Історія зарубіжних політичних вчень - Навчальний посібник (Кирилюк Ф.М.)

2. соцІалІстично-комунІстична утопІя просвІтництва

 

Суспільно-політичний контекст епохи Просвітництва охоплює й ідеї утопічного соціалізму і комунізму. Щодо утопічного соціалізму, то особливо яскраво він ви­явив себе в суспільно-політичній думці Франції. Його представники переймалися теоретичними проблемами ідеального суспільства й ідеальної держави, обґрунту­ванням заходів, які мали б забезпечити їх побудову. Найчастіше їх думки стосува­лися законодавства як головного чинника подолання соціального і політичного гніту.

Теоретичною основою соціалістично-комуністичних утопій була матеріалістична філософія, розвинута Джоном Локком в Англії і Етьєном-Бонно де Кондільяком у

Франції, передусім думки про вроджену схильність людей до добра і рівності їх розу­мових здібностей, про велике значення досвіду, навичок, виховання, про вплив зовні­шніх обставин на людину, а також існуючі соціалістичні та комуністичні ідеї. Ці мате­ріалістичні ідеї полягали в ствердженні того, що «не тільки душа, а й почуття, не тільки мистецтво витворювати ідеї, а й мистецтво чуттєвого сприйняття є справою досвіду і навичок. Тому від виховання і зовнішніх обставин залежить весь розвиток людини».

Найвиразніше ці ідеї виявилися в політичних проектах Габріеля-Бонно де Маблі та Мореллі.

 

2.1. Егалітаризм Габріеля-Бонно де Маблі

Французький філософ-мораліст, історик, письменник Г.-Б. де Маблі в аналізі різно­манітних правових, політичних, моральних проблем активно використовував історич­ний метод, спродукувавши ідеї, до яких нерідко вдавалися ідеологи, політики різного, передусім ліворадикального, спрямування. Очевидно, небезпідставними є твердження, що визріванню французької революції ХУШ ст. прислужилися і його ідеї.

 

Довідка

Габріель-Бонно де Маблі народився 14 березня 1709 року в Греноблі у дворянській родині. Він є старшим братом філософа, основоположника сенсуалізму (франц. зепзііаіізте — відчуття: вчення, що визнає відчуття єдиним джерелом пізнання) Конділь-яка. Освіту здобув у єзуїтському коледжі і в семінарії, по завершенні якої отримав звання абата, однак духовна кар'єра була не для нього. Протягом чотирьох років (з 1742 р.) слу­жив у міністерстві закордонних справ Франції. Систематично відмовлявся від звабливих пропозицій і звань: від викладання політики — крісла академіка, оскільки не бажав про­голосити похвалу Рішельє. Відмовився бути вихователем сина Людовика ХУ, заявивши, що «королі створені для народів, а не народи для королів». З 1746 р. цілком віддав себе науково-літературним заняттям.

Вивчав античних авторів, античну історію, скептично ставився до філософської дум­ки свого часу. «Вік просвітництва» називав «віком балаканини і парадоксів». Залишив велику науково-літературну спадщину. Найпопулярнішими його працями є «Про права і обов'язки громадянина» (1758), «Сумніви, запропоновані філософам-економістам з при­воду природного і необхідного порядку політичних суспільств» (1768), «Про законодав­ство, або Принципи законів» (1776). Помер 23 квітня 1785 року.

На формування поглядів Маблі відчутно вплинуло вчення Ж.-Ж. Руссо про де­мократичну республіку рівності, особливо його думки про рівність у землекористу­ванні, відсутність приватної власності на ранніх етапах розвитку людства. Маблі взяв їх за основу концепції історії людства, збагативши положеннями, що випли­вають із історії людини і природного стану (близького до природи первісного ста­ну) людського суспільства.

Будучи переконаним, що характер держави визначається не політичними інсти­тутами, Маблі стверджував, що розвиток кожної людини залежить від навколиш­нього середовища і виховання. На цій платформі він обґрунтував теорію пристрас­тей, згідно з якою пристрасті як вияв різноманітних почуттів людини, визначають відносини в суспільстві. Вони є «серцевиною світу», об'єднують людей (дружба і взаємодопомога). Саме такі пристрасті існували до появи приватної власності. При­страсті, які роз' єднують людей, з' явилися з появою приватної власності. Це жадіб­ність, честолюбство тощо.

На думку Маблі, моральним є те, що зміцнює доброчинні пристрасті, сприяє су­спільному благу. Тому завданням держави є виховання принципів здорової моралі. Щоб забезпечити в суспільстві повний розвиток свободи громадян, справжнє щастя кожного з них, слід ліквідувати основи зростання недобрих пристрастей, живиль­ною силою яких є приватна власність. Заснований на приватній власності лад є по­рушенням суспільного порядку. Природа визначила людям бути рівними, наділив­ши однаковими органами і потребами, об' єднала за допомогою соціальних якостей. Таким було первісне суспільство. Воно не знало приватної власності, люди жили згідно із законами природи. Там існувала досконала рівність, панувало повне щас­тя, не було ні бідних, ні багатих, ні монархів, ні аристократів. Люди займалися по­люванням і рибальством, кочували, не знаючи земельної власності. Спільні потреби спонукали їх до взаємодопомоги. Суспільними справами займалися обрані ними особи, які були наділені відповідними повноваженнями.

Однак зростання населення змусило людей перейти на осілий спосіб життя, а відповідно — займатися переважно землеробством, об'єднуючись для спільної праці. Земля для них була спільним природним надбанням. Така спільність охоп­лювала всі аспекти їх життя. Колективістський спосіб життя цілком відповідав по­требам суспільства. То був «золотий вік» в історії людства.

На певному етапі розвитку люди поділили між собою землю, не передбачивши жахливих наслідків у майбутньому. Можливо, однією із причин цього була поява ледарів, які не бажали працювати, намагаючись жити за рахунок суспільства. Рів­номірний розподіл землі між сім' ями і первісна рівність були порушені вже в тре­тьому поколінні. З' явилися багаті й бідні, серед яких розпочалася боротьба за зем­лю, наслідком чого стало захоплення громадських посад багатими сім' ями. Згодом одна з них узурповувала всю владу.

Отже, приватна власність породила нерівність. Суспільство, зазначає Маблі, по­ділене на різноманітні класи людей, які мають кожен свої інтереси, не тільки від­мінні, але й протилежні. Приватна власність, за переконанням Маблі, виконує нега­тивну соціальну роль. Породжена нею нерівність викликає в людини нездорові бажання, наповнює душу забобонами, марнославством і корисливістю. Аристокра­тизм багатих породжує олігархію, а відтак — тиранію. Закон поступається місцем свавіллю. Власність не тільки порушує зв' язки між людьми, а й розриває їх. Цей розрив відбувається між частинами людського роду, тобто між державами. Приват­на власність породжує й ілюзії, що держава може процвітати за рахунок сусідніх держав. Тому злидні, тиранія, війни є покаранням людству за відхилення від при­родної рівності.

Виступаючи проти принципу приватної власності, Маблі намагався обґрунтува­ти необхідність переходу до суспільної власності, оскільки вважав, що існуючий порядок вимагає радикальних суспільних і політичних перетворень, а народ завжди має право змінити такий порядок.

Який би не був розумний акт, що встановлює форму правління, зі збагаченням розуму уявлення про розумний порядок можуть змінюватися. Тому людство не по­винно приносити себе в жертву оманам минулого, підкорятися законам, які вважає несправедливими. З цього приводу Маблі стверджував: «Якщо існує хоч який-небудь принцип розуму і моралі, справедливість дозволяє застосовувати збройний опір поневолювачам, які ігнорують закони або зловживають ними для встановлен­ня необмеженої влади». Для такого опору необхідно підібрати вдалий момент, коли абсолютистський уряд буде перебувати в найгіршому становищі. Так, умовами для повстання можуть бути «зовнішня невдала війна, вихолощені запаси, ненадійні ге­нерали, а тим більше погані міністри, які не знають ні того, що вони роблять, ні то­го, що потрібно робити... Чи не буде достатньо в цей момент дати ключ до свободи, знищити податки, вигнати відкупщиків, об' єднатися з іноземцями».

Допускаючи законність громадянської війни, що, як операція, відрізає хвору ча­стину тіла і сприяє його оздоровленню, Маблі сумнівається в реальності такого ефекту. Сумніви його зумовлені поразками народних повстань у Франції, наслідка­ми англійської революції, силою абсолютистського ладу, здатного потопити людей у крові. У суспільстві, де панують пристрасті, а не рівність і розум, жодна людська сила не спроможна відродити природну рівність: намагання повернутися до неї спричинить жахливі безпорядки, ще гірші, ніж ті, які був намір ліквідувати. Крім того, Маблі не бачив у навколишній дійсності матеріалу для побудови нового сус­пільного ладу. Водночас ці його суперечливі думки віддзеркалювали сміливі на­строї народних мас, особливого «третього стану» — робітників і представників бу­ржуазії, які боролися з феодально-абсолютистським режимом.

У своїх працях Маблі намагався довести переваги комуністичного суспільства, хоч і усвідомлював, наскільки важко досягти його. За його уявленнями, цей суспі­льний лад має базуватися на суспільній власності, суспільні якості якого слугува­тимуть спільному щастю людей. «Коли я читаю описи мандрівників про пустинний острів, — пише Маблі, — над яким безмежне небо і по якому тече корисна для здо­ров'я вода, в мене завжди з'являється бажання відправитися туди і заснувати там республіку, де всі рівні, всі багаті, всі вільні, всі брати, де першим законом була б заборона володіти власністю. Ми понесли б у крамницю плоди нашої праці, вони були б державним надбанням для кожного громадянина. Щорічно батьки сімейств обирали б економів, обов' язком яких був би розподіл необхідних речей відповідно до потреб кожного, розподіл роботи, яка передбачена системною спільністю, і під­тримка в державі моральності».

У праці «Сумніви, запропоновані філософам-економістам з приводу природного і необхідного порядку політичних суспільств» Маблі протиставляє буржуазному ідеалу фізіократів, які розглядали власність як єдине ціле і основу особистої свобо­ди, комуністичний ідеал. За його твердженнями, комуністичне суспільство — це таке суспільство, де «все майно спільне, кожен житель повинен відповідно до своїх здібностей, сили і свого віку виконувати корисні функції, а держава, яка володіє всім майном, розподіляє між громадянами необхідні для них речі». Комуністичне суспільство передбачає високий рівень свідомості громадян. їм повинен бути влас­тивий патріотизм, заснований на спільній власності і спільній праці. Працюючи для суспільства, отримуючи від нього все необхідне, люди були б йому зобов' язаними, любили б його і віддавали б свої сили для свого захисту, щоб ніхто не зміг прибор­кати гордих своєю рівністю громадян такої республіки.

Це дає підстави для висновку, що Маблі вважав основою ідеальної комуністич­ної республіки патріархальну селянську общину з її зрівнялівкою, аскетизмом, ви­мушеною бідністю.

