Історія зарубіжних політичних вчень - Навчальний посібник (Кирилюк Ф.М.)

3. теорІя федералІзму а. гамІльтона

Один із видатних політиків США на межі XVIII—ХІХ ст., непересічний політичний теоретик, міркування і конкретна діяльність якого пов'язані з обгрунтуванням і прак­тичною реалізацією ідеї федералізму багатьма аспектами, не втратили своєї пізнаваль­ної та функціональної актуальності. Федералізм як принцип державної організації на засадах федерації (форми державного устрою; союзної держави, що складається з кіль­кох держав, які разом із загальнофедеральними мають свої владні інституції) завдяки його старанням перестав бути лише ідеєю і став практичною політикою.

 

Довідка

 

Олександр Гамільтон народився 11 січня 1757 року на о. Невіс, який у ті часи належав до британської Вест-Індії (тепер — Віргінські острови). Його батьки, хоч і вважалися замо­жними, дати своїм дітям належну освіту не змогли. Тому А. Гамільтон з 11 років змушений був працювати. У 1772 р., накопичивши певну суму, вирушив до Нью-Йорка, де вступив до Королівського коледжу (нині — Колумбійський університет), після закінчення якого пев­ний час займався юридичною практикою, а з початком війни за незалежність США став ак­тивним її учасником. Був особистим секретарем Дж. Вашингтона, міністром фінансів (1789—1795), засновником банку США, одним з ініціаторів купівлі Луїзіани. 12 липня 1804 р. загинув на дуелі з кандидатом на посаду президента США А. Берром.

 

Основні положення його політико-правових поглядів викладені в збірнику ста­тей «Федераліст» (1787—1788), до якого А. Гамільтон написав більше як половину статей; авторами інших статей були політичні філософи Джеймс Медісон і Джон Джей. Разом вони виступали під псевдонімом «Публій».

Теоретичними засадами статей збірника «Федераліст» є раціональне розуміння людського і суспільного порядку, «республіканський» спосіб мислення, тлумачен­ня соціальних і політичних феноменів на основі критеріїв класичної спадщини гре­ків і римлян, політичної думки Нового часу, конституційної практики Англії та американських колоній.

Наскільки діячі американської революції мислили категоріями класичної полі­тики і діяли під впливом історичних прикладів, свідчить скарга делегата Конвенту Чарльза Пінні, яку наводить «Федераліст»: «Чи можуть солдатські звички та звички Європи стати нашими? Чи маємо ми поділ на плебеїв і патриціїв? Чи перебували Гельвецька та Бельгійська конфедерації або не оформлена побудова Німецького рейху в такій самій або подібній на нашу ситуації? Ми розглядаємо себе як жителів старої, замість молодої, країни». Підтримуючи вищенаведені думки, «Федераліст» наголошує на негативному прикладі минулого: «Чи не полягає перевага американ­ського народу саме в тому, що хоча він постійно і віддавав належне думкам мину­лих часів та інших націй, але ніколи не давав так осліпити себе культом минулого, традиції або великих імен, щоб забути своє власне становище та здобути на влас­ному досвіді знань? Володарем цього мужнього духу стануть онуки, світ майбут­нього буде вдячний прикладу деяких нововведень, розроблених на американській землі «задля приватних прав і громадянського щастя...».

Автори збірника звертали увагу на відмінності в тлумаченні «людських інститу­цій». Неясність виникає не лише з предмета, а й з недосконалості людського сприйняття та недосконалості мови як носія ідей. Такі феномени, як законодавча, виконавча і судова влада, не були адекватно визначені. Ще гірше з новими та скла­дними об' єктами, такими як розмежування компетенції федерального уряду та окремих штатів. Політичні відносини людей, політичні інститути не є просто реча­ми, як предметами природи, тому потребують спеціального дослідження.

Однак автори доходять висновку, що інститути також ґрунтуються на природі людини. «Але чим, власне, є політичний порядок, — зазначають вони, — якщо не найбільшим закидом людській природі й водночас найглибшою рефлексією щодо неї. Якби люди були ангелами, вони не потребували б жодного уряду. Якби ангели панували над людьми, то контроль за урядом був би зайвий. Як зовнішній, так і внутрішній». Уряд потрібен тому, що «пристрасті людей без примусу не можуть бути підпорядковані розумові та справедливості». Такі міркування доречні в нації філософів, «оскільки там голосу розуму було достатньо, щоб викликати шляхетний страх перед законом. Але причин сподіватися на існування нації філософів так само мало, як і сподіватися на існування раси філософів-королів». Тому джерелом по­рядку є розум, з нього формується мудра і справедлива людина.

Автори «Федераліста» стверджували, що «люди у своїй поведінці керуються бі­льше пристрастями і безпосередніми інтересами, ніж загальними та далекими мір­куваннями політики, користі або справедливості». На їхню думку, діяльність біль­шості людей визначається поривами і пристрастями, що мають у своїй основі жагу до влади та власності. Ці сили любові людини до себе спричинюють усі порушення порядку в людському суспільстві. Жага до влади і власності та супутні негативні якості (честолюбство, жага слави, заздрість, користолюбство) відтісняють інші ви­міри людини на задній план.

