Історія зарубіжних політичних вчень - Навчальний посібник (Кирилюк Ф.М.)

РоздІл 2 полІтичнІ вчення на зламІ епох tema 5 полІтичнІ вчення доби великоЇ французькоЇ революцІЇ

 

Ліберально-демократичні ідеї Жана-Антуана де Кондорсе.

Теорія консерватизму Едмунда Берка.

 

Велика французька революція стала найбільшою історичною подією, яка визна­чила розвиток Європи на десятиліття. Причин, які її спричинили, було дуже багато. Одна з основних полягала в тому, що формувалося нове суспільство, яке несло в собі ідеї Просвітництва, суспільство, яке втратило віру в абсолютистську систему «старого режиму», який на той час повністю і економічно, і політично дискредиту­вав себе.

Французька революція не була сама по собі єдиним політичним і суспільним рухом. У ній перетиналися найрізноманітніші революційні течії. Під знаменами «свободи, братства і рівності» у Франції здійснилася спочатку політична (консти­туційна) революція, рушійною силою якої була буржуазія. Поряд із нею проходила й народна революція, рушійною силою якої стали політизовані міські прошарки на­селення. До цього долучилися селянські повстання в провінції. 9

Довідка

Сутністні ознаки революційних перетворень

Велика французька революція започаткувала не лише нову ціннісну парадигму, а й нову історичну добу, пов'язану зі становленням капіталізму, переходом суспільства до індустріальної фази розвитку, масовими рухами, формуванням різноманітних ідеологій, посттрадиційних форм суспільного життя відповідних політичних систем і режимів. Ця революція була наслідком суперечностей між системою ринкових економічних відносин та абсолютистсько-аристократичним суспільно-політичним ладом Франції. Визрівала во­на і під впливом ідей Просвітництва, світоглядні орієнтири якого підривали засади тра­диційного суспільства.

Системна криза французького суспільства характеризувалася багатьма обставинами. Сувора зима, неврожай і голод у 1788 р. збіглися в часі з економічним спадом і політич­ною кризою. Для виходу зі скрутного становища король Людовик XVI ініціював подат­кову реформу, що передбачала однакове оподаткування дворянських, церковних і селян­ських земель. Прагнучи заручитися підтримкою вищих класів, він скликав у лютому 1787 р. зібрання нотаблів — представників аристократії та вищого духовенства. Однак вони реформу не підтримали, і король змушений був запровадити єдиний земельний податок для всіх станів. Проти цього виступили місцеві парламенти. У зв'язку з цим король скли­кав Генеральні штати, які не збиралися з 1614 р.

Король, аристократія, вище духовенство, очевидно, не усвідомлювали того, що Франція уже переросла межі традиційного суспільства, а Генеральні штати стануть фор­мою публічної констатації необхідності суспільних змін. У країні вже сформувався третій стан, який зміг протиставити традиційним поглядам дворянства і духовенства нову сис­тему суспільних цінностей.

Реалізація ідеї «народного суверенітету» почалася із зібрання представників третього стану (17 червня 1789 р.), що невдовзі (9 липня 1789 р.) перетворилося на Національні установчі збори. Концентрація навколо Парижа військ і відставка глави уряду Неккера, який мав репутацію реформатора і не підтримував розгін Національних зборів, спричи­нили соціальний вибух у Парижі, символом якого став штурм Бастилії 14 липня 1789 р. Відтоді у Франції почалися події, метафорично названі «Великою французькою револю­цією», яка тривала майже до кінця ХУЛІ ст.