Теоретично обґрунтовуючи комуністичний ідеал, Маблі намагався знайти спо­сіб вирішення скромнішого завдання — подолання хоча б деяких негативних аспе­ктів існуючого ладу. Він усвідомлював, що реальніше не ліквідовувати приватну власність, а створити суспільство рівних власників. Свій утопічний проект респуб­ліки рівності він обґрунтовує в праці «Про законодавство, або Принципи законів».

Маблі стверджував, що тільки мудре законодавство зможе поступово наблизи­ти громадян до майнової та станової рівності. Воно повинно бути спрямоване на знищення головних вад, породжених приватною власністю, — жадібності і себе­любства, які спричинюють усі негаразди в суспільстві. їх неможливо подолати відкритою боротьбою, оскільки жадібність, на думку Маблі, у боротьбі за існу­вання набуває все більшої сили, зі страху нахабніє і завжди здобуває перемогу. У боротьбі з нею законодавець повинен бути спритним і винахідливим: «тільки-но власність стає усвідомленою людьми, не варто позбавляти їх бажання збагачувати чи збільшувати своє майно: закон повинен обмежуватися тим, щоб стримувати жадобу, керувати нею і оточувати її, так би мовити, перешкодами, які стримували б її перешкоджали б їй спричинити особисті та громадські біди, що вносять смуту і знищують державу».

Мистецтво законодавця полягає в тому, щоб зменшити потреби людей і держа­ви. Крім того, необхідно доводити конкретними прикладами переваги поміркова­ності: «Покажіть мені, — писав Маблі, — що багатство безкорисне, якщо ви не хо­чете, щоб я віднайшов засоби накопичувати його». Приклад такої поміркованості має продемонструвати держава, знижуючи податки, поступово подрібнюючи вели­ку власність. Послуговуючись принципом рівномірного розподілу, держава пови­нна регулювати спадковість майна. Водночас необхідно прагнути не до збільшення доходів держави, а до скорочення її видатків. Чим менше потреб у держави, тим менше спонук у правителів для пограбування народу.

В егалітаристській концепції Маблі багато уваги приділено обґрунтуванню суспільних якостей, здатних допомогти людині та суспільству відродитися до нового життя. Такими він вважав стриманість, працелюбність і бадьорість. Стриманість він виводив із законів природи, які дають працелюбній людині сті­льки благ, аби вона не відчувала нестачі в необхідному. А поява предметів роз­коші є сумним наслідком прояву неприборканих розумом пристрастей. Це від­бувається тому, що людина намагається заволодіти все більшою кількістю багатства. Для неї всі блага, крім багатства, ніщо. Все життя така людина же­неться за ним, заздрячи багатшим від себе, кидаючись у пияцтво, зажерливість, стаючи все розбещенішою.

Щоб стримати пристрасті, уникнути вічного відчуття «бідності», необхідно жити за законами природи, обмежувати себе в усьому, оскільки стриманість заку­порює входив людське серце багатьом недугам, вселяє презирство до багатства. Саме шлях пригнічення дурних пристрастей веде до свободи, щастя і належного багатства.

Всезагальний аскетизм концепції Маблі виявляється в його негативному став­ленні до науки і мистецтва: «Коли я подумаю про те, якими пагубними були для афінян їх чудові таланти, скільки несправедливості, насильства і тиранії спричини­ли римлянам грецькі картини, статуї та вази, я запитую, для чого нам потрібна ака­демія мистецтв?».

Не менш рішуче виступав Маблі проти торгівлі, вважаючи, що її розвиток спри­яє накопиченню багатства, виховує шкідливі якості людини. Держава, що сприяє торгівлі, ризикує повторити долю Карфагена, жителі якого, «засліплені ілюзорним процвітанням торгівлі, зробили її важливою професією, займатися якою було до­зволено лише вищим громадянам». Пристрасть до торгівлі поширилася і на полі­тичну сферу. Прагнучи збільшити своє багатство, Карфаген став на шлях завою­вань, «і недуги пихи разом з недугами жадоби зробили те, що вона (республіка — Ф. К.) стала нещасною і нажила собі зовнішніх ворогів, яких неспроможна була по­бороти».

Маблі вважав, що головну увагу законодавці повинні зосередити на аграрних проблемах. У державі, де існує один стан громадян, необхідно встановити межі володіння кожного. Там, де громадяни поділені на різні стани, для кожного слід окреслити його володіння. Однак і в цих заходах він не був упевнений, оскільки й після рівного розподілу землі з' являтимуться бідні й багаті. «Я гарантую, — стве­рджував він, — що через два покоління ви не знайдете більше рівності у вашій республіці».

Спорідненими із соціально-економічними були політичні погляди Маблі. Він вважав, що «економічна рівність» повинна стати основою існування демократичної республіки, демократія — основною формою залучення громадян до управління державою, сприяючи усвідомленню ними необхідності жертвувати приватними ін­тересами заради інтересів громадських.

Єдино можливою формою суспільної влади Маблі вважав державу. Йому нале­жить прогностична ідея про можливість створення «неполітичної держави», в якій непотрібні були б примусові функції. І нічого страшного, на його думку, не сталося б, якби посадові особи перетворились на економів своїх співгромадян, бо це свід­чило б, наскільки розумно налаштовано суспільство. У демократичній республіці всі посадові особи значно відрізнятимуться від існуючих у сучасному йому суспі­льстві, бо немає нічого гіршого, «ніж перетворення посадових осіб на наглядачів за робітниками».

За переконаннями Маблі, всі закони повинні виходити лише від народу, якого він вважав носієм верховної влади, єдиним творцем політичного ладу, який завжди має право «тлумачити, змінювати, знищувати і встановлювати новий порядок». А народні збори є формою, за допомогою якої громадяни можуть брати участь у дер­жавних справах. Виконавчу владу на місцях представляють обрані народом магіст­ри, в центрі — обраний Національною Асамблеєю уряд.

Внутрішню міць і зовнішню безпеку демократичної республіки повинна забез­печити федерація демократичних республік. Для такої республіки «мир — природ­ний стан людей». Якщо в суспільстві буде досягнуто рівності, зникнуть причини для зовнішніх воєн. На думку Маблі, потрібен закон, який проголосив би наступа­льну війну карним злочином. У праці «Про права і обов'язки громадянина» він за­значав, що «будь-яка війна однаковою мірою згубна для людства». Але «вважати будь-яку громадянську війну несправедливістю, закликати громадян не відповідати силою на насильство — така доктрина суперечить моральності і суспільному бла­гу». Водночас він вважав, що держави, які проводять загарбницьку політику, вреш­ті-решт загинуть самі.

У своїй зовнішній політиці демократична республіка має дбати про встанов­лення і дотримання добрих відносин з іншими державами. Це повинно бути свя­тим обов' язком магістрів. Принципи зовнішньої політики держави повинні бути повідомлені народам, тобто необхідно проінформувати люд, що республіка вес­тиме лише оборонну війну, а якщо зазнає нападу, кожен громадянин підніметься на її захист.

Отже, роздуми Маблі про рівність (вимога прийняття аграрних законів, пере­розподілу власності, ліквідації феодального землеволодіння, знищення монархій і встановлення демократичних республік) за формою і за змістом співзвучні про­грамам тогочасних демократичних революцій. їх утопізм полягав у відстоюванні ідеї абсолютної рівності, в переконанні, що ліквідація приватної власності на зем­лю та її рівномірний розподіл сприятимуть подоланню злиденності, безробіття, експлуатації.

Світогляд Маблі сформувався в епоху, в якій егалітарні ідеї існували поруч з комуністичними і дуже часто взаємообумовлювались. Тому в його вченні зійшлися комуністична теорія й егалітарні програми, що свідчило про певну світоглядну не­чіткість ідеології третього стану, діяльність якого була зосереджена на демократич­них перетвореннях суспільства.

 

?  ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

 

Г.-Б. де Маблі

ПРО ЗАКОНОДАВСТВО АБО ПРИНЦИПИ ЗАКОНІВ

... Перш ніж вживати ті чи інші засоби для досягнення мети, мені здається, було б ро­зумно раніше спитати себе, чи є мета, яку собі ставиш, тією, яку слід собі поставити. Не дотримуючись цієї обачливості, законодавці, завжди невпевнені в собі, що піддаються волі пристрастей і забобонів громадян, ніколи не знали, на якому фундаменті їм слід бу­дувати благоденство держави. Вони помилялись з першого ж кроку і, видаючи закони без керівного принципу та без всякої системи, завжди робили одні помилки за іншими... Ко­жний хотів створити собі щастя за своєю примхою та шукав його то в розкоші й насоло­дах, то в жадібності та зніженості, то в пригнобленні інших і в подібних же безумствах, а природа, що встановила інший порядок речей, насміхалася над нашими безглуздими ви­гадками. Вона покарала нас за наші помилки; майже всі народи стали жертвами нерозум­них законів, які вони самі собі створили. Скрізь суспільство було подібне збіговиську гнобителів і пригноблених. Тисячі жорстоких революцій вже тисячі разів змінювали лице землі та знищували величезні імперії і тим не менше стільки разів досвід, що повторюва­вся, не примусив нас запідозрити, що ми шукаємо щастя там, де його немає.

...Я вивчаю свої почуття, їх взаємовідносини, їх зв'язок і дізнаюсь, що природа при­значила людей бути рівними. Мені здається, що саме з рівністю пов'язує вона збереження наших соціальних якостей і щастя, і я роблю висновок, що законодавець буде марно тру­дитися, якщо він спочатку не зосередить своєї уваги на встановленні рівності майна й станів громадян.

Чим більше я про це міркую, тим більше переконуюся, що нерівність майна й станів розкладає, так би мовити, людину та змінює природний потяг її серця, бо марні потреби викликають в неї марні для його справжнього щастя бажання і наповнюють його розум найнесправедливішими і безглуздими забобонами й помилками. Я вважаю, що рівність, обмежуючи наші потреби, зберігає в моїй душі мир, чи чинить опір виникненню та роз­витку пристрастей. Хіба не було б незрозумілою безрозсудністю наше устремління до вишуканості, штучності й витонченості, коли б нерівність станів не привчила нас бачити у цій смішній зніженості свідчення переваги, що заслуговує якоїсь почесті? Чому б я до­зволив собі дивитись зверхньо на людину, яка, можливо, вища за мене за своїм достоїнс­твом? Чому б я привласнив собі будь-яку перевагу? Чому б я став претендувати на якусь владу над нею? І чи не відкрив би я таким чином шлях тиранії, рабству і найзгубнішими пороками суспільства, коли б нерівність станів не відкрила мою душу честолюбству, а нерівність майна — жадності? Мені здається, що тільки нерівність навчила людей відда­вати перевагу чеснотам безліч речей даремних і шкідливих. Я вважаю доведеним, що при становищі рівності нічого нема легшого, як попередити зловживання й твердо зміцнити закони. Рівність повинна принести всі блага, тому що вона об'єднує всіх людей, підно­сить їх душу та виховує їх у почуттях взаємної доброзичливості й дружби. Я заключаю з цього, що нерівність приносить усі нещастя людям; вона принижує людей і сіє між ними розбрат та ненависть. Якщо громадяни рівні між собою й цінують у людей тільки добро­зичливість і таланти, змагання само по собі залишиться в справедливих межах. Знищіть рівність, і зразу ж змагання перетвориться у заздрість і ревнощі, тому що мета його не буде чесною.