Причини антагонізму груп усередині суспільства — передусім у природі люди­ни. «Захоплення різноманітними релігійними поглядами, політикою та багатьма іншими речами, прихильність до різноманітних лідерів, які честолюбно борються за владу, або до особистостей, з долею яких були пов' язані людські пристрасті, — все це поступово поділило людство на різні партії, розпалило їхню ворожнечу і на­віть зробило їх сильними для того, щоб дратувати одна одну в дрібницях, замість того, аби разом працювати задля загального добробуту». Однак найчастіше розпа­лює боротьбу розподіл власності. Здавна власники і незаможні «представляли в су­спільстві різні інтереси». Регуляція цих різних інтересів є завданням законодавства, яке повинно залучити партії та внутрішні партійні групи до дій уряду. Така повага до окремих інтересів має бути сконструйована в моделі суспільства, заснованій на плюралізмі і балансі інтересів.

Федералісти впевнені, що справедливість реалізується в моделі республіки, ін­ститути якої мають відповідати людській природі. Цю модель вони називають «ре­спубліканським режимом», якому властиві воля і добро. Авторитетом у ній є народ, отже, вона є народною, або «репрезентативною демократією». Республіка прагне забезпечити умови для реалізації людських здібностей на основі чітко окреслених державно-громадських і релігійних прав, які гарантують життя, свободу і власність. Ця мета досягається завдяки специфічному виміру республіки — «громадянськос­ті», що постає як «громадянське щастя», «громадянська свобода», «громадянська справедливість», «громадянські права». За їх переконаннями, тільки республікансь­кий режим може бути поєднаний із духом американського народу, з основними принципами американської революції та з рішучістю кожного захисника свободи проводити політичні експерименти на здатності людства до самоврядування.

У «Федералісті» було представлено політико-економічну концепцію сильної централізованої федеральної влади, яка гарантувала б американській федерації вла­сний шлях у світі, забезпечила незалежне існування вільної і заможної американсь­кої держави. Економіка федерації мала спиратися на приватні корпорації, свободу регламентованої законом підприємницької діяльності.

Оскільки Гамільтон проживав у великому місті, він не знав і не розумів сільсь­кого мешканця, не переймався й місцевими інтересами, а мислив категоріями всієї країни. До демократії міських зборів, законодавчих зборів, у яких більшість нале­жала фермерам, ставився з неприхованим презирством. Його погляди узгоджували­ся з інтересами великих власників — плантаторів-землевласників, багатих купців, промислової буржуазії. Він поділяв суспільство на обраних (багаті та імениті гро­мадяни) і більшість (основна маса народу). При цьому дотримувався точки зору ан­тичних мислителів про природне походження, сутність майнових відносин і поділу суспільства на класи. Вважав за необхідне закріпити його конституційно: «Дайте першому класу міцну і постійну роль в управлінні державою. Він буде утримувати нестабільне (хистке) становище другого класу і, оскільки нічого не виграє від змін, завжди підтримуватиме добре управління».

Державу Гамільтон розглядав як знаряддя, що повинно слугувати інтересам тих, хто має владу, і стримувати тих, хто її позбавлений. Він розумів, що в держа­ві, заснованій на насильстві, а не на добрій волі, постійне невдоволення експлуа­тованих загрожує бунтом проти експлуататорів. Інтереси таких держав потребу­ють, щоб суспільний безлад засуджувався і придушувався поліційними силами. Критерієм сильної держави є її здатність захистити привілеї меншості від анархії більшості. Гамільтон гаряче відстоював ідею заснованої на насильстві держави. В його планах державного устрою принцип централізованої влади сягав значно далі того, на що була готова піти більшість. Захищаючи ці плани, Гамільтон вислов­лював думки, які лякали багатьох: «Принцип, який має бути прийнятий, — це не­обхідність постійної волі. Держава повинна будуватися на основі, здатній стри­мувати народний потік».

А. Гамільтон вірив у природні права, для забезпечення яких необхідна сильна влада. В цьому на нього відчутно вплинули ідеї Юма. На його думку, природний стан є або стає станом війни, оскільки передбачає запровадження особистих прав на дотримання природного права. Громадянське суспільство окреслюється догово­ром про встановлення народної виконавчої влади, за яким правителі зобов'язу­ються захищати права громадян. Завдяки цьому «енергія виконавчої гілки влади» є осередком світського уряду. Найкращі способи забезпечення природних прав зале­жать від обставин. Звідси випливає гамільтонова конституційна доктрина «прикла­дної влади непрямої дії»: уряду треба дозволити використовувати будь-які не забо­ронені законом необхідні для його цілей засоби. Тільки сильна центральна влада здатна зупинити демократичний рух мас, який швидкими темпами розвивався у США в повоєнні роки боротьби за незалежність. Тільки федерація може стати бар'є­ром, який стримуватиме розбрат і народні повстання.

Людьми, на думку Гамільтона, керують надмірне честолюбство, корисливість. Проте честолюбність і освіта можуть винести поняття «Я» та інтерес за межі тіла та його життєзабезпечення. Потяг до багатства, приміром, стимулює турботу про свою власність і зацікавленість у громадському порядку. Прагнення влади менше пов' язане з матеріальним добробутом, воно надихає на участь у громадському жит­ті. Найшляхетнішими умами править потяг до слави, що змушує керуватися вищи­ми принципами. Властолюбці є найбільшою небезпекою для свободи, особливо в народних державах, пересічні громадяни яких — недосвідчені, обмежені й недале­коглядні — схильні піддаватися впливу демагогії. Справедлива держава, підсумо­вує Гамільтон, потребує славолюбців для контролювання тих, хто жадає панування.

