Історія зарубіжних політичних вчень - Навчальний посібник (Кирилюк Ф.М.)

1. ІммануЇл кант: мораль, право, полІтика

Іммануїл Кант народився 22 квітня 1724 року в Кенігсберзі (нині — Калінінград), у Східній Пруссії в родині ремісника. Його батько був лимарем. Мати Анна-Реша Рейтер значно впливала на формування світогляду сина. Із шести дітей Кантів до зрілого віку дожив лише Іммануїл.

Спочатку він навчався у відомій суворими методами виховання державній гімназії «Колегії Фрідріха». Пієтистський дух (лат. ріеґаз — благочестя; пієтизм — течія в люте­ранстві, представники якої проповідували релігійно-моральне самовдосконалення, благо­честя, аскетизм, містику), що панував у ній, був основою морального вчення і поведінки І. Канта.

У 1740 р. він вступив до Кенігсберзького університету, де здобув ступінь магістра. В 1747—1754 рр. був репетитором у багатих сім'ях. В 1755 р. надрукував «Всезагальну природну історію і теорію неба», в якій висунув ідею походження світу і планет із туман­ності» — великої хмари. В астрономії ця теорія відома під назвою «небулярна». В 1770 р. став завідувачем кафедри логіки і метафізики Кенігсберзького університету, відмовив­шись перед цим від такої посади в м. Галле.

У всьому покладаючись лише на власні сили, він засуджував і зневажав підлабузниц­тво, кар'єризм і протекціонізм і став символом добропорядності нації. Особливо цінував незалежність, обов'язковість, акуратність і точність. За ним місцеві жителі звіряли свої годинники. Щоденно в один і той же час він виходив на прогулянку, відмовившись від неї лише один раз, коли поштова карета привезла з Парижа «Суспільний договір» Ж.-Ж. Руссо, якого він дуже шанував. Портрет Руссо був чи не єдиною окрасою його кабінету. В 57-річному віці Кант розпочав працю над критичною філософією. В 1778 р. вийшов у світ його епохальний твір «Критика чистого розуму», 1788 р. — «Критика практичного розу-

 

Довідка

Свої політичні погляди виклав у працях «Метафізика звичаїв» (1797), «До віч­ного миру» (1795), «Метафізичні зачатки вчення про право» (1797), «Ідея всезага-льної історії у всесвітньо-громадянському вимірі» (1784) та ін.

Іммануїл Кант першим у Німеччині приступив до систематичного обґрунтуван­ня лібералізму як ідей нової платформи буржуазії, що усвідомила своє місце в сус­пільстві й претендувала на економічну і політичну свободу. Він прагнув витлума­чити цю платформу як єдино розумну, намагався підвести під неї філософсько-етичне підґрунтя, що вилилося у вчення про мораль, право і політику.

Категоричний імператив є продуктом філософських пошуків Канта, який, крім пізнання його форм і меж, розглядав проблеми причинності, поведінки лю­дини. Пізнання — це функція теоретичного розуму. Дії — функція практичного розуму або волі. Людина належить одночасно до світу явищ і світу речей у собі. У світі явищ вона підпорядкована закону причинності. Людина діє згідно з обстави­нами, її дії передбачувані й зумовлені ситуацією за законом причинності. Водно­час людина є істотою, наділеною розумом, керується ним (річ у собі), приймає рішення, робить вибір, її дії залежать від її волі. Людина наділена свободою волі, і в цій сфері ніщо її не обмежує. Мораль належить до світу, де не діє закон при­чинності й панує свобода.