Якщо багатства розподілені нерівно, то чи можливо, щоб більш багаті не підкорялись дії чарівних лінощів? Чи можна, маючи дозвілля, не видумувати нові насолоди й нові зручності? І як, живучи у вишуканій розкоші, можна не надавати їй певної ціни, певного значення? І хіба можливо так безумно переоцінювати себе, щоб розпочати зневажати тих, хто залишився в своєму колишньому скромному становищі? Зважте, що не може бути не­рівності станів без того, щоб не було багатих, а значить, і бідних. Хіба не прийдеться останнім продавати свої послуги першим і хіба не принизить це їхні душі? Будемо судити про виникнення зіпсованості не по тих незначних зловживаннях, які вона викликала спо­чатку, а по тому сумному майбутньому, яке вона передвіщує.

Простежте весь ланцюг наших пороків, перша ланка якого пов' язана з нерівністю майна. Як тільки багатства набувають якусь вагу, багаті намагаються захопити державну владу і ви думаєте, що принижена й знехтувана біднота зуміла б чинити опір їм? Коли че­столюбство скільки-небудь щадить бідних, його успіх безсумнівний. Непомітно для себе держава опиняється у владі деспотизму, а дурість народу навіки закріплюють його поне­волення. Якщо нерівність майна настільки велика, що багатії, більш заповзятливі та більш сміливі, відверто будуть намагатися до тиранії, ви побачите, що бідні, чи тому що вони не звиклися з ярмом, чи тому, що вони обурились новою несправедливістю, повста­нуть на захист прав людства. Звідси ця велика кількість роздорів, розбрат, змов, міжусоб­них війн і революцій, що роздирають республіку і ведуть до її загибелі.

Природа зробила нерівність законом для наших предків, і про свої наміри вона заяви­ла так ясно, що не знати їх було неможливо. Насправді, хто може заперечувати, що, ви­йшовши з рук природи, ми знаходились у самій досконалій рівності? Хіба вона не дала всім людям однакові органи, однакові потреби, однаковий розум? Де ви знайдете основу нерівності? Хіба вона дала кожному особливу вотчину? Хіба вона провела межі на полях? Вона не створила ні багатих, ні бідних. Хіба вона поставила в привілейоване становище деякі раси, осипавши їх особливими благодіяннями, подібно до того як для встановлення влади людини над тваринами вона обдарувала нас багатьма вищими якостями? Вона не створила ні великих, ні малих, вона не призначила одних бути панами інших.

За велінням долі, — сказав мілорд нашому філософу, — кращі докази завжди прихо­дять нам у голову останніми. Я готовий відмовитись від усіх висловлених мною зараз мі­ркувань, але існує незаперечний доказ того, що люди не призначені залишатися у суспі­льстві рівними: як би рівно не був проведений поділ земель, неможливо, щоб у республіці не з' явилися незабаром громадяни багаті й громадяни бідні, а нерівність майна неминуче приведе до нерівності становища. Така неминуча доля; було б безумством створювати за­кони, що наказують громадянам мати однаковий розум, спритність, однаковий смак до праці та одну й ту саму кількість дітей. Отже, землі дадуть більший урожай в одних ру­ках, менший — в інших, і при рівному розподілі незабаром виникне нерівність майна. Дайте час зібрати чи розділити спадщину і я запевняю вас, що через два покоління ви не знайдете більше рівності у вашій республіці. Але можливо, що закон накаже робити кож­ні сто років новий поділ земель? В такому випадку я попереджую вас, що ліки будуть гі­рші від хвороби. До кінця кожного століття громадяни уникатимуть обробляти землі, не сподіваючися зберегти їх за собою. Скрізь створюються змови й партії, і замість того щоб перебудувати республіку, ви погубите її.

. Я вже досить говорив вам, — продовжував наш філософ, — про переваги рів­ності, а ваш останній аргумент, який доводить, що вона несумісна з власністю на майно, так переконливий, що я не вагаюсь вважати цю злощасну власність першо­причиною нерівності майна й станів, а отже, усіх наших зол. Поети, яких Платон хо­тів вигнати зі своєї республіки, краще, ніж законодавці та більшість філософів, знали походження і розвиток почуттів людського серця. Вони назвали золотим віком той щасливий час, коли власність була невідома, і вони зрозуміли, що розрізнення «тво­го» і «мого» викликало всі пороки.

Яке нещастя, що люди, вважаючи себе філософами, постійно один за одним повто­рюють, що без власності не може бути суспільства. Чи вірно, що люди створили закони та їх наглядачів для того, щоб забезпечити собі користування своєю власністю? Люди зблизилися тому, що вони були наділені соціальними якостями, і тому, що їх потреби за­кликали їх до взаємної допомоги і взаємних послуг. Вони створили державну владу, по­клавши на неї турботу карати, мститися за образи, усувати несправедливості, учинені приватними особами, які були піддані почуттям гніву, нетерпіння, запальності, ненависті й помсти, не завжди слухалися порад розуму і часто зловживали правом мститися та ка­рати своїх ворогів. Звичайно, суспільство створилося до того, як його населення зросло і як його природних ресурсів, що здобуваються мисливством і рибальством, не стало ви­стачати для задоволення потреб жителів. Чому при такому становищі справ люди наду­мали б обробляти землю? Тільки нужда примусила нас працювати. В той час земля не мала ніякої ціни, ніякого значення; наскільки ми можемо судити про походження народів за пам' ятками, спочатку вони, очевидно, були кочівниками. Як же могли вони мати влас­ність? Якщо суспільство під час свого створення не знало власності, чому ж не могли б вони й далі існувати без неї?

Коли, розмножившись, люди усвідомили, нарешті, необхідність мати постійні житла й обробляти землю, чи могла бути їх першою думка — зробити поділ і встановити право власності? Запроваджуючи нове установлення, наш розум звичайно керується звичними ідеями. Тому розважливо думати, що наші предки змушені працювати, щоб домогтися більш зручного існування. З' єднали свої сили для спільної праці, як вони вже об' єднались для створення державної влади.

Працюючи спільно, вони спільно збирали врожай. Ви бачите, як мудро природа під­готувала все, щоб привести нас до спільності майна й утримати від падіння в безодню. Куди нас кинуло установлення власності? Що стосується мене, признаюсь, я далекий від того, щоб вважати цю спільність неіснуючою химерою, і насилу догадуюсь, як люди дій­шли до заснування власності... чи не пояснюється це просто тим, що приховані почуття жадібності й пихи, які ми носимо у своєму серці, не захотіли задовольнятися спільності майна?.. якби природа створила людино жадібною й честолюбною, подібно до того. Як вона наділила її почуттями жалю, обурення, вдячності, дружби і т. ін. Та оскільки вона бажала зробити її щасливою, вона благо розумно не наділила її цими двома пороками, які більш усього сприяли її нещастю. Честолюбство й жадібність — не матері, якщо можна так сказати, а дочки нерівності. Для того щоб переконатися, що ці пристрасті були неві-

 

домі при зародженні речей і були наслідком власності, а не передували їй, досить зверну­ти увагу на те, що до заснування власності багатства людей перебували тільки в плодах, які від часу швидко псувалися і тому марно було збирати їх чи вирощувати в кількості, більш ніж це потрібно було для споживання. Оскільки не було майна, не могло бути й жадібності. Але насінину цієї нещасної пристрасті було кинуто в душу людей, як тільки з'явилася власність. Громадянин не дивився більше на облюбоване ним поле так, як він дивився на нього досі, він забув спільне благо і зробився менш великодушним. Розпоча­лася торгівля продуктами, яких родина не могла спожити. Лишок їх вже не був некорис­ним — його можна було обміняти; потреби зросли, людина почала почувати переваги ба­гатства. Звідси жадібність; вона швидко зростає, винаходячи з кожним днем все нові засоби для свого задоволення.

...Здається, що в той час, який передував заснуванню власності, нічого не було лег­ше, як утримати людей у покорі обов' язку, бо нічого не було легше тоді, як турбуватися про їхні нужди й задовольняти їх. Я собі уявляю, що громадяни того часу були розподі­лені по групах; найбільш сильні з них призначені були обробляти землю, інші — займа­тися грубими ремеслами, без яких суспільство не може обійтися. Я бачу скрізь громадсь­кі магазини, що містять багатства республіки; а службові особи, які дійсно є батьками вітчизни, не мають інших функцій, крім підтримання моральності й розподілу між роди­нами необхідних їм речей.

Мабуть, щастя цього віку порушили лінощі. Можливо, що одні люди, недбалі й менш дійові, ніж інші, існували за рахунок праці суспільства і служили йому з меншою старан­ністю й завзятістю. Їхня безтурботність (як і інші пороки), не будучи приборкана, зроста­ла. Ледарі робилися тягарем для своїх співгромадян, викликали у них ремство, що при­зводило до суперечок у республіці. Якщо ці здогадки не задовольняють вас, ви можете приписати появу перших чвар несправедливості службових осіб, які при розподілі проду­ктів чи інших необхідних речей брали собі кращу частку чи давали несправедливу пере­вагу своїм рідним чи друзям.

Без роздумів віддавалися люди почуттям гніву й помсти. Оскільки ми не живемо за­раз природними плодами землі, говорили найбільш працелюбні, і праця наших рук потрі­бна суспільству, справедливо, щоб кожний громадянин брав участь у ній у рівній мірі. Є тільки один засіб для знищення лінощів і для покарання ледарів: хай відтепер плоди землі належать тільки тим, хто їх вирощує, тим, хто дає їм, так би мовити, нове існування. Ми даремно сподіваємося, що службові особи дотримуватимуться при розподілі продуктів справедливості та безстаранності, якої ми бажаємо. Щоб зупинити розвиток зла, на яке ми нарікаємо, чому б нам не внести закон, який наказує видавати кожному врожай, зібра­ний його працею? Розподілимо порівно наші землі; нужда, наймогутніший з усіх законів, вижене лінощі; вона дасть силу, енергію і працелюбність, і наші правителі звільняться від заняття, якого вони не можуть виконати. Люди не бачили безодні, яку вони собі копали, і внесли згубний закон про поділ земель.

