суспільному житті Європи. У середині 60-х років ХІХ ст. вона остаточно розпалася.

Проте й нині не вщухають дискусії щодо сен-сімонівського вчення. Серед захід­них теоретиків поширена думка, що Сен-Сімон є основоположником деяких на­прямів сучасної буржуазної ідеології. Робилися спроби проголосити його родона­чальником позитивізму, духовним батьком теорії «постіндустріалізму», предста­вити його вчення як релігійну систему, а його праці — ледве не «божими трактата­ми». Попри новизну, вченню Сен-Сімона властиві ідеалістичне сприйняття історії, елементи містики.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Сен-Сімон

І. Про теорію суспільної організації

До теперішнього часу правителі дивилися на народи як на свої вотчини; всі їхні полі­тичні розрахунки по суті були спрямовані на експлуатацію цих вотчин чи на їх збільшен­ня. Навіть ті з цих розрахунків, які були корисними для керованих, були задумані прави­телями тільки як засоби зробити свою власність більш прибутковою чи більш міцною. На вигоди, що випливали з цього, навіть самі народи дивилися не як на обов'язок правителів, а як на їх благодіяння.

Цей порядок речей, безперечно, зазнавав з часом великих змін, але то були одні тіль­ки зовнішні зміни; іншими словами, прогрес освіти невпинно все більше й більше обме­жував коло дій правлячої влади, але суті її він ще не змінив. В тому вигляді, в якому вона існує в даний час у нас, ця влада проявляє себе менш вільно і в більш обмеженому колі, але вона зберігає той же характер. Колишній принцип, згідно якого королі є за божест­венним правом природженими власниками своїх народів, визначається до цього часу, по крайній мірі в теорії, основним принципом; доказом служить те, що всяка спроба його спростувати розглядається законом як посягання на суспільний лад.

Але, з другого боку, керованими був висунутий новий загальний принцип політики. Було визнано, що правителі — тільки адміністрація суспільства, що вони зобов'язані ке­рувати ними згідно з інтересами і волею керованих, одним словом, щастя народів є єдина й виключна мета суспільної організації. Цей принцип був прийнятий правителями чи по крайній мірі визнаний ними поряд з бувши принципом; інакше кажучи, правителі визна­ли, що вони зобов' язані управляти у вищевказаному розумінні, не перестаючи, однак вважати себе адміністраторами по праву народження. Новий принцип можна вважати та­ким, що утвердився, оскільки до конституційних функцій однієї з трьох парламентських властей (палати общин) відносяться захист і підтримання його в силі.

Встановлення цього принципу є, безперечно, важливіший в усіх відношеннях крок на шляху до організації нової політичної системи; тим не менш цей принцип у його сучас­ному вигляді не може мати ніяких дійсно значних наслідків. Не можна не визнати, що він до цього часу був і тепер ще залишається тільки обмежуючим, але не керівним принци­пом. Це відбувається тому, що він надто визначений, щоб дійсно стати основою й пунк­том відправлення нового суспільного порядку. Він тільки тоді прийме ясний характер, коли буде уточнений чи, краще сказати, доповнений. Надалі ми постараємось розвинути й обґрунтувати це положення.

В даний час визначається, що постійним і єдиним обов' язком уряду є праця на ща­стя суспільства. Але якими засобами досягається щастя суспільства? Ось питання, по якому громадська думка до цього часу ще зовсім не висловилась. Можливо навіть, що по цьому питанню немає єдиної визначеної та загальноприйнятої думки. Що ж з цього виходить? Що загальне керівництво суспільством по необхідності цілком надане дові­льному розсуду правителів. Сказати їм: «Зробіть нас щасливими», не наказуючи їм, якими саме засобами, — це значить надати мимоволі їм самим визначити й здійснюва­ти ті заходи, які вони повинні приймати для нашого щастя; це значить, отже, підкорити самих себе їхній повній сваволі. Звідси ясно, що якщо наші правителі честолюбні, вони організують нас для завоювань чи в інтересах своїх монополій. Якщо в них є при­страсть до розкоші, вони будуть намагатися нас ощасливити, будуючи для себе чудові палаци і влаштовуючи пишні свята. Якщо вони благочестиві, вони будуть нас об'є­днувати для досягнення раю і т. п., адже правителі, як це природно випливає з їх стано­вища, дуже схильні щиро вважати те, що задовольняє їх власності потяги чи їх пануючі смаки, превеликою користю для народів.