Доба конституційної монархії формально постала з прийняттям у 1791 р. конституції, але фактично повноваження традиційних інститутів управління були обмежені «Деклара­цією прав людини і громадянина», прийнятою 26 серпня 1789 р. «Декларація», ставши прообразом конституційних документів ХІХ та ХХ ст., започаткувала ліберально-демократичну тенденцію. Вона фіксувала природні людські та суспільні права громадян, що означало цілковитий розрив з традиційними цінностями і формування нової системи світобачення. «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах», — про­голошувала її перша стаття. Єдине джерело влади — воля народу. Кожному гарантовано право на безпеку, оскільки «ніхто не може бути підданий звинуваченню, затриманню або ув'язненню, крім передбачених законом випадків і за дотримання форм, передбачених законом». Фундаментальний принцип — недоторканність приватної власності: «Оскільки власність є право недоторканне і священне, то ніхто не може бути позбавлений її інакше, як у випадках установленої законом безперечної громадської необхідності і за умов спра­ведливого і попереднього відшкодування».

На початку жовтня 1789 р. король змушений був підписати «Декларацію», що покла­ло край інституту королівської влади. Щоб поєднати владу короля з ідеєю народного су­веренітету, було прийнято декрети, які змінювали його титул: до слів «милістю Божою» додавалось «і в силу конституційного закону держави король французів». Цей компроміс ще модернізувала Конституція 1791 р., що визнала короля керівником лише виконавчої влади (з правом «вето» на деякі законодавчі акти), а законодавчі функції закріплювала за Законодавчими зборами. Цим вона засвідчила утвердження конституційної монархії. Бу­ло прийнято новий адміністративно-територіальний поділ на департаменти з виборними органами управління; самоуправління міст; судову систему на принципах виборності та участі присяжних у судовому процесі; новий виборчий закон, за яким виборче право мали лише платники податків (поділ на «пасивних» і «активних» громадян).

Після прийняття Конституції почали роботу Законодавчі збори, в яких сформувалися три великі угруповання: праві («фельяни» — прихильники конституційної монархії), центристи («болото») і ліві (жирондисти, назва яких походить від назви департаменту Жиронда). Радикальніші елементи серед лівих називалися «монтаньярами» (назва похо­дить від слова «горці», оскільки вони займали верхні лави у залі засідань Законодавчих зборів).

Наступний етап Великої французької революції розпочався повстанням 10 серпня 1792 р. Він характеризувався посиленням радикальних настроїв, активізацією військових дій проти Франції з боку сусідніх монархічних держав, загостренням суперечностей у За­конодавчих зборах, посиленням впливу жирондистів, прийняттям нового виборчого зако­ну, який запроваджував загальне виборче право. За цим законом було обрано Національ­ний конвент, який мав значно радикальніший склад депутатів. Праві позиції у Конвенті зайняли жирондисти, яких серйозно атакували монтаньяри. В умовах гострої боротьби Конвент проголосив Францію республікою, а згодом (21 січня 1793 р.) на вимогу Паризь­кої комуни звинуваченого Конвентом у зраді короля Людовика ХУІ було страчено.

Протягом 31 травня — 2 червня 1793 р. владу захопили радикали з Якобінського клубу (якобінська диктатура). Виконавчим органом на той час був Комітет громадського порятун­ку, який очолював колишній адвокат Максиміліан Робесп'єр. Декрети про скасування фео­дальних повинностей, вирішення аграрного питання, прийняття нової Конституції (29 черв­ня 1793 р.) супроводжувалися посиленням терору, стратою не лише членів королівської родини, зокрема герцога Філіпа Орлеанського, який, будучи депутатом парламенту, взяв собі революційне ім'я «Егаліте» («Рівність»), а й деяких діячів революції. Санкціоновані де­кретами розподіл між біднотою майна «ворогів народу» і «підозрілих», спрощення процесу­альних процедур, які закінчувалися переважно винесенням смертних вироків, стали при­кметами революцій у майбутньому, зокрема в Російській імперії.