Ви сподіваєтесь, — сказав мілорд жартома, — що своїми поетичними ідеями переко­нали мене? Описанню вашого золотого віку не вистачає тільки молочних рік, що течуть по рівнинах, і якби вам не вдалося довести мені, що не можна безкарно нехтувати суво­рими законами природи, я не був би засмучений, що нас примусили перейти від золотого віку до срібного. Якщо я вам скажу, що людям, можливо, необхідно мати трошки жадіб­ності, щоб примусити їх діяти, ви мені відповісте, що вони непомітно доведуть її до крайності, і я боюся, що ви матимете рацію. Щоб там не було, спільність майна приво­дить суспільство до якоїсь розслабленості. Яке заціпеніння! Ви цілком маєте рацію, коли боїтесь, як би лінощі, найбільш мирні з пристрастей, не збентежили, тим не менше, ва­ших громадян. Для чого вони працюватимуть? Ніхто не буде дбати про обробіток, землі і поля в руках тих, хто не натхнений інтересом власності, будуть давати низькі врожаї, бо ніхто не працює для іншого з такою старанністю, як для себе. Яке жалюгідне видовище уявляли б собою суспільства, змушені стати дуже малими, щоб управлятися згідно з ва­шими принципами? Що за нудне заняття для службових осіб, якщо єдиною їх турботою є збір продуктів землі, відвідування ремісничих майстерень і сумовитий розподіл продук­тів та одягу...

. Ви кажете, що ніхто не працює для іншого з таким же старанням, як для самого себе; це неспростовна істина для всіх часів. Але хто сказав вам, що невтомний земле­роб, що отримує врожаї більш багаті, ніж йому потрібно для задоволення його потреб і потреб його родини, не працює для себе? Він, дійсно, буде працювати для себе. Мі­лорд, якщо закони зуміють віддати його праці пошану й славу. При всій зіпсованості нашої вдачі ми все ж бачимо людей, які користуються повагою своїх співгромадян і схваленням своєї власної совісті, та які вважають, що приносячи себе в жертву суспі­льному благу, вони працюють для власного блага. Чому ж спільність майна не може створити героїв? Ми діяльні й працелюбні через жадібність; пристосовуючись до намі­рів природи, ми будемо ними по обов' язку, щоб запобігти презирства й випробувати втіху, яка нам дає виявлену нам повагу. Заспокойтесь же, мілорд; але якщо я буду зму­шений признати, що при спільності майна врожаї будуть менш багатими, ніж в умовах власності що спустошує стільки областей, — який висновок ви зробите з цього? Мені здається, що не так вже безрозсудно думати, що для людського роду найкраще мати трохи доброчесностей ніж багато плодів...

Що за заняття, кажете ви, для службових осіб перевіряти, чи точно виконує кожний громадянин доручену йому роботу, збирати в магазинах, зберігати й розподіляти рівними частками плоди землі та інші речі, в яких мають потребу родини! Дійсно, немає більшої пошлості, ніж перетворення службових осіб у наглядачів над робітниками, в управляю­чих землями, в домохазяїв; безперечно, багато розумніше не обтяжувати наших службо­вих осіб такими сумовитими заняттями, а щоб облагородити їх функції — поставити їх перед необхідністю нічого не робити чи робити тільки по дурості... Я, в свою чергу, сер­йозно запитую вас, чи є більш гідне для службової особи заняття, ніж турбота про про­життя людей, необхідна для того, щоб ця огидна їжа, в якій ми щоденно відчуваємо по­требу, не зробилась би джерелом смути й розбрату?

Невірно, нарешті, наче б то при спільності майна функції службових осіб мають бути обмежені простим розподілом плодів і одягу. Серед нас були, очевидно, роздори, якщо для подолання їх ми були змушені створити державну владу, закони й уряд. Наші соціа­льні якості близько стикаються з якимось пороком: жалість — зі слабкістю, змагання — зі заздрістю, любов до втіх — зі сладострастям, гордість — з хвастощами, любов до від­починку — з лінощами і т. ін. Завжди схильні помилитися, оточені підступами, ми по­стійно відчуваємо потребу в законах, які б нас охороняли. Хіба службові особи, безперер­вно зайняті турботою про дотримання законів, прислуховуючись до наших нужд з тим, щоб домогтися сприятливих для нас наказів, чи відмінити ті, які були зроблені неохайно чи дуже поспішно — думають про дрібниці?.. Якби я міг зруйнувати забобони, які вво­дять в оману наш розум, якби я міг вирвати з нашого серця всевладні пристрасті, що по­неволюють його, я не вагався б ні на хвилину перед тим, щоб повернути людей до самої досконалої рівності. Якби мені дали можливість, я б вам не дав закони, більш суворі, ніж платонівські; бо я, між іншим, невдоволений тим, що цей філософ, який хотів представи­ти нам картину досконалої республіки, зазнав невдачі в своєму задумі з тієї причини, що він не насмілився зробити по відношенню до простих громадян те, що вважав потрібним зробити по відношенню до правителів... Встановивши спільність майна серед простих громадян, так само як серед службових осіб і воїнів, можна було б легко створити респу­бліку, яка знайшла б у собі всі необхідні засоби, щоб існувати вічно. Але так як Платон випустив цей істотний пункт, в серцях його громадян повинні були з' явитися пристрасті. Як би боязко не були ці пристрасті при своєму зародженні, безперестанно намагаючись скасувати протидіючі їм закони, вони наберуть сили. Вони породять протиріччя, супере­чки, смути; і як тільки службові особи, захоплені, якщо можна так говорити, потоком су­спільних думок і навів, відчують, що їх філософія не може восторжествувати над порока­ми громадян, їх пильність послабне. Вони самі, без впливу зірок, почнуть почувати огиду до своєї доброчесності і потім, почнуть звикатися з пороком, навіть любити його, — чи довго до цього? — і держава невдовзі зруйнується.

Але залишимо Платона; і не бійтесь, мілорд, що я здумаю створити республіку більш досконалу, ніж платонівська; в мене немає матеріалу, щоб спорудити такий будинок. Як­би я задумав запропонувати вищому класу громадян відмовитися від своїх прерогатив і злитися з останнім станом у державі, чи уявляєте ви, як буде сприйнята моя пропозиція? Розгніване честолюбство знатних виявиться єдиною їх пристрастю.

...Я скажу вам, навіть, мілорд, дещо ще більш неймовірне. Якби силою красномовст­ва й доказів, — простіть мені це смішне припущення, — відбулося чудо й вдалось би примусити знатних і багатих погодитися на повну рівність з особами, яких вони знева­жають, — я не знаю, чи погодилися б на це незнатні й бідні люди, чи, в крайньому разі, змогли б вони проникнутися відповідними їхньому новому становищу почуттями. Це зо­всім не жарт: майже в усій Європі вони дійшли до такого ступеню приниження й убозтва, що зазнавали свого роду огиду чи сором до того, щоб бути рівними з знатними й багати­ми, і були збентежені, знаходячись поряд з ними. Вам ніколи не доводилося зустрічати цих принижених людей, так переконаних у своїй нікчемності і так потішених своїм на­ближенням до вищих, що вони здатні ціною будь-якої підлості купити честь прислужити їм і отримати від них випадково кинутий погляд? У народу бувають приступи нахабства, але зовсім відсутній буває принцип рівності.

Ви бачите, що я не подаю вам великих надій; і якщо ви хочете закласти фундамент досконалої республіки, я раджу вам, — додав сміючись наш філософ, — відправитись шукати собі громадян у лісах Америки чи Африки. Нещасні дикуни цих місць тільки не-освічені... їх пороки й їхні забобони не тягнуть їх, як наші, до розкоші, до зніженості, до насолод, до оманливої слави, до честолюбства, до жадібності.

Легше примусити цих дикунів займатися корисними ремеслами, ніж примусити нас відмовитися від зайвих і безкорисних. Я знаходжу в їхньому суспільстві, яке ледве намі­чається, найдосконалішу рівність... Розповідають навіть, що у Флориді деякі племена, що сіють індійський хліб, чи маніоку, засипають свій урожай в громадські амбари, і кожна родина бере з них у відповідному порядку й без жадібності потрібну їм кількість зерна.

Які щасливі нахили до встановлення спільності майна. Ось на берегах Огайо чи Міссісіпі Платон зміг би встановити свою республіку. Як жаль, що несемо їм цивілізацію!

Які ж, спитаєте ви, обов' язки законодавця? Він повинен наслідувати Керманичу, яко­го протилежні вітри владно збивають з шляху. Він не підкоряється їхній люті, він лавірує, він розставляє свої вітрила так, щоб іти найближчим шляхом. Пристрасті, які породила власність, є в державі тим, чим вітри на морі. Не потурайте їм — вони спокусять вас, і ви загинете... Мені здається, що перша пристрасть, яку нам дала власність, — це жадібність; коли я не помиляюсь, від неї всі наші пороки й усі наші нещастя... важко законодавцю перемогти її у відвертій боротьбі. Отже, він повинен вжити хитрість і майстерність, і пе­рший наслідок, який я добуваю з цього принципу, полягає в тому, що на власність, яка була раз встановлена в державі, треба дивитися як на основу порядку, миру й громадської безпеки...

Я думаю, що люди вийшли з рук природи зовсім рівними, отже, без прав одним над іншими, і зовсім вільними. Природа не створила королів, правителів, підлеглих, рабів — це очевидно, і вона нам приписала один закон: працювати, щоб бути щасливими. Поки люди залишалися в цьому становищі, їхні права були настільки широкими, наскільки об­меженими були їх обов' язки. Все належало кожному з них, кожна людина була свого ро­ду монархом, який мав право на світову монархію. Що ж стосується обов' язків, то я ду­маю, що ніхто не міг бути винним у невиконанні їх, крім собі самому, нічого не був повинен; неможливо було, щоб він не корився законові, який покладався природою і який полягав у тому, щоб зробити себе щасливим.

Г. Мабли. Избранные произведения. — М. — Л.: Изд-во АН СССР, 1950. — С. 57—58; 60—62; 73—74; 75—77; 78—80; 89—93; 94—96; 97—98; 99—103; 104; 105—106; 111—112; 114—116; 119; 120—121; 124—125; 220—221.

 

2.2. Раціоналістично-комуністична утопія Мореллі

 

Мореллі — одне з найзагадковіших імен в історії політичної думки ХУШ ст. Популярність йому принесла раціоналістично-комуністична утопія, викладена в праці «Кодекс природи, або Істинний дух її законів». Сутність її полягає в прого­лошенні того, що характер суспільного ладу визначається не сукупністю об'єктив­них природних відносин, які відповідають певному ступеню розвитку матеріальних виробничих сил, а його відповідністю чи невідповідністю вимогам природи і люд­ського розуму, внаслідок чого він може бути розумним або нерозумним.

Достовірних біографічних відомостей про Мореллі немає. Деякі джерела містять інформацію про дату і місце народження (1769 р., м. Вітрім-Фражуа), рід занять — католицький священик (абат). Це ім'я значилося на трьох книгах, виданих протягом 1743—1748 рр. у Парижі та Амстердамі. Дослідники приписують йому ще п'ять анонімних праць, виданих у 1751—1778 рр. Тому всі відомості про нього гіпотетичні.