З огляду на це, Гамільтон захоплювався англійською конституцією як «найкра­щою у світі». Для Сполучених Штатів найкращим ладом вважав представницьку демократію, оскільки втягнуті в гонитву за наживою американці загалом видавали­ся йому як такі, що не здатні виявляти громадянські чесноти. У комерційному сус­пільстві, доводив Гамільтон, доброчесність є найчастіше «приємним додатком до багатства», який приваблює тих, чиє прагнення до розкошів уже певною мірою за­доволене. Він вважав можливим через участь у громадській діяльності прищепити багатіям потяг до доброчесності, але його сподівання завжди були оповиті сумні­вами.

Політичні погляди А. Гамільтона формувалися під впливом вчення Ш.-Л. Мон-теск' є, особливо теорії розподілу влади, конституційного устрою англійської мона­рхії, який, на думку Гамільтона, слід узяти за основу конституції США. Він був пе­реконаним прибічником англійського типу змішаного правління, за якого законо­давча влада поділялася між трьома політичними формами — монархічною, в особі короля; аристократичною, в особі палати лордів; демократичною, в особі палати общин. Однак концепція змішаного правління, яка брала під захист інтереси замо­жних верхів, суперечила доктрині природної рівності, сформульованій у Декларації незалежності, її положенню, згідно з яким держава створюється для захисту прав на життя, свободу, прагнення до щастя, а не прав на власність. У деяких своїх позиці­ях Гамільтон був послідовником Гоббса. Його філософія логічно підводила до дер­жави — Левіафана з високоцентралізованою і дієвою владою. Але Гамільтон не був ідеалістом і не вважав державу вічною сутністю, яка не залежить від громадянина і височить над ним.

Попри внутрішні суперечності, він відводив виняткову роль верхній палаті ви­щого законодавчого органу влади, вважаючи, що саме Сенат повинен стати консти­туційним втіленням влади багатих і знатних. Сенатори мають обиратися через сис­тему виборців «на термін належної поведінки», тобто до кінця життя. Усвідомлю­ючи, що такий Сенат може перетворитися на своєрідний олігархічний клуб, Гаміль-тон передбачав демократичнішу противагу йому — нижню палату (асамблею, яку обиратимуть один раз на три роки прямими виборами, участь у яких можуть узяти всі чоловіки білого кольору шкіри).

На його думку, державна влада повинна бути зосереджена у виконавчому ядрі. Голову виконавчої влади Гамільтон називав монархом, іноді — правителем. Він, як і сенатори, повинен обиратися на «термін належної поведінки» за триступеневою системою виборів і мати широкі повноваження — всю повноту виконавчої влади: право призначення вищих посадових осіб, абсолютного вето, верховне команду­вання збройними силами тощо. Правитель повинен отримувати високу заробітну платню, яка забезпечувала б йому життя за королівськими стандартами. Його осо­бистий авторитет має поєднуватися з державним. Проте влада правителя може бути піддана імпічменту. Саме цим вона відрізнялася від спадкової монархії.

Такий погляд А. Гамільтона не знайшов підтримки на засіданні конвенту. Однак він досяг успіху в запровадженні судового конституційного контролю. Суть його полягала у визнанні того, що всі закони, які суперечать Конституції як вищому ор­гану, в якому втілена воля народу, повинні бути визнані не дійсними. Ця функція покладалася на суди, «яким належало специфічне право інтерпретації законів». На­приклад, верховний суд (орган, який призначався) певною мірою може стати над конгресом (орган, який обирається): «При цьому мається на увазі тільки те, що вла­да народу є вищою від повноважень обох цих органів. Якщо виражена в цих актах воля законодавчої влади суперечить вираженій у Конституції волі народу, суди по­винні керуватися конституційними нормами». Це тлумачення визнано США уніка­льним внеском американського політичного генія в науку про державу.

А. Гамільтон широко тлумачив положення Конституції, які не давали прямих відповідей на існуючі проблеми. Будучи міністром фінансів, він зумів переконати Конвент, що, крім перелічених у Конституції повноважень, «існують і повноважен­ня передбачувані, які так само реально делегуються державі». Це дало змогу в той час заснувати національний банк, який повинен був консолідувати національні бор­ги, а методологічно — започаткувало існуючий донині спосіб тлумачення консти­туції, згідно з яким уряд міг розширювати свої повноваження за відсутності в кон­ституції прямої заборони.

 

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

 

Александр Гамильтон

союз как гарантия от партийных распрей и мятежей Ноября 21 1787 г.

Прочный союз будет иметь наиважнейшее значение для воцарения мира и свободы в штатах, поскольку оградит их от внутренних расколов и мятежей. ...

Как известно, выгода от конфедерации состоит в том, что она, сдерживая склонности к разладу, служит защитой общественного спокойствия государств и одновременно с этим повышает их боеспособность и безопасность перед лицом враждебных стран. К та­кой организации прибегали во многих странах в разные иска, и она снискала себе одоб­рение наиболее известных политических мыслителей. Противники предложенного ПЛА­НА с большим рвением ссылаются на Монтескье*, приводя его сломи о том, что для успеха республиканской системы правления необходима малая территория. К сожале­нию, им остались неизвестны мысли, которые великий мыслитель высказал в другом месте в своих работах; ускользнули от их внимания также и последствия принятия тех принципов, которые они с таким жаром исповедуют.