Практичний розум (воля) є здатністю людини до вільних вчинків на основі ви­щих принципів, які підлягають поясненню і обґрунтуванню. Практичний розум сам диктує собі норми моральної поведінки, без цього не існувало б свободи. Водночас ці норми закладені в розумі як апріорний (незалежний від досвіду) внутрішній по­тяг, що не залежить від зовнішніх впливів. Норми, які породжує розум, є імперати­вом — безумовним моральним велінням розуму, що постає як об'єктивний примус до вчинку. Це означає, що якби розум цілком визначав волю, то вчинок повинен був би підпорядковуватися саме цьому правилу. Імперативи, які диктує розум, є умовними (гіпотетичними) і безумовними (категоричними). Умовний (гіпотетич­ний) імператив пов'язаний з певною метою, умовою: якщо хочеш, наприклад, щоб твоя крамниця була популярною і давала прибуток, торгуй чесно. У цьому разі мо­тив практичний. Категоричний імператив не пов'язаний з практичною метою, він є абсолютним і реалізується як вимога морального обов' язку, навіть за рахунок ризи­ку, збитків, заподіяння собі шкоди, ціною власного благополуччя або й життя.

Мораль Кант вибудовує на зневазі до утилітарності, сьогочасної корисливості, вигоди. Основа його вчення — обов'язок. Не щастя, не безпека, не збереження життя і власності людини, а безумовне дотримання обов'язку. Якщо людина робить добро з почуття любові, відданості, вдячності, якщо засуджує, викриває погану лю­дину, яку ненавидить, — це не вияв моралі. Поведінка людини є моральною лише тоді, коли вона, переборюючи в собі благородні або ниці схильності та потяги, аб­солютно незалежно від можливих наслідків дій керується тільки почуттям обов' язку.

Політичні погляди Канта ґрунтувалися на принципі, згідно з яким кожна особа наділена гідністю, абсолютною цінністю. Вона не є знаряддям здійснення будь-яких планів, навіть найблагородніших. Людина — суб' єкт моральної свідомості — у своїй поведінці повинна керуватися велінням морального закону. Цей закон апрі­

орний, не підлягає впливу зовнішніх обставин і тому безумовний. І. Кант називав його «категоричним імперативом», відповідно розшифрувавши його:

дій згідно з максимою, керуючись якою, ти водночас прагнеш, щоб вона ста­ла всезагальним законом;

чини так, щоб ти завжди ставився до людства — і від свого імені, і від імені будь-кого іншого — як до цілі, і ніколи б не ставився до нього як до засобу.

Отже, категоричний імператив, за Кантом, налаштовує людину ставитися до ін­ших так, як вона хоче, щоб ставилися до неї. Дотримання цих вимог можливе за умови, що індивіди можуть вільно віддаватися голосу «практичного розуму» як у сфері етики, так і в сфері права.

Право. І. Кант стверджував, що індивід у принципі здатний стати «господарем самому собі» і саме тому не потребує зовнішньої опіки при здійсненні вибору. Проблема полягає в тому, що не всі використовують власну свободу для реалізації категоричного імперативу. Нерідко вона переростає у свавілля, а тому необхідні певні обмеження. Це має зробити право як сукупність умов, що обмежують свавіл­ля одного щодо інших засобами об' єктивного загального закону свободи. Завдяки цьому унеможливлюються юридичні конфлікти в суспільстві.

У такому трактуванні право регулює зовнішню форму поведінки людей, їхні вчинки. Суб' єктивні мотиви, думки, переживання регулює мораль. Покликання права — надійно гарантувати моралі соціальний простір, у якому вона могла б себе виявляти, в якому без перепон могла б реалізуватися свобода індивіда. В цьому по­лягає суть ідеї Канта про моральну обґрунтованість права.

Проблеми права є центральними в соціально-політичній доктрині Канта. Основ­ною проблемою приватного права він вважав проблему власності, оскільки правове громадянське суспільство ґрунтується на приватній власності.

Публічне право закріплює правові атрибути людини як громадянина (свободу, рівність юридичну, а не майнову) і громадянську самостійність. До його компете­нції належать регулювання відносин між соціальними групами, особою і суспіль­ством.