Уявіть навіть, що правителі прониклись бажанням скласти постійний план управлін­ня, — до цього їх спонукає до певної міри парламентська організація; оскільки єдиними методами, до яких до теперішнього часу опинилися здатними правителі (і при тому при всіх формах правління) є насильство й підступність, то оскільки через насильства й під­ступності вони навмисно піднесуть благодіяння суспільства.

Не виходячи в більш детальні міркування, кожний, хто подумає трохи про це питан­ня, переконається, що поки суспільство по відношенню до правителів буде обмежуватися тільки туманним наказом зробити його щасливим, не визначаючи своїх поглядів на засо­би досягнення цього щастя, до того часу свавілля неминуче буде царювати в найголовні­шій і найістотнішій галузі, бо правителі опиняться здатними поєднати з їхньою природ­ною функцією — вести суспільств1о по вказаному напрямі — другу функцію, також дуже важливу — визначити цей напрям1. А звідси випливає, що основне завдання публіцистів у даний час повинно полягати в тому, щоб привернути увагу до шляху, на який суспільс­тво повинно стати для свого розквіту, і спонукати його обрати цей шлях.

Отже, запитаємо себе тепер, які ж загальні засоби досягнення щастя суспільства? Ми не боїмося їх сміливо вказати, і кожна розсудлива людина легко знайде тому доказ: немає інших засобів, крім наук, мистецтв і ремесел. Адже люди можуть бути щасливими тільки тоді, коли вони задовольняють свої фізичні та моральні потреби, а в цьому й полягає єди­ний і більш менш безпосередній предмет наук, мистецтв і ремесел.

1 Що ж дивного після цього, що свавілля не знищено. Очевидно, що можна звалити всю вину в цьому на одних правителів. Свавілля завжди повинно було існувати, поки суспільство не поставило перед собою позитивної мети асоціації. Більш того, очевидно, що зовсім не змінюючи форми правління можна знищити свавілля, тому все те, про що ми говоримо, зовсім не залежить від форм правління і відноситься в рівній мірі до всіх них.

Усі дійсно корисні для суспільства праці стосуються цих трьох галузей і тільки до них; поза ними залишаються тільки паразити й володарі. З усього, що було зроблено те­перішнього часу і що можна буде коли-небудь зробити для щастя людей, ніколи не було і ніколи не буде нічого корисного для поліпшення їх життя, крім того, що сприяє прямо чи посередньо застосуванню, розповсюдженню чи вдосконаленню знань у галузі наук, мис­тецтв і ремесел. Ми ніколи не втомимось повторювати, що немає іншої корисної праці

людини, крім впливу її на речі. Вплив людини на людину завжди само по собі шкідливо для людства внаслідок подвійної трати сил, що викликає вона; він корисний лише насті­льки, наскільки він посередньо призводить до посилення її впливу на природу.

Звичайно, ми дуже далекі від твердження, що при сучасному становищі речей немає інших корисних людей, крім учених, художників і ремісників, і немає іншої корисної праці, крім їхньої праці. Оскільки при існуючому устрої суспільства ці три класи знахо­дяться під пануванням паразитів, то всі люди, які, не належачи жодному з цих класів, за­йняті звільненням їх від цього панування, роблять не тільки дуже корисну, але й цілком необхідну справу. Їхній вплив, хоча й посередній, безперечно приносить користь наукам, мистецтвам і ремеслам. Та кому не зрозуміло, що користь такого роду праці залежить, так би мовити від обставин і що вона повинна припинитися разом з тим явищем (за необхід­ністю тимчасовим), яке її викликало? До того ж не можна організовувати суспільство на основі критики, а оскільки ми зараз шукаємо принципу, здатного стати основою нової су­спільної системи, то ми повинні цілком абстрагуватися від усього, що має перехідний ха­рактер.

Отже, нам здається, можна встановити в принципі, що в новому політичному ладі єдиною й постійною метою суспільної організації повинно бути можливо краще застосу­вання для задоволення потреб людини знань, добутих науками, мистецтвами й ремесла­ми, розповсюдження цих знань, їх вдосконалення і можливо більше накопичення, одним словом, можливо більш корисне поєднання всіх окремих робіт в галузі наук, мистецтв і ремесел.

Тут зовсім не місце детально викладати, якого дивовижного ступеню розквіту могло б досягнути суспільство при такій організації; а в тім, це легко уявити собі, і ми обмежи­мося тим, що накреслимо це в наступному міркуванні.