Найпопулярнішими його книгами є «Базиліада» (1743) і «Кодекс природи» (1755). «Базиліада» містить виклад учення про виникнення ідей із відчуттів, про любов до себе як джерело доброчесності, про вирішальний вплив середовища на формування людського характеру, про суспільну корисність як критерій добрих і негідних учинків, про щастя як мету життя та ін. У «Кодексі природи» (його трива­лий час приписували Д. Дідро) обґрунтовано комуністичні принципи. Спершу він був включений до складу амстердамського і лондонського його видань (1772— 1773), а на виданні 1841 р. уже значилося ім'я Мореллі.

Теоретичною основою роздумів Мореллі є окремі положення теорії природного права — вчення про «природний стан», «протиставлення встановлених людьми штучних законів вічним і незмінним законам природи». На відміну від буржуазних уявлень школи природного права, «природний стан» суспільства, або, згідно з тео­рією Мореллі, «золотий вік» є реальною фазою в історії людства, її початковим станом. Перша людина, розмірковував він, була зразковою людиною, яка жила за законами природи. Відтак суспільство почало розвиватися іншим шляхом, втратило свій щасливий стан, оскільки потрапило під владу позитивного права, розірвало зв'язки з природою та її вимогами.

Тогочасним матеріалістичним теоріям Мореллі протиставив своє деїстичне (лат. сієш — Бог) вчення, за яким світ створений «архітектором», тобто Богом, який не може бути байдужим до долі свого витвору. Первісну ідею суспільства, на його ду­мку, створили існуючі релігії. Тому світ повинен бути очищеним від марновірств, які фальсифікують істину. Водночас, визнаючи Бога законодавцем природи, Море-ллі стверджував, що він є також і законодавцем людського суспільства. Людина, осягаючи розумом закони природи, досягає плану Бога, а підкоряючись природі, виконує його волю.

На цих теоретичних засадах Мореллі вибудував власну концепцію історії люд­ського суспільства. Цю теорію започатковує природна людина. Саме такою була первісна людина, що жила тільки своїми інтересами і не мала інших потреб, крім природних. «У людини, — писав Мореллі, — немає ні вроджених ідей, ні вродже­них схильностей. У перші хвилини свого життя вона цілком не сприймає власного існування». Але саме потреби, які забезпечують людське існування і в природному стані нічим не відрізняють людину від тварини, є «першим двигуном, який пору­шує цю несприйнятливість». На них вона починає звертати свою увагу, на них фо­рмує перші свої ідеї. У цьому полягає геніальний здогад Мореллі, що саме потреби, їх неухильне зростання спричинили об' єднання людей у суспільство, а природа так зумовила потреби, що їх кількість завжди перевищує можливість людини їх задо­вольнити.

Мореллі намагався довести, що в силу об' єктивних умов (розвитку потреб) лю­ди спочатку відчували потяг одне до одного, який сприяв появі розуму як одного із джерел, з якого беруть початок свідомість і суспільство. Отже, Мореллі вважав ро­зум первинним щодо свідомості. В цьому і полягає ідеалістичність його поглядів. З таких позицій він пояснював подальший розвиток людства, вважаючи, що спершу люди були об' єднаними в сім' ї, в яких влада належала батькові (патріархальному урядові). Поступово ця проста і природна форма правління була змінена, що було спричинено збільшенням кількості сімей, заснованих на кровній спорідненості; пе­ренаселенням, яке змушувало кожну сім'ю розривати родинні стосунки; трудно­щами під час облаштування нових місць.

Подальша історія людства зумовлена помилками перших законодавців, які до­пустили «потворний розподіл витворів природи», що зруйнувало спільність і дез­організувало закони природи. Так виникла приватна власність — джерело суспі­льних бід і страждань. Вона спотворила «пристрасті людей», породила жаді­бність, поставила в центр життя особистий, приватний інтерес. Тому перетворен­ня республіки на монархію, а монархії — на тиранічні уряди зумовлене очевид­ною причиною — власністю, яка призводить до поневолення і пригнічення людей.

У концепції Мореллі визначне місце належить теорії інтересів, згідно з якою діяльність людини спрямовується її прагненням до самозабезпечення і якомога щасливішого життя. В розумно влаштованому суспільстві повинні збігатися приватні інтереси із суспільним благом, а кожному індивідууму «вигідно бути доброчинним». Але Мореллі бачив розрив між приватними і суспільними інте­ресами, «дурні пристрасті» людей. Причина цього, на його думку, в приватній власності. А тому єдиною основою розумного ладу вважав суспільну власність, за якої і можливий збіг особистих інтересів із всезагальним благом. Основним

 

принципом його реалістичної концепції є обґрунтування того, що «в сфері мо­ралі природа єдина, постійна і незмінна». Всі зміни у сфері прав як диких, так і цивілізованих народів, не означають змін у їхній природі. Вони лише засвідчу­ють, що одні народи відходять від природи, інші залишаються вірними їм. Лю­дина віддаляється від істини, але сама істина не гине. Будь-який народ може до­сягти узгодженості з природою та її законами і тому розум законодавця повинен відкрити ці закони.

Мореллі вважав, що доки існуватиме приватна власність, усі спроби поліпшення суспільного порядку і суспільної моралі будуть марними, а встановлена шляхом репресій, поліцейського й адміністративного насильства влада створюватиме лише ілюзорність порядку в суспільстві, який є нічим іншим, як узаконеною злиденністю тих, хто нічого не має, забезпечуючи своє жалюгідне існування. У такому суспільс­тві й надалі будуть багаті й бідні, освічені й невігласи, люди пишні й виснажені працею.

Мореллі одним із перших раціонально-комуністичних утопістів відстежив пря­мий зв' язок держави, політики і моралі з відносинами власності. Полемізуючи з Монтеск'є, який у 1748 р. у праці «Про дух законів» оголосив принципом демокра­тії чесність, доброчинність; аристократії — поміркованість; монархії — честь; дес­потії — страх, Мореллі стверджував, що «всі вони базуються більшою чи меншою мірою на власності», а приватна власність породжує схильність до наживи. У «Ко­дексі природи» цю особливість він розглядає як процес, під час якого кілька сі­мейств завдяки приватній власності стають «господарями всього суспільного і ка­зенного майна, і от вам наяву перетворення спільного інтересу цілої нації на інтереси декількох осіб, які об' єдналися для поневолення більшості: це аристокра­тія». З часом вона перетворюється на монархію, а та — на тиранію.

Вбачаючи все зло в приватній власності, Мореллі вважав абсолютно неефектив­ними будь-які політичні перетворення: «навмисно, мудреці землі, ви шукаєте стан повної свободи там, де панують ці тирани (приватна власність і народжувані нею інтереси). Розмірковуйте, скільки вам завгодно, про найкращу форму правління, шукайте засоби для заснування наймудрішої республіки, влаштовуйте так, щоб ба-гаточисельна нація знаходила своє щастя в дотриманні ваших законів, але ви не підрізали коріння у власності, і тому нічого не зробили: ваша республіка опиниться колись у найжалюгіднішому стані». Однак Мореллі не бачив засобів позбавлення живучості приватної власності.

Згідно з теорією Мореллі, щоб перейти від несвідомого «золотого віку» до сві­домого, в якому тільки міцність суспільного ладу забезпечуватиметься свідомістю, людство повинно пережити немало бід, спровокованих дією законів, форм правлін­ня. Це дасть людям змогу зрозуміти істинне благо, пізнати сутність і цінність зако­нів природи. У цих пошуках людство перейде від несвідомого до свідомого комуні­зму. Внутрішнім мотивом наближення людини до цього ладу є прагнення до свободи. На думку Мореллі, закономірними є об'єднання і підпорядкування людей суспільству. Така залежність допомагає долати різноманітні перешкоди, сприяє са­мозбереженню, благополуччю і свободі людини. Його розуміння свободи втілено в таких словах: «Істинна політична свобода людини» полягає в беззаперечному і без­боязливому користуванні усім, що може задовольнити ті природні і, відповідно, за­конні бажання. Така свобода може бути гарантована суспільним устроєм, у якому панує суспільна власність.

Раціоналістично-комуністична утопія Мореллі полягає в обґрунтуванні ним (вперше в історії політології) законів, покликаних всебічно регулювати життя суспільства. В їх основі — три «священних закони», які відповідають велінню природи. Перший закон спрямований на ліквідацію приватної власності. Згідно з ним ніщо не може бути ні в чиїй власності, крім речей, які кожний використовує для задоволення своїх потреб, веселощів або щоденної праці. При цьому Море-ллі допускає існування особистої власності, до якої прирівняна власність на ре­місничі засоби виробництва. Другий закон визначає права громадян, передусім право на існування і право на працю: «кожний громадянин буде посадовою осо­бою, забезпеченою роботою, і отримувати необхідне за суспільний рахунок». З ним пов' язаний і третій закон, який визначає обов' язок кожного громадянина брати участь у суспільній праці, виробництві: «кожний громадянин буде сприя­ти зі свого боку суспільній користі відповідно до своїх сил, талантів і віку. За­лежно від цього будуть визначені його обов' язки згідно з розподільчими зако­нами».

Отже, Мореллі увійшов в історію політології своїм тлумаченням нерозривності законів, які регулюють виробництво і розподіл, визначають відносини між правами і обов'язками громадян суспільства; концепцією майбутнього суспільства, в якій зроблено спробу детально регламентувати життя всіх і кожного. Наприклад, усі ді­ти, яким виповнилося п' ять років, підлягають перебуванню у виховних будинках. «їхні харчі, одяг і початкове навчання будуть всюди однаковими, без будь-яких відмінностей, згідно з правилами, які визначить Сенат». Із 10-річного віку діти по­винні набувати професій у майстернях. Після реєстрації шлюбу (в 15—18-річному віці; холостяцьке життя заборонено до 40 років) кожна молода особа певний час (до 20-річного віку) має працювати вдома в майстернях. З 20 до 25 років належить від­бути землеробську повинність, після чого можна повернутися до попередньої про­фесії. Лише після 40 років громадяни мають право вільно обирати вид праці. Це свідчить про те, що Мореллі не передбачав вільного вибору професії, а саму працю вважав невільною, примусовою, насадженою законами. Усіма видами робіт пови­нні керувати майстри, тобто найдосвідченіші особи в певній професії. Це звання присвоюється на все життя.

В обґрунтованому Мореллі суспільстві розподіл мав здійснюватися за комуніс­тичним принципом. До того ж закони цього суспільства налаштовували на помір­кованість у споживанні. Усі громадяни повинні мати однаковий одяг, з одного і то­го ж матеріалу, робочий і вихідний, який відрізнявся б лише встановленим для кожної корпорації кольором. Кожна посадова особа, сенатори, старійшини повинні показувати приклад особистої скромності.

