1.3. економічні системи та їх класифікація. власність як економічна категорія

Економічна система - це упорядкована система зв'язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ і послуг.

Основні елементи економічної системи:

Конкретні економічні зв'язки між суб'єктами, що господарюють.

Соціально - економічні відносини, що ґрунтуються на відповідних формах власності на економічні ресурси і результати господарської діяльності.

Організаційні форми господарської діяльності: поділ праці, спеціалізація і кооперування виробництва.

Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макрорівні.

Економічні системи, багатомірні і записуються у вигляді:

ЕБ = /(А,, А2,...Ап)

ЕБ - економічна система, що визначається особливостями А 1: А2,...Ап. Ці особливості виступають критеріями при визначенні типу економічної системи.

Типи економічних систем:

І. Ринкові економічні системи:

Ринкова економіка вільної конкуренції - чистий капіталізм (ІХХ ст. - 1-і дес. XX в). їх основні ознаки: приватна власність; вільна конкуренція; воля учасників економічної діяльності; ринкове ціноутворення; стихійне ринкове регулювання.

Сучасна ринкова економіка - сучасний капіталізм або змішана економіка. Основні ознаки: поєднання колективної, приватної державної власності; державне регулювання економіки з метою стимулювання споживчого попиту і пропозиції; маркетингова система керування виробництвом.

ІІ Неринкові економічні системи.

Традиційна економічна система (слаборозвинені країни). Основні ознаки: відстала технологія; ручна праця; натуральне виробництво; перевага дрібнотоварного виробництва; активна роль держави.

Адміністративно-командна система. Основні ознаки: державна власність на засоби виробництва; монополізація і бюрократизація економіки; централізоване планування і керування виробництвом; централізований розподіл матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Власність - приналежність речей, матеріальних і духовних цінностей окремим особам, юридичне право на таку приналежність та економічні відносини між людьми з приводу приналежності, розподілу, переділів об'єктів власності.

Суб'єкт власності (власник) - активна сторона відносин власності, що має можливість і право володіння об'єктом власності.

Об'єкт власності - пасивна сторона відносин власності у вигляді предметів природи, речовини, енергії, інформації, майна, інтелекту та ін. Серед різноманітних бажань і устремлінь людини, що представляють відображення його економічної природи, гідне місце посідає інтерес до володіння матеріальним багатством.

Види і форми власності, характер відносин власності служать визначальними ознаками економічної системи. Так, якщо центра-лізовано-розпорядницькій, командно-розподільній системам властива державна форма власності на засоби виробництва, то ринкова економіка спирається на весь спектр форм і відносин власності, виходить із принципу їх рівних прав на існування.

Відносини власності являють собою систематично повторювані, відтворені між людьми відносини, нерозривно пов'язані з майновими правами володіння, розпорядження, керування, використання і присвоєння як засобів виробництва, так і результатів їхнього використання.

Відносини, що виникають між суб'єктом власності й об'єктом власності, характеризують одночасно міру володіння об'єктом з боку суб'єкта і вид функції, реалізованої суб'єктом у процесі практичного втілення відносин власності. Говорячи про зв'язки між суб'єктами та об'єктами власності, необхідно розрізняти відносини володіння, користування, розпорядження й відповідальність, що представляють одночасно юридичні, правові й економічні категорії.

Володіння - форма власності на землю, будівлі, основні засоби, майно, гроші, цінні папери, природні ресурси. Представляє фактичне володіння річчю або документально підтверджену правомочність мати об'єкт власності. Володіння об'єктом надає право використовувати його, передавати об'єкт у розпорядження іншим особам, продавати, дарувати.

У ряді випадків володіння перетворюється у формальне право, яким власник не користується, а часом і не знає, як користуватися, і не прагне до цього. Так, наприклад, державні органи, не будучи юридичними власниками державної власності (таким номінально є народ), фактично виступають у ролі власників. Вони здають в оренду і навіть продають державну (загальнонародну, суспільну) власність, використовують її самі, а іноді й привласнюють, не маючи на те повноважень від номінальних власників.

Користування означає застосування об'єкта власності відповідно до його призначення і по розсуду та бажанню користувача. Володіння і користування власністю можуть об'єднуватися в руках одного суб'єкта, а також бути розділеними між різними суб'єктами. Останнє означає, що користуватися об'єктом можна не маючи права власності. І навпаки, можна бути власником і не користуватися об'єктом власності, передавши це право іншому суб'єкту. Так, наприклад, найманий робітник використовує засоби виробництва, не будучи їх власником, а, скажемо, власник готелю сам ним, звичайно, не користується. Якщо користувач не є власником та розпорядником об'єкта власності, він здійснює до користування протягом конкретно обумовленого терміну і відповідно до умов, наданих йому первинним суб'єктом власності.