Право може бути реалізоване лише тоді, коли воно є загальнообов' язковим. Цього можна досягти, наділивши його примусовою силою. Будь-яке право, за Кан­том, повинно виступати як право примусове. Надати йому такої якості може лише держава як первинний носій примусу. Саме так Кант установив логічний зв' язок етики, права, держави.

Держава. Необхідність держави як об'єднання підкорених правовим законом людей Кант пов' язує не з практичними індивідуальними, груповими чи спільними потребами членів суспільства, а з категоріями, які належать розсудливому, осягну­тому розумом світу. Благо держави, згідно з Кантом, не є вирішення завдань щодо матеріального, соціального, культурного забезпечення громадян. Не слід розуміти його як «благо громадян та їхнє щастя — адже щастя (як стверджує Руссо) може врешті-решт виявитися приємнішим і бажанішим у природному стані й навіть за деспотичного правління; під благом держави слід розуміти стан найбільшої узго­дженості державного устрою з принципом права, до чого нас зобов' язує домагатися розум за допомогою категоричного імперативу». Обґрунтування і захист Кантом тези, що благо і призначення держави — в досконалому праві, в максимальній від­повідності устрою і режиму держави принципу права, дають підстави вважати його одним із головних творців концепції правової держави.

На думку Канта, актом, згідно з яким ізольовані індивіди утворюють народ і державу, є договір. Суспільний договір укладають між собою морально повноцінні люди. Саме тому державна влада не повинна поводитися з ними як з істотами, які не знають морального закону і не можуть самі (через моральну нерозвинутість) об­рати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечував найменше уподібнення державної влади батьківській опіці над дітьми: «...Правління батьківське, за якого піддані, як неповнолітні, не здатні розрізняти, що для них справді корисно чи шкід­ливо..., — найбільший деспотизм...».

Свобода в межах правового стану держави передбачає передусім свободу кри­тики: «Громадянин держави, до того ж з дозволу самого господаря, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, які з розпоряджень господаря здаються йому несправедливими стосовно суспільства».

І. Кант розрізняв три категорії права: природне право, яке має своїм джерелом са­моочевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість — домагання, не передбачені законом і тому не забезпечені примусом. Природне право, у свою чергу, поділяється на приватне право (регулює відносини ін­дивідів як власників) і публічне право (визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаними в спілку громадян (державу) як елементами політичного цілого).

Центральною в публічному праві є прерогатива народу вимагати своєї участі у формуванні правопорядку шляхом прийняття конституції, яка відображає його во­лю. По суті, це була прогресивна демократична ідея суверенітету. Водночас Кант виступав проти широкої демократії, пропонуючи поділити всіх громадян на актив­них і пасивних (позбавлених виборчого права — тих, хто змушений добувати засо­би існування, виконуючи розпорядження інших).

На думку Канта, держава втілює законодавчу (належить тільки суверенній, ко­лективній волі народу), виконавчу (зосереджену у правителя і за законом підпоряд­ковану законодавчій, верховній владі) і судову (призначається виконавчою владою) влади. їх субординація та узгодженість здатні запобігти деспотизмові й гарантувати благополуччя держави.

Загальноприйнятій класифікації державних форм правління за їх устроєм Кант не надавав особливого значення, виділяючи (за кількістю законодавчих осіб) три види: автократію (абсолютизм), аристократію і демократію. На його думку, основу проблеми державного устрою становлять способи, методи управління народом, то­му розмежовував республіканську (засновану на відокремленні виконавчої влади від законодавчої) і деспотичну (засновану на злитті законодавчої та виконавчої влад) форми правління. Найпридатнішим устроєм держави, якого можна реально досягнути, Кант вважав конституційну монархію.