До теперішнього часу люди виявили чисто індивідуальний і ізольований вплив на природу. Більш того, їх зусилля в дуже значній мірі завжди взаємно знищувались, тому що до теперішнього часу людство було розділено на дві нерівні частини, з яких менша постійно витрачала всі власні сили і навіть нерідко сили більшої частини з метою пану­вання над останньою, між тим як більша вживала значну частину своїх сил для боротьби проти цього панування. Безперечно, однак, що при такій величезній витраті сил людство досягло все ж у найбільш цивілізованих країнах досить значного ступеню достатку й до­бробуту. А тому міркуйте, чого досягло б воно, якби не розтрачувалося даремно жодного зусилля, якби люди, переставши панувати одні над одними, організувалися, щоб виявляти об'єднавчий вплив на природу, і якби народи в своїх взаємовідносинах дотримувались ті­єї ж системи.

Ми намагались обґрунтувати необхідність для суспільства поставити перед собою позитивну мету організації замість туманної мети щастя. Тепер, коли мета визначена, ми можемо скласти собі більш точне уявлення про її необхідність. Для цього досить порівня­ти дві можливі суспільні системи, з яких одна має невизначену мету, а інша — позитивну мету, яку ми встановили. Ця паралель покаже з нової точки зору значення виставленого нами принципу.

Уявіть собі багаточисельний караван, який каже своїм начальникам: «ведіть нас туди, де нам буде краще за все». З цього моменту начальники каравану — все, а караван — ні­що, він іде наосліп, оскільки для того, щоб такого роду подорож могла продовжуватися, хоча б тільки 24 години, необхідно, щоб караван мав необмежене довір'я до своїх нача­льників, виявляв їм цілком пасивну покору. Тому він повністю знаходиться у владі їхньої недобросовісності та неуцтва. Він залишає за собою тільки право заявити, що така-то пу­стеля, куди його приведуть, йому не подобається, і що його треба вести в інше місце, але це право може повести тільки до того, що він піддасться цілому ряду експериментів, які не принесуть йому ніякої користі до тих пір, поки він буде надавати своїм начальникам визначати мету подорожі.

Припустимо, навпаки, що караван каже своїм начальникам: «ви знаєте дорогу в Мек­ку, ведіть нас туди». При цьому новому становищі речей начальники вже не ватажки, во­ни тільки провідники; їхні функції, хоча й дуже важливі, мають тепер вже тільки підлег­лий характер, головна ж роль належить самому каравану. Кожний мандрівник має право, кожний раз як вважає це потрібним, робити критичні зауваження з приводу обраного шляху і пропонувати, згідно власних знань, зміни, які він вважає корисними. Так як супе­речка може завжди відбуватися лише з приводу дуже визначеного й доступного обгово­ренню питання («Чи наближаємось ми до Мекки чи віддаляємось від неї»), то караван підкоряється вже не волі провідників (припускаючи, що він володіє деякими знання­ми), — він підкоряється своєму власному переконанню, що склалося в результаті прове­дених йому доводів.

Перший приклад є образ суспільства, що дає своїм керівникам тільки загальний наказ зробити його щасливим; другий відповідає суспільству, що організувалось для підвищен­ня свого добробуту за допомогою наук, мистецтв і ремесел. Можна навіть стверджувати, що величезна різниця, що існує між двома вказаними положеннями каравану, дає лише неповну уяву про різницю між такими двома суспільними системами. Нам здається, що їх

23б

О

протилежність правильно виражається в слідуючи небагатьох словах: «при старій системі суспільства по суті управляється людьми, при новій — воно управляється принципами». Ми вже досить роз'яснили першу частину цього твердження, займемось другою.