Когда Монтескье отдает предпочтение республикам малой величины, он руково­дствуется меркой, которую намного превосходит по размерам своим чуть ли ни каждый из наших штатов. ...

Под определением конфедеративная республика подразумевается попросту «набор обществ» или ассоциация двух или более государств, действующая как единое государст­во. Что же касается полномочий федеральной власти, изменения ее форм и целей, нее это решается по свободному выбору. До тех пор, пока в такой республике не отменена раз­дельная организация правления для каждой из входящих в нее частей; до тех пор, пока она не прекратила отвечать местным интересам в строгом соответствии с конституцией; тогда даже в том случае, если она будет в абсолютном подчинении общей власти Союза, такая республика будет оставаться, как в теории, так и на практике, ассоциацией госу­дарств, то есть конфедерацией. Предлагаемая конституция, столь далекая от того, чтобы поддерживать отмену самостоятельной власти штатов, предоставляет им роль составных частей общенационального суверенитета, предусматривает их непосредственное предста­вительство в Сенате и оставляет за ними исключительное право на определенную и весь­ма важную часть суверенной власти. Это толкование полностью соответствует тому, что понимается под федеральным правительством при разумном толковании слов, образую­щих этот термин.

1 Политическая философия и теория права Монтескье, наряду с наследием Локка и т. н. шотландских просветителей (Юм и др.), легли в основу конститу­ционной теории и практики США.

1 Американские федералисты: Гамильтон, Медисон, Джей. Избр. статьи. — Вермонт, 1990. — С. 55—63.

о необходимости иметь правительство, не меньшее по силе своей, чем предусмотренное предлагаемой конституцией

Декабря 18 1787 г.

Мы подошли теперь к рассмотрению доходов в пользу необходимости — в целях со­хранения Союза — такой Конституции, которая по силе своей была бы, по крайней мере, равна предложения ной нам теперь. ...

Какими бы недостатками ни страдала нынешняя явно несовершенная Конфедерация, этот принцип ее создатели понимали со всей ясностью, хотя они и не обеспечили его по­лагающимися и достаточными условиями для успешной деятельности. Поскольку Кон­гресс располагает неограниченным правом запросить людей и средства, то, очевидно, предполагалось, что Соединенные Штаты должны иметь в своем распоряжении все ре­сурсы, которые по их разумению требуются для «общей обороны и все общего благосос­тояния» . Считалось само собой разумеющимся, что понимание своих собственных инте­ресов и соображения добросовестности окажутся верным залогом пунктуального выполнения обязательств штатов по отношению к федеральному правительству. ...

Коль скоро обстоятельства в нашей стране требуют правления составного, а не про­стого, конфедеративного, а не единого, то главное, что нам будет сделать — это как мож­но более четко разделить ЗАДАЧИ, которые будут стоять перед различными сферами и подразделениями власти, следя за тем, чтобы каждое из них имело как можно более пол­ные полномочия для выполнения вверенных им задач. Разве Союзу не предписана роль защитника всеобщей безопасности? Разве армия, флот, государственные доходы не явля­ются необходимыми для выполнения этой задачи? Правительство Союза должно иметь право издавать всевозможные законы и устанавливать связанные с ними всевозможные правила. То же самое следует сделать по отношению к коммерции, как и во всех других областях, на которые будет позволено распространяться его юрисдикции. Разве не следу­ет дать власть МП тому правительству осуществлять правовой надзор в отношении граж­дан своего штата? Местные правительства должны иметь, все полномочия, необходимые для выполнения этой задачи, ми, и по отношению ко всем другим задачам, переданным в его ведение и под его руководством. Не дать каждому из этих подразделений власть, со­размерную поставленной ему задаче, — нарушить самые очевидные правила благоразу­мия и целесообразности и, непредусмотрительно вверяя защиту интересов нации именно тем, кого заблаговременно лишили способности своевременно выполнять эту задачу.

Разве не тот орган, которому доверена охрана общественного и спокойствия, будет более всех способен сделать необходимые приготовления для обеспечения общественной обороны? Разве не ему, этому сосредоточию сведений, дано лучше других понять и сте­пень, и срочность угрожающей опасности? Как представитель ВСЕГО ЦЕЛОГО, разве не он глубже других заинтересован в сохранности каждой части? Разве, благодаря ответст­венности, заложенной и каждой предписанной ему обязанности, не ему дано наиболее ра­зумно осознавать необходимость уместных действий? А поскольку власть его распро­страняется по всем штатам, не он ли является единственным органом, способным упорядочить и установить согласие в планах и мерах по обеспечению всеобщей безопас­ности? Не заложена ли очевидная непоследовательность в передаче федеральному прави­тельству полномочий по всеобщей обороне при том, что у штатов остается действитель­ная власть над теми средствами, которые должны ее обеспечить? Отсутствие сотрудничества — нот обязательное следствие такого устройства. И не будут ли ему не­избежно сопутствовать слабосилие, беспорядок, несправедливое распределение бремени и бедствий войны, ненужное и невыносимое повышение расходов? Разве не испытали мы на себе их действие в ходе революции, которую мы недавно завершили?