Громадянське суспільство. Найважливішим завданням, на думку Канта, є до­сягнення загального правового громадянського суспільства, оскільки «тільки в сус­пільстві — і саме в такому, в якому особистості надається найбільша свобода, а от­же, не створюються перепони для розвитку всепроникного антагонізму і в якому водночас межі цієї свободи визначені й забезпечені найбільш точно і повно, щоб вона могла співіснувати із свободою інших, — тільки в такому суспільстві може бути досягнуто вище призначення природи — розвиток усіх її дарувань, втілених в людстві, — то природа хоче, щоб цю мету, як і всі інші призначені йому цілі, воно само здійснило. Таке суспільство, в якому свобода під охороною зовнішніх законів поєднується в найвищому ступені з непереборним примусом, тобто досконале пра­вове громадянське влаштування, повинно бути вищим завданням природи для люд­ського роду».

Суть загального правового громадянського суспільства полягає в досягненні стану найвищої свободи для кожної людини, яка не обмежує повної свободи інших людей. Це положення, як і низка інших, свідчить про прихильність Канта до ідей Ж.-Ж. Руссо, висловлених передусім у «Суспільному договорі». Водночас Кант стверджує, що досягнення правового стану є винятково важким завданням, оскіль­ки людина потребує добродія, повелителя, який би підпорядковував її волю загаль­ній волі.

Воліючи мати закон, повелитель інколи схильний ставити себе у виняткове ста­новище. А «кожний наділений владою зловживатиме своєю свободою, коли він сам не буде підпорядкований жодному закономірному авторитету». Розв' язати цю про­блему можна, маючи правильні поняття про природу державного устрою, історич­ний досвід, добру волю. Домогтися єдності цих елементів, на думку Канта, непрос­то, а тому ця проблема буде розв' язана не скоро.

Розглядаючи форми державного правління, Кант наголошував, що лише респу­бліканський лад цілком відповідає праву людей. Однак встановити його вкрай важ­ко, оскільки люди мають егоїстичні схильності й не готові прийняти таку форму устрою. Кант не вважав республіку синонімом демократії, як і самодержавну фор­му влади деспотією. Прийнявши ідею поділу влади в державі, він погоджувався з думкою, що законодавча влада належить колективній волі народу, виконавча має бути зосереджена у підпорядкованого законодавчій владі правителя, судова — при­значатися виконавчою владою. За відокремлення виконавчої влади від законодавчої монархічна форма правління цілком узгоджується з республікою.

Проголосивши положення про суверенітет народу, Кант водночас обмежив його сферу. На його думку, обов'язок народу — терпіти будь-які зловживання виконавчої влади, а зміни в державному устрої повинні бути наслідком не революцій, а реформ. Однак це не означає, що революційний шлях перетворення суспільного порядку не­допустимий у принципі. Якщо революція здійснилася, якщо вона привела до встано­влення нового суспільного ладу, то обов' язок підданих — підпорядковуватися ново­му порядку. Кант не був категоричним противником революційного перетворення суспільства. Його непокоїло тільки, що насильницька боротьба може завершитися встановленням ще жорстокішої тиранії, згубно позначитися на правосвідомості.

З іншого боку, він розумів, що в процесі поступального розвитку суспільства постає необхідність зміни політико-юридичних установ. Відбуватися вони повинні поступово, шляхом «плавних» реформ зверху, без насильства, збройної боротьби, яка неминуче призводить до хаосу, анархії. У цьому полягає особливість його ре­формістських устремлінь.

Виражаючи настрої молодої німецької буржуазії, інтереси третього стану, ши­роких верств населення Німеччини, які страждали від загарбницьких війн, він різко засуджував ці війни. У праці «До вічного миру» виступав за дотримання міжнарод­них договорів, невтручання у внутрішні справи держав, розвиток між ними торго­вельних і культурних зв' язків.

Т. Кант запропонував проект установлення «вічного миру». На його думку, це стане можливим у далекому майбутньому завдяки створенню федерації самостій­них рівноправних держав, побудованих на республіканських засадах. Він був пере­конаний, що такий космополітичний союз неминучий, і його утворення забезпечать відповідна освіта і виховання народів, розсудливість і добра воля правителів, а та­кож економічні, комерційні потреби націй.