Система регламентації поширюється і на наукові заняття, покликані перешкоди­ти блуканням людського розуму. Мореллі класифікував їх на дві категорії. До пер­шої відносив філософію, яка трактує плани і систему законів, і метафізику, яка роз­криває зміст божества людини і розуму. У другій групі Мореллі відводив місце «уявним і дослідним науками, які мали своїм завданням дослідження природи, роз­виток «корисних для суспільства мистецтв». Корисними для суспільства Мореллі вважав природничі науки; до філософії та метафізики ставився негативно. Особли­во небезпечними для суспільного устрою він вважав «блукання розуму», оскільки будь-яке відхилення від викладених у «Кодексі природи» принципів може бути ви­користано корисливими і хитрими людьми у приватних інтересах. Внаслідок цього може відродитися рух приватної власності.

Певної еволюції зазнали погляди Мореллі на проблему політичної організації суспільства: якщо в «Базиліаді» він обґрунтовує державне правління у формі «абсолютизму», прикрашеного ідеями Просвітництва, то в «Кодексі природи»

 

розмірковує з позиції патріархальної демократії. На його думку, виборність мо­же порушити принцип рівності, оскільки в суспільстві рівних усі однаково гідні бути обраними. Тому всі політичні права мають належати главам сімей, які здійснюватимуть управління державою почергово, просуваючись від управління групою сімей (триб) (лат. tribus — розділяю на три частини; у давньому Римі (VIII—VI ст. до н. е.) триби утворювали три племені, з VI ст. до н. е. по І ст. н. е. — адміністративно-територіальні округи, куди належать сім'ї) до управлін­ня державою.

З цим пов'язані погляди Мореллі на структурну організацію держави: вона по­діляється на провінції, до яких належать і міста. Ті, у свою чергу, поділяються на триби. За такою структурою і здійснюється управління. Главою сім'ї є батько, який у 50-річному віці стає сенатором у своєму місті.

Сенат міста, до якого входять батьки сімейств, регламентує і тлумачить закони, веде облік громадян, займається вихованням молоді. Верховний сенат нації, скла­даючись із сенаторів міст, здійснює нагляд за дотриманням законності міськими сенатами, правильністю ведення господарських справ, розглядає судові справи, що стосуються особливо злісних злочинів, тощо. За такою схемою міським і Верхов­ному сенатам належатиме вся політична влада, яка підпорядковуватиметься владі законів. «Це означає, що вони будуть у певній формі і без обговорення повелівати те, що формально окреслюється законами. їм буде також належати право після по­переднього обговорення і вирішення питання про засоби розвивати і застосовувати в окремих випадках управління напрями, які законами сформульовані лише загаль­ними фразами».

Система посадових осіб такого суспільства складатиметься з двох рівнів:

група осіб, до якої входять глави триб (обіймають цю посаду все життя), на­чальники міст і провінцій (виконують обов' язки протягом одного року), призначе­ний на все життя глава нації — генерал, а також батьки сімейств (почергово);

особи, безпосередньо зайняті виробництвом (майстри і старшини корпора­цій); майстрами можуть бути особи, які досягли 26—30-річного віку або зробили важливі відкриття.

Усі разом утворюють Раду міста. Поєднання систем державних органів і поса­дових осіб має сприяти конкретному й оперативному розв' язанню проблем вихо­вання і матеріального виробництва.

Значної уваги Мореллі надає сім' ї і вихованню. Сім' ю він вважав невиробничою клітиною, в якій зосереджується тільки домашнє господарство і споживання. Роль сім' ї має бути обумовлена особливим законом, шлюб — суворо регламентованим. Розірвання його мало б дозволятися лише після десятирічного подружнього життя з досить обмеженими правами розлучених. 3акони повинні суворо карати порушення сімейних обов' язків.

Система виховання в сім'ї має передбачати тісний зв'язок трудового, морально­го і фізичного. В період здобуття професійної освіти важливим є морально-політичне виховання. Такий єдиний процес виховання покликаний забезпечити ус­відомлення і засвоєння вихованцями розумності й необхідності нового ладу, вико­ренення рис характеру, які могли б спричинити відродження духу приватної влас­ності.

Отже, заслуга Мореллі полягає в тому, що він на основі принципів раціоналізму зумів узагальнити потреби соціально пригноблених мас населення, обгрунтував си­стему суспільного ладу, заснованого на засадах історичного реалізму, зачатків ма­теріалістичного розуміння суспільних відносин.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

 

Мореллі

кодекс природи або істинний дух її законів

Стан людини, коли вона виходить з рук природи і що вона зробила, щоб підготувати її до життя в суспільстві

У людини немає ні природжених ідей, ні природжених нахилів. В перші хвилини свого життя вона сповнена байдужості навіть до власного існування. Сліпе почуття, яке нічим не відрізняється від такого ж почуття у тварин, є першим рушієм, що порушує цю байдужість.

Не вдаючись до детального опису перших предметів, що примушують людину вийти з цього заціпеніння, ні тих засобів, за допомогою яких це відбувається, я кажу, що люди­ну поступово спонукають до цього її потреби, вони роблять її уважною до самозбережен­ня, і саме з перших об'єктів цієї уваги вона дістає свої перші ідеї.

Природа мудро розміряла наші потреби відповідно до зростання наших сил; потім, твердо встановивши число цих потреб на всю решту нашого життя, вона влаштувала так, щоб вони завжди дещо перевищували межі наших можливостей. Ми побачимо далі осно­ви для такого порядку.

Якби людина не зустрічала жодних перешкод до задоволення своїх потреб, то кож­ний раз після задоволення їх вона впадала б у свій первісний стан байдужості і виходила б з нього тільки тоді, коли її збуджувало б почуття потреб, що знову виникають; легкість їх задоволення не вимагала б знань, які перевершують інстинкт тварини, і людина була б не більш суспільною, ніж тварина.

Не такі були, однак, наміри вищої мудрості. Вона хотіла зробити людський рід розу­мним цілим, яке влаштовувалось би само за допомогою механізму, такого ж простого, як і чудесного; його частини приготовані і, так би мовити, обтесані, щоб створити чудові сполучення. Деякі легкі перепони повинні були не стільки протидіяти прагненням людей, скільки сильніше збуджувати їх до єднання. При слабкості людей, взятих зокрема, при їх ніжності й чутливості, бажання й тривоги, що навіваються у віддаленості в даний момент предмета, здатного задовольнити їх, повинні були посилити цього роду моральний по­тяг їх один до одного.

... На яких принципах мораль і політика повинні були засновувати свої накази і свої установи.

І. «Природа розташувала на виду в нас чи поблизу те, що може зробити нас кращими і щасливішими». На моралі та на політиці лежав обов' язок.

Дотримуючись цих чудових принципів, вони повинні були намагатися допомагати природі засобами мистецтва: погоджувати правила мистецтва з процесами природи. За­лежно від розподілу людських сил вони повинні були регулювати права й обов' язки кож­ного члена суспільства та розподіляти між ними їх функції; саме тут і потрібно було за­стосувати принцип рівноваги.

Мистецтво керування серцями і вчинками людей повинно було ґрунтуватися саме на співвідношенні частини цілого, повинно було встановити істинні засоби збереження та заохочення суспільної єдності та відновлення в суспільстві згоди, якби що-небудь загро­жувало пошкодити йому чи порушити його. Те, що називають тонами цієї гармонії — я хочу сказати: чини, звання, почесті — слід розподіляти відповідно до ступеня старанності та здібності, корисності послуг кожного громадянина. Для заохочення всіляких благоро­дних зусиль людей, спрямованих до загального добра, можна було б без ризику присвоїти їм ті втішні звання, якими тепер прикрашені пусті примари, марні предмети заздрості. Ця вада, якою б ганебною вона не була, викликається тільки тим, що пиха присвоїла собі ім'я, і вигоди заслуг. Одним словом, якби було встановлено, що знатність людей і повага до них відповідає доброті, і що повага до них зростатиме лиш у тій мірі, в якій вони ста­ватимуть кращими, то між ними не існувало б ніколи іншого змагання, крім бажання зро­бити один одного щасливим. Тоді неробство, бездіяльність були б єдиним злочином і єдиним безчестям. Тоді честолюбство виявлялося би не в бажанні поневолювати чи при­гнічувати людей, а в тому, щоб перевершити їх у винахідливості і працьовитості, старан­ності. Повага, похвала, шана, слава були б постійним проявом почуттів подяки й взаємної радості, а не ганебною даниною ницості чи жаху з боку тих, хто їх віддає, чи суєтною підпорою того, що називають щастям. І підвищенням для тих, хто їх вимагає й отримує.

Єдина вада, яку я знаю у всесвіті, — це жадібність; всі інші вади, яку б назву їм не давали, є тільки її відтінками й ступенями: це Протей, Меркурій, це основа, яка спричи-

 

няє всі вади. Аналізуйте пиху, фатівство гордість, честолюбство, хитрість, лицемірство, лиходійство; розкладіть на складові частини навіть більшість наших лжедоброчесних — скрізь ви отримаєте в кінцевому результаті цей тонкий, згубний елемент — користолюбс­тво. Ви знайдете його навіть на дні безкорисливості.

Між тим, чи могла б ця всезагальна чума — приватний інтерес, ця виснажлива про­пасниця, ця згубна хвороба всякого суспільства — чи могла б вона прищепитися там, де вона ніколи не знаходила не тільки поживи, але й ніякого небезпечного збудника?

Я думаю, що ніхто не заперечуватиме очевидності такого становища: там, де не має ніякої власності, не може існувати жоден з її згубних наслідків.

Справжнє походження націй і причина занепаду почуття в суспільстві

Пошукаємо спочатку фізичну причину зіпсованості націй. Я кажу, що ми не знайдемо її в їх походженні. Кожний народ, яким би численним він не став, яку б велику країну не займав, зобов'язаний своїм початком одній чи декільком з'єднаним сім'ям. Не можна вважати істинним походженням народу збори людей, яке за нашою уявою виникло випа­дково з декількох людей, до того розсіяних по різних місцях: це поєднання було б просто початком їх товариства. Не можна також вбачати початок націй у населення, заснованих в результаті переселень чи завоювань: всі ці випадкові зміни є вже наслідком псування, що проникло у первісний стан народів; ці надії стали, в свою чергу новими причинами величезних безладь.

Через те, що не підлягає сумніву, що кожна нація зобов'язана своїм походженням од­ній чи декільком сім' ям, то вона повинна була, в крайньому випадку протягом деякого часу, зберігати форму патріархального правління і підкорятись тільки законам, що дикту­ється тільки почуттям любові і ніжності, яке заохочується і підтримується серед братів та родичів прикладом глави сім' ї. Під пануванням цієї м' якої влади все майно в сім' ї було спільним і собі ця влада нічого не привласнила.

Таким чином, кожен народ на земній кулі, у крайньому разі при своєму зародженні і на своїй батьківщині, управлявся так, як у наш час управляються малі народності Амери­ки і як управлялись, кажуть, стародавні скіфи, які були колись свого роду розсадником інших націй. Та в міру того як разом з кількістю сімей народи ці чисельно зростали, сла­бшали почуття братерського єднання, а також влада батьків, яка ставала надто роздрібненою.