С какой стороны в поисках истины мы бы ни стали рассматривать наш предмет, мы каждый раз убеждаемся в неразумности и опасности отказывать федеральному прави­тельству в неограниченных полномочиях в отношении всех тех задач, которые возложе­ны на него. Действительно, от народа потребуется наиболее бдительное и скрупулезное внимание, дабы удостовериться в том, что правительство это будет устроено так, чтобы можно было без опасений доверить ему необходимые полномочия. Если после беспри­страстного изучения окажется, что план, который либо был, либо будет нам предложен на рассмотрение, не соответствует этому требованию, то он должен быть отвергнут. Пра­вительство, устроенное так, что ему нельзя доверить полномочия, которые свободный народ должен передать любому правительству, будет ненадежным и недостойным храни­телем ОБЩЕНАЦИОНАЛЬНЫХ ИНТЕРЕСОВ. А если правительство таково, что ему уместно вверить ОБЩЕНАЦИОНАЛЬНЫЕ ИНТЕРЕСЫ, то нечего опасаться и передачи ему соответствующих полномочий. Таков неизбежный результат всех верных рассужде­ний по этому вопросу. Что же касается противников плана, выдвинутого Конвентом, то они бы заставили нас меньше сомневаться в их искренности, если бы ограничились пока­зом порочности внутреннего устройства предлагаемого правительства, порочности, де­лающей его недостойным доверия народа. Не следовало бы им пускаться в разжигающие страсти речи и бессмысленные придирки касательно объема полномочий федерального правительства. ПОЛНОМОЧИЯ эти не являются излишними для ЗАДАЧ федерального правления или, иными словами, для управления нашими ОБЩЕНАЦИОНАЛЬНЫМИ ИНТЕРЕСАМИ; да и невозможно представить удовлетворительные доводы для доказа­тельства обратного. Если действительно, как на то намекают некоторые авторы из проти­воположного лагеря, если действительно возражения в этой области проистекают как бы из природы вещей, то есть обширность страны делает невозможным формирование пра­вительства, которому без опасения можно было бы вверить столь широкие полномочия, то это означало бы лишь то, что нам следует сузить наш размах и примириться с целесо­образностью нескольких конфедераций, более осуществимых по объему. Ибо нет ничего нелепее, чем предложение доверить правительству руководство наиболее существенными общенациональными интересами, одновременно с этим не решаясь доверить ему полно­мочий, необходимых для выполнения возложенных на него задач. Давайте не будем ис-> примирения этих противоречий, а твердо встанем на позиции разумной альтернативы.

кать п

об устройстве президентской власти о единстве исполнительной власти; рассмотрение проекта совета при главе исполнительной власти

Марта 18 1788 г.

Иногда приходится слышать, что энергичная президентская власть несовместима с духом республиканского правления; причем у этой идеи достаточно приверженцев. Про­свещенные люди, желающие добра республиканской форме правления, должны, по край­ней мере, надеяться, что мысль эта лишена всякого основания, ибо принять ее означало бы для них отказаться от дорогих им принципов. Энергичность исполнительной власти следует читать основным элементом, определяющим здоровое правительство. Энергич­ность исполнительной власти необходима для обеспечения безопасности страны со сто­роны иностранных держав; не менее необходима она и для упорядоченного проведения и жизнь актов законодательной власти, ограждения имущества от несправедливых и на­глых манипуляций, которые время от время нарушают законный порядок; обязательна она и для защиты свободы от посягательства лиц, движимых тщеславием, партийными пристрастиями и обуянными анархическими порывами. ...

Политические деятели и государственные мужи, известные здравомыслием и спра­ведливостью своих взглядов, выступают за единоначалие в исполнительной власти и за многоначалие к законодательной. Как они верно утверждают, энергичность является са­мым необходимым атрибутом исполнительной власти при том, что сама эта власть долж­на находиться в одних руках. С неменьшим основанием полагают они, что поскольку многоначалие наиболее уместно при обсуждениях и посках истины и рассчитано как на внушение народу доверия к власти, так и на защиту его привилегий и интересов, то оно более всего присуще законодательной власти. ...

Доводы наши показывают, что многоначалие исполнительной власти лишает народ двух главных средств, с помощью которых он может проследить за тем, как осуществля­ется делегированная им власть. Общественное мнение теряет свою действенность, во-первых, из-за ослабления действенности общественного порицания, если оно направляет­ся не на одно лицо, а на группу, и, во-вторых, из-за невозможности быстро и с ясностью обнаружить нарушения должностными лицами их обязанностей с тем, чтобы либо заста­вить их уйти в отставку ли, если это будет уместно, отдать их под суд. .

Теперь остается лишь добавить, что до обнародования новой Конституции мне редко приходилось встречаться с разумным человеком из какого бы то ни было штата, который бы не заключил, исходя из собственного опыта, что единоначалие исполнительной власти нашего штата является одним из самых главных достоинств нашей конституции.

1          Американские федералисты: Гамильтон, Медисон, Джей. Избр. статьи. — С. 215—229.

Американские федералисты: Гамильтон, Медисон, Джей. Избр. статьи. — С. 111—119.

2          Статья VIII Конституции 1781 г. между прочим гласит: «Все затраты на войну и все остальные расходы, которые предназначены для обеспечения общей обороны либо всеобщего благосостояния и которые санкционируют собравшиеся на Конгрессе Соединенные Штаты, будут покрыты из общей казны; а общая каз­на будет пополняться каждым отдельным штатом пропорционально стоимости всей земли в нем, полученной либо значащейся за каждым отдельным лицом, причем, земля эта со всеми строениями и улучшениями, на ней произведенными, должна быть оценена по правилам, которые собравшиеся на Конгрессе Соеди­ненные Штаты время от времени будут устанавливать». (Прим. пер.)