Таким чином, Кант успадкував і продовжив традиції Просвітництва, сповнені вірою в людський розум, гідність особи, моральний прогрес суспільства тощо. Він є не лише родоначальником німецької класичної філософії, а й класиком політичної науки Нової доби.

 

 

о-

Т  ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

 

Иммануил Кант

К вечному миру

«Ни один мирный договор не должен считаться таковым, если при его заключении тайно сохраняется основа новой войны».

Ибо иначе это было бы только перемирие, временное прекращение военных дейст­вий, а не мир, который означает окончание всякой вражды и присоединять к которому прилагательное «вечный» есть уже подозрительный плеоназм. Мирный договор уничто­жает все имеющиеся причины будущей войны, даже те, которые, может быть, в данный момент не известны самим договаривающимся сторонам и которые впоследствии могут быть хитро и изворотливо выисканы в архивных документах.

«Ни одно самостоятельное государство (большое или малое, это безразлично) ни по наследству, ни в результате обмена, купли или дарения не должно быть приобретено другим государством».

<...> Государство — это общество людей, повелевать и распоряжаться которыми не может никто, кроме его самого. Поэтому всякая попытка привить его, имеющее подобно стволу собственные корни, как ветвь к другому государству означала бы уничтожение первого как моральной личности и превращение моральной личности в вещь и противо­речила бы идее первоначального договора, без которой нельзя мыслить никакое право на управление народом.

«Постоянные армии со временем должны полностью исчезнуть».

Ибо, будучи постоянно готовы к войне, они непрестанно угрожают ею другим госу­дарствам <...>. К тому же нанимать людей, для того чтобы они убивали или были убиты, означает пользоваться ими как простыми машинами или орудиями в руках другого (госу­дарства), а это несовместимо с правами человека, присущими каждому из нас. Совершен­но иное дело — добровольное, периодически проводимое обучение граждан обращению с оружием с целью обезопасить себя и свое отечество от нападения извне <...>.

«Государственные долги не должны использоваться для целей внешней политики».

«Ни одно государство не должно насильственно вмешиваться в политическое уст­ройство и управление другого государства».

Ибо что может дать ему право на это? <...> Сюда, правда, нельзя отнести тот случай, когда государство вследствие внутренних неурядиц распалось на две части, каждая из ко­торых представляет собой отдельное государство, претендующее на самостоятельность. Если одному из них будет оказана помощь посторонним государством, то это нельзя рас­сматривать как вмешательство в политическое устройство другого (ибо в противном слу­чае возникла бы анархия). Но до тех пор, пока этот внутренний спор не решен, вмешате­льство посторонних держав означает нарушение прав независимого народа, борющегося лишь со своей внутренней болезнью. Такое вмешательство, следовательно, является дур­ным примером для других и угрожает автономии всех государств.

«Ни одно государство во время войны с другим не должно прибегать к таким вра­ждебным действиям, которые сделали бы невозможным взаимное доверие в будущем, в мирное время, как, например, засылка тайных убийц, отравителей, нарушение условий капитуляции, подстрекательство к измене в государстве неприятеля и т. д.»

Это бесчестные приемы борьбы. Ведь и во время войны должно оставаться хоть какое-нибудь доверие к образу мыслей врага, потому что иначе нельзя было бы заклю­чить никакого мира и враждебные действия превратились бы в истребительную войну. Война есть печальное, вынужденное средство в естественном состоянии... утвердить свои права силой. <...> Отсюда следует, что истребительная война, в которой могут быть уничтожены обе стороны, а вместе с ними и всякое право, привела бы к вечному миру лишь на гигантском кладбище человечества. Итак, подобная война, а также испо­льзование средств, которые открывают пути к ней, должны быть, безусловно, воспре­щены [С. 23—29].

«Гражданское устройство каждого государства должно быть республиканским».