Ті з цих націй, що з якихось особливих причин залишались найменш численними чи довше жили на своїй батьківщині, зберегли найдовше свою первісну, зовсім просту й природну форму правління. Навіть нації, що значно зросли чисельно, але не міняли місця свого проживання, зберегли форму правління все ще дещо патріархальну, незважаючи на послаблення почуттів, які, мабуть, можуть владно панувати тільки серед невеликої кіль­кості споріднених людей.

Нації, яким ставало надто тісно у своїй країні та яким в наслідок цього доводилося переселятись, змушені були умовами подорожі і її труднощами чи становищем і приро­дою свого нового місця поселення заводити у себе порядки, що за необхідністю скасову­вали принципи патріархального ладу; звідси — нова шкода почуттям, які лежать в його основі.

Таким чином я розрізняю три фізичні причини послаблення патріархального прав­ління.

Перша причина — це збільшення кількості сімей; прихильність, заснована на кровній спорідненості, як і дух спільності, зменшується пропорційно до зростання їхньої кількості.

Другою причиною є переселення, що примушує кожну сім'ю поривати узи спільно­сті, через те, що кожна з них бере на себе турботу про певну частину вантажу чи продо­вольства.

Нарешті, третя причина зумовлена труднощами, які виникають при влаштуванні на нових місцях.

В цих причинах, що послабили чи пригасили почуття кровної спорідненості і зруйну­вали майже всяку спільність, я бачу джерело розбрату, який міг виникнути між окремими особами і сім' ями чи між цілими націями, отже, і згубний початок всякої міжусобиці, війни й розбою. Через те. Що всі дрібні народи розділилися і віддалилися один від одно­го, то час, відстань між поселеннями, різниця мови та звичаїв неминуче вели до майже цілковитого знищення всякої ідеї кровної спорідненості між націями, що вийшли з однієї і тієї ж країни, так би мовити, з однієї раси. Тому, зустрічаючись в інших краях, вони вже дивилися один на одного тільки як на живих істот іншої породи, і найменша суперечка, сварка легко приводили їх до того, що вони без огиди і жаху знищували один одного.

Законодавці ні в чому не відновили порядку.

Розбрат, що настав з послабленням чи повним зникненням почуття кровної спорідне­ності, в яких би формах ця незгода не виявлялася, призвів до того, що народи, втомив­шись від насильств, погодилися підкорятись законам. Але більшість чи, вірніше, всі осо­би, до яких народи звернулись з проханням упорядкувати вже заведені звичаї чи запровадити новий лад, не ліквідували ні зловживань, ні поганих звичаїв та забобонів, під впливом яких ці звичаї існували, не шукали способів наблизити і відродити перші закони, встановлені природою. Взявши, для прискорення справи, речі та людей такими, якими вони їх знайшли, ці перетворювачі, ці засновники республік обмежились тим, що присто­сували тут і там деякі противаги, деякі підпірки, щоб хоч як-небудь підтримати суспіль­ність, що готова була розпастися.

З' ясовуючи походження і фізичні причина ослаблення почуттів кровної спорідненос­ті, я відкрив джерело всіх безладь. З' ясовуючи таким же чином походження всіх сус­пільств, тобто установлень, які надали їм відому форму, ми знайдемо, що закони, які ви­лікували слабості людства паліативними засобами, можна розглядати як першопричину згубних наслідків їх поганого лікування. Ці закони можна звинувачувати також і в тому, що вони були посередніми причинами лих. Які їх необережність породжувала чи не зумі­ла попередити. Часто укладачі цих законів сприймали справжні зловживання за благо і працювали так би мовити, над удосконаленням, над зведенням у правило самої недоско­налості та речей, найбільш противних доброму порядкові.

Для чого належало скласти закони

Установчі закони належало скласти тільки для того, щоб привернути й цілком відно­вити перший природний закон суспільності. Всі приватні постанови слід виводити з зага­льного закону так, щоб вони служили для його пояснення і розповсюдження. Установчі закони повинні були передбачити і попередити випадки, коли авторитет природного за­кону може зазнати шкоди чи коли може виникнути намагання обійти його намір. Але ні­чого подібного не відбулось: ці штучні закони, розраховані тільки для потреб даної хви­лини, суперечили вічному законові, з якого вони мусили б черпати свою силу. За таких умов не слід дивуватися їх нестійкості, заплутаності та великій кількості.

Справжні причини занепаду і революцій у найквітучіших державах

Якщо ви спитаєте, хто управляє людьми — починаючи від скіпетра і кінчаючи чабан­ською палицею, починаючи від тіари і кінчаючи найпростішим клобуком, відповідь буде не важкою: особистий інтерес чи чужий інтерес, що засвоєний під впливом пихи і завжди виступає данником першого. Але хто дав життя цим потворам? Власність.

Отже, даремно, мудреці землі, шукаєте ви стан повної свободи там. Де царюють ти­рани. Міркуйте, скільки вам завгодно, про найкращу реформу правління; влаштовуйте так, щоб велика нація знаходила своє щастя у дотриманні ваших законів, але ви не підрі­зали цим кореня у власності і тому нічого не зробили: ваша республіка опиниться коли-небудь у найжалюгіднішому становищі. Даремно ви приписуватимете ці сумні переворо­ти випадкові, сліпій долі, що начебто є причиною хиткості імперій, як і доля приватних осіб: це слова, позбавлені будь-якого глузду.

Що могло б забезпечити стійкість імперій

Якби все майно належало неподільно всім, чи були б можливі ця нестійкість, ця пері­одична мінливість долі імперій? Установіть цей чудовий принцип, установіть, що вищі ідеї честі й доброчесності зв' язані з тим, що робить цей принцип непорушним, що сприяє його добрим результатам, — і ви завжди зміцните щасливий жереб нації. Народи будуть жити за однією і тією ж конституцією та керуватимуться одним і тим же урядовим меха­нізмом, тільки під різними назвами.

Якщо який-небудь народ прийде до одностайної згоди підкорятися тільки законам природи, як вони зображені нам вище, якщо він відповідним чином поводитиме себе під керівництвом своїх батьків родин, то це буде демократія.

Якщо для більш правильного дотримання цих священних законів і виконання їх у бі­льшому порядку і з більшою швидкістю народ передасть владу в руки декількох мудре­ців, на яких буде покладений обов' язок, так би мовити, давати сигнал до дій, що вказу­ються і диктуються цими законами, — це правління буде аристократичним.

Якщо для ще більшої точності та правильності в руках політичного організму його пружини приводить в дію тільки одна особа, то держава стає монархією, яка не прийде до занепаду до того часу, поки в неї не проникне приватна власність, — якщо це нещастя трапиться, воно може все занапастити, але за нашою гіпотезою існує тисяча засобів попе­редити його.

Зразок законодавства, що відповідає намірам природи.

Я даю цей нарис законів у формі додатка і поза планом, так як, на нещастя, надто ві­рно, що в даний час було б майже неможливим заснувати подібного роду республіку. За цим текстом, що не потребує довгих коментарів, кожен розумний читач може судити, від скількох бід ці закони врятували б людей. Я довів вище, що для первісних законодавців легко було влаштувати так, щоб народи не знали інших законів; якщо мої докази достат­ні, то я досяг своєї мети.

 

Я не маю сміливої претензії перетворити рід людський, але в мене достатньо мужно­сті, щоб говорити істину, не бентежачись галасом тих, які бояться її, тому що в їх інтере­сах обманювати людство чи залишити його у владі помилок, жертвою яких вони є самі.

 

Основні і священні закони, які викорінили б вади та нещастя суспільства

I.          У суспільстві ніщо не належатиме окремо будь-кому, крім тих речей, які кожний вживає для задоволення своїх потреб, для втіхи чи для своєї повсякденної праці.

Кожний громадянин буде службовою особою, забезпеченою роботою і одержува­тиме утримання за громадський рахунок.

Кожний громадянин сприятиме, з свого боку, громадській користі відповідно до своїх сил, таланту і віку. Залежно від цього будуть визначені його обов'язки, що відпові­дають розподільним законам.

 

Розподільні або економічні закони

І. Для того щоб все відбувалося за зразковим порядком, без плутанини, без замішан­ня, будуть проведені перепис усієї нації і розподіл її за сім' ями, за трибами, за містами, а якщо вона дуже велика, то й за провінціями.

П. Кожна триба складатиметься з однакового числа сімей, кожне місто — з однакової кількості триб, і так далі.

V. У кожному десятку, сотні і т. д. громадян буде знаходитись певна кількість робіт­ників кожної професії; це число буде пропорційно до важкості їх роботи і кількості того, чим потрібно постачити населення кожного міста, — не стомлюючи дуже цих робітників.

/ШІ. Твори всякого роду будуть взяті на облік, і кількість їх відповідатиме чи то кі­лькості громадян кожного міста, чи то кількості тих, хто їх вживає. Ті з виробів, які не псуються, будуть, згідно з тими ж правилами публічно роздавати, а лишок їх буде відкла­дено про запас.

IX.       Коли кількість предметів не першої необхідності, що вживаються всіма чи деяки- ми особами, зменшиться настільки, що її виявиться недостатньо і може статися, що хоча б один громадянин буде позбавлений їх, тоді вся роздача припиняється, або ж постачання цими речами проводиться в меншому розмірі, поки нестача не буде поповнена. Треба бу- де, однак, старанно остерігатися, щоб подібні випадки не траплялися з речами першої не- обхідності.

X.        Зайві запаси кожного міста, кожної провінції будуть направлені в ті місцевості, де їх може виявитися недостатньо або ж зберігатися для майбутнього.

Відповідно до священних законів, між громадянами не повинно бути ні продажу, ні обміну.

Допомога, що її надає нація сусідній чи чужій нації продуктами своєї країни, чи така ж допомога, що її одержують від них, є єдиний вид торгівлі, який відбувається шля­хом обміну і за посередництвом громадян, які про все доповідатимуть прилюдно. Але при цьому буде вжито всіх заходів, щоб така торгівля не занесла у республіку ні найменшої власності.

 

Закони про загальні порядки

І. У кожній професії найстаріші й разом з тим найдосвідченіші будуть по старшинст­ву керувати по черзі протягом п' яти днів п' ятьма чи десятьма з своїх товаришів, помірно оподатковуючи їх працю в рахунок тієї частки, яка була б накладена на них самих.

П. У кожній професійній корпорації на кожні десять чи дванадцять робітників буде один майстер: його обов' язком буде вчити їх, перевіряти їх роботу, давати звіт про їх ро­боту і поведінку старшини корпорації; який обиратиметься на рік. Кожний майстер носи­тиме це завдання довічно і по черзі займатиме посаду старшини корпорації.

ІІІ. Майстром тієї чи іншої професії можна буде стати не раніше, ніж через рік після залишення своєї сільськогосподарської праці і поверненні до своєї колишньої професії, отже, тільки по досягненню 26-річного віку.

Г/. У кожній професії той, хто зробить яке-небудь важливе відкриття, повідомить про нього всім членам своєї корпорації і він стає тоді майстром, навіть не досягнувши встано­вленого віку, і буде призначений старшиною корпорації на наступний рік. Порушення черги може бути допущене тільки в цьому випадку; потім вона буде відновлена знову.