1 Американские просветители. Избр. произведения в 2 т. Т. 2. — М., 1969.— С. 27—33.

судебная власть и устройство ее в связи с неограниченным сроком службы судей

при условии безупречного поведения

Мая 28 1788 г.

Мы переходим теперь к рассмотрению судебной власти согласно предлагаемой Кон­ституции 2. Обзор недостатков системы нашей Конфедерации ясно показывает всю выго­ду и необходимость федеральной судебной власти. Здесь очевидно будет излишним по­вторить, почему ее учреждение обязательно, ибо с самой мыслью этой никто не спорит. Другое дело — форма ее устройства и степень ее влияния, к чему я и предлагаю нам сей­час обратиться.

При учреждении судебной власти следует иметь следующие соображения: 1) процедура назначения судей; 2) условия их службы, 3) распределение судебной власти между различного рода судами и взаимоотношения между последними.

Первое. Что касается процедуры назначения, то она не отличается от процедуры на­значения должностных лиц в правительственных органах Союза, и поскольку вопрос этот был исчерпан в посвященных ему двух последних статьях, я не стану здесь к нему воз­вращаться.

Второе. Что касается условий службы судей, то здесь имеется в виду, главным обра­зом, срок их пребывания в должности, обеспечение их содержания и меры предосторож­ности против безответственных действий.

В соответствии с планом, выдвинутым Конституционным конвентом, все судьи, ко­торые могут быть назначены Соединенными Штатами3, имеют право оставаться в долж­ности неограниченный срок при условии безупречного поведения. Такой подход соответ­ствует наиболее уважаемым конституциям штатов, в том числе и нашего . То, что находятся люди, подвергающие сомнению правильность такого подхода, говорит только о том, насколько одержимость духом противоречия исказила их воображение и способ­ность к разумной оценке. Критерий безупречного поведения как условие пребывания в должности судьи следует по праву считать одним из наиболее важных современных усо­вершенствований правительственной власти. ...

1          Американские федералисты: Гамильтон, Медисон, Джей. Избр. статьи. — С. 1(57—169.

2          В статьях 78—83 рассматриваются вопросы федеральной судебной власти, опре3деляемой Статьей III Конституции США. (Пер.)

Т. е. федеральным правительством. (Пер.) 4 Т. е. Нью-Йорк. (Пер.)

Такое, по существу элементарное понимание судебной власти приводит нас к ряду выводов. Судебная власть является бесспорно самой слабой из трех властей, ей нечего надеяться на успех при посягательстве на полномочия двух других. Напротив, необходи­мо сделать все возможное, чтобы оградить судебную власть от их посягательства. Бес­спорно также и то, что хотя в отдельных случаях суды и бывают повинны в несправедли­вом угнетении, чип не способны угрожать свободе народа в целом, коль скоро, не премину добавить, соблюдается четкое разделение между судебной, с одной стороны, и исполнительной и законодательной властями, с другой. ...

Итак, коль скоро мы будем полагать суды основным средством защиты, ограничи­вающей конституции от посягательства законодательной власти, то и сомнений у нас не должно возникать в правильности назначения судей на неограниченный срок, ибо ника­кая мера не может сравниться с этим порядком в его способности укрепить в судьях на­стоящий дух независимости — необходимое качество для выполнения вверенной ему тя­желейшей задачи.

Такая независимость судей одинаково необходима для защиты Конституции и прав личностей от воздействия тех пагубных веяний, которые, благодаря искусству злоумыш­ленников или стечению обстоятельств, иногда распространяются в народе и которые, хо­тя они и быстро отступают перед добросовестными сведениями и свидетельствами разу­ма, все же на какое-то время могут внести в правительственную систему опасные изме­нения и оказать грубое давление на то или иное меньшинство. ...

Итак, Конституционный конвент несомненно поступил правильно, приняв за образцы те конституции, которые установили безупречное поведение единственным условием, ог­раничивающим срок службы судьи. Не сделай он этого, план, им представленный, со­держал бы серьезное упущение, непростительное для добротного правительства. Опыт Великобритании служит нам замечательным примером превосходства такого порядка.

(История политических и правовых учений. Хрестоматия / Под. ред. Т. Де-миденко. — Харьков, 1999).

1 Говоря о них, знаменитый Монтескье заметил: «Из трех вышеозначенных властей, СУДЕБНАЯ практически не располагает властью». О духе законов. — Т. 1. — С. 186.