9 термідора 1793 р. незадоволені «політикою» Робесп'єра та його оточення помірко­вані елементи Конвенту (Баррас, Фуше, Тальєн та їх прибічники), організувавши змову, ліквідували якобінську диктатуру, яка ввійшла в історію як уособлення державного теро­ру проти власного народу. «Термідоріанським» (поняття, що символізує початок контр­революції) переворотом почалася друга фаза революції, за висловом Питирима Сорокі-на — її «приборкування». Відчутно посилила свої позиції армія, на чолі якої стояли молоді, талановиті й популярні серед військовиків революційні генерали. «Термідор» по­значився і на прийнятті нової Конституції, що відступила від багатьох положень якобін­ської Конституції 1793 р., але залишила багато статей Конституції 1791 р. Зберігаючи ре­спубліканську форму правління, нова Конституція знову обмежувала виборчі права. Замість Конвенту створювалися Рада старійшин (250 осіб) і Рада п' ятисот. Вибори до них були двоступеневими. Депутати обирали виконавчу владу — Директорію з п'яти осіб. Ця система проіснувала до 1799 р. і час її функціонування дістав назву «період Директорії».

Влада Директорії трималася завдяки успіхам армії в боротьбі проти антифранцузької коаліції. У цих війнах (в Європі, Єгипті та Сирії) зміцнів авторитет молодого генерала Бонапарта, який 9 листопада (18 брюмера, за революційним календарем) 1799 р. здійснив державний переворот, внаслідок якого виконавча влада зосередилася в трьох консулів. У 1802 р. Бонапарт став першим консулом, а в 1804 р. проголосив себе імператором. Нова Конституція, прийнята 1799 р., закріпила здійснені Бонапартом зміни, зберігаючи водно­час основні ідеї попередніх конституційних актів. Бонапарт дозволив багатьом дворянам повернутися до Франції (але відмовився від реституції (лат. restitutio — відновлення) в питаннях власності). Розуміючи живучість традиційних понять та інституцій, відродив титули герцогів, графів, баронів, надаючи їх і вихідцям із середніх та нижчих верств на­селення. Це надавало легітимності імператору в очах традиційної Європи, а соціальна ци­ркуляція в середовищі французької еліти сприяла зміцненню існуючого ладу.

Попри «реставраційні» тенденції, Наполеон започаткував новий етап у розвитку пра­ва. В 1804, 1808 та 1811 роках було прийнято «Кодекси Наполеона» — Цивільний, Коме­рційний і Карний, які були на той час найвищим досягненням юриспруденції, що ґрунту­валась на засадах римського права. Вони передбачали основні буржуазні свободи: рівність усіх громадян перед законом, свободу совісті та ін.

 

Хроніка французької революції

 

19 червня 1789 р. Депутати третього стану проголосили себе Національними зборами. Червень 1789 р. Заснований Бретонський клуб, який у жовтні цього ж року був пере­творений у Товариство друзів конституції (Якобінський клуб). 14 липня 1789 р. Падіння Бастилії, початок революції. 26 серпня 1789 р. Декларація прав людини і громадянина. 3 вересня 1790 р. Прийняття першої в історії Франції конституції.

1          жовтня 1791 р. — 20 серпня 1792 рр. Законодавчі збори.

1792—1797 рр. Перша коаліція європейських держав проти Франції.

10 серпня 1792 р. Народне повстання в Парижі й повалення Людовика ХУІ.

21        серпня 1792 р. Декрет і про ліквідацію королівської влади.

22        серпня 1792 р. Установлення у Франції республіки.

21        січня 1793 р. Страта Людовика ХУІ.

10        березня 1793 р. Початок контрреволюційного повстання у Вандеї. 6 квітня 1793 р. Створення Комітету громадянського порятунку.

31 квітня — 1 червня 1793 р. Народне повстання в Парижі, яке покінчило з пану­ванням жирондистів.

2          червня 1793 р. Установлення якобінської диктатури.

24 червня 1793 р. Прийняття Конвентом нової конституції.

27—28 липня 1794 р. Контрреволюційний термідоріанський переворот.

11        листопада 1794 р. Закриття Якобінського клубу.

22        серпня 1795 р. Прийняття Конвентом Конституції ІІІ року.

22 жовтня 1795 — 9 листопада 1799 рр. Період Директорії, (уряд — виконавча ди­ректорія з 4 листопада 1795 р.).