Устройство, основанное, во-первых, на принципах свободы членов общества (как людей), во-вторых, на основоположениях зависимости всех (как подданных) от единого общего законодательства и, в-третьих, на законе равенства всех (как граждан государст­ва), есть устройство республиканское — единственное, проистекающее из идеи первона­чального договора, на которой должно быть основано всякое правовое законодательство народа.

<...> Если... для решения вопроса: быть войне или не быть? — требуется согласие граждан, то... они хорошенько подумают, прежде чем начать столь скверную игру.

 

Ведь все тяготы войны им придется взять на себя: самим сражаться, оплачивать воен­ные расходы из своих средств, в поте лица восстанавливать опустошения, причиненные войной, и в довершение всех бед навлечь на себя еще одну, отравляющую и самый мир, — никогда (вследствие всегда возможных новых войн) не исчезающее бремя дол­гов. <...>

Чтобы республиканское устройство не путать... с демократическим, нужно от­метить следующее. Формы государства могут быть разделены или по различию лиц, обладающих верховной государственной властью, или по способу управления наро­дом его верховного главы, кем бы этот последний ни был. Первая форма называется собственно формой господства, и возможны лишь три вида ее... (автократия, арис­тократия, демократия; власть монарха, дворянства, народа). Вторая форма есть фо­рма правления и касается того способа, каким государство распоряжается полнотой своей власти; этот способ основан на конституции... и в этом отношении форма управления может быть или республиканской, или деспотической. Республиканизм есть государственный принцип отделения исполнительной власти... от законодате­льной; деспотизм — принцип самовластного исполнения государством законов, данных им же самим... Из трех форм государства демократия в собственном смысле слова неизбежно есть деспотизм, так как она устанавливает такую исполнительную власть, при которой все решают по поводу одного, и во всяком случае, против одно­го... [С. 30—33].

«Международное право должно быть основано на федерализме свободных госу­дарств».

Поэтому должен существовать особого рода союз, который можно назвать мирным союзом и который отличался бы от мирного договора тем, что последний стремится по­ложить конец лишь одной войне, тогда как первый — всем войнам и навсегда. Этот союз имеет целью не приобретение власти государства, но лишь поддержание и обеспечение свободы каждого государства для него самого и в то же время для других союзных госу­дарств, причем это не создает для них необходимости подчиниться публичным законам и их принуждению. Можно показать осуществимость (объективную реальность) этой идеи федерации, которая должна охватить постепенно все государства и привести таким путем к вечному миру [С. 36—37].

Если долг, если основанная на нем надежда состоят в том, чтобы реализовать хотя бы в бесконечном приближении состояние публичного права, то вечный мир, о котором до сих пор ложно возвещали мирные договоры (закрепляющие всего лишь состояние пере­мирия), представляет собой не пустую идею, но задачу, решение которой достигается по­степенно и (так как время, необходимое для одинаковых успехов, становится все короче) непрерывно приближается к осуществлению [С. 74].

Республиканское устройство есть единственное, вполне соответствующее праву лю­дей, но установить, а тем более сохранить подобное устройство до такой степени трудно, что, по мнению многих, оно должно быть государством ангелов, так как люди со своими эгоистическими склонностям не способны к столь возвышенному по форме устройству. Но здесь общей, основанной на разуме воле, почитаемой, но на практике бессильной, природа оказывает поддержку с помощью как раз тех же эгоистических склонностей, так как лишь от хорошей организации государства... зависит так направить силы этих скло­нностей, чтобы каждая из них или сдерживала разрушительное действие другой, или уничтожала его. С точки зрения разума результат получается такой же, как если бы этих склонностей не было совсем и тем самым человек принуждался бы быть если не мораль­но хорошим человеком, то все же хорошим гражданином [С. 46—47].

(Философия политики. Хрестоматия у 4-х т., Т. 2. — К.: Знання України, 2003).