 

Основні поняття та категорії

 

Громадянська війна — найгостріша форма політичної боротьби, яка має вигляд збройної сутички між класами і соціальними групами, партіями, націями і т. ін. задля досягнення певних політичних цілей, головними з яких є досягнення повноти державної влади. Економічною основою громадянсь­кої війни є надзвичайне погіршення матеріального, становища різних верств населення. Соціальна й політична основа громадянської війни — супереч­ності між інтересами різних верств населення щодо відповідних найважли­віших соціальних і політичної проблем. Громадянські війни виникає тоді, коли практично вичерпані легітимні форми і засоби подолання політичної кризи, соціального конфлікту. Як правило, громадянські війни ведуться між пригнобленими і пануючими класами, групами населення, але можуть від­буватися і в результаті зіткнення інтересів однорідних соціальних, політич­них партій, угруповань (наприклад громадянська війна Півночі та Півдня у США 1861—1865 pp.). Громадянські війни може зачіпати особисті інтереси і розколювати суспільство в цілому. Громадянськії війни відрізняються від звичайних воєнних, дій залученням до них найширших мас цивільного на­селення, яке стає заручником політичних амбіцій честолюбних авантюрис­тів; характеризуються жорстокістю і безкомпромісністю, завдають великих збитків усьому суспільству. В Україні однією з найдовших і найкровопро-литніших була громадянська війна 1918—1920 pp. [Політологічний енцик­лопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Конституціоналізм (франц. — Constitutionnalisme, від лат. constituti­on — устрій, установлення, положення) — виділяють декілька аспектів цьо­го поняття. Передусім конституціоналізм трактують як політико-правову ідеологію, історично пов'язану з феноменом конституції. Його розглядають як певне інтелектуальне узагальнення, притаманне політико-правовій думці в конкретній країні, і як персоніфіковану концепцію (ції), сформульовану окремими видатними авторами. З огляду на критерії, прийняті в сучасній юридичній науці, можна сформулювати два визначення: 1) конституціона­лізм — це суспільно-політичний режим, за якого функціонують держава та її інститути, взаємні стосунки людини і держави. Змістову основу конститу­ціоналізму виражає формула «конституційно-правова норма + практика її реалізації». 2) Конституціоналізм є правовою (конституційною) ідеологією, яка відображає і прогнозує розвиток відповідної нормотворчості та нормо-застосування [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Гор-батенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Ліберальна демократія (libéral democracy) — форма представницької демократії в сучасній західній політиці, що відрізняється загальним вибор­чим правом, виборчою конкуренцією за владу між політичними партіями, захистом цивільних прав. Ця форма правління й політики ствердилася в Єв­ропі тільки наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. [Большой толковый социоло­гический словарь (Collins), Т. 1. (А-О). — М.: Вече, АСТ, 1999. — 528 с.].

Народний суверенітет (від. франц. souveraineté верховна влада) — не­залежне від будь-яких сил, обставин та осіб верховенство влади (суверені­тет держави, народу, нації, особи. Народний суверенітет заснований на ви­знанні всього повноправного населення тієї чи іншої країни джерелом політичної влади). Ідея народного суверенітету набула свого розвитку в епоху буржуазних революцій і була тісно пов'язана з теорією парламента­ризму. Так, родоначальник ідеї народного суверенітету Дж. Локк, визнаючи законодавчу владу вищою, такою, що підпорядковує собі всі інші, зауважує, що вона є довіреною владою, верховна влада належить народові, яий має право усувати або змінювати склад верховного органу [Политология: Сло­варь-справочник / М. А. Василик, М. С. Вершини и др. — М.: Гардарики,

2000. — 328 с.].

Пряма демократія (direct democracy) — демократія без представництва, коли ті, хто має право вирішувати, вирішують усі питання на зборах, яким належить суверенітет, і коли комітети та виконавчі органи призначають ра­дше жеребкуванням, ніж обирають. Пряма демократія існувала в античних Афінах, згодом її обстоював Руссо. Ідеали Руссо відродилися під впливом нових лівих у 1960-х роках, а дехто стверджує, що сучасні інформаційні технології уможливлюють нині пряму демократію навіть у країнах із чис­ленним населенням [Короткий оксфордський політичний словник: пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.]

Соціальна програма — програма або ініціатива, спрямована на поліп­шення соціальних умов.

Словник з соціальної політики. — К.: Києво-Могилянська академія. — 2005. — 253 с.