У суспільстві організованому з визначеною метою — прагнути до процвітання за до­помогою наук, мистецтв і ремесел, найбільш важливий політичний акт, що полягає у ви­значенні напряму, в якому суспільство повинно йти, не здійснюється більше людьми, які займають громадські посади, — він здійснюється самим суспільним організмом. Тільки таким чином суспільство як колектив може проявляти в дійсності свій суверенітет, який в даному випадку представляє зовсім не довільну думку, розведену масою в закон, але принцип, виведений з самої природи речей, і людям потрібно лише признати його спра­ведливість і проголосити його необхідність. При такому порядкові речей громадяни, обов'язком яких є різноманітні, навіть найвищі громадські функції, відіграють з відповід­ної точки зору лиш підлеглі ролі, тому що їхні обов' язки, якими б важливими вони не бу­ли, полягають в тому, щоб іти в напрямку, не ними обраному. Більш того, мета й предмет такої організації так ясні, так визначені, що не залишається місця ні для свавілля людей. Ні для свавілля законів, тому що і те й друге можуть проявлятися тільки завдяки невизна­ченості, яка є, якщо так можна сказати, їхньою природною стихією. Справа управління тоді зводиться до нуля чи майже до нуля, тому що воно полягає в повелінні. Всі питання, які повинні вирішуватися при такій політичній системі, а саме: якими заходами суспільс­тво може збільшити свій добробут за допомогою сучасних знань у галузі наук, мистецтв і ремесел, які заходи потрібно вжити для поширення цих знань і для можливо більшого їх розвитку, якими, нарешті, засобами ці різні завдання можуть бути здійснені з найменши­ми затратами й в короткий час, — всі ці питання, кажемо ми, а також всі питання, які во­ни можуть порадити, безумовно позитивного характеру й доступні обговоренню; рішення їх можливо тільки на основі наукових доводів, зовсім не залежних від людського свавілля і доступних обговоренню усіма, хто володіє в достатній мірі освітою. Потім, при такій системі всі громадські функції мають позитивний характер і ясно виражену мету; тому необхідні для їх виконання здібності настільки очевидні, їх так легко констатувати, що ніколи не може бути вагань у цій справі, і кожний громадянин буде природно намагатися обмежитися роллю, до якої він найбільш здатний. І подібно до того як кожне питання громадського характеру буде тоді необхідно вирішуватися відповідно до набутих в даний момент знань, то і всі громадські обов' язки будуть неминуче покладені на людей, най­більш здібних виконати згідно до загальної мети асоціації.

При такому порядку речей зникнуть усі три основних пороки сучасної політичної си­стеми: свавілля, нездібність та інтрига.

Якщо в нашому короткому міркуванні про мету, до якої відтепер повинна прагнути соціальні організація, ми не згадали про підтримання порядку, це тому, що підтримання порядку, є основна умова, при якій суспільство може присвятити себе якій-небудь діяль­ності, але її не можна вважати метою суспільства. Погляд, згідно якого політична система повинна мати своєю єдиною й виключною метою підтримання порядку, погляд, засвоє­ний і поділяється усіма шановними людьми, оснований на тому, що при сучасному по­рядку речей уряди дійсно приносять реальну користь лише настільки, наскільки вони більш чи менш забезпечують спокій і безпеку всім окремим видам праці. Усіма визнано, що майже всі заходи, через які уряди намагаються впливати на суспільний добробут, в кінцевому результаті виявлялися лише шкідливими для суспільства; звідси й виходило прислів'я, що найкраще, що можуть зробити уряди для щастя суспільства, це не втруча­тися. Але ця точка зору, вірна тільки по відношенню до нині існуючої політичної систе­ми, явно помилкова, коли її розуміти абсолютно; вона може застосовуватись до тієї пори, поки ми не піднеслись до уяви про іншу політичну систему.

Функції, спеціальною метою яких є підтримання порядку, займуть у новій суспільній організації тільки місце, відповідне їх природному значенню, інакше кажучи, будуть фу­нкціями підлеглими, чисто поліцій ними, бо головними функціями вони, очевидно, мо­жуть бути тільки до того часу, поки суспільство не має визначеної мети; з того ж момен­ту, як воно придбає яку-небудь мету, хоча б навіть помилкову, вони відступлять на другий план. Зауважимо тепер, що ця галузь громадської діяльності являє собою в новій системі єдину галузь, що вимагає деякого панування людей один над одним, тоді як в усьому іншому, як ми показали, діють принципи. Звідси виходить, що діяльність по управлінню у власному розумінні слова буде тоді, наскільки можливо, обмежена. Отже,

* І в даний час користується визнанням принцип, згідно з яким посади повинні займатися найбільш здібними людьми, але цей принцип не має нічого спільного з принципом, який ми намагаємося встановити. Здібність, яку відстоюють підтримуючи цей принцип люди, є здібність до насильства й підступності, а це не тільки не має нічого спільного зі здібністю, про яку тут іде мова, але й, більше того, ми глибоко переконані, що було б дуже прикро, як­би цією здібністю володіла відповідна політична влада, бо необхідним результатом цього було б продовження іс­нування спотвореної соціальної системи поза її природні межі. Теперішня нездібність набагато краща від цієї здіб­ності.