Розпорядження представляє в сучасних умовах найбільш всеосяжний, вищий спосіб реалізації відносин між об'єктом і суб'єктом власності, що дає суб'єкту право і можливість розпоряджатися об'єктом й використовувати його будь-яким бажаним способом аж до передачі іншому суб'єкту, перетворення в інший об'єкт і навіть ліквідації. Суб'єкт, що володіє правом розпорядження, має можливість реалізації основних прав та можливостей власника: установлення шляхів застосування об'єкта власності, права здійснення угод (продажів, здавання в оренду, дарування) щодо об'єкта власності. Фактично власник, одержує права й реальну можливість розпоряджатися об'єктом власності. Делегування, передача прав розпорядження означає, по суті, передачу повноважень власника в інші руки.

Відповідальність - "тягар власності". Функція відповідальності, на перший погляд, не вимагає спеціального виділення, оскільки автоматично випливає з попередніх функцій. Однак, це не зовсім так. "Тягар власності" означає як інтерес до активного використання засобів виробництва, так і відповідальність за них, за їхню долю, за їхнє ефективне функціонування, відшкодування збитку, нанесеного об'єкту.

У структурі форм і відносин власності варто розрізняти натурально-речовинний і вартісний аспекти. При неподільності натурально-речовинного об'єкта власності розподілу може підлягати тільки грошова вартість. Тому цілком можливі і часто спостерігаються ситуації, коли власник уповноважений претендувати на грошову вартість об'єкта, але не на сам об'єкт.

Відмітною рисою приватної власності є те, що власник безпосередньо здійснює і реалізує права володіння, розпорядження, керування, використання і присвоєння. Приватна власність конкретизується у володіннях конкретних осіб, кооперативів, товариств, акціонерних компаній і корпорацій.

Суспільна власність виникає як альтернатива приватної власності. Суспільна власність припускає спільне володіння, розпорядження і виключає індивідуальне. Якщо приватна власність персоніфікована, тобто кожен її суб'єкт конкретний, а отже існує конкретна відповідальність, то суспільна власність деперсоніфі-кована, тобто знеособлена. Усі члени суспільства володіють спільно. Оскільки власність суспільна, тоді й володіння спільне, отже вона зрівнює всіх у відношенні засобів виробництва.

Сукупність форм власності охоплює:

загальнонародну - у вигляді природних багатств загальнонародного користування, з загальною і рівною доступністю для всіх членів суспільства;

державну - земля, природні ресурси, основні виробничі фонди, оборотні кошти, інформація, що представляє частину загальнонародної власності, будинки, матеріальні ресурси, фінанси, коштовності, суб'єктами-розпорядниками яких є органи державної влади і її суб'єкти;

регіонально-державну, передану у володіння і розпорядження регіональних державних органів;

комунальну, муніципальну, передану в розпорядження місцевих органів;

колективну, що представляє неподільну частину загальнонародної, державної, регіональної власності, передану на певний строк колективу підприємства, а також викуплену чи орендовану колективом і використовувану відповідно до системи правил і норм, установлених законом;

індивідуальну, що представляє майно, предмети, інформацію, які належать особисто індивідууму і використовуються ним за власним розсудом при дотриманні правових норм, що поширюються на громадян-власників.

Доцільно також виділяти власність громадських організацій і групову, сімейну власність, а також загальну, спільну і часткову. Підкреслимо, що не існує і не може існувати абсолютного розподілу форм власності, неминучі змішані форми власності, у тому числі перехідні від однієї форми до іншої.

Перетворення державної форми власності в приватну має назву приватизації. Спосіб приватизації характеризує механізм зміни власника, за допомогою якого відбувається перехід від державної до акціонерної власності. Першочерговою ознакою приватизації є спосіб, за яким вона здійснюється. Такою ознакою є міра платності за передачу приватизованого об'єкта у володіння новому власнику. Одночасно спосіб відображає методи, організацію, технологію процесу переходу від однієї форми власності до іншої. Способи приватизації відрізняються також залежно від виду об'єкта приватизації. Принаймні, необхідно враховувати специфіку приватизації таких об'єктів як земля, природні багатства, житло, основні засоби (виробничі фонди) підприємств, будинки і приміщення соціально-культурного призначення, об'єкти сфери послуг. Особливо складну проблему представляє приватизація з використанням іноземного капіталу.