Федералізм (від лат. foederatio — союз, об'єднання). Цей термін здебі­льшого вживають для назви організаційного принципу певної політичної системи, і він наголошує й на вертикальному поділі повноважень між різ­ними рівнями врядування (центром і регіонами), й на об'єднанні різних територіальних та соціально-економічних одиниць, культурних і етнічних груп в одну державу. Там, де одиниці федеративної держави мають висо­кий ступінь автономії та виняткові повноваження стягувати податки й фо­рмувати політичний курс, можна говорити про конфедеративну державу (або відцентровий федералізм). Державу, де наголошують на інтеграції рі­зних одиниць, поділі повноважень та вирівнюванні умов життя в різних одиницях, можна вважати за децентралізовану унітарну державу (доцент­ровий федералізм). На початку XVII ст. Йоган Альтузій (1557—1638) ро­зумів державу як федеративно збудовану споруду з багатьма рівнями «консоціацій», як-от родина й родичі, цехи і стани, міста і провінції, і це уявлення становило прямий контраст із належною Жанові Бодену концеп­цією унітарної монархічної держави як гаранта порядку і стабільності (й захистом такої держави). Коли брати загалом, різні консоціації формують систему «суспільного федералізму», за якого представництво є й функціо­нальним (наприклад професійні гільдії), і територіальним (міста і провін­ції). Проте тільки після Монтеск'є темою політичних дискусій — на тлі абсолютистського монархічного врядування — стала не тільки ідея «поді­лу влад», а й ідея федералізму як основного принципу організації держав. Реальне творення федеративних держав відбувалося або «знизу», через згоду складових одиниць, як-от, скажімо, в США та Швейцарії, або «зго­ри», внаслідок накидання з «центру» або якимись зовнішніми силами, як-от у Німеччині після Другої світової війни, Іспанії після Франко та Бельгії. Федералізмові властиві три головні двозначності. По-перше, коли йдеться про діяльність, федеративні системи діють у розмаїтті різних політичних контекстів і пов'язані з розмаїттям украй різних політичних результатів. Не виникло ніякої вочевидь федеративної моделі відносин між загально­державним і регіональними рівнями врядування. Аж ніяк не безперечно, що регіональні інтереси та уряди завжди набагато краще захищені й ма­ють кращі умови для розвитку в системах, що їх називають федеративни­ми, ніж у багатьох системах, які мають назву унітарних. По-друге, федера­тивна теорія теж досить плутана. В літературі, присвяченій федералізмові, обговорено три широкі моделі: дуалістичний, кооперативний і органічний федералізм. Якщо це все статичні, «позачасні» моделі, — тобто будь-якої конкретної миті наявні приклади всіх трьох моделей, — тоді проблема по­лягає в тому, що відмінності між ними надто великі, щоб вони могли ха­рактеризувати те саме явище. Якщо стверджують, що вони розвиваються з часом, тобто дуалістичний федералізм існував у XIX ст., кооперативний федералізм — у середині XX ст., а органічний — наприкінці XX ст., тоді, здається, різниця між федеративною і унітарною системами дуже невели­ка. Федералізм — класичний приклад надміру широкого розтягування концепції. По-третє, прихильники федеративної «ідеї» та уявлення, що федералізм — окремий принцип урядування, висловлюються з найбіль­шою вірогідністю тоді, коли обмежують свій аналіз формальними консти­туційними або інституційними питаннями. Проте вони ніколи не спрома­галися врахувати інші політичні феномени — політичні культури, партійні системи, вплив бюрократів, зовнішній тиск — і додати їх до уявлення про окрему сутність федералізму та його відданість децентралізації. Отже, фе­дералізм, — по суті суперечлива концепція. Він, здається, пропонує сере­дній шлях співпраці і консенсусу між територіальними інтересами. А на практиці, якщо є співпраця і консенсус, офіційної відданості конституцій­ному федералізмові не буває [Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ..; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

Питання до дискусії

Витоки демократичного радикалізму в американському суспільстві ХУЛІ ст.

У чому полягають особливості поглядів Т. Пейна на виникнення дер­жави, громадянські права людини, суспільний прогрес?

Які причини, на думку А. Гамільтона, породжують суспільний антаго­нізм, завдяки чому він вбачав можливим подолати його?

У чому виявлялась оригінальність поглядів А. Гамільтона на невід'єм­ні права людини?

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

Спільні й відмінні ознаки європейської та північноамериканської по­літичної думки доби Просвітництва.

Теоретичні засади американського лібералізму просвітницької доби.

Сутнісні характеристики демократичного радикалізму в американсь­кій просвітницькій ідеології.

Основні засади американської теорії федералізму ХУІІІ ст.

Завдання для самостійної роботи

Зробіть аналіз соціально-економічного і політичного розвитку США у ХУІІІ ст. та з'ясуйте його вплив на формування основних концепцій амери­канської просвітницької ідеології.

Опишіть спільне і особливе у концептуальних засадах політичних вчень Т. Пейна, Т. Джефферсона та А. Гамільтона.

Проаналізуйте сутність та письмово опишіть основні положення соці­альної програми Т. Пейна.

Дайте письмову характеристику ролі уряду в забезпеченні прав люди­ни за Т. Джефферсоном.

Побудуйте порівняльну таблицю спільних і відмінних ознак європей­ської та північно-американської суспільно-політичної думки доби Просвіт­ництва.

Питання до заліку

Загальна характеристика просвітництва США.

Ідеї прямої демократії і волі в американській політичній думці.

Проблеми народного суверенітету в Томаса Джефферсона.

Сутність теорії федералізму Александра Гамільтона.

Питання до іспиту

Демократичний радикалізм Томаса Пейна.

Ліберальний демократизм Томаса Джефферсона.

Теорія федералізму Александра Гамільтона.

Концептуальні засади американського просвітництва.

Першоджерела

Американские просветители. Избранные произведения: В 2-х т. — М., 1969.

Джефферсон Т. Общий обзор прав Британской Америки // Американ­ские просветители. — М., 1991.

Джефферсон Т. Тексты // Американские просветители. Избранные произведения. — Т.2. — М., 1969. Соч. — 2-е изд.

Пейн Т. Избранные сочинения. — М., 1959.

Пейн Т. Избранные сочинения. — М., 1969.

Федералист: Политические эссе А. Гамильтона, Дж. Мэдисона и Дж. Джея / Под общ. ред. Н. Яковлева. — М., 1993.

Рекомендована література

Гольдберг Н. М. Томас Пейн. — М., 1969.

Каленский В. Г. Мэдисон. — М., 1981.

Печатное В. О. Гамильтон и Джефферсон. — М., 1984.

Реев Н. Н. Политические взгляды американских федералистов // Исто­рия политических учений. — М., 1976.

Севастьянов Г. Н., Уткин А. И. Томас Джефферсон. — М., 1976.

Согрин В. В. Основатели США: исторические портреты. — М., 1983.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. — Львів, 1997.

Хрестоматия по новой истории, 1640—1870 / Под ред. В. Г. Сиротки-

на. — М., 1990.