209. У десять років кожний громадянин почне вчитися тієї професії, до якої почува­тиме нахил чи до якої здаватиметься здатним, не будучи, примушений до цього. У віці від п' ятнадцяти до вісімнадцяти років він одружиться, від двадцяти до двадцяти п' яти він за­йматиметься якою-небудь галуззю сільського господарства, у двадцять шість років він стане майстром чи в своїй професії, якщо повернеться до неї, чи в тій професії, пов'язаній з хліборобством, якщо він продовжуватиме займатися. Але якщо він вибере який-небудь інший рід занять, тоді майстром він зможе стати лише в тридцять років. В сорок років кожний громадянин, який не має визначених обов' язків, буде добровільним працівником, тобто не будучи звільненим від роботи, він працюватиме тільки в тій галузі, яку вибере сам і виконуватиме тільки ті завдання, які він на себе покладе; годинами відпочинку він має право розпоряджатися, як йому завгодно.

/і. Немічні люди й старі одержуватимуть зручне приміщення, харч і утримання в громадському будинку, призначеному для цієї мети в кожному місті на основі ХІ закону про міський благоустрій. Так само всіх без винятку хворих громадян було перевезено в призначене для них спільне приміщення, де вони користуватимуться таким же доглядом і утримуватися в такій самій чистоті, як у себе в сім' ї, причому без будь-яких відмінностей і переваг. Сенат кожного міста виявлятиме особливе піклування до врегулювання госпо­дарства та обслуговування цих будинків і подбає, щоб там не було нестачі ні в чому не­обхідному чи приємному як для відновлення здоров' я і швидкого видужання, так і взагалі для всього, що може тішити сумне існування немічних.

VII. Старшини всіх професій визначатимуть години відпочинку й праці та розпоря­джатимуться, яку роботу треба виконати.

Закони розкоші

Кожний громадянин, починаючи з тридцятирічного віку, одягатиметься відповідно до своїх смаків, але без надмірної розкоші. Він також харчуватиметься в своїх сім' ях, до­тримуючись помірності та стриманості в їжі і напоях. Цей закон вимагає од сенаторів і старшин суворо обмежувати надмірності в цьому напрямку, подаючи в той же час особи­стий приклад скромності.

Від десяти до тридцяти років молоді люди кожної професії носитимуть формений одяг з однієї і тієї ж тканини, чисте, але звичайне і придатне для їх занять. Кожна корпо­рація відрізнятиметься кольором форми відповідно головному об' єкту її праці, чи яким-небудь іншим знаком.

У кожного громадянина буде робочий одяг і святковий, прикрашений скромно й до лиця, все згідно з засобом республіки і так, щоб ніяка прикраса не змогла надавати будь-кому переваг чи особливої уваги. Всяка пиха буде придушуватись старшинами і ба­тьками родин.

Закон про виховання, що мають запобігти наслідкам сліпої поблажливості батьків до своїх дітей

Матері самі годуватимуть своїх дітей, якщо це дозволить їм здоров'я; звільнення від цього обов' язку допускатиметься не інакше як після подання доказів свого нездужання.

Розлучені жінки, які мають немовлят, повинні годувати їх протягом року після розлучення.

Глави триб будуть уважно стежити за тим, щоб батьки й матері дбайливо стави­лися до своїх малолітніх дітей.

Після досягнення 5-річного віку всі діти кожної триби будуть зібрані разом і по­селені в призначені для цього будинки, хлопчики і дівчатка окремо. Їхня їжа, одяг і поча­ткове навчання будуть скрізь цілком однаковими, без жодних відмінностей, згідно з пра­вами, які припише сенат.

Певна кількість батьків та матерів родин під наглядом глави триби турбуватиметь­ся про цих дітей, як про своїх власних, протягом п'яти днів; потім їх змінить по черзі таке ж число батьків. Вони постараються прищепити своїм вихованцям помірність і слухня­ність, попереджуватимуть шляхом м' яких умовлянь чи легких покарань всілякі сварки, вередування, погані звички. Поводження з усіма дітьми буде цілком рівне.

В міру розвитку розумових здібностей у дітей їх почнуть навчати вітчизняним за­конам. Їх навчать поважати ці закони, підкорятися своїм батькам, начальникам і особам зрілого віку.

Дітей, що виявилися до 10-річного віку досить міцним, щоб виявити початки професії, до якої їх визначають придатними, посилатимуть щоденно на декілька годин у громадські майстерні, щоб вони розпочали там своє навчання.

Кожна дитина після досягнення десятирічного віку залишить цей загальний ба­тьківський будинок, щоб перейти до майстерень. Тут дітям нададуть приміщення, харчу­вання та одяг, а навчатимуть їх майстри і старшини кожної професії, яких вони повинні будуть слухатись, як своїх батьків, — усе це буде здійснюватися спільно в кожній корпо­рації та в кожній майстерні, де діти кожної статі опановуватимуть відповідний фах.

Крім механічних вправ у відповідній професії, вчителі й вчительки, так само як і старшини професій, даватимуть дітям настанови морального характеру. Якщо в міру роз­витку розумових здібностей у дітей деякі з них дійдуть думки про існування божества і, почувши розмови про це, почнуть ставити питання відносно цієї вищої істоти, тоді їм по­яснять, що це благодійна першопричина всього, чим вони захоплюються і що вони знахо­дять привабливим і добрим. Наставники всіляко остерігатимуться давати дітям будь-які туманні уявлення про цю невимовну істоту і намагатимуться пояснювати її природу тер­мінами, позбавленими змісту.

X.        Всі моральні накази, правила, роздуми будуть виводитися з основних і священних законів, до того ж завжди в напрямку до громадського єднання і любові. Предметом заклику буде здійснення неподільного зв'язку особистого щастя з загальним благом, а метою заохо- чень будуть служити повага й дружба близьких людей, співгромадян і начальників.

Начальники й сенатори уважно стежитимуть за тим, щоб закони й статути про виховання дітей дотримувалися скрізь точно й однаково, а особливо, щоб мудро виправ­лялись і попереджувалися ті недоліки дитячого віку, які можуть збудити дух власності. Вони перешкодять також тому, щоб дитячий розум набирався з самого ніжного віку будь-яких сміховинних байок, казок та вигадок.

У віці 15—16 років молоді люди одружаться, вони залишать громадські академії, щоб повернутися у батьківський дім, звідки вони у визначені години ходитимуть у майс­терні, щоб там займатися своєю професією, поки не досягнуть належного віку для заняття хліборобством. Тоді вони перейдуть у призначені для цього приміщення.

Закони про наукові заняття, які повинні перешкодити блуканням людського розуму і всіляким трансцендентним мріям

Кількість осіб, які присвятили себе наукам і мистецтвам і які вимагають більше про­никливості, винахідливості і талантів, ніж фізичної сили, буде твердо встановлено як для кожного роду занять, так і для кожного міста. Відповідне навчання громадян, які виявили найбільші нахили, розпочнеться рано, причому це не звільнить їх від занять якою-небудь галуззю сільського господарства, коли вони досягнуть належного віку для роботи в ньому.

Ніякої іншої моральної філософії, крім тієї, яка трактує про план і систему законів, не буде. Спостереження і накази цієї науки будуть ґрунтуватися тільки на корисності та муд­рості цих законів, на солодкості уз спорідненості і дружби, послуг і вдячності, які зв' язують співгромадян, на любові до праці та користі її, на всіх загальних і приватних правилах доб­рого порядку і повної згоди. Вивчення цієї науки буде загальне для всіх громадян.

 

Всіляка метафізика зведеться до того, що було сказано вище про божество. Що стосується людини, то про неї ще скажуть, що вона обдарована розумом, призначення якого — робити її громадянином; що природа його здібностей однаково як природні принципи їх дій нам невідомі, що можна тільки шляхом вдумливого спостереження цих же здатностей простежити прийоми роботи розуму; що ми не знаємо, що служить нам основою й підпорою цієї здібності, як не знаємо і того, чим стає це начало, коли людина помирає. Потім скажуть, що, мабуть, це розумне начало продовжує ще існувати після смерті, але що марно намагатися пізнати стан відносно якого творець природи не дає нам жодних вказівок у формі явищ. Такі будуть межі, продиктовані для цих висновків.

Надана буде цілковита свобода проникливості людського розуму відносно умо­глядних і дослідних наук, які ставлять собі за мету дослідження таємниць природи, або вдосконалення корисних для суспільства мистецтв.

 

Існуватиме свого роду кодекс усіх наук, де до метафізики і моралі ніколи не дода­ватиметься таке, що виходить за межі, продиктовані законами; знову туди заноситимуть тільки відкриття в галузі фізики, математики й механіки, підтверджені дослідами та мір­куваннями.

Красномовству, поезії і живопису дозволено буде прославляти фізичну і моральну красу природи, предмети наук, зручності та приємні риси суспільства, однаково як і гро­мадян, що особливо відзначилися в удосконаленні всього названого.

 

Кожний приватний сенат доручить письмово розповісти про діяльність началь­ників і громадян, що заслуговують на пам'ять, турбуючись, однак, щоб ці оповідання бу­ли вільні від перебільшення, від всіляких лестощів та особливо від всіляких легендарних елементів. Верховний сенат доручить скласти з них загальну історію всієї нації.

Всі розділи цих законів будуть викарбувані, кожен окремо, на відповідному чи­слі колон чи пірамід, збудованих на громадській площі кожного міста. Цих законів бу­дуть дотримуватися завжди в прямому і буквальному розумінні їх тексту, не допускаючи в них найменшої зміни чи перекручення. Якщо ж в тому чи іншому законі виявиться якась двозначність чи темне місце, то потрібно буде постаратися роз'яснити їх за допомо­гою іншого закону чи раз назавжди визначити смисл цього закону в дусі, найбільш спри­ятливому для основних і священних законів.

Закони про покарання такі ж нечисленні, як нечисленні порушення обов'язку, такі ж м'які, як і дійові

Кожен громадянин, без різниці рангу та гідності, хоч би це був навіть глава нації, як­що виявиться — страшно подумати — настільки зіпсованим, що позбавить життя чи сме­ртельно поранить кого-небудь, чи спробує за допомогою інтриги чи якимось іншим спо­собом знищити священні закони з метою ввести прокляту власність, стане перед Верхов­ним сенатом і, по визнанні винуватим, ув'язнений на все життя, як буйний божевільний і ворог людства, в побудовану на кладовищі печеру. Його ім'я буде назавжди викреслене зі списку громадян, його діти і вся його родина зречуться цього імені і будуть зараховані окремо в інші триби, міста чи провінції.

Морелли. Кодекс природы или истинный дух ее законов. — М. — Л.: Изд-во СССР, 1974. — С. 61—64; 67—69; 83—88; 103—109; 129—130; 135—136; 201— 209; 212—215; 216—217; 229—238.