при цьому порядку речей люди користуватимуться вищим ступенем свободи, сумісної з станом суспільства. Треба зауважити, що функція підтримання порядку зможе тоді легко стати майже цілком загальною справою всіх громадян — чи при затриманні порушників порядку чи при вирішенні суперечок. Таким чином, частка влади, яку потрібно буде вру­чити людям, спеціально уповноваженим на підтримання порядку, зможе бути дуже ма­лою і буде тим не менш загрозлива для свободи, що ці люди займатимуть лиш підлегле становище. Тільки тоді буває потрібний великий урядовий апарат для підтримання по­рядку, коли політична система не намагається визначено до суспільного процвітання, то­му що в цьому випадку на народну масу неминуче доводиться дивитися як на ворога встановленого порядку. Але коли кожний ясно бачить мету, до якої суспільство йде, — підвищення добробуту, і послідовні кроки, що наближають до неї, тоді маса населення користується пасивною силою, якої однієї майже досить для приборкання протигромад­ської меншості.

Протилежність, існуючу між двома системами в указаному відношенні якнайкраще можна показати через слідуючи порівняння, взятого з галузі конкретних і загальновідо­мих фактів.

Політехнічна школа є найвищим з будь-яких існуючих навчальних закладів. Коли виникло питання про її створення, її засновники зайнялись, з одного боку, розробкою плану навчання, який дав би можливість масі учнів набути якомога більше знань, і при­тому найважливіших, за найкоротший час, а з другого боку — передачею найбільш здіб­ним людям обов' язків виконання. Коли обидва ці завдання були вирішені, вони вважали свою місію виконаною: установу було засновано. Вважаючи, однак, що за характером цієї установи в ній повинні мати місце деякі адміністративні функції, вони розподілили ці другорядні посади між різними професорами, які час від часу збиралися, створюючи ад­міністративну раду. Нарешті, рахуючися з тим, що в багаточисельних зборах молодих людей необхідно додержувати відповідний порядок, щоб вони могли одержати з викла­дання всю можливу користь, засновники поклали турботу про це на гідну поваги службо­ву особу, яка не володіла в достатній мірі здібностями, щоб бути професором, та й сама зараховувала себе до людей більш низького порядку. Відомо, як процвітала ця установа.

З' являється Бонапарт. Він знаходить таку організацію надто простою, і щоб внести в неї трохи свого, хоче придати їй те, що він називає гідністю і значенням. Що ж він ро­бить? Він підпорядковує цю установу правителю з середовища своїх придворних, поміч­никові правителя в чині полковника та директору, причому кожний з них має по декілька підлеглих і разом з іншими несе обов' язки по підтриманню дисципліни; він скасовує ад­міністративну раду і на її місце становить головного адміністратора, оточеного багатьма чиновниками різних рангів. І все це зібрання даремних і бездарних людей виступає на першому плані, в них бачать душу установи, вони користуються вищою повагою, вони затьмарюють професорів. Початковий і природний порядок зовсім перекручений; друго­рядна частина установи стає головною, дійсно важливі функції відсунуті на задній план. Не треба говорити, що цей новий, ще тепер існуючий лад коштує набагато дорожче попе­реднього, що саме найменш корисні та найменш здібні службові особи коштують дорож­че інших.

Зроблене нами порівняння, взяте у більшому масштабі й поширене на всі сторони су­спільного ладу, дає можливість гідно оцінити перевагу нової політичної системи над по­передньою.

Попереднім викладом ми, сподіваємось, довели, що єдина дійсно важлива справа, яка може бути зараз зроблена для вдосконалення суспільного порядку, полягає в тому, щоб спонукати громадську думку виразно висловитися за організацію такої політичної систе­ми, яка мала б за мету працю для суспільного добробуту за допомогою наук, мистецтв і ремесел. Ми не думаємо, що нам слід обмежитися цим доказом. Ми вважали б наше за­вдання виконаним тільки наполовину, якби ми не встановили далі, що ця політична сис­тема, незалежно від її переваг, природно повинна здійснитися в житті в даний час в силу самої ходи подій і в силу розвитку людського розуму.

Сен-Симон. Избранные сочинения. — Т. 1. — М. — Л.: Изд-во АН СССР, _          1948, С. 435—452.